ДУХОВНИЙ КІЛЕР, або «АТЄЦ РУССКАГО МІРА»

Только, когда взялся за перевод с украинского на русский,  

я понял, что это совершенно два разных языка.

Олексій Аулов.

 

До мене зателефонував мій давній приятель, доктор філологічних наук, професор М., і порадив познайомитися з передмовою П. П. Толочка «Украинский язык. История становления и развития.» до якоїсь нудотної книжки, в котрій якийсь сучасний збирач тенденційних цитат понанизував у тій збірці чужих виразів заради виправдання чергової печерної русифікації в Україні. У відповідь, я, звичайно, тільки розсміявся і кажу:

–– Мені що, нічого робити? Не вистачало, щоб я ще читав передмови Толочка. Досить з мене його «науки».

–– Це ж дуже цікаво…

–– Якщо цікаво, то напишіть ви, –– перебив я безтактно професора.

–– Там суцільне дилетанство і невігластво.

–– Вам і карти в руки. Дайте гідну відсіч тому україноїду, професійному кремлівському блюдолизу й духовному кілеру…

–– Хотілося б все-таки, аби про це написали ви. У вас гостре перо.

–– Ні, ви таки хочете мене опустити в каналізаційну яму, –– захищався я. –– Писанину Толочка я можу тільки прирівняти до туалетного паперу, на стороні якої приліплена рекомендація, як тим папером користуватися в польових умовах. Ви що, смієтесь з мене?! Він напише, все що йому замовлять у Білокам’яній. Сказати, що це сучасний Павлік Морозов –– нічого не сказати. Це…

Професор уперто не здавався, бо вирішив навіть навести одну цитату з писанини Толочка. В оригіналі вона звучала так: «В Российской же империи подобных гонений на украинский язык и литературу, не было. Даже известные указы –– Валуевский и Эмский –– были направлены не против украинской литературы, а только против политической публицистики».

–– Он воно що? –– у мене навіть очі виповзли на окуляри. –– От спасибі…

–– Він ще академік? –– цікавлюсь.

–– Академік, –– серйозно підтвердив пан професор.

–– А щось вище в науці за академіка буває?

–– Не буває, –– відповідає, плачучи професор, ніби і йому Толочка стало шкода.

–– Господи, –– підняв я очі до неба. –– Де ж та справедливість? –– а тоді у слухавку до пана доктора. –– Дорогий ви мій! Ви хоч усвідомили, що Толочко відкрив …Чи то пак, наскільки широко він розплющив очі українському народу. Це ж вам не яблуком по голові стукнути чи голим з ванни вискочити на вулицю. Я б йому при житті двічі академіка дав і пам’ятника «воздвиг» недалеко він інституту археології. Хай ходить і дивиться?

–– Хто? Пам’ятник?

–– І пам’ятник і Толочко. Один на одного. Про це навіть можна документальний фільм зняти під рубрикою «Паралельний світ» –– «Як пам’ятник ожив?» від відкриття… віку.

–– Ви все смієтесь наді мною?

–– Чому я? Це ПеПе Толочко сміється над народом. А я тільки констатую факти та вивчаю його цитати на пам’ять і невмирущу згадку. Шкода, що президент Патон його від себе відірвав і на пенсію відправив?

–– Яку пенсію? Та він досі посаду директора займає. Хай би краще  він обнімав свою…, –– а тоді професор перейшов, очевидно, після того, як начитався ПеПе Толочка, на «русскій язик» і, заїкаючись, закінчив. –– Свою «ба-ба-буш-ку».

–– Та ви що? Таких на пенсію випускати не можна? Хай краще вже під наглядом НАНУ сидить, а то де гарантія, якщо в академічній голові ще щось стукне. Не доведи Боже на вулиці. Тоді там його сприймуть за Ейнштейна. Хай працює.

–– Ви все смієтесь, – докоряє мені доктор філології. –– А тут не до сміху.

–– Навпаки, –– кажу. –– Треба цю цитату на кожному телеграфному стовпі повісити. Розмістити в Інтернеті. Хай читає просвітянський люд. Нечуване ж відкриття нашої епохи пенсійним академіком. І не думаєте, борони вас Боже, й мислі допускати, що в директора щось там не так з головою. До такого відкриття міг додуматися тільки академік. Він випадково не археолог? –– запитую.

