ПРОСТІР ЧАСУ

«Я розумію літературу передусім як спосіб життя». Так коротко і вичерпно говорить Володимир Брюгген про свій письменни­цький фах. Адже схоже, що поза світом художнього слова він не мислить свого існування. Професія, яку колись обрав він, згодом обрала його і стала сутністю життя. Він із когорти тих, хто приходить у літературу і залишається в ній назавжди.

Ось як Володимир Брюгген характеризує письменницьке життя, власне той стан душі, який ми називаємо жагою літературної творчості. «А все ж таки цікаве заняття — література! Можеш і взагалі нічого не робити, та все одно заклопотаний нею, і тільки нею. Слухаєш, дослухаєшся, спостерігаєш, порівнюєш, пригадуєш, здогадуєшся, зіставляєш, прокручуєш і комбінуєш якісь слова, вирази, думки, підслухані уривки розмов, інтонації…»

У дивному і нерозривному поєднанні живуть герої есеїв Володимира Брюггена «Люди і книги», адже світ людини тісно пов’язаний зі світом друкованого слова, і світ цей дуже делікатний, глибоко інтимний, адже шлях пізнання неминуче приводить до народження якщо не істини, то віри в її існування. Справжні книги залишають глибо­кі борозни в свідомості читача. Саме розуміння цієї складової дає літературному критику підстави виносити свої вердикти, спираючись не тільки на формальні ознаки, коли маєш судити за законами жанру, а й на реальне підґрунтя: життєвий досвід, професіоналізм, ерудицію, вільне орієнтування в літературному процесі.

Зазначимо, що Володимир Брюгген завжди досліджував твори вартісні, принаймні ті, які мали вагомий літературний потенціал. Здається, він ніколи не благословляв у дорогу до читача те, що ніколи не стане літературним явищем. Звісно, траплялися автори, які робили вагомі «заявки», репрезентували себе як обнадійливих початківців, а з часом ніяк себе не проявили або ж не зуміли піднятися до справжньої творчості. Що ж, очікування можуть і не справдитися… Принаймні, нам не вдалося натрапити на жоден факт, який би суперечив сказаному.

Естет і ерудит у доброму розумінні, він безпомильно вміє розгледіти літературний хист, обдарованість, художній смак, відчути естетику твору. На його думку, автор і критик мусять бути налаштовані якщо не на одну психоемоційну хвилю, то принаймні наблизитись одне до одного в розумінні природи літературного твору. Побіжно відзначимо, що без цих умов і не може бути справжнього літературного критика.

Володимир Брюгген ніколи не вдавався до сурогату думки, не збивався до банальних розумувань, а був і є лаконічним у своїй метафоричності, зрештою, викінченим у своїх судженнях, точним в оцінках і проникливим в аналізі. Лише за таких умов читач відчуває, що з ним спілкуються без загравань, з повагою, довірливо, а відтак, нарівні.

У літературі слово виступає мірилом усього — таланту, життєвого досвіду чи його відсутності, творчого потенціалу… Уміння прочитати його, вслухатись у його звучання, відчути душу, яка породила його, засвідчує рівень фаховості критика, професійну придатність бути аналітиком і літературним сповідальником.

Спектр почуттів, який виникає у процесі читання книги, залежить не тільки від твору, а й від того, яким інтелектуальним «багажем» завантажений критик. Взаємозалежність тут очевидна. Досвід, знання, ерудиція не стільки інструмент, скільки набір необхідних якостей, за допомогою яких критик осягає авторський задум і твір у цілому.

Вже сама назва «Люди і книги» окреслює найголовніші аспекти літературних уподобань Володимира Брюггена. Структурно книга складається з двох розділів — «Епістолярні етюди» та «Логіка метаморфоз». Коротким авторським словом Володимир Брюгген вводить читача у світ взаємин людини і книги, викладає принципи свого творчого кредо, свої погляди на літературний процес різних періодів, окреслює напрямки розвитку критичної думки впродовж останніх кількох десятиліть.

Якщо говорити про «Епістолярні етюди», які є мемуарно-психологічними роздумами над життям — швидкоплинним і мінливим, то критик намагається вловити характер і суть змін, еволюцію поглядів письменника під тиском різноманітних обставин, що виявляються найбільше у трансформації «духовного продукту», тобто літературного твору. Передовсім, саме цей аспект цікавить автора етюдів, хоча одразу зазначимо — ним він не обмежується, бо коло його інтересів сягає значно ширших обріїв, ніж може увібрати в себе невелика, хоч і змістовна книга.

Він багато років спостерігав за тим чи іншим письменником, з одними листувався, з іншими перебував і перебуває у дружніх стосунках, і йому було цікаво фіксувати, як особистість письменника і його творчість видозмінюються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. Тобто Володимир Брюгген знає літературний процес як його очевидець і безпосередній учасник.

Свіжим поглядом, метафоричністю і гостротою суджень критик засвідчує реальну свою присутність у літературному процесі і не тільки останніх років, а й більш віддалених часів, коли на літературний олімп сходили ровесники: Іван Драч, Юрій Щербак, Іван Дзюба, а Микола Лукаш, Микола Бажан і Борис Антоненко-Давидович уже посідали найвищі щаблі в українській літературі.

Його аналітична думка навдивовижу мінлива й рухома, він залучає до аргументації досвід і погляди різних авторів, що мають стало вагоме місце в літературі, у той же час його позиція проявляється саме там і саме тоді, коли потрібно виокремити, акцентувати увагу читача на голов­ному, найбільш суттєвому і властивому тільки цьому письменнику, або ж тому, що він привніс у загальний літературний процес. Відчувається, як у багатьох випадках критик захоплюється майстерністю автора, його вмінням вибудовувати сюжет, розкривати характери, бути переконливим і несподіваним. Вдала книга і розуміння автор­ського задуму додають критику азарту, захоплюють, полонять і очаровують.

З повагою і толерантністю говорить автор про своїх колег, друзів, просто письменників, знайомих лишень за їхньою творчістю.

