Меморіальна дошка пам’яті поета і перекладача Василя Мисика відкрита 11 березня 2014 р. на фасаді письменницького клубу (Харків, вул. Чернишевська, 59). Репортаж Ірина Мироненко назвала за рядком Василя Олександровича з вірша, написаного 1963 р.
“ПЛАНЕТУ Б ТРЕБА ДОГЛЯДАТЬ, ЯК ГРЯДКУ”
“У нас казали – “хата з лампачу”, – почула колись від Василя Олександровича. Мабуть, отаке житло з лампачу (соломи, глини і піску) було багато в кого в Новопавлівці – рідному його селі на Катеринославщині. Нині це майже на межі Дніпропетровської і Донецької областей. Були там колись запорозькі зимівники, потім військова слобода на річці Солоній.
Більше солоного, аніж солодкого випало до долю Василя Мисика, який пережив випробування Соловками. Його літературні роздуми “Людина”, присвячені Кобзареві, процитую в цих нотатках.
“Вихідці з народу — не рідкість у світовій літературі. От тільки не завжди ті вихідці здобували народне визнання. Вони виходили з народу, щоб більше не повертатися до нього. Мало хто, опинившись у середовищі інтелігенції, підтримував живий зв’язок із ним і не тільки творчістю, а всіма смаками та уподобаннями, всім своїм єством, як Тарас Шевченко. В його характері, в біографії з дивовижною повнотою і яскравістю втілився характер і відбилася історична доля українського народу. Він був гармонійно усебічно розвиненою натурою, і всі бурі, що бушували в нього в душі, були викликані не внутрішнім розладом, зовсім йому не властивим, а тільки подіями навколишнього світу. Він ніколи не вагався, не борсався, не збивався з раз обраного шляху. І мав цілковите право сказати про себе та про свою музу: “МИ ПРОСТО ЙШЛИ, У НАС НЕМА ЗЕРНА НЕПРАВДИ ЗА СОБОЮ”.
Меморіальна дошка і літературні читання — так на Шевченківському тижні вшанували нашого земляка, поета і перекладача Василя Мисика. Автор меморіальної дошки — громадський діяч, меценат, художник Микола Шакін, скульптори Олександр Демченко (автор пам’ятників Ярославу Мудрому, Гіршману і навіть безстрашному сажотрусу на трубі одного з харківських заводів) та Василь Семенюк (пам’ятний знак на честь репресованих кобзарів у саду Шевченка).
Це тільки початок великої програми увічнення діячів культури, лауреатів поважних премій, зокрема, Шевченківської — наголосив голова Харківської організації Спілки письменників України Анатолій Стожук.
— Вирішили розпочати вшанування великих харків’ян, великих по-справжньому, які незаслужено забуті, на будинку Харківської письменницької організації. Відкрити меморіальну дошку, автор тієї ідеї безпосередній втілювач відомий меценат на Харківщині Микола Іванович Шакін.
Наступною дошкою ми сподіваємося вшанувати видатних харків’ян- лауреатів Національної Шевченківської премії – це Іван Багряний, Юрій Шевельов, Кость Гордієнко і Степан Сапеляк, чиє життя було безпосередньо пов’язане з нашим містом, з історією української літератури саме в нашому місті, на Слобожанщині.
Ось що розповів один з ініціаторів проекту Микола ШАКІН.
— Я кандидат технічних наук, маю дві вищих освіти, працюю в газотранспортній системі. Скільки живу — займаюся благодійною роботою. Відкриття меморіальної дошки Василю Мисику — вже 16-та. А загалом у Харкові це вже третя меморіальна дошка. Першою була меморіальна дошка ректору інституту електрифікації та механізації сільського господарства Євсеєву Михайлові Карповичу. Згодом відкрили меморіальну дошку Єгору Кузьмичу Рєдіну — краєзнавцю, мистецтвознавцю. Меморіальна дошка складається з декількох частин, зокрема, бронзовий барельєф. Я один із співавторів, які виконували скульптурну частину. Кошти — мої. Де яку копійку заробив — це особисто мій вклад в увічнення пам’яті відомих і видатних людей нашого українського народу.
