Опубліковано | 27 Жовтня, 2017 | Прокоментуй!
Ліствиця Якова: збірник статей на пошану професора Леоніда Ушкалова з нагоди його шістдесятиліття / Упорядник Н. Левченко; науковий редактор Р. Мельників. – Харків: Майдан, 2016. – 490 с.
ISBN 978-966-372-653-3.
Збірник присвячено ювілею відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Леоніда Володимировича Ушкалова. Статті охоплюють широке коло питань з історії української літератури від давнини до сучасності.
Читати тут
Опубліковано | 14 Жовтня, 2017 | Прокоментуй!
Не підлягає ані найменшому сумніву те, що Лев Толстой справив дуже істотний вплив на українську інтелектуальну й літературну традицію кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Ідеться не лише про Толстого як про геніального художника слова, але й про Толстого як мислителя, оскільки думка про те, що Толстой є великим філософом, була тоді усталеною. Про це, може, найпереконливіше свідчать популярні видання творів Толстого в українських перекладах. Ось хоч би передмова до збірки творів Толстого, надрукованої у Вінніпезі 1916 року за назвою «Видінє паломника в Єрусалимі…». Вона розпочинається так: «В отсій книжочці подаємо дещо з дрібних оповідань великого російського письменника, філософа-мораліста Льва Николаєвича Толстого» [Толстой 1916, с. 3]. І далі: «Толстой збогатив світ безсмертними творами, в яких вічно стремить і дошукуєть ся тої від віків бажаної правди, яка дала би всім людям вдоволенє, яка піднесла би чоловіка на висший степень, зробила б його добрим, честним, вартісним чоловіком» [Толстой 1916, с. 3]. А ось початок передмови до книжки Толстого «Любов», що побачила світ там-таки у Вінніпезі 1918 року: «Подаємо нашим читачам розвідку великого світового мислителя про любов» [Толстой 1918, с. 2]. І далі: «Великий фільозоф Л. Толстой в отсій розвідці розбирає думки про любов. Він дає розуміти людям сей великий ідеал і навчає, якою повинна бути любов» [Толстой 1918, с. 2]. Як бачимо, Толстой постає тут у ролі великого навчителя істини, а може, навіть зачинателя нової релігії. Читати далі
Опубліковано | 7 Жовтня, 2017 | Прокоментуй!
19 вересня 2017 року дійсно стало Михайловим чудом для жителів села Синявки, що на Чернігівщині. Тут цього теплого осіннього дня було відкрито, першу в області, меморіальну дошку члену Центральної Ради, офіцеру армії Української Народної Республіки, громадсько-політичному діячеві, керівнику Департаменту політичної розвідки МВС України (аналог сучасного СБУ) Шкляру Василю Прокоповичу, який в 1887 році народився в цьому, тоді козацькому містечку Сосницького повіту, Чернігівської губернії. Помер — у 1950 р. у м. Комарно Городоцького району Львівської обл.
Ще зранку прибули до села доньки Василя Шкляра — Леонтина та Лідія, які мешкають у Львові та Новому Роздолі Львівської області, а також онуки Ярослав і Тарас. Прибули й інші гості, серед яких авторитетний історик, невтомний дослідник доби Української революції і визвольної боротьби за незалежність 1917-1921 років Роман Коваль, який і повернув Україні ім’я цього лицаря. Приїхав кобзар Тарас Силенко, активіст Ігор Гаврилишин, голова проводу фундації «Вільні люди» Олександр Ясенчук, дякуючи якому і була виготовлена пам’ятна дошка. Прийняли участь у такому заході і волонтери Віталій Курач та Юніс Аскеров, а також представники Українського Інституту Національної Пам’яті в Чернігівській області — Сергій Бутко та Сергій Горобець. Читати далі
Опубліковано | 27 Вересня, 2017 | Прокоментуй!
