Події

Політ голубки

Опубліковано | січня 13, 2019 | Прокоментуй!

Висока і трагічна доля

Олени Голуб-Пушкар (4.11.1958–5.01.2018)[1]

Олена Голуб-Пушкар загинула в переддень Різдва, 5 січня 2018 року. Увечері поверталася з церкви, поспішаючи в свою Малу Данилівку, щоби провести на потяг сина. Переходила в темряві окружну дорогу та була збита машиною, яка мчалася на великій швидкості, виїхавши на зустрічну смугу.

Водій поїхав з місця трагедії. Чи був він посланцем небесного розпорядника доль або просто байдужою до чужого життя людиною? Так чи інакше, сама Олена не стала б волати до відплати, вважаючи, що ця людина вже й так сама себе покарала, живучи в постійному жахові і почутті провини.

Але із-за нього Олени більше нема, вона десь за обрієм, і, мабуть, в обіймах Творця, яких вона так прагнула. Творця, який став головним героєм і адресатом її поезії – живий Бог, який виглядає з кожної квітки вишні, з кожної кульбабки на пагорбку.

Таке уявлення про світ було не завжди. Отримавши, як і усі ми, ровесники та друзі, атеїстичне виховання, студенткою раптом відкрила для себе Христа, побачивши Його на іконі Рубльова у Загорську. А потім, працюючи вчителькою у Тернополі, зустріла жінку, яка показала їй шлях до улюбленого Іісуса.

Що ж було до цього? Щасливе дитинство в Малій Данилівці, яка примостилася біля самої межі Харкова за Лозовеньківським проспектом. Літературна студія в Дергачах, перша публікація школярки, перший виступ на обласному телебаченні [4]. Університетський філфак, російське відділення (закінчила в 1980 р.), де не тільки наполегливо вчилася, але й знайшла друзів та об’їздила з ними багато куточків Союзу – від Прибалтики до Самарканду. Робота вчителькою в Тернополі, де викладала не тільки російську, але й українську мову та літературу, отримавши другий диплом в Тернопільському університеті. Заміжжя, народження двох хлопчиків, труднощі матеріальної невлаштованості та почуття самотності, коли виявила себе одруженою з «сучасним Рахметовим». І вже новою людиною, яка настраждалася, але з серцем, повним вірою, повернулася вона в 1997 році до Малої Данилівки, під батьківський дах, до рідного вікна і саду. Тут народилася дочка. Тут, в Харкові, Олена знайшла улюблену роботу в редакції католицького часопису «Слово між нами» та віддала їй 20 років життя [5]. Тут стала прихожанкою греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селищі Покотилівка, вела дві апостольські групи. У Харкові вийшли дві її поетичні книжки – «Причастя» (2004) та «Хліб насущний» (2010) [1, 2].

Така була зовнішня канва життя, що несподівано обірвалося. Але вірші – свідки та виразники внутрішніх глибинних процесів, що переживає поет.

Ще з дитинства світ розмовляв з Оленою на мові поезії. І дівчина записувала на папірці образи, які являлися їй у слові.

 

Пісне, ти моя мамо!

За плечі мене впіймала

Та повела левадами

Від болю – в якісь світи.

 

Там коло білої хати

Пасуться тополенята.

Обрії степом запахчені,

Дівоцтво чиєсь при вікні…

 

Вона не може надивитися на чудові краєвиди навколо та вдячна Творцеві за цю безмежну та різноманітну красу:

 

Красою Твоєю, Боже, охоплений світ.

Ген вишні, як спалахи білі, і яблуні цвіт.

А річка несе, як голубка,

на крилах блакить.

Як лячно, як млосно, як любо

в огні цім горіть.

Дивлюсь, як джерельце об камінь

Кришталь-дзеленталь б’є об край.

Мій Отче, мій Творче, мій Пане!

Красою мене не скарай!

 

Усюди навколишній світ сповнений первозданної краси, але рідний край викликає особливі почуття. Коли довелося жити та працювати в іншому місті, перо само виводило рядки про малу батьківщину.

 

Краю мій, серце – поле, озерце,

В затінку річечки спів.

Ти й на чужині з серця

не стерся,

Тільки ще більше розцвів.

Батьківський краю,

боле весняний,

З Богом розмова моя!

Хто ще тебе покохає без тями,

Хто так пригорне, як я?

 

Праця вчителькою. Заміжжя. Внутрішнє сирітство. Але у цей час їй відкрився Отець, і вона вже не відчувала себе самотньою.

