• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Олександр Бобошко “День почався дощем…”
Харківські письменники засуджують розв’язане владою кровопролиття →

Анатолій ПЕРЕРВА: «ЗАЗВУЧАЛО СЛОВО – ВТРИМАТИ Б ЙОГО…»

Опубліковано в 3 Лют, 2014 Прокоментуй! 3 255 переглядів

PerervaПоета Анатолія Перерву (нар. 1949 р.) харків’янам зайвого разу відрекомендовувати не потрібно: він частий гість літературних заходів, офіційних і неофіційних. То задерикуватий, то сентиментальний, він однаково природно почувається як на вечорі лірики, так і на святі гумору. У спілкуванні з ним затираються вікові бар’єри: молодь знаходить у нього розуміння для своїх творчих експериментів, а літні жінки змахують сльозинки, коли бард Микола Воловик, друг пана Анатолія, співає «Мамине літо» – сумовитий Перервин вірш, покладений на музику.

Крім цього, пан Анатолій – плоть від плоті старого доброго літературного Харкова, один із тих, завдяки кому Спілка письменників іще зберігає своє обличчя. Та й Харківський літмузей важко уявити без цього кремезного чоловіка з добродушною лукавинкою в очах.

Анатолій Перерва – автор книжок віршів «Живіть, жита» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1989), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне» (2007), «Перевесло слова і сльози» (2009). Нині поет готує до друку нову збірку лірики – «Небесна ясність».

 

«МИНУЛЕ ПОТРІБНО СПОКІЙНО РОЗГЛЯДАТИ

І КРИТИЧНО ЗАСВОЮВАТИ»

 

– Пане Анатолію, спробуймо «відмотати» кілька десятиліть назад і подумки повернутись у пору Вашої юності. Яким тоді було життя, якою була поезія?

– У 1960-і роки я, сільський хлопчак, зачитувався молодими Драчем і Олійником. І досі люблю їхню ранню поезію – вони замолоду були яскравіші, ніж нині. Але тоді на літературних обріях панувала суцільна мішанина: справді талановита поезія йшла впереміш із заідеологізованим літературним мотлохом. Коли я був підлітком, я знав напам’ять силу-силенну мілких віршиків, які здавалися мені глибокими. Звісно, я мусив набратися досвіду, щоб навчитися відрізняти поетичне зерно від полови.

Якось – я тоді навчався у восьмому класі – в Харкові мала відбутися літературна нарада. Я, літстудієць із Балаклії, передав туди зошит своїх віршів. Коли мені його повернули, я знайшов там кілька виправлень і кілька плюсиків. Згодом з’ясувалося, що руку до тих правок доклав саме Мисик. Але тоді я ще не знав навіть, хто він такий.

Пізніше я, звісно, дізнався. І оцінив. Мені пощастило особисто спілкуватися з Василем Олександровичем, він був одним з тих, хто дав мені рекомендацію до Спілки. Нині до постаті Василя Олександровича «примазуються» деякі харківські літератори мого десь віку: «І я під опікою Мисика починав! І я! І я!». Але в дійсності не так багато є людей, які мають право назвати себе учнями Василя Мисика. Тим паче, він після двох таборів – радянського і німецького – був скорше самітником, заглибленим у творчість, і не полюбляв літературні толоки.

Безперечно, близькою до нього в пізні його роки була Олександра Ковальова, вдумлива поетка і прозаїк. Добрим словом підтримав він 1981 року й Ірину Мироненко.

Іншим покровителем моїм був Микола Шаповал. Не назву його видатним поетом, але людиною він був виняткової доброти. Усім, кому лише міг, допомагав. Мене спонукав видати мою першу книжку – «Живіть, жита». І передмову до неї написав.

