Анатолій ПЕРЕРВА: «ЗАЗВУЧАЛО СЛОВО – ВТРИМАТИ Б ЙОГО…»

Поета Анатолія Перерву (нар. 1949 р.) харків’янам зайвого разу відрекомендовувати не потрібно: він частий гість літературних заходів, офіційних і неофіційних. То задерикуватий, то сентиментальний, він однаково природно почувається як на вечорі лірики, так і на святі гумору. У спілкуванні з ним затираються вікові бар’єри: молодь знаходить у нього розуміння для своїх творчих експериментів, а літні жінки змахують сльозинки, коли бард Микола Воловик, друг пана Анатолія, співає «Мамине літо» – сумовитий Перервин вірш, покладений на музику.

Крім цього, пан Анатолій – плоть від плоті старого доброго літературного Харкова, один із тих, завдяки кому Спілка письменників іще зберігає своє обличчя. Та й Харківський літмузей важко уявити без цього кремезного чоловіка з добродушною лукавинкою в очах.

Анатолій Перерва – автор книжок віршів «Живіть, жита» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1989), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне» (2007), «Перевесло слова і сльози» (2009). Нині поет готує до друку нову збірку лірики – «Небесна ясність».

 

«МИНУЛЕ ПОТРІБНО СПОКІЙНО РОЗГЛЯДАТИ

І КРИТИЧНО ЗАСВОЮВАТИ»

 

– Пане Анатолію, спробуймо «відмотати» кілька десятиліть назад і подумки повернутись у пору Вашої юності. Яким тоді було життя, якою була поезія?

– У 1960-і роки я, сільський хлопчак, зачитувався молодими Драчем і Олійником. І досі люблю їхню ранню поезію – вони замолоду були яскравіші, ніж нині. Але тоді на літературних обріях панувала суцільна мішанина: справді талановита поезія йшла впереміш із заідеологізованим літературним мотлохом. Коли я був підлітком, я знав напам’ять силу-силенну мілких віршиків, які здавалися мені глибокими. Звісно, я мусив набратися досвіду, щоб навчитися відрізняти поетичне зерно від полови.

Якось – я тоді навчався у восьмому класі – в Харкові мала відбутися літературна нарада. Я, літстудієць із Балаклії, передав туди зошит своїх віршів. Коли мені його повернули, я знайшов там кілька виправлень і кілька плюсиків. Згодом з’ясувалося, що руку до тих правок доклав саме Мисик. Але тоді я ще не знав навіть, хто він такий.

Пізніше я, звісно, дізнався. І оцінив. Мені пощастило особисто спілкуватися з Василем Олександровичем, він був одним з тих, хто дав мені рекомендацію до Спілки. Нині до постаті Василя Олександровича «примазуються» деякі харківські літератори мого десь віку: «І я під опікою Мисика починав! І я! І я!». Але в дійсності не так багато є людей, які мають право назвати себе учнями Василя Мисика. Тим паче, він після двох таборів – радянського і німецького – був скорше самітником, заглибленим у творчість, і не полюбляв літературні толоки.

Безперечно, близькою до нього в пізні його роки була Олександра Ковальова, вдумлива поетка і прозаїк. Добрим словом підтримав він 1981 року й Ірину Мироненко.

Іншим покровителем моїм був Микола Шаповал. Не назву його видатним поетом, але людиною він був виняткової доброти. Усім, кому лише міг, допомагав. Мене спонукав видати мою першу книжку – «Живіть, жита». І передмову до неї написав.

Знайомств літературних я мав багато. Моя хатня бібліотека повна книжок з автографами. Це при тому, що я ніколи особливо не ганявся за такими виявами уваги… Один лише прикрий епізод згадався: приїхав Стельмах, ми, школярики, до нього з книжками, просимо автографи – а він нам грубувато: «Як ви вже набридли!». Книжку він мені таки підписав – дуже скупо: підпис, дата. Я її потім школі передарував. Не схотів у себе тримати.

Синхронно зі мною починали поети Дмитро Кремінь, Дмитро Іванов, Віктор Бойко; з російськомовних – Ірина Євса… За рік-два до нас – Михайло Шевченко, Володимир Затуливітер, Любов Голота… Ось моє покоління, покоління «постшістдесятників».

– А чи є взагалі сенс у понятті «літературне покоління»? Чи й справді в людей, які волею долі вийшли на літературну арену в один час, аж так багато спільного?

