Поезія

ЛЕОНІД ТОМА. ЛИСТ ДО УКРАЇНЦЯ, ЯКИЙ ЖИТИМЕ У ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ

Опубліковано | лютого 8, 2014 | Прокоментуй!

Не знаю, брате, ти живеш, чи ні,

Чи ще Дніпро у море котить хвилі?

Якесь маля по зоряній стерні…

І ні хреста, ні степу, ні могили.

 

Невже це ти? Не клон, не жабеня,

А голомозе дитятко завзяте.

І коле ноги зоряна стерня,

І цілий світ готовий розіп’яти.

 

Я тут сьогодні, каламутний світ,

І вир шалений підмиває берег.

Пробач мені, крізь товщу тисяч літ

Співали ми – вона іще не вмерла.

 

І під Богданом кінь забронзовів,

Не може рушить, булава завмерла.

І тільки чути гречкосіїв спів:

– Нехай живе! Вона іще не вмерла.

 

А я помер, під голову словник

Поклав, щоб спать до другого пришестя.

Я був незлий незламний чоловік:

Нехай живе! Вона сильніша смерті!

 

Я був незлий – і зло перемогло,

Перешерстило мрії і пориви.

І серед ночі серце запекло,

І диких коней забуяли гриви.

 

На них шалені вершники летять,

Чуби у них розвихрені на вітрі…

– Та як же можна, брате, помирать,

Бо ти ж під омофором одігітрій!

 

Та як же можна, брате, відступить,

Коли вже кручі паща за тобою…

– Ти подивись – та це ж музика спить,

І мову він поклав під головою!

 

А будь ти проклят, перевертня чин,

Це знову зрада стала на порозі.

Ти ж не москаль, не лях і не турчин…

А я дивлюсь і бачу. Голомозе

 

По зоряній стерні бреде маля –

Невже це ти, що будеш після мене?

Невже тебе я бачу звіддаля…

Мовчить – воно святе і нерожденне.

 

А на майдані струже сніговій,

Козак стоїть перед катами голий.

Не в Україні, а по ній самій –

Як чорна галич вкрила біле поле.

 

І світ такий – посходились усі,

Та й гріють собі руки на пожарі.

І на лице Вкраїні пада сніг,

Й вона стоїть, неначе та примара.

 

От добре, що не бачити тобі,

Як ми звелися із колін завзято.

Нас сніговій носив у боротьбі,

Вогонь палав – таке було в нас свято.

 

От добре, що не бачити тобі,

Як нам у спину зрада ніж встромила.

Як в небі голубому голуби

Від яструбів нам сонце заслонили.

 

Хіба я знаю, ти живеш, чи ні,

Бо що мій лист – листок у сніговії.

Чи стрінемось на зоряній стерні,

Як Україна буде при надії?

 

Одне я знаю – не мара, не клон,

Не майя, що намарена віками

Оте маля. Я вірю – це не сон –

Воно пішло собі за чумаками.

 

Бо Шлях Чумацький, всім по ньому йти,

Хоч і не всіх іздалеку побачиш…

За тим малям я вгадую світи,

Прислухайся!.. За ним Вкраїна плаче.   

Харків

---

Петро Джерелянський. НАДІЇ СМОЛОСКИП

Опубліковано | лютого 8, 2014 | Прокоментуй!

ТИ ВИНЕН!

 

…Єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Конституція України

 

Кажу: ти винен, мій народе, —

Розтринькав сам свої скарби,

І ясні зорі, тихі води

Паплюжать зайди і раби.

 

Ти віру батьківську зневажив —

Як наволоч прийшла червона,

То ідоли поганські вражі

Звелись до неба на колонах…

 

Дозволив відібрати мову —

Згубити свою вічну душу…

Нема про що вести розмову,

Як слово згадувати мусиш.

 

Навіть кордон одвіку славний

Нам перекраяли чужинці.

Дарма… Від Вісли і по Каспій —

Наш терен, браття-українці!

 

Тебе вбивали і брехнею,

І кулею, й голодомором —

Ти ж не повстав усій землею,

Щоб кров’ю змити рабства сором.

 

То не чекай свого Месію,

Він забарився у дорозі,

Облиш підступну й злу Росію —

Зустрінь майбутнє на порозі!

 

Майбутнє без зрадливих друзів,

Без недостойних зайд при владі,

Де люди у невпиннім русі

Служити Господеві раді!

 

Кажу: ти винен, мій народе…

Зізнаймось в цьому, українці

(Хай свідками — Творець, Природа),

Перед собою наодинці…

 

 

 

БАНДЕРИ ПОГЛЯД

 

Дізнатись хочу слушної години —

Що вгледіти Степан Бандера має,

Коли зі старовинної світлини

З минулого в прийдешнє зазирає?..

 

Те саме, що і нас не обминає:

Могутню і щасливу Україну,

Де слово рідне повсякчас лунає —

В державнім чині і в простій родині.

 

Де шану до своїх звичаїв мають

Не для годиться, а як серце мовить.

Про подвиги героїв пам’ятають,

Про зрадників не кажуть ані слова.

 

Поміж народів — вдивимось крізь роки —

Посядемо достойне Краю місце,

Землі не віддамо своєї й кроку,

В історії не змінимо ні риски!

