Володимир Барна: “Письменники не дозволяють країні здичавіти”

Наш гість – письменник Володимир Барна, який, наче мотрійка, складається з кількох Барн: поета, перекладача, публіциста, літературознавця.

Життям тертий-битий, тож має багатющий матеріал для творчості. Вражень (і стресів) нахапався по самі вінця, працюючи на радіо та на посаді голови Тернопільської обласної письменницької організації.

Не солодко (зате неймовірно цікаво) було і в Бюро пропаганди художньої літератури Національної спілки письменників України – Володимир Барна організував понад десять тисяч письменницьких зустрічей на теренах Західної України, подолав колосальні відстані. Отже, Барна ще й мандрівник, напрочуд ініціативно-енергійний, чого потребує й нинішня його зовсім не чиновницька посада відповідального секретаря НСПУ – він опікується життям-буттям письменницьких організацій в областях.

Ще україноцентричний Барна-лемко цікавий тим, що щиросердно опікуючись національними цінностями, доносить їх іншими мовами через своїх друзів-колег у Польщі та Білорусі, відповідно (бо ж має інтернаціональну жилку) перекладає твори братів-слов’ян для українського читача.

 

– Пане Володимире, в лиховісні дев’яності роки у Вас почали рясно виходити книжки, просто ренесанс стався. Що це спричинило?

– Пояснення просте. Виходу першої книжки (1991 рік) у державному видавництві «Молодь» я чекав п’ять років. Утвердження України як держави, зняття бар’єрів дали можливість оприлюднити те, що було написано і чекало своєї черги. Але навалилась інша обставина. З одного боку, воля – роби і пиши що хочеш, а з другого – економічна криза переломного часу так вдарила, що – ого-го-го. Однак я дотримуюся простої істини: якщо є Божий промисел, якщо ти йдеш дорогами творчими до Творця, напрацьоване буде реалізовано.

У 1992 році вийшли збірка поезій «Бескиди» і книжка публіцистики «Лемківщина в серці моїм», у 1994-му – «Пейзажі душі», в 1996 і 1998-му – «Мелодыя срэбной ночы» («Білорусь»), у 2002-му – три книжки. І так далі.

– А як фінансово це забезпечувалося?

– Я не стидаюся попросити, поклонитися, бо розумію, що коли ти не матеріалізуєш свою творчість, тобто з різних причин не видаєш підготовлену книгу, вона стримує весь твій творчий шлях. Тому треба знаходити меценатів. Усе написане має бути подано у поліграфічному вигляді.

Єдина книжка, за яку я отримав гонорар, перша. Після цього – безгонорарщина, одні, як кажуть, збитки у поетичному форматі. На творчих зустрічах люди підходили і запитували: «А де можна придбати вашу книжку?» Я відповідав: «Тільки у мене». Бо книжковий роздрібний і гуртовий ринок «Укркнига» був знищений, “Облспоживспілка” свою структуру занедбала.

У ті часи лиховісні ми були враз кинуті напризволяще: опинилися сам на сам зі словом, з книгою, яку треба було видавати і прилаштовувати, з виживанням. Разом з тим мені, може, було трошки легше, бо я з 1985 року працював у Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників (тобто у сфері просування книжок), спочатку в Тернопільській області, потім – Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Хмельницькій, згодом опікував весь західний кущ. Тому напрацювання дали можливість розповсюджувати свої книжки під час зустрічей, тим паче, що читач був зголоднілий за таким спілкуванням.

– І що конкретно вдалося зробити?

– Я організував і провів понад десять тисяч письменницьких зустрічей. Розробив програму «Національне відродження» для кожного району в названих областях. Залучав письменників із різних регіонів України і світу. Ці зустрічі виливалися в несподівані творчі контакти. Наприклад, на моїх очах творилася пісня «Цвіте черешня в мами на городі», яка стала шлягером. Я запросив на фестиваль «Дністрове перевесло», зокрема поета Миколу Луківа і композитора Анатолія Горчинського, тоді заслуженого артиста України, театрального режисера. В атмосфері довіри, зичливості, позитиву в якийсь момент виникла іскра між двома авторами, і було створено чудову пісню, в якій, до речі, слова приспіву належать мелодисту Горчинському. Цей твір набув всеукраїнського звучання і понині живе (хоч Анатолій Аркадійович Горчинський уже у засвітах). Навіть заради таких подій треба проводити фестивалі, дні літератури, різні мистецькі заходи.

Я ніколи не відмовляв людям (із села, міста, заводу, установи чи організації), коли телефонували: «Приїдьте!». Оперативно йшов на контакт, залучаючи поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, сатириків. Зазвичай запрошував артистів обласної філармонії й театру, композиторів. Із моєї легкої руки десятки пісень пішли у світ завдяки нашим творчим заходам.

– Коли зав’язалися ваші закордонні зв’язки?

– Теж у переломний час. З моїм побратимом Владиславом Грабаном ми створили українсько-польську книжку-білінгву Rosa na Lancetach trav («Роса на списах трав»).  Презентація була в 1998 році, перепрезентація – у 2000-му, проходила у фундації Святого Володимира (м. Краків), якою опікується професор Володимир Мокрий. У залі зібралася українська публіка із співвітчизників, які там живуть. Зазначу, що у Кракові на Раковицькому цвинтарі похований видатний письменник Богдан Лепкий, довкола цієї великої української душі тримається все українське духовне життя Кракова і околиць того регіону. Разом із тим прийшло студентство польське, професура.