–– Археолог, –– підтвердив мій приятель.

–– Я так і думав. Так глибоко в науці ніхто ще не копав. Це під силу тільки істинному археологу, який не за якісь там кон’юнктурні вислуги опустився до таких глибоких знань, а все таки завдяки справжній науці. Ну, спасибі вам, пане професоре. Ви мене потішили. Влаштували мені, можна сказати, «свято душі». Мені аж дух сперло. Я навіть слів у «русскому язику» не знайду, щоб дати йому високу, об’єктивну і по заслугах оцінку.

–– Ви оце серйозно? –– почав сумніватися професор.

–– Серйозніше не буває. Процитуй те ще щось уголос.

–– От він тут пише «русским язиком», що нібито українських інтелектуалів… А може я краще також по-русскі, –– раптом заплакав у слухавку професор, а я, скоротившись моментом, почав підливати вазони.

–– Чешіть, –– кажу. –– І так рясно не плачте. Можна чесати й «русскім язиком», бо як почує Дмитро Табачник, що ви не знаєте «русского язика» можете й під скорочення штатів потрапити. Він же зобов’язав усіх чиновників вивчити «вєлікій і могучій до 7 октября».

–– «Наряду с развитием общерусского литературного языка, –– витерши сльози, цитував далі професор, ніби вже не слухав мене. –– С конца XVIII — начала XIX вв… статус литературного постепенно обретает и украинский. В большей степени этому содействовали австро-венгерские и польские власти, опасавшиеся потерять эти восточнославянские территории, если их население и дальше будет сознавать свое нераздельное единство с русскими».

–– Стоп, стоп, –– заволав я до професора. –– Досить. Нарешті. І мене щось ударило по голові, наче яблуком. Я вас цілую, пане професоре, за таку важливу для мене інформацію. Поцілуйте від мене й Толочка, якщо Патон дозволить. Я ж 37 років бився над запитанням: «Чому 29 грудня 1929 року Центральний  комітет Російської (!?!?!?) комуністичної партії (більшовиків) прийняв Постанову (якраз напередодні Нового року) про українізацію в Україні? Бо ж виявилося, як тоді пояснювали моєму батькові, що помітно зростає національна свідомість українців поміж українського народу, як за Ющенка, і тому ЦК РКП(б) вирішив виявити тих «самостійників», як тепер за Табачника. Тоді наказали більшовикам чим побільше посадити (ні спочатку не в тюрми), а в українські радянські установи і насильно примусити усіх бажаючих розмовляти виключно українською, а тоді вже (після виявлення) вжити заходів і… розстріляти. До чого все геніально просто. Немов рейка на Сибір. Як це мовою Толочка… чи то пак, «русскім язиком» звучатиме? Ага зрозумів. «расстреливали с целью, чтобы не было большего отдаление его от русского языка». Понятно, як каже Борис Олійник, перебуваючи в Москві, –– і веду далі діалог з паном професором. –– І які ви там ще наукові перлини від Толочка вичитали?

–– Ось він пише, –– доктор української філології почав цитувати надалі тільки «русскім язиком», ніби злякався українізації, бо й в мене в кімнаті раптом запахло «русскім духом».

–– Він пише, що вся Русь «разговарівала русскім язиком», –– переказує професор своїми словами. –– Навіть Київ і Новгород. А «церковнославянський язик был перенесен из Болгарии в Россию на малорусскую почву», бо тоді ще в природі не існувало навіть першого Московського улусу і ніякої Росії не було в природі…

–– Ви, будь ласка, не коментуйте, –– попрохав я професора, плачучи за славним минулим.

–– Це я Олексія Шахматова цитую, –– захищається.

–– І що ж він там ще пише О. Шахматов?

–– Пише, що Новгород «крестился одновременно с Киевом, но он в умственном, литературном отношенни находился в прямой зависимости от Києва и долгое время не имел в этом отношении самостоятельного значения».

–– А куди ж дивилася Москва?

–– Так її тоді ще ж не було.

–– Он воно що!? Так це тепер можна сказати, що й ПеПе Толочко в «умственном отношении в прямой зависимости от Москвы?»

–– Звичайно, –– зрадів професор, ніби я влучив у яблучко; те, що упало й мені на голову.