 

Маленьким павучком незрячим

В кисневій бульбашці живу.

Там – сині обрії дитячі

Й кульбаб накришено в траву.

Там біле місто на долоні,

Там слово й Божа благодать.

Лиш про якусь мою недолю

Сторонні люди гомонять.

 

Її поезія проста і глибинна, як сама природа. Але, як казав Оскар Уайльд, «щоб зацвіла найпростіша квітка, світи повинні зазнати родові муки». Це вистраждана простота, яка не терпить словесних надмірностей і химерності. Вона природна, і тим прекрасна.

 

Переживаю я за вірші,

Як зберегти тепло у слові,

Та Хтось говорить мені інше:

Облиш версифікацій спроби.

Лиш усмішку ясну і щиру

Ти подаруй комусь без злоби.

Душевний спокій, ніжність, віра –

То є найкращий твій доробок.

 

Голос поетеси, який не терпить пафосних нот, часом піднімається до урочистого і набатного звучання:

О Боже мій, за чисту скалку болю,

Що лише мій,

За тектонічний зсув душі і волі,

І за двобій,

За вічний герць між крилами і тілом,

За каяття,

За віру, що, як правда, осінила,

За майбуття,

За осяйне знання, що не черва ми,

А носії

Вогню безсмертного, навік живаго,

хвала Тобі!

 

І така сила вислову теж природна, бо «тектонічний зсув душі і волі» пізнала сама, пройшла через це випробування, і не тільки вистояла, але й навчилася долати труднощі із внутрішнім смиренням і набула ще більшої точності та вагомості в слові.

 

Я сонними устами в білій тиші

Тобі дарую, Боже, білі вірші

Без рим, без порівнянь і навіть ритму –

Оцю сердечну радісну молитву.

 

Хай римою нам буде синій обрій,

І римою нам буде хатній спокій.

Зимовий день у перехресті вишень

Й сніжиночка, що ковзає по тиші.

 

Римою вірі стає внутрішня тиша, яку вона несла лагідною посмішкою, добрим словом та сердечним вогнем, яким запалювала серця.

Тепер цей сердечний вогонь йде до нас з іншого світу. Олена раптом покинула близьких людей, 90-річну маму, трьох дітей та залишила в їхніх серцях полум’я віри, яке, сподіваюся, допоможе вистояти – не тільки в цьому нещасті, але і в житті.

 

О, крик дитини з темряви кімнати!

Цілунком я спішу усе владнати

І відпустити в море теплих снів.

О, як я, мати, розкошую нині,

Що можу бути всім своїй дитині,

Володаркою спокою й світів.

Та буде час, коли не зможе мати

Одним цілунком болю вгамувати,

Порятувати від терпких ночей.

Лиш Ти, Ісусе, підеш з нею далі

І біль її візьмеш в Свої печалі,

І вицілуєш слізоньки з очей.

 

Піклувалася Олена не тільки про найближчих коханих людей, але й про свій народ, про рідну Украйну.

Одній з болючих тем присвятила Олена цикл віршів під назвою «Діти – жертви голодомору». Вірші ці навіяні книгою «Жнива скорботи» [3], де йдеться про голодомор часів колективізації.

 

Вже місяць загляда до хати,

Вкладає мати діток спати –

Колише їх, по черзі носить…

А діти в мами їсти просять.

 

А смерть людей довкола косить…

Не плаче мати, не голосить,

А все казки розповіда…

Вже й місяць зблід, не загляда.

 

Вже й ніч на земленьку спада

І забувається їда,

Вже задрімала з дітьми й мати…

І смерть боїться йти до хати.

 

Але Україна продовжує потерпати як від власної влади, так і від зовнішніх ворогів. Це Олену торкнулося безпосередньо.

Один син був на Майдані, стояв на площі в ніч на 20 лютого, коли вбивали людей. Що мати пережила у ці страшні часи?

Другий син був покликаний до АТО. Що мати пережила за ці страшні роки, доки він не повернувся?

Так народився вірш «Чорна троянда».

 

Нема від сина звістки. Сум і страх.

Видіння раптом: Мати, безпорадна,

Цілує Сина, знятого з хреста,

Устами, ніби з чорної троянди.

 

Від жаху стрепенулось серце: Ти,

О Мати! З мервим Сином на колінах!

Молю: мого Ти сина захисти,

Зроби, щоб він живий був, не загинув.

 

Німотний телефон озвався враз,

І голос сина залунав крізь втому:

– Щось зі зв’язком – мобілку тер і тряс –

Повідомляю: завтра буду вдома.

