“ЄДНАННЯ”: нова книга поезій Юлії ТКАЧОВОЇ
Опубліковано | 1 Березня, 2021 | Прокоментуй!
Напружено й тривожно бринить, але не рветься на
жорстких вітрах сьогодення нитка поетичної душі…
Самотньої? Ні! Бо з поміччю від Бога і з наснагою
від людей.
Читайте нову книгу Юлії Ткачової тут:
«Міжнародна слов’янська поетична премія»-2020
Опубліковано | 28 Грудня, 2020 | Прокоментуй!
Журі восьмого конкурсу молодих поетів слов’янських мов «Міжнародна слов’янська поетична премія»-2020, що проводиться під егідою Національної спілки письменників України, повідомляє про результати конкурсу цього року:
Перша премія:
– Сніжана Біла, Україна;
Друга премія:
– Бажена Мацюк, Біларусь;
та Анна Соболєва, Україна.
Третя премія:
– Ольга Бережна, Україна
та Магдалена Півек, Польща.
Дипломанти МСПП-2020:
Н. Лісна, Україна,
А. Медяник, Угорщина, Україна,
А. Меженіна, Україна,
А. Рябенко, Україна,
Р. Ставнічук, Україна,
М. Фідровька, Україна.
За рішенням журітвори лауреатів, дипломантів та ще біля 20 учасників конкурсу МСПП з Болгарії, України, Словакії, Чехії, Німеччини, Росії, Польщі будуть надруковані в збірнику МСПП-2020.
Підсумковий збірник вийде у світ в першій половині 2021 року.
Щиро вітаємо переможців і всіх учасників конкурсу МСПП-2020 і бажаємо їм нових творчих досягнень!
Голова журі МСПП С. Шелковий
Щастя й шану обережно неси
Опубліковано | 4 Березня, 2021 | Прокоментуй!
Масштабний зсув ґрунту у передмісті норвезької столиці Осло, травмовані і загиблі, евакуація вертольотами – так ця північна заможна країна переходила із 20-го у 21-й рік нинішнього століття. Колишня харків’янка Лариса Семеніхіна-Нес, щоб заспокоїти синів і друзів, які живуть в Україні, поширила в соцмережах карту зсувів. Ось її коментар: «Нас відділяє від небезпечного місця 300 метрів. Наш дім стоїть на скелі. Безпечно».
Страшніше геологічних потрясінь невидимі душевні випробування. Тому обираю заголовком розповіді норвезьке прислів’я про щастя, шану та обережність.
Перший харківський шлюб університетських випускників Лариси Семеніхіної і Віталія Гольдштейна розпався під тиском КДБ. Вона з маленьким сином стала невиїзною з СРСР. Він спершу опинився в Москві, працював в «Известиях», журналі «Крокодил». Потім фіктивний шлюб, еміграція, відомість англомовного письменника Віталія Вітальєва.
Читати даліВідійшла у вічність Лідія Доценко
Опубліковано | 28 Лютого, 2021 | Прокоментуй!
На 77 році життя відійшла у вічність наша посестра, поетка великого таланту Лідія ДОЦЕНКО.
Її творчий доробок вражає майстерним умінням подати складні теми геніально просто. Її власні почуття не затуляли і не викривляли ані звичайний день, ані мить, в якій проявлялася вічність.
***
Хмарки розхристано-крилаті…
Піти схотілося й мені
Туди.
І я іду в картину
Тихенько, щоб не розбудить
Жаркого літечка дитину,
Нехай ще трішечки поспить.
А я спинюсь біля корови,
Щоб відігнать дроків і мух.
‒ А підійди-но, чорноброва! –
Гукне із затінку пастух.
Піду.
Усядуся на сіні,
Мов споконвіку тут живу.
І буду лускати насіння
На ледь жовтіючу траву.
МАЛА БАТЬКІВЩИНА
«На згорбленій спині несу свою втому»,
Та юною знов повертаюсь додому.
В атласних стрічках, у барвистім віночку,
Намисті, що рясно квітчає сорочку –
На фото, де я ще вдивляюсь в майбутнє,
А там, за плечима, усе незабутнє.
Образи і кривди, і ніжність, і ласка.
Бабусина пісня і мамина казка.