–– Ну, ви мене просвітили, пане професоре. Тепер я зрозумів, що докторів і академіків дають не тільки за сало. Треба, виявляється, ще мати такі «умєстниє знания, як у Толочка»! По «русскі» кажучи, велике вам спасибі, а по-нашому –– дякую. Отже, у передмові Толочка все про «русскій язик»? Древній, як Київ.

–– Про русскій, –– підтвердив утомлено професор.

–– А я все ламаю голову, чому господін Путін заявляє світові: там, де «русскій язик», там наша територія. Так Толочко розпочав ото з Дімою Табачником зачистку українських територій від української мови для «русского язика» і для «русского міра»? Цікава теорія, яка переходить уже в практику. Так ПеПе Толочко –– це духовний «буксир нового століття», –– кажу я пану професору. А він мені, видно, під враженням читання Толочка у відповідь:

–– Не поняв?

–– Що ж тут непонятого?! Буксир –– це істота, яка заради Московської ідеї могла продати матір, батька, рідну тітку чи рідного дядька, аби самому вижити, а заодно прислужитися кремлівським комісарам. Буксири тридцять третього року, –– пояснюю професорові-філологу, –– ходили Україною з такими довгими спичаками й тикали ними в стріху чи в землю, аби знайти там останню торбинку із зерном чи витягти горщик з борщем і заморити голодом рідну сім’ю. Окрім себе. Тепер сучасним «буксиром» Кремля, я так зрозумів з ваших цитат, за сумісництвом працює й академік Толочко. Шкода, що він трохи раніше не народився. Йому б замість пера та шпичак в… одні руки. Може, й він дослужився б до комісара. Тепер я зрозумів, для чого українці самі себе українізували, влаштували голодомор, а після цього ще й перейшли до активного «Розстріляного Відродження». А що там ще цікавого понаписував на замовлення академік? –– вже без іронії запитую.

–– Та пише, що якийсь автор наводить документальні свідчення  про гоніння «на русский язик» в Україні.

–– Не зрозумів. Де ж логіка у пана академіка?! То він же стверджує, що «русскій язик» це спільний язик українців і русскіх. Так звідки той язик гонять? Він у нас і побуті, і в пресі, і на радіо, і на телебаченні, і в кіно, і навіть на язику в академіка Толочка. Він же написав той науковий трактат «русскім язиком»?-цікавлюся.

–– Русскім, –– підтвердив пан професор.

–– То ж яке це гоніння? Гоніння –– це коли поетапно… Пішки, в кайданках або в телятниках без води і з хвостом гнилого оселедця в зубах… Оце гоніння. А йому ордена Ярослав Мудрого на груди ліплять. А Кремль орден Дружби, почесного доктора. Я звичайно, розумію. Обіжає Кремль. А кого він не обіжає?! –– вже й сам під впливом академіка перейшов на «русскій». –– Дали б одразу йому академіка московського! Хай би радів чоловік. Що він не –– заслужив за стільки літ вірного служіння Москві? Хай хтось кине у мене камінь, якщо я брешу.

Професор мовчав. Щось там пережовував. Чи то мої слова, чи свої докторські мислі, а я, щоб заповнити павзу, почав ляпати на свою голову і на плівку майора Мельниченка.

–– У нас, в Україні, –– вів далі я, –– не один такий геніальний вчений, як ПеПе Толочко. Торік, наприклад, мене ощасливили двома, якщо не сказати, трьома своїми винаходами й одесько-донецькі генії.

–– Невже й на периферії такі генії водяться? –– очевидно, підняв брови на лоба пан професор, але я через телефону слухавку я цього не бачив.

–– Яка ж це провінція Донецьк чи Одеса? Це два земних пупа на нашій планеті, якщо глибше копнути. Та я не про це. Я хотів сказати, що філологічне відкриття археолога Толочка можна прирівняти хіба що до філологічної концепції А. Вассермана з Одеси чи О. Корабльова з Донецька, –– захопився не на жарт я парано… ой, заговорився… парадигмами академіка. –– Перший, Вассерман, довгі роки займався розгадуванням ребусів і все сам себе запитував «Де, що, коли?» й щось там у його голові від інтелектуальної перенапруги перекосилося. Начебто вийшло інтелектуальне замикання і він перейшов з чайнвордів на дослідження української мови й науково (за допомогою ребусів і чайнвордів) довів, що українська мова –– це діалект Архангельської говірки, а от О. Корабльов, вивчаючи анекдоти про москалів і хохлів, дійшов висновку, як і академік Толочко, що це один і той же народ, а в «стєпі донєцкой» чорні, аж сині терикони» –– не що інше, як «русскіє Карпати», під якими живуть і бігають «русскіє плємєна».