Так, критика, зокрема, цікавить, як Юрій Мушкетик упродовж багатьох років встановлює «свої індивідуальні взаємини з історією України й сучасним суспільним життям». «Динаміка, здатність до внутрішніх видозмін» притаманні Івану Дзюбі, який, на думку Володимира Брюггена, є «найбільш яскравим політично й публіцистично орієнтованим нашим критиком і літературознавцем». На підтвердження цієї тези варто згадати видані Іваном Дзюбою в останні роки книги «Є поети для епох» — про творчість і життя Ліни Костенко, «Нагнітання мороку». Ці книги як застереження і попередження про загрозу знищення України, що особливо є актуальним нині. Багатолітня дружба з Іваном Драчем не додає компліментарності в оцінці доробку поета, лишень робить її пристрасно-щирою й глибшою. Тож критик вважає, що в творчості Івана Драча криється «уособлений в слові спраглий і невпокорений дух». І, як здається, Володимир Брюгген небезпідставно ствер­джує, що цей дух «здатний до саморозвитку», адже він націлений у майбутнє, усією кореневою системою пов’язаний з історичним ґрунтом, із життям та долею свого народу. Така оцінка є наслідком глибокого прочитання критиком творчості Івана Драча, проникнення у складний і багатоманітний світ його естетики, коли в прозорості поетичної мови зринають глибокі думки і великі почуття. Тож погодьмося, що маємо досить переконливе пояснення тих метаморфоз, які відбуваються з читачем, при осяганні одного й того ж твору у динамічному розвитку — зміні суспільних, політичних і, як наслідок, особистісних цінностей. Тут мається на увазі переоцінка того чи іншого твору в часовому і просторовому аспектах при швидкоплинній зміні буттєвих умов. Адже не секрет, що в інших суспільних координатах по-іншому прочитується і літературний твір. Те, що вчора для читача ще було недосяжним, сьогодні робиться очевидним і наче вписаним у логіку його мислення. Позаяк це не проста зміна точки зору, радше то — розкриття і переосмислення засадничих поглядів на світ і життя. Але так буває тільки у випадку, коли стикаємося із загадкою творів, створених талановитими майстрами, у яких архітектоніка слова — багатошарова, пронизана капілярами генетичної пам’яті народу, збагачена багатовіковим досвідом і мудрістю його кращих представників.

Предметом літератури, як і загалом усього мистецтва, є долі людські. Єдино вони залишаються цікавими читачеві. А все інше — то засоби до їх відображення. Але ж саме ці засоби, побічні з точки зору читача, і визначають змістовність, структуру і наповненість твору — психологічну, сюжетну, подієву, роблять його явищем у духовному і культурному житті.

Слід відзначити, що творчість багатьох письменників із шістдесятих—вісімдесятих, і зокрема декого з персоналій книги, переважно віддзеркалювала не зовсім об’єктивні реалії життя, а несла в собі ідеологічні нашарування через суб’єктивні та об’єктивні обставини, серед яких домінували перші: людина з багатьох причин не завжди може звільнитися від впливів суспільства, навіть якщо вона й розуміє неприйнятність його ідеологічних засад. Та Володимир Брюгген добре вміє відділяти головне від другорядного і проникати в сутнісні виміри твору, осягати його пульсуючу структуру, виокремлювати справжнє й відкидати несуттєве, розуміючи справжню його ціну і закономірність з’яви.

Зазвичай читач не потребує поводиря у виборі книги, він покладається на свої смаки, інтуїцію, зрештою, симпатію до певного типу літератури, він шукає співзвучності своїм настроям, уявленням про світ, добро і зло, любов і ненависть. Однак критик своїм аналізом посилює сприйняття твору, розкладає по поличках те, що прочитується між рядками, допомагаючи читачеві рельєфніше осягнути задум автора, зіставити свою оцінку з думкою фахівця, зробити об’єктивні висновки.

Статті Володимира Брюггена більшою мірою є психологічними портретами письменників: з одними він спілкувався колись, з іншими продовжує спілкуватися сьогодні, шанує за чесноти у творчості і в житті, відчуває близькість і спорідненість світоглядну, сповідує з ними однакові цінності. Проте у своїх розмислах автор не обмежується мемуарністю з притаманною їй ностальгійністю, натомість у статтях проявляються сильні мотиви сучасності. «Минуле не стає обов’язковим, — каже автор, — але, безумовно, лишається неминучим».

Автор виокремлює ті літературно­естетичні цінності, які й сам сповідує в житті і дотримується у творчості. У великому світі маленька людина ніколи не загубиться, коли лишень обіпреться на… естетику і духовні набутки своїх попередників, чия творчість була і є визначальною і ствердженою читацьким визнанням.

Вже з перших сторінок відчувається напружена робота думки, автор вільно оперує виражальними засобами, розглядаючи зусебіч твір, під різними кутами, препаруючи його, наче розбирає на складові, і тим самим даючи читачеві зрозуміти, що до його рук потрапила книга вартісна, здатна, імовірно, зробити світ кращим і мудрішим.

«З чого складається літературний талант? Гадаю, з не меншої кількості компонентів, ніж людська вдача. А може, й з більшої? Адже талант безмежно розсуває природні «рамки» індивідуальності, роблячи для неї приступним і духовний, і психічний світ інших людей. І неодмінною, дорогою й примхливою рисою таланту є бездоганне чуття мови, що базується на ґрунтовному знанні й жадобі до нових і нових заглибів її невичерпного океану».

З яким захопленням читаються Лукашеві студії з мистецтва перекладу, з якою повагою і теплотою згадує Володимир Брюгген їхні ялтинські та київ­ські зустрічі, демонструючи вміння виокремити, наче вилущити, із розмов найвагоміше, елемент мистецький, пізнавальний, магію Лукашевих перетворень іншомовного твору в перекладі і простого людського спілкування. Тут є все: дивовижна мінливість станів, різнополярність устремлінь… «Мені завжди думалося: як в одній людській подобі рівноправно уживаються німецькі, французькі, польські, словацькі, англійські та багато інших прозаїків і поетів?..»

В одному з етюдів Володимир Брюгген побіжно зазначає, що належить до людей, які високо цінують епістолярій. На жаль, досить рідкісна звичка для наших днів, але ж наскільки це місткий і всеохопний літературний жанр, що найповніше характеризує міру схильності письменника до творення, його спроможність осмислювати як особисте, так і суспільне життя, здатність залишати слід теперішнього для майбутнього. Епістолярні діалоги народжуються відчуттям спорідненості душ, близькістю духовно­естетичних смаків і уподобань, усвідомленням спільності переконань. Листи багатьох письменників стали справжніми документами епохи. Схильність до листування засвідчує безперервність творчого процесу в лабораторії письменника, неабияку роботу його думки. Зрештою, листи письменників — це послання в майбутнє. Важливий момент у літературному житті — оприлюднення епістолярного спадку. Факт такого явища спостерігаємо, коли Володимир Брюгген публікує один із листів Б. Д. Антоненка-Давидовича, який дає настанови тоді ще молодому літературному критикові, наголошуючи на важливості мови в художньому творі, дослідженні психології вчинків персонажів, їх мотивації і переконливості з погляду художньої правди і життєвої достовірності. Словом, досвід митця зав­жди повчальний, а митця такого масштабу, як Б. Д. Антоненко-Давидович, і поготів. Відрадно, що критик-початківець відчув це одразу, сприйняв не як компліментарність, а як вияв дружнього ставлення і щирого бажання допомогти. Лише один фрагмент, а перед читачем постає письменник — доброзичливий і щирий до молодшого товариша, з напрочуд широким діапазоном мислення, ненав’язливою твердістю у відстоюванні власних творчих принципів, який являє читачеві повчальний приклад розумного і зацікавленого ставлення до літературної критики, а ще демонструє прагнення до встановлення істини, засвідчує невситиму допитливість до людини і художнього твору…

Характерно, що Володимир Брюгген, який упродовж свого літературного життя найвище цінував і цінує наявність художньої концепції твору, не оминає своєю увагою творчі принципи письменника, які засвідчують: перед читачем особистість чи її муляж, а також розглядає твір на предмет художньої повнокровності, заглиблення автора у психіку героїв.

