Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина друга

Частину першу читати тут

Пам’яті Полікарпа

 

Мій дід Іван – як і я – геть не гуляв із дівчатьми.

Ніколи, і за жодних обставин його – як мені спочатку бабою Настею відповідно налаштованому думалося – бурхливої юності.

Усьому причиною був деякий містичний Полікарп.

Дід пам’ята, що Полікарп навіть якийсь час був комсорг у Великій Андрусівці. Тоді вона ще не стала наполовину морем – там були дванадцять класичних вулиць-сотень на тисячу двісті дворів.

Дід не дуже багато розповів із життя цього велетенського людського ковчегу. Він ясно пам`ята тільки, що Полікарп весь час ходив і повторював, що помре. В усякому разі, в Полікарпа було таке дивовижне відчуття своєї скорої смерті, що це мало гнітюче тиснути на всіх, а не тільки на мого діда. Навіть не відчуття, а бознащо. Полікарп ходив і ходив, повторював та й повторював загадкову фразу: «І коли, коли ж це я помру?»

Помер він, проте, так. Близенько біля стіни приставлена ґвинтівка – і так близько, що моєму дідові досі гойдається в пам’яті ця неймовірна близькість двох предметів, стіни і рушниці. Та ще мотузка. Якось, самим Полікарпом, там вона кудись потягнута. І все, готова смерть Полікарпова.

Ховали Полікарпа там же, у Великій Андрусівці.

Був великий похорон. Прийшло – багато. Сльози – теж були.

Перед тим Полікарп – довго чи ні – ходив і, мабуть, ніби жінка нічийне (й хтозна чи її) дитя, виношував свій непогамовний задум. І таки приніс.

Чи совість замучила. Чи був безпорадний. Чи просто не витримав того внутрішнього встиду, причиною якого була Ліза.

Ліза не тільки вилікувалася – вона вийшла заміж і народила двох дітей.

Полікарп – не так.

Щойно дізнався про встидну хворобу, про сифіліс, «успадкований» від Лізи, так, убитий горем, і ходив. Геть не годний  – ні на комсомол, ні на саме життя. Ні жив, ані не жив. Довго чи ні, хтозна. А потім – дуже швидко в уяві діда.

Та стіна. І неймовірна до неї близькість ґвинтівки. Дід усе життя думав: як же ж можна було зловчитися і так близько приставити до стіни рушницю – це було для діда неймовірним.

Навіть більш неймовірним, ніж сама смерть Полікарпова.

Смерть Полікарпа – у цьому не було нічого дивного. Її, смерті, було тоді так багато, і сипалася вона з таких різних боків, що з якогось моменту перестала дивувати.

Дивувало тільки те, що хтось іще жив – наприклад, ти.

До того ж, і такий високий учинок, в іще не до кінця понівеченому наркотичною дійсністю ідей революції і громадянської війни українському селі – це було якось логічно. Дуже, дуже добре зроблено. Кожна чесна людина, звичайно, вчинила б на місці Полікарпа тільки так.

Але стіна, ґвинтівка, відстань між ними…

Усе. Більше про Полікарпа, який не залишив по собі навіть тьмяного сліду на цій землі, не відомо нічого. Ні дідові, який розповів мені це перед самою своєю смертю, ні мені, який колись також неодмінно помре.

Маленький біографічний штрих, що Полікарп був австрійцем, у Першу світову війну взятим у полон (безіменний австрієць, який так і залишився там, де і Новогеоргіївський район із його назвою, попід бурхливими водами, які іноді виносять на Дніпровий берег на згадку юним купальщицям кості, можливо, і Полікарпові), нічого не додасть до картини життєпису Полікарпа.

Але до випадку з Полікарпом дід не встиг, після – вже і не міг, і, зрештою, дід так і не погуляв в своїй юності з жодною з роду Євиного.

Від самих же тих Полікарпових похорон, проте, багато хто з Івана глузували. І називали юнака вже не інакше, як «Іван Сидорович». Але, що поробиш, Іван Сидорович не міг: ні сексу, ні гулять із дівчатьми.

І ніякі глузування, ніякі підозри, навіть бабинастині, і під саму вже старість, не змусили діда зрадити цій його винятковій сексуальній конституції, затуманеній історією з Полікарпом.

Усе, що Іван міг знати: це що якщо колись і трапиться, як із Полікарпом, то… о, як, як тоді він, неавстрієць, зможе взяти і приставити до стіни ґвинтівку, яку він ніколи не тримав у руках. І приставити так близько.

Отож, крім Григоренко Ніни та Богомучської Пасі, дід, каже, так і не гуляв ні з ким. Ніколи. Але я думаю, що відтоді дід боявся також іще й стін.

 

Залишаючи Атлантиду

 

Про Атлантиду почали говорити не одразу. І навіть не тоді, коли вона щезла з людських очей, окутана густими як зарослі вже диких вишень водами. Тільки коли сотні років проминули в серцях, щем усередині грудної клітини покликав до життя ці спогади.

Тоді моєму дідові Іванові було вісімдесят сім. Скоро, хотів я того чи ні, він мав залишити цю землю. Може, Господь ще продовжив би ці дідові дні, які в тому сьогодні йому здавалися одинаково безкінечними і марнотними. Єдиною його мрією тоді, коли зникала і ця вже його атлантида, було дізнатися тільки, де він живе і де живуть інші.

Днями дідові вдалося віддалитися від своєї хати на цілі маловидимі в ці його дні двісті метрів. І тільки тоді він зміг дізнатися справді чимало про світ, що його оточує.

А так – щодень, щоразу – у кожного, хто проходить повз його лавку, він усе ще намагається випитати – де і хто нині живе, хто вже вмер, а хто ще ні. А потім, наситившись розмовою, він все ще намагається взнати головне: чи живуть же таки ті, з ким йому доводилося верстати шляхи своєї тяжкої земної праці, і де саме в тій далекій Протопопівці (де вона, ця атлантида?) мешкають його онуки. Яких уже, мабуть, багато.

Так було завжди: людська душа не може насититися жодною інформацією. І тому скільки б нечисленні перехожі та гості, що проходять повз найменший у країні хутір, не доповідали про стан світу, що розгортається в його пам`яті, душа його все одно не може наситися переповіданим, і він допитується про одне й те саме знову і знову.

«Якби сотню дітей наплодив чоловік, і прожив пречисленні літа, і дні віку його були довгі, але не наситилась добрим душа його… то кажу: недоноскові краще від нього!» – написано над його ліжком Еклезіястом. І з часом дід продовжує вважати ці слова промовленими ним самим. Тоді як я можу пригадати лише свої запитання. От і сьогодні, попередньо відповівши на безліч його однакових щоразу поспитань, у Великодній день, теж вирішую і собі питати.

Я питаю, чи був він щасливий, чи пам`ята він принаймні один день із своїх численних їх тисяч, коли серце його раділо.

Може, то був той, коли Анастасія Петрівна, дідова дружина, тримала на руках одне з чотирьох своїх дітей, те, якому судилося стати і моєю матір`ю.

Я розумію, що атлантида, будь-яка з них, це не більше ніж міф. І все-таки, вперто, продовжую запитувати.

Але нема відповіді у вустах діда.

Довго він переповідає те, що жив. Але так і не знаходить у сувої прожитих днів жодного хорошого. Дні, коли з`являлися на світ його діти, так само, як і всі інші дні, як і Атлантида за її життя, минули для нього всі одноманітні, немовби дерева. Від світання до повного заходу, сорок чотири ще й із гаком роки безперервної праці в колгоспі, без жодного вихідного – це все, що може іноді з`ясувати про людське буття Всесвітня Історія. І якраз тут дід раптом пригадує один винятковий день.

Того ранку Анастасія Петрівна перелякано повідомила, що Марія, чоловікова мати, якось по-особливому суворо і пильно подивилася на неї. І від того погляду невістці уперше в житті стало неймовірно моторошно.

Була неділя, але чоловіка знов викликали на роботу: треба було вивозити з бані, де милися якісь значні, воду і зливати в ями, що залишилися від колишніх шахт. «Коли я повернувся, мою маму вже нарядили», – промовляє людина, схожа на портрет на стіні. Її нарядили у вбрання сестри Олександри, що так і залишилася незаміжньою. Усе життя Олександра працювала, заробляючи на придане, ще таки сподіваючись вийти заміж, та, коли померла, все «барахло» залишилось Марії. І того вечора мати лежала в домовині в усьому найкращому із убрань, які тільки існують у світі. Хіба що деякі з найкращих речей Олександри довелося виміняти на харчі ще в 1933-му. І тому на небіжчиці тепер їх не було.

«Кажеш, чи я плакав, як умерла мати?» – перепитує і до сьогодні в мене дід.

І довго мовчить, як несподівану літню дощову зливу перечікуючи сварку в сусідній кімнаті між усе ще живими власними дочками. «Та я, синку, не знав того дня, куди діцця! Я ж прожив із матір`ю дев’яносто років!» – із розпачем, ніби мама залишила його тільки годину тому, каже дід. І я розумію, що та синівська любов, яка прокинулася в ньому щойно, дуже-дуже велика – навіть мені, його онукові, незважаючи на роки, що минули від години її похорону, важко її, цю любов, не відчути. І тому-то з такою особливою ясністю на дисплеї душі постають всі подальші кадри зниклої Атлантиди.

Дідові був один рік, як помер Сидір, його батько. Майже за рік до того на розкішних луках пасся Орлик, єдиний тепер годувальник. Саме того дня, як він там пасся, до нас у гості прийшли дивні люди, яких усі тоді називали бандитами, але самі вони називали себе чомусь «червоними». Іван навіть подумав, що це ті цигани з Одеси, які торгують вапном та червоною фарбою і яким сварилася віддати його за непослух мати. Сидір про щось не дуже голосно і не так довго сперечався з цими ґендлярами фарби. А потім стародавні малі підприємці прив`язали його до лавки і били шомполами. Доки не потомилися і не позаливали батьковою кров`ю і не позабризкували власним потом увесь двір.

Коли Сидір нарешті прийшов до тями, то сказав Марії, що скоро помре. І, як завжди, дотримав свого слова. Марія ходила наприкінці життя на двох палицях з червоної вишні, ніби напам`ять про ті два червоні шомполи. Іноді вона довго і сильно молилася. І сусідам завжди здавалося, що ці забобонні молитви, наче спогади про танучу в надрах землі Антлантиду, складали найбільшу частину її життя.

От і сьогодні, в день Пасхи, яка тепер неначе триває завжди, дід раптом починає співати. Він співає таким голосом, який я ніколи не чув і ніколи не почую – він співає псалми, чувані ним від матері. Сам він не знає, чи вірити в Бога, тому що всі дні його життя проминули в одному пориві сліпого самоствердження кожного прожитого його родиною дня в невимовній, тяжкій і всепоглинаючій єгипетській праці на благо Атлантиди. От, окрім праці, яку тепер він також не в змозі більше виконувати, він і не вірить ні в що. Як і ті, що вперше почули про Атлантиду, благополуччя якої тепер минулося, а щастя мешканців якої за їх життя було примарним, він, дід, не зна, в що вірити. Хіба що, як і кожен із нас, трохи вірить у спогади.

У спогаді, яким не назавжди відокремлює його від всесвіту кришка домовини, раптом пропливає ціла зіркова плеяда місць Іванового дитинства – Велика і Мала Андрусівки, решта сіл біля самого Новогеоргіївська, якого тепер немає. Як і річки Тясмин. Кругом обсаджена вербами щороку річка прочищалася великими черпалками. «Якими черпалками?»-«Ну, тими черпалками, якими щороку черпають ріку!» Тому що ріку, як і океан, на дні якого ми все ще намагаємося щось знайти, черпали щороку. Мабуть, прочищаючи русло. А ще над Тясмином росли велетенські вікові сосни.  Іноді, коли в степах дув особливо дужий вітер, сосни, коріннями зачерпнуті в пісок, падали як отруєні казкові велетні чи повержені Котигорошком лицарі.

«А потім прийшли ті бандити, що будували ГЕС, і все знищили. Усе пішло шкобертя!» (що визначає: шкереберть) – із серцем, наче не дід, а вже всі разом, хто був і хто не був у цю мить у кімнаті, каже тінь на фотографії. Знищили: села, Новогеоргіївськ (і, якось напередодні, режисер Олександр Довженко говорив, що треба буде виселити 40 тисяч людей, подвиг, гідний античних героїв), який славився в давнину своїм ярмарком, церкви, навіть Тясмин. З його берегами та соснами, з його лозами, які не можна було зламати руками.

Той, із яким я вже наче навіки злився поглядом, під кінець нашої зустрічі раптом пригадує, як якось, їдучи кудись, він хотів виламати таку лозу, щоб замість батога. Довго мучився, та й не зміг. «А можна ж було зрубати сокирою чи ножем?» – так кажу я. «А як же ж ти його зрубаєш сокирою, коли його не можна зламати руками – крутицця як вірьовка в руках, та й годі!» – дід. Проте з тієї лози робили кошики. І кошики не такі, як тепер – їх навіть фарбували по-особливому. І тими винятковими кольорами, які можна, придивившись іще пильніше, ніби перетворюючи погляд на одну світлову крапку, побачити тепер тільки в спогадах діда і ніде більш.

Багато чого розповідали дід в інші дні. Але сьогодні вони раптом пригадують не тільки загибель Атлантиди посередині однієї з країн Європи, а те, чого не казали мені ще ніколи: що Марійчин батько, дід Капитон (о, вони так любили Священне Писання – дід розповідали, скільки читали той страшно читаючий дід) якось умер в такий самий, як сьогодні, Великодній день. Вони так і померли: впали на шлях, дорогою до церкви в Великій Андрусівці. Понад отими верболозами. Біля тих сосен. Біля неіснуючого нині берега Тясмину.