– Я думаю, приналежність до того чи іншого літературного покоління впливає хіба на якісь зовнішні ознаки авторського стилю, на лексику тощо. Що ж до речей глибинних – тут, очевидно, на першому місці стоїть усе-таки творча індивідуальність, внутрішній світ окремої людини.

Коли я читаю того ж таки Мисика, я не відчуваю між нами різниці в кілька десятиліть. Я впізнаю той світ, про який він писав. Вічне на те і вічне, щоб залишатися і тривати.

– Як поетична творчість поєднується з буденною працею? Розкажіть про Ваш досвід.

– Я був журналістом, працював у молодіжній газеті «Ленінська зміна», потім у Спілці письменників… Спілку я люблю й ненавиджу одночасно. Любити її варто вже за те, що в ній були такі люди, як Василь Мисик, Микола Лукаш, Володимир П’янов та інші, і юні поети могли наживо спілкуватися з майстрами, вчитися в них. Чули б ви, молоді, які творчі обговорення там відбувалися за наших часів! Скільки було емоцій, скільки зламаних списів!

Сьогодні часто кажуть, що Спілка була каральною установою… Є в цьому правда: Спілка-бо була під пресом партії і КҐБ. Але цим правда не вичерпується. Не треба вихлюпувати разом з водою й дитину. Багатьом письменникам свого часу саме Спілка – як творчий осередок – допомогла вижити. Я чотирнадцять років пропрацював відповідальним секретарем Харківської обласної Спілки письменників. Тому знаю, що кажу.

А подорожі, які організовувала Спілка? Казахстан, Молдова, Білорусь, Польща…

– Вам цього нині бракує?

– Тепер уже… ні. Раніше я був повороткий, відчував романтику дороги. Нові знайомства, нічні вокзали, цигани, бомжі – ніщо мене не лякало… Тепер – ні.

– Микола Шатилов у книжці спогадів «Кляті сімдесяті…» згадує, як із Польщі наші письменники везли книжки – переклади західноєвропейських авторів, яких не видавали в СРСР. Очевидно, хоч і належала Польща до соціалістичного табору, цензура там не так лютувала.

– Було таке. Авжеж, у Польщі було вільніше. Досі пам’ятаю кумедний епізод у Варшаві: 1977 рік, наша делеґація відзначає з поляками річницю Жовтневої революції; кафе, на задньому плані сцени кумедний портрет Леніна (на голові у «вождя» шапка з обвислим вухом), а нижче – запрошення на… стриптиз.

Супроводжував нас і наглядач із КҐБ, обов’язково…

– Згаданий уже Шатилов описує харківське літературне середовище тієї доби, яке аж кишіло каґебістами.

– О, з цими товаришами я познайомився ще під час своїх буднів у «Ленінській зміні». Тільки-но став я заступником редактора – наступного ж дня заходить до мене хлопець невиразної зовнішності. «Я з КҐБ, куратор Вашої газети. Прийшов так собі, поговорити. Ви Леоніда Тому знаєте? Валерія Дяченка знаєте?» Я вперше зустрічаюсь із представником цієї грізної організації, тож гарячково метикую: головне – нікого не видати! Починаю викручуватися: того знаю трохи, того – далеко, того взагалі не пригадую… А потім каґебіст каже моєму шефові: «Дивний у тебе новий заступник: мені відомо, що позавчора він з отією всією компанією випивав, а сьогодні нікого з них не знає…».

В кожної організації був такий «куратор», а то й кілька. І вони справді знали все. Телефони теж прослуховували.

Коли я вже працював у Спілці, той-таки чоловік за нами наглядав. Сьогодні він – викладач Юридичної академії. Готує, так би мовити, нові кадри…

Мій син Юрко мав у старших класах товариша, якого вже у шкільні роки почали вербувати до Служби безпеки. Пам’ятаю, приходжу додому, а син і каже: «Тату, є ось така організація, може, й мені туди піти…». – «Що?!» – я аж сів ошелешено. – «Так незалежна ж уже Україна…» – І мусив я хлопцеві пояснити: попри зміну вивіски, мораль і методи «службистів» залишилися тими самими.

– Люстрація в Україні залишилася нездійсненою мрією.

– Єдина кара, яку несуть ці «развєдчики», – це той факт, що собі вони не належать. Вони належать тим, хто при владі. Ці люди не можуть бути щасливими, повірте.

– Вас гнітить непросте радянське минуле?