З оповіді до оповіді Володимир Брюгген зберігає пристрасну вірність епістолярному жанрові, бо невдовзі знову натрапляємо на черговий есей під промовистою назвою «Без листів література неповна». Цього разу Володимир Брюгген роздумує над листами свого товариша Юрія Щербака. І як завжди — виявляє оригінальність, небуденність думки, вміння прочитати не просто лист як дружнє чи ділове послання, а як «щедрість творчого мислення, поспіль літературне бачення світу й людей…» На думку критика, у листах найчастіше надибуєш на самоатестацію творчої людини. І цим цінні для нас листи, але й не тільки цим… День вчорашній і день сьогоднішній, який неодмінно стане днем завтрашнім і збереже в собі дух, аромат і життєдайність дня вчорашнього і дня сьогоднішнього… Доносять усе це до нас листи. Змінюється час, еволюціонують люди, нові суспільні умови диктують свої вимоги, відображаючись у творчості, а над усім тим володарює час, зафіксований у листуванні.

Ми оглянули лише невеличку дещицю з листів, оприлюднених Володимиром Брюггеном зі свого «нержавіючого» літературного резерву, але аргументів на користь і важливість існування епістолярного жанру отримали достатньо. Залишається чекати з’яви нових епістолярних послань із запасників наших літераторів, і Володимира Брюггена зокрема.

Ще одна призабута сторінка відкривається у спомині про «знайомого і незнайомого» для сучасного читача Ігоря Муратова, відомого літератора — поета, драматурга, автора багатьох романів. Нині відзначається 100-ліття від дня його народження. Критика передусім цікавить щедра на творче горіння натура, неабияка широта інтересів письменника, допитливість до людини, вірність у дружбі і непримиренність до сірості і дріб’язковості. Володимир Брюгген багато років спостерігав за цією неординарною натурою, оригінальним ліриком, який залишив нащадкам «багато справді вічних рядків». Ігор Муратов був прискіпливим, якщо можна вжити такий вираз, мовознавцем. Точність у слові була для нього не тільки необхідною умовою творення, а й життєвою потребою. Нерідко, посперечавшись із кимось із колег із приводу якогось слова, він міг згайнувати не один день на пошуки всіх відтінків його значення у словниках, у творах класиків. Він прагнув критичного аналізу своїх творів, і коли вважав його обґрунтованим, шукав у зауваженнях спонуки до самоаналізу, кон­структивного саморозгляду своїх творів. Така риса притаманна тим літераторам, які перебувають у постійному творчому пошукові. Саме таким був, на думку Володимира Брюггена, Ігор Муратов. Внутрішня готовність до конструктивних оцінок, особиста вимогливість до слова, переконаність, що тільки художня правда є тим мірилом, яке підносить твір над плином буденності, допомагали письменникові забезпечувати незмінно високий художній рівень своїх книг.

Знайомство критика з Миколою Бажаном відбулося в далекі 60-ті, і, безперечно, для молодого тоді літератора, це була небуденна подія. Та й постать самого Миколи Бажана була вражаюча… Його ім’я саме промовляло за себе. Тож не важко уявити, що значило таке знайомство. Але ж запам’яталися не тільки дрібниці, а й риси, особливості багатогранної натури Миколи Платоновича. Критик спостерігає за Миколою Бажаном, наче визбируючи ознаки, які в сукупності творять особистість із великої літери. Автор від­значає щирість, непідробну зацікавленість до будь-якої справи, з якою стикається Микола Бажан. Здавалося, його натура начисто визбавлена его­їзму, позування, показної ефектності, самозакоханості — так притаманних творчим натурам. Видатні постаті, як правило, створюють довкола себе власне силове поле, в яке потрапляють оточуючі. І це природно. Притягальна сила таланту настільки потужна, що втягує у свою орбіту всіх, до кого лишень дотикається. Володимир Брюгген, залишаючись вірним своєму улюбленому жанрові — епістолярному — і тут видобуває на світ фрагмент листа­заповіту батька Миколи Бажана Платона Артемовича. Буквально кілька абзаців з кількома архаїчними виразами — і перед нами постає не тільки родина Миколи Платоновича, а й власне він сам, уже інший, може, навіть ближчий і приступніший, бо починаєш розуміти — звідки його витоки, в якому середовищі зростав і виховувався майбутній письменник. Ще і ще переконуєшся, що завдання літературного критика — не тільки аналізувати художні твори, а насамперед відкривати читачеві автора — особистість, людину і, загалом, митця.

«Чим виміряється жива присутність інших людей у нашому житті? Пам’яттю, вдячністю, пересторогою?.. Добрим словом, дружнім потиском руки, недосяжністю нашої мрії, яку поділяли й до якої торували свою стежку інші люди, які вже завершили земну путь і лишили нам свій легкий подих?»

Нещодавно «Літературна Україна» нагадала про черговий ювілей. Цього разу — 50-річчя виходу у світ збірок: Василя Симоненка «Тиша і грім», Миколи Вінграновського «Атомні прелюди», Івана Драча «Соняшник». «На той час у мистецтві панували тиша, спокій і велемовна ідеологічна риторика». Так характеризує час і обставини, у яких побачила світ перша збірка Івана Драча, Володимир Брюгген у «Коментарі до книги Івана Драча «Анатомія блискавки». Саме ці троє авторів зробили найбільшу «зарубку» в шістдесятих, щоб той час запав у пам’ять, як вивільнення мистецького духу з­під спуду сталінських і післясталінських ідеологем. Володимир Брюгген детально аналізує книгу вибраних поезій Івана Драча, розглядаючи її з різних точок зору. Слід відзначити, що упорядником «Анатомії блискавки» був саме він, Володимир Брюгген. На його думку, блискавка освітила величезний простір, і саме поезія мала зафіксувати миттєвість. Але, прочитавши есей про Івана Драча, починаєш розуміти, що Володимир Брюгген виходить за рамки жанру і вдається до більш широкого аналізу книги, означивши заголовками спрямування своїх досліджень. Ось деякі з них: «Ім’я поета», «Поетична мова», «Метафори», «Назва книги» тощо. Буквально кількома абзацами Володимиру Брюггену вдається не тільки розглянути основні аспекти поетичної мови, її складовість, а й проаналізувати на відповідність літературним вимогам поетичну мову Івана Драча.