Знайомств літературних я мав багато. Моя хатня бібліотека повна книжок з автографами. Це при тому, що я ніколи особливо не ганявся за такими виявами уваги… Один лише прикрий епізод згадався: приїхав Стельмах, ми, школярики, до нього з книжками, просимо автографи – а він нам грубувато: «Як ви вже набридли!». Книжку він мені таки підписав – дуже скупо: підпис, дата. Я її потім школі передарував. Не схотів у себе тримати.

Синхронно зі мною починали поети Дмитро Кремінь, Дмитро Іванов, Віктор Бойко; з російськомовних – Ірина Євса… За рік-два до нас – Михайло Шевченко, Володимир Затуливітер, Любов Голота… Ось моє покоління, покоління «постшістдесятників».

– А чи є взагалі сенс у понятті «літературне покоління»? Чи й справді в людей, які волею долі вийшли на літературну арену в один час, аж так багато спільного?

– Я думаю, приналежність до того чи іншого літературного покоління впливає хіба на якісь зовнішні ознаки авторського стилю, на лексику тощо. Що ж до речей глибинних – тут, очевидно, на першому місці стоїть усе-таки творча індивідуальність, внутрішній світ окремої людини.

Коли я читаю того ж таки Мисика, я не відчуваю між нами різниці в кілька десятиліть. Я впізнаю той світ, про який він писав. Вічне на те і вічне, щоб залишатися і тривати.

– Як поетична творчість поєднується з буденною працею? Розкажіть про Ваш досвід.

– Я був журналістом, працював у молодіжній газеті «Ленінська зміна», потім у Спілці письменників… Спілку я люблю й ненавиджу одночасно. Любити її варто вже за те, що в ній були такі люди, як Василь Мисик, Микола Лукаш, Володимир П’янов та інші, і юні поети могли наживо спілкуватися з майстрами, вчитися в них. Чули б ви, молоді, які творчі обговорення там відбувалися за наших часів! Скільки було емоцій, скільки зламаних списів!

Сьогодні часто кажуть, що Спілка була каральною установою… Є в цьому правда: Спілка-бо була під пресом партії і КҐБ. Але цим правда не вичерпується. Не треба вихлюпувати разом з водою й дитину. Багатьом письменникам свого часу саме Спілка – як творчий осередок – допомогла вижити. Я чотирнадцять років пропрацював відповідальним секретарем Харківської обласної Спілки письменників. Тому знаю, що кажу.

А подорожі, які організовувала Спілка? Казахстан, Молдова, Білорусь, Польща…

– Вам цього нині бракує?

– Тепер уже… ні. Раніше я був повороткий, відчував романтику дороги. Нові знайомства, нічні вокзали, цигани, бомжі – ніщо мене не лякало… Тепер – ні.

– Микола Шатилов у книжці спогадів «Кляті сімдесяті…» згадує, як із Польщі наші письменники везли книжки – переклади західноєвропейських авторів, яких не видавали в СРСР. Очевидно, хоч і належала Польща до соціалістичного табору, цензура там не так лютувала.

– Було таке. Авжеж, у Польщі було вільніше. Досі пам’ятаю кумедний епізод у Варшаві: 1977 рік, наша делеґація відзначає з поляками річницю Жовтневої революції; кафе, на задньому плані сцени кумедний портрет Леніна (на голові у «вождя» шапка з обвислим вухом), а нижче – запрошення на… стриптиз.

Супроводжував нас і наглядач із КҐБ, обов’язково…

– Згаданий уже Шатилов описує харківське літературне середовище тієї доби, яке аж кишіло каґебістами.

– О, з цими товаришами я познайомився ще під час своїх буднів у «Ленінській зміні». Тільки-но став я заступником редактора – наступного ж дня заходить до мене хлопець невиразної зовнішності. «Я з КҐБ, куратор Вашої газети. Прийшов так собі, поговорити. Ви Леоніда Тому знаєте? Валерія Дяченка знаєте?» Я вперше зустрічаюсь із представником цієї грізної організації, тож гарячково метикую: головне – нікого не видати! Починаю викручуватися: того знаю трохи, того – далеко, того взагалі не пригадую… А потім каґебіст каже моєму шефові: «Дивний у тебе новий заступник: мені відомо, що позавчора він з отією всією компанією випивав, а сьогодні нікого з них не знає…».

