Земля без неба

(рецензія на книгу Леоніда Томи «Небо на землі зникає», «Майдан», 2012)

Завжди «нове» у своїй розмаїтості безбожництво, яке нарекли атеїзмом, у всі часи намагалося «позбавити землю неба». Російський філософ-богослов Сергій  Булгаков ще на початку ХХ століття розглядав руйнацію віри, як спробу на творення нової естетики і моралі, що призведе до загального «торжества хамства» і тріумфу «поверхового матеріалізму». Потуги зовсім не безнадійні. Час від часу ми маємо змогу пересвідчитися в здобутках нової віри в суспільному житті, мистецтві, культурі. Лиховісне дитя, виплекане і випестуване ліберальними руками,  від десятиліття до десятиліття набирається сил і, здається, долає все і всіх довкола.

Що ж буде опісля? Вселенська гуманітарна криза?  Можливо, відповідь дасть нова книга Леоніда Томи «Небо на землі зникає». Сподіватись, що це буде вичерпна відповідь і одразу на всі питання – чекати не варто. Щоправда, те, що стосується власного життєвого набутку, то автор досить вправно виповів його вустами своїх героїв. Вміння залучити чи то покликати собі на допомогу логіку розвитку сюжету, який рухається вчинками і думками героїв, здається, зовсім позбавлених надмірної авторської опіки, можна віднести до незаперечних досягнень автора. На тлі студентських буднів кінця 60-х – початку 70-х років ХХ століття розгортається панорама широкого суспільного життя, в якому задіяні майже всі прошарки тогочасного міського соціуму.

Чільною постаттю повісті, безперечно, є молодий талановитий поет Станіслав Соха, довкола якого і обертається увесь навдивовижу внутрішньо рухомий сюжет. Він з гордістю називає себе українцем, який живе на своїй землі і іншої в нього нема, чого він не може сказати про всіх дотичних до оповіді. Усвідомлення своєї приналежності до певного народу робить його не тільки головним персонажем, а й привабливим в очах оточення. З ним можна не погоджуватися, але не можна не захоплюватися. Саме тут першокурсник Сергій прийняв у серце своє, увібрав у душу свою відчуття причетності своєї до цієї землі і народу цього. Адже досі він, як і більшість своїх ровесників, не завдавав собі зайвого клопоту над розмислами – хто він і звідки? Душа сприймає багато чого, але зберігає лишень дещицю, серед якої – осягнення свого я. Велике відкриття, яке приходить з усвідомлення нею своєї спорідненості з рідною землею.

Робітниче середовище, в яке потрапляє студент Сергій за допомогою того ж Станіслава Сохи, складається в основному з вчорашніх сільських жителів. Це сьогодні вони пролетарії, а вчора – діти українських селян… Лише кілька кілометрів від села до міста, а на цьому шляху вони втрачають все – звичний побут, родинне середовище, моральні приписи і народні заборони, звичаї, традиції, навіть мову. Заводи і фабрики переплавляють народ, та найчастіше з пролетарської вагранки виплавляється дивний сирець, ім’я якому – нова людина з яскраво вираженими ознаками морального гниття. Звісно, коли наймасовіший прошарок суспільства має всі ознаки етно-морального каліцтва, то відповідно, що десь має бути схожий багато в чому й інший прошарок – маргінальна інтелігенція, яка пожадливо увібрала в себе лицемірство, подвійну мораль радянського суспільства часів зародження і розквіту сумнозвісної епохи застою. «Нас хочуть зробити нацією пастухів і шароварників… Холуї, польське сміття, грязь Москви – ось хто ви!» Це все той же Станіслав… Звісно, яких тільки суперечок не було і не буває в молодіжному студентському середовищі. Але ж хіба хтось і колись згадує про те, що не болить, не цікавить? Та й середовище студентське неоднорідне – між українців затесалися представники не просто великого міста, а носії іншого світогляду. Власне, вони згодні бути ким завгодно, аби тільки не визнати свою належність до автохтонів, а тому не соромляться національного ренегатства, нігілізму і звичайнісінького цинізму, яким намагаються затулити порожнечу в душі. І в той же час ідея національної гігієни миттєвого знаходить благодатний ґрунт у душах молодих філологів, які усвідомлюють свою спорідненість з Україною.

