“Говорити людям правду — це насолода”. Розмова Ігоря Михайлина з Ганною Ткаченко

Ігор Михайлин. Коли і як ви відчули, що ви — письменник? Що цьому передувало? Як ви йшли до своєї першої книжки, коли вона була опублікована?

Ганна Ткаченко. Я завжди думала, що письменник — це якась особлива людина, наділена надзвичайним розумом і великими здібностями. Людина, яка думає по-іншому, людина, яка бачить інших наскрізь, їй не важко писати, не важко говорити, бо вона усе на світі знає. Чесно кажучи, я ніколи навіть не мріяла стати письменником. Якби у моїй голові й з’явилася така випадкова думка, я б не сприйняла її поважно. Я так не вважала і в 2007 році, коли була надрукована моя перша книга роману «Голгофа козацьких нащадків». Зараз багато тих, хто береться за перо і про щось пише. Інколи це зовсім несерйозні речі. Мені ж захотілося написати про моє село, де я народилася й виросла, де є найдорожчий для мого серця клаптик землі — проста сільська хата, двір, садок, город, рідна вулиця, школа й ще багато чого. А ще дуже доброзичливі люди, які ніколи не розпитували для того, щоб осудити чи позаздрити, лише порадіти, поспівчувати, обов’язково щось порадити, а то й запропонувати допомогу. І це правда, бо село багато чого вирішувало за допомогою земляків, які, здавалося, були скрізь. Написати про їхнє життя, бо вони про своє життя не мали права навіть говорити.

Своє село я вважала великою родиною, яка весь час була в роботі, лише інколи родичі та сусіди збиралися разом. Не пригадую щоб це було 1 травня чи в річницю жовтневої революції, а на Трійцю, Пречисту і Покрову — обов’язково. Саме в такі дні можна було щось почути про минуле. Співали завжди голосно і говорили голосно, а про таке — одразу тихо, що ще більше розпалювало цікавість. Вихоплять щось з минулого, пожуряться, жінки сльози витирають, а хтось із чоловіків і кулаком по столу стукнути може, та так, що й чарки забряжчать. А в мене вже десять питань, тільки питати в той час не можна, пізніше, коли всі розійдуться, а в мами буде вільний час. Тоді щось і розкаже. Поки мама була жива, вона завжди розповідала, і частіше не від того, що діти питали, а їй самій хотілося повідати про пережите. Та все зітхає, потім накапає в ложку корвалолу, зап’є його водою і довго сидить мовчки, очі зовсім не блимають, і сама — мов закам’яніла. У такі хвилини мені здавалося, що вона впаде і розіб’ється, тому я починала хлипати, а мама оживати. Так і почало складатися враження, що в школі одна історія, а в людських розмовах — інша. Навчаючись у старших класах, я вже багато чого знала про минуле життя, особливо про радянський період.

Написати про те, що я почула, що зрозуміла, виникло бажання вже за часів незалежної України. Про письменника й тоді не йшлося, а залишити пам’ять для своїх дітей і онуків, вважала своїм обов’язком. Так з’явився таємний зошит і не один, куди час від часу вносився новий матеріал. Більш серйозно почала займатися, коли, пройшовши свій трудовий шлях і виростивши дітей, стала мати більше вільного часу. Тоді й кинулася шукати по селу знайомих та родичів, вийшла на краєзнавців, на тих, хто має доступ до архівних матеріалів, а там теж були люди з села. Відкривалися все нові й нові події й подробиці, вони не вміщалися в моїй душі й змушували писати. Це був більше публіцистичний твір, а мені (не стану приховувати) хотілося створити художній роман на зразок «Тихого Дону» М. Шолохова, аби діти та онуки, читаючи, могли побути в тому житті. Тому до написаного я поверталася не один раз, поки остаточно вирішила перегорнути останню сторінку.

Багато що в житті вирішує випадковість. Якраз по радіо почула про обласний літературний конкурс імені О. С. Масельського й відвезла до Харківської обласної ради свій роман. Олександра Степановича я дуже поважала, вітатися за руку жодного разу з ним не доводилося, але часто була на нарадах, які він проводив. Дивувалася його пам’яті, бо наші керівники доповідали по шпаргалках, а він, нікуди не підглядаючи, міг зробити аналіз по району за п’ять років з великими цифрами. Коли я отримала диплом лауреата, перше, що прийшло у голову — Олександр Степанович хоче, щоб цей твір не пропав. Це не здалося смішним, бо я багато чула про його твердий і вольовий характер.

Після того з’явилося велике бажання надрукувати його вже для своїх односельців, тому почала відшукувати кошти. Так від обласної ради я прийшла в обласну організацію Національної спілки письменників України, бо перед тим їм виділили кошти на друкування творів. На кошти я запізнилась, а зустріч з головою — Іваном Перепеляком та секретарем Миколою Возіяновим була для мене знаковою. Стою на порозі їхнього кабінету і намагаюся коротко розповісти: хто я і чого прийшла. Іван Михайлович посміхається і говорить: «То заходьте, бо ви тепер наша». А в 2009 році після виходу у світ другої книги роману-дилогії «Голгофа козацьких нащадків», я вже доповідала про свою роботу перед харківськими письменниками і поетами — членами НСПУ. Мене хвалили за сміливі теми, за яскраві образи, відмітили: я взялася за те, що вони недописали. Вистачало й критичних зауважень, які я нормально сприймала, адже це були перші твори. Саме після тих зборів і зрозуміла, що я — письменник. Як не вирішить рада НСПУ, а я писатиму.

