Опубліковано | 29 Грудня, 2021 | Прокоментуй!
Країни здатні повертатися до тебе, якщо перше знайомство з ними не змарнувало сподівань. Це не зустріч давніх приятелів, з якими не знаєш, про що говорити. Обираю ту із 80-х років, яка залишилася у віршах, читаних у радіостудії в доповнення до інформприводу – поетичний фестиваль. Тож згадуватиму колишні незітерті з пам’яті відчуття й додаватиму яскраві нові.
Чи була в моєму життя країна-розчарування? Так, на стадії союзних республік – Молдова. Спілкування у 80-х з її літераторами в Москві й Коктебелі обіцяло щось виноградно-іскристе й мигдалево-сиропне, як заграний у радіопрограмі «Музична пошта» вальс Євгена Доги з кінофільму «Мій лагідний і ніжний звір». Але не склалося. Стоп! Не написала тоді про Молдову й зараз не варто. Як жартують у сучасному Казахстані, «не буває другого шансу справити хороше перше враження». Ось туди й рухаюся – до Казахстану.
Читати даліОпубліковано | 16 Грудня, 2021 | Прокоментуй!
Коли я кільканадцять років тому молодою журналісткою прийшла на роботу до редакції «Березоля», Ірина МИРОНЕНКО (нар. 1960) була однією з найяскравіших постатей у редакційному колективі. Колоритна південна зовнішність, гостре перо, вольова вдача, багата мова, присмачена іронією, подекуди жорсткуватою… Відтоді мені приводилося бачити пані Ірину і в ролі поетки на літературному вечорі, і в ролі журнального критика, і за студійним мікрофоном, як ведучу різних радіопрограм, — і щоразу там, де присутня вона, нема місця байдужості, поверховості, недбальству: завжди вона діяльна і сповнена ідей, завжди навколо неї вирує енергія.
Багато хто з вірних березільських читачів пам’ятає «Хроніку», якою у свій час відкривалося кожне число часопису, і її авторку, бойову харківську інтелектуалку, від якої не раз перепадало горе-політикам — хоч місцевого, хоч державного рівня. Дехто з читачів може згадати й вірші Ірини Мироненко на журнальних сторінках. «Я вдалася у матір, у матінку-ніч. Я не жінка, а думка з тонких протиріч…» Іноді ці протиріччя прориваються назовні: привітність і певна закритість, товариськість і сильне відчуття внутрішньої незалежності, гостра критика негараздів сучасності й водночас — заборона собі та іншим «скиглити».
У дні, коли подорожі обмежено й тільки інтернет скорочує відстані, — хай ця розмова стане вітанням з Харкова, міста, яке було березільською колискою. Вітанням для всіх шанувальників журналу: і киян, і мешканців віддалених куточків України, і навіть тих, хто читає нас за океаном.
Читати даліОпубліковано | 10 Вересня, 2021 | Прокоментуй!
Поети зайві в радіоефірі. Особливо якщо намагаються поєднати журналістські трудодні перед мікрофоном і власне усамітнення з римами чи верлібрами. У Івана Мірошниченка (11.09.1936 – 11.12.2006) після роботи на різних широтах тодішнього Союзу токарем і лісорубом, шахтарем і помічником бурового майстра, вантажником і газетярем було кілька харківських радіороків. Ці записки об’єднають моє давнє інтерв’ю з Іваном Єгоровичем, спогади про нього молодшого друга В’ячеслава Романовського і деякі збережені ним листи поета.
Читати даліОпубліковано | 13 Серпня, 2021 | Прокоментуй!
12 серпня zoom поєднав Харківщину і Херсонщину. Провідний методист Скадовської міської бібліотеки
Алла Чуп’як (Аlla Chupyak (Facebook, Messenger) разом із журналісткою та літераторкою Іриною Мироненко представили видану в Харкові видавництвом “Майдан” книжку спогадів, інтерв’ ю та наукових розвідок про Василя Мисика. Її назва ” …і цілий всесвіт допоміг нести”. Ініціювала це онлайн-спілкування одна з авторок публікацій у книжці Наталя Пошивайло-Таулер (Мельбурн, Австралія).
Опубліковано | 8 Липня, 2021 | Прокоментуй!
На свій 75-й липень Михайло Слабошпицький запросив надто багато гостей. Вони помістилися не за ювілейними столами, а в чотиритомнику його спогадів. У них із ним тепер свій небесний Будинок творчості або підвальчик «Еней».
Ніби відганяючи момент, коли в домі завішують люстра, щоб новопреставленій душі не заманулося прийти роздивитися своє відображення, Михайло Слабошпицький назвав мемуарні томи з перегуком одного образу: «Протирання дзеркала» (2017), «Тіні в дзеркалі» (2018), «З пам’яті дзеркала» (2019), «З присмеркового дзеркала» (2020).
П’яту книжку йому побачити не судилося. Упорядковує її дружина – поетеса і журналістка Світлана Короненко, яка після смерті Михайла Федотовича підхопила його роботу у видавництві «Ярославів вал». Я примудрилася спілкуватися із Слабошпицьким тільки дистанційно – як читачка його текстів. Тож у моїх нотатках буде більше Світлани, її афористичних рядків із книжки «Містерії». Щастя, коли у чоловіковому видавництві виходять такі ошатні книжки віршів, як у Світлани. «Вірші не коні, щоб бути красивими», – колись повчала початківців літконсультант при Кабінеті молодого автора у Харкові. Книжки теж не коні, але люблю, коли їхні обкладинки перегукуються і нагадують про спільність не просто видавничої серії, а психологічну й естетичну близькість авторів. Книжки цього подружжя пригортаються-обіймаються на полицях бібліотек і книгарень. І в тому є своя містерія літератури і короткого людського життя.
Опубліковано | 22 Червня, 2021 | Прокоментуй!
За 80 років війна між Німеччиною і Союзом РСР змінювала офіційну назву і статистику жертв. Але від того її жахливість і в масштабних узагальненнях, і в побутових подробицях не вивітрювалася зі сторінок історії літератури.
Учитель кількох поколінь поетів і прозаїків Харківщини Віктор Тимченко ніби слухає нас, його літстудійців, із цього фото і з радіоефіру. І він, і ми часто читали у студії нове із написаного, представляли перші, а потім і чергові книжки. Окрема тема – війна і радіо.
Спогади 90-річного письменника Віктора Тимченка записувала під час суворого карантину телефоном.