Там, з чорною стрічкою, батьків портрет.
Там саду весняного білий сонет.
Попереду – йти ще… і пилу ковтати.
Та рідна земля буде сонцем світати,
Таким, що ніколи не має захóду,
Цвітінням картоплі отого городу,
Де грудочка кожна крізь душу пройшла
Селянського роду…
Тоді я взяла
З собою найкраще, що можна узяти:
Горіх на причілку, барвінок хрещатий,
З колодязя – краплю. Жарину із печі,
А туга сама опустилась на плечі…
***
Відпливають за обрії сині
Мої Богом відпущені дні.
Я молюся моїй Україні.
Я для неї співаю пісні.
І веселі, і мрійно-журливі,
Хоч не так і далеко їх чуть…
Нам казали: ви дуже щасливі.
Ми ж не вмієм щасливими буть.
(За століття навчилися плакать.)
Хтось повірив сльозам?
От дива…
…Десь у лісі росла собі плаха.
Десь на шиї росла голова…
***
Так було.
Та невже ж так і буде!?
Знову нам – споконвічні граблі…
Ми б’ємо себе віддано в груди
Перед кимось на рідній землі…
…Відпливають за обрії сині
І пісні,
і роки,
і віки.
Я молюся моїй Україні
І надіюсь: почує-таки.
***
Світе білий,
білий світе,
чом ти чорний?
Я в твоєму
дні хисткому,
як у човні.
Соломиночка
той човен
в океані.
Ще веслую,
та, напевне,
з сил останніх.
Ще пливу,
тебе питаю:
світе вічний,
Може, й справді
людство розумом
калічне?
Білий світе,
світе білий,
дай нам раду.
Поклади
у кожне серце
Божу правду!
Надоум
і проясни.
Дай вздріти Небо!
Світе Світлий,
я звертаюся
до тебе,
Та, чий човник
в океані – соломинка.
Та, що в безмірі людському
просто жінка.
АКАЦІЯ
Торкає хмар акація в дворі,
Та все частіше бідкається мати.
‒ Як зійде сніг і стане на порі,
То треба цю акацію зрубати.
Зістарілась. А що, як упаде?
Завалить дах, а шифер в дефіциті…
Сніги зійшли, ізнов бджола гуде
І кетяги висять, як перемиті.
‒ Нехай пізніше…
Осінню нехай.
А край зрубати, бо наробить лиха.
…Птахи летять,
летять у теплий край.
Сніги ідуть,
з вітрами йдуть і тихо.
І знов весна, і знову ті ж слова…
Давно було, а серце пам’ятає.
Торкає хмар акація.
Жива!
І маму виглядає…
виглядає…
***
Зімкну повіки і почую:
‒ Лі-і-і…
І що там знайдеш – у отій золі?
Вогонь погас, а свідком, що горів,
Є лиш лиш димок сивенький угорі.
Лише димок. Вже ні думок. Ні слів.
І тільки спомин срібно так дзенів,
Мов чарочка порожня на столі:
‒ Лі-і-і…
***
Отак і живу…
Будинки – до неба. Асфальт під ногами,
А я, мов дитя, що відстало від мами.
Не звикну ніяк до людського потоку,
Тут серцю тривожно, хоч весело оку.
Хоч маю до послуг метро і трамваї,
Село мене подихом степу тримає.
Десь там у степу моя срібна підкова.
В селі моє серце, в селі моя мова.
В селі я не в’яну. У місті не квітну.
Між ними двома я живу перелітно.
***
Як марево, як ранішній туман,
Як чиста правда, вільна, без кайданів
Як давня стежка крізь гінкий бур’ян,
Як дощ із хмари довго-довго жданий
Ішла я…
І ніхто не зупиняв.
Бо в кожного свої діла нагальні,
Уроки днів печальні і повчальні,
Де кожен і чекає й доганя…
А я іду.
Сама себе шукаю,
Я знаю те – чого іще не знаю.
Пташині кожній, дереву – рідня!
Я вийшла з ночі.
З отакої ночі…
Я вікнам задивляюся ув очі.
Ніхто ще в мене сонця не відняв!
***
Кинути.
Кинути.
Кинути все!
Хай мене вітер у даль понесе.