В кожної організації був такий «куратор», а то й кілька. І вони справді знали все. Телефони теж прослуховували.

Коли я вже працював у Спілці, той-таки чоловік за нами наглядав. Сьогодні він – викладач Юридичної академії. Готує, так би мовити, нові кадри…

Мій син Юрко мав у старших класах товариша, якого вже у шкільні роки почали вербувати до Служби безпеки. Пам’ятаю, приходжу додому, а син і каже: «Тату, є ось така організація, може, й мені туди піти…». – «Що?!» – я аж сів ошелешено. – «Так незалежна ж уже Україна…» – І мусив я хлопцеві пояснити: попри зміну вивіски, мораль і методи «службистів» залишилися тими самими.

– Люстрація в Україні залишилася нездійсненою мрією.

– Єдина кара, яку несуть ці «развєдчики», – це той факт, що собі вони не належать. Вони належать тим, хто при владі. Ці люди не можуть бути щасливими, повірте.

– Вас гнітить непросте радянське минуле?

– Розумієте, я не такий максималіст, як Шатилов… Мені дістався примірник його «Клятих сімдесятих…», я із задоволенням прочитав, усе ніяк не зберуся написати автору. На жаль, коли Микола ще жив у Харкові, ми з ним мало бачилися, не встигли потоваришувати. А чоловік він талановитий, на все має власний погляд. Та буває дуже вже категоричним.

Гадаю, минуле потрібно не однозначно таврувати, а спокійно розглядати і критично засвоювати. Наводжу приклад. Хоч би як ми сьогодні ставились до радянських аксакалів – мову рятували не тільки дисиденти, яким совість не дозволяла йти на компроміс, яких глушили, душили і яких майже ніхто не чув, але й вони: Рильський, Малишко… Попри всю їхню компромісність, вони гостро виступали на з’їздах, підкреслювали важливість розвитку української мови…

Багато суперечок і досі точиться навколо Гончара: з одного боку, він був членом ЦК – а з іншого, скільком авторам допоміг! Як він уболівав за українські справи! Та й творчість його, хоч ніби і вписувалася в канон соцреалізму, давала неабияку наснагу українській душі: згадаймо «Собор», який свого часу дихнув нам у груди озоном правди…  Між іншим, мені Олесь Терентійович колись листа написав, сентиментального, сповненого спогадів про Харків, місто його юності, про Слобожанщину, край Сергія Васильківського…

Чи гнітить мене минуле? Врешті-решт, нинішня епоха теж далека від ідеалу. Мову занедбують перевертні і шовіністи, які прорвалися до влади. Жодної підтримки не має національна культура, зокрема письменство.

– Так, але цей час належить нам, усе залежить від наших зусиль. Якщо наша мова справді потрібна нам, ми її збережемо. Можливо, це наш шанс довести, що ми спроможні ходити без милиць.

– Згоден, але чиновники, державні службовці повинні принаймні законодавчо забезпечити письменникові якийсь статус. Щоб не було так, що людина все життя пробула на творчій роботі, а потім на старість потерпає від нестатків. Павло Загребельний, який залишив яскравий слід у літературі, наприкінці свого життя отримував геть мізерну пенсію.

Проблеми серйозної літератури близькі до проблем класичної музики. Некомерційні види мистецтва й можуть існувати тільки за державної підтримки. Навряд чи Оперний театр, скажімо, зможе себе окупити фінансово, – але стан опери в тій чи іншій країні є одним із визначників рівня культури. Навіть за радянських часів це розуміли.