Напрочуд продуктивним виявився критик у розділі, де йдеться про метафорику поезій Івана Драча. Безперечно, що такий талановитий, нестаріючий у творчості поет, як Іван Драч, протягом свого творчого життя не міг не звертатися до видатних постатей з історії і культури минулого. Філософсько­поетичне осмислення їх життєвого шляху в контексті соціальної історії, риторичність натяків на сучасність і конкретизування стосовно сучасних персоналій додають творчості Івана Драча історичної змістовності й емоційної напруженості, попри її мінливість і багатовідтінковість. Читач занурюється у світ складної і різновимірної психологічної дії поетичного твору. Не буде відкриттям, коли скажемо, що талант не зростає на порожньому місці. Іван Драч — не виняток. У його поезіях прочитуються впливи великих Шевченка і Сковороди, творчо сприйнятий досвід майстрів ближчого і дальшого минулого.

Безсумнівно, що творчість видатного поета за майже півстолітній відтинок не оминали і не оминають критики, літературознавці, колеги-поети, для яких він став символом поетичного покоління, що визначав шляхи розвитку української літератури на багато десятиліть. Та особливе місце у творчому житті поета посів Леонід Новиченко, який не тільки виступив із напутнім словом до книги «Соняшник», але й захистив молодого поета від зайвих нападок за відхід від звичних канонів і літературних стереотипів.

Володимир Брюгген, як критик із великою творчою біографією, літературним стажем і письменницьким досвідом, ніколи не опускався до того, щоб безпідставно співати осанну котромусь із письменників, натомість він тверезо й емоційно­щиро, зважено й прискіпливо розглядає їхню творчість крізь призму життєвої достовірності й художньої правди, не оминаючи своїм поглядом всі складники літературного твору, насамперед цілісність, образність, зрілість мислення, відчуття ваги і сили слова, вмотивована ускладненість якого виростає з внутрішнього змісту, але це ускладненість, яка не затуманює, а освітлює систему образів. Він ніколи не рахувався з офіційною думкою — волів мати свою, незалежну, породжену лише особистими переконаннями і міркуваннями над прочитаним.

Читаючи роздуми Володимира Брюггена над книгою «Анатомія блискавки», починаєш відчувати, як критик уміє точно, лаконічно, ясно і зрозуміло формулювати свою думку, виокремлювати головне, звертати увагу на допоміжне, але не другорядне, прояснювати зміст і суть проблематики. Достоту, слідуючи за роздумами критика, починаєш усвідомлювати, як вибудовує свої судження Володимир Брюгген, з якою логікою і напруженістю, керуючись бездоганним смаком і почуттям міри, він розглядає художній твір, демонструючи гармонійне відчуття деталі й цілого в поетичному творі. Влучна точність його оцінок навдивовижу метафорична, ощадлива і яскрава.

Наступною темою етюдів стала постать ще одного нашого земляка — видатного поета і перекладача Василя Олександровича Мисика. Володимир Брюгген оглядає його творчість із 20-х років ХХ століття, коли «від українських ланів у літературу прийшов новий майстер», — і до зрілості. Розглядаючи індивідуальне, притаманне лише конкретно цьому авторові, критик виходить на узагальнення, порушує загальні основоположні для мистецтва закономірності. Володимира Брюггена захоплює проблематика становлення поета, оволодіння ним тонкощів поетичної форми і здатність до постійного самовдосконалення, яка раз по разу вибухає новими знахідками і свіжими мотивами у творчості, адже це — глибоко еволюційний процес, який дає змогу уникнути самоповторів, тупцювання на місці і викликаних ними творчих криз, самозгасання. Василь Мисик щасливо уникнув ранніх злетів і вразливих падінь. Життя він сприймав у розвитку, гостро реагуючи на епохальні суспільні зрушення, відтворюючи їх у своїй творчості, незмінно демонструючи при цьому неабияку естетичну вимогливість, самокритичність і високий художній смак. Саме ці якості ставали пересторогою від світоглядних помилок і вторинності. Для його життєвої і літературної планиди характерна доля його покоління — з усіма його особливостями: трагізмом, соціальними потрясіннями, розрухою, винищенням узвичаєного і споконвічного укладу життя, однак з офіційної точки зору це подавалося як розкріпачений труд, ентузіазм, вірність життєвим і творчим ідеалам, іншим ідеологічним забобонам, які відігравали роль світоглядних принад, які мали вести людей у світле майбуття.

Аналізуючи книги «Берег» і «Планета», Володимир Брюгген намагається наголосити на масштабності художнього мислення поета, афористичності втілення думок і образів у віршованій формі, що вилились у сюжетну стрункість і довершеність типажів у творчості Василя Мисика.

Звісно, що Володимира Брюггена не могла не зацікавити перекладацька лабораторія Василя Мисика. Адже саме у перекладацтві він зміг зреалізувати своє майстерне володіння словом, відтворити дух оригіналу і донести до іншомовного читача повноцінний твір. Перекладацький «хліб» добре знайомий і Володимиру Брюггену. Тож, окрім чисто професійної зацікавленості перекладами Василя Мисика, відчувається, зокрема, і письменницький інтерес.

Інша іпостась Василя Мисика, яка привернула увагу критика, — Мисик-прозаїк. У нині вже далекому 1978 році у видавництві «Прапор» побачила світ книга «Брянський ліс». Це була справжня несподіванка, адже досі Василя Мисика знали як поета і перекладача, а тут перед читачем постав прозаїк з оповіданнями, написаними у різний час, зокрема в 50-х і 60-х роках. Критик детально розглядає прозовий доробок Василя Мисика, гостро відзначаючи як здобутки, так і прорахунки. Однак беззаперечним позитивом є те, на думку критика, що Василь Мисик, шукаючи нової літературної форми для ширшого розкриття тем, намагаючись уникнути самоповторів і тупцювання на місці, прагнучи оновлення і видозмін, звернувся до прози. Незважаючи на притаманний його поезіям динамізм поетичної думки, вишуканість стилю, неабиякий художній смак, Василь Мисик відчув потребу зміни не тільки набутих за тривале літературне життя поетичних форм, а й освоєння інших жанрів. Скорше всього Василь Мисик прагнув у прозі донести до читача те, що було складно, а подеколи й неможливо у поетичній формі. Радше це була віддушина, яка мала народити новий досвід і нову якість. Він зберіг і в прозі дивовижну поетичну образність і точність мови, ліризм і лапідарну точність письма. Беззаперечно, що велетенський життєвий і літературний досвід у поєднанні з широким використанням природної художньої основи мови вивели б його на якісно новий рівень. Однак Василь Мисик увійшов у літературу як талановитий поет і перекладач. Його прозовий доробок наче залишився на другому плані і, здається, чекає не тільки дослідників, а й нового прочитання.