Чи довгий вік діда був, запитую, чи було з сімдесят. Відповіда: думаю, з сімдесят чи з-понад того і було.

Я тоді дякую дідові Івану. За те, що родили всіх нас. І за ці слова. Цілую, і вирушаю додому, в подальшу свою путь. Залишаючи Атлантиду в глибинах моря, з якого їй уже ніколи не звестися на ноги.

День Мародера

 

Мародер (фр.,  від грабіж) – грабіжник, який краде на полі бою речі вбитих і поранених. Морально розкладений солдат, що грабує населення під час війни.

Зі словника іншомовних слів

Мародер (Marauder) — броньований автомобіль із протимінним захистом.

Із Вікіпедії

Виття собаки було страшним і своєю печаллю майже притискало мою голову до підлоги. Але я не міг вплинути на деякі речі. І все, що залишалося – дозволити часу пливти своїм неквапним чином. Виносячи і речі, і думки, і це собаче виття туди, куди, кажуть, плине його ріка. І тоді я чомусь подумав, що найголовніше – це навчитися бути в житті мародером.

Тому що якщо ти з дитинства не мародер, то ти потім уже навіки ніхто.

У будь-якому з випадків, не знаючи цієї самурайської вигадливої науки дерти інших, ти приречений. Ти навіть гірше від лузера.

Чоловіче, хочеш яку-небудь долю – що ж, будь ласка. Чи, відчуваючи  інтонацію голосу героя фільму «У бій ідуть самі старі»: «будь ласка». Твоє право.

Замість того, щоб від самого дитинства із босотою тирлуватися по людських смітниках, де викохується вміння вписуватися в будь-яку ситуацію гонщиком Шумахером, сідай за книжки, чухай голову, аби пізніше дізнатися, яка на звук твоя власна потилиця.Чухай, вступай до університету.

Ставай, коротше, нікчемою, тут тобі ніхто не указ. У нас свобода. І головна її сентенція: будь ласка. Хочеш, Нікчемою. Скільки завгодно. Двері відчинені. Їх, нікчем, подивися он скільки – вийнятих із різних колод і всіляких мастей! Твій хід конем!… Коротше, гросмейстере… Тільки пам`ятай про одне: назад, до товариства пристойних, володарів світу цього – шляху вже повік нема…

Я, звісно, належу до осіб не дуже-то вишуканих. І до вулиці, на жаль, не маю жодного відношення. Як і багато-хто, до речі, я впав в оману й набрався неабиякої хиби: випробував на собі силу мозкової науки, вспадкувавши ще й захват від всілякої поезії. Воно і гикнулося. Просто сьогодні.

Телефонує мені рідна тітка. Хрещена мати, так би мовити, за сумісництвом. Тітці відмовити складно, мамці хрещеній – тим більше. Довелося робити.

Робити треба було гроби. Тобто не робити, навпаки – знімати. Але справа ж бо була важлива і товариству родичів гранично цієї пори року необхідна. Їй звідкілясь забрело в голову змінити вигляд обличчя гуртожитку мертв`яків.

До того ж, тому, хто бачив мою тітку, було б відомо, що є речі взагалі неможливі. А ті, хто її не бачив, просто, із елементарної людської ввічливості, називають мою рідну тітку Валентину, старшу сестру матері, Римом.

І от Рим записує на скрижалях, кажучи голосом моєї тітки: з самого ранку їду в якесь пристойне похоронне бюро, бажано, щоб з такою і сякою приємною назвою, як от, приміром, «Світлий сум». Замовляти нові надгробні прикраси давно спочилим старцям. Точніше, старицям. Одна померла 1973 року, інша – іще раніше. Її, римські, бабусі, а мої, отже, прабабусі. По двох лініях. Одіж над сердешними могилами добряче підпсута. І бабусі покійні, мовляв, цього б ніякому ворогові, не те що родичу, не подарували б. Отже, їду. Треба, мовляв, стариць гранітом замість тлінного заліза. Примарафетити.

Сказано – зроблено.

Поїхала.

Курява довго тліла вслід за нею. А та курява, що в моїй голові, була головним болем когось іншого, ким і був, власне, я. «Тільки ж бо бажано, синку, щоб ти залізяччя сьогодні срочно вивіз». І саме це слово «синку» мені, як сироті, мазало всі рани всіляким клеєм. І ця ґлиця не давала більше прокинутися ні відчуттям, ні розуму. Тим більше, що тітчине «бажано» ніколи не означало нічого, крім двох-трьох, а при потребі – і більше її телефонних дзвінків на мій номер. Аби бажане неодмінно втілилося в дійсне. І якомога скорше.

Ні, я міг, звісно, відмовитися.

Але треба було б при цьому пам’ятати, що я все-таки не Христос. І тортур, які світили б мені у разі невиконання «маленького, скромного і дуже необтяжливого» побажання клану, було б аніяк не знести.

Тим більше, що тривати могли вони і до самої смерті. А в разі, аби вона якимось чином забарилася, тортури чорними і нікчемними пиявками всоталися б у весь сенс отого, подальшого життя.

Що можна було зробити, я не знав. Відчував тільки, що, як гірському туристу, весь час переставляючи палицю, мені треба йти кудись уперед. І тільки вперед. Не озираючись назад. Аби випадком не стати соляним стовпом чи притчею родинної язиці.

І тоді, не посвячений особливо в питання мародерства, я зробив цей крок.

Ніколи раніше я не був свідком того, як знімають на кладовищах оградки з хрестами. Хіба що… Промайнула і одразу затухла в глибині пам`яті якась стаття з «Вечірнього Києва». Про вандалів, які вкрали й здали на металобрухт речі із Байкового кладовища. Найцікавішим був сум родичів, спричинений не оградок крадіжкою, а – праху попелу з урни їхньої усопшої прародительниці. Але подібний украдений прах і його точка зору на події, які мали невдовзі розгорнутися в нашому селищі, мало цікавили мою тітку. І я відмахнувся рукою від цього спогаду, як від недоречного нагадування про те, що, як думалося, ніяк не станеться завтра. Про власну смерть і про перевтілення в гарний і легкокрилий порох. Тому-то я і вирішив звернутися до людини, як виявилося, ще менш, ніж я, в питанні перепоховань і транспортування деталей надгробків, компетентної.

Павло, а саме так звали мого друга, може, ніде і ніколи й не працював, але за духом, а не за матерією власної плоті, був людиною в усьому страшно компетентною. Він був палким прихильником творчостві Сандея. А це робило його святим. До кого, панове, як не до святого, можна звернутися в ситуації, коли немає вже ні підказки залу, ні дзвінка другу, ні власного глузду? Звісно, у випадку нашого селища і в нашій історії – тільки до нього, до Паші.

Так і так, кажу, Паш, те і те, мовляв, треба зробити.

Двічі просити Пашу було зась. Намірившись чесати потилицю, він несподівано для самого себе, ведений якимось тільки йому відомим духом, випалив: завтра о дев`ятій тридцять я в тебе.

Шкодував Паша про це одразу ж після цієї, виконаної поспіхом, клятви, чи ні, я не знав. Аргумент, що гроші після здачі металу тітці повертати не треба, був не останнім, і для мене. Я знаю про цю ситуацію одне: якщо Паша і завагався, то ці муки були недовгими.

Морок розпочався одразу після цього.

З думки про Пашу.

Скільки я Пашу знав, стільки його надійність була двоякою: повною, але багатовекторною.

Здавалося, головна біблійна сентенція, яку він на практиці взявся втілювати в життя з несамовитою послідовністю його характера, це та, що «праведник повсюди встигне».

У трактовці Пашиного індивідуального життєпису це означало, що він завжди – і винятків не існувало – брався одразу за кілька справ, усі їх неодмінно доводячи до кінця. Однак тим небогам, хто брався доводити з ним до кінця яку-небудь із не названих тут справ, було, чесно кажучи, непереливки.

Приміром, стоїш на зупинці, і раптом, наче з небес, крізь шелест гальмуючих шин чуєш: привіт, святий, тебе підкинути? Киньте в мене камінь, щоб хтось колись відмовився, щоб його підкинули. І от ти вже в авто, де знаходиш по зав`язку набитий салон таких самих, як ти, безкоштовних мешканців цього самарянського щастя. І Паша починає підкидати.

Спочатку він заїжджає на автозаправку, потім, пригадавши, що в багажнику у нього деталь від двигуна, яку треба негайно комусь передати, розвертає свого швидконогого авточовна і мчить у протилежний усім підкидаємим бік. Надалі, посеред вулиці, він випадково зустрічає знайомого, який не має сьогодні жодного права пройти повз не обцілованим Павлом.

І Паша цілує, розмовляє і щось беззвучне – не видно через зачинене скло – розмахуючи руками, пояснює.

Ще кілька подібних зустрічей і справ, і ти неодмінно-таки потрапляєш туди, куди тобі треба, паралельно подумки відраховуючи, як ромашчині пелюстки «любить-нелюбить», втрачені тобою й іншими за день години і хвилини.

Хто твоїй голові господар? Ну, звісно, ти. І все-таки, аби не образити людину, яка за власним бажанням зголосилася сотворити тобі це безкоштовне і щире добро, салону ти все-таки не залишаєш до самого кінця подорожі аргонавтів, ніби потверджуючи цим якусь метафізичну нашу спільність усегрецької долі…

Цієї миті я подумав: невже завтра знов трапиться якась із цих несподіванок? Однак ця думка не перетворилася на оперу, а була лише її прелюдією.

Почалося з того, що моя мама цієї ночі нікуди не поїхала.

А поїхати вона мала неодмінно, і в Харків. А ось тільки ні до якого з відомих мені і вам харковів вона так і не доїхала. Справа-то була ось як.

Напередодні, на гробки, разом із кагалом трьох племінників, до мене навідалася моя харківська сестра. Пацани – нічого. Один від одного дрібніші. Старшому – ледве шість, тим, дрібнішим, – згадати страшно, скільки. Словом, як і президента країни, без супроводу відпустити сестру додому ніяк не можна. Вирішено: їде прародительниця, мати.

Цілий тиждень прародительниця марафетилася в подорож. В хороших і неодмінно корисних здоров`ю порціях додаючи в своє харчове вживання невживальне – коньяк і решту бридоти, благо – гробки, і жоден світлофор рухові людського серця не указ.

А здоров`я моєї неньки, треба сказати, не блищить солдатською бляхою в променях ранкового сонця. Лихо всьому – невідь-що, і йде воно – невідь-звідки. Але, як би там не було, а всілякі болячки переслідують мою матір якимось особистим сізіфом. Більше того, в останні три роки, скільки не напружуй уяву, я з превеликими труднощами можу пригадати хоч би один тиждень, щоби мама не була прикута до ліжка.

Конституція характеру моєї матері, проте, як і України – ідеальна. Усі її життєві принципи вибудувані таким чином, що те, що для будь-кого іншого вважалось би практично перманентною клінічною смертю, для моєї неньки – лише щонайбезсовісніший привід, беручи до уваги і поважаючи всі як є родинні традиції, в жодному випадку не закосити від безпосереднього виконання священного обов`язку з риття землі, наклеювання щоразу новіших шпалер, поливання якихось природинних гаїв тощо. «Ти б поберегла себе, Ніно» – не так сердобольно, як логічно просять тітка Вікторія, батькова сестриця. «Ага, зараз! А копати хто буде?» Копати є кому. Але якби ще й тричі було кому, то й тоді б, як матрос, що йде на штурм Зимового палацу, окутана крапельницями, вона все одно пішла б, копати. Тітка це знає, і мовчить, як риба, ким вона за гороскопом і є.

Словом, щойно лікар робив висновок, що пацієнт швидше живий, аніж мертвий, як для матері, яка й була оцим пацієнтом, одразу ж цей лікарський вердикт служив сигналом розпочати черговий спринтерський забіг на виживання. І кожен забіг, тим не менше, завжди поки що закінчувався перемогою досвідченого атлета з марнування власного здоров`я на ймення моя мама.

Напередодні її від`їзду не було ні городів, ні шпалер, ні ще якоїсь гидоти, що зазвичай називається дурною людською роботою. А дев`ятимісячний Ваня, що все не злазив із рук бабусі Ніни, вважався занадто дрібною перешкодою для неньки на шляху до її чергового мікроінсульту.

Тому-то було обрано інший, і можна сказати, альпійський, як Суворівський перехід, шлях.

Десь із восьмої вечора вона раптом запереживала: сядуть вони сьогодні вночі в потрібний вагон поїзда чи все-таки – не сядуть.

Шансів вижити в пацієнта не було.

Гра в Той-Не-Той-Вагон нагадує стародавню і більшістю з вас підзабуту карточну гру у Вірю-Не-Вірю. Хоч вір, а хоч ні, ти – все одно дурень, бо інша назва цієї гри: Вивернутий Дурень.

Так і з тією посадкою на поїзд, що їздив зараз тільки хіба що в уяві моєї матері. Шість із половиною годин вона мучилася на пероні уяви над цим нерозв`язним для людського мозку запитанням. Уже під кінець четвертої години робота думки всередині голови матері далася взнаки, і вона відчула легке недомагання. А коли мама отямилася о другій ночі, за годину до відплиття поїзда, стало зрозуміло, що чергове її тяжке захворювання вже стало реальністю.

Довелося хапати в оберемок усіх наявних племінників і, намагаючись не розгубити їх дорогою (перетворивши на цілу низку героїв фільму «Сам удома»), спішно везти на вокзал разом із сестрою і здавати – до самого Харкова – на піклувальництво простому смертному, вагонному провідникові. Із чим цей поїздний поводир, треба сказати, справився набагато успішніше, ніж мамка з усіма її невщухаючими хворобами (чи сліпердяй, що переходить вулицю п’яний і в негожому для сумісного з життям місці).

