Ігор МУРОМЦЕВ: «Я ЧЕСНИЙ СЛУЖАКА. УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВУ СЛУЖУ ЯК МОЖУ»

Сьогоднішній мій співрозмовник – блискучий представник старої харківської мовознавчої школи, історик мови, професор кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Ігор МУРОМЦЕВ (1934 р.н.).

Ігор Вікторович, ретельний науковець і знаний нонконформіст, принциповий захисник українських позицій у Харкові, є багаторічним членом Топонімічної комісії при міськраді, розробляв пропозиції з перейменування вулиць, очищення топоніміки міста від штампів совєтської доби.

Мені, як колишній студентці, давно хотілося поговорити з професором, поцікавитись, як він бачить Харків і Україну, як оцінює те культурне тло, існувати на якому нас прирікає наше сьогодення. А недавній харківський скандал із меморіальною дошкою на честь Юрія Шевельова дав зрозуміти: розмова з професором Муромцевим, особистим знайомцем Шевельова і активним захисником його пам’яті, більш ніж на часі.

Мешкає овдовілий професор із дочкою в одному з найстаріших районів Харкова – на Москалівці, неподалік Трьохсвятительської церкви. Там усе аж дихає старосвітчиною. Неасфальтовані провулки, одноповерхові будиночки, влітку – наївні жовті  соняхи біля вориння… І геть забуваєш, що ти у мегаполісі, що десь за кілька кварталів є хмарочоси в стилі high-tech і запруджені автами шосе.

 

 

«ЖИТТЯ ЧАСТЕНЬКО СТАВИЛО МЕНЕ ПЕРЕД ВИБОРОМ»

 

– Пане професоре, почнімо з того, що за Вами – доволі драматична родинна історія. Маю на увазі ту родину, з якої Ви походите. Розкажіть про неї.

– У моїй генеалогії були визначні люди. Мій прадід по батьковій лінії Іван Гаврилович Муромцев був – ні більше й не менше – міським головою Бєлгорода. По батьковій лінії я росіянин.

Батько мій Віктор Миколайович мав фах архітектора. Воював, був сапером. Прожив довге життя – помер у вісімдесят сім… Між іншим, мій батько колись намалював своє генеалогічне древо до тих поколінь, які зміг простежити.

Драматична, навіть трагічна історія пов’язана з дідом по материній лінії, Савою Герасимовичем Доброницьким. Він був священиком у Трьохсвятительській церкві[1]… Кілька років тому харківські краєзнавці видали книжку, присвячену цій церкві; у книжці згадано й мого діда – зазначено, що він був скарбником і протоієреєм, тобто – другою особою після архієрея.

– У Вашому сімейному альбомі є вижовкла світлина, на якій Ви, дворічний, сидите на колінах у діда-священика.

– Уточню: у ще не заарештованого діда-священика. До мого триріччя дід не дожив. Рік його смерті – 1937-й. Як і в багатьох, ім’я яким легіон.

– Що саме йому інкримінували?

– Невідомо. Його забрали і все! Впродовж багатьох літ по тому тітка Антоніна, материна сестра, намагалася дізнатися щось про його долю. Думали, він десь у таборах, а згодом виявилося, що його розстріляли ще тут, у Харкові, – як то кажуть, «не відходячи від каси».

…Минуло п’ять років, і в 1942-му померла моя мати Галина. Померла в лікарні. Очевидно, і голод, і стрес воєнного часу відіграли свою руйнівну роль, спричинилися до ослаблення імунітету.

Мешкали ми в оцих самих стінах на Москалівці. Це попівський будинок, будинок мого діда. Лише на короткий час після смерті матері мій батько, в якого була нова родина, забрав був мене до себе в район Держпрому, де я й закінчив школу. Уже в дорослому віці, після одруження, я довго боровся за те, щоб попівський будинок повернувся у моє повноправне володіння. І виборов його.

– Яким Ви пам’ятаєте Харків Вашого дитинства?

– Війна застала мене ще хлопчаком, тож добре пам’ятати довоєнний Харків я не можу. Однак дещо в пам’яті закарбувалося. Зокрема два добротні мости, які поєднували Москалівку з рештою міста. По цих мостах ходили трамваї.