Сам того не бажаючи, принаймні, не ставлячи перед собою такої мети, автор робить вівісекцію усіх дотичних до студентства прошарків радянського народу. Звісно, що народ не вкладається у декілька ніш, він різний і неоднаковий, але Леоніду Томі вдалося виділити загальні риси того соціуму, який офіційно називався – радянський народ. Піддаючись безконечній ідеологічній обробці, залякуванню, моральному, і не тільки, терору – люди змінювались не в кращий бік. Споконвічні людські мірки, як-от: мораль, честь, порядність, дотримання звичаїв і традицій – зникали із щоденного життя. Натомість людині і загалу пропонувались нові цінності, які знімали будь-які заборони, окрім одного – сумніватись у правильності шляху, яким їх насильно ведуть. Тож нічого дивного, що невдовзі настає час, про який автор каже: «Як далеко треба кричати, через увесь всесвіт, щоб докричатись до людської душі». Та й чи докричишся, коли втраченого не повернеш. Богемне світосприйняття зовсім не означає однобокість, просто кут зору налаштований так, що людина бачить суть, а не зовнішні ознаки, за якими найчастіше вгніздилася порожнеча, яка відлунює вібраціями найгірших людських рис. Своєю повістю Леонід Тома повернув читачеві не стільки ностальгійні відчуття втраченого минулого, скільки відтворив атмосферу, аромат молодіжного середовища тих часів, коли до життя ставали ті, хто уберіг у своїх душах прагнення добра, справедливості, відчуття простого щастя у своїй хаті.

Тут є все: і становлення молодої людини, формування її естетичних смаків, та передовсім, національного стрижня, усвідомлення свого призначення в житті й межа, за яку заступати зась – інакше осуд друзів, втрата себе в собі, зрада… Маємо факт виокремлення людини в народі і кристалізацію народу в людині. Саме такої, якою вона була і залишається зараз. Подальший суспільний розвиток покаже правильність обраних ідеалів, здатність її відповідати на виклики часу.

Перші кроки першокурсника Сергія схожі на броунівський рух. Та середовище, в яке він потрапляє, надає йому логіки, сенсу і певності, що йому поталанило на самому початку. Бо за іншої ситуації – все могло скластися інакше. Сергій міг перетворитися на банального віршувальника: з дописувача до студентської багатотиражки віршів комсомольського звучання перейти в розряд оспівувачів комуністичного майбутнього. На цьому шляху згинула не одна талановита людина. «У тій системі ми всі були стукачами…» — скаже колишній професор.

Становлення патріотичного начала людини, спрощено – встановлення свого нерозривного зв’язку з предками, прикріплення особистості до загальнолюдського дерева — процес мало того що тривалий, він ускладнений Божим промислом, який наділяє кожного з нас власною індивідуальністю, яка так схожа на інші індивідуальності і яка водночас виокремлює людину з-поміж інших. Через це не можна змінити свою індивідуальність, як не можна змінити своїх предків і свою батьківську землю. Потрібне неабияке бажання і ще більше волі, щоби усвідомити себе в своїй батьківщині, полюбити свою окремішність як волю Божу. Усвідомлення матірної землі зріє в душі поступово, як і народження таїни святості.

Коли Стас Соха говорить про свою землю, про предків, які насипали рідної землі у чоботи, і з яких не вискочиш, слухачі, може, й не усвідомлюють, але інтуїтивно відчувають голос вічності. Все просто і у той же час дуже складно. Можливо у цю мить перед ними незримо постає драбина зі сну Якова, що з’єднує небо і землю. Та відчуття батьківщини не дарується  абищо, воно вселяється в людську душу, стає її сутністю через відданість рідній землі. Тільки через неї людина спроможна осягнути своє я, усвідомити нерозривний зв’язок з вічністю, яка нагороджує її особливими рисами, а з часом забирає назад. Адже рідна земля і відчуття, які вона породжує в людині, як вівтар вітцівський – нескінченність народжень і смертей. І ти мусиш пройти цей  шлях, з якого не зійшли і вони.