Стою.

Телефон у мене сів.

Мати від сорокахвилинного очікування вже теж сіла. З пенька їй добре видно всіх випадкових перехожих, з якими можна завести якусь предметну перемову:

– Драстуйте, а скільки, цікаво, коштує держак, який ви щойно купили? – запитує мама у якоїсь жінки, котра, судячи з тону, який вона обрала для обміну репліками, є її давня і хороша знайома.

– Ой, і не питайте, скільки. Вам краще цього навіть не знати, – ґалантно відповідає, зашарівшись від цього елементарного запитання, ніби від якогось першого кохання, перехожа, і йде собі геть.

Тінь вдоволення пропливає обличчям матері, і вона продовжує зондування простору Вараждина.

 – Коль, а що це ви привезли? – питає мама у власника магазину з садівництва, нещодавня відвідувачка якого щойно так і не поділилася з нами точною інформацією про ціни на держак.

– Привезли, Ніно, все, чого тільки твоє серце бажає! – каже мамин колишній однокласник, ще раз тим самим доводячи, що точність, як і ввічливість королів, – то є зайва риса, що паплюжить обличчя східноукраїнця, який полюбляє проводити бесіди зовсім не в ключі західного праґматизму, а неодмінно якогось-таки конфуційно-китайського розмовного містицизму.

Матеріалізм ситуації, однак, бере своє. Тому на п’ятдесятій хвилині очікування в указаному Пашею місці і у ним же вказаний і тепер всіма спростований час, я чомусь починаю трохи нервувати.

Зателефонувати немає можливості.

Дізнатися, що відбувається, теж:

– Ну шо, ходім, мамо, мабуть, додому.

Не доходячи тину, дисплей рожевіє. Алло, де ви, бо я вже п’ятдесят п’ять хвилин чекаю на вас біля сільради. Чому біля сільради? Тому що я зателефонував твоєму батькові, і він сказав, що ви очікуватимете на мене біля сільради. Який дух при цьому повідомив моєму батькові про очікування біля сільради, ніхто ніколи так і не дізнався.

Ледь вгамовуючи гнів, придивляюся біля сільради до Пашиних «жигулів». У причепі, слава Богу, нікого. Зате в салоні щось ворушиться.

Цим «щось» виявилася постать Сергія – святого брата, що донедавна мешкав у селі Добровеличківка.

Віднині цей святий за протекцією Паші мешкає в місцевій Приютівській церкві, виконуючи всю чорну роботу за порцію харчів. За що він, звісно, має дякувати тільки Богові. Та він хотів би подякувати також Паші. Але як?

Своєю нав`язливою присутністю.

Павло, щоправда, в захваті від самої ідеї спілкування з таким братом. Теологія брата во Христі дивна і не зовсім класична – більшість Сергієвих проповідей чомусь стосуються шани до космічних енергій та інопланетян. Основа основ усього в цьому світі – це ввічливість. На ввічливих словах, промовлених ввічливим голосом ввічливо будується дорога, яка і веде на той, ввічливий, світ.

– Давайте будемо розмовляти тихіше. Не кричіть, будь ласка, один на одного, бо це прояви поганої і, мабуть, негативної енергії. Ми повинні говорити про світле. Говоріть про світле, – промовляє Сергій, про всяк випадок прикриваючи обличчя гітарою від можливого удару в ніс з боку мало знайомої людини, яка щойно розпинала Пашу, як римляни Христа. За його нестелепність, невчасніть і непослідовність.

Я дивлюся на святого, очі якого від цього погляду стають округленими до цифри переляку, і, прикидаючись ввічливим, кажу:

– Добре, давайте говорити про світле, а робити темне.

Ніби прокинувшись від якогось страшного галактичного сну, Сергій швидко-швидко, як маховик секундної стрілки всередині наручного годинника, загойдав головою і, запинаючись, промовив:

– Ні-ні-ні! Як же це так? Не говоріть про темне, я цього не витримаю, –  та, на мить залишивши гітару, хапається за блейзер і ніби намагається натягнути його собі на вуха, але, збагнувши, що це не шапка-вушанка чи її побратимка – невидимка, зупиняється і свердлить мене поглядом, з якого вже просто пломеніє джедайський космічний переляк.

І зрозуміти Сержа можна: якось, наговорившись досхочу і так само досхочу людей накритикувавшись, ізвідкілясь із нетрів космосу він отримав навзаєм страшенний біль у правій частині щелепи. І, попри стоматологи, цей галактичний біль не минає. Відтоді, ніби вуздечка, він притримує свого коня.

Серж подорожує не деінде, а до Олександрії.

Себто, в протилежний бік від місця, куди ми зараз прямуємо.

Подорож люб`язно запропонована йому Пашою.

Гітара, як вірна супутниця, взята з собою.

Музичні інструменти, як і інопланетяни, люблять провітритися і подихати, на думку Сергія, якомога свіжішим повітрям.

Після моєї сентенції щодо того, що кладовище – явно не найкраще місце для дихання й наповнення духовним озоном гітар, чоло чоловіка божого похмурнішає.

– Нічого, – проказує він найсумирнішим із голосів, які тільки мені доводилося чути в світі, – ми з гітаркою тихенько посидимо в куточку машини. Якщо ви не проти.

І дивиться. Але з обережністю людини, що знає все або майже все в цьому світі про ввічливість.

Ми не проти. Бо в нас до біса своїх справ. Ось, стоїмо уже біля оградки Марини Никонівни, безуспішно намагаючись відкрутити на її боках гайки, разів зо п`ятдесят уже в історії оградки, життя якої закінчується сьогодні, дбайливо фарбованих.

Сум, однак, при цьому видовищі – що ти як вандал ламаєш пам`ятник якоїсь таємно найдорожчої тобі людини – таки проситься. Однак яскравий сонячний день, вигляд постійно ввічливого і тому перманентно переляканого Сержа з авта, який засів, як упіст у криївці, і зараз, як і при першій зустрічі, знову чомусь прикриває обличчя гітарою, діють. І тому цей світлий сум вивітрюється.

На зміну йому приходить випадковий ентузіазм. Коли оградки вже загружені в черево причепа, з якого висовується рівно їх половина, Паша пропонує захопити ще одну, нефарбовану вже із півсторіччя і зовсім занедбану нащадками. Мати, яка нагодилася при розмові, пригадує, що тут поховано якогось віруючого штундиста, в якого не було дітей, і тому нема кому доглядати за могилкою. Паша вже й без цієї проповіді, і майже одразу, відмахується від свого невчасного випадкового наміру, як від чуми.

І ми вирулюємо на шосе.

Біля будівлі, де мешкає металоломщиця, ніщо поки що не віщує лиха. Ми входимо у двір, чуємо гавкіт собаки, блукаємо кільканадцять хвилин, але, незважаючи на не зачинені господарями двері, так нікого і не знаходимо. І присівши біля старого, неначе громовицею розколотого, тракторного причепа, починаємо очікування.

До нас приєднується і Сергій, який весь цей час прогулював гітару, походжаючи туди-сюди по вулиці. Чим наводив морок не тільки на мою матір, що заховалася від несподівано спекотного сонця в салоні, а можливо і на тих трьох дідів, що, присівши біля імпровізованого столика спиляної тополі, розпивали чарчинку оковитої, розстебнувши сорочки і повивалювавши назовні тельбухи своїх козацьких грудей і животів. І тільки коли Паша підійшов до них, щоб розпитати, де металоломщиця, один із них, той, у якого на голові донині залишилося лише кілька чуприн, запитав:

– А хто такий отой? – і вказав на худорлявого і чимось схожого на середнє арифметичне між Росинантом та його вершником Дон Кіхотом Сержа, який, пітніючи від 35-градусної спеки, ходив уперед-узад вулицею, притиснувши до серця гітару, гриф якої стирчав із супермаркетівського кулька, як малу дитину.

– Той. Та ніхто. Просто прогулює гітару.

– А-а-а, – з розумним підійманням правої, густої і білої брови д`горі відповів автор запитання і, розливши рештки, ще раз зизонув-таки на непевного Сержа, прикид якого був схожий на шати бомжа з обласного центру – три джинсові сорочки-капустини середньої естетичної терпимості стирчать з волохатих грудей.

– І шо ти ходиш, сів би в машину, – ввічливо кинув йому Паша, вочевидь, відчуваючи несумісність враження від леґендарного вигляду нашого Сергія з ландшафтами Вараждина і явно не бажаючи подальших дідових розпитувань на тему лайдаки, що подорожує сьогодні з цими металоаргонавтами.

– Спокійно. Ви тільки спокійно. І ввічливо. Зараз гітара ще трошки подихає, і сяду, – як мантру прочитав слова власного голосу Серж.

Він так нікуди і не сів. Але від нього цього більше ніхто так і не вимагав. Нам усім, за винятком, звісно, Сергія, прекрасна душа якого насолоджувалася абсолютно всім із тепер баченого,чутого і відчуваного, праглося пошвидше дізнатися свою долю в плані приходу ґаздів металобрухтової прийомки.

Вона була невмолимою. Телефон сказав, що Лариса приїде тільки о п`ятій.

Сонце вже не тільки вступило у права, а й, певною мірою, мабуть, перебрало зі свого запізнілого цієї весни бодуна. Матері, спочатку вколисаній неспішністю і логічністю подій розґвинчування, виверження, завантаження і транспортування оградок, тепер вже ставало фізично зле. Взнаки давався також контекст її не справджених вечірньо-нічних переживань.

Паша вдарив по педалі газу, і ми рвонули. Висадивши матір, вирішили зондувати пункти прийому у Великому Місті. Слабка моя інтуїція – заїхати в селищну раду – була проіґнорована. Серж до Олександрії не був довезений. Усім і водночас на думку спала чудова ідея: вигрузити його у Приютівці, біля церкви, і сказати, де за відсутності служок лежать там од неї ключі.

Спека, яка поступово ставала якоюсь іракською, діяла на залізо так само погано, як і на людей. Увібравши в себе достатньо сонця, аби, мабуть, могти в нагрузку освітлювати ще якийсь чималий шмат Місяця, залізо передавало тепло до задушливого салону, де живцем смажилися два вандали.

Але навіть після того, як цей останній приймальний пункт, де ще могли прийняти оградки без документів, відчинився, нам це не допомогло.

Пропустивши спочатку автівку на ваги, через якийсь час до нас підійшов хлопчина, дежавюжно подібний на того, якого ми щойно висадили біля церкви, і зажадав документів. Зі слабкою надією я простягнув йому два свідоцтва про смерть, які доводили, чиї це оградки, частково спростовуючи вандалізм. Надія, проте, залишилася на тому місці, де вона зазвичай народжується: в серці.

На найлюднішому в плані автівок місці ми почули ззаду себе тривожні сигнали клаксонів. «Жигулі» щойно проїхали угруповання працівників облавтодору, які клали асфальт на половині дороги. Поглянувши у дзеркало заднього виду, ми побачили вервичку шмаття від оградок, яка, як кораблі, що зійшли з верфі, перекривала тепер дорогу всьому транспорту, який ішов із Донецька, Дніпропетровська, Херсона, Одеси, Запоріжжя та інших злачних місць транзитом через цю вузьку ділянку дороги по своїм справам – у Києви і Кременчуки і Полтави.

Ситуація зі з`їжджанням оградок, які, здавалося, почали виходити самовільно на прогулянку замість тієї гітари, що переслідувала нас зранку, дорогою до селищної ради Вараждина повторилася кілька разів. Одного разу нерви, які вже остаточно залишили-було коробку моєї голови, почали підказувати в якості рішення можливість просто залишити ці трикляті оградки біля одного з численних кладовищ. Як Золоте Кільце об`їжджаючи які, ми добиралися до місця наших чергових поневірянь.

Біля придорожного кіоску, де ми зупинилися, щоб попити, якийсь шістдесятирічний поважний водій, що перевозив огрядних, злегка припудрених дам за межами їх п’ятдесятиліть у невідомому для нас напрямку, привідкрив віконце дверцят, промовив крізь стиснені вуста: «Мародери», плюнув, влучивши вонючою старечою слиною у Пашине підборіддя, і вирушив далі.

Паша інстинктивно витер лице. А потім, повільно підійшовши до багажника, дістав звідти пахнучу салідолом ганчірку і ще раз провів по місцю на підборідді, враженому старечою заразою.

Загалом же дорогою ми не звертали уваги на такі прикрі дрібниці. І тільки одного разу, коли, вчергове підіймаючи з шосе секції від оградки, що вийшли прогулятися, нас обігнав БМВ, водій якого кинув: «Шкода, що в мене немає з собою причепа. А то забрав би!», ми обидвоє інстинктивно, як якісь зайчики в казці, посміхнулися в простір, з якого обличчя нахабного водія вже встигло щезнути.

– Ми жодної такої довідки не давали, – не підіймаючи очей сказав землемір, до якого, єдиного присутнього на роботі, ми звернулися по довідку на демонтаж.

– Як не давали? –  визвірився на неї бородатий мужик в порваних черевиках у смішних спортивних кольору морської хвилі, схожих на шаровари, та з голими грудьми і хрестом, що гойдався на його здоровій, як у вола, шиї, – а як же тоді, трясця вашій мат-тері, в цьому селі міняють оградки, коли ви кажете, що таких дозволів не видаєте? Ви шо, зовсім з ґлузду з`їхали, як вас там звуть, трясця його мат-тері, шо, жодну оградку на чотирьох цвинтарях селища не міняли відтоді, як Адольф Гітлер вивів звідси свої полчища? – не вгавав я.