Німці прийшли до Харкова 26 жовтня 1941 року, а 30 жовтня настав мій день народження. Мама приготувала для мене цукати! Певен, вони були з буряка, – але мені й досі здається, що смачніших ласощів я ніколи не їв.

Пам’ятаю, відступали совєтські війська, залишали охоплене вогнем місто. Будинок Проектів (нинішній Університет) палав як свічка! А бідолашний Держпром, шедевр того часу? Хто його тільки не підривав! Спалити-бо було неможливо – не горів…

Місто кілька разів переходило з рук у руки. Відступ совєтів обидва рази супроводжувався пожежами. На пожежах процвітало мародерство.

– На лекціях з історичної морфології Ви любили наводити стару конструкцію, яка нині повсюдно замінюється Орудним інструментальним…

– Так, сьогодні сказали б «Харків звільнено Радянською Армією», а колись – «Харків звільнено від Радянської Армії». Родовий відмінок іменника із прийменником «від» позначав джерело дії. Нині такий вислів сприймається двозначно, чи не так?

…Воєнні роки запам’яталися холодом і голодом. Траплялося, ми ходили голодні цілісінький день. Якось я вкрав у сусідів шмат сирого тіста і з’їв його… Це був єдиний крадійський досвід у моєму житті (сміється).

Мати хворіла, тітка бігала на так звану мінку – вимінювати речі на продукти. Проміняла своє піаніно… Як у тій частівці, що тоді кружляла містом:

 

За пшено да за конину

Променял я пианину –

Будем мы романсы напевать.

 

– Поет Василь Боровий, дисидент і політв’язень, на десяток років старший за Вас, пам’ятає диво над дивами – Харків україномовний. А Ви?

– Ні, наші сусіди були російськомовні. Російською говорила й моя родина, хоча мати була етнічною українкою.

– Однак професією й долею для Вас стала українська мова.

– Я досить добре її знав, у школі був одним із найкращих учнів із цього предмета… Між іншим, мені пощастило навчатися в чоловічому класі – я належав до одного з останніх дитячих наборів, які ще підлягали принципу окремого навчання хлопців і дівчат. То були 1943–1952 роки.

– Ви кажете «пощастило»…

– Так, на мою думку, стара система була виправдана і мала свої беззаперечні плюси. Вона забезпечувала чистоту кадрів (сміється). Не було проблеми залицянь під час уроків… Я поборник дисципліни: прийшли навчатися – навчайтеся!

– Ви маєте за душею закінчену музичну школу, музучилище, навіть один курс консерваторії. Виходить, саме музика, а не філологія, була Вашим першим життєвим вибором?

– Знаєте, життя частенько ставило мене перед вибором. У якийсь момент мені, справді, довелося обирати між музикою та філологією. Обставини склалися на користь філології. Було так: я закінчував десятирічку й одночасно вчився в музучилищі. І тут на мене напосівся військкомат. Я зрозумів: треба йти у виш, бо якщо залишусь у музучилищі – мене за рік випустять, і тоді дорога мені – прямцем в армію! Військовим капельмейстером!..

Ну, дякувати Богу, в мене була золота медаль, тож зі вступом проблем не виникло – мене без екзаменів зарахували на філфак. Щоправда, сказали: «На російське відділення ми вже медалістів набрали, а на українське вільні місця ще є». Ось так я став україністом.

– Отже, Ви не «навернулися» на українство, це не було Вашим свідомим прагненням?

– Ні, таким ідейним я в підліткові роки не був.

– Але сьогодні Ви в Харкові знані як людина вельми принципова і послідовна. Хай колись не Ви обрали свій шлях, а шлях обрав Вас – тим не менш Ви все життя зберігаєте йому виняткову вірність.

– Поясню прозаїчно: я чесний служака. Українській справі, українському мовознавству служу як можу. Намагаюся бути послідовним і не збираюся відступати до кінця днів своїх.

Та музику я просто так забути не міг. Закінчивши філфак, пішов працювати до школи – і поновив своє музичне навчання. Але тут переді мною знову постав вибір – консерваторія чи мовознавча аспірантура. Вирішив уже йти в мовознавство до кінця.

– І все ж музика залишилася Вашою пристрастю. Ваші полиці вщерть забиті платівками різних років.