На травень плануємо встановити ще одну меморіальну дошку на харківському Будинку письменників. (ескізний варіант я вже намалював): ліворуч портрет молодого Шевченка, його факсимілє і цифра 200. Почергово згадаємо — Костя Гордієнка, Івана Багряного, Юрія Шевельова і Степана Сапеляка. У тій послідовності, коли вони отримували Шевченківську премію. Їхні роки життя, але вже без портретів.
Пам’ять Петра Тронька, академіка, Героя України — плануємо вшанувати в Богодухові, бо він родом з Богодухівщини. Веду такі перемовини з Фундацією Петра Тронька, його донькою. Уже є макет пам”ятника, а також запланували відкрити меморіальну дошку в с. Кленовому Богодухівського району, де він працював вчителем.
Василя Мисика ховали на початку березня 1983 року. Тоді йшов мокрий сніг. Ніби у його вірші “Березень” (1975 р.):
З вогкого, гливкого неба
Натрусився сніг і пухко
Обліпив дерева й стріхи,
Ожереди окульбачив.
………………………………..
Хури рушили. Вся валка
Суне, їде — та не вдалеч,
А немов сама у себе,
Тихо тоне, углибає.
Коли ж березневої пори 2014 року відкривали на фасаді будинку письменників меморіальну дошку пам’яті поета і перекладача, сяяло сонце, виспівували синиці. Говорили, не зважаючи на вуличний гармидер ті, кому пощастило на знайомство, спілкування з Василем Олександровичем.
“На кожну ранку по пелюстині / Моїй старенькій малій дитині.
Візьми на себе страждання сіль, / Веселий гість – мак-самосій».
Це рядки Олександри Ковальової, яка хотіла назвати колись свою першу збірку «Мак-самосій», та видавцям початку 80-х ввижалися скрізь наркомани та інші омани. Збірка вийшла в Харкові під іншою назвою, але її могло й зовсім не бути, аби Василь Олександрович не наполіг: хай частину паперу, що витратять на його «Вибране», віддадуть на дебютну збірку поезій. Олександра Ковальова — про свого вчителя.
— З Харкова Мисик говоритиме за всіх нас. Настільки енергетично тонка духовна сила і могутня, нескорима була у Мисика, що у нього велике-велике майбутнє.
Увічнення Шевченківських лауреатів, чиє життя пов’язане з Харковом, — ще попереду. Ми ж згадуємо лауреата перекладацької премії імені Рильського, знавця східних і європейських мов, тонкого лірика Василя Мисика. 27-річним він опинився на Соловках, витримав і неволю, і книжковий геноцид. Біля новенької меморіальної дошки поет Анатолій Перерва, який бував у домі Василя Олександровича, переповів такі гіркі історії.
— Ми вже відкривали на будинку, де він жив, на Павловому полі, дві меморіальні дошки. Там збивають, але я думаю, що вже тут збережеться.
Два концтабори він пройшов — радянський і фашистський. І його врятувала тільки природня селянська впевненість, що він не винний. Розкажу вам один епізод, який переказувала його дружина Марія Іванівна. Коли його заарештували, конвой, який його віз до Києва на допити, випадково (вони малограмотні були) повезли його в бік Донбасу. Доїжджають до Ізюма, вже сутеніє, а Василь Олександрович каже: “Вибачте, ви мене не туди везете”. Вартовий нарешті збагнув. Дає в руки документи, вже темно. Каже: “Я тут ничего не знаю, я в ваших краях не бывал. Вот вам документы, пойдите к начальнику станции, пусть он нас пересадит на Харьков”. Василь Олександрович пішов, знайшов того начальника станції, їх пересадили. Марія Іванівна й каже: “Я його питаю, чого ж ти не втік?” Тоді втікали в Москву, коли знали, що їх арештовувати будуть. А він: “Як я можу?! То ж хлопця не винного засудять. Я ж — не винний”. І він на судах теж стверджував: “Не винний!” Ця віра його врятувала.