– Не заважайте мені, будь ласка, працювати, – сказала мегера української бюрократичної машини і знову впірячила очі в комп` ютер, де зараз показували чудеса в`язання – пляжні ліфчики, зв`язані не спицями, а гачком.

Мій вертоліт пішов на наступне коло над цим нещасним афґанським кишлаком, і тоді, нахилившись, я злегка торкнувся її за інших обставин соковитої молодої щелепи з губами-трояндами на ній, яку зараз я, дай мені волю, розірвав би так, як тигр шматує свою жертву:

– А це і є ваша робота, – сказав я повільно і крізь зуби. – Ваша робота, твою мать, іти назустріч таким, як я! Ти чого тут сидиш, курва ти така? Шоб цицьками світити перед клієнтурою чи щоб територіальну громаду селища обслуговувати, га?

І цієї миті мені чомусь здалося, що я вже давно сказився. Правда, не знаю, що було б далі цього моторошного спекотного дня. Але якраз зараз до кімнати ввійшов Паша і силоміць відірвав мене від моєї жертви.

На порозі, де поруч на лавочці сиділа мама, в якої вочевидь знову почав підійматися тиск, я ще хвилин зо десять розмахував руками і кричав всілякі погрози, вигадуючи також і страти. Вряди-годи я підбігав просто до кватирки селищної ради і горланив туди землемірові про скарги, якими будуть сьогодні ж завалені президент, губернатор й інша сволота, яка возвишається над нижньою частиною айсберга власної бюрократії.

І саме тієї миті, коли мої внутрішні очі з ясністю, з якою дивишся на маяк із глибини далечі морської, вже бачили оградку, пришвартовану до дверей ради, щоб бюрократи, принаймні сьогодні, звідти не виповзли, шторм умить ущух.

Відчувши якесь несподіване безсилля, мов підстрелений солдат, я опустився на східці.

І тоді я вперше збагнув, що є речі, на які вплинути неможливо.

Такі, приміром, як оця зелена оградка, якій вічно стояти на кладовищі Нової Олександрівки, закриваючи від чужих і випадкових ніг доступ до праху Марії Капитонівни і Марини Никонівни. І стояти їй там, на варті від мародерів, вічно. Навіть незважаючи на погляд одного з них, щойно кинутий на її тіло, розпластане й пошматоване руками родинних вандалів на запиленій сільській дорозі.

Лист із пляшки минулого

 

Лист – щось, призначене комусь, щось, що потрібно прочитати, дещо, як промінь спрямоване на когось. Звук, мова – не те. Ось звук затремтів і щез, триваючи не довше від тремту. Але лист – воно мовби камінь, застигле. Мовби щось ще триваюче. Те, що має бути. Що має бути повідомлене іншому. Утім, на відміну від каменя чи будь-якого іншого предмета, чия мова – не мова, лист найбільше подібний на саму людину – він може ожити. У тій же точності і в тій же послідовності, що й усе, повідомлене ним.

Лист, що тепер у мене на колінах, – найдорогоцінніше з усього, що бувало у моєму житті. Він був (і доки живі ще ті, хто його зберігає, є) якимось особливим скарбом, найважливішим багатством – важніш навіть від золота Полуботка для України. Захованого і досі не повернутого урядом Великої Британії.

Він завжди зберігався у чорній шкіряній сумочці моєї бабусі. Поруч півсторіччя лежало щонайважливіше: гроші, книжки членських партійних внесків, старі і не чільні вже обліґації, свідоцтва народжень і смертей у родині.

Сама сумочка чаїлася в найпотаємнішому з місць. Точніше, у найвіддаленішому й найбільш пропахлому нафталіном місці жовтої шафи. І навіть зараз, коли я пишу ці рядки, запах містичного нафталіну мого дитинства – найприємніший і найпочесніший із запахів – все ще огортає мене хмарою. І тоді я чую його ясніше, аніж стукіт коліс поїзда на станції за вікном. Чи власних пальців по клавішах.

Кращ, таємничіш, бажаніш бували хіба що хустки прабабусі Катерини, складені в лівій частині тієї самої шафи до такого ж таємничого нею вигаданого словосполучення «на смерть».

Коли таки прийде ця смерть прабабусі Катерини, на яку вона щоденно очікувала, я не знав. Зате весь час відчував несправедливість долі хусток – хоч і не такі жадані, як лист, який від мене чомусь весь час ховають, не дозволяючи понищити жовтий пил стародавнього паперу замурзаними дитячими пальчиками, хустки бабусі Катерини сильно вражали мою дитячу уяву.

По них, по хустинах, таємно пробравшись літнього дня в прохолоду найвіддаленішої і найсокровеннішої з кімнат на світі, я неначебто зчитував всю вигадливість текстильної промисловості всього універсуму – таких розкішних, красивих, різних, солодко пропахлих нектаром нафталіну хустин я не зустрічав більше ніколи в житті.

І коли, вкотре вже, прабабуся зачинала мову про власну смерть, мені, крізь потоки невідпорних сліз, що вже народжувалися в руслах залоз, хоч-не-хоч хтілося чомусь опинитися єдиним присутнім на її похованні. Я уявляв себе стоячим біля домовини, з ніг до голови вкутаним в її ж хустки, які, за стародавнім звичаєм пращурів, усі відтепер належать мені – єдиному гостю і душеприказчику похоронів.

Та виявилося, що в день ікс, який усе ж настав, біля бабусиної постілі вдивляючись у далеч відпливаючого у вічність обличчя я чомусь зовсім забув про омріяні хустки. Мені не раз хотілося повернути ту мить раннього ранку, в яку я не опинився поруч із цією, помираючою Катериною. Тому що здавалося: будь я тоді там, поруч із її ложем, то я так сильно закричав би, що вона, хоч і заснула, мала б, усе-таки, прокинутися.

Хоч якось, хоч на мить. І саме ця машина часу, яку, крім Бога, так ніхто ніколи й не винайде, була моєю єдиною скорботою, коли, стоячи біля самісінького гробу, я вдихав запах любого тління – неначе ловлячи останні звуки назавжди зникаючого неповторного літа – літа, якому не повторити жодного зі своїх голосів і мелодій уже ніколи.

А от лист залишився. І він усе ще лежав у сумочці.З часом він став єдиною моєю спадщиною, залишеною родичами. І коли мій батько передавав мені цю найсокровеннішу родинну реліквію, я почувався Бутчем із «Кримінального чтива» Квентіна Тарантіно. Тим Бутчем, якому доручають прапор годинника, переховуваний перед сим у людській задниці.

Багато-багато разів я був свідком того, як Раїса, мати мого батька, усамітнювалася з цим листом. Як то хмарніло, то раптом освітлювалося її чоло. І як вартові сліз були замінені солдатами усмішки надії і навіть щастя.

Лист не прийшов поштою. Його хтось звідкілясь привіз. Його автором став Микола, майже однокласник мого дідуся Георгія. А потім і однокурсник в училищі летунів. А потім і однополчанин. Не в небі, але на землі, по сталінградській піхоті. І вже зовсім потім співтабірник у Німеччині.

Багато разів перечитавши листа, бабуся знову і знову писала запити в різноманітні міністерства, штаби армій і архіви всіляких наших та заморських бібліотек.

Але ніякої відповіді так і не було.

А коли й була, то у відповіді значилося тільки те, що одного разу через багато років після Другої світової війни і так прочитала бабуся у похоронці: пропав безвісти.

І лист від Миколи, останній лист від людини, яка швидше за все, так і не побачила більше ні власної волі, ні своєї батьківщини, ні навіть чужої родини, на побачення з якою він так сподівався, був єдиним свідоцтвом того, що Георгій… не зрозуміло якось так пропав безвісти. І, зовсім може бути, нікуди і не пропадав.

Але нічого більшого чи достеменнішого дізнатися не було можливо.

Може бути, лист Миколи, між рядками якого сказано набагато більше, ніж у звуках слів, якщо прочитати його вголос, став останньою краплею, що переповнила терпіння лагерної сторожі.

В усякому випадку, другого листа, про намір написання якого він повідомляє, Коля вже так і не написав. А якщо взяти до уваги, що в момент написання у його автора на цій землі вже не лишилося жодної ближчої родини, ніж наша сім`я – родина його однополчанина, якій він і адресував свого листа – то здається неймовірним, аби, звільнившись зі сталінських таборів, Микола потім ніяк не дав би про себе знати. Тим більше, що бабуся Рая (незважаючи на страх, що сковував уже від самого факту отримування подібних листів; незважаючи на сльози рідної сестри, яка на колінах благала ані отримувати листів, ані писати на них відповіді) до самісінької своєї смерті розшукувала не тільки свого брата Георгія, але робила запити аж до самої Верховної Ради СРСР і про Миколу, який у листі натякав на побачення. Але безотвітно.

Але бабуся Рая, навіть краще, ніж Вощев із «Котловану», все ще шукала істини, вірячи, що Георгій із Миколою живі. І зараз вони, схоже, й справді живі. Але правду, що таки сталося з ними і як саме сталося, знає один тільки Бог.

А мені, замість повної правди, залишилася у спадок тільки її половина – лист, повний таємниці, страждань і, все ж, надії. Лист, щонайзвичайніший, щонайпростіший лист, адресований однією людиною іншій.

Лист до Раїси Семенівни Хлистун зі сталінського табора від колишнього льотчика Миколи, друга її старшого брата Георгія (що досі зберігається у мене в паспорті від холодильника «Мінськ» 1973 року випуску)

10.VIII.47 р. Індігірка

Смерть твоїх молодших братів навела на мене сумний стан і водночас нагадала мені про смерть мого молодшого брата Вані. І, озлоблений через підступність долі, я проклинав усе на світі.

Мені стало якось важко, так, неначе навалили на мене непосильну ношу. Твій коротенький лист змусив мене задуматися над долею двох фамілій. Я усім своїм єством відчуваю, як важко було вам через таку безповоротну втрату, як Вова і Льоня. Скільки нещасть і страждань винесли батьки наші від усього цього! Але і ці страждання і сумніви не скінчилися у вас, а також і в мене, що перебуває на Крайній Півночі, і у Жори, який перебуває ще там…

І я в сотий раз думаю про подібність доль вашої і нашої родин. Наша дружба із Жорою і ця доля зближує з тобою, Раєчко і з вашою родиною. З Валею я знайомий ще по школі і пам`ятаю, як я сидів з нею на одній парті, коли нам викладали трактор (у 9-10 класах). Зустрівшись із Жорою в училищі, ми з ним стали друзями (далі слово густо закреслене олівцем, – авт.), і дружба наша ще більше зміцніла в жорстоких боях під Сталінградом, але не тільки ці умови зблизили нас, а й спільні риси характеру, подібність розуміння життєвих питань і загалом: стремління до світлого майбутнього.

Ми потрапляємо в оточення. Жахливі умови робили своє. Наші молоді сили залишали нас. Усі спроби вийти зі становища, що склалося, закінчилися невдачею. Ми дуже заслабли. Зусиллями (далі два чи три слова написані олівцем, але я так і не зміг їх розібрати – папір розірвано, одна з літер схожа на велике Е,  як латинська нота «мі»– авт.), підтримуючи один одного, щоб не впасти (хто падав, того пристрілювали), ми просувалися на захід. Це було наприкінці 1942 року. У 1943 р. стало легше. Наприкінці 43 р. ми з Жорою розсталися і потрапили до різних країн, але вели переписку. Рівно через рік ми зустрілися. Скільки радості було при стрічі! На честь цього ми пили за молодість, за зустріч, за батьків, за братів і за сестер. Ми часто із Жорою співали українських пісень, і через те, що я користувався правом заспіву, то не мав спокою. На той час Жора дуже змінився. Якось ми зважувалися, і дивно, різниця була у грамах – 82 кілограми чистої ваги. Що було далі, я описував. (Ніякого іншого листа не приходило, цей – єдиний. – авт.). Раєчко, те, що було з нами, можна розповісти тільки усно. І знаєш, як хочеться розповісти, що як тільки подумаєш про це, так і завмирає серце, тому що ви можете науявляти про наше життя щось зовсім протилежне, аніж те, що трапилося з нами насправді.

Мені тут бути ще чотири роки. Працюю електриком на правах вільнонайманого без права виїзду. Усіма правами користуюся нарівні з іншими. Маю право викликати до себе, кого хочу, з безкоштовною дорогою, тому що я працюю в системі «Дальнострою». Робота моя не потребує фізичної праці, але якось важко на душі і в свідомості. Тому що молодість минається в тайзі, без жіночої ласки, необхідної молодій людині. Зарплати тут більші, ніж на «материку». Їжа гарна. Кіно доводиться дивитися вельми рідко. Коли потрапляє до мене книга, то читаю запоєм. Газет у мене повно, так що міжнародну обстановку знаю на всі «5».

Чекаю на відповідь, тому що вона буде для меня подією і радістю. Із полум`яним привітом до тебе, до папаші і мамаші і до Валі,

Микола

 

Сонце Івасика

 

Щоразу, коли глибокої ночі, як страус у пісках пустелі, а тільки наверле, він підіймав голову вгору і впивався поглядом у зорі, він знову зустрічався з тією справжньою вітчизною, яку намарила за день його душа. Так, чорне тло неба, густо всіяне ледь розрізнимими для його зору зустрічними зіницями, і було його справжньою вітчизною, яка належала йому і тільки йому.

Сю вітчизну не можна було огородити мережами дротів, захистити рушницею, чи покласти до лантуха або до дамської сумочки, – хоча хто знає, чи не тому дами носять ознаки прикрас. Чи не тому саме, аби прощений був їхній гріх: забуватися про зорі.