Хай мені хмари розкажуть про себе…
О незборима польоту потреба.
Знаєш же,
знаєш
– це неможливо!
Справи земні невідкладно важливі.
(Так розрослися: коріння, і віти…)
Де себе,
де себе,
де себе діти?
Крила здійняти в дорогу далеку.
Вигукне хтось:
− Подивіться, лелека!
Хтось заперечить:
− Ні – журавлиха!
Я ж з висоти озиватимусь тихо.
Я ж закурличу, неначе весною…
Господи,
Господи, що це зі мною?
***
Понад шляхом аж за обрій бігла
Біла гречка. Бігла гречка біла.
Гречка біла, вітер білий, бджоли
Так гули-дзвеніли, як ніколи.
Як ніколи, хоч усе те саме:
Йде земля за руку з небесами.
З небесами поруч споконвіку
Жайворон і цяткою − шуліка.
Цяткою – шуліка креслить кола.
День як день. Як завжди. Як ніколи.
Як ніколи гречка біла-біла
Понад шляхом аж за обрій бігла.
***
Не радійте, вороги.
Не сумуйте, друзі.
Потечуть в моря сніги.
Зацвіте у лузі.
Перемелена мука
зсиплеться у глеки.
А мене вже хтось гука
у краї далекі.
Я знімусь, у синю даль
пташкою полину.
Спів веселий – не печаль
вам на згадку кину.
Хтось згада мене добром,
хтось і не згадає.
Срібна зірка над селом
Ранок виглядає.
Будуть ночі. Будуть дні.
Будуть будні й свята.
І до вас мої пісні
будуть прилітати…
Біло-біло навкруги.
Тихо-тихо в лузі.
Не радійте, вороги.
Не сумуйте, друзі!
Сергій ВАКУЛЕНКО: “На наших землях перспектива все ж таки за українцями”
Опубліковано | 1 Березня, 2021 | Прокоментуй!
У харківській філологічній спільноті досить довго тримала першість мовознавча школа моєї альма-матер — Національного університету імені Василя Каразіна. Здобутки іншого вишу — Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди — тривалий час оцінювалися скромніше. Але в останні двадцять — двадцять п’ять років, коли столичні мовознавці говорять про своїх харківських колег, у першу чергу лунає ім’я Сергія ВАКУЛЕНКА (нар. 1960), доцента катедри української мови Педуніверситету, дослідника і поліглота, який, сам вивчившись у каразінців, дуже багато зробив для авторитету сковородинівців.
Дослідник києво-могилянських схоластичних рукописів, знавець мовної філософії Олександра Потебні, перекладач фундаментальної англомовної праці Юрія Шевельова, засновник українсько-польського напрямку на своєму факультеті, семасіолог, історик мови і джерелознавець, а ще блискучий промовець і ентузіаст науки, голова Харківського історико-філологічного товариства, — це все про мого нинішнього співрозмовника.
Сергій Валентинович ласкаво погодився розділити один зі своїх вечорів із Харківським Українським клубом «Апостроф» і за лаштунками розповів про…
Читати даліМІСТЕРІЯ ЗАГАДКИ: рецензія на книгу Юлії Ткачової “Єднання”
Опубліковано | 1 Березня, 2021 | Прокоментуй!
(Юлія Ткачова: Єднання, Київ, Український письменник, 2021)
Моє покоління належить до тих, хто з самого початку був приречений на розгадування загадок: в дитинстві, юності і особливо – в старості. З часом загадок лише більшало. Дитина через розгадування загадок долучається до радості буття, юність – до щастя, старість – до вічності. З дитинства приходить розуміння того, що все справжнє ховає в собі загадку. На жаль, більшість загадок розгадок не потребує, бо нічого загадкового в собі не містить. На жаль, і людина-загадка рідко такою є, а все більше імітує загадковість, за якою ховається звичайна і звична полова без зерна. На жаль, і в поезії золоті зернини справжності перехоплюють твій погляд не на кожному кроці. А вже коли перехоплюють, подиву твоєму немає меж: справжність, вічність – це ті категорії, що дуже непросто дотичні до людського життя-буття.
Читати даліТеги: О. Ковальова > Ю. Ткачова
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
Підтримка сайту: Андрій Пеляк