 

– Певно, і польську мову знаєте?

– Авжеж, бо моє коріння – за сто кілометрів від Кракова, у Лемківщині. Батько і мати звідти. Вони були депортовані в Україну після війни. Якби не це, їх знищили б. Багато чого пережито. Я не думав, що отак у крові потім озиватиметься ця земля завдяки гену незбагненному. Здавалося: нічого ж страшного не було, та коли заглибився в «тему», спливла страшна правда.

На тому вечорі я почав польською мовою, потім перейшов на українську, зробив паузу і запитав: «Чи панство все розуміє? Чи, можливо, потребує перекладача з Москви?» Панство все розуміло. Виявляється, ми напрочуд близькі. Коли в духовному плані стаєш на спільний рівень, розумієш: почуватися європейцями – шанувати одне одного. Я читав свої вірші, тут же запрошував польського студента: «Чуєте, молодику, українською мовою, послухаймо ще польською, адже йдеться про літературний процес. Усе має бути чітко, вишукано, грамотно, достойно, з потрібними акцентами, щоб ми мали відповідну рівновагу». Це був незабутній вечір. Потім, коли настав час «лямпки вина», для розмови підходили задоволені професори, казали: «Нам би побільше таких контактів».

У Бресті на той період у мене вийшла книжка білоруською мовою «Мелодыя срэбной ночы». Її переклала моя посестра Ніна Мацяш, яку я назвав «білоруська свічниця». Ми познайомилися літньої пори 1976 року під Сочі у Будинку творчості «Хоста». Ця жінка, прикута все життя до візка, мала дивовижну нескоримість духу. Під час листування вона завше писала білоруською, я до неї – українською, знову ж таки перекладача з Москви не треба було. Порозуміння було стовідсоткове, навіть сокровенні речі довіряла мені ця людина.

Ми провели репрезентацію книжки в листопаді 1998 року в Бресті. На зустріч запросили білоруських поетів з усієї Берестейщини, виникла чудова атмосфера. Згодом до Ніни Мацяш я приїжджав у гості зі своєю дружиною –  поетесою Мирославою Іванців. Серед відвертого спілкування Ніна раптом спитала: «Володю, хочеш, я тобі заспіваю нашу пісню материнську?» Кажу: «Цікаво почути». І вона заспівала прекрасну українську пісню. Я аж занімів від здивування. «Цій пісні мене навчила моя мама», – сказала Ніна.

Переплетення наших народних мелосів свідчить про спільне коріння, яке навдивовижу в крові пробивається – і дух знаходить побратимів. Через десяток літ я взяв за обов’язок випустити Ніни Мацяш збірку, і книга побачила світ під назвою «Вічний корінь душі» українською мовою. Художнє оформлення зробив мій син Андрій. Хоч і хімік, нині науковець, але свого часу вчився у художній школі, у нього виникло цікаве художнє бачення книжки, яке подивувало Ніну Мацяш. У цій збірці – фотографія Ніни, яку я зробив саме тоді, коли ми з нею познайомилися, у 1976 році в Будинку творчості «Хоста».

Здається, що в цих словах: «Ким би я була? Чим би я була? Без світла твого, без твого крила, моя Білорусь». Слова прості, а яка глибина, сила…

Збірку репрезентували  у 2006 році в Бресті, запросили нашого генерального консула України в Бресті Івана Баранчика, який родом із Закарпаття. Приїхали письменники з України.

Цікаво, що Ніна Мацяш написала поему «Олекса Довбуш». Чому? От запитання. І ця книжка теж перекладена, пішла у світ, мала позитивні відгуки. Ми елементарно віддячили їй за те, що вона багато творів наших письменників переклала білоруською мовою, випустивши у Мінську інші книги. Зокрема, коли Ліна Костенко була принижена і зацькована, я, маючи один екземпляр «Марусі Чурай», надіслав його Ніні. Вона переклала. Консультувалася зі мною, бо деякі слова не розуміла, просила, щоб я їй пояснив, як кажуть, у словниковому порядку.

Ця книжка вийшла – і Ліна Василівна була, звичайно, подивована, що такі речі відбуваються в час страшної економічної кризи, коли все валилося.  «Маруся Чурай»  отримала життя в Білорусі несподівано. Це робиться від любові, яка в тобі є, від орієнтирів життєвих, які ти сповідуєш.

– Ви написали книжку «Лемківщина в серці моїм». Розкажіть про стрижень національного характеру лемків.

– Якщо брати Україну як велике дерево, то Лемківщина – найзахідніша гілка, вона вклинюється в Європу і простягається під Краків, в Словаччину.. Коли ж заглибитися в історію, то ще за часів Володимира Великого (X-XI ст.) з чернігівських і центральних теренів Київської Русі частина русичів переселилась на захід і злилася з білими хорватами, утворивши феномен лемків. Це поняття почало функціонувати десь з половини XIX-го століття; частка «лем», часто вживана в діалекті, дала назву цілому етнографічному пласту – Лемківщині.

Проживання у горах виробляє особливий характер. Людина людину не має права зрадити, не подати руки допомоги, бо в горах і в лісі це питання життя і смерті. Отже, характерні особливості лемка – незрадливість, стійкість, вимогливість. Разом із тим доброта, зичливість і любов.

