Леонід Логвиненко. ЕПОХА ГІРКОЇ ГОРОБИНИ

У хащах ми шукали горобину, що її скороминуще літо щиросердно дарувало осені. Горобина – це завжди спомин, завжди ностальгія. Бо вона солодко-гірка. Є такий фільм – «Спогади про майбутнє». Колишній таборянин і поет Василь Боровий згадував про майбутню зиму, лютість якої знаменувало щедре багряними плодами віття горобини.

– Старі люди вірять у цю прикмету, – струснув він волоссям, у якому тріщала зима, але де ще кучерявіли літні буревії.

Такі ж, як у дитинстві на Основі, де у колишньому маєтку Квітки-Основ’яненка, у церкві, яку зруйнували в повоєнні роки, священник «молив і хрестив» його.

СПОКУТА БЕЗ ВИНИ

Кажуть, що жодна волосина з людської голови не впаде без Божої волі. Можливо, не випадковим є хрещення в письменницькій купелі Квіток і та доля, що характерна для більшості українських поетів: у Шевченка був Кос-Арал, у Стуса – Мордовія, у Борового – Кайєркан на Таймирі.

Але його хресна доля, здається, розпочалася ще до купелі, до народження, коли він залишився без батька. Спочатку мати плакала перед іконою Божої матері за ним, потім уже й за етапованим сином. З материнської сльози вростали й особливі стосунки з Богом, про які Боровий скаже словами Вольтера: «Я знаю, що Він є, але ми з Ним не говоримо».

Хоча мовчання – це розмова серця. Особливо в цьому урочистому лісі з багряною горобиною на тлі чорних стовбурів. Тут можна заблукати не лише помислами, а й душею.

А якщо пошукати власну душу там, на харківському базарі, куди, рятуючись від голоду, він приніс на продаж бурячки? Він тоді теж загубився у великому місті між принишклих і заляканих людей воєнного 1942 року.

Нині можна лише гадати, як склалася його доля, якби не зустрів між людей відомого вже письменника Олексія Варавву, який запропонував опублікуватися в «Новій Україні».

Про окупаційне видання прийнято було говорити лише негативно. Але в «Енциклопедії українознавства», виданій у Парижі в 1955 році, читаємо: «Харківська «Нова Україна» була найкращою газетою за німецької окупації й притягала найліпші сили письменників Слобожанщини, видавалася в прифронтовій зоні й тому мала менше обмежень». Цим скористалися літератори, які залишилися у місті, – друг Хвильового Аркадій Любченко, Олексій Варавва, Анатоль Гак, Никифор Щербина. Німцям не сподобалася занадто українська газета, і вони її закрили. Але вже було опубліковано вірш Василя Борового про Голодомор:

І поникли села від наруги

Під тяжким ярмом печалі й бід.

Навіть з рук дитячих злі катюги

Виривали український хліб…

Уже в наш час колишній харків’янин, а потім громадянин США, поет Олекса Веретенченко в листі до журналу «Березіль» зазначить: «Боровий засвітився й освятився в поезії влітку 1942 року».

Сам Василь Іванович в одному з інтерв’ю скаже так про цей випадок: «Так я, малий самовидець жахливого Голодомору в 1933 році, хотів відповісти на питання, що колись ставив цитований нині Ортега-і-Гасет: «Коли хочеш зрозуміти епоху, то першим запитанням буде: хто тоді управляв світом. Принаймні радянським»».

У КОЛІ ПОЛЯРНОМУ

Справді, розуміння епохи як розуміння добра і зла не залишається непокараним. Утім, його не виганяли з раю. Бо повоєнну Україну, де освіта була платною, де податок платили за кожне дерево, а кабана смалили в сінях опівночі, щоб не здавати в сільраду задарма сало й м’ясо, важко назвати раєм. Це тепер дехто переконує, що при Сталіні добре жилося, і ціни знижувалися. Забувають лише одне, що селянам грошей не платили взагалі й повідбирали паспорти. Але Кайєркан був, можливо, страшнішим навіть за голодне село.

У поезії Василь Боровий звертається до Данте. Ніби гулагівське Полярне коло – це ще одне коло пекла. У цім колі народилися «білі» вірші, що їх можна назвати чорними.