Її не можна було ні вкрасти, ні зненавидіти, ні згубити, ні спаплюжити, ні розтратити вздовж життьової дороги, ані навіть зманкуртувати. Усі сі страсті могли мати місце тільки на землі. А те простирадло зір, яке відкривалося поночі кожного погожого дня, належало завжди тобі і тільки тобі – в кожному з місць незчисленних україн перебування – і ся Україна була недосяжна для всіляких загарбань.

Він так і не взнав назв сузір – тому що ці назви були надумані людьми, і тільки Богові насправді була відома таємниця їх геометрії. А тільки от, так сталося, вігласа чи ні, ця батьківщина обіймала його своїми обіймами завжди.

Багато хто говорить про цілющість сну, але нікому на думку не спаде цілющість зір. А саме вона насправді і є гарантом людського здоров`я. Це їхня холодна глибочінь, що лягає покривалом на залюблену в них душу, а не розжарена від людського дихання земля, відновлює всі сили і змушує кров пульсувати з новим натхненням, а серце – битися новим і незбагненним калатом.

Він був сином зорі, і може, надто пізно про це дізнався, розтрачаючи себе по безглуздях власних і чужих думок і суперечок. І тільки однієї безсонної ночі, коли переходячи міст через залізницю, він уперше прикипів поглядом до справжньої батьківщини, всі турботи залишили його вмить ока, а вся суєта, мовби відшуміла хвороба, зібравши в торбу всі свої пожитки гомонів і нашіптувань, звуків, запахів і видовищ цього світу, подалася геть.

Не можна сказати, що в сина зорі, втім, не було передчувань сеї миті.

Вперше він відчув владу і затишок зір одного теплого осіннього дня, коли малим Івасиком, залишивши шумовиння домашнього соціуму, забрів якось у луки і, знайшовши безхозного човна, довго-довго, якось незбагненно довго сидів у його череві, роззираючись.

Цієї хвилі, коли вдивляючись у ще один перекинутий синій човен, що потопав у прибережних запахах трави і вороном виставляв обсмолене днище, можна було слухати чистий запах молодої і теплої, як материнське молоко, смоли, йому раптом почулося, що чогось не вистачає. І що все, чого ще не вистачало людині, має з`явитися саме цієї миті.

Намагаючись здійняти очі і подивитися просто у вічі сонцю, він, здається, тільки обпік повіки, і йому довелося опустити погляд у прохолоду води і куширів. І тоді він раптом згадав, як запитував у батька, чому зорей не видно вдень. І як закалаталося його серце, коли отець сказав: «Зорі видно завжди, синку. Просто вдень їх видко тілько з колодязя». І він пішов і заліз у старий прадідівський колодязь, унизу, глибоко в городах захований від отчих очей щитами розквітлих соняхів. Заліз не без страху, тому що на його дні, де виднівся кимось скинутий великий камінь, квакали жаби, і, як казала баба, навіть жили гадюки.

Однак коли обережна дитяча нога сягнула таки сього каменя, а соломиста від сонячних променів голова з тремтінням повернулася вгору, ніяких гаданих батьком зір він не побачив.

Колодязь більше нагадував криницю – власне, це була широка яма, в яку одне на одне поклали три сталеві колеса з тракторів старої закваски, з тих, що були ще перед війною. І коники крізь купу дірочок, передбачених у цих сталевих шинах, так і стрибали туди і сюди. Або треба було довго чекати на цих коників і так, як тепер уночі зір, і не дочекатися ніякої їхньої появи.

Розчарований, сидів він тепер на човні, і схиливши біляву голову, яку, все ще не вщухаючи цієї осені, сонце продовжувало сріблити своєю пахнучою озоном соломою, розглядав воду. І відчував, що уп`явся поглядом в самісіньке дно ріки.

Цієї миті Івасик прийняв рішення: коли-небудь закохатися в зорі. Але так, щоб і самому не знати про це.

Аби раз і назавжди віднайти ту вітчизну, яку сьогодні складали човен, рівчак, левада, старий колодязь, біла миска з фашистською свастикою, старанно хована прабабусею Катериною, але знайдена якось ним за кабицею, та м`яке ліжко, в яке щовечора космонавтом окуналося його тіло, щоб на ранок, очищене, залишивши купелю сну, податися в нові мандри, ніби на пошук справжньої своєї вітчизни. А поки що, простягнувши долоню у воду, тримає він сонце, єдину знану ним зорю, що, як ніч, обпікає його тепер незбагненною прохолодою – прохолодою, заради якої сьогодні, можливо, він присягається жити.

 

Небесні мешканці

Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.

Напевно, єдина, яка не розбещує,  – влада пілота над власними пасажирами.

Саме таку владу мав Павло Ольховський, пілот малолітражного літака чеського виробництва з епохи варшавського договору, який здійснював чартерні рейси винятково в межах України.

Зараз на борту його вітхого лайнера перебувало всього два пасажири. І одна проблема.Вона була щойно оголошена одним із пасажирів, англомовним Вінстоном Брауном, і виглядала просто: коні.

Проблема була озвучена, звісно, менш істотно, ніж того вимагала ситуація. Тому що справа була зовсім не в конях.

На самому підльоті до військово-транспортного і єдиного тут аеродрому очі Павла зафіксували дещо незвичну форму посадочної смуги. І та чомусь хвилювалася.

Не як груди, жінки, звісно. Не так, як сукня нещодавньої пасажирки чартеру, коханки якогось депутата, яка злітала в Одесу всього на дві години: аби потім повернутися в подружнє ложе. Поверхня аеродрому РЕАЛЬНО хвилювалася.

Оскільки ніяких хвиль Дніпрових у районі гіпотетичної посадочної смуги бути не могло, не кажучи вже про те, що літак мав шасі-колеса, а не водні лижі чи ковзани, то набагато точніше проблему небесних мешканців можна було б означити як властиво повна відсутність злітної смуги.

І навіть якщо така колись тут і була, трава, що хвилювалася зараз на її місці, мала о липневій порі цього року незручну для посадки метрову висоту. Хвилюючись як море. Чи як груди жінки. Нагадуючи майданчик для стрибків, не посадки.

Вчора, навіть після ознайомлення з метеозводками, все складалося  дуже навіть непогано. Низенький чоловік у темному з “дипломатом”, пришпиленим волохатими наручниками (здається, для БДСМ), здалеку ведений до трапу, нагадував маленького, але слухняного жука, пришпиленого до чийогось багатства. Як на заклання вели не його, а завдяки мільйону в чемодані, долю якогось нікому не відомого підприємства, акції якого були спочатку продані напівсліпим мешканцям далеких сіл, потім розбазарені часом, а тоді впорядковані олігархами.

Особисто для Павла британський жук взагалі-то означав манну небесну: прострочену, її не можна було їсти, але можна було нею пишатися – якщо Бог подбав, щоб учора хтось наситився капіталом, то Він не забуде про тебе і про мене, завтра.

Завтра для всіх, проте, настало сьогодні.

Маленький авіалайнер, крейсерська швидкість якого сягала лише  якихось чотириста кілометрів на годину, звісно, саме сьогодні мав би переваги над своїми побратимами з «Боїнгу». Але все одно, не такі значні й рішучі, аби здійснювати посадку на людському городі.

Уже близько п’яти хвилин Павло намагався викричати, вимолити, в крайньому разі відчувалася його готовність разом із кров`ю просто-таки вихаркати по рації диспетчера. Через безперспективність цього благородного заняття у пілота потихеньку з`являлося дивовижне й монументальне враження: ані диспетчера, ані аеродрому, ані ще чогось близького до цього визначення в даному місці, відзначеному його власним олівцем у маршрутному завданні на політ, не існує.

Швидко, як стріла, у голові льотчика промайнула думка: як же це так, що його не повідомили, що аеропорт у Кременчуку відсутній. Не чому відсутній. А як же це так, що не повідомили.

На пам’ять прийшов неприємний спогад про спробу приземлення польського уряду на Смоленській землі.

Неприємний спогад, що містив масу і так зайвих для цієї миті пророцтв, був рішуче відкинутий.

На тому самому місці легко, як ніким не помічений прапорець, промайнуло відчуття, як натхненно – ледь не з піснею в зубах! – креслилося сьогодні маршрутне завдання на політ.

У голові Павла почала виокремлюватися гора із зовсім недоречної у цьому нашому випадку туги.

Несамовиті вигуки англійського пасажира почали водночас здаватися істеричними і так само дуже не доречними у і так украй безпросвітній ситуації з неіснуючими перспективами успішного приземлення. І саме в цьому місці на тому кінці Павла – звісно, це був Бог! – почули.

Диспетчер аеропорту (мабуть, отой вагончик посеред невикошеного поля, де – англієць, червоний від збудження Вінстон, не збреше – зараз пасуться коні, і справді диспетчерська) сказав: та все нормально. І відбрехався цілком природним виправданням диспетчера запасного в принципі і суто вертолітного за визначенням аеродрому: а що тут такого, що я не перебував на своєму місці, – я траву кролям косив. А потім качав колесо.

Злегка зблідлий Павло — пасажир номер два і перекладач порівняв обличчя Вінстона з пілотовим, і ці два довершені образи зараз були майже копія прапору Польщі – ще раз опанував себе, і втретє або вчетверте запитав у пана на тому кінці банальне: де злітно-посадкова? Додавши розважливіше: власне, куди ж сідати?

На усе це диспетчер аеропорту, зімпровізованому радше богами, а не людьми, сказав і відповів: смуга буде.

Павло не звик безпричинно критикувати людей, від яких залежало його власне життя. Та й за великим рахунком причин хвилюватися і справді жодних — пального вистачить: ще на пару кіл над оцим конячим поприщем.

Пілот прикинув: ще максимум на двадцять хвилин, і потому ми — вічні небожителі.

До Черкас не дотягнемо, ледве не прохопився уголос. І пригадав, як хлопчиком дивився фільм про засліпленого кров’ю пілота, котрий навчив сина саджати літака. Проплакавши над хлопчиком кілька діб, тоді-то він і вирішив стати пілотом. Тепер розуміючи, яку фатальну владу над людиною іноді несправедливо отримує кіносеанс.

Між тим, дізнавшись у колеги з неба, що на виготовлення злітно-посадкової смуги є ще 20 хвилин, замуркотівши під носа в свої розкішні козацькі вуса оптимістичне «спробуємо встигнути», диспетчер раптом, на ще більший подив англійця, приліпленого до ілюмінатора, який уже починав переходити у заціпенілий захват, неправдоподібно елегантно заплигнув у якусь подобу тачанки, але газонокосилку.

І, вправним фінтом оминувши зрадливо-небезпечних нині на аеродромі коней, пішов кружляти по периметру, нарізаючи кола з трав, які, востаннє цього сезону, продовжували хвилюватися.

Коли чеський літак утретє заходив на коло над уявним аеропортом, який навіть із пробором викошеної смуги посередині голови пагорбу все одно продовжував нагадувати Трою, яку легше омріяти, аніж потрапити до неї без коня, Вінстон заговорив до Павла.

Тимчасово вийшовши з незрозумілого пасажирського заціпеніння, Вінстон знову розказував про коней.

Тупість британця, якому коні традиційно залишилася важливішими за все на світі, і особливо рефрен запитання – як же туди можна сідати, там же коні? – змушували Павла сумніватися в потребі вступу в Європейський Союз, за який він сам усю минулу зиму простояв на Майдані. І Ольховський переадресував надокучливого жукопасажира простим киванням голови в бік безсонного, але мовчазного з цієї висоти тракторця, що звільняв для посадки все більше і більше корисного життєвого простору.

Проте, завваживши, що Браун і справді, схоже, в стані глибокого шоку, що переходить у якусь притомну кому, Павло зглянувся над бідолашним і, намагаючись усміхатися на всю ширину обличчя, сказав, що єс, проблема була, але – ноу, ноу горс, ноу коні проблем, горс не із проблем. Горс, містер Вінстон, в будь-якому випадку виживуть.

Після таки здійсненої – буквально на останніх випарах пального – посадки Вінстон довго і безнадійно по-дружньому трусив руку пілоту, який зміг посадити літака, по суті, в без метафор скажемо, козацькому степу. При цьому містер Браун зазначив, що подібна посадка – однозначний подвиг, вартий винагороди.

Який там подвиг – звичайна робота пілота. Знічев`я махнув рукою на смерть, що вже залишилася далеко позаду, містер Павло Ольховський.

Однак Вінстона екзекуція прощання ще не вдовольнила. Англієць силоміць засунув у нагрудну кишеню пілота сто євро. Упертий у своїй вдячності, крім того, він наполіг, що всім, хто зміг вижити – а всі і вижили, навіть коні – слід сфотографуватися на тлі фюзеляжу літака. З неодмінно — а ті й надалі поїдали свою хрустку як життя траву – рисаками на задньому плані.

Уже розпрощавшись, Вінстон ще раз повернувся до пілота. Обняв його і без тіні іронії черпнув простір повітря ротом: поза сумнівами, я вважатиму сьогоднішній день своїм другим днем народження. І занесу його до календаря. Тому що день, який мав відкрити шлях до моєї персональної вічності, став днем оновлення мого і так, повірте, серйозного ставлення до мужніх, непередбачуваних і гідних українців та їхньої держави.

Яка Червона Книга! Подумав Павло.

Бувши громадянином держави Україна, Ольховський не мав звички сприймати події сьогодення так само пафосно і трагічно, як Вінстон. Не мав права він і на сантименти. І тому до власного життєпису події зі щасливим приземленням у Кременчуку не вніс.

Знічев’я, дорогою на чергову в своєму житті виборчу дільницю, він розповів цю історію одному з випадкових пасажирів свого старенького, але надійного «Седану».

 

 

Безсоння

 

Він пах димом. Він завжди пах димом. Особливо, здавалося, руки. Приємним і водночас давучим димом, переважно паленої деревини.

