Червоне сонце Каєркана

  

Хто не жив байдужим на цім світі –

Той і рай, і пекло розгадав.

(«Данте», 1947 р., у казематі)

 

Не дайся злобному.

І в смерті

У горло впийся – і помри…

(«Облава», 1953 р., Норильськ)

 

 І гіркота слобідських полинів, і смуток минущості життя, і мати, яка «перебира пережите очима, повними сліз», і збляклі акварелі днів – усе є в поезіях Василя Борового. А понад усім тим – червоне сонце Каєркана, яке пряжить над головою поета понад півстоліття, та все одно – він «вольності тисячолітній крик».

«А я стою – і блискають багнети. // Отак мене виводили в поети». Так говорить в одному з віршів про свою молодість Василь Боровий. Ще в передвоєнні роки він пробував себе в поезії, знався з багатьма відомими харківськими письменниками – Володимиром Свідзінським і Олексою Вараввою, Аркадієм Любченком і  Олексою Веретенченком. З останнім, до речі, зійшовся найближче. Різниця у віці була незначною, тож вони потоваришували. Розпрощатися довелося напередодні вступу радянських військ у Харків. Василь Боровий проводжав свого товариша, який вирішив йти на захід. Вони стояли на розі вулиць Сумської й Іванова… Веретенченко кликав із собою і молодшого товариша, розуміючи, що радянська влада тому не подарує не тільки публікацій в українській окупаційній пресі, а й неприйняття московського ярма, нелюбов до якого молодий поет не приховував публічно. Та й чи могло бути інакше: голодомор, що викосив мільйони українського селянства, репресії, що винищили українську інтелігенцію, заселення українських земель переселенцями, що змінювало етнічний склад України. Безперечно, що все це не могло пройти повз увагу молодої людини, не залишивши в душі глибокої позначки. Через багато літ поет пише вірш «Згадалось».

В двори в’їжджали з матюками,

І брали, брали – все до тла!

Під вий собачий з «кулаками»

Боролась «Красная метла».

–         А ми  ж куди? – питала мати.

–         Мітла сміялась – і мела.

         «Під час евакуації я приглядався до пасажирів евакуаційного поїзда, але цього неймовірно білявого, блакитноокого хлопчака серед них не було. Я подумав тоді, що він лишився на вірну смерть». Так писав про Василя Борового Юрій Шевельов у своїх спогадах «Я – мене – мені… (і довкруги)». Передчуття справдилися. Мине кілька літ, і військовий трибунал засудить молодого поета до смертного вироку, який із часом замінять ув’язненням у таборах, або, як писали у письменницькому довіднику за 1970 рік, до… навчання  в гірничому технікумі в Норильську. Тож майже шість років Василь Боровий «здобував освіту» на рудниках Каєркана…

Я перейшов страшні етапи

(Не помоливсь на Сатану)…

         Чомусь у творчості Василя Борового вбачають лишень ліризм і пристрасність, щирість і глибочінь, та майже не помічають незламності і твердості, рішучості і непохитності, готовності до борні і спротиву, ненависті до ворога і – зокрема, й отого, що багатоликий і не обов’язково зодягнутий в однострій, але з неодмінною ненавистю до України, її мови і народу. Скільки їх було на життєвому шляху. «Судилище – в підвалі. // Хрестами грат наїжилась тюрма… // Суддя – горбань, а прізвище Рогожкін». Чому нікого з нас ні тоді, ні зараз не дивує, як чужак міг тоді і може зараз судити українців за любов до України, керуючись своєю збоченою і патологічною ненавистю до нашого народу.  Не сила держави давала і дає їм це право, а наша слабкість і брак національної гідності. «Враз – окрик злобний в три луни: // – Бандєра?! // Стой. Возлє стєни!..» Хіба сьогоднішній закон про мовну політику, підступно прийнятий чужорідними владцями і їх посіпаками, не нагадує нам ці окрики? Будьмо чесними перед собою! Не про якісь міфічні права «руськоязичного» народу дбають творці цієї мовної провокації, а про уярмлення обдурених і затурканих чужою мовою і чужомовними засобами масової інформації обивателів. Тож вони і «Рвуться в світ наш білий, // Поки дістануть одкоша…»

Обкраденим і обібраним людям не залишають навіть шансу на прозріння, а відтак і на розуміння – хто їх обкрадає і скільки це ще триватиме. Бо для них: «Потенціально ж кожен ворог, // Ну а фактично – весь народ».