Ігор Михайлин. Хто вас підтримував на цьому шляху? Чи були наставники, заохочувальники, а чи й такі, що казали: покинь, то не твоє?

Ганна Ткаченко. Роздрукований з комп’ютера чорновий варіант першої книги ще у 2006 році читав Іван Корбач — український журналіст і письменник, краєзнавець. Він мій земляк, народився в містечку Березне на Чернігівщині, що неподалік від мого села. Незважаючи на стан здоров’я й поважний вік, він приділив моєму творові багато уваги й написав мені довгого листа. Повідомляв про тяжкий шлях письменника, а разом з тим — про його відповідальну місію, і тільки після такої вступної частини схвалив вибрану мною тему, багато чого підказав, щодо матеріалу. Пізніше ми з ним обмінювалися книжками і не раз спілкувалися по телефону. Він мій перший учитель і наставник. Знайомив з моєю творчістю «Чернігівське земляцтво» м. Києва, яке очолював. А дізнавшись з публікації в газеті «Літературна Україна» про прийняття мене у члени НСПУ, одразу зателефонував і поздоровив. Він дуже любив свій край, пишався його стародавньою історією, написав дуже багато романів, повістей і статей про козацтво Гетьманщини. У нього було чому повчитися. Я й зараз шкодую, що так пізно його зустріла.

Дуже велику підтримку надавала мені районна газета «Вісті Красноградщини». Наша дружба розпочалася теж із 2006 року, коли жителі міста й району мали можливість прочитати мою першу художню публікацію. Це був уривок з першої книги, де йшлося про мою Сіверщину, про невеликі міста-фортеці, які були пограниччям в часи Київської Русі — про те, що сталося з тією землею в часи татаро-монгольської навали, як жилося за часів козацтва, як змушували всіх підписувати клятву на вірність московському царю Олексію Михайловичу, як одразу після того в кожну хату поселили московських солдатів. Ніколи такі теми в районній газеті не порушувалися, тому мене скрізь спиняли, аби ще про щось дізнатися та про своє розказати. Це також була велика підтримка. І в подальшому я жодного разу не почула недоброзичливого відгуку на свою адресу. Районна газета повідомляла землякам про всі мої нові твори, про всі досягнення, а я так раділа, як в дитинстві. Мене й так знали в цьому містечку, але найбільшу пошану я відчула саме за літературні твори. Навіть незнайома людина, зустрівшись на вулиці, могла дякувати, інша на ринку пропонувала кілограм домашнього сиру за те, що припало їй до душі, друга — розсаду помідорів весною. Одна жінка, прочитавши новелу «Чудо» наздогнала на вулиці й каже: «Що ж це ви зі мною робите?! Я ж до ранку плакала, там-же все про мене». Після публікації оповідання «Грузинка і босяк» частіше реагували чоловіки. І я знала чому — там йдеться про чоловіче кохання, яке спалахнувши в юності не померло до останніх днів життя. Дехто говорив: «Гарне оповідання. Молодець». Інший тис мені руку, а в самого в очах стояли сльози. Та й чи треба мені багато розказувати, я в своєму віці вже багато чого знаю, а чого й ні, то можу здогадатися.

Коли скажу, що все було так гарно і не було заздрощів, ніхто мені не повірить. Та й немає ніякого сенсу говорити неправду, тим паче, що сама я її дуже не люблю. Заздрощі були, жорстокі, болючі, просто безжальні, бо йшли часом від тих, від кого ніколи їх не чекаєш. Добре, що їх небагато. І не варто на людські вади звертати увагу, що я і роблю. Але навіть ніхто із них не сказав: покинь, то не твоє. А це також позитивна оцінка, навіть в такий спосіб.

Ігор Михайлин. Ви прийняті до Спілки письменників у 2011 році. Хто дав вам рекомендації? Як проходив цей для багатьох болючий процес?

Ганна Ткаченко. Прийом до Спілки письменників для мене зовсім не був болючим. Рекомендацію мені давав Іван Перепеляк, Віктор Полянецький та Михайло Олефіренко. Іван Михайлович мене весь час підтримував, а він уміє це робити. Підбадьорював і Микола Кирилович Возіянов, я завжди відчувала його позитивне ставлення. Віктор Полянецький читав майже всі мої твори до їх публікації, і ми їх з ним обговорювали. Якої ще треба бажати підтримки? Перед зборами я, звичайно, хвилювалась. Більше боялася «розгрому», ніж приймуть, чи не приймуть. Але кінець був радісним — проголосували одностайно. Зі слів Івана Михайловича у Києві моїми творами опікувався Василь Шкляр. Цього видатного українського письменника не тільки я читала, і не тільки я шаную, але не кожен може похвалитися тим, що його твори тримав у руках сам Василь Шкляр, а мої навіть читав, може, не все підряд, але вибірково точно.