Є така бувальщина. Два сусіда-лемки через щось посварилися і не балакають – день, другий, третій… Один поїхав в ліс по дрова, навантажив воза, вертається і… застрягає. Б’є коня, сам штовхає – дарма. Підійшов сусід, мовчки підставив плече, випхали разом воза. Посварений Лемко пішов далі мовчки. Дай Боже, щоб ми всі були так «переварені» і одне одного так толерували і шанували. В горах поняття зрадництва не існувало. І двері не зачиняли замками.

Побутує дурна побрехенька, що на двох українців припадає три гетьмани. Українцям приписують фрази: «Хай в сусіда корова здохне», «Якщо не з’їм, то все понадкушую». Ці дурниці розроблялися у відповідних «комітетах глибокого буріння» (КДБ, – В.К.), з тим щоби накинути певну матрицю на українців. Таких щирих, душевних відкритих, безпорадних, люблячих, добрих людей, як українці, немає більше на світі. Без сумніву, як і в кожного народу, є свій відсоток відродків. Але коли ми чітко розумітимемо, що такий відсоток є в кожному народі, то питання викалібровування генотипу української нації буде поставлено у правильну площину.

В анекдотах українця, бува, виставляють зрадником, заздрісником, жаднюгою. Це північно-східний сусід культивує, наклеюючи нам ярлики, і західні сусіди культивують. А внутрішні покручі підхоплюють. Вони, здатні розмовляти лише суржиком, а не російською мовою, плескають язиками, що щирий українець – це «бандьора», «націоналіст», «різун» мало не фашист. Чому? Бо любить Україну і рідну мову. В усіх країнах Європи, де я був, національна гідність починається з любові до рідного народу, до рідної мови, родичів, сусідів, знайомих, близьких. Від землі до неба весь простір – це любов. А нам втовкмачують, що ми заздрісні, що у нас на плечах по чотири жаби, що ми лукаві, підступні і таке інше. Лемки мають особливість: говорять прямо, в очі, не лукавлять, тому що самі гори спонукають їх бути такими.

Я був спричинений до створення першого на Тернопільщині товариства «Лемківщина» – 19 січня 1990 року. Заходячи до зали, де ми мали провести зібрання, я побачив старого сивого лемка, який плакав. Запитав: «А чого плачете?» – «Я цієї миті чекав майже п’ятдесят років». Вартувало рвати жили заради цих слів, які він сказав вустами тисяч і тисяч депортованих.

А депортували лемків з елементарної причини. УПА вела бойові дії на території Лемківщини. З підходом радянських вояків воювала вже не на два, а на три фронти: проти німецьких фашистів, червоних завойовників і врешті проти польських кривдників. Місцеве населення – це базовий ресурс, людський і продовольчий. Фронт пішов на Німеччину, перемога не за горами, а тут точаться страшні бої. Щоби покінчити з УПА, комуністи польські і совєцькі змовилися: вирішили цілий масив лемків депортувати (ще в 1945 році підписали угоду про їхнє, так зване «переселення»; в 1947-му відбулась ганебна операція «Вісла»). Війна завершилася для всієї Європи, а для лемків вона тривала ще два з половиною роки. На території Лемківщини було спалено, сплюндровано десятки сіл, люди живцем горіли у церквах, концтабір Явожно був переповнений (перша хвиля арештованих – вся інтелігенція: лікарі, вчителі, громадські діячі, просвітники, діячі «Соколу» і «Лугу», священики). У мирний час для лемків почалися найбільші тортури. У підсумку на цих територіях не залишилося жодної живої душі. Понад півмільйона уродженців не лише Лемківщини, але й Надсяння, Холмщини, Підляшшя були депортовані на східні, тобто на радянські території, і на північ Польщі, на колишні німецькі території. За таємною директивою по селах розпорошувати по дві-три родини, не більше.

В Україні нині лемки проживають в Луганській, Донецькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Харківській, Житомирській областях, у Криму. Найбільш купно в Тернопільській, Волинській, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській і Чернівецькій областях. Отже, лемків розсіяли по всій Україні.

Коли нині говорять, що лемки – це українці зі знаком якості, то я розумію, що це може бути усмішка, але разом з тим так, як лемки постраждали за Україну, жодна етнографічна група українців не постраждала. Уявімо на хвильку. Приходять чекісти. Добротна хата, господарство, коні, корови… Дають дві години часу. Що візьмете із собою на підводу, то ваше, а все решта залишалось. Лемки в першу чергу брали Біблію, «Кобзар», «Історія Лемківщини» Юліана Тарновича, патріотичну літературу: твори Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого… Коли ж вони приїжджали на радянську Україну, ці книжки вилучались і спалювалися. Лемки не розуміли: куди ж вони приїхали – до рідних братів чи?.. Місцеві по-різному сприймали їхній приїзд. Одні думали: от прийшли на наше добро, другі, розумніші, підставляли плече, старалися допомогти.

Дух незнищенності, доброти і любові, віри в Бога, власне, лемків тримає. Не зважаючи ні на що, лемки себе ідентифікують з праукраїнським корінням, зберігають мову.