– Так (із гордістю). Класика, естрада, джаз… Досі цікавлюсь і музичною літературою.

На іспитах із музики часто траплялися такі завдання: ставили платівку з тим чи іншим музичним твором, а учень мав упізнати твір і композитора. Як правило, в музшколі та музучилищі твори ставили з самого початку – отже, достатньо було знати початок твору, щоб упоратися із завданням. А в консерваторії твір могли поставити з будь-якого місця! Та я все одно такі загадки лускав як горіхи.

Чого я тільки не грав! Обов’язкова програма була дуже насиченою. По-перше, до неї входила поліфонія – здебільшого Бах. По-друге, сонатна форма – тут переважали Бетговен і Моцарт. По-третє, п’єси: одна доконечно мала належати перу українського композитора, а другу учень обирав ad libitum – не мало значення, до якого народу належав автор. По-четверте, етюди…

– Яких композиторів любите особливо?

– Любимих композиторів у мене подостатком. Одного люблю за одне, іншого – за інше… Сен-Санса особливо люблю, якого в його часи часто розвінчували, називали нездарою. До речі, був він і непоганим літератором, був гострий на слово, щоб не сказати ущипливий. Це мене з ним ріднить, я теж не уникаю конфліктів, коли вони потрібні… Та я пак про Сен-Санса: вже у зрілому віці, у 1916 році, коли тривала Перша світова війна, він видав книжечку під назвою «Ґерманофілія», в якій висловив німцям усе, що думав про них і про їхнього Ваґнера. Повернув усі німецькі нагороди, які йому за життя давали.

– А Ви Ваґнера любите?

– Категорично – ні! Штучний, надуманий, пихатий… Хоч і талановитий.

Волію Шумана, Вебера… та навіть Мендельсона! І, авжеж, Моцарта, і Бетговена – без них ніяк. Моцарта ставлю вище від Бетговена – Моцарт тепліший, душевніший. Бетговен унаслідок своїх непростих життєвих обставин у якийсь момент замкнувся сам на собі, і в музиці це виразно відчувається. Дев’яту його симфонію я недолюблюю – за помпезність, бундючність, за надуману «Оду радості»…

Згадаю також поляків, насамперед Шопена. Я грав два його фортепіанні концерти, грав його етюди. Етюди його, як на мене, кращі, ніж вальси й мазурки.

У польській музиці варті пошани ще Іґнацій Падеревський та Кароль Шимановський.

А з росіян мені дуже і дуже подобається один композитор, якого часто відносили до другого ешелону. Це Антон Аренський. Дивовижний майстер форми, як і Сен-Санс.

– У Вас стоїть піаніно. Ще граєте?

– На жаль, ні. Брак практики дається взнаки. Та й піаніно це вже до гри не придатне – в ньому тріснула дека.

І потім, я маю колосальну фонотеку. Навіщо ж мені погано грати свій улюблений твір, коли можна послухати його на платівці у професійному виконанні?

– Чому на платівці, а не на диску?

– Маю я й диски, але значно менше. Звик до платівок, люблю їх. Скажете – консерватизм? Що ж, я у своєму віці маю на нього повне право.

 

 

«УКРАЇНСЬКІ СИЛИ В МЕНШОСТІ – В ТОМУ Й ПРОБЛЕМА»

 

– Ігорю Вікторовичу, повернімося до Ваших життєвих виборів…

– Даруйте – ліпше не «Ігорю», а «Ігоре». Я волію відмінюватися за твердою групою (всміхається). Тим паче що це цілком виправдано з точки зору історії мови.

– Гаразд, Ігоре Вікторовичу. Я саме збиралася запитати про історію мови. Чому з усіх розділів мовознавства Ви обрали саме цей – найскладніший, на думку багатьох студентів, але й найцікавіший?

– Ну, мені імпонує історія як така. Можливо, я пішов би на істфак, а не на філфак, – але шкільна вчителька, яку я поважав, сказала мені: «На істфак не йди – з твоїм характером ти там не втримаєшся». (Згадаймо, які стояли часи!)

Отже, вибір саме історичного напрямку мовознавства у моєму випадку видається цілком логічним.