Автор незрозумілим для себе чином, радше інтуїтивно обирає саме ті виражальні засоби, які сприяють досягненню мети. У Леоніда Томи – це походеньки і пікантні в подробицях  пригоди юного поета Сергія. Та якими б ці пригоди не були вражаючими, читач з перших сторінок книги розуміє, що не вони є головним предметом оповіді. Тут автор, що називається «в голосі», йому під силу найвищі регістри відчувань молодої душі, ще не звабленої марнотами світу.

Життєвий час не вимірюється дюймами чи, скажімо, клепсидрами. Життя дає Бог, і Бог забирає його у вічність. Важливо саме оте, що лежить між тим, що дає і забирає Господь. На щастя в нашого героя, молодечий блуд не переростає у життєву блудливість, так притаманну багатьом представникам пострадянського суспільства.

         Позірна схожість автора і головного героя незаперечна. Але цим вона і вичерпується, бо далі справу в свої руки бере першокурсник Сергій, який проходить перші життєві випробовування.

Сам того не бажаючи, Леонід Тома актуалізує морально-етичні проблеми тогочасного суспільства, які, щоправда, залишились на порядку денному і нині. Інерція падіння в «двоєдушіє», моральне гниття, і віку йому — століття… Відсутність основоположних життєвих принципів, таких як самодостатність, національна суверенність, — породжує руйнацію і звиродніння. «Десь там, на запльованих тротуарах, покотом лежали книжки класиків… Відставні кагебісти організовували охоронні бюро, конструктори стратегічних ракет майстрували тракторці для фермерів, сатаністи з комсомольським минулим організовували фінансові піраміди…» Про таке становище читач може здогадатись, занурившись у колізії повістей Леоніда Томи. Йдучи від зворотного – можемо стверджувати про нерозривність причинно-наслідкового зв’язку. Адже сіяли те, що з часом довелося пожинати. І не від незнання чи нерозуміння це робилося. Суспільство, позбавлене засадничих цінностей, завжди чекає один кінець – розпад і руйнація, які неодмінно супроводжуються моральною деградацією. Щоправда, вона ж і передує цим явищам.