Ще така подробиця. Моє родинне село Кам’янка розташовано неподалік Дукельського перевалу (нині це територія Польщі, від Кракова на південь, у Бескидах). У Дукельській долині смерті, яка вся прострілювалася, йшли страшні бої. Радянські війська, ідучи через Закарпаття на Словаччину, забирали всіх молодих хлопців. Так само рекрутували мого тестя Петра Іванціва юнаком на Львівщині, щоб кинути на Сандомирський плацдарм, де новобранці мали одну гвинтівку на двох. Радянське верховне командування під Сандомиром і під Дуклею  всіяли закарпатськими хлопцями землю. Коли замислюєшся над цими речами, то не хочеться говорити про Другу світову війну. Це жахлива рана.

– У вас досить незвичне прізвище – Барна.

– У батьковому селі було дуже багато родин з таким прізвищем. Друге найрозповсюдженіше на Лемківщині прізвище – Русин.

– А що означає Барна?

– Якщо заглиблюватися в етимологію, то у скандинавів це означає «дитина», у чехів, угорців – «бурий» або ж «ведмідь».

– Отже, Барна – це ведмедик.

– Можливо, що й так

Цікаво, що родини мали ще прізвиська, скажімо, Петрів, Іванів, Запотоком інші. Наша родина мала прізвисько Чайканин. Спочатку я не надавав цьому значення, а в зріліші літа задумався: а чому саме «Чайканин» приклеїлося? Іще була жива старша батькова сестра тітка Ольга, я її запитав. Вона розповіла те, що передавалося по роду. Коли Богдан Хмельницький йшов з визвольної війною на захід, вислав в районі Збаража козаків на чолі з Чайкою на перемовини з лемківськими збійниками, щоб вони організували великий загін для спільного походу проти польських паничів. Хмельницький розумів, хто такі татари-союзники, тож прагнув з’єднатися з великим військовим загоном лемків і піти на Варшаву. Козак Чайка все добре організував. Та відбулася Зборівська битва, було укладено мирний договір і ця обставина відкоригувала подальше життя козака Чайки. Він прибився до нашої родини, одружився. Пішов спільний козацько-лемківський рід.

Українська кров мішана-перемішана на сході-заході, так як і в Тараса Шевченка, як в Івана Франка. Це говорить тільки про те, що ми єдиний український ареал  від Сяну до Дону, як співається в нашому гімні. Правильно співається. Для мене річка Сян на рівні таких тотемів як Дніпро, Дунай, Дністер. Це ті духовні джерела, які наповнюють свідомість і підсвідомість кожного лемка. Коли стикаюся з  українцями в різних регіонах України, то легко і добре почуваюся, – з чернігівцями, луганчанами, харків’янами, таврійцями, волинянами, поліщуками, буковинцями, гуцулами, карпатцями. Цей український ареал функціонує тисячоліттями.

Одного разу мій побратим Владислав Грабан запросив мене на гору Перун (от вам і наша прадавня міфологія). З неї на схід відкрилися далі з Бескидами кілометрів на 50-60 і на захід відкрилися далі аж до словацьких Татр. Місце настільки енергетичне, що я аж занімів, наповнюючись Божим подихом. Не дарма гори отримують свої назви. Скажімо, гора-тотем Магура є на Лемківщині, на Бойківщині, на Гуцульщині, на Мараморощині, на Закарпатті. Це знову говорить про те, що ми єдиний український пласт,  хто б там які ярлики не навішував.

Я недавно повернувся з Ужгороду, де голова обласної письменницької організації Василь Густі проводив  міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». На свято з’їхалися українські письменники з заходу та сходу. Першим приїхав Андрій Медведенко з Лугані, подолавши шлях майже у дві тисячі кілометрів з найсхіднішої території України. З Волині приїхав голова обласної організації письменників Олег Потурай, з Чернівців – директор музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк. Прибули голова Спілки українських письменників Словаччини Іван Яцканин, з Прикарпаття – поет Богдан Дичук, з Польщі – поетеса Анна Кудлак, з Угорщини – Оксана Шморгун. Брали участь у святі й закарпатці – гуморист Володимир Товтин, поети Юрій Шип, Христина Керита, Надія Панчук та інші. У колі «Карпатської ватри» ми почувалися єдиною українською духовною родиною. Провели цікаві незабутні зустрічі. Я спостерігав, як люди різних поколінь у залі сприймали українське слово, як  світилися очі. А які оплески лунали, коли ми дарували публіці свої поетичні тексти. Була обопільна радість від зустрічі-спілкування.

– А тим часом українську мову підточують, розмивають і просто відверто знищують. І не тільки згори, а й знизу. 

– У Києві, в електричках, крамницях, у метро, на вулицях розмовляють жахливою суржикованою російською мовою. Мене це коробить. Кажу: «Чому ви рідної мови не знаєте?». «Ну как-то неудобно». Отака спримітизована логіка поведінки людей.

З цим я стикнувся навіть у сім’ї свого двоюрідного брата-лемка Василя, який живе у Києві. З 1970 року він вчився у будівельному технікумі у Львові, потім потрапив в столичну будівельну організацію, одружився з українкою Зіною з Київщини. Якось приходжу у сім’ю, а діти розмовляють російською мовою. Я сторопів. Кажу: «Ви що, ненормальні? Василю, ти ж лемко, українець, твоя дружина – українка, а ви з дітьми розмовляєте російською мовою». – «А це не я, це Зіна». Запитую Зіну: «Чому?» Пояснення було несподіване диким, мене аж перетрясло. «Я їх вчу російської мови, щоб їм легше було на світі жити». Кажу: «Зіно, ну це ж треба бути ідіоткою, щоб такі речі говорити. Що краще для людини? Знати дві мови, три, чотири. Коли буде легше жити? Коли знаєш багато мов чи одну – київський суржик».