«…А кріогенетика, тобто ритуал поховання таборян – простий до геніальності: мертвому розбивають молотком голову, ноги надійно закручують дротом – і в найглибший шурф… Увесь ритуал, певно ж, для того, щоб, коли Божі труби покличуть і мертвих на Страшний суд  – ніхто з нас не прийшов свідком!»

Це вже для мертвих, а для живих – дванадцятигодинна каторга «без права обогрева», збиткування бригадирів, які пішли на співробітництво з табірним начальством, брутальність табірних владик. Але навіть у цьому світі він залишався поетом. Навіть коли не вдалося роздобути обривків паперових мішків.

Особливо йому запам’ятається 1953 рік, коли застрайкували норільські табори.

Умови були неможливі. Собаки, конвой, заборона спілкуватися. Першими не витерпіли «західняки»… Потім застрайкував жіночий 6-й табір. За колючим дротом жінці в сто разів важче, ніж чоловікові. Помитися ніде, випрати білизну – теж…. Отож молоді дівчата, красуні відмовилися йти на роботу. Їх умовляли день, другий… Через 3-4 дні табір змели танками – усіх перемололи. Хто вцілів – невідомо.

– Часто про це пишу в «Літературній Україні»,– говорить Василь Боровий.– Ніхто не обзивається. Після цього страйку з нас зняли номери. А головне – почали кашу варити. Відро каші з’їдаєш, але не наїдаєшся.

Він не добув рік із десятирічного строку. Коли забирав документи, молоді пильноокі хлопці запитали: «Що робитимеш далі?» «На завод піду працювати»,– відповів Боровий. «А чому не в університет, ти ж такий талановитий, освічений?»– приставали представники КДБ, – допоможемо…» «Е, – подумав Василь – ви так допоможете, що добра не буде». Перечитавши чи не всю світову літературу, маючи знання не менші, ніж у професора, він так і не здобув університетську освіту. Але залишився поетом.

БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЕТ

Утім, що таке справжній поет? Євгеній Євтушенко зазначив, що поет в Росії більше, ніж поет. Українські жителі Парнасу погоджуються з ним. Але одні стали державними діячами, інші – партійними. Отримали премії, хтось влаштувався у бізнес. Звірина буває не лише на табірній вишці, з нагайкою в руці, вона може мати респектабельний вигляд. І невідомо, що гірше. Для Борового таборами страждання не вичерпалися. Бо спочатку була хрущовська відлига, потім – брежнєвський приморозок.

Українська маланчуківщина нагадувала часи гетьмана Многогрішного – доноси, обмови. Але якось літературне життя ще теплилося. І в журналі «Дніпро» Василь Стус, серед інших збірок, відзначає поезії Василя Борового. Ще не таборянин Стус відзначає колишнього в’язня ГУЛАГу. А вже на початку 1973 року за ґратами КДБ сиділи І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус…

А в Харкові перший секретар обкому І. Соколов – той, що за «націоналістичні» кольори (сині волошки в золотому житі) знищив фрески на станції метро «Левада» – почав боротися з націоналізмом в письменницькому середовищі. На одному з потаємних пленумів, у присутності голови Спілки письменників України Павла Загребельного, «перший» видасть сентенцію, що «харківська організація є розсадником українського, буржуазного…»

І далі : «Боровий не тільки писав націоналістичні вірші, а ще й у 1942 році організував націоналізм». У такому молодому віці.

? Як любила повторювати моя мама: «Бог з ними, тими переслідувачами»,– уже простив їм Боровий.– Як казав Хвильовий: «Ми поети. В нас немає північної жорстокості». Та й болить не за власне. Я ріс сиротою й до гіркоти звик. Прикро лише бачити отих виконавців системи, тюремні подвиги яких прирівняні до тих, хто був в окопах.

…І повільно йде до куща горобини. Сиве волосся золотиться від останніх променів сонця. У руці – господарська сумка: потерта й зовсім не поетична. Але я знаю, що там живуть його поезії, а поет просто дістає їх одну по одній на світ Божий. Набирає пригорщами, як горобину, що віщує холодну пору… До весни.