У той же час зміна жанрових уподобань вла­стива і самому Володимиру Брюггену. Довгий час його знали як критика, літературознавця, автора сотень і сотень статей, відгуків на різноманітні події літературного життя, та на початку 90-х Володимир Брюгген набув нового письменницького реноме — автора «Блокнотів», жанр яких можна означити як філософські медитації, подані у формі афоризмів. Однак це тема іншої розмови.

Критичні статті Володимира Брюггена цікаві, насамперед, наявністю жвавої, викінченої, еле­гантної і добре ограненої авторської думки, динамічністю вибудовування ланцюжка аргумен­тацій, несподіваним ракурсом критичного погляду. Здається, для критика незмінними залишаються такі «атрибути» художнього твору, як драматизм, глибокий психологізм, підтекст, широка палітра виражальних засобів, лексичне й інтонаційне багатство. За висловлюванням Володимира Брюггена, він насамперед пробує твір на наявність у ньому авторських макро­ і мікросвітів. Це начебто тест на професійну придатність автора, з’ясування, який інтелектуальний «багаж» несе він у собі, які моральні критерії прикладає до своєї творчості. Вочевидь — це відправна точка для критичного аналізу, адже критиком рухає бажання глибше, ніж будь-який інший читач, зрозуміти мету, ціль і задум письменника, а відтак прояснити, що і як хотів він донести до споживача свого продукту.

«Критика повинна перш за все точно оцінювати художні явища й давати певну орієнтацію для «споживачів мистецтва». Не помилюсь, коли скажу, що окрім всього Володимир Брюгген своїми есеями занурює читача у творчий і моральний світ літературного життя недалекого минулого, у якому таки багато літераторів дотримувалися професійного «кодексу честі», намагалися не тільки не грішити проти істини, а й не йшли на компроміси із власною совістю. Автор повертає нас до імен із недалекого минулого. Власне, їх ще майже всі пам’ятають, когось рідше, когось частіше згадують, про них пишуть, хоч і не так часто, як того вони заслуговують. А тим часом за лаштунками літературознавчих і критичних оцінок і здорового глузду поспішно і галасливо ладнають нову, і, схоже на те, альтернативну літературу. Тож гасло «Нон конформізм!» трішки старіше, ніж батьки його нинішніх глашатаїв. Добре ім’я цінувалося в усі часи. Його берегли і шанували, незважаючи на непрості соціальні умови і суспільно-політичні катаклізми.

Пам’ятаймо, що будь-який аргумент критика натикається на контраргумент художнього твору, авторського замислу — це своєрідний «опір» матеріалу. І тут головне — не зруйнувати внутрішню логіку твору, а зробити її більш рельєфною, опуклою, проясненою і чіткою. Це одне із завдань літературного критика. Його роботу можна прирівняти до роботи огранщика діамантів, звісно за винятком тих випадків, коли він не береться за огранку грубого булижника. Критик за допомогою літературознавчих інструментів, високого художнього смаку, ерудиції, доброго знання і розуміння логіки розвитку літпроцесу виносить присуд, але не вирок! Тож дуже часто важливо не тільки, що каже літературний критик, а й як він це робить — з якими емоціями, експресією, до якої градації естетичних мірок він вдається. Тут потрібна делікатність. Адже в іншому разі дуже легко зруйнувати легенду художнього твору.

Діапазон творчих уподобань Володимира Брюггена у нашому сприйнятті суттєво розширюється після ознайомлення з есеєм «Поет академічної праці», у якому йдеться про призабутого письменника, збирача етнографічних і фольк­лорних матеріалів, автора критико­біографічних етюдів, редактора, видавця, відомого науковця Володимира Гнатюка (1871–1926). Сьогодні вже з певністю можна сказати, що Володимир Гнатюк упродовж усього свого творчого життя прагнув «зробити всезагальним набутком багатющу усну творчість українського народу, в якій відбивалася вся історія, побут і звичаї людей, їхня психологія й характер». Його порівняльно-історичний аналіз текстів із різних регіонів України стверджував про єдність українського народу. Тож Володимира Гнатюка ми по праву можемо називати духовним об’єднувачем українських земель.

Володимир Брюгген, розглядаючи творчість фольклориста й етнографа Володимира Гнатюка, доходить висновку: «Широка панорамність української мови, зафіксована й представлена в книгах В. Гнатюка, переконливо засвідчує єдність коріння і єдність історичного шляху розвитку української мови, що підтверджує етнічну й ментальну єдність українського народу».

Саме стараннями Володимира Гнатюка було започатковано систематизований випуск україн­ського фольклору, який уже не припиняється до наших днів. Та є у творчості Володимира Гнатюка особлива сторінка… Багатолітні старання великого загону добровільних збирачів, на чолі якого він стояв, увінчалися двома томами українського сороміцького фольклору. Здавалося б, незвичний і неочікуваний плід. Та все, що жило і живе серед людей, є природним і неодмінно переливається в усно-писемну народну творчість, яка не може не становити зацікавлення для науковців. Адже саме в ній ховається глибоке історичне коріння звичаїв, вірувань, обрядів тощо. Народна свідомість багатогранніша, ніж ми це звикли репрезентувати.

Критикові довелося працювати над перекладами українського сороміцького фольклору на замовлення одного з московських видавництв наприкінці 90-х років. «Складне й захоплююче завдання!» — констатує Володимир Брюгген. І йдеться тут не лишень про технічні складнощі — діалектизми, архаїчність мови, її живі розмовні пласти з різних регіонів України, переважно західних областей. Сама доля прижиттєвого видання сороміцького фольклору Володимира Гнатюка досить драматична. Офіційно книга була заборонена одразу після виходу, згодом суспільний осуд, пересуди і кепкування… чекали на унікальні матеріали, які збиралися різними людьми впродовж багатьох років. Під деякими сюжетами, як відзначає Володимир Брюгген, стоїть ремарка: «Записав доктор Іван Франко». «Крізь природну в даному випадку відсутність сором’язливості, наліт брутальної лексики, що становить поверховий шар у сюжетних і психологічних розробках, перед нами відкривається воістину неозоре море народного життя в усьому багатстві його форм, традицій і найінтимніших проявів». Чим це не народний «Декамерон», створений на українському ґрунті. Володимир Гнатюк у товаристві таких самих ентузіастів уможливив не тільки дослідникам, а й усім читачам познайомитися із замовчуваними пластами національного фольклору, употаєним народним життям у царині звичаїв, обрядів і, звісно ж, забобонів, про які не прийнято розводитися на широку публіку.

