«Очима культури» № 12. Лесь Курбас.

Мушу визнати, що для мене особисто уродженець Самбора в Галичині Лесь Курбас є, мабуть таки, найвидатнішим українським митцем (в найширшому сенсі цього терміну) ХХ ст., а може й не тільки ХХ-го. (Звісно, це зовсім суб’єктивне відчуття, бо чи є рівноцінно великими Олександр Архипенко в скульптурі, Валентин Сильвестров у музиці, чи Микола Лукаш в літературному перекладі?..)

До такої думки спонукає мене не лише подиву гідна багатогранність Курбасового таланту (а був же він театральним режисером, актором, танцютистом-балетмайстером, піяністом, кінорежисером (напевне, основоположником серйозного українського кіно), блискучим педагогом, літератором, мистецтвознавцем та філософом театру і мистецтва). Іще важливішим від цієї багатогранності був надзвичайно високий рівень його професійної майстерності, — новаторство, витонченість, глибина і людяність його творчої візії, насамперед, звісно, як театрального режисера.

Недарма відомий своїм еґоцентризмом і самозакоханістю Всеволод Мейєрхольд, який в режисурі не визнавав авторитетів, назвав Курбаса «найкращим режисером Радянського Союзу», визнавши його, таким чином, кращим від самого Мейєрхольда. Досить проаналізувати Курбасову постановку Шекспірового «Макбета» в театрі Березіль 1924 р. (на щастя, в архівах збереглося досить багато матеріялів про цю історичну виставу), щоб знайти безперечні свідчення того, що, у свій час, Курбас був, без жодного сумніву, одним із найреволюційніших і найвитонченіших режисерів у світовому театрі. А його організаційним і педагогічним досягненням (він же, при чому в надзвичайно важких умовах, створив з Березоля справжню академію театрального мистецтва і виховав ціле покоління діячів українського театру) важко було б знайти аналоги.

Країна СССР, в якій йому довелося жити та створювати свої найкращі шедеври, відплатила за його талант і працю згідно зі своєю природою. Спершу лютим цькуваннями на основі найпримітивнішої арґументації, згодом вигнанням з роботи, арештом, і врешті-решт таки справді демонічним у своїй макабричності дійством, коли-то в днях з 1 до 4 листопада 1937 р. на урочищі Сандармох в Карелії капітан радянської держбезпеки Міхаїл Матвеєв власноручно (із деякою допомогою Ю. Алафера) розтстріляв «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — 1111 політв’язнів, а серед них, окрім Леся Курбаса, ще й таких класиків української культури, як Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Микола Куліш…

І розстріл «на честь святкування річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — це аж ніяк не випадковість. Оцей аспект програми більшовиків блискуче висловив ще 1922 р. Ілля Еренбурґ, вклавши у вуста свого Хуліо Хуреніто пророчу промову до агента Чека, яку вже одне десятиліття по тому на практиці втілив у життя Сталінський апарат: «Ви нищите «свободу», і я вас поздоровляю. … Сьогодні «свобода» — контрреволюційне поняття. … Якщо мене не розстріляєте, я буду в міру моїх сил працювати з вами, тобто нищити красу, свободу думки, почуттів і вчинків во ім’я закономірної, єдиної, точної організації людства! … Велика й складна Ваша місія — настільки привчити людину до лабет, щоби вони їй здавалися ніжними обіймами матері. Для того … потрібно створити новий пафос для нового рабства…» (При іншій нагоді цей сам Хуреніто так «оправдував» дії Чека: «вбити заради добра усього людства одного або десять мільйонів — різниця аритметична…»)

Нащадки його убивць «реабілітували» Леся Курбаса на початку 1960-х рр., і читачі в Україні змогли тоді отримати деякі, щоправда вельми фраґментарні й доволі абстрактні, інформації про життя та творчість цього велетня нашої культури: спершу із трьох «Розповідей про неспокій» Юрія Смолича, а згодом зі збірки статтей і спогадів «Лесь Курбас» (1969), зібраних і виданих завдяки старянням чи не найталановитішого вцілілого березільського режисера: учня Курбаса Василя Василька. (На мою думку, найкращим після Курбаса режисером Березоля в іще не-соцреалістичних 20-х рр. був інший галичанин Фавст Лопатинський, та він, як і Курбас, був розстріляний «на честь святкування річниці Великої Жовтневої…» восени 1937.)

Щойно 1988 р., після прірви застійних брежнєвських років, на хвилі «перебудови» вийшов перший збірник писань самого Курбаса: «Березіль. Із творчої спадщини», а втім, безпощадно спотворений цензурою. Противагою цій іще совдепівській за етикою видання (не з вини упорядників, як це буде видно далі) книжці став обширний збірник «Лесь Курбас» виданий 1989 р. в США «Смолоскипом» (ще до переїзду цього видавництва, себто Осипа Зінкевича, до Києва). І нарешті 2001 р. в київських «Основах» появилося найповніше і найкраще зібрання писань Курбаса (впорядкування й редакція цих же самих Миколи Лабінського й Михайла Москаленка, які підготовляли видання 1988 р.): Лесь Курбас. «Філософія театру».

Усі ці книжки на сьогодні вже стали бібліографічними раритетами. Таким же раритетом стало теж і цікаве дослідження Неллі Корнієнко «Лесь Курбас: Репетиція майбутнього» (Факт, 1998). На щастя, ще (сподіваюся) можна придбати, може й націкавіше з видань про Курбаса, при чому вельми читабельне — книжку Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра: Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (Київ: Ніка-Центр, 2010). Оцю книжку я й згадую в телесюжеті і щиро її рекомендую українським читачам. (Рецензія на «Літакценті»: Дмитро Дроздовський «Реінкарнація геніяльності».) А видання «Модернізм у Києві» вже перекладається на українську мову й, маю надію, в недалекому майбутньому стане доступним читачам в Україні.

П.С. Мені приємно додати, що 2012 рік (рік 125-літнього ювілею майстра) таки виявився плідним і позитивним для українського «Курбасознавства». Вийшли щонайменше два цікаві й вартісні видання: обширний науковий збірник «Життя і творчість Леся Курбаса (в рецепції українського театрознавства)» (упорядник і науковий редактор Богдан Козак) та монографія Наталії Єрмакової «Березільська культура: історія, досвід». Чудово!

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 13 про малярів Олександра Мурашка і Абрама Маневича.