Доктор філологічних наук, критик Ігор Михайлин — один з промовців під синім небом цитував вірша Василя Олександровича, датованого 1961 р., “Майк Йогансен” (отой, де молодо римується “З села приїхавши, зустрів я в місті Майка — синя майка”, де харківські мисливці та “безліч діл, куди цікавіших за ямби та хореї” ):
— Не у залі, а отут, на вулиці, нас зібрав Василь Мисик. Це поет-філософ, його вірші глибоко змістовні. Василь Мисик був учителем слова, учителем поезії, шлях до слави і поетичних висот він проклав своєю творчістю, а не енергійним руханням ліктів.
Процитував Ігор Леонідович і вірша «Плач Ярославни» (1969 р.):
Неначебто нічого й не сталося:
Дома все військо зосталося —
Відпочиває
Дружина преславна,
І всі задоволені наче.
І тільки
Одна Ярославна
По князеві
Живому й здоровому
Плаче.
Журитися за нездійсненим, за нездійсненним, невимовленим, невимовним — цього так багато було в поезії ХХ століття. Але не заради зітхань відкриваються меморіальні дошки. Доктор філологічних наук, поет Володимир Калашник наголосив:
— Якось Олесь Гончар назвав Андрія Малишка поетом Шевченкового кореня. До Мисика, думаю, це якнайбільшою мірою можна віднести. Мисик — це великий український поет, поет шевченкового кореня. Мої студенти не одну курсову виконували і дипломну за творами Мисика. Поет, який писав усе це, писав не на безлюдді, писав для нас, для нащадків, писав про рідний край, про найкраще у людині. Я безмежно щасливий з того, що присутній тут, і якщо у мене ще писатимуть на Мисикову тему дипломну або курсову, обов’язково попрошу прийти вклонитися великому поету.
Кілька власних міркувань. Вірш Василя Олексадровича “Планета”, написаний 1963 р., починається ніби з роздуму господаря-мудреця:
Планету б треба доглядать, як грядку, —
Розрівнювать, підпушувать, угноювать,
Водичкою погожою напоювать,
Ніколи не доводить до упадку.
Тримати чистою, немов світлицю,
Повимітавши геть незгоди й злигодні,
Щоб сонечко, неначе об великодні,
На повний стіл світило б й на полицю.
Щоб на столі стояли добрі страви,
І щоб ложки були як слід розкладені,
І щоб були усі сусіди згадані,
І добрі мислі їх, і добрі справи.
Але тому дбайливому господареві доводиться бачити зовсім інші картини, ніби в польоті над землею:
Планету б треба…
А її, плодющу,
Розкопують не мирними лопатами —
Шматують вогнедишними гарматами,
Все обертаючи в пустелю й пущу.
Угноюють її тілами вбитих,
Уклечують не щепами надійними, —
А ядерними вибухами, війнами —
Надією гравців несамовитих.
Обсервація місць злочинів (як пишуть тепер, “проти людяності”) передбачає ще й такі об”єкти: “білий окупант”, “околиці, оскалені окопами”.
Фактологічний сучасний відступ. На рік написання вірша “Планета” припав не тільки військовий переворот у Сирії, а ще й убивство американського президента Джона Кеннеді. Фідель Кастро задекларував у Москві приналежність Куби до соцтабору (щоб Кремлю цитувалося з викликом для США “отсель грозить мы будем…”, звісно, вже не шведам). Одна з останніх знакових подій того, 63-го року минулого вже століття, як на мене, голосно перегукується з російською політикою 2014-го.
Після зведення Берлінської стіни для перешкоджання громадянам Східної Німеччини втекти з-під контролю комуністичного режиму, близько 4 тисяч жителів Західного Берліна отримали дозвіл на одноденний візит до своїх родичів у Східному Берліні. Кожному підконтрольному мандрівникові при перетині кордону вручалась брошура, в якій пояснювалось, що стіна була збудована для “захисту кордонів НДР від несподіваних атак імперіалістів і впливу занепадницької західної культури”. Було це 20 грудня 1963 року.
Що вже тут додати, окрім фінальної строфи Мисикової “Планети”:
А як подумаєш — так мало треба:
Лише на мить заплющить очі згадкою
Про вічну постать матері над грядкою
Під добрим вигином старого неба.