Підступаючи до аналітичного розгляду книги оповідань Леоніда Первомайського «Оповідання не для розваги» (1970), критик окреслює кількома фразами напрямок своєї думки: «Дивна це річ: уміння писати коротко». Тобто, на думку Володимира Брюггена, викінченість художнього твору не залежить від його обсягу, тож критик для більшої ясності й розуміння вводить поняття «короткого» часу, як своєрідного сприйняття художнього твору, коли час, проведений за читанням, не важить, а значення має тільки те, що читаєш. Тобто, коли літературний твір полонить уяву читача, то він не тільки не помічає часу, а й обсягу твору. Тож маємо випадок, коли читач буквально «проковтує» книгу. І справа тут зовсім не в сюжеті чи подієвості, а скорше в образності викладу, естетичній умовності зображуваного, багатстві підтексту. Воче­видь у даному випадку автор художнього твору правильно обрав засоби впливу на читача, зваживши на те, що останнього слід передовсім зацікавити, заінтригувати, а вже тоді вдаватись до бажаного творчого самовираження.

Есей називається «Спогад і образ». Тож одразу можемо стверджувати, що тема спогадів у книзі Л. Первомайського «Оповідання не для розваги» буде визначальною. Власне так воно і є, адже книга оповідань базується в основному на спогадах і зустрічах на фронтових дорогах. Наскільки авторові вдається зреалізувати свої задуми, засвідчує щільність психологічної насиченості творів у надзвичайно концентрованій і переконливій образній формі, і в той же час сюжетні рамки, у межах яких розгортається внутрішня дія, наче відступають на задній план. Бо тут більше важить психологічна насиченість. Володимир Брюгген наголошує, як стрімко наростає темп внутріш­ньої дії при відносній уповільненості розвитку сюжету. Критик надає великого значення вмінню організації цільності художнього твору, де гармонійно існує часткове і ціле, де сплітаються ідеї й моральні імперативи, психологічна вмотивованість і життєві переконання героїв, творячи світ художніх образів, за якими постає правда життя у формі літературних інтерпретацій. Тож мірки, з якими Володимир Брюгген підходить до аналізу, не стільки традиційно­стандартні, скільки стало­професійні. І хай нам здається, що оцінка твору суб’єктивна, однак вона позбавлена суб’єктивізму на кшталт подобається — не подобається, який не залишає щілини для іншої думки, іншого погляду. Критик дотримується принципу: не нав’язувати своїх думок і міркувань, а переконувати і полемізувати. А з такими аргументами важко не погодитися. Зважмо, що критик аргументовано розглядає написане, а не гадає про те, чого у книзі нема і що, можливо, хотілося б бачити. Для критика твір — доконаний факт, і єдино він може бути об’єктом дослідження. Саме такий підхід підводить Володимира Брюггена до критичного розгляду прорахунків Л. Первомайського­прозаїка в оповіданнях «…День перший», «Кострома», «Бережіть торфовища». Прозаїк, на думку критика, в окремих оповіданнях наче втрачає відчуття власного макросвіту, невмотивовано звужує розгортання сюжету, залишаючи оповідання в тісних рамках якогось випадку, натомість додаючи до й без того голого факту надмірної документальності. Звісно, що за такого розвитку неможливо уникнути стильового спрощення і малорухливого невиразного сюжету. А це вже невдача. Втішимо себе тим, що на зміну невдачам приходять успіхи. Не уникнув цього і Леонід Первомайський, залишивши читачам кращі зразки своєї творчості.

Проблематику творчої еволюції письменника, її форми і напрямки розвитку Володимир Брюгген порушує на прикладі Володимира Дрозда і, зокре­ма, його повісті «Самотній вовк». Вочевидь, ця проблема неабияк обходить і самого критика, бо він досить детально обсервує зміст повісті, шукаючи, у чому ж, власне, змінився автор. Та чи ж завжди вдається осягнути те, що неможливо відчути на дотик, побачити і почути? Особливо, коли зміни зачіпають сферу духовну, світ люд­ської свідомості. Ці трансформації супроводжуються ломкою узвичаєного і перебудовою освоєного. Мабуть, у таких випадках еволюція відбувається повільно й непомітно, настільки латентно, що ти себе попереднього не годен осягнути. Наразі так воно і є. Далебі, лише час здатен пролити світло на ці процеси, а читач зможе осягнути зміни з виходом нової книги «свого» письменника.

Сюрреалізм Рене Магрітта з обкладинки книги Анатолія Макарова «П’ять етюдів» — не що інше, як натяк, як символічна проекція поглядів автора на обшир асоціацій, узагальнень в ірраціональному сприйнятті світу в наступному його худож­ньому переосмисленні. Уже з одного цього можна виснувати, що для Анатолія Макарова більше важать внутрішні зв’язки в художньому творі, роль підсвідомого, його природа і походження, ніж подієве наповнення сюжету. А це вже характерна риса, яка, безперечно, викаже себе в подальших дослідженнях. Митець у процесі створення художнього твору не залишається незмінним, він зазнає трансформації психічних станів, духовних перетворень і психоемоційних випробувань. Володимир Брюгген, працюючи над книгою Анатолія Макарова, доходить висновку, що справжнім живильним середовищем мистецтва може бути і є лише культура з усіма її складовими, як­от: історична пам’ять, знання, досвід, ерудиція, здатність співпереживати і співчувати… Яблуко пізнання не завжди і не всім приступне, але той, хто прагне — може досягти багато чого і навіть пізнати логіку метаморфоз…