І сьогодні, незадовго до свого дев’яностоліття, поетове єство сповнене духу лицарства і високого чину. Він вистояв, вижив, пережив, щоб сповнити своє призначення, йти за своїм покликанням, будучи покликаним і обраним. Це ж до якого шалу й ненависті мусив радянський режим довести молоду людину, щоб вона раділа зміні одного окупанта на іншого. Щоправда, прозріння настало швидко, але несприйняття радянської влади залишилось назавжди. Та ненавистю життя не проживеш, тож поет жив, творив, уболівав за долю свого народу. «Народивсь я на світі людиною // Для роботи, любові й краси».

Але життя не тільки не було безхмарним, а й осипало, наче приском, підозрами й недовірою, минуле тягнулося за поетом, як прокляття,  державна Горгона ані на мить не спускала з нього очей. Той, кого звинуватили в підриві державних устоїв, хто замахнувся на кривавого московського Чингісхана, не міг бути апріорі лояльним до кремлівського режиму.

Минули десятиліття, змінилися не тільки обставини, змінилась сама держава, і постала та країна, про яку мріялось у воєнне лихоліття і після, у казематі, очікуючи розправи, а згодом – у далекому і холодному Каєркані. Та вже два десятиліття поетові не дає спокою, чому жертовність десятків поколінь українців, здавалося, зведена нанівець: страшною ціною вибороли теплі і ситі місця для новомодних глитаїв і сучасних «кровосісєй». Бо їх «благополуччя – пристанище нікчем!» В одному з віршів поет нам нагадує: Чаша гніву повниться вщерть,

Є й відплата – її доволі:

Кара нелюду –

Просто смерть.

Справедливість ніколи не замінить м’якосердість, але й не зможе стати жорстокістю. Любити ворога означає не любити власних дітей, віддаючи їх на поталу біблейському змію. Адже ворог, який зазіхав на Україну триста років поспіль, не змінився. Правда, він прибрав нової подоби, але суть залишилась та сама.

Під віршами дати – п’ятдесяті роки минулого століття, свідки не тільки того, що пережив поет, а й свідчення, із яким настроєм минала сірість табірних днів. Одне є незаперечним – переконань не змінили ні смертний вирок, ні ув’язнення. Микола Ільницький у післямові «Полум’я вечірнього багаття» до книги Василя Борового підкреслює: «Невольничі роки породили власну «невольничу музу», попередницю тюремної і табірної поезії Василя Стуса, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Тараса Мельничука…». Та як тут не згадати побратима по невільництву, стоїчного й непримиренного до будь-якої несправедливості незабутнього Івана Гнатюка, який теж у ті роки, десь у тих же широтах здобував освіту в котромусь із гулагівських «технікумів».

Тож не сліз і співчуття чекав і чекає поет, а розуміння й усвідомлення того народного лиха, яке прийшло на нашу землю. «І аж сичить злобою гада: // – Стіхі пісал? // Давіть вас нада!»

Філософія поезій Василя Борового – проста, але не спрощена, радше вона насичена мудрістю сковородинівської сили і притчевістю, яка заглиблює у роздуми й водночас занурює в барвистий світ народних вірувань і звичаїв, у яких «і крався присмерк на вітрах» і де «на причілку снів багато // Заколисала сон-трава».

Поет пише про свою віру в Бога, якого він ототожнює з Богом найвищих сфер і вольних думок. І в той же час яснота материнської сльози була оберегом у каєрканській неволі, відраджувала від останнього кроку, за яким «Удар! І крапка. // І кінець».