Збагнути сенс прози Леоніда Томи вдасться лише в одному випадку, коли прийняти точку зору головного героя, яким по мірі розвитку сюжету стає Сергій. Та, на біду, вона не досить рельєфно виписана автором, що зовсім не свідчить  про змістовні провали, а скоріше відображає реальний стан: головний герой не має яскраво вираженої позиції, вона начебто розмита його млявими рефлексіями на різноманітні подразники. Єдине, що чітко проглядається – це його здатність до безстороннього споглядання, не завдаючи собі клопоту робити оцінки, тим більше – категоричні. Наш герой — з крильцями метелика, з яких життя подеколи струшує пилок, раз по разу чіпляється до чергової спідниці, щоб вислухати філософські теревені професора Горського, а загалом втішити своє лібідо. «Ти завжди комусь служиш. Ти такий, як кручений панич. Тобі обов’язково треба обвитись біля чогось міцного, тривкого. Інакше ти не можеш». Це так характеризує нашого героя один з персонажів – одноногий Ріко. А як же дивляться в небо наші герої? Схоже, що ніяк, бо не усвідомлюють, що життєва стезя безпосередньо проектується в небеса. Але ж без усвідомлення і розуміння, без нашої доброї волі нічого в житті не змінюється. Отже, в матеріалістичному світі багато що залежить від нас. Ось тут-то й криється конфлікт, який намагається розв’язати головний герой Сергій, усвідомлюючи, що заднім числом нічого змінити не вдасться. Але де взяти сил, щоб змінитись самому? Якщо герой замолоду й уособлював собою для велелюбних женщин ангела, то останні, як відомо, довго на землі жити не можуть і відлітають у вищі сфери, де їм і належить бути. А юнаки так чи інакше перетворюються на чоловіків, але чоловіків не звичайних, а гоголівського типу – псевдомістичних, химерних, заклопотаних постійними настроями самокаяття й рефлексування. Вони ласі до утіх і розваг, та мало придатні вкрутити світові свої мізки. І яка ж користь від такого чоловіка суспільству? Хтось і колись спалив їм крила, і вони вже ніколи не зможуть злетіти, а будуть жити, певніше виживати – нудно, буденно, без усвідомлених зусиль і злетів, у своєму плаксиво-сентиментальному світі, де ніколи не буває перемог, а лиш самісінькі поразки, які перш, ніж статися, народжуються у їхніх головах. Вони їх прикликають своїми жалюгідними заклинаннями, боячись поворухнути пальцем, щоб щось змінити. З’ясувати це ми можемо лишень гіпотетично, незважаючи, що на землі ще досить справ. Але вони воліють йти за Гоголем і жити також за ним. Неспроста ж в уяві нашого героя зринає голова Гоголя, яку, начебто, він украв. Звісно, що до цього він не причетний, але стереотипів, пов’язаних з міфологією Гоголя, набрався доволі, незважаючи, що вони сумнівного ґатунку. Адже в його життя прийшла провокативна містифікація, розщеплення особистості і «двоєдушіє». Скільки ще дурні засіється в голову героя і як довго він долатиме її наслідки, та й чи до краю, за яким розпочнеться протверезіння? Адже все, що потрібно людині, лежить під ногами, а все, що потрібно душі – існує на небесах. То чого ж і навіщо?.. Якого ще прозріння воліє герой? Отого, що  самознищує, випалює, руйнує і вводить у блуд. За таких умов до нас ніколи не припливе нічого вартісного, а якщо й заблудиться, то ми все одно втратимо. Навіть  сонячні протуберанці для нас не блищать, бо ми своєю душевною дріб’язковістю затушовуємо чисте і світле, натомість воліючи жити в сірості і буденності. Для нас більше важить якась побутова дрібниця, ніж доля Батьківщини, міста, села, роду… Ми так зжилися з синицею в руках, що навіть в думках не допускаємо про існування журавля в небі. А свою нерозпорядливість, байдужість, лінощі і душевну захланність списуємо на воріженьків, таємні підступи; свою бідність виправдовуємо браком природних ресурсів, ще чимось, що немає ніякого стосунку до щасливого і звичайного людського життя.

 Але не все так однозначно і тут. Герой, навіть за своєї хронічної аморфності, завжди гостро реагує на національне питання. З чим маємо справу? Чи ж тільки з усвідомленим інстинктом самозахисту, коли руйнують ареал твого існування? Так би було, якби Сергій не виявляв високого рівня самокритичності навіть у цій  делікатній справі. Він добре розуміє, що можуть його одноплемінники, а до чого їм зась.

З роками герой не позбавляється інфантильності, його дитинність прозирає в кожному поступкові, у кожній своїй дії, що радше є бездіяльністю. Допоки таким щось ввижається, діяльні й протверезені діють, роблять справи. Що з того, що не ті справи – нечесні вони якісь, хижість і ницість довкола у всьому. Так ніхто ж і не протистоїть. Одні бездіють, інші – не знають стриму. Вигідна формула – краще бути бідним і нещасним, але чесним і моральним. Одна з форм самообману та ще мімікрія у вічне рабство. Чим не прихисток для моральних покручів. Кожен з нас щоденно закладає у підмурівок суспільної моралі піщинку негативу. Це ж яку скелю зла ми вибудовуємо за своє життя? Аж не віриться, що одинакам вдасться колись зруйнувати сю стіну. Назвемо це все гуманітарною кризою та й по тому… Але ж триває вона не одне століття. Нехай Є.Маланюк шукав її витоків у затемнених століттях – ХІV і ХV, інші вбачають її у Руїні. На нашу думку, бронзовий келих – найкраще пояснення. Кілька сот років тому цей келих став військовою здобиччю козака — предка поета, але через шинок, де той пропився, потрапив до лихварських рук і так блукав століття, доки через ряд оказіональностей,  спорадичних збігів і доброї волі чужих людей не повернувся до спадкоємця. Що ж, річ може повернутися до власника і в такий химерний спосіб. Але легковажно і байдуже втрачений батьківський скарб так легко не дасться вдруге в руки. Краще його не випускати з рук.