На думку критика, літературне мислення зов­сім не тривіальний спосіб життя, над ним не тяжіє буденність, інерція заскорузлості і тягар стереотипів, тож саме воно здатне народити нову літературну якість. Але тільки в поєднанні з широкими відомостями з історії, філософії, усього спектру гуманітарних знань і літературним мисленням ми можемо говорити про логіку метаморфоз мислення письменника як найбільш здатну видозмінюватися субстанцію під впливом різноманітних факторів, як внутрішніх: усвідомлення суспільних змін, моральна переоцінка орієнтирів, так і зовнішніх чинників, які діють безпе­рервно на людину: суспільні зрушення, соціально-економічні перетворення, революційні сплески або ж затхла атмосфера безправ’я, відсутність духовного життя, агресія сірості і навіть новітніх літературних конкістадорів. «Рух творчої особи­стості примхливий, та завжди визначається бажанням новизни й небажанням повторення». Але для цього «треба володіти терпінням мурахи й силою галерного раба». Саме до таких дефініцій вдається автор, і відчувається, що в ньому нуртує експресія і запал, без яких текст стане млявим і непридатним до «споживання». А цього Володимир Брюгген не любить ні в собі, ні в інших… Що з того, що окремі заповзятливі літературні молодики час від часу зчиняють рейвахи про «вичерпаність», «виродження» того чи іншого письмен­ника, зокрема так званих «шістдесятників», і проголошують пошук нових шляхів. Насправді, цей пошук лишень декларується, але це зовсім не означає, що їм вдалося твердо стати на шлях такого пошуку. На превеликий жаль, їхня творчість стверджує інше, а читацький вердикт дуже часто буває сумним, бо таки частенько здоровий глузд підказує, що нам намагаються підсунути пустушку. Все це зазвичай супроводжується надмірним галасом, самопіаром, перехресним вихвалянням у своєму середовищі, та виявляється, що «гора», як і колись, спроможна народити хіба що мишу.

Нині чомусь неприховано і, на наш погляд, невмотивовано будь-якою доцільністю намагаються перервати тяглість духовного життя різних творчих поколінь. І якби ж то справа була у простому прагненні змін, продиктованих чи то юнацьким максималізмом, чи то намаганням заперечити, а відтак і відкинути вчорашні цінності. Тут щось більше, ніж голе бажання… Руйнація!.. Яка виростає зі спрощення й амбітного примітивізму, пов’язаного з душевною порожнечею, що призводить до творчих профанацій.

На відміну од надміру спритних пописувачів текстів, які мають за єдину мету — апріорі принизити художній твір, ствердити як ознаку будь-якого літературного явища поверховість і паскудство, звести його до такої собі «фітюльки» (за висловом Ю. Мушкетика), справжній письменник завжди залишається людиною культури й поваги до духовних цінностей, які в усі часи були і є визначальними в житті суспільства.

Коли основний предмет дослідження літератури — людину — підмінюють її сурогатом, ба, навіть, фізіологією, то маємо справу з маргіналізацією мистецтва, що ставить читача в умови «людини примітивної».

«Однак буває цікаво й повчально виокремити іманентно притаманні якості певної творчої особи безвідносно до будь-якого минулого: так ліпше бачиться шлях її формування» Саме цю думку розробляє Володимир Брюгген, аналізуючи творчість харківського прозаїка і публіциста Геннадія Буйдіна.

Одразу скажемо, що Володимир Брюгген з однаковою відповідальністю пише як про відомих авторів, так і про тих, кого ще не знають, ось тільки не пише про тих, кого і знати ніколи не будуть, бо таки багатьох нині тягнуть у літературу… а ще більше йде самотужки, зуживши без міри її сурогату, гадаючи, що так і вони зможуть.

Сказане не стосується творчості Геннадія Буйдіна, який, на думку критика, рішуче і цілком успішно почав торувати свій письменницький шлях. «Рух творчої особистості примхливий, та завжди визначається бажанням новизни й небажанням повторення». Критик вважає, що досвід одного маловідомого автора не менш повчальний, ніж коли б він почав розгортати свої міркування на тлі творчості популярних імен. Для Геннадія Буйдіна властиве відчуття первинності написаного, абсолютне несприйняття вторинності і кон’юнктурності. Від книги до книги він намагається посилити свій творчий потенціал, випробовуючи нові форми викладу своїх думок, нерідко синтезуючи їх на межі допустимого — скажімо, критики й емоційно-психологічної публіцистики. У своїй роботі, на думку критика, Геннадій Буйдін спирається на три іпостасі письменницького єства — прагнення читати, думати і писати. У талановитого автора ці складові представлені на рівних правах, отже, перед нами письменник, здатний увесь час бути у розмислах і спостереженнях за життям. Остання риса яскраво проявилося у творчому методі автора, способі його життя і постійній переміні професій, а також переміні творчих уподобань, зміні стилю і трактування світовідчуття. Він береться за різні теми, передусім, занурюючись у тонкощі психологічного аналізу і витоків людської поведінки. Вочевидь, це найбільше хвилює автора. Володимир Брюгген наводить на підтвердження своїх оцінок висловлювання автора передмови до книги «Однажды вечером» відомого російського прозаїка Володимира Орлова. «Відвертість, прагнення говорити про життя чесно, без спрощень, із психологічною точністю, притаманні автору». А це вже Володимир Брюгген: «Досвід Геннадія Буйдіна на різних літературних напрямках цікавий передусім напруженим пошуком адекватності слова та спопеляючих автора думок і почуттів».

Наскільки це відповідає дійсності — слово промовляє само за себе, щоправда, слово не просте, а вагоме — те, що формує думку містку і манливу своєю глибиною, стає аргументом і фактом переконання. Здається, цих кількох важливих штрихів про творчість Геннадія Буйдіна, висловлених харків’янином Володимиром Брюггеном і москвичем Володимиром Орловим, цілком досить, щоб автор став цікавим читачеві, щоб широкий загал помітив його. Насамкінець зазначимо, що ніщо вартісне не залишається без уваги, а тому доля книг Геннадія Буйдіна буде достойною і справедливою.

Що ж таке авторитет критика і які його складові? У радянські часи таких питань не виникало — на правильні книги писалися правильні рецензії, а талант, популярність залежали від місця, яке автор посідав у системі чиновницької ієрархії. Щоправда, зі зміною соціально­економічних умов, призначення і роль літературної критики суттєво видозмінились — від погромної і обслуговуючої до рівноправного комунікатора між письменником і читачем.

Володимир Брюгген відзначає з’яву нових імен у літературній критиці. Вони, як­то кажуть, «на виду», тож конкретизувати і зупинятися на персоналіях не будемо. Разом з автором відзначимо, що критика вже давно «виборсалася» з хаосу безчасся, коли не справлялася зі своїми обов’язками і, втративши функцію орієнтира в художній літературі, пливла за течією. Та, на щастя, крок за кроком набираючи обертів, стала рівноправним літературним жанром, її популярність постійно зростає, слугуючи вказівником не тільки у книжковому світі, а й мірилом етично-моральних засад, на які орієнтується чи то б мало орієнтуватися суспільство. Бо, на превеликий жаль, підтекст, який криється у начебто демократичному принципі вільного вибору, зводиться до того, що читачеві підсовується і буквально нав’язується інший тип літератури, скорше літмакулатури, покликаний дезорієнтувати читача, завести його на манівці, попутно для маскування волаючи про свободу і вільне право вибору. Хто б сумнівався! Прикро, коли на загальнонаціональних теле- і радіоканалах не те що пропагуються, а буквально нав’язуються так звані письменники і їхні так звані твори! Замовні передачі, проплачені двома­трьома видавництвами, крім нехоті до спілкування з подібними письмаками, більше нічого не викликають. Що ж, вони діють за законами своєї літтусовки. Але облишмо те, що не зовсім вписується в рамки нашої сьогоднішньої розмови, принагідно лиш зауважимо, що критика — не тільки реакція на літературний твір, а й спонукання до творення літератури, формування нових поглядів і суспільних смаків, школа виховання почуттів.