Каєркан – як мітка «червоного» Чингісхана на долі поета, якої не позбутись, не стерти і не витравити з пам’яті, бо «…нема пекла, опріч того, яке намагаються вимостити кістками нелюди». Тяжкі спомини пережитого -це те, що завше з нами. У різний час, у різних життєвих ситуаціях вони мають здатність перекочовувати з буденності у творчість, із думок – у слово.

Поема «Розмова з флейтою» неначе осібно стоїть у творчості Василя Борового. І справа не в тому, що у свій час її помітив Василь Стус, відізвавшись на публікацію статтею. Автор заперечує саме існування смерті, він не знаходить у ній ані логіки, ані закономірності. Невже вона всевладна і єдина господарка всього сущого? Чому лишень смерть приходить на зміну буттю. Хто і коли встановив такий порядок, запровадив несправедливість. Ліричного героя терзають питання, на які нема відповіді. Поет закликає до безсмертя, яке по праву мусить належати живим!

Вже з перших рядків поеми вловлюється настрій ліричного героя, який йде вулицями Нової Баварії – житлового масиву в Харкові. Глибока задума змінюється відчуттям тривоги, яка невідь-чого полонила ліричного героя.  Вчулися голоси оркестрових труб, тон фагота і рокіт барабана. Назустріч рухається похоронна процесія. Ліричний герой бачить, як «сон трудівника // Стривожити плачем боялась мати». Буквально у кількох словах поет змальовує матір, що проводжає сина в останню путь. Здавалося б, нічого дивного. Звична картина. Опинившись у центрі уваги, мати «ласкаво перепрошує очима» за незвичне «співчуття людське». І тільки флейта витужувала мелодію, яка не мала слів, але яка дивно вторила журбі і яку колись заповів оркестрові Бетховен. Флейта заперечує поетові, чи то пак, ліричному героєві, що вона не просто кована мідь, у ній озиваються голоси і почуття тих, хто жив, а її голос – то «бентежний спів і плач // Кров серця…» Вона співає не тільки про те, що було, що є, а й про те, що буде. Закон нам даний раз і назавжди, і ніщо не на силі «зрушити творця». Властиво – того Творця, що пишеться з великої літери. Лишень віяннями суспільних настроїв і матеріалістичним світоглядом соціуму можна виправдати намагання «Смерть з земної орбіти змести!..»

Час, що панує над усім, ототожнюється поетом із невідступністю смерті. Споконвічна філософія буття, у якому життя змінюється смертю, ну а смерть… лиш нам нагадує про грядущі страждання. І так має бути споконвіку і до скону віку. Уся поема пройнята настроєм смутку і здавалося б, відчаю. Адже намагання розгадати таїну смерті не збулися. Автор пише про те, що «…біль доріг людських // Читав я, мов тривоги партитуру…»

Здавалося б, апофеозом життю, зверненим у майбутнє, звучить остання строфа. Та за мить читач уже розуміє, що віра у розум – не що інше, як данина матеріалістичним тенденціям, магнетизм котрих на якийсь мент полонив і нашого автора. Увірувати в міфи суспільства – таке трапляється, причин цьому безліч – настрій, вплив оточення, життєва ситуація… А може, то автору увижались ознаки оновлення, та пора, що прийде на зміну чиємусь безчассю, що страждання людини – то розплата за діяння.

Невдячна справа гадати, чим керувався автор, що навіювало настрій, отой душевний стан, який вилився строфами поеми «Розмова з флейтою». І в той же час, не брати до уваги зовнішні чинники, суспільну пригніченість і зневіру, усі ті біди, що випали на долю покоління – голодомор, репресії тридцятих, війна, масакрування українського народу в сорокові-п’ятдесяті, у ХХ столітті – аж ніяк не можна. Природно, що в будь-якої людини смерть, яка стала страшною буденністю, викликає інстинктивний спротив, несприйняття, бунт розуму. Схоже, що саме така мотивація і спонукала до творення і лягла на поетові душевні лади.