–– Ви все жартуєте?

–– Це я жартую? Це швидше за все О. Корабльов жартує і московський журнал «Дружба народов». Я б на місці Миколи Яновича Азарова за вказівкою Віктора Федоровича випустив всенародний плакат на «русском язикє» і усіх чотирьох геніїв нашого часу: Толочка, Вассермана, Корабльова й Табачника помістив би на білборд у профіль, як Маркса, Енгельс, Леніна, Сталіна, і заклеїв би цими портретами усю Україну за особливі заслуги перед «родіной».

–– І чим же той завідувач кафедри з Донецька заслужив такої честі? –– тихо запитав професор, вочевидь, щоб майор Мельниченко не почув.

–– Корабльов так само писав, як ПеПе Толочко, про «єдінство русскаго і украинского народов» і навіть, як Міклуха-Маклай, виявив у «русскіх» Карпатах кілька нових «русскіх» племен: бойків, лемків, гуцулів і… вуйків. А русскій журнал «Дружба народов» видрукував оце відкриття віку на своїх сторінках. Потім він, Корабльов, але я не певний, може й вигадують у Донецьку, послав ніби в русскіє Карпати кількох своїх аспірантів, так вони там ще виявили парочку додаткових племен.

–– Яких саме? –– зацікавився доктор філологічних наук. –– Яка в них мова?

–– Звісно, русская. Язиком називається

–– А як ті племена називаються? –– професор ніби ожив і почав виявляти активний інтерес до карпатських аборигенів.

–– Вуйни, неньо, дядьо, стрийко, дідо… Найвойовничіше плем’я серед тих русскіх племен –– вуйни. Вони часто нападають на плем’я вуйків, якщо ті, або вип’ють русской слив’янки, то переходять на русскій язик і вживають незнайоме їм слово «мать», яке в них називається на честь племені «неньо».

–– Цікаво! –– вихопилося в пана професора.

–– Ви може щось таке й про Дмитра Табачника скажете? Про його відкриття?

–– О, Дмитро Володимирович пішов далі своїх колег по інтелектуальній лінії й мислі. Він, наприклад, довів, що ті племена, які розкопав під Говерлою О. Корабльов, спускаючись з гір, дістають у голову гіперболічну порцію озону і повністю втрачають біля підніжжі Карпат орієнтацію. Починають мити руки не туалетним милом, а господарським і обов’язково з карболкою. Він від того так розчулився, що навіть сам записався, як видатний історик нашого часу, і собі в малороси.

–– А хто ще записався, що ви кажете й собі?

–– Бачите, Іване Пилиповичу, це довга історія про малоросів. Табачнику, певне цієї давньої історії в його дисертацію підлеглі не вписали й дали, кажучи «русскім язиком», маленьку промашку. А трапилося так. Як тільки Суздальські князі перетягли до себе київського митрополита Максима, галицькі й волинські збунтувалися. Ніяк не хотіли підпорядковуватися суздальським князям, шануючи звичаї, традиції Київської Русі і тоді Вселенський патріарх їм пішов назустріч: київський князь дістав у Володимирі на Клязьмі титул Великої Русі (мрія Андрія Боголюбського), а в нинішній Західній Україні Вселенський створив Галицьку митрополію (1303 рік), яку назвав Малою Руссю. Саме тому князь Юрій ІІ, як і Дмитро Табачник, і собі почали називатися малоросоми, записуючи в метриці, але чомусь не русскім язиком –– «Деі Гратія Дукс тотіус Руссіе міноріс», тобто малоросійський князь, а всі галицькі й волинські мешканці за церковною термінологією, й собі записалися малоросами. Тепер, як бачите, і Дмитро Володимирович охрестив себе «міноріс руссіе», що по-нашому –– малорос.