Уже в аспірантурі я наблизився до ономастики – науки про власні назви. Моя кандидатська дисертація була присвячена назвам річок Донецького басейну. І донині ономастика входить у коло моїх наукових інтересів. Нещодавно працював над статтею про функції та еволюцію прізвиськ.

Крім цього, цікавлюся я словотвором (він же – дериватологія). Вивчав зокрема дериваційний аспект освоєння українською мовою чужомовної лексики. Відомо, що запозичені слова проходять кілька етапів освоєння – починаючи від входження в мову, коли вони ще графічно передаються як варваризми, й закінчуючи укоріненням, коли мова вже утворює від них нові слова.

– Ваша дружина теж була відомим мовознавцем…

– Так. У Педуніверситеті нещодавно відзначали сімдесят п’яту річницю від дня народження Ольги Муромцевої.

Познайомилися ми з нею в університеті – в «універі», як каже не одне вже покоління студентів. Я готував дипломну, а Ольга ще була на молодших курсах. Збігло кілька років; ось я вже у лаборантурі, а вона закінчує університет… Ми зійшлися.

Ольга була прекрасним мовознавцем. Досліджувала історію української літературної мови, морфологію.

– Чи не виникало у Вашій родині конкуренції двох науковців?

– Ні. Я ніколи не був схильний недооцінювати здібності жінок. Моя дружина… (замислюється) була, якщо так можна висловитися, в більшій мірі чоловіком, ніж багато тих, хто носить штани. Вона відзначалася бездоганно логічним мисленням, послідовністю у думках і вчинках, сильним характером. Але боротьби за лідерство в родині у нас не було – для нас не мало значення, хто сьогодні головний.

Останні вісім років свого життя Ольга тяжко нездужала. Я втратив її у 2008 році.

– У Вас лишилися син і дочка. Вони виховувалися в українській чи російській мовно-культурній атмосфері?

– Думаю, у двомовній. Юля, дочка, стверджує, що їй ближча російська. А син, Павло, – взагалі поліглот, він завжди любив вивчати мови. Крім української, російської та англійської, опанував ще німецьку й французьку… Хоча за освітою не гуманітарій – фізик-теоретик. А працює програмістом.

Він для себе обрав еміґрацію. Вже кільканадцять років мешкає в Австралії.

– А Ви для себе подібної можливості не розглядали?

– Я мав би їхати?! Ні, шанс у мене колись був, але… хай краще нинішня владна нечисть звідси їде! А я залишуся.

– Ігоре Вікторовичу, Ви – якщо вільно перефразувати Франка – «вічний опозицйонер». За совєтських часів Ви категорично відмовлялися вступати до партії…

– До партії?! (обурено перериває) Чого я там не бачив?

– Через це для Вас були закриті верхні кар’єрні щаблі, хоч як фахівець Ви були їх цілком гідні. Як Ви до цього ставились?

– Спокійно. Воно мені треба? Мене вабила наукова робота, а не адміністративна.

Звичайно, моя безкомпромісність спричиняла певні проблеми. У сімдесяті роки Федір Медвєдєв, тодішній завідувач філфаківської кафедри української мови, у відповідь на моє твердження про те, що Ленін – не мовознавець і нíчого в кожній мовознавчій статті його цитувати, заявив мені: «Ви що, в психіатричку хочете потрапити?».

Та все ж мені вдалося виборсатися з тієї ситуації без утрат. Мабуть, самі мої неприятелі зрозуміли, наскільки абсурдними є їхні претензії до мене.

– Якою Ви б хотіли бачити сьогоднішню Україну?

– У мовному обігу вже усталилося кліше «Україна без…» – і далі підставляємо прізвища на власний розсуд. Почалося все з «України без Кучми». Та як на мене, можна було б і «без Кравчука». Кравчук перестраховувався, не хотів міняти нічого. Хіба це державний муж?

Та ось кравчукіада змінилася кучмозоєм. Кучма – директор і диктатор, таким не повинен бути президент цивілізованої європейської країни.

А от Ющенка – попри все – я б залишив. Я прощаю йому багато речей. Він заслуговує на певну симпатію, бо робив кроки, на які інші можновладці не зважувалися. Та і Ющенко не без вад. Для нього на перше місце завжди виходили кланові вподобання. Саме він, якщо дивитися в корінь, дозволив нинішньому так званому президентові воцаритися.