Спогадується мені з цього приводу мій побратим Сергій Красиков, чудовий російський поет (його пісня «Цветы луговые» мала всесоюзне звучання), він перекладав мої твори. Коли Красиков почув розмову киян, вразився: «Володя, как сделать, чтобы эти ваши хохлы не калечили наш русский язык?». Я сказав: «Вибач, не можу тобі допомогти». Він: «Представляю, если бы Александр Сергеевич Пушкин послушал, как разговаривают в Киеве на русском языке, ему не надо было бы стреляться з Дантесом, инфаркт миокарда тут же положил бы его на Хрещатике». Я з багатьма російськими колегами спілкуюсь, маю з ними творчі контакти, і всі вони такої думки. Але як достукатись до інтелекту, якщо він є, наших хохлуїнців (ось яке вже придумав слівце від «хохол» і «холуй»)? Щоб вони зрозуміли станове: ти можеш щодня розмовляти чужою мовою, але ніколи не станеш росіянином! Завжди будеш хохлом.

Наведу таку елементарну паралель. Коли проявляється найбільш чітко феномен зрадника? Під час війни. Там все чітко. Якщо зрадив свого побратима, рідну державу – розстрілювали. А скільки зрадників рідної мови у нас нині є? І що з ними треба робити за зраду? Тим паче за духовну.

– Це загрозлива тенденція, яка є складовою загальної деградації: наші люди, з одного боку, не вміють говорити рідною мовою, а з другого боку, російську калічать, ліплять фрази жалюгідно.

– Їм до російської мови, як до неба. Але щоб виділитися на тлі «мєстних», мати вигляд цабе, починають ламати одне і друге. І пуття з того ніякого не буде. Бо рівень свідомості нижче плінтуса. Для людей, які мислять животом, батьківщина там, де “жрачка і квачка”, вони працюють тільки на каналізацію. А люди, які мислять форматом серце-душа-розум-Творець, мають добру перспективу у майбутньому. Так мислять у Європі, бо мають станові хребти, родове коріння. Тож мають толеранцію не лише до себе, до своїх сусідів, але й до всього світу. А якщо хочеш чогось негативного, то треба йти до осереддя  місцевого зрадницького люду.

Мене якось посеред ринку в Святошино сколихнув лемент якоїсь жінки: «Да ты не понимаешь, что это быдлячий Киев!» Я подумав, кому вона кричала: чи собі, чи оточенню, чи в космос? Очевидно, це «бидлячество» є виразом певної категорії людей, які зреклися рідної мови, до чужої культури ніколи не дійдуть, бо мислять на рівні живота. Це волання пролунало настільки емоційно-настирливо, що я аж здригнувся внутрішньо. Хоче, не хоче людина, а з цим стикається у повсякденні, це озвучується навіть і в такий спосіб.

– Ваші пріоритети в літературознавстві, перекладацтві, в публіцистиці?

– Я ніколи не думав, що займатимусь ще літературознавством. Очевидно, елементарна цікавість змушує братися за дослідництво. Спершу мене заінтересувала постать Павла Русина. По суті, це перший український поет, філософ, демократ, який народився на теренах  нинішньої Лемківщини. В антології я натрапив на його ім’я (ним професор Олекса Мишанич займався). Куценька біографія: там-то вчився, по європах їздив. Скромно представлено творчий доробок. Почав з’ясовувати подробиці. Вийшла ґрунтовна літературознавча стаття, яка показала феномен українця, котрий в XV столітті закінчив італійські виші, писав латиною і русинською мовою, мислив на європейському рівні. Одне діло, надибати деякі твори, друге змоделювати реального велетня на просторі Європи. Виявляється, не так вже багато розумів можна поставити поряд з Павлом Русиним.

Цікавлячись вихідцями з Лемківщини, натрапив на постаті Бедзиків. Дмитро Бедзик, на відміну від сина Юрія, – зовсім інший смисловий “ряд”, це той лемко, який себе чітко ідентифікував.

А Микола Горбаль, Богдан-Ігор Антонич, Роман Кудлик, Владислав Грабан, Теодозія Зарівна, Роман Вархол, Василь Хомич… Коли мені доводилося їх видавати, це тягло вступні статті. Тож знову-таки поринав у літературознавство. 

До цього ж спонукало редагування, видання книг, підтримка молодих літераторів. Коли виходить перша книга поета чи прозаїка, треба сфокусуватися на найголовнішому: «Чи це так собі? Чи це талант?» 

Тож назбиралося чимало літературознавчих статей, які, очевидно, потребують окремішньої книжки. За ці роки по-різному жилося, писалося, творилося, аналізувалося. Цей сегмент творчості присутній, його не зречешся.

Перекладацькі пріоритети закладені в особистих контактах із колегами з Польщі і Білорусі. Коли взявся за творчість Ніни Мацяш, позбирав те, що переклали мої колеги з Рівного, Дубно,  Луцька, Києва, Львова. Та бракувало чималої площини з творчого доробку Ніни Мацяш. Оскільки всі її книжки у мене були, то я взяв і переклав одну, другу, третю річ… А це затягує, тема веде, вже нікуди від цього не дінешся. Мусиш вийти на результат.