Дуже важливу роль відіграє книготоргівля. Щоб належним чином її зорганізувати, потрібна допомога державних установ. З реалізації книжок ішов би і якийсь кошт для письменника. Вибачте мені цю ностальгію, але я згадую гонорар, який я отримав за свою першу книжку. На ці гроші можна було вмеблювати всю квартиру! А в мене тільки-но син народився… Уявляєте, яка була запомога для молодого автора?

Сьогодні ж я, видаючи книжку за свій кошт, шкодую, що вона не поїде до київських книгарень, до львівських, одеських… Я знаю, мої збірки купувалися б; не мрію про якусь астрономічну кількість продажів, але певен, що покупці точно були б. Принаймні ними б стали мої друзі з різних міст (усміхається). А так – читач не має доступу до поета, поет не має доступу до читача. Кому це вигідно?

Тому я далекий від того, щоб однозначно ганити Спілку.

Нині у Спілці, визнаю, далеко не так цікаво, як часом бувало. Пам’ятаю ентузіазм Ліни Костенко після того, як вона вийшла зі своєї багатолітньої мовчанки: активно долучилася до спілчанських справ, ми з нею разом були у приймальній комісії… Збігло кілька років – і ентузіазм Ліни Василівни вичах. Либонь, побачила поетеса всі оті одвічні спілчанські інтриґи, дрібні чвари, гризню за посади – і гримнула дверима.

– Ви пов’язані не лише зі Спілкою, а й з харківським Літературним музеєм, заснованим у 1980-і роки…

– Ну, коли я прийшов до Літмузею, спілчанське життя вже почало помалу вигасати, і в Літмузеї ми створили свою «спілку». У 1990-х там стільки талановитої молоді крутилося! Було весело, хоч і нелегко: завжди бракувало фінансування… Та мені було психологічно комфортно в колективі молодих однодумців. Я людина товариська, я звик до певного творчого кола.

– Хто саме ввіходить до Вашого кола?

– Назвати імена? З харків’ян це – Віктор Бойко, Олександра Ковальова, Леонід Тома. Це поети, яких я ціную.

У любовній ліриці нашій одна з найкращих – Наталка Матюх, її «Літо в лютому» – прекрасна книжка.

В’ячеслав Романовський, ще один представник мого покоління, починав надто традиційно, але в якусь мить здійснив творчий прорив, чим здивував багатьох.

Дружив я з Робертом Третьяковим, земля йому пухом. Із повагою ставився до високоінтеліґентного і ґраційного поета Ігоря Муратова… До війни й одразу після неї Муратов друкував вірші, які ніяк не вирізнялись у загальному потокові, – а в останні десятиліття, особливо коли вже знав, що невиліковно хворий, видав низку блискучих книжок.

Якщо ж не обмежуватися колом моїх земляків, то скажу про Володимира Базилевського. Особисто спілкуюся я з ним, щоправда, лише впродовж останніх кількох років, але до поезії його приглядався дуже-дуже давно. Те, що писав він, було близьким моїй душі, збагачувало мене. Так є й донині.

Любив і люблю Леоніда Талалая, мого друга і земляка, одного з найпронизливіших ліриків України. Боляче, що його вже немає з нами. А збирався ж приїхати додому, на Слобідщину…

Дружив я з Володимиром Затуливітром, хоча його манера віршування, його поетика були мені неблизькі. Неблизькі, проте цікаві. Сам я автор радше традиційного складу, та позитивно ставлюсь і до експериментаторства, якщо воно зігріте справдешнім творчим горінням.

Серед молодих – поважаю Сергія Жадана з його своєрідним світоглядом і цікавою образною системою. Він має своє обличчя.

– За Вашу прихильність він Вам досить елеґантно віддячився, виголосивши на Вашому творчому вечорі вірш «Перерва», в якому почасти задекларував свою лояльність традиційній літературі.

– Був такий епізод.

– А Ви взагалі любите це все – творчі вечори, виступи? Наскільки Ви потребуєте контакту з читацькою авдиторією?