Наша історія ніби постає у венеційському дзеркалі Леоніда Томи, яке одночасно відображає минуле, сучасне і майбутнє. На всеньку її важко дивитися, а ще з більшим острахом доводиться очікувати прийдешнього. Адже бачити його у відриві від минулого і сьогодення – неабияка легковажність. Без сумніву, день завтрашній вбере у себе всі хиби минувшини і ґанджі реальності. Потрібні зміни, а на них ще й не заносилося, допоки, як писав один з прототипів героїв повісті Станіслав Розсоха: «Земля, благословенна Мати // Обачніш, обережніше збере докупи // Нову суть і новий зміст дитини, // Яка б любила і була їй вірна». А українці, як історичні оптимісти, будуть чекати.

Оповідання Леоніда Томи — своєрідні, хай і дещо гротескні, образки з літературного життя Харкова і його бомонду. Який же він, отой бомонд у світлі авторського осягнення? Про це йдеться в оповіданнях «Вони сплять?», «Ти уяви собі…», «Ленора», інших оповідках. Читачі, знайомі з літературним життям,  упізнають в героях відомих письменників нашого міста у часовому проміжку від 60-х до 2000-х років. На диво точно і влучно Леонідові Томі вдалося вихопити з багатьох рис найбільш характерні, упізнавані і притаманні конкретному письменникові. Не заради забави і сумнівної дотепності автор роздягає своїх героїв, бо таки прагне оголити їхню сутність і наче підкреслити, що не святі глечики випалюють. Чи втрачають вони при цьому ореол «інженерів людських душ»? Мабуть, що так. Та водночас набувають чисто людських рис, що робить їх, як усі! Однак нас найбільше обходить, як це робить автор. У коротких новелах автор примудряється кількома фразами не тільки змалювати характер, особливості світогляду і уподобань котрогось із представників літературного бомонду, а й розглянути моральні пріоритети, не полишити героїв без своєї, хоч і не прямої, авторської оцінки. Подеколи ці представники не стільки химерно-дивні, скільки незрозумілі читачеві своїми вчинками і своїми думками. Вони постають у всіх життєвих реаліях — без прикрас і глянцювання. Під авторськими «софітами» не ховається жодна риса, жоден ґандж, але все це додає правдивості, робить письмо Леоніда Томи не тільки цікавим, а й глибоким, здатним в ощадливому жанрі оповідання змалювати і людські характери, і риси епохи, на яку ми щоразу чомусь оглядаємося, наче шукаючи там чогось забутого, нез’ясованого, від чого не можемо одірватися, а відтак і відрізати пуповину свого народження. Воістину, без минулого нема майбутнього. Ось тільки усвідомлення цього нам всім дуже часто і не вистачає. Щось би воліли забути, та не можемо. Минуле раз по разу бере над нами верх. Цікаво, що жоден із представників місцевого письменства не проектується на майбуття. Таке враження, що автор не бачить їх у сучасному світі. Можливо, і направду, як продукт тієї епохи — вони залишаються у ній і за велінням автора не можуть переступити за поріг свого часу. Як люди — так, але як носії того світогляду, моральних стереотипів і набутків минувшини, вони перейшли у наш час, привнесли у нього душевний  леп свого соціуму.

Збереженню історичної пам’яті – присвячена історична повість «Гетьманський скарб».