–– Так от звідки пішла ця назва. Від церкви?

–– Так, ця назва спочатку належала до церковної термінології А вже пізніше вона перейшла в адміністративну, –– пояснив серйозно я, що аж стало соромно від того книжного стилю. –– Митрополію нинішньої Галичини й Волині тоді називали Малою Руссю, завдячуючи Вселенському патріарху й патріотизму князів волинських та галицьких. Уже за Богдана Зіновія назва поширилася на всю Україну й дійшла до нашого часу. Тепер ви зрозуміли, чому Дмитро Володимирович добровільно записався малоросом?! Бо йому віднині в туалеті (сам на сам) не обов’язково мити руки з милом, щоб подавати їх чистими своїм підлеглим.

–– Оце наука, –– вихопилося в професора.

–– Я вам більше скажу. Судячи з реформ Дмитра Володимировича, у нього сьогодні за дороговказ, як і в ПеПе Толочка, відома стаття Лазаря Мойсейовича (не Кравчука, який себе так охрестив на шоу Шустера), а Кагановича. Ця стаття, спрямована проти національно-етнографічної школи, побачила український радянський світ у журналі ЦК КП(б)У «Комуніст України». Одразу після «українізації». У цій не менш геніальній праці, як і щоденній праці Дмитра Володимировича чи ПеПе Толочка, вістря навсібіч стирчали проти українських мовознавців з українознавчим відхиленням. Тепер ви розумієте, чому на місце письменника й доктора філологічних наук П. П. Кононенка директором інституту «Українознавства» хочуть поставити чи то полковника (як Дмитро Володимирович), чи, може, вже й генерала з Академії внутрішніх справ пана Чайковського. Не композитора. Він, якщо користуватися термінологією Л. Кагановича, має в тому інституті покінчити якнайшвидше з українською мовою, як контрреволюційним язиком, на якому слово «Ганьба» звучить навіть на території Москви і Мінська, бо це вже набирає відтінку націоналістичного ухилу. А Дмитро Володимирович –– по всій Україні, бо ж наближається на нас семимильними кроками «русскій мір».

–– З вами цікаво, –– похвалив несподівано мене пан професор.

–– Телефонуйте ще, –– прошу його я. –– Я вам не одну таку лекцію прочитаю на задану вами тему. Але поки що розкажіть мені ще трохи про ПеПе Толочка. Що він там ще відкрив для українського народу на «русском язике»?

–– Пише, що української мови до ХVІІ століття не існувало. Народ, як пишуть у Москві, «безмолствовал». Жив без язика і освідчувався в коханні тільки на мигах. Або свистів. З кущів. Щоб майбутня теща не почула. Понад кілька тисяч років аж у ХVІІІ столітті раптом у нього, народу, язик поміж губ прорізався. І почалася формуватися мова. Уявляєте аж у ХVІІІ–ХІХ століттях. А до цього був тільки русскій язик.

–– Це правда, –– підтвердив я. –– Русичі (пізніше –– русини –– українці) й однокровні з ними племена, освідчувалися до цього виключно на мигах. І отак, без’язикі, бідні, затуркані мовчки чекали кілька тисяч літ поки до них не прийдуть солунські брати –– Кирило і Мефодій –– і не принесуть їм дещо деформовану грецьку абетку із староболгарським язиком, щоб згодом за допомогою вчених древнього Києва, просвітити й братню Москву. Ті ще того довше чекали. Десь 200 з гаком років, починаючи від хрещення Київської Русі, щоб нарешті мати і свій язик. Тобто «московську соляночку» з руських, староболгарських, пізніше –– татаро-монгольських, німецьких, французьких, голландських слів. Хочете, я вам зараз це  продемонструю на філологічних прикладах. Бо французькою кажучи, там суцільний іншомовний кошмар, а по-нашому –– жах.

–– Я це знаю, –– втомлено мовив професор. –– Це кожний школяр в Україні знає, як і те, що в Київській Русі розмовляли руською мовою: тобто писали коваль, а не кузнєц. Це й на графіті видно і на руських мечах. Та й московський історик Василь Ключевський про це писав.

–– А про руську мову ПеПе Толочко не згадує, тільки про язик? –– перебиваю.