– Чесно? Дуже потребую. Прагну якогось зустрічного руху, якогось відгуку на свою творчість. Мені важко жити замкнуто, лише у світі власних поезій. Зізнаюсь, мені подобається виступати. Читаю вірші у школах (особливо люблю сільські школи). Такі запитання бувають, такі зворушливі зізнання! Я їх запам’ятовую, зберігаю…

Днями перечитував читацькі листи. Незнайома жінка пише: «Прочитала Вашу добірку в “ЛітУкраїні”, відчула спорідненість душ… Ніби про мене, про мою долю сказано…».

– Відповіли?

–  Відповів. Як правило, відповідаю на листи.

А бувають і веселі епізоди. Почитав якось старшокласникам трохи інтимної лірики. Дівчина записочку передає: «Чи всі Ваші любовні вірші присвячені Вашій дружині?» (сміється). От і що на це скажеш?..

 

«У МОВІ Є І ЦИКЛІЧНІСТЬ, І ЗВОРОТНІСТЬ, І ДЗЕРКАЛЬНІСТЬ…»

– Мені здається, Ви людина настрою, емоції домінують у Вас над раціональністю…

– Однозначно. В цьому плані я чистий лірик. Ніколи не любив писати вірші «з голови». Ціную в творчості спонтанність. Для мене стан натхнення – це така несподівана півнепритомність, перебування в підвішеному стані між реальністю та світом уяви. Зазвучало слово – втримати б його, не згубити б…

А вночі, коли приходить щось крізь сон? Уже на березі пробудження повторюєш собі: не забуду… запишу… а поки встаєш, стямлюєшся – гляди, й забув. Так досадно буває!

– Що таке поетичний талант?

– Талант, будь-який, – це жива сутність. Але цю сутність треба весь час підживлювати. Свідомо.

– Чи існує, на Вашу думку, певна якість чи вміння, без яких поет не може функціонувати як поет, – така собі доконечна умова, sine qua non?

– Чуття мови. Мова – інструмент поета. Не терплю, коли поет недбало ставиться до мови.

Коли я перечитую поезію Мисика, я чудуюся його мові – природній, щирій, степовій. Він умів передавати у віршах чуттєві враження, запахи зела, подихи вітру…

Блискучим майстром мови був недооцінений і досі Свідзінський.

У Драча часто натрапляю на цікаві мовні знахідки: він із тих, хто шукає – і знаходить.

Безперечно, варті уваги спроби Миколи Шатилова відродити мову словника Грінченка…

– Значне місце у Вашій творчості належить мовній грі. Паліндроми, зорові вірші…

– У мові є і циклічність, і зворотність, і дзеркальність. У мене був період, коли я якось особливо гостро відчув оцю дзеркальність, повторюваність, властиву мові. У найпростіших словах повторюються склади: ма-ма… та-то…  Є в цьому якась таїна.

Зорова поезія і паліндроми були в моді у добу бароко…

– Для барокового мистецтва характерний концепт гри.

– Бароковий поет Іван Величковський називав паліндром «раком літеральним». А в російській поезії відомий паліндром належить перу Гавриїла Державіна: «Я иду с мечем, судия».

– «А роза упала на лапу Азора» – це Фет.

– Пізніше ж потужний сплеск інтересу до такого експериментування спостерігався у 1920-і роки. Дадаїсти, футуристи… Віддав данину зоровій поезії зокрема наш Михайль Семенко.

– І послідовники футуристів теж ведуть свої пошуки в цьому напрямку. Спогад із моєї юності: молодий харків’янин Олег Коцарев, який, здається, позиціонувався як неофутурист, на зламі тисячоліть написав вірша, геометричні обриси якого – якщо повернути сторінку – повторювали контури харківського Держпрому, яскравого зразка конструктивістської архітектури.

– Коцарев? Створив контурного вірша? Цікаво! Скільки мені відомо, у Харкові зоровою поезією цікавиться, крім мене, хіба В’ячеслав Романовський. Він же пише й паліндроми.