Ясна річ, сьогодні я впевнено кажу: «Україна без Януковича». Як і Кучма, Янукович диктатор; та крім цього, він ще й неук, а терпіти над собою неука – особливо образливо.

– А що скажете про місцевих чинів? Ви – як член Топонімічної комісії при Харківській міській раді – маєте малоприємний досвід спілкування з ними.

– Насамперед слід визнати, що Топонімічну комісію влада створювала, як то кажуть, для годиться. Щойно ми, члени Комісії, почали активно проголошувати свої позиції, як нам дали зрозуміти: Комісія – орган суто дорадчий, сили закону її рішення не мають. Я б сказав іще жорсткіше: функції Комісії при міській владі – навіть не консультативні, а декоративні.

– Мені згадалася прикра історія, яку розповідала письменниця Олександра Ковальова. Шанувальники видатного харківського поета і перекладача Василя Мисика домагалися, щоб вулицю в Харкові, на якій він мешкав, було названо його ім’ям. Але марно. Цій вулиці несподівано дали ім’я російського поета Сергія Єсеніна, який до неї жодної причетності не мав. Як Ви прокоментуєте подібний казус?

– Розумієте, людей у Топонімічній комісії – понад двадцятеро. Наших з вами однодумців серед них – скільки? Поет Віктор Бойко, літній краєзнавець Іван Саратов… Максимум п’ятеро.  П’ятеро з-поміж двадцяти! Як бачите, українські сили в меншості – в тому й проблема.

Та все ж свого часу – ще на початку дев’яностих, за Кравчука, – нам удалося провести в життя кілька важливих рішень, що стосувалися перейменування вулиць.

– Які з цих ініціатив належали конкретно Вам?

– Вулиця Свердлова стала зватися Полтавським Шляхом. Я є співавтором цієї назви. Тоді, двадцять років тому, стерти з мапи Харкова ім’я Свердлова було легше, ніж нині. Але постало питання, ким його замінити. Журналіст-русофіл Костянтин Кеворкян пропонував повернутися до давньої імперської назви – «вулиця Катеринославська». Ні, сказав я, дякую!

Полтавський Шлях – назва не історична, а нова, однак вона цілком відповідає українській годонімічній[2] традиції. Якщо ви глянете на мапу, то побачите, що колишня вулиця Свердлова – це не що інше, як прямий хід на Полтаву.

– Коли можна сподіватися на перейменування інших харківських вулиць, які носять імена Чубаря, Якіра, Постишева, Петровського тощо?

– Я колись приносив у міськраду програмку перейменувань, видану у Львові. Тамтешня міська топоніміка вже цілком звільнена від комуністичної спадщини. Гадаю, нам варто рівнятися на Львів. Але не виходить. Причина – у тих, хто перебуває біля владного керма.

Нинішній міський голова, він же й очільник Топонімічної комісії, буквально заявив, що трупом ляже, але від Рози Люксембурґ не відступиться.

– Цікаво, як саме член Партії Реґіонів, яка репрезентує інтереси великого капіталу, арґументував таку відданість комуністичним ідеалам?

– Тут щось дуже особисте. Кернес сприймає совєти як визволителів від нацизму. Мовляв, у роки війни німці замордували його родичів, які мали необережність залишитися в Харкові.

– Ця позиція характерна для певних єврейських кіл. Почасти їх можна зрозуміти: для євреїв німецький нацизм становив реальну загрозу, страшнішу, ніж для інших націй. Але, по-перше, від совєтської системи євреям теж перепадало. По-друге, треба ж зберігати бодай дещицю об’єктивності й розуміти, що в українському місті не можуть, не повинні увічнюватись імена катів України.

– Такі, як Кернес, нахрапом гнуть свою лінію і нітрішечки не дбають про об’єктивність. Він – плоть від плоті нинішньої влади.

 

 

«СИЛА В ТОМУ, ЩОБ НЕ ПІДДАВАТИСЯ»

 

– Пане професоре, не можу не нагадати Вам про скандал із шевельовською дошкою. Якої Ви думки про ці всі події?