Сиві коні навперемін з муругими волами української історії тягнуть важезний віз помилок, втрат і нездійсненних мрій нашого народу впродовж багатьох поколінь. Якось завжди у всі часи траплялося так, що мрії і сподівання розвіювалися наче вранішній туман, не полишаючи і сліду. «Ми ж так життя свого не жаліли, а бач, що вийшло»,— каже сліпий лірник у розмові з Господом. Жаліли чи не жаліли, а й досі в українських степах воля камінними бабами мовчить. Чи то вищі сили недолугий ген нашому люду вживили, що не може він самотужки вийти на стовбовий шлях, чи то з’єднали, наче на глум, в один кілька несумісних народів. От і мучимося різновекторно впродовж століть. «Хто нас тільки, Микольцю, не дурив! Хто з нас горопашних, пасів не драв!» — каже все той же сліпий лірник. Звісно, не буває падінь без злетів. Та хто їх полічить, коли невдачі наповзають одна на одну, затуляють виднокіл і не видно жодного просвітку. Щоправда, це все більше суб’єктивний погляд, самонавіювання, намагання переконати себе, що все дуже погано і ніщо від нас не залежить. А саме оте ніщо якраз і залежало і залежить від нас. Та для цього вимагалось діяти, бути рішучим, непосидючим і послідовним, здатним до жертовності і мати покликання. Непроста це справа, як і все у цьому житті. Кому що дається…

Історія Миргородської землі часів гетьмана Данила Апостола виписана автором у документальній площині. Леонід Тома не тільки добре володіє фактологічним матеріалом, а й надзвичайно вдало розставляє акценти в тогочасних міждержавних, етнічних і політичних взаєминах сусідніх держав.

Великий і славний рід Апостолів, і таких родів багато розкидано по Україні. Але в читача мимоволі напрошується думка: чому, коли багато людей, і далеко не простих, чинять по правді, їх невпинно настигають поразки? Як пояснити очевидний неологізм? Чому полководці вмирають звитяжцями і великими, а їхні справи дрібніють і маліють аж до тих пір, доки не зникають зовсім? Відповідь очевидна – нащадки не вміли і не вміють берегти здобуте, а може, через свій спрощений світогляд вважають їх не вартими пам’яті. А може, нащадкам щось пороблено і вони не відають – хто і чиї діти вони? Інакше б не паплюжили батьківські справи.

Автор пише: «Російські та зросійщені писарі прізвища простолюду писали на -енко, особи ж вищої управлінської ланки утворювались від імен по батькові на -ов та -єв». Схоже, що не тільки люду нашому імена переінакшили, душі перелицювали, історію переписали, а окрім того ще й на багато літ дезорієнтували у виборі:  хто — свої, а хто — чужі. Саме тому вже декілька століть не можуть себе ідентифікувати, усвідомити, до якого народу належать. Відбрунькувавшись од батьківського етносу, перейнявши поверхово зовнішні ознаки іншого – розмовну лексику, деякі звичаї, але не врісши своїм родовим корінням у нього, ці люди стали чужими собі. Чужим для них став і світ довкола. Як правило, вони майже ніколи не повертаються до отчого порога, а стають третьою силою, яка з особливою жорстокістю і неабиякою запопадливістю служить сильнішому. Їх відзначає зверхнє і презирливе ставлення до народу, з якого вони вийшли. Мстивість їх не знає меж.

Ракурс проблематики ускладнюється, насамперед тим, що для багатьох система координат «свій—чужий» змінилася на протилежність, на щось третє, яке не має своєї ідентичності, таке собі своєрідне людське перекотиполе, яке під тиском зовнішніх чинників перебуває у стані мімікрії.

Мотиви, логіка дій героїв, як і загалом усіх довкола, —  вияви фатальних процесів розпаду усталеного життя українського суспільства, яке після невдалого Переяславського договору 1654 року тріщало по всіх швах.