Духоборство зародилося в Україні, на Слобожанщині. Здається, вперше слобідських духоборців змалював іще російський літератор Павло Сумароков у своїй книзі «Досуги крымского судьи, или Второе путешествие в Тавриду», що вийшла 1803 року в Санкт-Петербурзі[1]. «Залишивши Білгород, – писав він, – я продовжив свій шлях до Харкова, не доїжджаючи до якого верст 30, бачив праворуч село Проходи – поселення духоборців […] На думку декого, ця єресь взяла свій початок років 60 тому в Харківській губернії, в селі Охочому, і ось що про неї розповідають. Прийшов туди один похилого віку іноземець, який назвав себе відставним унтер-офіцером і який, почавши обережно проповідувати нові правила, збирав вечорами поселян і тлумачив їм своє вчення. Упродовж певного часу він давав їм поради, допомагав, мирив суперечки, завдяки чому здобув собі довіру й любов у багатьох. На їхнє прохання він погодився залишитися жити серед них і, переходячи з дому в дім, нарешті, у них і помер. Таким чином виросла секта […] Гадають, що той проповідник був квакером, і, хоч це викликає певний сумнів, слід сказати, що духоборці мають чимало схожого у звичаях та обичаях із квакерськими, а особливо з гернгутерськими правилами» [Сумароков, с. 43–44].
Звісно, навряд чи випадає говорити про цілковиту збіжність поглядів квакерів та духоборців. Про це свідчить хоч би ось така історія. Читати далі
Опубліковано | 13 Вересня, 2017 | Прокоментуй!
І. СТРЕМЛІННЯ ДО СВОБОДИ ЯК ХАРАКТЕРНА РИСА УКРАЇНЦЯ
Першим з істориків про свободу як про характерну рису світогляду й способу життя українців писав Микола Костомаров у статті «Две русские народности» (1861). Порівнюючи українців та росіян, він відзначив, що «український етнос [племя южно-русское] має своєю характерною рисою перевагу особистої свободи, тимчасом як великоруський – перевагу общинності» [Костомаров, с. 63]. Мовляв, «потяг до щільного злиття частин, занепад особистих спонук під владою спільних, непорушна законність спільної волі<…> збігається у великоруському народі з єдністю сімейного побуту та з поглинанням особистої свободи ідеєю мира й утілилося в народному побуті у вигляді неподільності родин, общинної власності<…>» [Костомаров, с. 72]. Натомість в українців родини поділяються й роздрібнюються, а форми господарювання, схожі на російську «общину», збереглися лише в найглухіших закутках українського світу [див.: Франко]. Із філософів свободу як найвищу цінність у світогляді українця першим спробував осмислити геґельянець Клим Ганкевич у книзі «Grundzuge der slawischen Philosophie» (1869). Характеризуючи українську «народну філософію», він писав: «Свій розум людина виявляє через волю [Willen], через свободу [Freiheit] своїх дій. Лише розумна свобода за умов повної свідомості й непримусового дотримання закону є справжньою свободою [wahre Freiheit]. Усяка ж нерозумна свобода – це сваволя [unvernünftige Freiheit ist Willkühr], а у своєму найвищому прояві – тиранія» [Hankiewicz, c. 42]. Згодом, у «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931) Дмитро Чижевський подасть класичне формулювання цієї думки: для українців характерне «стремління до “свободи” в ріжних розуміннях цього слова» [Чижевський, с. 17]. Те саме стверджував і Юрій Липа у своїй програмовій праці «Призначення України» (1938): «<…>для характеристики українських генеральних ідей треба пам’ятати про стремління української одиниці до особистої свободи» [Липа, с. 196]. Це стремління зазвичай розглядають як таке, що було сформоване відповідними історичними умовами. Наприклад, Юрій Бойко у статті «H. S. Skovoroda im Lichte der ukrainischen Geschichte» (1966) писав: історичні обставини сформували таку прикметну рису психіки українця як «свободолюбство [Freiheitsliebe]» [Bojko, с. 306]. Читати далі
Опубліковано | 8 Серпня, 2017 | Прокоментуй!
Колись поет-харків’янин Олекса Марченко підкинув нам, школярам-початківцям, дорожню гру в рими. Їхали ми на всеукраїнську (чи тоді, в 70-х республіканську) нараду творчої молоді до Вінниці. Отож Олекса Андрійович серед інших слів зрештою виголосив, ніби зупинку для неуважних пасажирів: “Вінниця!” Хтось шепнув “відмінниця”. Більше ідей не з’являлося. І тут наш куратор, розтягуючи-смакуючи склади промовив: “біло піниться”. Спіймавши погляди хлопців, розтлумачив: “Не пиво у вокзальному буфеті, а садок у цвітінні біло піниться”. Отак і залишилося головною словесною асоціацією з Вінницею на довгі роки. Читати далі