– Розумієте, я не такий максималіст, як Шатилов… Мені дістався примірник його «Клятих сімдесятих…», я із задоволенням прочитав, усе ніяк не зберуся написати автору. На жаль, коли Микола ще жив у Харкові, ми з ним мало бачилися, не встигли потоваришувати. А чоловік він талановитий, на все має власний погляд. Та буває дуже вже категоричним.

Гадаю, минуле потрібно не однозначно таврувати, а спокійно розглядати і критично засвоювати. Наводжу приклад. Хоч би як ми сьогодні ставились до радянських аксакалів – мову рятували не тільки дисиденти, яким совість не дозволяла йти на компроміс, яких глушили, душили і яких майже ніхто не чув, але й вони: Рильський, Малишко… Попри всю їхню компромісність, вони гостро виступали на з’їздах, підкреслювали важливість розвитку української мови…

Багато суперечок і досі точиться навколо Гончара: з одного боку, він був членом ЦК – а з іншого, скільком авторам допоміг! Як він уболівав за українські справи! Та й творчість його, хоч ніби і вписувалася в канон соцреалізму, давала неабияку наснагу українській душі: згадаймо «Собор», який свого часу дихнув нам у груди озоном правди…  Між іншим, мені Олесь Терентійович колись листа написав, сентиментального, сповненого спогадів про Харків, місто його юності, про Слобожанщину, край Сергія Васильківського…

Чи гнітить мене минуле? Врешті-решт, нинішня епоха теж далека від ідеалу. Мову занедбують перевертні і шовіністи, які прорвалися до влади. Жодної підтримки не має національна культура, зокрема письменство.

– Так, але цей час належить нам, усе залежить від наших зусиль. Якщо наша мова справді потрібна нам, ми її збережемо. Можливо, це наш шанс довести, що ми спроможні ходити без милиць.

– Згоден, але чиновники, державні службовці повинні принаймні законодавчо забезпечити письменникові якийсь статус. Щоб не було так, що людина все життя пробула на творчій роботі, а потім на старість потерпає від нестатків. Павло Загребельний, який залишив яскравий слід у літературі, наприкінці свого життя отримував геть мізерну пенсію.

Проблеми серйозної літератури близькі до проблем класичної музики. Некомерційні види мистецтва й можуть існувати тільки за державної підтримки. Навряд чи Оперний театр, скажімо, зможе себе окупити фінансово, – але стан опери в тій чи іншій країні є одним із визначників рівня культури. Навіть за радянських часів це розуміли.

Дуже важливу роль відіграє книготоргівля. Щоб належним чином її зорганізувати, потрібна допомога державних установ. З реалізації книжок ішов би і якийсь кошт для письменника. Вибачте мені цю ностальгію, але я згадую гонорар, який я отримав за свою першу книжку. На ці гроші можна було вмеблювати всю квартиру! А в мене тільки-но син народився… Уявляєте, яка була запомога для молодого автора?

Сьогодні ж я, видаючи книжку за свій кошт, шкодую, що вона не поїде до київських книгарень, до львівських, одеських… Я знаю, мої збірки купувалися б; не мрію про якусь астрономічну кількість продажів, але певен, що покупці точно були б. Принаймні ними б стали мої друзі з різних міст (усміхається). А так – читач не має доступу до поета, поет не має доступу до читача. Кому це вигідно?

Тому я далекий від того, щоб однозначно ганити Спілку.

Нині у Спілці, визнаю, далеко не так цікаво, як часом бувало. Пам’ятаю ентузіазм Ліни Костенко після того, як вона вийшла зі своєї багатолітньої мовчанки: активно долучилася до спілчанських справ, ми з нею разом були у приймальній комісії… Збігло кілька років – і ентузіазм Ліни Василівни вичах. Либонь, побачила поетеса всі оті одвічні спілчанські інтриґи, дрібні чвари, гризню за посади – і гримнула дверима.

– Ви пов’язані не лише зі Спілкою, а й з харківським Літературним музеєм, заснованим у 1980-і роки…

– Ну, коли я прийшов до Літмузею, спілчанське життя вже почало помалу вигасати, і в Літмузеї ми створили свою «спілку». У 1990-х там стільки талановитої молоді крутилося! Було весело, хоч і нелегко: завжди бракувало фінансування… Та мені було психологічно комфортно в колективі молодих однодумців. Я людина товариська, я звик до певного творчого кола.

– Хто саме ввіходить до Вашого кола?

– Назвати імена? З харків’ян це – Віктор Бойко, Олександра Ковальова, Леонід Тома. Це поети, яких я ціную.

У любовній ліриці нашій одна з найкращих – Наталка Матюх, її «Літо в лютому» – прекрасна книжка.

В’ячеслав Романовський, ще один представник мого покоління, починав надто традиційно, але в якусь мить здійснив творчий прорив, чим здивував багатьох.

Дружив я з Робертом Третьяковим, земля йому пухом. Із повагою ставився до високоінтеліґентного і ґраційного поета Ігоря Муратова… До війни й одразу після неї Муратов друкував вірші, які ніяк не вирізнялись у загальному потокові, – а в останні десятиліття, особливо коли вже знав, що невиліковно хворий, видав низку блискучих книжок.

Якщо ж не обмежуватися колом моїх земляків, то скажу про Володимира Базилевського. Особисто спілкуюся я з ним, щоправда, лише впродовж останніх кількох років, але до поезії його приглядався дуже-дуже давно. Те, що писав він, було близьким моїй душі, збагачувало мене. Так є й донині.

Любив і люблю Леоніда Талалая, мого друга і земляка, одного з найпронизливіших ліриків України. Боляче, що його вже немає з нами. А збирався ж приїхати додому, на Слобідщину…

Дружив я з Володимиром Затуливітром, хоча його манера віршування, його поетика були мені неблизькі. Неблизькі, проте цікаві. Сам я автор радше традиційного складу, та позитивно ставлюсь і до експериментаторства, якщо воно зігріте справдешнім творчим горінням.

Серед молодих – поважаю Сергія Жадана з його своєрідним світоглядом і цікавою образною системою. Він має своє обличчя.

– За Вашу прихильність він Вам досить елеґантно віддячився, виголосивши на Вашому творчому вечорі вірш «Перерва», в якому почасти задекларував свою лояльність традиційній літературі.

– Був такий епізод.

– А Ви взагалі любите це все – творчі вечори, виступи? Наскільки Ви потребуєте контакту з читацькою авдиторією?

– Чесно? Дуже потребую. Прагну якогось зустрічного руху, якогось відгуку на свою творчість. Мені важко жити замкнуто, лише у світі власних поезій. Зізнаюсь, мені подобається виступати. Читаю вірші у школах (особливо люблю сільські школи). Такі запитання бувають, такі зворушливі зізнання! Я їх запам’ятовую, зберігаю…

Днями перечитував читацькі листи. Незнайома жінка пише: «Прочитала Вашу добірку в “ЛітУкраїні”, відчула спорідненість душ… Ніби про мене, про мою долю сказано…».

– Відповіли?

–  Відповів. Як правило, відповідаю на листи.

А бувають і веселі епізоди. Почитав якось старшокласникам трохи інтимної лірики. Дівчина записочку передає: «Чи всі Ваші любовні вірші присвячені Вашій дружині?» (сміється). От і що на це скажеш?..

 

«У МОВІ Є І ЦИКЛІЧНІСТЬ, І ЗВОРОТНІСТЬ, І ДЗЕРКАЛЬНІСТЬ…»

– Мені здається, Ви людина настрою, емоції домінують у Вас над раціональністю…

– Однозначно. В цьому плані я чистий лірик. Ніколи не любив писати вірші «з голови». Ціную в творчості спонтанність. Для мене стан натхнення – це така несподівана півнепритомність, перебування в підвішеному стані між реальністю та світом уяви. Зазвучало слово – втримати б його, не згубити б…

А вночі, коли приходить щось крізь сон? Уже на березі пробудження повторюєш собі: не забуду… запишу… а поки встаєш, стямлюєшся – гляди, й забув. Так досадно буває!

– Що таке поетичний талант?

– Талант, будь-який, – це жива сутність. Але цю сутність треба весь час підживлювати. Свідомо.

– Чи існує, на Вашу думку, певна якість чи вміння, без яких поет не може функціонувати як поет, – така собі доконечна умова, sine qua non?

– Чуття мови. Мова – інструмент поета. Не терплю, коли поет недбало ставиться до мови.

Коли я перечитую поезію Мисика, я чудуюся його мові – природній, щирій, степовій. Він умів передавати у віршах чуттєві враження, запахи зела, подихи вітру…

Блискучим майстром мови був недооцінений і досі Свідзінський.

У Драча часто натрапляю на цікаві мовні знахідки: він із тих, хто шукає – і знаходить.

Безперечно, варті уваги спроби Миколи Шатилова відродити мову словника Грінченка…

– Значне місце у Вашій творчості належить мовній грі. Паліндроми, зорові вірші…

– У мові є і циклічність, і зворотність, і дзеркальність. У мене був період, коли я якось особливо гостро відчув оцю дзеркальність, повторюваність, властиву мові. У найпростіших словах повторюються склади: ма-ма… та-то…  Є в цьому якась таїна.

Зорова поезія і паліндроми були в моді у добу бароко…

– Для барокового мистецтва характерний концепт гри.

– Бароковий поет Іван Величковський називав паліндром «раком літеральним». А в російській поезії відомий паліндром належить перу Гавриїла Державіна: «Я иду с мечем, судия».

– «А роза упала на лапу Азора» – це Фет.

– Пізніше ж потужний сплеск інтересу до такого експериментування спостерігався у 1920-і роки. Дадаїсти, футуристи… Віддав данину зоровій поезії зокрема наш Михайль Семенко.

– І послідовники футуристів теж ведуть свої пошуки в цьому напрямку. Спогад із моєї юності: молодий харків’янин Олег Коцарев, який, здається, позиціонувався як неофутурист, на зламі тисячоліть написав вірша, геометричні обриси якого – якщо повернути сторінку – повторювали контури харківського Держпрому, яскравого зразка конструктивістської архітектури.

– Коцарев? Створив контурного вірша? Цікаво! Скільки мені відомо, у Харкові зоровою поезією цікавиться, крім мене, хіба В’ячеслав Романовський. Він же пише й паліндроми.

– Є й ще один харків’янин-паліндроміст – Володимир Калашник.

– Точно. Але взагалі по Україні нас, паліндромістів, заледве два десятки… Багато поетів і критиків не визнають зорової поезії, називають пустопорожнім штукарством.

– Якщо не помиляюся, Едґар По зауважував: каламбурів не люблять передусім ті, хто не вміє їх вигадувати.

–  Так само і з паліндромами. Це, звичайно ж, гра – але не тільки гра. Це – теж вияв творчої фантазії. Важливо, щоб у рядку був зміст, була образність.

Мій перший паліндром – випадковий, виник під час написання любовного вірша. Рядок вийшов таким: «оговта літо тіла твого». Тут є образ!

Я буквально загорівся цим, почав свідомо шукати паліндроми – але дбав про те, щоб вони були осмисленими. І написав їх цілу книжечку, яку назвав «Соло: голос віщодощів». Є в ній навіть такий собі – умовний – жанрово-тематичний поділ віршів на інтимні, громадянські, сатиричні… Вийшла книжка тиражем 111 примірників – у цьому числі теж є своя значущість, відчуваєте?

– Зорова поезія – це ще й озов прадавньої доби, синкретичного мистецтва. Бачимо, як пошуки новаторів змикаються із сивою давниною. Воістину, нема нічого нового під сонцем.

– Незрідка, створюючи зоровий вірш, поет співпрацює з художником. Я не володію пензлем так, як словом, тож із візуальним утіленням моїх ідей мені допомагав Володимир Дзюбенко.

Поет Анатолій Мойсієнко співпрацює з художником-рунвірівцем Волхвом Слововежею.

– Чи підтримували Ви стосунки з об’єднанням «Геракліт», назва якого розтлумачується як «Голінні Ентузіасти РАКа ЛІТерального»?

– Я не належав до «гераклітян», але спілкувався з ними. Листувався і товаришував із Миколою Мірошниченком. Він був обдарованим чоловіком, так само як Іван Іов.

Хочеться назвати ще двох обдарованих поетів-візуалістів: Мирослав Король і Олександр Шарварок, автор поеми «ЧарДрач».

У 2005 році в Києві за підтримки канадійської діаспори вийшла досить повна антологія «Поезографія: сучасна зорова поезія українською мовою» (упорядниця Тетяна Назаренко). Книжка вартісна – незважаючи на те, що мої зорові вірші до неї не ввійшли (сміється).

«СХІД УКРАЇНИ ПОРОДЖУЄ ПОТУЖНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ»

– Пане Анатолію, в останні десятиліття віршування стало справою мас. Пов’язане це і з поширенням Інтернету, в якому, як відомо, нема цензури, натомість є повна свобода самовияву… Чи не забагато стало в нас віршувальників? Звання поета явно втрачає колишній ореол сакральності…

– Справді, новоспечених поетів багацько, зокрема серед пенсіонерів (сміється). Та я не вбачаю в цьому великого неґативу. У прагненні писати нема нічого поганого, і те, що писання ті перебувають на різному художньому рівні, теж річ природна. Може, варто пишатися тим, що українці мають такий колосальний потяг до творчості? Хай живе багатоманіття!

Я вірю, що кожна людина в чомусь талановита. Штука – вчасно розпізнати, в чому саме…

– Але Ви охоче пишете пародії на своїх колеґ.

– Пишу. На графоманів пишу. Надто люблю дошкулити безграмотним віршописцям: я їх не поважаю.

Та й добрих поетів, бува, пародіюю, і друзів своїх. Хто розумний, той не образиться. От ви ж не ображаєтесь?

ПОРОХ

 

Прийшла до тебе у небеснім платті,

такім, яких не шиють на землі, –

а ти пошматував його на клапті

і витер порох в себе на столі.

 

І в порох обернулася любов.

Нічого. Все забуду, все загою.

З твоїх покоїв вийду я нагою

і порох обтрушу із підошов.

 

                                      Люцина ХВОРОСТ

 

Що ти накоїв у своїх покоях?!

Була ж любов мов яблучко-налив,

а ти із легковажністю такою

моє небесне плаття спопелив!

 

В твої покої більше – ні ногою:

там тільки попіл від моїх одеж.

Хоча від тебе вийшла я нагою –

втішає, що зоставсь ти голим теж!

 

– Не ображаюсь, навпаки, радію. Мені перепав фірмовий подарунок від Анатолія Перерви.

– Ну от, і я зрадів би, якби мене хтось талановито спародіював. На жаль, жодна з пародій, написаних на мене, ще не змусила мене всміхнутися. Але я не втрачаю надії.

– А класику часто перечитуєте?

– Нечасто, але перечитую. З росіян мої улюбленці – Блок, Єсенін. Із наших – беру до рук Маланюка, раннього Тичину… Люблю Олеся, він часом простуватий, але який же дивовижний! Аж дивно, що рідний син його – поет зовсім іншого плану, «карбований» Ольжич. І обидва – справжні українці за духом.

– А родом же вони, Кандиби, зі Слобожанщини.

– Зазвичай підкреслений, форсований патріотизм властивий галичанам. Але якщо ми придивимось пильніше, то побачимо, як багато видатних українців родом зі Сходу. Міхновський і Петлюра – з Полтавщини. Хвильовий – із Сумщини. Шевельов – із Харкова… У вкрай несприятливих, здавалося б, умовах, у чужомовному оточенні зростають такі особистості! Можна навіть – із певною дозою умовності – сказати, що Захід України, Галичина породжує потужні громади, а Схід – потужних особистостей.

Галичани сильні саме своєю згуртованістю. Це те, чого так бракує нам, східнякам.

…До речі, в одному вірші, присвяченому нашому видатному земляку Гнатові Хоткевичу, який у Карпатах створив Гуцульський театр, я написав:

Із Західною Східну Україну

Хоткевич – а не Сталін! – возз’єднав.

 

– Чи не дискомфортно Вам, українському поетові, в російськомовному Харкові?

– Оточення впливає, звісно. Ще в радянські часи, коли я працював журналістом, помічав за собою, що з російськомовними співрозмовниками раз у раз переходжу на російську…

– Мовна стійкість – наша ахіллесова п’ята.

– Це правда. Навіть мої сини, хоч як прикро мені це визнавати, в побуті іноді віддають перевагу російській. Звичайно, це й моя провина.

– Пане Анатолію, як змінилося з віком Ваше внутрішнє самовідчуття? Що приніс Вам досвід?

– Мабуть, прийшла в душу дещиця фаталізму. З роками наростає відчуття присутності смерті, її в живому стає дедалі більше. Навіть перший день життя людини – це вже крок до смерті. Та, якщо вдуматись, нічого особливо страшного тут немає. Життя і смерть – завжди в сув’язі. Є в мене рядки:

Жаль, що наше життя, милосердний наш Боже, –

Лиш весела, щаслива, сповільнена смерть…

– «Життєсмерть», як сформулював це Володимир Базилевський.

– Дуже точно.

– Чи не спадало Вам на думку писати спогади? Можливо, ще зарано, але в майбутньому…

– Давно хочу. Навіть маю вдома теку, в якій назбирано все важливе з біографічного погляду. Все думаю, коли за ті мемуари сяду (сміється). Можливо, вже цього року почну.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

м. Харків

травень-червень 2012 р.