Багато хитрощів військових, життєвих і дипломатичних доступними були одному з найвідоміших представників роду Апостолів – Данилові. Але він, як і багато хто з його середовища, гарно починали, та погано закінчували. І тут зовсім не йдеться про його особисту життєву стезю, вона у всіх відношеннях була благополучною і щасливою. Від нього багато залежало, коли разом з Іваном Мазепою вони прибули до Москви на заклик князя Голіцина. Невдячна справа гадати, що було б, якби… Та не про гадання ведеться мова. Просто в нашій  історії рідко трапляються рішучі, на межі авантюри вчинки державних діячів. Оминемо мляву спробу гетьмана Мазепи відпасти од Московії. Це була навіть не авантюра, а погано спланована і ще гірше організована потуга, яка коштувала українцям багато крові. Данило Апостол, як і Мазепа, волів крутійством досягти шляхетної мети – відірвати Гетьманщину від Московії і утворити Велике князівство Руське. Реформатор і ліберал – він прагнув обійтися півзаходами, на кшталт того, що вовки ситі і кози цілі. Наскільки це можливо – потверджує життя і пам’ять нащадків у віддаленому часі. Це був, як вже у нас ведеться, поводир, що нікого й нікуди не вів. Його державницький інструментарій не дуже відрізнявся від узвичаєного на цих землях. Випробувані часом і навдивовижу ефективні — доноси, природна хитрість, уміння догодити, не гребуючи підкупом. Увесь цей набір безвідмовно діяв упродовж багатьох століть. Історія знає й неперевершених майстрів доносу давніших часів – князя Олександра Невського. Здається, його не вдалося перевершити ще нікому, навіть українській старшині.

Права і вольності, збереження честі і давніх звичаїв відстоюються не договорами і пактами, вони здобуваються оружно. Тільки тоді вони чогось варті і про них пам’ятають і поважають вороги.

Данило Апостол разом з Іваном Мазепою стояв коло витоків спілки зі шведським королем. Світова історія знає успішні приклади здійснення змов в інтересах народу чи то заради становлення національних держав. Але для цього необхідно багато умов, передовсім, обережність мусить бути розумною, а не надмірною, а хитрість такою, щоб не перехитрити самого себе. Безперечно, будь-яке повстання, як мінімум, мусить готуватися, і бажано — ретельно.

У другій половині повісті, наче розвіюється романтичний чар, з яким зазвичай розповідають про українську історію. Автор напрочуд відверто описує бездарність українських старшин, які тільки тим і зайняті, що торгуються за привілеї, маєтності, гризуться між собою за нагороди і монарші ласки. Потуги на воєнні дії зводяться нанівець нерішучістю, непослідовністю, здається, у ті часи зрадити було так же легко, як вийти з хати на двір. Спочатку спільники таємно покидають гетьмана Мазепу, і вже згодом запобігають ласки у московського царя, виторговуючи собі не тільки привілеїв, а й нових маєтностей. Другосортність, безпринципність, гнучкість, що межує з плазуванням, кидаються у вічі на кожному кроці. А поміж тим —балаканина про Україну, давні звичаї і батьківські скарби, які вони клянуться свято берегти. Оце й усе. Щоправда, були ще «дрібниці» – сплюндровані міста і села, вирізане населення, забрані у рабство жінки і діти, витолочені поля і людські душі. Іще подеколи старшини вижебрували собі щастя – бути героєм чужих перемог, а згодом постійно ловити на собі зверхні і презирливі погляди своїх хазяїв. Простолюд, імовірно, не розумів «високих» задумів старшин і державних мужів, але відчував їхню несправжність  і ненадійність, недовіра до них відштовхувала. Зрадам нема ліку: колишній кошовий приводить ворожі війська на Січ, яку з особливою жорстокістю руйнують; інший козацький старшина через таємну хвіртку проводить в обложене місто ворогів, і ті вирізають потомлених захисників, а заодно і мирне населення. За такого становища – донос стає розмінною монетою, а тим часом Україна кривавиться… Зрадливість набуває небачених масштабів, навіть історики починають плутатися: хто, коли й до кого перебіг і від кого відкинувся, коли запахло смаленим. Марна справа шукати у цих метаннях якийсь прихований смисл – не було його ні тоді, нема його і зараз. Задавнені хвороби, здається, стали невиліковними. Ущербною історію роблять ущербні люди. Дурноверхість старшини давала  приклад для наслідування. То чи ж набагато могла відійти від своїх очільників сірома? Поступово вони перетворювались на людей, які не розділяли владу на свою і чужу. Жодний зайда не викликав спротиву, і так дійшло до того, що Україна перетворилась на прохідний двір. Люди, які не відають, – хто вони – не здатні обороняти свій край, бо ж від кого? Окрім всього, було помічено, що свої справунки старшина залагоджувала довкола посад, маєтностей, землі, хуторів… Тут їх інтереси починалися і тут вони закінчувалися. Україна до їх переліку не входила…