– Про що взагалі йдеться?! Юрій Шевельов – учений світової слави. А для свіжої команди «борців із фашизмом» він – пособник фашистів! Між іншим, до складу цієї команди залучилися такі «ерудити й антифашисти», як губернатор Добкін, послужливий шукач відьом журналіст Ройтман і мер Харкова Кернес. Героїв треба знати поіменно! Той-таки Кернес у вересні терміново скликав засідання Топонімічної комісії з метою визнання недоцільності вшанування вченого. І таке засідання відбулося, але не у кворумному складі, тому його рішення є принаймні сумнівним, а з суворо юридичної точки зору – нелеґітимним .

Зрозуміло, що діє ця «несвята трійця» не з власної ініціативи, а з благословення тієї частини владної «риби», яка починає гнити першою. Подумати лишень: 2011 року цей самий мер офіційно дав дозвіл на встановлення меморіальної дошки!

Мені згадується пародія – ще постнепівського періоду – на вірш Тичини «Харків»:

 

Харків, Харків! Де твоє обличчя?

Харків, Харків! У чому твій зміст?

У твоїм розкішнім Соробкопі

Є все те, чого не треба людям,

Є все те, чого нема в Європі

І чого ніколи там не буде!

 

Звичайно, творці шабашу вже дістали гідну відсіч і оцінку з боку української, зокрема харківської, та світової громадськості. Дошку відкрито й освячено! Але хлопчики та іже з ними не вгомонилися. Зокрема оті «іже», бо ми ще змушені чекати «високого» вердикту з надр СБУ (мабуть, краще прямо говорити – НКВС, бо саме там зберігалися відомості про окупаційний період України!), а нас уже звинувачено в приховуванні відомостей про діяльність Юрія Шевельова за часів німецької окупації…

– Важко повірити, що відбувається це все нині, у ХХІ сторіччі.

– І це ще не все! Спеціалізована Вчена рада Педагогічного університету зі сміховинною мотивацією зняла із захисту кандидатську дисертацію про літературну, літературознавчу і громадську діяльність Шевельова. Це перше. Друге – наші каразінські посадовці запопадливо згодилися заховати крамольну дошку в глибинах філфаківських аудиторій. Та й київські яструби владної журналістики, як-от одіозний В’ячеслав Піховшек, не в захваті від ушанування вченого...

– Чи не з конфліктом навколо шевельовської дошки пов’язаний Ваш цьогорічний відхід з університету?

– Почасти – так. Холуїв я зневажаю не менше, ніж хамів із владних кіл. Від підписання чергового робочого контракту з філфаківськими начальниками відмовився. І не шкодую! Я завжди дозволяв собі мати незалежну думку, а на вісімдесятому році життя – й поготів.

– Ігоре Вікторовичу, я знаю, що історія з Шевельовим зачіпає Вас і особисто: Ви з ним перебували у добрих стосунках.

– З Юрієм Шевельовим я познайомився у його перший приїзд до Харкова. Це був 1989 рік; Радянський Союз ще існував, але перебудова вже була у розпалі… Пан Юрій уже на той момент був літньою людиною.

Після цього Шевельов приїздив до Харкова ще двічі. І щоразу я приймав його в себе, частував за своїм родинним столом.

– Яким Ви його пам’ятаєте?

– У нього був велетенський запас цікавості до світу. Його вабили не лише суто наукові питання – його цікавив Харків, усі аспекти соціального й культурного життя міста. Був Шевельов і театралом – любив і драму, і комедію, й оперу, й оперету…

Довгий час я з ним листувався. Це листування тривало до 2000 року – року, коли захворіла моя дружина. Я зберігаю його листи. Харківське історико-філологічне товариство планує найближчим часом видати їх друком.

– Коли я кілька років тому читала його мемуари «Я – мене – мені… і довкруги» («Березіль», 2001), у мене склалося враження, що він був снобом, надміру скорим на насмішкувате слово. Чи не помічали Ви в ньому певної зверхності щодо інших?

– Важко сказати… Такі оцінки залежать від того, як на Шевельова дивитися – доброзичливо чи ні. Мабуть, так, комусь він міг видаватися людиною зверхньою. Але для мене це була не зверхність, а, скажімо, висока самооцінка, на яку Шевельов, зрештою, мав підстави. Це було небажання схилятися перед будь-чим. Уміння себе показати.