Про авторитет критики Володимир Брюгген говорить із власного досвіду: «…життя віддавши критиці, я з особливою гостротою став почувати нині її користь для мого читацького й письменницького єства». Тобто навіть професійному читачеві потрібна розумна й точна критика. Знати все і про всіх неможливо та й не потрібно. Досить знати, на чию думку можна покластися, кому можна вірити і довіряти. Такою людиною для Володимира Брюггена є «письменник за духом і критик за покликанням» Євген Баран. «Немало сучасних імен і творчих явищ я знаю тільки через Євгена Барана, і того знання вистачає не лише для задоволення мого читацького інтересу, а й для суто професійних літературних справ…» Зіставивши оцінки і трактування Євгена Барана зі своїми про знайомі постаті, літературні явища і книги, Володимир Брюгген доходить висновку, що вони сповідують тотожні цінності, використовують схожі методи аналітично­синтезованого погляду на літературний твір, що дає підстави для взаємної довіри. Довіра в професії — це навіть більше, ніж дружба у житті. Тож Володимир Брюгген, на його думку, має на кого покластися і за потреби скористатися думкою Євгена Барана в оцінці чи то книги, чи то творчості котрогось із письменників. За таких умов ніби відбувається народження однодумців. Рухаючись в одному літературному руслі, вони взаємодоповнюють один одного, творячи суголосний погляд на той чи інший художній твір. А це в літературному житті важить дуже й дуже багато. Проглядається тут і нерозривність поколінь, і сталість засадничих цінностей у літературній творчості, і вірність одній школі літературної критики.

Вочевидь, критик за найголовнішу поживу має потребу в читанні, яке диктується його професійними інтересами, це наче ключ до його існування і в той же час смисл і виправдання того існування. Тож яке воно — мистецтво бути читачем? Насправді не таке просте, як нам видається на перший погляд. Зазначимо лишень, що читання справляє неабиякий вплив на особистість, зачіпаючи «всю систему її особистої і громадської поведінки», задовольняючи глибоку внутрішню потребу людини в пізнанні.

Потреба в читанні виникає не на порожньому місці. Для цього потрібні певні умови, насамперед, здібність пізнавати нове, співпереживати, більше того, душа читача повинна навчитися резонувати з авторською, а на світ він мусить дивитися очима героїв книги. Інакше це буде не пізнання через читання, а заповнення дозвілля відносно корисною справою, яка, зазвичай, ні до чого не призводить. Словом, користі від такого заняття небагато.

Останній есей із промовистою назвою «Мистецтво бути читачем» побудований у формі діалогу з конкретним читачем. У свій час стаття друкувалася на сторінках журналу «Прапор». Відтоді минуло кілька десятиліть, однак актуальність її не втрачена і досі. Приємно усвідомлювати, що читачі, як тоді, так і зараз, шукають у книзі співзвучності своїм думкам, своїм смакам і своєму світоглядові. Як і колись, вони прагнуть, щоб автор спочатку переконав їх у своїй правоті, своїх цінностях, а вже потім книга мусить підкорити і стати захоплюючим процесом пізнання.

Специфіка читання критиком і рядовим читачем, на думку автора, має небагато відмінностей. Пам’ятаймо, що читання — це пошук, відтворення світу образів у читацькій уяві, але з певним «прирощенням», розвитком. Тож беззаперечно можна стверджувати, що критик і читач чекають не тільки відкриття нового, а й нерідко — нового прочитання того, що начебто давно було зрозумілим і добре знайомим. Час від часу у серйозного читача виникає потреба повернутися до вже знайомої книги, не намагаючись відтворити колишні первинні відчуття, а пізнати її по-новому, глибше і в нових обширах.

«Великому письменникові потрібні великі читачі: вони його створюють», — наголошує Володимир Брюгген. Складно не погодитися. Однією з перепон між письменником і читачем дуже часто постає брак належної освіти й ерудиції в остан­нього. Мало прочитати сюжет, треба вміти ще прочитати «мову мистецтва». І саме тут найчастіше починаються складнощі. Бажано читачеві знати хоч би трохи з того, що знав автор при написанні твору. Чому так важко сприймається читачем роман Льва Толстого «Война и мир»? Хіба тільки через те, що він написаний ускладнено? Мабуть, що ні. Лев Толстой, якщо можна так виразитися, жив у «дванадцятимовному» світі — черпав знання й отримував інформацію з безлічі книг і часописів з усієї Європи, недоступних через мовні бар’єри більшості своїх сучасників, а нащадкам і поготів. Здається, саме тут прихована таємниця «нецікавості» роману. Звісно, що за таких обставин в читача виникали і виникають проблеми з прониканням у потаємні смисли образів і авторських сентенцій. Тож іще раз наголосимо, що читання вимагає неабиякої фахової підготовки. І в той же час саме читання є процесом здобування знань й інформації. Тобто ці процеси — взаємопов’язані.

Читач стає на шлях пізнання, осягаючи мудрість життя, закарбованого в книзі, і шлях цей безмежний. На біду, в останні десятиліття означився нігілізм у ставленні до книги загалом і до серйозної літератури зокрема. Можна стверджувати, що з життя людини якимось чином і однозначно не з її доброї волі вилучається дуже важлива духовна складова — художня література. Поспішно і знову ж таки несамохіть готується її ерзац­замінник, який мусить налаштувати духовний світ молодої людини на інші камертони сприйняття. Якими вони будуть — сказати важко, але те, що ми вже втрачаємо на цьому шляху, стало очевидним.

Отже, ми встановили, що Володимир Брюгген в оцінці твору спирається не тільки на власні смаки й відчуття, а й — передовсім — на вироблений у літературознавстві науковий підхід до художніх явищ. Принагідно зазначимо, що кожен есей цікавий сам по собі, одночасно будучи самодостатнім і завершеним твором. Але в «ансамблі» вони створюють цілісний погляд на книгу, проблематику художньої літератури і, головне, наголошують на відповідальності автора перед читачем.

 Анатолій Стожук