Коли готував книжку Владислава Грабана, стикнувся з чималими труднощами. Цей поет живе у польському середовищі і починав писати польською мовою. Разом з тим є в нього твори і лемківською говіркою. Сучасною українською мовою він не послуговується, оскільки не вивчав, не знає. Як Грабана перекласти, не вихолостивши лемківський дух? Дуже знадобився етимологічний словник. Почав мелодику його поезії перетягувати на себе, обживати його духовний простір, аби перевести в українське річище. Книжка вийшла цікава, наповнена саме лемківським духом Владислава Грабана.

На цих двох прикладах можу сказати, що я мусив і цим займатися. Життя спонукало незалежно від «хочу – не хочу».

Про публіцистику. Працюючи головним редактором видавництва «Тернограф» у Тернополі, я стикався з речами, які носили, з одного боку, побратимний характер, а з другого – «люби і знай свій рідний край». Скажімо, я випустив книжку «Сто найвидатніших випускників Тернопільського національного економічного університету». Ректор – Сергій Ілліч Юрій, вихованець мого духовного батька – поета Володимира Вихруща, заслуженого економіста України, професора, члена НСПУ, уродженця Тернопілля. Спілкуючись  із Сергієм Юрієм (Царство йому Небесне), я відчув, як Вихрущ вплинув на нього, як у ньому культивувалося українське слово.

Із двадцяти тисяч випускників треба було вибрати сто. Серед них – президент України Віктор Ющенко, а ще – міністри, науковці, банкіри, страховики… Ця своєрідна книжка публіцистики спонукала повернутися до захоплення в дитинстві – до фотографії. 

Другий проект – книжка про Козівщину. Район на Тернопільщині. Нічим особливим не відрізняється.  Та коли починаєш копати історію… Я виїздив майже сім тисяч кілометрів, побував у кожному селі в різні пори року. Зробив до п’яти тисяч фотографій. Треба було вибрати тисячу. Тепер кожне село має свою візитівочку, зафіксовану історію. А скільки видатних уродженців Козівщини відкрив для себе! Поети, науковці, духовні особи… Це була пошукова, краєзнавча й журналістська робота, – публіцистика складалася з різних потоків. Одне тягнуло за собою друге, третє, четверте. 

Стало логічним, що я вступив до спілки журналістів, до наукового товариства імені Тараса Шевченка, до Національної спілки краєзнавців України. 

Та найголовніше – членство в Національній Спілці письменників України. Тут моя душа. Споріднені речі – журналістика, організаційна, краєзнавча, історична, літературознавча, перекладацька праця осяяні поезією. Вона мене рятувала від того, щоб не розмити своє коріння, ґрунт. Десять років я віддав радіожурналістиці, та відчув, як на мене почала внутрішньо наступати головна духовна сила  – поетична. Я відразу різко змінив фах. Якщо б цього не зробив, можливо, не було б книжок, не було мене саме такого.

Радіожурналістів багато, я міг розчинитись, загубитись, бо відчував, що підходжу до межі, до мене почали чіплятися хвороби, болі, переживання, неприємності. Та ось душа схлипнула і проголосила: «Все! Або – або».

Вибір завжди є. Я заробляв триста карбованців, і пішов на сто двадцять – кореспондентом-організатором бюро пропаганди художньої літератури СПУ. Разом з тим почав лекції читати – з історії рідного краю, Тернополя, про духовні речі. Набралось близько п’яти тисяч зустрічей, виступів, передусім поетичних. Реалії стверджували: я мушу займатися ось цим. Нині вже на посаді відповідального секретаря НСПУ бачу наскільки ділянка взаємодії з регіональними письменницькими організаціями запущена, ми мусимо її підняти, реанімувати. Тим самим ми піднімемо і базовий рівень  Національної спілки письменників України.

– Іноді можна почути, що спілка письменників – це атавізм, рудимент і таке інше. А ваше ставлення до цієї творчої структури? У чому нині її сенс і значення? Яка перспектива? 

– Роздивимося по сегментах. Перше. Потрібна чи непотрібна? Передусім а хто запитує? Пересічна людина таких питань не ставить і не виступає проти. А у літераторів, які «котять бочку», є мотивація, якісь особистісні моменти.

– Я чув таке: «Оскільки мене не прийняли до спілки письменників, то вона не потрібна». 

– Ото ж бо. Та поглянемо на цей інститут історично, як на фахову парадигму. Ми, майстри слова, маємо свій цех. В історії фахівці завжди мали свої об’єднання. Вони збиралися, радилися, удосконалювалися. Кожен цеховик мав своє клеймо, яке, зокрема, вказувало на приналежність до певного цеху. Ніхто не ставив запитання, чи потрібне таке об’єднання чи ні? А якщо воно виникає, то за цим завжди є якісь лихі помисли.

Національна спілка письменників України нині особливо потрібна. В обороні рідного слова, літератури в першу чергу стають ті цеховики-майстри, які послуговуються найдосконалішим духовним інструментом – мовою.

До української мови ще рости і рости. Я все життя її вивчаю і не знаю так, як годилося б, хоча б в обсязі одинадцяти академічних томів, які зафіксували рідну мову в межах двохсот тисяч слів.