Коли він уперше зайшов у мою хату – знявши картуза і притиснувши його до грудей, так трепетно, як входили до кабінетів ленінів – весь цей дим дмухнув одразу в горницю, наче зі щойно затушеної велетенської селянської печі.

І дух той був такий сильний, що хазяїн помешкання навіть не одразу збагнув, звідки. І тільки те, що пора палення листя в городах уже давно минулася, вкрита густим прошарком сьогорічнього снігу, розвіяло сей сумнів.

У древніх чоботях.

Здавалося, вони так і переходили в спадщину десь так аж з епохи древлянського Мала і княгині Ольги, від покоління до покоління.

Тільки якийсь небесний нотаріус, щоразу фіксував розмір ноги і ймення нового їх користувача.

І в самому піджаку.

Такому ж вітхому, з шарфом, накинутим посередині, над голі груди.

Саме звідти, з нутрощів цього піджака, з самої глибини внутрішньої кишені, і таким самим, як і входження, дбайливим і повним пошани рухом, Григорій дістав якусь засмальцьовану бомажку, складену увосьмеро.

Вона викликала неодмінний подив: і як це ще нею не розпалено пічку. Ту саму, яка викупала його в купелі цього, такого терпкого, маснющого і водночас такого приємнющого диму хатини, над якою ще досі солом`яна стріха.

Жест, яким брано її з кишені – так іще ніжно виймають пташку з переламаним крилом чи тихого дитячого гостинця, на якого коплено віки – все прояснив. Папір, густо складений, ношений біля серця, мовби мандат, здавалося, містив таємницю ґраалів.

То була банальна, вся помаранчева, передвиборча аґітка доби 2004-2005.

І справді, найбільший подив викликало те, що вона збереглася, а не те, в якому стані дійшла вона до нас, до цього дня.

Дід простягнув мені її просто перед самі очі, наче якийсь останній арґумент. І так, як це заведено серед українських дідів, які збереглися, видко, не тільки по фільмах Олександра Довженка, дуже мудрим тоном з-за дуже далекого далека почав:

– Ви знаєте, того… От ви, чув я, розумна людина, – почав Григорій Тимофійович і, зупинившись, трохи прокашлявся. – Є в мене до вас діло. І діло, я б сказав, дуже, як на мене, важливе останнім часом…

Тимофійович зупинився, і трохи погодя, продовжив, так само документально пхаючи просто межи очі арґумент помаранчевого папірця (а по мірі говоріння, так само живо розширювалися його зіниці і калатала обуренням міміка):

– Я, ви знаєте, живу тут, у Протопопівці, не з самого малку. Звуть мене Григорієм Тимофієвичем Залюбовським. Так от…У війну, мушу сказати, жив я в Семигір`ї Новогеоргіївського району. Жив, властиво, у своєму рідному селі – вода ще в нас, як зачерпнеш у Дніпрі, але там, де він вузький і бистрий, була така чиста, як із криниці. І було мені тоді вже шість років. Таким я був, тобто, знаєте, тоді. І отут сталася одна маленька несправедливість. На днях, знаєте, я прочитав у газеті, що батько Ющенка, президента Ющенка, – він відкрив аґітку в місці, де був зображений вродливий Віктор Ющенко, демонструючи це як доказ контексту бесіди, і помітно сміливішим голосом додав:

– Так от, я, знаєте, людина пряма, і перейду зразу до справи. Брешуть комуністи, і я можу це довести: брешуть. Ще й як. Я до чого. От зараз вибори, і всі наші газети чогось пишуть, а нерозумні люди, треба сказати, ще й вірять, що Андрій Ющенко ні в якому полоні не був, ні в якому селі не переховувався, втікаючи від німців, а навпаки – пишуть, що працював на німців. Це неправда!.. А знаєте, чого? А оцей документ – цьому підтвердження.

І Залюбовський тицьнув пальцем у тому місці, де був зображений вже батько Ющенка, Андрій.

– Багато років, правда, відтоді минуло. Та і я був тоді малий. Але коли я побачив цю листівку, знаєте, зразу признав у цьому чоловікові одного з тих трьох, яким Киля, Килина тобто, носила в ліс їсти. Двоє з них пропали, а цей, виявляється, вижив. Один пропав, знаєте, як? Лазив по селу. Заходив до однієї: в неї чоловік – на фронті, а брат чоловіків був у поліцаях – ще й доньку Валю вони удвох таки нажили. Так от, брат доніс, його – на воза і в Новогеоргіївськ, більше його ніхто і не бачив. То я і кажу: ми, малі хлопці, бігали за Килиною, і дивилися, куди ж вона нишком ходить. А вона носила їсти совєцьким солдатам. А цей Андрій – бра-а-авий був. От я його і запам`ятав. Я його, Ющенкового батька, бачив так, як оце вас зараз. Не вірите?

На мить дід зупинився, мнучи картуза. І разом із ним на нетривку, але соковиту цю саму мить застигла просто перед ним міміка випадкового вдоволення від бачення не тут і не тепер, а замість мене перед собою «як оце вас зараз» Ющенкового батька. А потім, уважно склавши папірчика, знов поклав його до дорогоцінного й безвідмовного сейфа своєї кишені і продовжив:

– Отож, як я прочитав оце, що всі на Ющенка накинулися і пишуть: Ющенко такий і Ющенко сякий, а далі, читаю, і батько його Андрій бендерівець, у гестапо, мовляв, служив. Е, ні, думаю, це вже черезчур! Який же він бендерівець, якщо йому Киля їсти носила…А чого мене неправда ця заїла, так того, шо Килю ту отравили: наші, вже після війни – сипнули щось, щоб менше балакала, як і що було там у війну, отак і отравили…

І, промовивши це та перепросивши за даремно зганьблений чужий час, Залюбовський, разом зі всією своєю хмарою диму, яка вже стала тут проханим гостем, збирався-було податися геть. Але, вмощуючи картуза на місцями ще кудлату свою голову, сказав:

– Як же ж так! Килину ж отруїли: за правду травили, не за брехню! А ці собаки пишуть: не був у полоні. Якщо він не був у полоні, то, скажіть, заради чого отравили вони Килю?

І, ніяковіючи:

• Іще раз перепрошую, може, невчасно. Але мені треба було це розказати.

Залюбовський пішов, а я так і лишився стояти.

Я чув про цю людину.

Яка тяжка була вона на всякий підйом.

Як довго, перш ніж промовити, вивіряла всіляке слово (і хтозна, чи потому говорила).

І як, часто, через якусь несправедливість, якою могла бути, скажімо, бита ним така ж старенька дружина чи виматюканий син-юнак (бо всипав занадто цукру у вулики чи забувся зачинити хвіртку в курник), він міг не спати цілі тижні.

Останнім же часом ходив Залюбовський якось особливо змучений.І це всім було примітно. Тепер я знав: засне. Засне, як убитий! Торжество істини, як не спати. Торжество істини припадає раз на століття. І то, невидимий для всієї країни, був саме її, істини, день.

Гайка мого діда

 

Я вертався додому з півночі. Зліва був місяць, справа заходило сонце. Ноги радісно торкалися спиленого пощербленого асфальту, мов маятник відбиваючи час. Секунди були довшими чи коротшими, в залежності від дороги. Тому що час минав як заманеться. А от простір намагався залишитися тим самим. У вечірньому, ще не до кінця вечірньому освітленні плакали верби. Плакали як могли. Дрібними, зосередженими крапками ледь розбрунькованого листя початку весни. Так минав час. Назавжди.

Як і мій дід. 5 січня 2010 року він минув. А тепер повернувся, щоб залишити мені останню вісточку. Він її заховав так надійно, що вона могла навіть і не дочекатися. Могли минути роки і навіть сторіччя, і тільки які-небудь, не обов`язково мої, правнуки (вони катаються вже не на скейтах чи велосипедах, подумки вони подорожують галактиками, їхні тіла наполовину зі звичайних генів, наполовину ж розцяцьковані електродами), випадково походжаючи стертим з лиця землі подвір`ям мого дитинства, зачувши сюрчка у власній утробі, почали б длубатися у землі. А діставши з неї, як думано, скарб, зачаровано крутити у руках нікому не потрібну в майбутньому річ. Але таку звабливу, як сама історія.

     Але я знайшов і отримав звістку зараз. Відходячи, дід, як у старі добрі часи, акуратно припасував її на всохлій гілці яблуні. Так, саме тієї яблуні біля кабиці, яка колись народжувала найкращі, тому що найсоковитіші на світі яблука. Мабуть, вчергове ремонтуючи велосипед, дід її туди поклав. Напевно, без злого умислу. І точно без думки, щоб через десяток років звідти, з весняної ранкової гілочки, зняв її я.

В реальності двотисячних, коли вона туди потрапила, все було просто. Був ранок чи день – так він звертався і в листах: «добрий вам ранок чи день». Як завжди, дід порався біля велосипеда, волочачи ліву ногу з відтятими на ній ще в 1941-му році пальцями. Мабуть, він готувався накосити корові чи бичку. Однак не знав, що склероз – хвороба людського завмирання в історії – уже почав потихеньку, як сонячні промені ранку крізь гардину – потрапляти всередину нього. Тому він зняв гаєчку, стиснув її про всяк випадок губами, як він це зазвичай робив із різними запчастинами під час дрібного ремонту, а тоді, зацікавившись чимось в іншій частині веломашини, відірвав від неї погляд, починаючи шукати в повітрі зручне місце.

Ледь надламана гілочка яблуні за висотою – дідові вона не доходила навіть до плечей – та за призначенням, там їй висіти всього кілька хвилин, пасувала якнайкраще. Туди, на найвидніше місце, він і помістив подарунок для мене.

Гайка провисіла сім-десять-п`ятнадцять років. Дід про неї забув. Або не забув. Може, проходжаючи повз яблуню, на яку він повісив гайку, кілька разів він збирався її звідти зняти. Але відчував: саме там, на найвиднішому місці вона йому найбільше знадобиться.

Коли дід пішов від нас, дерева обкопували, між ними саджали квіти, з них рвали яблука і збирали їх попід ними. Однак ніхто з родичів так і не помітив гайку. А якщо і помітив, то прийняв її за всохлу частину деревини.

Тепер гайка знайшлася. Я присів попід деревом на коліна, і нечутні, як дощ, безупинні, як сам час, сльози потекли по моєму обличчю. Колись, ще батько мого прадіда, ходив у Крим по сіль. Ходив чумак не сам, з сином, малолітнім, незрілим. Помираючи, він устромив у степ палицю, за якою його і знайшов продовжувач роду.

Я дякував дідові: він також встромив у цю землю палицю.

Тільки для цього потрібно було скористатись дещо вищим об`єктом, яким для нас обох стала яблуня. І мати річ, набагато дрібнішу за палицю. І щоб, хоч вона бовванітиме на найвиднішому місці, її було майже не видно. Тоді її вийме з землі тільки той, хто продовжить слід. Ніхто інший не добереться до скарбу.

Повернення Надії

 

Зовсім невеликий грім, перший грім весни, наче провів пальцями по тугій скроні. Будь-якої іншої пори людське серце могло стрепенутися, плечі розпрямитися, рука потягнулася б до ключа запалювання. І тихий шум двигуна, затуляючи випадково почутий грім, почав би зливатися з масними і як маятник старовинного годинника точними його, людського серця, ударами.

Микола здивувався, що цього не відбулося. Він відчув тільки, що звідкілясь, із глибини салону і динаміка несеться зчитане його мозком «…c ненаглядной певуньей в стогу ночевал…»

Через кілька хвилин рука грому ще раз тихенько торкнулася скроні, кров у якій починала запікатися, і нагадала легку ніжну дівочу руку на луках у сріблі теплого, багатого на запахи і ласки літа.

Йому навіть здалося, що він на мить відчув фізичну присутність Надійки.

Але це враження виявилося такою самою марою, як і та, що застлала його мозок солодким і нелегким вкривалом, потрапляючи в середину разом із медово-пінистим заходом пива.

Інстинктивно він дотягнувся до пляшки і ще раз перехилив її вміст в одноразовий, як і його життя, стаканчик.

Склянка повільно, як звук запалення після тиску на педаль газу чи паралельний рішучий поворот ключа, наповнювалася життям. І він ніяк не міг відірватися від цього блаженства споглядання гармонії беззвучного бурштинового наповнення.

Тільки коли перші дощові краплі, схожі на взяті в поліклінці проби крові, мазнули його по обличчю, Миколай, відкинувши поділ споглядання, ще раз ковтнувши жовтої та прісної як пісок води, а тоді, вловлюючи останню фразу з пісні, в якій герою хотілося кудись повернутися і прожити нове життя, почав спинатися на ноги.

Нахилившись над водою озера, він торкнувся пальцями його жовтавої весняної гладіні. Чомусь, незважаючи на невчасність цього інстинктивного поруху й насування на небі брів дощу, Миколі захотілося скупатися.

Ще раз торкнувшись тепла гладіні без жалю про непрожиту насолоду єднання з заманливою водою і наче забувши про цю воду вже назовсім він повернувся до машини, зібгав разом із вмістом свого сніданку і вкинув у багажник ковдру, після чого, як втомлений генерал після непоміру важкої битви, гепнувся у крісло переднього сидіння.

Слова подальших пісень, частково через увімкнений двигун, частинно через темряву, що потихеньку починала наближатися до землі та через звичну його здатність не розрізняти на шляху слів і мелодій, більше не були чутні. Лише Миколина голова, немовби важка, але зламана хлопцями, що бавляться у тарзанку, гілка верби, нахилилася небезпечно близько аж до самої гладіні води керма.На мить воно навіть здалося дзеркалом води, місцем, схожим на те, де зустрічаються земля із небом.