– Є й ще один харків’янин-паліндроміст – Володимир Калашник.

– Точно. Але взагалі по Україні нас, паліндромістів, заледве два десятки… Багато поетів і критиків не визнають зорової поезії, називають пустопорожнім штукарством.

– Якщо не помиляюся, Едґар По зауважував: каламбурів не люблять передусім ті, хто не вміє їх вигадувати.

–  Так само і з паліндромами. Це, звичайно ж, гра – але не тільки гра. Це – теж вияв творчої фантазії. Важливо, щоб у рядку був зміст, була образність.

Мій перший паліндром – випадковий, виник під час написання любовного вірша. Рядок вийшов таким: «оговта літо тіла твого». Тут є образ!

Я буквально загорівся цим, почав свідомо шукати паліндроми – але дбав про те, щоб вони були осмисленими. І написав їх цілу книжечку, яку назвав «Соло: голос віщодощів». Є в ній навіть такий собі – умовний – жанрово-тематичний поділ віршів на інтимні, громадянські, сатиричні… Вийшла книжка тиражем 111 примірників – у цьому числі теж є своя значущість, відчуваєте?

– Зорова поезія – це ще й озов прадавньої доби, синкретичного мистецтва. Бачимо, як пошуки новаторів змикаються із сивою давниною. Воістину, нема нічого нового під сонцем.

– Незрідка, створюючи зоровий вірш, поет співпрацює з художником. Я не володію пензлем так, як словом, тож із візуальним утіленням моїх ідей мені допомагав Володимир Дзюбенко.

Поет Анатолій Мойсієнко співпрацює з художником-рунвірівцем Волхвом Слововежею.

– Чи підтримували Ви стосунки з об’єднанням «Геракліт», назва якого розтлумачується як «Голінні Ентузіасти РАКа ЛІТерального»?

– Я не належав до «гераклітян», але спілкувався з ними. Листувався і товаришував із Миколою Мірошниченком. Він був обдарованим чоловіком, так само як Іван Іов.

Хочеться назвати ще двох обдарованих поетів-візуалістів: Мирослав Король і Олександр Шарварок, автор поеми «ЧарДрач».

У 2005 році в Києві за підтримки канадійської діаспори вийшла досить повна антологія «Поезографія: сучасна зорова поезія українською мовою» (упорядниця Тетяна Назаренко). Книжка вартісна – незважаючи на те, що мої зорові вірші до неї не ввійшли (сміється).

«СХІД УКРАЇНИ ПОРОДЖУЄ ПОТУЖНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ»

– Пане Анатолію, в останні десятиліття віршування стало справою мас. Пов’язане це і з поширенням Інтернету, в якому, як відомо, нема цензури, натомість є повна свобода самовияву… Чи не забагато стало в нас віршувальників? Звання поета явно втрачає колишній ореол сакральності…

– Справді, новоспечених поетів багацько, зокрема серед пенсіонерів (сміється). Та я не вбачаю в цьому великого неґативу. У прагненні писати нема нічого поганого, і те, що писання ті перебувають на різному художньому рівні, теж річ природна. Може, варто пишатися тим, що українці мають такий колосальний потяг до творчості? Хай живе багатоманіття!

Я вірю, що кожна людина в чомусь талановита. Штука – вчасно розпізнати, в чому саме…

– Але Ви охоче пишете пародії на своїх колеґ.

– Пишу. На графоманів пишу. Надто люблю дошкулити безграмотним віршописцям: я їх не поважаю.

Та й добрих поетів, бува, пародіюю, і друзів своїх. Хто розумний, той не образиться. От ви ж не ображаєтесь?

ПОРОХ

 

Прийшла до тебе у небеснім платті,

такім, яких не шиють на землі, –

а ти пошматував його на клапті

і витер порох в себе на столі.

 

І в порох обернулася любов.

Нічого. Все забуду, все загою.