Кожен працює на своєму рівні.  Один краще, інший гірше, але цеховик цеховика може оцінити фахово. І це є професійне (найточніше) визнання. Якщо тебе приймають до об’єднання твої колеги, значить, вони визнають тебе як професіонала. Та коли ти переступаєш поріг і стаєш членом Національної спілки письменників України, до тебе зростають і вимоги, тож зростає твоя відповідальність за слово, яке ти несеш, і за твій фаховий рівень. Бо ти не просто випускаєш книжку, а стверджуєш своє ім’я і реноме свого цеху. Якщо продукція має хиби, то будуть претензії і до Спілки. 

Більшість моїх колег має глибоке почуття відповідальності. А деякі думають: обійдеться. Помилки, слово не на місці, кальки, русизми… Це не припустимо для фахового літератора.

– Ваші орієнтири щодо вимог до себе?

– Тичина, Рильський, Гончар, інші колеги, які свої твори не пускали у світ без редактора. Я міг би випустити книжку в так званій авторській редакції. Та потім мої колеги присоромлять: тут і тут у тебе недопрацьовано.

Власний текст ти не бачиш так чітко, як твій товариш, котрий дивиться на літературний твір з боку. Ти вже настільки вріс у фрази, образи, що не помічаєш хиб, око, як кажуть, замилюється. Тож будь відповідальним, перевіряй себе прискіпливим редактором, шукай духовно близького.

– Ви знайшли такого?

– Мені пощастило, що редактором моєї першої книжки був Анатолій Мусієнко, потім кількох книг – Віктор Баранов. Це майстри слова, прекрасні поети і прозаїки, які експериментують, відчувають музику й стилістику на високому рівні. Я завжди дослуховуюся до порад, зауважень, сприймаю це нормально. Мені теж доводиться виступати редактором. Трапляються деякі автори, які за свої русизми вмирають. Я виправляю, а вони їх повертають. Тоді кажу: «Робімо так. Ви дивитеся у словник і мої вказівки виконуєте. Інакше мого прізвища на титрах цієї книжки не буде».

Якщо нема усвідомлення відповідальності за власні тексти і за свій цех, то автор безперспективний, навіть якщо випадково вступить в члени НСПУ. Ґандж гукнеться рецензією, літературною пародією, потрапить під приціл критика, сатирика чи гумориста.

Щодо сучасного стану Національної спілки письменників України. Заглиблюючись в роботу її центрального апарату, я не думав, що стільки є проблем. Вельми нелегко давати раду цьому великому господарству голові НСПУ – Віктору Федоровичу Баранову. Він взяв на себе велику відповідальність, і він її розуміє. Кожне рішення на секретаріаті, на президії, на раді  обговорюється, осмислюється, аналізується, бо спадщина дісталась  жахлива. Очевидно, що керівники обласних письменницьких організацій також мають розуміти свою відповідальність.

В першу чергу ми ставимо питання про видання книг в регіонах. Нині загалом в Україні  майже дві тисячі членів Національної спілки письменників. Це професіонали своєї справи. Та щоразу постає проблема – знайти гроші на видання книжки. Певні механізми відпрацьовані. За пропозиціями, наприклад, Івано-Франківської обласної письменницької організації влада виділяє мільйон двісті тисяч гривень на видання книг у Прикарпатті. На Вінниччині – майже дев’ятсот тисяч гривень. На Волині – сімсот шістдесят тисяч. А от у Криму і Запоріжжі – нічого. Я себе запитую: керівники обласних письменницьких організацій співпрацюють з владою чи тільки шукають якісь політичні моменти, щоб розвинути конфлікт? Якщо йдуть на конфронтацію, то нічого доброго не буде. Коли шукають конструктиву, тоді є порозуміння, тоді зауваги, вимоги письменників («в цьому ми співпрацюємо, в цьому будемо вас критикувати, тому що…») владою сприймаються.

Виїзні секретаріати СПУ відбулись в Житомирі, Кіровограді, Хмельницькому, Вінниці. Зустрічаючись з керівниками обласних адміністрацій і рад, ми завжди знаходили порозуміння. Тобто коли з владою говорити аргументовано, на рівних, вона тоді розуміє свою відповідальність перед українськими письменниками, знає, що має робити, підтримує фінансово тощо.

Ми націлені на те, щоб колег видавати не тільки в регіонах, а й в Києві. Знову ж таки потрібен фінансовий ресурс. Думаю, що і за програмою «Українська книга» підтримаємо наших колег, і по лінії Міністерств освіти та культури – для наповнення  бібліотечних мереж україномовним продуктом. Треба наполягати, лобіювати, проштовхувати. Бо йдеться не про нафту, а про духовність. 

– А соціальний аспект?

– Письменники старіють на очах. Середній вік членів Спілки в межах 60-70 років. Звичайно є багато проблем елементарного соціального захисту письменників. Чи потрібна Спілка для того, щоб захищати своїх членів? Та, звісно, потрібна. Тому розроблені програми  соціального захисту, якими опікується секретар НСПУ Любов Голота, я підставляю плече, бо мусимо охопити пласт нашої низової регіональної ланки. Маємо перші напрацювання, скажімо, президентські стипендії дворічні і довічні. А є ще стипендії Кабінету міністрів, обласних адміністрацій. У Вінниці найоптимальніша ситуація: там з сорока восьми письменників вісімнадцять отримують стипендії обласної ради і адміністрації плюс ще два письменники отримують стипендії від міського голови. Тобто все поставлено на розумну прагматичну  основу.