Від книжки до книжки поет зачіпає вузлові, болючі й дражливі для народу теми. Шоста поетична збірка «Полинова сага» так і не вийшла друком у 1974 році. Чесний і правдивий поетів погляд на світ не був і не міг бути сприйнятий ідеологічною системою тоталітарного суспільства. Це сьогодні багато хто крізь призму молодості, згадуючи ті часи, романтизує й ідеалізує минуле. А жити в тому реальному суспільстві людині мислячій, творчій, відвертій і щирій ой було як не легко.

Гіркота полину, як символ України з її величною і безталанною долею… Полин – рідний і близький душі кожного українця. Він незмінний наш супутник на шляху тисячоліть. Ніколи доля і шлях України не були всипані трояндовими пелюстками. Мабуть, кожен народ обирає свої символи. Наші – духмяний полин і червона калина, за якими прочитуються біль життєвих втрат й історичних поразок і кров незчисленних жертв, які раз по разу перекреслюють зради. І понині вони нероздільні – полин і калина… Покірним доля ставить на карб байдужість,  на покірних чигає лиха доля…

Як тут не згадати одного з героїв Ю. Яновського: «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти».

Поет шукає відповіді на причини наших негараздів як у минулому, так і в сьогоденні. Їх безліч. Він не конкретизує, але вміє виокремити головне, характерне… Як ось: «По чини – в палаци – подались поети!» Болять думки, болить і душа. Але ж це ще не безвихідь. Читаючи Сковороду, Василь Боровий виголошує: «Є один – найтривкіший, нетлінний запас: // Твій у вічності час, // Мій у вічності час… // Щоб людиною бути, // поки ще не згас».

Поета ані на мить не полишає табірне минуле, адже пережите завжди з ним, його вабить любомудрість Сковороди і ятрять душу болі Вкраїни. Він не живе споглядальництвом, його життєві принципи закорінені у високі ідеали Євангельського Слова.

Василь Боровий плідно розробляє мандрівні сюжети, в основі яких лежать узвичаєні для української людності образи-архетипи, що в тій чи іншій формі проникли в народну свідомість, набули ознаки моральних засторог. Таким чином, автор обстоює цінності зрозумілі і близькі українцям, які відповідають їх віковічним уявленням про добро і зло. І байдуже – чи цей сюжет примандрував із далеких країв, чи був він народжений тут.

Від долі не втечеш – такий присуд виносить поет у «Притчі про долю» й з гіркотою іронізує над завбачливими й надміру обережними, які всеньке життя переймаються тим, щоб завчасно підстелити собі соломки, аби, крий Боже, не забитись. Візиру з притчі ввижається в саду на лаві Смерть, яка дивиться на нього у гніві, тож він готовий галасвіта втікати до Кафи. Усе це він розповідає своєму господарю, Шахові, і той, щоб пересвідчитись у правдивості того, виходить у сад. Там він бачить Смерть, яка регочеться: «Так можна і присуд затримати мій: // Той Візир товчеться дні й ночі // Отут, у столиці, шукаючи втіх, // А значиться в Кафі – по списках моїх!..». Страх – поганий порадник, він відбирає розум і виїдає душу. Скільки їх таких траплялося на поетовому шляху…