 

Така моя історія проста,

Як Матінка рятує нас насправді.

Сама ж торкає мертвого Христа

Устами ніби з чорної троянди.

 

Таке враження, що загибель Олени – це її підсвідома жертва – країні, світові, Богородиці, Іісусу Христу. Чимало віршів, де вона замислюється над тим, що буде тоді, коли «зійде з орбіти», та іноді навіть каже про себе у минулому часі:

 

Я повинна залишити цьому світу

Свою любов.

У житті не вийшло,

Але можна віршем.

___

 

Людоньки, важко мені,

Я поранена світом,

Бо пройшла я повз вас, наче тінь,

Не наливши вас світлом.

 

Залишилися рукописи. Вони висвітлюють нові грані таланту та глибини внутрішнього життя. Багато віршів записано верлібрами, але люди чекали від Олени так званих «справжніх» віршів, тобто з римою та написаних класичними розмірами, і вона перероблювала їх у цю традиційну форму.

Через раптовий відхід поетеси з життя ми знайомимося тепер з її «лабораторією», де знаходимо безліч знахідок, що залишилися у верлібрах. Та найголовніше, що Олена втілювала у віршах, знайшло відбиток і у цьому коротенькому:

 

Христе, хочу бути Твоїм поетом.

Ти якось сказав мені:

«О, не тільки вірші

зроблять тебе Моїм поетом,

а почуття любові.

Пиши мені вірші

на почуттях і думках,

на власному серці.

Не те, що написано на аркушах, – вірші».

 

Вона й писала на почуттях і думках, на власному серці. І розуміла: те, що залишене на папері, також не вічне, як і ми усі. А що вічне? Ось її відповідь:

 

Відійдуть поети місцеві й столичні

і книги їхні чудові,

та чую душею – лишиться у вічності

серце, натруджене Словом,

зранене щирим молінням

до найсолодшого щему,

що, оминаючи тління,

пише небу поему.

 

Друзі Олени, опрацювавши рукописи, що залишилися, підготували до видання збірку її віршів, написаних в останні роки. Книга «Пелюстка з Божого саду» незабаром побачить світ».

 P.S. Щоб цей проект втілився в життя, потрібні кошти на папір та типографські послуги. Для охочих допомогти наводимо рахунок у Приватбанку відповідального редактора часопису Віолети Станіславівни Сліж: 

5169 3324 0599 2598

 

Література

1. Голуб-Пушкар О. С. Причастя : поезії / Олена Голуб. – Харків : Слово між нами (СПДФО Сліж), 2004. – 40 с. : іл. – (Перша книга поета).
2. Голуб О. С. Хліб насущний : поезії / Олена Голуб. – Харків : Слово між нами (СПДФО Сліж), 2010. – 95 с. : іл. – (Сучасна духовна поезія).
3. Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор : пер. з англ. / Роберт Конквест. – Луцьк : Терен, 2007.– 456 с.
4. [Слово прощання з Оленою Голуб-Пушкар: біогр. відомості, добірка віршів] // Вісті Дергачівщини. – 2018. – 13 січ. (№ 3). – С. 7 з фот.
5. Трагічно загинула 5 січня 2018 року, повертаючись до дому зі Святої Меси… // Слово між нами. – 2018. – № 2. – С. 62, задня обкладинка : іл.

 

Світлана Глибицька

[1] Стаття вміщена у збірнику «Культурна спадщина Слобожанщини» (Харків, 2018, число 39, с. 171–177).

---

Степан Бандера — з відстані часу

Опубліковано | січня 5, 2019 | Прокоментуй!

Першого дня нового, 2019 року по всій Україні — від Львова й Тернополя до Полтави й Харкова — урочисто відзначили 110 річницю від народження Провідника Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери. Ця знаменна дата привернула також увагу мільйонів українців, що живуть далеко за межами своєї історичної Батьківщини.

Як відомо, Верховна Рада України 18 грудня 2018 року ухвалила постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв на прийдешній рік, серед яких — день народження Степана Бандери. За тиждень до цього (11 грудня) Львівська обласна рада проголосила 2019 рік на Львівщині роком Степана Бандери та Організації українських націоналістів. А ще раніше (26 липня 2018 року) подібне рішення прийняли депутати Житомирської обласної ради, проголосивши рік Степана Бандери в Житомирській області. Також обласна рада рекомендувала Житомирській міській раді передбачити при формуванні міського бюджету на 2019 рік кошти для встановлення пам’ятника Степанові Бандері в місті Житомирі. Читати далі

---