Фіксуючи звичну комп`ютерну верстку шляху, насправді Микола був уже надто далеко. Проїжджаючи повз вервиці з дворів, незважаючи на два зустрічні транспорти, капітани яких крізь палаючі цигарки в зубах щось щосили вигукували, Микола раптом пильно почав вдивлятися у величезне дворище, що розгорталося праворуч, мов повість.

Подвір`я було достоту велетенським, а нестандартне розташування в приватному секторі – на розі двох розбіжних автошляхів – робило його ще більшим, зручнішим і затишнішим. Дев`ятнадцять років тому тріщало воно від столів, яств, криків віншування і наповненості всього довколишнього абсолютним щастям.

Праворуч від нього сиділа Надія, дівчина, за якою, як Синдбад за своїми безсмертними подвигами, він полював цілі чотири роки. Ще далі і на всю шир будь-якого праворуча, як стародавня армія-переможиця, висилася армада розмаїтих і прекрасних гостей. Не повертаючи голови, він чув тепер такий сильний і п`янкий Надійчин запах, який буває тільки тоді, коли у розпал літа крокуєш степом до самотнього озера, чуючи шал миттєво розквітлих міріад усіх на світі польових квітів, над якими в небеса возноситься бджолиний дзвін, а на душі чисто, як у церкві.

Усе ще не повертаючи голови, він інстинктивно гойднув кермо, і, напучуваний страшним прокльоном сигналу зустрічного транспорту, уникнувши зіткнення, поплив далі.

Ось стара закинута залізнична колія. Вона стоїть біля неї вся осяйно-прекрасна в одних трусиках і без ліфа, – а навіщо другому розміру ліф? Ніжно доторкнувшись до її великого пальця, він окунув вуста далі, щоб втамувати спрагу до кінця. Зволожені від спільного щастя жіночі очі, коли вдивлятися в них так пильно, щоб не забути їх ніколи, нагадували маяк попереду після сотень днів беззмістовного блукання у пошуках хоч якоїсь землі. Світло цього маяка здається маревом. І не важливо, чи поцілуєш ти ці очі: ти однаково запам`ятаєш їх назавжди, до миті кінця. І саме в тій точності і послідовності, в якій уперше і привидівся сьогодні маяк.

Різкий і неприємний звук сигналу змусив його підійняти очі над обрієм, щоб зустрітись із іще одними очима вечірнього возниці автоколісниці.

Він не чув слів, які мав сказати водій. І не слухав шумовиння удару. Звуки дощу і так уже перекрикували увесь простір – і всередині, і за межею автосалону. Усе, що Коля встиг прочитати в тьмяному просторі цієї миттєвості, в якій для нього, як для Бога, злилося тут усе на світі, це шість слів, ніби написаних дівчинкою-першокласницею.

Кривий, позбавлений життєвої мудрості почерк Надійки, яка так і не зможе подорослішати  – ні з другим, ні з третім, ні з яким більше з її мужів – виводив словеса: «Миколо, я більше тебе не кохаю».

Мабуть, далі йшлося про те, що їм варто якомога швидше і краще розлучитися. Однак Микола, навіть якби захотів, то не встиг би уже цього прочитати. Він уже повернув Надію. І, як йому в цю мить здалося, назавжди.

Печера Сім-Сім

 

Я не знав ніколи, що в її очах. Не на дні, а на самій їх поверхні.

Іноді мені здавалося, що все, що в них може бути при наших коротких і схожих на випадкові зустрічах – то не більше ніж скупа дещиця прохолодної, як студена вода у найбільшу спеку, уваги. І ця повага знічев`я, але все-таки без презирства, неодмінно під кінець кожної з таких зустрічей починала нагадувати мені якесь прокляття, учасником якого я не хотів бути. І тоді я спішив якомога швидше забути невдалий ритуал цієї необов`язкової, але неодмінної, як родинні зв`язки, дружби.

Діло було на гробки. Як завжди, дув теплий весняний вітер, в якому вчувалася вчорашня сухотно-грипозна прохолода запізнілої весни. Дорогою на кладовище, де мирно спочивали кості, що очікували на свій щорічний день народження, він, гладячи мої неслухняні тепер кучері, здавався добрим поводирем, а його відчайдушні теплі пасма, мені мов коню, розширювали нідзрі затишним озоном після болотного міського фешенебельного смороду, який, на відміну від якісного алкоголю, ніколи не спішить залишати наші тіла крізь усі пори.

Підіймаючись на гору, звідки поважно cпостерігали за обраним нинішніми людьми життєвим шляхом їхні родичі, вітер на мить, як таємний злодій, що крадеться за своєю жертвою по самій межі підворотні, ніби кудись щез. А тоді, біля самого кам`яного погосту, де зачитуються останні слова і де так само востаннє кидаються на шиї своїх друзів родичі, заливаючи сіллю плоть, із якої підіймаються невидимі тіні аміаку, він раптом накинувся на свою жертву з силою та спритністю Геркулеса.

Ні куртка, ні штани, ні броня черевиків чи вірність светра, здавалося, не могли врятувати від цього монстра. Умить ока перетнувши кримські степи, він, мабуть, піднявся на сотні кілометрів від самого Херсону, оминув притоку Дніпра Інгулець, де, побачивши лелеку, чомусь посміхнувся, і, як орел, закружляв над погостом, ніби чогось очікуючи. А тоді, помітивши людську цятку на дорозі, пішов на посадку. Враження беззахисності і потерпання від цих гіперборейських вітрових знущань посилювалося дикою самотністю, яка, вчувалося серцем, попри традицію неодмінної тотальної групової випивки на честь Царства Небесного, очікувала на мене на цвинтарі.

Усе, що росло дорогою до могилок рідних, було зовсім не щорічними людськими купками, які, як голуби обсівши могили, пригадували, запиваючи, подвиги пращурів, завдячуючи їм життям і майбутнім. І не свіжі кущі і пагорбки ще свіжіших могил. Могили були, а кладовище і справді розрослося. Однак за півтори години до того, як я зібрався провідати найдорожчих зі знаних, пішла сильна злива, розігнавши останніх відвідувачів щорічного наймасовішого в Україні мітингу й свята. Ті з них, імпровізованих гробкових спартанців, які відступили останніми, уже валялися дорогою до зупинки. Або гомоніли самі з собою на мокрій весняній травичці. Чи обіймали стовпи і, по своїх дворах, колеса тракторів, які завтра вийдуть у поле на останню битву за неостанні врожаї.

Вся ця іліада була відома. Але сьогодні, через дощ, який усе-таки трапився, її завіса опустилася скоріше, не дочікуючись вечора. Голос Ілька, восьмидесятирічної людини велетенського зросту і неймовірної худизни в кирзових чоботях, шапці з козирком і потертою біблією в руці, уже не лився мороком межи могил і не лякав своїм вовчим завиванням немовлят, випадково занесених на кладовище надпившими з келихів матерями.

Він був схожий на якогось розбитого білогвардійського генерала, який збирається самотужки вирішити справу у битві за країну. Щозими замерзаючи в сніговій кучугурі, був він рятований сердобольними сусідами і випадковими нащадками селян (своїх Ілько не мав). І хоча зима та осінь із літом про нього нічого не знали, весна розповідала про його невідворотне ще з часів Союзу існування у селищі, де ніколи не було попа, але завжди був п`яниця Ілля, що ніби сповіщав про якусь останню печатку розквітлої весни на її права густим і кривим, як татарський, та ще й зламаний клинок, басом.

Підходячи до могил Ілько, про якого ніхто так ніколи і не дізнався, чи він божевільний, благословляв в жнива гробків померлих, молився в залежності від кількості випитого за обідаючу родину чи за невідь-що не до кінця розчуте. І зі значком цукерки чи прапором перекинутого у черево його зеленкуватим боком стограма рушав як трактор упевненим кирзовим кроком справляти свій обов`язок. Аж доки його кирзові ноги, мов сигнали семафора про вічний зелений для всього на світі не починали доранково стирчати з прицвинтарної канави – тієї, куди скраю кладовища скидали старі вінки, сміття та тимчасові хрести.

Щовесни Ілля опинявся в різних частинах канави – на північному, східному, південному або західному боці кладовища. Його тамтешня ужеприсутність гнала руки старших на потрійний перехрест, кривлячи губи молодших в злорадну, але добру усмішку. Але його відсутність тепер, коли я вривався сюди останнім і присоромленим совістю гостем, була моторошною.

Обігнувши південий і східний входи, і так і не побачивши Ількової кирзи з-поміж вицвілих вінків, я почав наближатися до північних воріт, біля яких гидкий вітер знущався з усього, здавалося, з особливим завзяттям і витонченістю. І тут вітрюган сіпонув мене за плече – а це вже було занадто!

Я рвучко повернувся ліворуч, намагаючись подивитися просто в лице свого, тепер я знав, затятого ворога, і готовий ударити його, аби він був людиною. Але якийсь земний голос змусив мене повернутися до реальності.

Це знову були ті самі очі, правди про те, що на їх поверхні, я ніколи так і не дізнався. Нічого не значущі фрази привітання і секундний моніторинг минулого – її та моїх пращурів, сьогодні значущі й доречні чутки про теперішніх співмешканців,  – о, вони знову почали вводити в нірвану холодної далечі, яка завжди, при кожній зустрічі, відкривалася перед нами як прірва, поступово виростаючи до меж безодні Великого Канйону.

Не мігши знести самотності і розчарування, яке неодмінно настане в усіх моїх нутрощах і заворотках душі одразу по тому, як відлунають беззвучні кроки її каблуків, приглушені весняною травою кладовища з розкиданими по ній де-не-де квітками кульбаби на прощання, пори, коли зникне прекрасна, наче самими богами вилита в просторі на спомин про чуда її фігурка, я підготувався хутчіш розпрощатися першим, і міцніш притиснув приклад вінка до плеча.

Але цієї миті, промовляючи слова, сенс яких не означав того, що відбувалося насправді, вона, як Тайсон, раптом пірнула під мене, і, вхопивши лівою рукою за шию впилася в мої губи жагучим, масним, як олива, і ненаситним, як саме життя, цілунком.

Я відпустив священний вінок і обійняв її всю як є, ніби інстинктивно намагаючись захистити себе та її від вітру. І так і не встиг побачити її очей. Вони, як печера Сім-Сім, зачинилися доти, доки у відповідь на пароль її солодкої ніжної слини мій язик устиг зробити кілька останніх кіл-подихів біля падаючої кам`яної скелі відчуження, яку звели ще в десятирічному віці, уперше привівши нас на це місце. І тому-то, любі мої, я так і не узнав, що було на поверхні її очей.

Я дізнався лише дрібницю. І те, що крилося в глибині її погляду, виявилося набагато цікавішим, ніж всі заповітні слова, будь-коли розказані нам і нашим пращурам померлими, тлін яких дихає знизу.

Тепер, коли я пригадую цей найсолодший у світі цілунок, я вгадую тільки її язик і вологу вуст. З подивом відчуваючи, що цього достатньо, я ніяк не можу пригадати навіть того, якого ж кольору були її очі. І чому все, що трапилося одразу після початку цілунку, який здавався – і здається мені досі! – найдовшою мелодією у світі, відбулося тільки на тридцятому з наших щорічних побачень.

І ще одне. Чому на кладовищі відтоді назавжди вщух вітер.

Андріїв вузол

 

У неї на обличчі, мабуть, і тепер кілька родимок. А в очах стільки жаги і шалу відквітаючої юності, що коли ти дивишся на неї понад визначені для споглядання чужих жінок кілька секунд, здається, що вся краса світу, зібравшись докупи, відповідає тобі в цю золоту мить повнотою своєї взаємності.

Хіроманти, знавці розташування зірок, ті, хто цікавиться передвістями й астрологією, звісно, неодмінно розтлумачили б саме таке розташування її родимок – як щось зловісне. Щось загрозливе для її життя, передбачене начертанням деяких вищих сил. Те, що, як жґут досі нерозрубаного Гордієвого вузла, зав`язало її долю разом із вервицею страждань і якогось первісного, знаного хіба що найвіддаленішими нашими пращурами мороку.

І тоді б вони заговорили про ранню і передчасну смерть. І, як завжди, виявилися б правдомовцями. Справді, що, навіть віщуном, ціниться понад саме життя? Вона, смерть. Така солодка і чарівна. Така звична, що, крім неї, особливо в гробки, здається, що життя і немає. Важко уявити собі щось інше, гідне такої ж поваги і такої великої кількості балачок, крім неї.

І правда. Майже за словом халдейських віщунів, усе в житті Олени саме так і склалося.

Чоловік, якого вона зустріла, здавався їй найпрекраснішим з усіх, яким випало товкти черевиками шляхи цієї планети. Працьовитий і чуйний, щедрий і безпосередній, вірний і сильний, він був не схожим більш ані на кого в світі (забігаючи наперед, я скажу, що так воно і було).

Щоправда, не так давно він був одружений із іншою. Але тепер, відтоді як поглянув він у ці Оленині очі, серце його стало навіки вільним.

Вінок квітів, кинутий навмання, був підхоплений ловкою рукою найближчої її подруги, склянка з випитим шампанським щасливо увіп`ялася у паркет церкви, а їхні вуста напилися найсоковитішого соку подружнього цілунку, під час якого вона навіть зомліла від щастя. І тоді він, як стародавній богатир, змушений був підхопити Олену, приводячи в чуття наступним і ще жагучішим із людських цілунків, якими тільки можна, ковтаючи подих своєї ладо, поцілувати на цій планеті.

Його почуття були такими міцними, ніжними і радісними, а спільне щастя виявилося таким п`янким, терпким і жагучим, плече ж друга так надійним і міцним, що – і їм самим, і всьому селищу – з кожним наступним днем, прожитим ними, всі подальші дні дедалі більше нагадували втілену казку.