Я шаную людей, які тримають дистанцію. Не люблю панібратства, амікошонства, роздягання до голизни.

– Якщо внесок Шевельова до мовознавства є колосальним і сумніву не підлягає, то як літературознавець і організатор діаспорного літературного життя він – постать контроверсійна. Приміром, нещодавно померлий поет і перекладач Ігор Качуровський, послідовник неокласичної традиції, закидав Шереху зумисну неувагу до неокласицизму, применшення його ролі.

– Ет, діаспора, діаспора… Наші старі бандерівці й мельниківці досі чубляться за океаном! Літературні чвари – явище того самого характеру. Сварки і протистояння – ознака діаспорного існування… Я не вважаю, як деякі критики, що схильність до сутичок – національна риса українців. Волію думати, що це все-таки специфіка будь-якої діаспори.

– Вам це не видається дещо парадоксальним? Здавалося б, опинившись на віддалі від рідних місць, люди мали б гуртуватися, шукати спільне.

– Парадоксально це лише на перший погляд. Поміркуймо: в еміґрації зустрічаються і мусять спілкуватися між собою люди з різних сфер, іноді – абсолютно випадкові. Причини, які їх спонукали еміґрувати, так само різні. Звідси й нерозуміння.

– Як представниця літературного журналу, поцікавлюся Вашими літературними смаками.

– Вони такі самі розмаїті, як і музичні. Зокрема я дуже люблю Шевченка. Сказане ним – і досі живе. Це просто дивовижно, наскільки сучасним залишається цей автор.

Люблю Нечуя. Ціную Івана Білика з його історичними романами. Маю симпатії до Степана Тудора.

Кохаюся у зразках гострої сатири. Навіть сам пишу трохи, хай і по-аматорськи.

– Персонажами Ваших сатир є можновладці.

– На першому місці серед моїх негероїчних героїв – якраз нинішній «ґарант». (Прошу вас, коли писатимете про нього та його попихачів – посади беріть у лапки! Хіба можна сприймати їх серйозно?) Опуси про «ґаранта» склалися в цілий цикл під назвою «Ґарантіада». Одна з цих сатир починається так:

 

Синоніми відомі здавна світу:

ґарант законів, він же – Президент.

Та не в країні, де на цей момент

богують хам, садист-міліціянт,

головник – криміналові ґарант

і всякому паскудству.

 

Не оминаю увагою і його, «ґарантових», підгавкувачів. Здогадайтесь-но, про кого це!

 

Він – з роду тих, що люблять говорити:

«Ми честь Вас маєм запросити», –

не маючи найменшого уявлення про честь.

На жаль, людців таких порода в світі єсть.

Ще замолоду спритницькі таланти

поклав на створення нікчемної кар’єри.

Зухвало крав чини і цінні фоліанти

цей динозаврик кучмозою ери.

 

Ось тут інша героїня:

 

Невміло зображати щиру українку,

незгодних лаять за нечемну поведінку,

коментувати схвально ляпи шефа-хама –

таке завдання нині має тота дама…

Від неї ще і меломанів нудить –

вона співачки пам’ять добрую паскудить.

 

А це – з епохи неправедних судів:

 

Немов собака на припоні,

в суді – паяц з дрижачою бровою.

Готовий завжди він «до бою» –

виконувати присуди «ґаранта» незаконні.

Феміда ж, бідна, з того суду – навтьоки!

Самі ніде не стеляться шовки –

тож правосуддя треба чистить нам од скверни,

щоб різнії киреєви й вовки

не обернули суд Печерський на… печерний.

 

Бидлувата манера поведінки наших можновладців стає популярною в отупілих масах. Під час однієї з недавніх сесій на стенді механіко-математичного факультету я побачив заклик: «Братан, здай матан! Будь мужиком!».

Інтелектуали рятуються іронією. А пропагандистська машина тим часом працює. Підкуплені політологи знай довбуть нам про слабкість опозиції. З телеекранів ллється бруд і чорнуха. Люди почуваються зневіреними, неспроможними щось змінити… Але сила в тому, щоб не піддаватися. Я, наприклад, не збираюся.

 

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

м. Харків

осінь 2013 р.