         Зрештою, під кінець повісті автор не тільки підсумовує, а й розставляє доволі жорсткі акценти щодо діяльності козацької старшини. Вони захищались відступаючи, а не нападаючи, з кожним кроком втрачаючи щось. Дуже часто зовнішні загрози переоцінювались, власні можливості применшувались, ще частіше особисті інтереси суперечили державним. Устремління, якщо вони й були, не ставали ділами. Мрії, розмови, зітхання,  наче щось ввижається і шкребеться в душі… Ворог завжди був чисельним і могутнім, навіть, якщо він ще й не приходив, свої сили – невеликими і заздалегідь приреченими на поразку.  З усього виходило: не було потреби, та й задля чого, старшині вдаватися до ризику, авантюр, військових виправ, коли легше, простіше і безпечніше випросити пільг, маєтностей чи то в польського короля, чи то в московського царя. У перспективі міг бути турецький султан чи шведський король. Адже старшина добре затямила: за слухняність довколишні монархи добре платять, і не тільки дукатами і талярами, а й рідною земелькою, ставками, млинами… Тож завжди можна порозумітися, поступитись чимось, щоб щось отримати. Старшина невтомно шукає й шукає покровителів серед чужих правителів. Звична справа і нема куди гріха дівати – солодка.

А Україна, наче той кобзар з поводирем, чвалає зі століття в століття і нема тому шляху кінця. Як нема кінця нашим гіпертрофованим уявленням про винятковість лиха і бід, що валяться на наш народ. А може, все набагато простіше, може, ми самі – біда і лихо своє?

Справляється враження, що автор по-доброму залагодив справи зі славним полковником і гетьманом Данилом Апостолом. Оцінивши його в руслі сентенції М. Грушевського: «Не забруднив руки  зрадою національних інтересів». З огляду на багатьох попередників і наступників – це вже не мало. Але народ чекав і чекає – коли буде більше. Чи ж дочекаємось – залежить не від старшини, а від сіроми. Та от біда, у сіроми душа і досі в неволі, хоч тіло й на свободі. «Докозакувались, Микольцю, тепер і нащадкам нашим доведеться ще довго козакувати, поки виліземо з болота, куди нас чорти загнали», — з болем каже старий лірник своєму поводиреві-підліткові, а загалом — усій Україні.

«Сорочинські оповідки» — медитації душі на різні варіації: процес народження людини і її преображення, романтичне кохання-спогад, ідилічний світ українського села з його мешканцями-диваками. А тим часом золотий човен наших доль гойдається у Всесвіті, шукаючи гавані-притулку.

Як того всього багато – дивацтв, рефлексій, мрій-сновидінь, інстинктів і марень…

То не місяць-повень заглядає у вікно, то макабричний сон долає люд, окутавши їх розум химерами і дивацтвами. Вони прокидаються, та видіння на ймення життя не щезають, хоч «довкола світло, гарно, трава росяна, як перекупана». День згасне раніше, ніж вони отямляться. І нема на те ради. Навіть потужне гравітонне поле зірки Немезиди не має волі над мешканцями того краю. Тим часом ми «одягаємо на золотого птаха нашої душі незграбні й важкі земні тіла», і, здається, настільки важкі, що нам нічого не лишається, як завмерти у важкій знемозі. Дивний і незрозумілий світ людської душі, яка живе сама по собі, нехтуючи своє вмістилище – тіло. Та й навіщо воно потопельнику, коли вода й так змиватиме непотрібну свідомість. Автор говорить: «І могили їх, як гнізда давно відлетілих птахів».

Човен людської душі пливе крізь простір і час, пронизує наші долі і ще довго бовваніє на широкому плесі.

Мовчить Бог.

А велике Ніщо манить і манить нові покоління.

Анатолій Стожук