Дійшло навіть до того, що побачити це сяюче незнаним і нелюдським навіть вогнем кохання подружжя, руки якого ніколи не залишали одна одну, хіба що, коли коханці обмивали їх цілунками, вважалося у селян за особливу ознаку.

Це було так, як торкнутися горбуна. Ті, хто бачив чету, коли вона виходила з продмагазина, невдовзі вигравали в лотерею чи одразу і назавжди мирилися зі своїми ближніми, які доти докучали їм усе життя й хотіли б докучати до смерті. Ті ж, хто бачив, як він і вона по-пташиному ніби випадково торкаються одне одного вустами, зцілювалися від дошкульної задавненої хвороби або раптом отримували ніким негадану спадщину від далекого родича.

Як і всіляка молода двадцятирічна жінка, Олена мріяла саме про таке щастя. Як усякий молодий чоловік, тридцятиоднорічний Андрій міг по праву тільки на нього і розраховувати. І тому немає нічого дивного, що, як компенсуючий дар, вони отримали саме те, на що заслуговує кожне подружжя на цій землі.

Виглядає дивовижним і вже зовсім малоймовірним, але у цієї пари не було навіть злих заздрісників, якими повна від вікопомних часів земля наша Руська.

Ніхто ніколи не чув, щоб Олені чи Андрію бажали зла. Ніхто ніколи не взнав, що в їхній палісадник щастя чиясь рука здатна підсипати зілля вроки, розлуки чи сварки. З часом кожному з мешканців Замфирівки почало здаватися, що ці двоє так безмежно закоханих одне в одного людей і справді мають на просте людське щастя, зазвичай повне незгод і побутових прикрощів, право набагато більше, – а можливо й якесь іще собі виняткове право. І тому-то це щастя не здатне затьмарити ніщо з того, що щоденно потьмарює буття і побут інших.

Хвалимон, найстарший у селі дід, що жив без баби, яка вже померла, скрутивши цигарку, і возсівши скраєчку своєї царственної нещодавно побіленої призьби навіть сказав якось, що бачити таке щастя – це якась особлива нагорода з небес за всі ті лихоліття й нещастя, які пережило селище за всю свою попередню, особливо радянську, історію. З ним була незгодна Килина, віщунка і цілительниця, але зрештою і ця невеличка добра бабуся з велетенською кінематографічною пазухою цицьок під ситцем ніяк не могла без душевного трепету і припливів несамовитого і несподіваного щастя спостерігати, як Андрій із Оленою, голова якої схилилася голубкою йому на самісіньке плече, межи старовинними вербами йшли поблукати собі сільськими запашними луками – аби ще раз і ще раз наповнитися запахом юності, здоров`я і щастя. Й аби потім вдихнути це щастя, здоровля і юність в дряхліючі груди старезного завмираючого в своїй неодмінній смерті селища.    Минали дні, і навіть ось цього несамовитого щастя, розлитого в повітрі Замфирівки, яке наче вкривалом захищало тепер село від усіх напастей і лих – корови перестали хворіти, кролики дохнути, у селян з`явилася звичка не топити зайвих цуценят і кошенят, але, ніби продовжуючи благодать у часі і просторі, дарувати домашніх тварин мешканцям сусідніх сіл – стало мало.

Щоб хоч якось урізноманітити життя, яке потихеньку всередині ідилії простої і зате щедрої людської любові ставало монотонним, Андрій почав випивати. Та його дружина розуміла, що це єдиний спосіб, аби зберегти моральне і фізичне здоров`я мужа, яке несподівано похитнулося. Від безмірної любові до своєї ненаситної в коханні дружини Андрієве серце, здавалося, билося все дужче і дужче, а кров циркулювала в його тілі з іноді уже й утроєною швидкістю.

Якось, помітивши недоладне, Олена неодноразово виміряла чоловікову температуру і завважила, що 37, 9 для її Андрія стала ніби нормою. Вони звернулися до лікарів. А через кілька місяців беззмістовних замірів, коли всі пересвідчилися, що реально здоров`я й Андрієві життєві функції не погіршуються, тоді як температура залишається на одній і тій самій позначці, лікарі збагнули, що боятися насправді нічого. Пристрасті й зовсім втихомирилися, коли якось випивши і закусивши на весіллі їх спільних друзів, Андрійко поміряв температуру і вона несподівано виявилася нормальною – 36,6. Тепер, коли він наливав і перехилював усередину себе чарку чи дві, погода в його середині завжди приходила в норму – серце билося тихіше, а кров пливала як огрядний окунь у ставку. Якому не бракує поживи, зате бракує конкурентів.

І все-таки, незважаючи на переконливість власного щастя і Андрієве здоров`я, і вона пересвідчувалася в цьому щоночі, яка щоразу закінчувалася аж під світанок, десь, за обрієм, серце Олени чуло кроки нещастя.

Буря ввірвалася в її життя так же несподівано і з такою ж силою, як і кохання. Якось, повертаючись додому, вона вздріла біля воріт майже бездиханне, добряче пропахле самогонкою тіло свого чоловіка. Його очі, намацавши в просторі найжаданіше з людських тіл, зупинили на ній ствол пильного погляду. І тоді вона почула від те, що відтоді Андрій повторював щовечора.

Інформація стосувалася Олениної невірності і не мала нічого спільного з правдою. Але це нічого не означало. Головне, що воно було правдою для Андрія.

Хто сказав, що Олена зрадила і чи говорив узагалі про це Андрієві хто б то не було – скажімо, Килина чи і Хвалимон, який стиха завжди дивився на Олену своїм оком – так і залишилось невідомим. Може, це був заразний вітер, що завітав у Замфирівку зрадливими вигинами річки Інгулець із сусідньої Аудиторівки, де днями, відпочиваючи на човні – чи то зґвалтували, чи то вона сама віддалася пристаркуватому дідові – якусь молодицю. Та відтоді Андрієве, а відповідно й Оленине щастя ніби розділилося навпіл – неначе розрізане яблуко, кожна з дольок якого призначалася відтепер не одній людині, а різним гостям на святі.

Щастя, справді, стало ніби подвійним. Тепер воно складалося з двох неодмінних і доти добре знайомих мешканцям селища компонентів: щастя й злощастя. Воно, як земля, над якою пропливає світило, неначе також поділилося, і бувало тепер і днем і ніччю.

Перша його частина складалася з ранку прокидання, коли, не пам`ятаючи нічого, крім теплого і яскраво-заманливого тіла поруч, вони зливалися в солодкій знемозі ще до сходу сонця, аби, набавившись досхочу, ще раз заснути і бути розбудженими будильником. Та вечора, коли з кожним днем усе сіріший і ближчий до землі від якоїсь тільки одному йому відомої інформації, повертався Андрій додому, і, ніби випадково з-поміж меблів знайшовши поглядом дружину, говорив їй якісь зі слів, які завжди ранили в саме серце – причім, кожної такої рани вистачило б, мабуть, на цілу сотню щасливих жінок.

Така розмова з чоловіком тривала доволі довго і закінчувалася неодмінним вироком: «Ну, і як тобі було з ним?» І тільки ніч і природна селянська втома від невимовно тяжкої праці на землі, опустивши завісу сну над хатою, вгамовували це неймовірне для обох страждання. А на гальорці життя, десь між ранком щастя і вечором ревнощів, страждань і суму пломенів палючий і завше відтепер якийсь незграбний день, у якому обидвоє найщасливіших у світі людей, до невидимої бригадиру назовні крові рвучи жили власних м`язів, робили все, щоб праця замінила їм на цілі півдоби морфій, який із жалю дають тільки помираючому від усілякої страшної і надміру болісної для людини хвороби.

Село мовчки спостерігало за незримою драмою, що все ясніше розгорталася на його очах. І не було нікого, хто посмів би втрутитися. Усі – від старого до малого – ніби змовившись, почувалися якось ніяково ошуканими. І кожному здавалося, що все те, що тепер відбувається з цією нерозлучною парою – сон, який сниться всім їм водночас. І тільки Килина, почувши якось глухі звуки ударів чимось важким ніби в мішок із зерном, скрушно похитала головою і зайшлася в беззвучній молитві губ. Хвалимон, побачивши це, лише прихилив хвіртку і з якимось зітханням опустив очі.

І от нарешті настав день, який, мабуть, і мав настати. Це був якраз той із них, коли ні Андрій, ні Олена не з`явилися на роботі. Двері магазину схлипнули за Хвалимоном, а важкі і неслухняні його ноги разом зі спущеними як прапор плечима опустилися на ґрунтовий шлях, яким, пройшовши довгі верболози і річку, понад якою, як і півроку тому, коли він ходив тут востаннє, лунали ті самі щебети вдячних Богу за щастя жити птахів.

Ніби зважившись на щось досі неможливе, Хвалимон кинув погляд у бік будки. Замість гавкоту почувши сьогодні звідти чомусь тільки тихе, понуре й жалібне скавчання, він видихнув повітря з грудей із якимось недоцільним такої миті полегшенням. Хвалимон зняв картуза, якось надто поспішно для старого перехрестився і, низько нахиливши голову, ніби вклонившись комусь тепер невидимому, повільно просунув голову в сіни. У цю мить він нагадав капітана, якому щойно повідомили, що за час, доки він зализував рани в госпіталі, його команда під орудою іншого, молодшого і не такого вправного, зазнала катастрофи під час великого і несподіваного шторму, що застав її в самому серці незнаного їй моря. Та, оскільки Хвалимону не було більше куди сивіти, Замфирівка дізналася про все тільки тоді, коли, спершись на ґанок продмагу, він розкрив свої вуста. «Мертві, як і сказала Килина», – неначе стогін чи страшний перегар видихнув старий. І тоді очі його беззвучно заридали, плечі опустилися ще нижче, а по обличчю, не побачена іншими, промайнула блискавка якогось незнаного ним ось уже з півсторіччя сорому.

Над надрами кісток

 

Я лежав у середу на лаві, в передмур`ї степу.

Там, у степу, де відділено донькам діда Івана – йому саме має виповнитися безкінечне вісімдесят вісім – городи, мирно в своєму підґрунті спочивали посіяні картоплини. Наслідок впертого риття й закопування – моє тіло – затишно спочивало уже в іншому місці. А душу несамовито окутував приємний стан болю.

Впершися кістками в куценьку лавку, я раптом відчув давно-давно підзабуте, – що щастя людини не залежить від м`якості перини і зручностей ложа.

Так хороше, єдино в житті хороше, як від отого лежання на лавці середи, мабуть, мені ще ніколи не було. Кості, м`язи, все тіло боліло. І міцні кістки лавки не те, що заважали спочинку – навпаки, мовби були чимось щонайм`якшим і щонайсолодшим. Біль звідусюди сильно радував.

Я пригадав муки Христа, Його Шлях Болю (Via Dolorosa), пробиті цвяхами руки. І мені стало так хороше-хороше, мовби самого щойно було знято з хреста. І я лежу тепер у затишному дерев`яному гробі Ариматея. А мене все обдувають і обдмухують вітри, що дмуть звідти, згори, з боку залишків скіфського кургану.

Очі в такі миті, звісно, хочеться зімкнути. Але всі обставини всередині і назовні ніяк не дають поринути в надра солодких сновидінь. Занадто міцні ребра лавки, надто пустотливий вітер, засолодкий душевний затишок, щоб вийти зі стану несподіваного сп’яніння від величі всесвіту, центром якого зараз є ти.

Раптом, якось дуже вже вмить, до моєї свідомості долинають якісь, не дуже звичайні звуки.

У ній фіксується: кричать-розриваються кури, що ще зо мить тому майже нечутно для людського вуха голубами вуркотіли над своєю червивою свіжою ріллею.

Що ж, час людській голові і собі автоматично здійнятися туди.

Просто перед моїм лицем кадр із Гічкокових кінострічок. І зовсім не на екрані. Ось воно, лице, подібне на рило Фредді Крюґера.

І вже за тисячні долі секунди Крюґер, змахнувши крилами, просто наді мною полинув геть.

Однак сансара-нірвана спочинку така сильна, що тіло й душа досі ще борються зі свідомістю навіть за таких несприятливих для подібної боротьби обставин.

Замість того, щоб одразу звестися на ноги, так само автоматично голова самокладеться чомусь на лавку, очі заплющуються.

Але потім одразу ж зворотнім рухом усе змінюється: організм повністю стає на дві ноги, а очі вперто біжать своїм поглядом у бік сильного попереднього галасу. Туди, трохи праворуч від кургану. Де ціла рота курей поспішно, хто в посадку, хто в бік людських хатів, хто на інші чужі і ще незорані ріллі, відступає під натиском невимовного переляку, що виходить із курки з середини назовню у вигляді сильного стовпу повітря, пропущеного крізь шлюзи ґландів – її крику.

Просто над нами всіма, чомусь озирнувшись у мій бік, безперервно, хоч і плавно набираючи швидкість, вирулює геть у позанебо якийсь юний орел. Якого тут, і саме в цьому селі, завжди називають кібцем.

У його пазурах – порожньо. Уже за мить він щезає з мого короткозорого виду.

***

Трьох курей порішив кібець напередодні, повідомляє Валентина, одна з трьох доньок діда Івана.

Вирушаю в степ шукати курячі трупи. Нема. Ні курей, ні перепелиць. Ні переляку курки, людини чи юного орла. Вже в небі й під ним – і я знав це ще тоді, коли кості лавки злилися з моїми в безперервній симфонії спільного болю і спільного ж сновидного затишку – знов на невизначений час запановує мир. За який безуспішно поклали голови всі наші попередні покоління.

Частину третю читати тут