З твоїх покоїв вийду я нагою

і порох обтрушу із підошов.

 

                                      Люцина ХВОРОСТ

 

Що ти накоїв у своїх покоях?!

Була ж любов мов яблучко-налив,

а ти із легковажністю такою

моє небесне плаття спопелив!

 

В твої покої більше – ні ногою:

там тільки попіл від моїх одеж.

Хоча від тебе вийшла я нагою –

втішає, що зоставсь ти голим теж!

 

– Не ображаюсь, навпаки, радію. Мені перепав фірмовий подарунок від Анатолія Перерви.

– Ну от, і я зрадів би, якби мене хтось талановито спародіював. На жаль, жодна з пародій, написаних на мене, ще не змусила мене всміхнутися. Але я не втрачаю надії.

– А класику часто перечитуєте?

– Нечасто, але перечитую. З росіян мої улюбленці – Блок, Єсенін. Із наших – беру до рук Маланюка, раннього Тичину… Люблю Олеся, він часом простуватий, але який же дивовижний! Аж дивно, що рідний син його – поет зовсім іншого плану, «карбований» Ольжич. І обидва – справжні українці за духом.

– А родом же вони, Кандиби, зі Слобожанщини.

– Зазвичай підкреслений, форсований патріотизм властивий галичанам. Але якщо ми придивимось пильніше, то побачимо, як багато видатних українців родом зі Сходу. Міхновський і Петлюра – з Полтавщини. Хвильовий – із Сумщини. Шевельов – із Харкова… У вкрай несприятливих, здавалося б, умовах, у чужомовному оточенні зростають такі особистості! Можна навіть – із певною дозою умовності – сказати, що Захід України, Галичина породжує потужні громади, а Схід – потужних особистостей.

Галичани сильні саме своєю згуртованістю. Це те, чого так бракує нам, східнякам.

…До речі, в одному вірші, присвяченому нашому видатному земляку Гнатові Хоткевичу, який у Карпатах створив Гуцульський театр, я написав:

Із Західною Східну Україну

Хоткевич – а не Сталін! – возз’єднав.

 

– Чи не дискомфортно Вам, українському поетові, в російськомовному Харкові?

– Оточення впливає, звісно. Ще в радянські часи, коли я працював журналістом, помічав за собою, що з російськомовними співрозмовниками раз у раз переходжу на російську…

– Мовна стійкість – наша ахіллесова п’ята.

– Це правда. Навіть мої сини, хоч як прикро мені це визнавати, в побуті іноді віддають перевагу російській. Звичайно, це й моя провина.

– Пане Анатолію, як змінилося з віком Ваше внутрішнє самовідчуття? Що приніс Вам досвід?

– Мабуть, прийшла в душу дещиця фаталізму. З роками наростає відчуття присутності смерті, її в живому стає дедалі більше. Навіть перший день життя людини – це вже крок до смерті. Та, якщо вдуматись, нічого особливо страшного тут немає. Життя і смерть – завжди в сув’язі. Є в мене рядки:

Жаль, що наше життя, милосердний наш Боже, –

Лиш весела, щаслива, сповільнена смерть…

– «Життєсмерть», як сформулював це Володимир Базилевський.

– Дуже точно.

– Чи не спадало Вам на думку писати спогади? Можливо, ще зарано, але в майбутньому…

– Давно хочу. Навіть маю вдома теку, в якій назбирано все важливе з біографічного погляду. Все думаю, коли за ті мемуари сяду (сміється). Можливо, вже цього року почну.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

м. Харків

травень-червень 2012 р.

Перерва , Хворост

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Журнал «Харків. Lit» – продовжений політ
  • Пісня в юрті від «спартанця»
  • Майї Львович – 90!
  • Ольга ТІЛЬНА: “Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро”
  • «Буковинський журнал» підтримує Харків
  • “Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової
  • Премія імені М.Чабанівського 2023

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк