Ігор Михайлин. Мовчазне покоління заговорило

І. Найважливіше завдання літератури

Розвинута література нагадує океан. Є в ньому свої глибини й мілини, затоки й острови, над нею то повіває легенький вітерець, утворюючи штиль, то віють потужні буревії, які спричинюють шторм. У гарній, багатій літературі є все. До числа таких багатих, всебічно розвинутих, заможних літератур світу належить українська література. Вона бурхливо розвивається й сьогодні.

У ній широко в усіх родах і жанрах репрезентоване наше українське минуле. У нас повноцінно розвинутий жанровий різновид історичного роману. Крім нагромаджених класичних надбань (Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Михайло Старицький), з-поміж тих авторів, які працюють сьогодні, підносяться, як вершини, доробки Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Іван Корсака. У нас є такий екзотичний репрезентант історичної літератури, як віршований історичний роман: «Маруся Чурай» і «Берестечко» Ліни Костенко, твори минулорічного лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Леоніда Горлача «Чисте поле» і «Руїна».

Цілком природно для літератури зазирати в майбутнє за допомогою фантастики. Тут так само, за видатними класичними надбаннями (Володимир Винниченко, Юрій Смолич, Микола Трублаїні, Володимир Владко, Олесь Бердник, Микола Руденко), активно працює сучасне покоління: Марина та Сергій Дяченки, Яна Дубинянська, Олександр Левченко, Тимур Литовченко, Сергій Лукʼяненко. І, звичайно ж, Юрій Щербак, який недавно приєднався до творців візій майбутнього.

Але найважливіше завдання літератури — це повноцінно і всебічно відобразити свою сучасність. Вона є головною темою літератури в усі часи. Не можна приховати, що цю місію здійснюють й історичні романи, адже історія — це не те, що насправді сталося, а те, як про це написали історики, а потім і історичні романісти. Так само й з темою майбутнього… Найчастіше вона так само служить способом моделювання сучасності, тільки у формах цілковитої вигадки. Так чи інакше, але з тих завдань, які література здатна розв’язувати в гносеологічному сенсі, тобто як спосіб пізнання дійсності, виокремлюється зовсім в особливу категорію — репрезентація сучасності. У цьому сенсі цілковитою правдою буде сказати, що література будь-якої епохи промовляє від імені свого покоління, і створення адекватного, всебічного, повноцінного портрета свого покоління і є її найважливіша мета і провіденційне завдання. Інакше — навіщо вона?

Я не помилюся, коли скажу, що саме з погляду цього надзавдання твори про все інше сприймаються як маргінальні. Це стосується історичних творів, а ще більше — фантастичних. Вони мають поважну читацьку аудиторію. Найбільш потріпані томики в бібліотеках (у тому числі — й приватних) — це історична та фантастична література. Автори щедро використовують у таких творах пригодницькі сюжети, розгортають гострі конфлікти. Тому читацький потяг до таких книжок — більший, ніж до звичайної книжки про сучасність. Та й читач міркує собі так: сучасну дійсність я й так знаю, адже я й сам живу в ній, а от причитання історичного твору збагатить мене новими знаннями з історії, а фантастичного твору — в галузі новинок науки, техніки, технології.

Але історію літератури складають не ці твори, а зовсім інші. Так, ті які репрезентують сучасність кожного письменницького покоління. Погляньте, які макроцінності лишилися від О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського? Образи (власне, типи), якими репрезентовані їх покоління — Онєгіна, Печоріна, Базарова, Раскольникова. «Гобсек», «Ежені Гранде», «Батько Горіо» — О. де Бальзак виніс у заголовки своїх романів імена головних героїв — представників свого покоління. «Сестра Кері», «Генрі Герхарт», «Фінансист», «Титан», «Геній» — так позначив свої твори Т. Драйзер. Історію свого покоління писав Е. Геменґуей у романах «Прощавай, зброє», «Мати чи не мати», «По кому бʼє дзвін». Нарешті В. Короленко навіть не став нічого вигадувати, а просто назвав свій головний твір «Історія мого сучасника». Ці твори й лишаються в історії літератури, бо її цікавить, передусім не рецепція минулого чи майбутнього, а топос сучасності, якщо так можна вжити цей термін, який безумовно має просторовий зміст.

І як же в нас, в українській літературі, з цим? З портретами поколінь, з репрезентацією сучасності літературними поколіннями й від імені літературних поколінь?

Якщо сказати по правді, то якось не дуже. Кілька поколінь українських авторів у материковій Україні не мали священного письменницького права — на правду. Вони не могли сказати правду ні про окупацію України військами російських більшовиків після жовтневого перевороту 1917 року, не могли сказати правду ні про так звану колективізацію, ні про винищення (зачистку, у термінології сучасної російської воєнщини) української інтелігенції в СРСР, ні про голодомор 1932–1933 років, ні про німецько-радянську війну та українських повстанців, які боронили свою землю від коричневих та червоних окупантів. А за напівправду письменника чекало судилище, якого діждався Олесь Гончар на своє п’ятдесятиліття, опублікувавши за три місяці до нього роман «Собор».

Тому найвидатніші досягнення сучасної української літератури полягають у тому, щоб сказати Слово від імені тих поколінь, які через фізичне винищення не змогли його сказати в російській радянській імперії. Тому наші найвидатніші твори сьогодні — «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Століття Якова» і «Соло для Соломії» Василя Лиса, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Червоний» Андрія Кокотюхи та ін. — це твори, написані… не можна сказати, що не від імені свого покоління, але переважно не про свою сучасність. Це твори, які виросли з прагнення сказати за ті покоління, які були позбавлені права розповісти правду про себе. Але все одно це завдання залишається як найважливіше.

І от його взялася розв’язати Ганна Ткаченко. Ця авторка потребує того, що стисло розповісти про неї. Вона народилася в 1949 році в селі Синявка Менського району Чернігівської області, закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості, працювала за фахом, потім на адміністративній керівній роботі. Усе життя мріяла про творчість, але умови для неї склалися порівняно нещодавно. Ліна Костенко кепкувала з себе, презентуючи в Харкові свій роман «Записки українського самошедшого», що, мовляв, вона — молодий прозаїк. У ролі такого ж молодого прозаїка виступила й Ганна Ткаченко стартувавши потужно романною дилогією «Голгофа козацьких нащадків» (2010), після появи якої відразу ж була прийнята в члени Національної спілки письменників України (2011). Далі були написані й вийшли в світ роман «І засурмив третій ангел…» (2012), збірка повістей і оповідань «Врятоване життя» (2013). І от тепер виходить у світ новий роман авторки — «Таємниці червоних поколінь».

Я свідомо розповів про хронологічний план життя нашої авторки, щоб читач зрозумів, від імені якого ж покоління вона виступає, що було для неї сучасністю, чого можна вимагати й очікувати від неї. Вона законний представник так званого повоєнного покоління, яке вже нібито не знало жахіть голодомору й трагічних випробувань війни, зрілі роки якого припали на час «розвинутого соціалізму». От ця епоха стала осердям художнього часу роману. Але це покоління виростило дітей, яким судилися свої випробування й свої таємниці. І про таємниці дітей, добре відомі батькам і пережиті ними не з меншими напругою й тривогою, вважає своїм обов’язком розповісти Ганна Ткаченко в романі «Таємниці червоних поколінь».

У цій назві кожне слово прикметне. Звичайно, ключове в цій назві поняття «Таємниці». Не в однині, а в множині. Авторка збирається говорити про нікому не відоме. Або інакше: відоме для вузького кола втаємничених. Це невідоме вона прагне зробити загальним надбанням, розповісти про нього, повідомити усім, хто спраглий знань про свою епоху. Звичайно, важливе й слово «поколінь». Воно свідчить саме про те, що авторка приєднує себе до певної спільноти, ідентифікує себе з нею й прагне говорити від її імені. Нарешті, вона дає першу (доволі приблизну) кваліфікацію — ці покоління «червоні». Назва кольору тут, безумовно, вжита в політичному значенні. Покоління, про які нам розповідає авторка «червоні» в тому сенсі, що їх свідомість глибинно сформувалася за радянських часів, увібрала ідеологічні дискурси радянської доби, тому вони й «червоні».

Головний герой роману Микола Ткач глибоко розмірковує над долями свого покоління. «Може, він один з перших зрозумів, — написала про нього авторка, — що його покоління ще довго буде хворіти радянським вірусом, який вразив і мозок і душу». І його дружина Валя так само шукає відповіді на складні екзистенційні питання. «То в чому ж наша помилка?» — наполегливо допитується вона. «У мовчанні, — відповідає їй чоловік, — у мовчанні».

І справді, радянські покоління були виховані в системі примусового мовчання, з чорнобильців узято розписки про нерозголошення того, чому були свідками, з афганців — так само. Сиди собі й мовчи про те, що бачив, і про що душа аж кричить розповісти. Від мовчання всі особисті та суспільні хвороби. Пам’ятаєте, на чому заснований психоаналіз (за Зиґмундом Фройдом)? На обговоренні з хворими їхніх проблем, перетягуванні їх з підсвідомості у свідомість. За допомогою ословлення людина позбавляється найважчих хвороб. Але пройти шлях до правди — це і є найважче завдання. Ми «не боролися за правду, а то є гріх», — здогадався наприкінці життя Микола. Спокутуванням цього гріха і є книжка, яку ви тримаєте в руках.

ІІ. Перша таємниця — ядерні вибухи

 

Перша таємниця пов’язана з образом головного героя роману Миколи Ткача. Для психологічної прози початку ХХІ століття найбільш істотним є внутрішній портрет героя, донесення до читача внутрішнього світу людини, її думок і почуттів, концепції світу. Але надзвичайно важливим є й зовнішній, і навіть, як його називають фахівці, паспортний портрет. Давно відійшов у минуле той час, коли письменники виписували в експозиції до романів і повістей зовнішній вигляд свого героя, подавали його паспортну характеристику. Сьогоднішня проза будується зовсім інакше: дуже часто експозиція розосереджена в багатьох епізодах роману, герої самі (а не автор) повідомляють важливі біографічні дані про себе або таку інформацію подають інші герої. Сюжет дуже часто починається не за класичними правилами, коли спочатку йшла експозиція, потім зав’язка, далі кульмінація й розв’язка. Сучасна проза починає розповідь навіть не із зав’язки, а відразу з кульмінації. А потім розгортає ретроспективну оптику наративного плану. Кульмінацій, зазвичай, у творі буває кілька. А відтак, сюжет нагадує ніби гірський хребет з вищими й нижчими вершинами. Вони й будуть кульмінаціями різної потужності.

З однієї з кульмінацій розпочинає Ганна Ткаченко знайомити нас з головним героєм. Миколина душа відлітає з цього світу, і вже там, у коридорі, який веде до смерті, за цю душу розпочинається битва між ангелом і силами тьми. Битва закінчується опритомненням Миколи на операційному столі. Він навіть сам не знає, що з ним сталося. «Їхав на вантажній машині, — розповідає йому дружина Валя, — й потрапив в аварію. Лежав тут, ніби зовсім мертвий». Але тепер, коли розпочалося одужання, реальний план Миколиного життя не те, щоб відступив у затінок, а розмивається й ставиться під сумнів автором. Спочатку в репліках Валі звучить: «У тебе завжди незвичайні думки. І сам ти не такий, як інші». І трохи далі: «Мій ти філософе з робочими загрубілими руками». У їхніх розмовах у лікарні починає прояснятися другий (крім, автомобільної аварії) мотив Миколиної хвороби: «То невже все сталося від радіації? Виходить, хапонув на буровій і добавив у Чорнобилі». Читач відразу завмирає від цікавості й інтриги: Чорнобиль — це зрозуміло, а до чого тут якась бурова?

Поступово авторка подає нам портретні дані свого героя, ніби ненароком підсовуючи їх у різних ситуаціях: то він порівнює себе з кумом Іваном за віком і ми довідуємося, що наш герой з сорок першого року, а відтак типовий представник повоєнного покоління. То в іншій розмові дізнаємося, що освіта в нього — тільки сім класів, далі вчитися було неможливо, бо потрібно було працювати й допомагати матері «піднімати» молодших братів і сестер.

Звідки ж у Миколи такі непересічні здібності, які дозволяють йому бути аналітиком, розуміти й висловлювати змістовні оцінки, бути репрезентантом свого покоління? На поверхні лежить відповідь — самоосвіта, читання книжок, преси. Але авторка нам про цю очевидність ніде не говорить. Вона пропонує нам самим зрозуміти причини Миколиної виключності, які дозволяють у різних ситуаціях кваліфікувати його як філософа. Насправді це — природні здібності, природний розум, які спонукають його рефлексувати над життям, а також його багатий життєвий досвід, що створює підґрунтя для такої рефлексії. У його житті й справді чимало пригод, драматичних і трагедійних події, які стають випробуванням його на людську міцність.

У чотирнадцять років Микола розпочав трудовий шлях. Він закінчив школу механізаторів, але трактора для нього в колгоспі не було. Його забрали в армію. Через три роки все одно їздив на причепі. У колгоспі зібрали збори й зачитали список добровольців на цілину, у списку було й Миколине прізвище, хоча його ніхто про це не питав. Уже третій рік у такий спосіб з його села висаджувалися десанти на цілину. Брали на місяць, а повернувся восени, перед Покровою, щоб одружитися з коханою Валею. Виїхати з села було неможливо, бо для селян діяв безпаспортний режим. Мати згадала, що в них є родичі десь у Калмикії. Написали тим родичам листа, і вони запросили Миколу в гості. Тільки-но приїхав, одразу й на роботу влаштувався — шофером на бурову. Так розпочався його шлях бурильника, там освоїв він ази, а потім і премудрощі цієї професії.

Первісно Микола вважав себе патріотом тієї країни, яка називалася Радянський Союз, хоча авторка відразу відзначила: «це був якийсь не свідомий патріотизм, а вихований чи вбитий у його голову з самого дитинства». Якось глухо, принагідно авторка згадала в одному епізоді про Миколин партійний квиток. Вона все більше й більше прагне підвести його під категорію, яку прийнято було в радянські часи називати — «звичайний робітник». На відміну від робітників не звичайних, які ходили в передовиках, обиралися в депутати, відзначалися урядовими нагородами, аж до спеціально для них придуманою — Герой Соціалістичної Праці.

Незважаючи на те, що в образі Миколи виразно проступають риси мільйонів, його не можна назвати масовою людиною. Масова людина інертна, бездіяльна, заряджена на споживання, не здатна мислити, а лише користуватися готовими вербальними формулами. Але Микола не такий. І не тільки за рівнем осмислення дійсності, але й за моральним ставленням до неї. Йому властива внутрішня шляхетність, про наявність якої в української людини так переконливо свого часу говорив Олександр Довженко.

Ідеали Миколи пов’язані зовсім не зі «світлим майбутнім». Узагалі, такі категорії, як «комунізм» чи хоча б «соціалізм» відсутні в полі його свідомості та й у романному дискурсі Ганни Ткаченко. А що ж є натомість? Прагнення вільно жити й працювати в своїй країні, отримувати достойну винагороду за свою працю, мати гарну родину, кохану дружину, продовжити себе в дітях. Це картина звичайного людського щастя, засадничо не пов’язана з соціальною епохою. Вона близька, якщо хочете до Шевченкового ідеалу про «сім’ю вольну, нову», до мрії уві сні його героїні з вірша «Сон («На панщині пшеницю жала»). Так, Ганна Ткаченко повсякчас підкреслює загальнолюдський план у зображенні героя, а не його соціальний еквівалент.

Де б не працював Микола, а рідна земля манила до себе, і коли він довідався, що й в Україні знайшли родовища нафти та газу й почали їх промислову розробку, то наче захворів. Приїхав на оглядини й здивувався, як все швидко вирішилось і з роботою, і з квартирою. Так сім’я Ткачів опинилася в невеличкому українському місті, якому, однак, пророкували велике майбутнє. Така зовнішня біографія героя, розгорнута авторкою у ретроспекції.

В одній розмові кум Іван характеризує себе й Миколу:

«Нам аби робота була, бо як же без неї. Нехай і мало платять, ми все одно ходитимемо. Навіть без грошей не пропадемо, картопля та все інше на городі виросте, а от без роботи… — кум замислився. — Без неї, здається, спиниться життя».

Хоча ця остання характеристика вже не стільки паспортна, скільки внутрішня, світоглядна.

Микола й справді заслуговує називатися філософом через повсякчасні рефлексії над своїм і чужим життям, через прагнення дати всьому кваліфікацію в слові, відшукати причини й наслідки в безкінечному ланцюжку подій. Тут же, у перших розділах роману, виникає мотив мовчазного покоління, до якого, виявляється, належить Микола. Розмова про радіацію в першому розділі завершується розпачливим репліками героя: «Чому ж тоді замовчували? Я ж не десь позаду, а на передовій був».

З цього мотиву мовчання й замовчування випливає поступово інший мотив — ворожості влади до свого народу, спочатку радянської (при ній минула більша частина Миколиного життя), а потім і (псевдо)української. Причому цей мотив ворожості випливає не з якихось макроситуацій, а навпаки, — нібито з мікроподій. Наприклад, герой пригадує, що новий медичний корпус, у якому він лежить, збудований на місці німецького кладовища, яке лишилося після війни. Удома Микола говорив: «Негоже на останках щось будувати, турбувати прах покійних, навіть якщо це були німці». Але в нього й думки не було, щоб з цими словами вийти на вулицю, заперечити владі.

«Влада в них нічого не питала, — говорить письменниця вже не від імені Миколи, а своєю, авторською, мовою, хоча в ній виразно відчуваються Миколині інтонації, — а вони їй ніколи не збиралися вказувати. Так і жили — вона про своє, а вони про своє, хоча вважали її народною».

І в розповідях Миколиної матері про війну раз у раз спалахував мотив неправди й вимушеної мовчанки. Пошепки, потайки розповідали старші люди (переважно родичі) хлопцеві правду, і наказували мовчати про це, бо якщо хтось узнає, то загримить оповідач на Соловки. І матір раз у раз почавши, спинялася. Власне, не спинялася сама, а якась невідома сила її спиняла. «То був страх, — здогадався Микола, — і тільки вона знала, який він великий, який сильний, та як важко його носити в собі».

Коло замкнулося й знову повернулося до мотиву мовчання — ті мені недоговорили, я іншим, ніби всіх нас щось спиняє.

«Отак і звикли до тієї мовчанки, робили мовчки, тільки б жити вдома, а не в Сибіру чи на Соловках. І та мовчанка в’їлась у саму плоть і кров, що мовчать і тепер, ніби всім задоволені, коли й через край — все одно не скажуть».

Як уже зрозумів читач, крім плану реального життя, є в романі ще один план — життя віртуального, містичного. Ми вже з цим планом зустрілися, коли Микола помирав у реанімації й ангел виборював його право жити далі. Але є в Миколиній біографії ще два чинники, які визначають особливості його життя.

Чинник перший — батькова рука. Вона час від часу з’являється в Миколиних снах. Батько пройшов війну з першого її дня. Повернувся додому й помер за двадцять днів до перемоги, коли Микола був ще малий. Тоді він сам був з ним у хаті; батько лежав на печі й звідти звисала його знесилена рука. Хлопчик хотів лягти біля батька, але ніяк не міг, лише смикав його за руку. Батькова рука погладила його по голівці та й звисла безживною. Потім прийшла мати і, зрозумівши, що сталося, заголосила. Дорослому Миколі сниться батькова рука перед якимись вирішальними епізодами в його житті. Наснилася й тоді, коли на буровій сталася аварія й загинув Олексій Максименко — Миколин товариш. Микола мав би змінити його на посту, і тоді б він стояв на його місці. Але він на десять хвилин проспав через те, що бачив уві сні батькову руку. І того, що він на десять хвилин загаявся, вистачило, щоб загинув не він, а Олексій. «він проспав, бо якраз у той час йому снилася батькова рука… Невже він випросив у Бога помилування для мене?»

Чинник другий — Інара. Якось у шістнадцять років після спекотного дня в полі Микола прийшов увечері на річку скупатися і раптом за кущами верболозу побачив молоду жінку, що саме виходила з води. Вона підійшла до нього й покликала, наказала йти за собою. З нею він уперше кохався. На прощання вона сказала йому: «Ти не будеш таким, як усі, бо ти кохався з Інарою». Уранці його знайшли рибалки. Коли ж він пригадав ім’я русалки, то один рибалка розповів, що і його брат загинув через неї, все кликав її на цьому самому березі, поки й утопився. Тоді дід розказав, що за його часів жила тут мавка на ім’я Інара. Якщо все це сприйняти поважно, як те й пропонує нам авторка, то виходить, що всі осяжні покоління знали цю чарівницю, яка мешкала в річці поблизу цього берега. За логікою автора, Інара й заклала підстави для незвичайної людської долі, якою наділений Микола.

Відтоді живе Микола немовби в двох вимірах. Він уявно мандрує в часі й просторі. Ми не дуже добре розуміємо, як це відбувається, як завжди звичайні люди не розуміють того, що виходить за межі їх індивідуального досвіду, але варто Миколі взяти в руки дебелий посох і торбинку з сухарями, вийти з дому й піти світ за очі, як тут же він опиняється в козацькій добі, зустрічається й розмовляє з людьми того часу. Вперше ми бачимо, як він опинився на березі моря, де на турецькі торгівельні кораблі перевантажували свої товари українські чумаки. Поява козацьких чайок так наполохала турків, що вони втекли негайно, не подумавши про те, щоб розплатитися з постачальниками. Удруге Микола опинився в Царгороді на самому початку військового походу падишаха Османа в Україну, спрямованого на знищення козацтва. Метою Миколи стало — повідомити запорожців про небезпеку. Тут він зустрівся з сліпим кобзарем, який був вивідачем козацьким. Кобзар і допоміг йому виконати покладену на себе місію. Так Микола став учасником битви під Цецорою.

Є в романі на перший погляд маргінальний персонаж — учитель історії Петро Гнатович. До нього звертається Микола за роз’ясненнями й дістає запевнення, що все саме так і було, як він те бачив у своїх мандрах. Крім того, Петро Гнатович розповідає цікаві подробиці з історії їхнього краю. Ось тут, виявляється, проходив Муравський шлях. А ці земляні вали були частиною Української лінії, яка захищала ціле століття Московщину від татарських навал, і стояли на цих валах українці. «Якби кожен знав історію свого краю, це багато що змінило б», — запевняє Миколу Петро Гнатович.

Авторка недарма одного разу навела свідчення матері, що до Миколи «перейшли прадідові гени, а той колись із кобзою ходив по селах і далеких світах, співаючи та переповідаючи людям про життя на землі». Микола, взагалі, оточений своїм родом. Тоді, коли потрапляв у минуле, то дивувався, зустрічаючи схожих на себе чумаків, кобзарів, козаків. Наведене місце свідчить, що він і справді мандрує стежками попередніх поколінь свого роду. Але й тоді, коли він потрапляє в тунель, який веде на той світ, він так само зустрічає в ньому своїх предків, що чекають на нього. Усе це стає знаком бігу часу, руху поколінь української людини, дозволяє сприймати Миколу як питомого представника своєї землі. З цього козацького роду ростуть і його сини — Юрій та Ігор.

Про те, яким «гарним» було радянське життя, свідчить такий епізод. Хоча Микола весь час хвалиться гарними заробітками, але їх не вистачає на те, щоб придбати автомобіль. Аби здійснити цю мрію, він вирішив найнятися працювати за фахом на північ. Лише через чотири роки Валя сказала: «Досить, Миколо, я так більше не можу. Хлопці підросли, їм зараз особливо потрібний батько». Так і лишилася машина не купленою. Ніби й гроші вже були, але «на такі товари були великі черги». От тобі й радянський рай, у якому людина праці не може придбати потрібні речі!

Несподівано… Усе погане в нашому житті трапляється несподівано… Миколу викликають у військкомат і везуть у Чорнобиль. Але авторка вже в певному сенсі вичерпала для себе тему Чорнобиля в романі «І затрубив третій ангел…» Дивним чином Чорнобиль став для неї відправною точкою для розгортання ретроспективного сюжету про події 1972 року. Вони й згадуються Миколі по дорозі на атомну станцію. Тоді на тридцять п’ятій свердловині сталася аварія — газоконденсат вирвався під величезним тиском і бив угору на сто п’ятдесят метрів. Бурова бригада загинула. Навколишні села опинилися під загрозою отруєння газом, а відтак і виселення. Тоді Микола та його кум Іван зуміли підібратися до фонтану й підпалити його. Начальство ні до чого не бралося, чекаючи вказівок з Москви. Звідти прибули спеціалісти й вирішили: треба пробурити бічну свердловину під нахилом на глибину більше двох кілометрів, загнати через неї ядерний фугас і здійснити підземний ядерний вибух, аби запаяти знизу аварійну трубу.

Миколина бригада працювала поруч з пекельним вогнем, який горів зі страшним гуркотом, та ще й прошивав наскрізь якимись хвилями. Факел довелося терпіти майже цілий рік. Коли роботи були завершені, навколишні села виселили у польовий табір. «Про те, що всього за півкілометра від їхніх хат станеться ядерний вибух, — зазначила авторка, — навіть гадки ніхто не мав». Знову розгорталася спіраль мовчання і про те, що московські гості зірвали під ногами в людей третину хіросімської бомби, ніхто не знав. Був там один розумний учений, з сумом пригадував Іван, який сказав, що усіх треба переселити в інше місце, бо відтепер тут взагалі не можна жити. Але його ніхто не послухав.

Саму подію авторка описала як спогади Миколи:

«Земля під ногами враз задвигтіла, неначе перетворилася на холодець. По ній понеслися страшенно швидкі хвилі, які змушували людей плигати і падати. Не втримались на ногах ні військові, ні міліціонери, які стояли по колу між зонами на відстані двадцяти метрів один від одного, вони теж не розуміли, що діється». Після такого землетрусу всі лежали в шоковому стані. «Факел не горить!» — зраділи організатори експерименту. Але рівно через двадцять хвилин на поверхню вирвався ще страшніший стовп якоїсь страшної суміші газу, конденсату та породи висотою більше кілометра. Слідом за фонтаном з надр вирвався землисто-кривавого кольору гриб, який за лічені секунди виріс у саме небо, сховав сонце, кинув на землю величезну тінь».

Організатори вибуху кинулись врозтіч. Умить здуло чорні «Волги», гелікоптери. Зловісна хмара повзла широким фронтом на поля й села, розтрушуючи радіоактивну отруту.

Після того ще цілий рік горів страшний факел, тільки в десять разів більший ніж перший. Повтікали військові, партійні чиновники, учені. «Наш експеримент не вдався, — сказали вони, — гасіть тепер самі». І бригада Миколи та Івана загасила, докопавшись до муфти на глибині двадцяти метрів і поставивши заглушку. Це можна було зробити відразу, не допустивши до ядерного вибуху в густо населеному районі. Але їх ніхто не слухав, бо за допомогою ядерних вибухів у Радянському Союзі не вперше заглушували свердловини. Скільки таких вибухів було проведено, сказати зараз неможливо.

«І про таке мовчати чотирнадцять років!?» — обурювався Микола, ставши чорнобильським ліквідатором. Насправді відомий усьому світові Чорнобиль став для них другим Чорнобилем, бо перший був там, на тридцять п’ятій свердловині. І про аварію на станції вони нічого не знали. Мало хто вірив у ту радіацію, більше говорили про гроші, які мають заплатити за роботу. Гроші заплатили, але ніхто не думав, що станеться з цими людьми через рік, п’ять, десять. А вони ці роки прийшли, і стали навколо Миколи помирати один за одним його побратими.

Повернувшись з Чорнобиля, Микола потрапив на випускний вечір свого молодшого сина Ігоря, який закінчив десятий клас. Він мріяв про військове училище. Старший син Юрко вже став офіцером-ракетником після закінчення школи. Слідами брата хотів іти й молодший син. Але тут починається нова таємниця, яка вже належить не стільки Миколі, скільки Ігореві, тому її варто розглянути в окремому розділі.

ІІІ. Друга таємниця — Афганістан

 

Ігореві не вдалося вступити до ракетного училища. Кум Іван так прокоментував цю ситуацію — «привезли з Рязанської області демобілізованих після строкової служби. Для них зараз — зелене світло, а для інших — розповіді про рівні права народів».

При цій нагоді варто сказати, що національної теми для авторки не існує. Тобто існує, але вона залишається для неї на маргінесах, поглинається темою людини. Не можна ж всерйоз вважати порушенням національної теми вищенаведену репліку кума Івана. Або ще таке місце. Ігоря забирають в армію. Ще ніхто не усвідомлює, що це — чужа армія, що воює вона за чужі інтереси.

На проводах «співали переважно російських пісень, які без кінця крутили по радіо і телебаченню. Та й розмовляли російською, ніби українська була мовою лише старих і неосвічених. Чому так, а не навпаки? Про це мало хто думав. Миколі та Валі теж таке в голову не приходило. Говорять, то й говорять. Російською — у дитячому садочку, російською — у школі, уже й під будинком ніхто з молодих не говорить українською. Модно так стало — і не збиралися старші нав’язувати їм свої давні традиції».

З одного боку, Ганна Ткаченко показала реальну українську людину на Сході України, у якій радянська влада вбила не те що національну гордість, а будь-які прояви української національної свідомості. Разом з цим запанувала «мерзота спустошення», як сказав про це свого часу наш О. Потебня. З другого боку, вона показала (без публіцистичних коментарів), наскільки чужою для української людини була та російська держава під назвою Радянський Союз, якою чужою була армія і які чужі інтереси вона захищала. А це для художньої літератури (якщо вона насправді художня, а не публіцистична) важливіше, ніж безпосередні авторські оцінки зображуваного.

Далі концепція роману перебуває в полі тяжіння Ігоря, хоча він у порівнянні з Миколою так і не захопив остаточно лідерські позиції. Ігор — в армії, його везуть у Середню Азію. Стає ясно, що попереду в нього Афганістан, де вже багато років Радянський Союз веде війну з місцевим населенням на боці приведеного силоміць ним же до влади комуністичного (насправді ж псевдокомуністичного) режиму. Вже в самій учебці панують такі збиткування над честю й гідністю та фізичними можливостями людини, у які неможливо повірити.

Авторка, вірна своєму психологічному методові, дуже точно розважила, що про такі речі Ігор не смів би написати в листах батькові й матері. Його свідомість розщепилася: одна існувала для рідних, друга — для армії. У листах додому він міг лише написати, що з ним усе добре. У ненаписаних листах, які він складає подумки або навіть пише, але потім спалює, він розповідає про реальні обставини, серед яких живе.

Загальне враження він висловив словами: «Таке враження, що це не армія, а в’язниця, тільки й того, що без ґрат». Порівняння приблизне, бо у в’язниці в’язні сидять, їх годують, виводять на прогулянку, а тут морять голодом і холодом, одягли в лахміття, бо все нове продається місцевому населенню, виснажують безглуздою муштрою. Чого вартий епізод повзання в мокрому снігу по коліна, а потім через гірську річку. Солдати при цьому живуть у наметах, які нагріти взимку неможливо, неможливо й висушити одяг. Молодих б’ють за невиконання безглуздих наказів, часто для власної потіхи.

Нарешті, учебка позаду. Молодих солдатів перекидають літаком в Афган. Щоб звільнити для себе літак, вони спершу розвантажують його. Не відразу здогадалися, що вивантажують гроби з убитими воїнами. Додамо від себе: за даними української Вікіпедії, радянські втрати в Афганській війні (1979–1989) за офіційними даними становили 14 278 убитими, за оцінками незалежних експертів — 140 тисяч загиблих. У процесі війни було винищено близько 1,5 млн. афганців, що становило 10 % населення країни.

Вісімнадцятилітні юнаки опинилися на справжній війні, яка велася на чужій землі, за чужі інтереси, дуже часто зі знищенням мирного населення, «зачисткою» цілих аулів за підозру, що в ньому можуть переховуватись моджахеди. Знищувалось усе населення: жінки, діти, старі люди. Афганістан піднявся на захист своєї незалежності проти радянських агресорів. У цій безпощадній війні гинули, передусім, молоді, необстріляні воїни радянської армії. Через п’ять місяців отримали похоронку й Микола з Валею.

Вони отримали для поховання цинкову труну, у яку неможливо було зазирнути. Батьківське єство не дає їм підстави повірити в те, що сина немає серед живих. Перші ж спроби розшукати свідків його загибелі дали дивні результати: його ніхто не бачив убитим. Вони підключають усі свої контакти, надбані за час відвідин сина в Термезі, коли вони їздили до нього перед відправкою в Афганістан. Але ніхто нічого розповісти їм не може, бо кожен дав розписку про нерозголошення побаченого на війні. Радянськими ж офіційними ідеологами вона витлумачувалася зовсім фальшиво — як інтернаціональний обов’язок Радянського Союзу перед революційною справою поширення комунізму в світі, до якої має бути причетний кожний свідомий громадянин. І от Миколу вже запрошують до школи розповісти на уроках інтернаціонального виховання про свого загиблого в Афганістані сина. Радянська влада турбується, щоб і надалі в її країні виростали не свідомі громадяни, а слухняне гарматне м’ясо.

Батьки ж загиблого Ігоря Ткача знову й знову вирушають на пошуки афганців, які можуть пролити світло правди на загибель їхнього сина. «Ось перед ними каліка без ніг у свої двадцять шість, «але й він не відважується розповісти правду про Афган. І душа його протестує, рветься на шматки, а порушити клятву боїться». Засмучене подружжя рушило з хати, «щоб шукати наступного, який не побоїться ні померлих начальників, ні живих, ні тих органів, які й зараз тримають афганську таємницю під сімома замками». Не тільки, виходить, Миколине покоління мовчазне, але й Ігореве покоління — так само.

Раптом в каліки-афганця зірвалося з вуст: «А чи ціла його труна? Ніхто не розрив могилу після похорону?» І тут Микола пригадав: коли прийшли пам’ятник ставити, земля була свіжа, ще й розкидана, наче дикий кабан могилу порив. «Наркоту в цинкову труну могли запаяти, а тут її дістати», — ледве язиком повертає колишній вояка.

Повернувшись додому, Микола, взявши з собою тільки кума Івана, серед ночі розкопав синову могилу на цвинтарі. Ось що він розповів Валентині, повернувшись додому:

«Труна, дійсно, розрізана, і жодної кісточки немає. Замість них афганський бушлат, порізаний ножем та побитий кулями, в який замотано цеглини, — тихо проказав Микола, бо тепер це була їхня таємниця. — Але й бушлат не його, — впевнено додав. — Точно не його, чи я б не відчув свою дитину?»

Отже, радянська влада не тільки відібрала в батьків їхнього сина й послала на вірну загибель, але й використала їхнє горе для спритного розв’язання якихось своїх завдань. Мотив збагачення на війні, війни як бізнесу набуває в романі важливості й істотності. Великим начальникам війна вигідна, бо дозволяє безперешкодно грабувати велику країну. Радянські воїни направляються на перехоплення караванів (тобто, на вірну смерть), товари з яких потом перевантажуються в радянські літаки. Війна вигідна й малим начальникам, бо під «дахом» великих начальників вони розгортають і свій нелегальний бізнес. Після відвідин сина в Термезі, подружжя Ткачів летить у Душанбе й знайомиться з сусідкою по літаку: це жінка, яка везе величезні сумки й охоче розповідає, що її син служить в авіації і з кожного рейсу з Афганістану провозить оце стільки різноманітного краму. Тож випадок з отриманням батьками труни нібито вбитого, а насправді живого сина з метою переправити в Радянський Союз наркотики, стає в один ряд з іншими фактами використання війни в корисливих цілях.

Наслідком синової долі став розпад родини Миколи й Валентини. Все більше вони мовчали одне з одним, відділялися. Їх більше не з’єднувало кохання, бо Микола після двох разів опромінення втратив усі свої попередні чоловічі чесноти. А духовної любові поза коханням бракувало, щоб утримувати родину в цілості. Валя знайшла втішання в церкві й готувалася прийняти монаший постриг. Микола в безприкаяних блуканнях згадав якось про Інару та й пішов викликати її з річки, адже вона тоді, в юності, пропонувала забрати його з собою. І ось Микола на березі. Інара й справді з’явилася, але сказала йому: «Іди своєю дорогою. Що має статися — того не змінити». Вона ніби рішуче відокремила Миколу від себе. Розум Миколі затьмарився. Пішов він світ за очі; жебрав по селах, перебивався випадковими подаяннями, аж поки не отямився біля метро у великому місті. Там на жебракуванні провів він понад шість років свого життя. Він не памʼятав ні хто він, ні звідки, чи є в нього рідня, чи він зовсім самотній. Нічого з минулого не пов’язувало його з життям.

Двома ознаками відзначалося воно.

Перша полягала в тому, що й жебраки були на роботі в нових українців, які все перетворювали на гроші. Микола ніколи не рахував, скільки подають йому перехожі, бо все одно знав, що воно йому не належить, все одно заберуть хазяї, а йому залишать на шматок хліба, аби тільки не помер і вийшов завтра на свою роботу (Чи не символ усієї трудової України за часів незалежності, яка опинилася в лабетах шахраїв?).

Друга полягала в тому, що його професія жебрака була потрібна людям, перехожим, які поспішали увійти в метро чи вийти з нього. Вони часто зупинялися, щоб послухати його мову, іноді й запитати, що чекає їх попереду, а інколи — і самим висповідатися перед ним, розповісти про свої життєві дороги й душевні поневіряння. Недарма він дістав прізвисько — Філософ. Ось дещо з його пророцтв:

«Навкруги нас усе й далі ростиме, а ми голодні будемо, — захитав журливо головою. — Автомати, танки — все відійде в минуле. Воювати будуть невидимою зброєю і великими хитрощами. Але не тільки в нас, а в усьому світі».

Прикметною є його розмова з одним афганцем. Розповісти про свою долю жебракові, людині маргінальній, не страшно, бо розказане не набуде поширення й не увійде у вуха «компетентних органів», тому й розкрився афганець перед дідом Філософом. «Кожен війну носить у собі, бо нікому не можна про неї розповісти», — говорить афганець. І його думку підхоплює Філософ: «Знали б ви тільки, скільки людей гине від того, що нема з ким поговорити, нема кому розказати про свій біль». А після сповіді афганець говорить: «Ти ж мені рідним став, бо вислухав».

Що й говорити: майстерно вміє Ганна Ткаченко будувати діалоги, уміє тримати в них високий градус драматизму й техніку драматургічності. Розмови героїв (і навіть персонажів) стають невід’ємною частиною її художнього світу, містять значну кількість інформації про події, героїв. І ніколи не бувають багатослівними, не перетворюють роман як епічний твір на драму як твір зовсім іншого літературного роду. Хоча при цьому не варто забувати, що епос синтезує в собі й лірику (у тих випадках, коли герої рефлектують, розкривають свій внутрішній світ, думки й почуття) і драму (у тих випадках, коли герої діють, конфліктують, розмовляють між собою). Епічна література універсальна, чим і приваблює читачів.

Як маленьке чудо сприймається той факт, що Валя розшукала таки свого Миколу. Довго приглядалася до старця біля метро, бо минуло багато років у розлуці. Та й він не впізнавав її. І раптом одна фраза з казки про народження сина, яку Микола часто розповідав дітям, повторена жінкою, приголомшила його: «Невже Валя!!! Точно Валя!!! Моя Валюшка!..» Подружжя знову впізнало одне одного й возз’єдналося. Валя привезла Миколу додому. Спочатку довкілля ніяк не реагувало на нього. Поки одного разу відразу двом сусідам не здалося, що вони бачили стовп світла над його головою. Тоді всіх наче осяяло — та це ж Микола. І повалили до нього люди як до народного цілителя, який доторком руки може врятувати людину від хвороби або допомогти в розв’язанні сердечних проблем.

Що ж Ігор? З’ясуванню його долі присвячена завершальна частина роману. В одному бою їхня частина захопила сина ватажка повстанського загону. Моджахеди все зробили, щоб відбити його. Тікаючи з печери, де його утримувано, він прихопив з собою радянського бійця, затуливши себе його тілом. Цим бійцем і був Ігор Ткач. Так він опинився в полоні.

Пошуки Ігоря тривали весь цей час. І от Валя вкладає в руки Миколи світлину, на якій зображений бородатий афганець з двома жінками, у яких закриті обличчя, та ще й маленька дитина на руках. З ним по телефону вже розмовляла Зоя (його кохана дівчина, яка завагітніла від нього в Термезі в останню ніч, яку він провів на радянській землі, але потім, коли надійшла цинкова труна, вийшла заміж за іншого) і запевняє, що це Ігор, бо знає такі подробиці, які може знати тільки він. У центр оповіді знову входить молодший син Ткачів. Він летить в Україну на зустріч з батьками, рідним містом, домівкою.

Далі Ганна Ткаченко розташовує в полі свідомості Ігоря ретроспективне розгортання його життя. Моджахеди тримали його в ямі, потім примушували битися для їхньої забави з іншими полоненими. Але оскільки Ігор знав прийоми карате, він зазвичай перемагав у тих боях. Тоді його годували. А врятований його тілом син ватажка Наджибулла захотів навчитися від нього прийомам боротьби. Тому Ігореві запропонували прийняти іслам і залишитися між афганцями. Після тривалих роздумів і внутрішньої боротьби Ігор погодився стати Ібрагімом. Перед тим він мало не покінчив життя самогубством, але майже містичне втручання матері перешкодило йому це зробити. Загін, який узяв його в полон, розбили. Рештки загону продали його й ще одного полоненого, Ахмеда, іншому з’єднанню. Афганці сприймали їх як рабів. Його використовували на різних роботах. Десять років полону пройшли мов вічність. Війна скінчилася. Зараз він одружений, має двох доньок, мешкає в якомусь кишлаку неподалік Кабула, ремонтує автомобілі й таксує на старій «Тойоті».

Сім’я зібралася докупи. На одну мить. Насправді вона зруйнована, її насправді немає. Старший син Юрко мешкає й працює в Москві, охороняє якогось бізнесмена. Щось не так сказав хазяїну, і тепер — у лікарні з пораненням. З першою дружиною він розлучився, спокусився на молодшу жінку, а тепер і та його покине сама. Молодший син повертається в свій світ, бо вже там для нього рідний край. Лишаються в невеличкому українському місті стареньке подружжя. Авторка знайшла ідеальний спосіб подати їх портрет. Вона змалювала їх очима сина Ігоря, який вісімнадцять років (зрештою не так і багато) не бачив батька й матері.

«Перед Ігорем постали двоє маленьких і згорблених людей, — так зобразила зустріч роду Ганна Ткаченко. — Жінка з акуратно причесаним білим волоссям і чорними, мов вуглинки, очима, і літний чоловік із сивою короткою бородою. Вона тримала на руках вишитий ще бабусею Євдокією рушник, а на ньому — білу українську паляницю. Чоловік тремтячою рукою спирався на палицю і з усієї сили намагався встояти на ногах. Ігор на якусь мить розгубився, він не міг повірити, що такими стали його батьки».

Життя нашого героя стрімко котиться до фіналу. Але ще один епізод необхідно згадати перед остаточним прощанням з ним. Ще до зустрічі з сином, тільки-но повернувшись додому, Микола пішов провідати свої рідні місця, які він називав своїм Раєм. На березі річки він знову зустрічається з Інарою, яка вийшла до нього з води й запитала, чи й досі він хоче бути з нею.

— Ні — відказав їй Микола. — Для чого я тобі такий — старий і хворий.

— У моєму царстві завжди будеш молодим і щасливим, — вона простягає до

нього руки.

— Ні. Молодим я не хочу бути, а щасливим я і так став, — повідомляє їй про свою радість. — Навіть безсмертя мені ні до чого, маю залишитися смертною людиною, — щиро посміхається. — Все швидко промайнуло, але багато чого сталося за той час, аж забагато на одне життя, — це було його одкровення перед близькою людиною. — Тільки я на всевишнього не в обиді. Коли продовжить життя, хочу вволю надивитися на його творіння, — ще говорив його вустами той пророк, що сидів біля метро великого міста.

Інара віддалялася й уже ховалася у воду, як раптом пролунав постріл, і качка впала на воду. До Миколи підбіг мисливець. «Диво бачив! — кричав він не своїм голосом. — Була дівка в зеленому над водою, а потім умить обернулася на дику качку!» — «Бачиш, і ти смертна… І твоє царство не вічне», — промовив Микола.

Завершується роман смертю Миколи. Він знову бачить чорну потвору й ангела. Він ще встиг подумати: «Твоє життя — піщинка історії. Поряд Валина, наших синів, батька, матері, родичів. Маленька жменька. Але в ній умістилася ціла радянська епоха». А душа вже вибиралася з його знесиленого тіла.

ІV. Що можна сказати наостанок

І от — мовчазне покоління заговорило. Це сталося не раптом, не зненацька. Але за діалектичним законом переходу кількості в якість мовчання нагромадилося в такій кількості, що не могло тривати далі. Бо мовчання — то загибель, смерть суспільства. Людина — істота комунікаційна, вона народжена для спілкування і спілкування, комунікацію сприймає як благо, шлях до щастя. Мовчазне покоління не може бути засадничо щасливим, бо позбавлене блага спілкування. Тому українська людська спільнота повстала. Разом з нею повстало все, що прагне щастя, усі, хто хоче жити в здоровому, а не хворому мовчанням людському організмі.

Мовчазне покоління заговорило. Але це не сподобалось владі, яка тим самим показала, що вона не влада цього покоління, не влада цієї української людини, яку зображає нам Ганна Ткаченко. В Україні розпочалося знищення журналістів як представників професійної комунікативної спільноти, покликаної служити суспільству правдою. А потім і кожної людини, яка підносила голос в оборону своєї людської гідності. Мільйони покинули Україну. Влада зробила все, щоб повернути мовчазним поколінням їх статус німоти.

Саме зараз в Україні йде боротьба за те, чи зможуть темні сили примусити покоління, які заговорили, знову замовчати й перетворити їх на мовчазні покоління, чи не зможуть. Якщо мовчання буде подолане, то вони навічно стануть комунікаційними поколіннями, які вільно обговорюватимуть свої проблеми; і це будуть їхні проблеми, а не проблеми чужої держави, у розв’язанні яких примушуватимуть брати участь українців; це буде їхня влада, а не призначена шляхом фальсифікацій виборчого процесу й підрахунку голосів. Тільки за допомогою комунікації може народитися українська Україна, яка утвердить себе в світовій спільноті між іншими народами й націями, які розмовляють.

Ганна Ткаченко зуміла показати цей щонайважливіший процес — народження покоління, яке говорить. Мовчазне покоління заговорило в романі Ганни Ткаченко й за допомогою роману Ганни Ткаченко. Вона своїм романом стає на бік людини, яка розмовляє, прагне щастя для себе й для всього суспільства. Ганна Ткаченко як письменник працює над тим, щоб цей процес народження людини, яка розмовляє, став не оберненим, невідворотним.

І ще дещо про контекст…

У кожній літературі видатне значення мають твори, які зображають національний характер своїх народів. У бельгійській літературі — це роман Шарля де Костера «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака» (1867), у французькій літературі таким значенням наділена повість Ромена Роллана «Кола Брюньйон» (1918), у грузинській — роман Чабуа Аміреджибі «Дата Туташхіа» (1975), у вірменській — це повість Мушега Галшояна «Дзорі Міро» (1983). У різні роки писалися такі твори, залежало це не тільки від літератури, але й від зрілості самої нації, яка здатна виділити з-поміж спільноти видатного представника для репрезентації найбільш визначальних своїх ознак.

Якби мені запропонували назвати такий твір в українській літературі, то я б не вагався. Це та книжка, яку ти тримаєш в руках, шановний читачу. Книжка Ганни Ткаченко «Таємниці червоних поколінь». У ній талановито й потужно репрезентовано типовий шлях радянського українця, який прозріває в життєвих випробуваннях, доростає до мрії про свою українську Україну, пропонує для навчання свій досвід майбутнім поколінням українців.