Поет з однаковим умінням використовує другий план, підтекст, ненав’язливо доносячи до читача свої ідеї та думки. Навіть добре розроблені у вітчизняній і зарубіжній літературі сюжети Василь Боровий вміє так трансформувати, що вони постають перед читачем у новому прочитанні. Більшість авторів про творчість Василя Борового незмінно зупиняється на «Притчі про найцінніше». Хоча сюжет її і не зовсім властивий українському фольклорові, однак актуальність її для нас незаперечна. Суспільство самостійно визначає свої цінності, установлює моральні орієнтири і світоглядні табу. Саме ця притча найбільше зачіпає різні, і, зокрема, найбільш неприглядні сторони українського буття. Жінкам обложеного міста султан, цінуючи їхню вроду, дозволяє вийти за міські мури, узявши із собою все, що вони забажають. І дивну картину на п’ятий день спостерігали кочівники: «Йшли жінки – аж угинались, // Нелегкі в них були ноші… // На плечах у них сиділи // В кожної – по чоловіку!» Його авторський коментар, якщо і присутній, то, вочевидь, настільки заглиблений у підсвідомість, що сприймається читачем у контексті загальної ідеї твору. Але ж є й інший аспект – невисловленого осуду, адже жінки несуть на своїх плечах не стільки чоловіків, скільки увесь тягар життя. Ну, а чоловіки… Вони не дуже й відрізняються від сучасних. Як тут не провести паралель з головним героєм «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко. Збіг дивовижний. І Василь Боровий, і Ліна Костенко кожен у свій спосіб і незалежно одне від одного спромоглися виокремити головну рису українських чоловіків – нездатність брати на себе відповідальність і не здаватись ні за яких умов.

Тож Василь Боровий напрочуд добре вміє поєднувати естетичні і соціальні цінності, творячи свій поетичний світ, у якому нема місця неправді й олжі, а є високе мистецтво, що промовляє до читача пристрасно і зрозуміло, відгукуючись на болі і сподівання людські.

У поезіях Василя Борового українська хата –  цілий всесвіт, тотем нашого народу, початок духу і любові до Вкраїни. Адже хата стоїть «на теплій маминій землі», де «…наші дні гортав поволі // Крильми  дубовими вітряк» і де «Наш древній ясен у міжзір’я // Там верховіттям гомонів». З хати все починається, а продовжується любов’ю до народу і ненавистю до його ворогів. Звідси походить і усвідомлення «малої» та «великої» Батьківщини. Вони співіснують і живлять одна одну, наснажуючи силою душу і розум. Та світ не обмежується хатою. Світ – це і природа, яка навіює «спогади душі». «І я збагнув, що в світ оцей приходив, // Коли мене ще в світі не було». Навіть у старих борах ввижається всякого, вони «мовчать про щось таємне, // Іще не сказане ніким».

Притча про трьох братів, що знайшли вогонь, не стільки стосується мандрівних сюжетів, скільки зачіпає мораль суспільства, у якому живе поет. І що не кажіть, а риси, уособлені в кожному з трьох братів, притаманні, передусім, українцям. Бо таки різного люду водиться серед нас. Здається, люденя з однойменного вірша Василя Борового, прибрало ознак одного з братів, який вогонь поніс не додому, не взявся сам грітися від холоднечі, а встромив головешку під сусідську стріху. Та поет вірить, на яке б лихо не завертало життя, завжди знайдеться той, хто «першим став на тьму». Серед таких – хлоп’я, яке змалку не терпить облуди і готове стати на прю з неправдою. Вони народжуються у всі часи, наш – не виняток. Головне – почути їх! Змістом і смислом життя поета став пошук Людини. «І вийшов я в житейську хуртовину». Непростою справою це виявилося у збуреному світі, і як би там не було – «А нам не розминутися на землі». За труд свій поет здобув нагороду: його ім’я вписано до Книги Буття земного, «у ту главу, де йдеться про роботу».  А над усім тим – «надія на добро». Хоча ще недавно було, що минуле не відпускало ані на мить і, здавалося, що навіть клен, що осипався листям «На власній топчеться одежі, // Мов перед розстрілом хлоп’я». І направду невідступне минуле… Так написати міг лишень той, хто сам пройшов через подібне.

Пережите, переболіле перелилося у вірші, стало явищем духу і високої естетики. От тільки туга не полишає поета, вона невідчепна, наче тінь. В одному з віршів поет каже: «І для смутку – сто причин». Навіть старий каштан, що зацвів у вересні, викликає не стільки подив, скільки асоціюється із запізнілим коханням, яке так само не властиве природі, як і аномальне цвітіння.