 

Але він бачить ще і шлях сутужний,

Який здолати нам судилось, друзі, —

Жорстокі битви, де загинуть мужні,

Звитяжців славу й смерть в широкім лузі…

 

Підступну зраду, що на кожнім кроці

Здобутки наші геть усі руйнує.

І не збагнути — на чиєму боці

Той, хто святе приречення марнує…

 

Сьогодні хтось розгублений, безсилий

Рядки став забувати Декалогу…

Провідника з пожовклої світлини

Стрінь погляд… І мерщій — в дорогу!

 

 

СЕРЦЯ ПОВСТАНЦІВ

 

Дух, що тіло рве до бою…

Іван Франко

 

Запам’ятайте ці обличчя —

Подібних вже повік не буде.

Хай проминуть роки, сторіччя,

Героїв цих вшанують люди!

 

Спокійний погляд, скроні сиві

І, наче тесані з граніту,

Суворі обриси й красиві…

Підзвітні Господу та Світу,

 

Незламні духом. Таборами

Та чергами зі скорострілів

Їх ворог не зробив рабами…

То воля Божа, що вціліли.

 

Серця знов їхні калатають,

Як прапори червоно-чорні

Врочисто містом пропливають —

Прекрасні, грізні, непоборні!

 

Та, придивись — мала сльозинка

(Ніхто крім тебе й не побачить)

Виблискує, немов льодинка,

Бо серце у героя плаче…

 

Вогняний вихор, що вже віє

(Не стріне ворог сонця вранці!),

Своїм теплом нехай зігріє

Серця нескорені повстанців…

 

 

 

*          *          *

 

Надії смолоскип

Нам висвітлив дорогу,

А там вже й день ясний

Іде на допомогу!

 

Мине доба страшна

Зневаги та зневіри,

І буде всім смішна

Чужинська хижа віра.

 

Мов криця надміцна

Постане правда щира.

Повір: душі ціна —

Така є зради міра!..

 

---

Олександр Бобошко “День почався дощем…”

Опубліковано | лютого 8, 2014 | Прокоментуй!

День почався дощем,

А чи буде райдуга на десерт?

І комусь допече,

що для когось „нація над усе”,

 

а комусь не на фарт,

що і досі висяться іллічі.

І, звичайно ж, не факт,

що в серцях

від гасел

не загірчить.

 

І кричу я вам, люди

(такий собі центрбек),

що мені рівнолюбі

і Ковель, і Коктебель,

 

що мені рівнорідні

Солотвино й Соледар,

і п’янке „Україна”

повторюю по складах.

 

Щось верзе про імперію

агресивний північний гість,

я ж у відповідь впевнено –

про Маняву та Святогірськ;

 

хтось на цісаря молиться,

хтось романових – до церков,

і ніяк не домовляться

із Говерлою терикон…

 

І зависли, мов час,

рештки зливи

в кронах

     зелених лип.

День похмуро почавсь.

Та веселка – вірте! – розвеселить…

---

Віктор Бойко “Та невже ж ми дальтоніки безнадійні…”

Опубліковано | грудня 9, 2013 | Прокоментуй!

Та невже ж ми дальтоніки безнадійні

чи рожеві скельця ще замість зіниць нам,

що й тепер добровільно кайдани надінем,

перед тираном уклякаючи ницьма!

 

За кіло комунізму – півсотні гривень,

це недорого, адже було дорожче,

як до раю нас гнали у хвіст і в гриву,

на мільйонах доль людських ставлячи розчерк,

як мостили трупами шлях в світле завтра,

як хліборобам дбали голодомори,

як червоним гаслом затуляли з?вжди,

від усенького світу криваве море.

 

Соловецьким законам часи минули.

Чи Європа й Америка цього ще не знають?

На Майдан поглядаючи, крутять дулі –

то вони із тираном, якщо не з нами.

 

9.12.2013

---

Ярослав Скидан “Від мовчання у горлі дере…”

Опубліковано | грудня 9, 2013 | Прокоментуй!

***

Від мовчання у горлі дере.

Відстороненість – гірше за злочин.

Це як сонце крізь листя дерев,

що не гріє, а тільки лоскоче.

 

Закричати б уголос чимдуж,

щоб здригнулись і сонце, і квіти,

щоб із тисячі мертвих душ,

хоч би кілька змогло ожити.

 

Закричати, щоб знову мовчать,

і вважати себе яничаром…

Я країну іду зустрічать,

щоб із нею уголос мовчати…

 

***

Ми – не «Проти війни», ми – «За мир»,

як учила нас Мати Тереза.

Нам би жити змогти самим

і сприймати життя тверезо…

 

В голові барикади думок,

у душі революція родить.

Ми врізнобіч уперто йдемо,

ведучи в нікуди народи…

 

Ми справіку були навпіл,

аж від заходу і до сходу.

Нам би сісти отак за стіл

й між собою дістати згоду…

 

В нас, напевно, помер Антей,

ми для себе самі померли…

Революція знову йде

підкоряти нові говерли…

---

Петро Джерелянський. СУМЛІННЯ ЧИНУ ВИМАГАЄ!

Опубліковано | грудня 9, 2013 | Прокоментуй!

Петро Джерелянський. СУМЛІННЯ ЧИНУ ВИМАГАЄ!

 

За край свій полягли Герої,

А їхня слава не згасає

І знову кличе нас до бою,

Неначе сонце світанкове, —

Не слів, а чину вимагає!

Читати далі

---