–– Не згадує. Видно, впевнений, що її не було. Посилається навіть на руських класиків таких, як Гребінка, Щоголів, Гоголь…

–– Тоді передайте йому палкий привіт і порадьте прочитати перші оповідання Миколи Васильовича. Саме ті, в яких описуються різні дива на хуторах поблизу Диканьки. Там наш земляк, для таких, як Толочко, Вассерман чи Корабльов словничок на першій сторінці подає –– русько-московський. А ще перед кожним оповіданням, епіграф ліпить «руським, а не московським язиком». Порадьте академіку і його колегам по науково-претензійні лінії: хай почитають. А тим, хто каже, що слово «українець» вигадали австріяки чи Михайло Грушевський, то скажіть, якщо зустрінете академіка і його однодумців на якомусь фуршеті, а по-нашому –– випивці, що Гоголь народився тоді, коли Грушевського ще писати по-науковому не вмів і запитайте, чи вони випадково не читали Гоголя. А якщо читали, то чи не натрапляли на такі рядки: «Знаете ли вы украинскую ночь?» А щоб трохи на схилі літ академіку в голові просвітліло, то я хочу йому нагадати, що ми, українці, були не тільки під австріяками, поляками, чи московітами, ми, русини-українці ще й дружили більше, ніж двісті років з литовцями; і наші руські (від Київської Русі, а не Московії) землі входили до Великого князівства Литовського і державною мовою там була «руська мова». Так тоді й писалося –– руська мова, а не язик. Про це ПеПе Толочко може прочитати в Тракаї, під Вільнюсом, на музейних стінах. І там є свідчення, що отой «руський язик» тоді називався «руською мовою», і оце починаючи з 1362 року аж до 1569. Повторюю, «руською мовою», а не «московським язиком». У ті литовські часи в русичів-українців навіть ось такі приповідки були «Польска квітне латиною, Литва квітне русчизною. Без тої в Польщі не пребудеш, без сеї в Литві блазнем будеш». Звичайно, «духовний атєц «русскаго міра» ПеПе Толочко аж із власних трусів вискакує, щоб у конфігурації знака запитання, своєю писаниною засліпить всесвітні відомі імена О. Потебні, М. Максимовича, П. Житецького, В. Ключевського, О. Шахматова, О. Пипіна чи М. Красуського, які про «руську мову», а не «московський язик» мали дещо іншу думку. Так російський історик німецького походження Є. Классен (не археолог), а докопався до каменя Енея з Трої і прочитав на ньому епітафію «Ой, ви дорогі, хороші», а московський учений О. Чортков у своїй праці засвідчив, що чудові українські народні пісні, колядки, щедрівки є дохристиянського походження (язичницькі) і саме вони підтверджують давнє походження української мови. О. Чортков, наприклад, вважає, що пісні «А ми просо сіяли» щонайменше 2 тисяч років. А плем’я пелазгів ще у 1570 р. до н. е. називали хліб «паляницями». Оце ребус «Що, де, коли?» Чайнвордист А. Вассерман разом археологом П. Толочком й колегами по духу можуть тільки вмитися. Зрозуміло, без мила на чому наполягає постійно малорос Табачник.

Я ще багато чого міг би навести у цій статті, кажучи серйозним стилем, та все ж не хочеться принижуватися перед московським «атцом русскаго міра». Типовим українським перевертнем і блюдолизом кремлівських тарілок. Він так уже ті об’їдки вилизує, що навіть колісніченкі з лєнами бондарєнкамі можуть від заздрощів тільки прицмокувати. Але хай тішать українську публіку «русским язиком» на веселій політичній виставі у Савіка Шустера чи Кисельова. Такі стецькомислителі нам потрібні, аби народ бачив хто є хто, і хто кому чого бажає. Один бажає Путіну «русского міра» з «русскім язиком». Другий стецькомислитель мріє про тимчасову московську медальку чи орденок, щоб виставити її перед сусідом у вікно. Третій відчув, що пахне «русскім духом» в Україні, висуває про всяк випадок носа за двері, щоб вчасно принюхатися і своєчасно гавкнути, висунувши вже «русского язика», аби тільки помітили й оцінили. Бо ж відомо, «там, где русский язик», там і «русскій мір» і «русская земля»… Але я вже повторююсь. Тому на цьому поставлю крапку.

Олег Чорногуз