Смуток легким серпанком укриває настроєвість багатьох поезій, не дає замилуванню перерости в ідилічність. Що ж, у поета мало підстав стверджувати  у своїй творчості життєрадісність і гіперболізовані сподівання на щастя в майбутньому. Попереду були 70-ті роки ХХ століття з новими гоніннями на українську інтелігенцію. Василя Борового разом із харків’янином  Борисом Чичибабіним та киянами  Миколою Лукашем і Григорієм Кочуром виключають зі Спілки письменників. Настає час нових випробувань… Жити і творити стає складніше, хоча поет, здається, так ніколи і не повірив, що радянська система може трансформуватися у людянішу, тож і розчарувань було небагато.

Журба – його вічна супутниця: у дитинстві вона – мала, з роками – вже «скрегоче крицею». «Напевне, й при моїй труні // Скрипіть їй – удовицею».

Тональність вірша і настрою у Василя Борового змінюється лишень, коли він пише про матір і рідну землю. Вони для автора нероздільні: «І двоє найрідніших в світі: «Ти, посивіла, – і земля».

Образ матері у Василя Борового – не стільки конкретна жінка, хоча водночас і реальна, скільки символ незнищенності України, надії на продовження роду. Для скептика і верхогляда – це лише змучена життям і важкою нелюдською роботою жінка, покірна і смиренна, здатна винести на своїх плечах все і всіх. І жодного спротиву, найменшої спроби щось змінити. Та мудрість життя закладається на віки. І як це не жорстоко: одне чи кілька поколінь нічого не важать перед обличчям вічності. Нація народжує себе і чекає свого часу. Інстинкт самозбереження диктує форму існування і модель поведінки. Код історії має свою логіку, яку дано прочитати лише багатьом поколінням.

У віршах про матір ми не помічаємо «форми», лишень відчуваємо спокійну велич і мудрість жінки, хай згорьованої і змученої. «А мати, натрудившись біля грядки, // Стара вже, потемніла, мов земля, // Задумалась… Які журливі згадки // Їй трепет листя навіва здаля?» Просто і невимушено висновує свою думку поет. Він уникає стилістичних красивостей і рясної метафоричності, здатних поглинути своєю барвистістю поетичний образ. Мовна палітра його ощадлива, але виразна, слово вивірене і точне, думка зважена і чітко окреслена, за її сюжетом цікаво спостерігати. Тож, навіть зачіпаючи найделікатніші струни серця – любов до матері, – поет уникає банальності не лише у виражальних засобах, а й у творенні самого образу. Щирість почуттів відіграє роль фільтру, який застерігає від оманливих ліричних імпровізацій і фальшивої солодкавості. Душею і помислами серця матір йшла за сином у камеру смертників і норильські сніги, страждала з ним і очікувала: спочатку вістки від сина, а потім і повернення. Та прийшов час, «Коли понесли твою просту труну // На скорбний вінок твій… // Бджола прилетіла – мала трудівниця. // У реквієм туги так ніжно вплелось // Життя золотого безсмертне гудіння».

Загалом, маємо переживання дотичності долі – матері і сина. Вони пов’язані відчуттям сакрального єднання і єдинокровної родинності. І зазирнути за облаштунки взаємин можна лиш через поетичний рядок, подарований нам Василем Боровим.

Суремність поезій Василя Борового визначена самим життям, його непростими і пасіонарними обставинами, які не здолали його, а зробили непокору многотрудним шляхом, додали рішучості й віри у правоту існування свого народу на цій землі.

І сьогодні поет верстає свій життєвий шлях, слідуючи своєму покликанню, вірячи, що не намарне минають його дні: «Як же на безвість себе спопелю – // Я, хто з живущого клану?! // Сій мене, // Вересню, в рідну ріллю – // Я // Колоском // Устану!».

 

Анатолій Стожук