А де побутує політиканство, практикуються політичні одномоментні вигоди, там перспектива дуже невтішна.

Під час відвідин письменницьких організацій, зокрема, запитую: «Друзі, а в якому стані могили наших побратимів? Чи цікавилися?» Бува, моє запитання ставить в дуже незручне становище, бо не знають, що сказати. Не секрет, що наших колег ніхто так не пошанує, як ми самі. Пам’ятні вечори, посмертне видання творів і книг спогадів – це все робота НСПУ.

– А квартирне питання?

– Дуже болюча проблема. За роки незалежності Спілка не отримала жодного квадратного метра для письменників України. Але ж ми громадяни держави, робимо велику духовну справу, дбаємо про найголовніше – слово і душу. Влада, якщо думає про свою перспективу, має відповідною мірою реагувати на запити  НСПУ.

Ми налаштовані стукати у кабінети, іти на контакти, домовлятися. Хоча влада у будь-які часи ніколи гідно не опікувалася письменниками, ніколи не була з відкритою душею, добра, зичлива, щира і таке інше. Ми завжди були в якомусь супротиві одне до одного. Але разом із тим, коли при кермі держави були мислячі і державотворчі уми, то вони у письменниках бачили той рупор, який допомагає державу будувати. Якщо бачать в письменниках якихось антиподів, непотрібний елемент, тоді потерпає врешті й суспільство, якого не чують.

– В якій мірі Спілки буде політизована?

– За нинішньої каденції новообраного на з’їзді письменників керівництва на чолі з Віктором Барановим, ми політичну складову вивели за межі Спілки. Це питання особисте: в якій партії перебувати тощо. Цеховий принцип членства в НСПУ означає: ми маємо займатися творенням української літератури.

Країна перейшла з однієї політико-економічної формації в іншу, тож мусимо чинити  згідно із часом, а іноді його треба і випереджати. Нове століття, нові вимоги, нове мислення, нова прагматика.

– Конкретизуйте прагматику?

– Бюро пропаганди художньої літератури НСПУ було закрито 2001 року через особистісний конфлікт між його директором Романом Кухаруком  і тодішнім головою Спілки Юрієм Мушкетиком. Виступаючи на з’їзді НСПУ у 2001 році я говорив: «Юрію Михайловичу, не можна було такого робити – закривати найголовніший рупор письменників, що здійснює зв’язок з рідним народом. Якщо ви закрили, створіть нове. Проте за ці десять років скільки попередні керівники Спілки  не обіцяли його відновити, віз і нині там. Згадаймо, хто відкрив бюро пропаганди художньої літератури. Голова Спілки Максим Рильський, в 1944 році 17-го квітня, коли йшла війна. Його історія тривала по 2001 рік. То про що думав Максим Тадейович у 1944-му і про що думав Юрій Михайлович у 2001 році? Я віддав практично чверть століття цій структурі, тож розумію що до чого.

– Воза зрушено?

– Ми розробили статут нової організації «Літературна агенція НСПУ». Мета: розповсюдження книги. Твори, видані в різних містах, мають перехресно доходити до читачів України, в тому числі до села. Українська книга має виходити накладами не в триста-п’ятсот примірників, а в десять-двадцять тисяч.

 

Цим мусимо займатися ми. Ще одна відповідь на запитання, чи потрібна Спілка. Другий сегмент цієї роботи. Письменник має зустрічатися зі своїм читачем. Хто це має організовувати? Літературна агенція.  Причому так, щоби письменник, ідучи у відрядження, отримував відрядні, тобто мав оплачену дорогу, проживання, харчування. І за свої літературні зустрічі, розповсюдження книжок отримував гонорар. У всьому цивілізованому світі письменники отримують гонорар, за який живуть. Не отримують лише в Україні.

Третій сегмент – захист авторських прав. Літературні твори використовуються на різних заходах, концертах, фестивалях, на радіо, ТБ. Винагороду українським письменникам не виплачують. Тому захист авторських прав теж має лягти на спілчанську агенцію.

За великим рахунком має бути структура європейського звучання, тож вона мусить триматися на базових основах агенцій світу, ми повинні бути сучасними. Аби зрушити з мертвої точки цю проблему, створено механізм (тобто статут). Тепер треба його запустити, щоб він запрацював. Отже, потрібен менеджер, який розкрутить маховик. Це дасть нашим письменникам одномоментно понад п’ятсот робочих місць в усіх регіонах України, тобто ми мусимо мати своїх представників в кожному районному центрі. Хто це може зробити? Національна спілка письменників України.

У мене навіть не виникає думка: потрібна чи не потрібна Спілка. Вкрай необхідна, особливо нині, в ринкових умовах, особливо коли відбуваються нападки на українську мову, на українство, на культуру. Це шалеінство пре звідусіль, буяє на Fm-радіостанціях, на телебаченні, у пресі. Де український продукт? Витиснули. Ми мусимо його створювати і просувати в сучасних ринкових умовах з тим, щоби у своїй держави почуватися не вигнанцями, а потужними цеховиками, щоб наш цех працював самодостатньо, щоб ми отримували  відповідну винагороду і вона становила не прожитковий мінімум, а високий рівень, який дасть можливість спокійно працювати задля того, щоб Україна мала духовне опертя в особі Національної спілки письменників України.

    Розмовляв Володимир Коскін (фото автора)