Ігор Михайлин. Як і де ви провели дописьменницьке життя? У максимально скромній біографічній довідці на сайті Харківської обласної письменницької організації подано лише два рядки: «Ткаченко Ганна Панасівна народилася 7 грудня 1949 року в с. Синявка Менського району Чернігівської області. Закінчила Київськиї технологічний інститут харчової промисловості». Далі перелічені ваші книжки.

Якось, уже давненько, в мене була розмова з моїм колегою по філологічному факультетові Петром Яковичем Коржем. Вже не пам’ятаю за якою логікою ми торкнулися такого питання: численним географічним тюркським назвам з кінцівкою «-базар», запевняв Петро Якович, в українській мові повинні були б бути відповідники із словом «мена». Це наші словʼянські базари. А що таке базар або мена? Це стародавня столиця (звичаєва, певна річ, а не офіційна), місце на перетині шляхів, де люди міняються товарами. Це така стародавня назва, яка виникла задовго до появи грошей, за які потім вже ці товари стало можливим купувати. Недарма на Чернігівщині виявлено археологами Мізинську культуру, яка віддалена від нас часовою відстанню у двадцять (!!!) тисяч років. Чи відчували ви в дитинстві й школярській юності оцю давність землі, з якої ви походите? У чому це виявлялося?

Ганна Ткаченко. Яке цікаве питання Ви поставили: як і де я провела своє дописьменницьке життя? Я ще його так не ділила, але мабуть прийшов час. Тим паче, що цей період доволі тривалий, і є про що розповідати.

Моє село Синявка, в якому я народилася, розташоване за 60 км від Чернігова, за 20 км від Мени, за 9 км від залізниці Бахмач—Щорс. Це мальовничий край поліського Придесення, сповитого і освяченого славним минулим. Історичні джерела свідчать про те, що Менщина — дуже стародавня земля, що це — козацький край, де в період національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького билися п’ять козацьких сотень. Село відоме ще з ХV століття, коли воно разом з іншими сіверськими поселеннями Литовсько-Руської держави потрапило під владу Московії. А вже в документах Деулінського перемир’я (1618 рік), воно є в переліку міст і сіл, які від Росії відійшли назад тільки тепер вже до Речі Посполитої, пробувши під московською владою понад сто років. Це був саме той час, коли Московське князівство, отримавши велику Сіверщину, а з нею і її землі «Дикого Поля» (майбутньої Слобожанщини), стало називати себе Росією. Ті землі повернулися назад внаслідок походу на Москву польських військ, у складі яких воювали 20 тисяч запорозьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Їхали вони шляхом (за дев’ять кілометрів від мого села), який іде на Москву. Всі люди виносили їм молоко, картоплю, мʼясо і все, що в кого було не лише поїсти, а й на дорогу — так шанували своїх козаків. Про підтримку того походу з боку місцевого населення писала Зінаїда Тулуб у романі «Людолови». Думаю, що й мої земляки там були, можливо навіть серед запорожців, адже на час підписання Переяславської угоди, Синявка вже була сотенним містечком. Тоді козаки й багато посполитих не хотіли підписувати клятву на вірність Російському царю, і їх били в центрі села, про що є відомості в архіві Чернігівського козацького полку.

Село Синявка ніколи не було маленьким, у 1967 році, коли я закінчила школу, в ньому проживало біля п’яти тисяч мешканців, та ще біля трьох у сусідньому — Городищі, які давно злилися і їх розділяв лише дорожній знак. На Сіверщині, а саме так називався той край ще за часів Київської Русі, не було маленьких сіл. Коли вулиць і дворів не так багато, то це поселення вважалося хутором. Про древню історію ніхто не говорив, а тут вона на кожному кроці. Неподалік села залишилося велике городище. Археологи довели, що там стояло стародавнє місто, яке було спалене татарами. Про нього відомо лише те, що воно належало якомусь князю Михайлу. Імовірно, що його мешканці переховувалися від нападників у лісах, а повернувшись, почали селитися поряд. Так, за однією з версій виникло село Городище (перша назва була «Михайлове городище»), а поряд і село Синявка. Недарма деякі краєзнавці стверджують, що село Синявка засновано ще в ХІІІ столітті. Можливо це й правда, адже поряд на берегах Десни й Снову стояли літописні фортеці — Березой, Хоробор, Сновськ, Блистовіт, згадка про які датується ще 1066, 1150 роками. У той період це було пограниччя, яке вартувало і захищало землі Київської Русі від кочівників.

Про це в школі навіть не згадували. За десять років навчання я жодного разу не почула, що в нашому селі здавна стояла козацька сотня, хоча залишилися згадки: козацька баня, козацький плац, козацькі стайні. Про це міг сказати лише сусід — старий куркуль, у якого колись забрали всю землю й майно, а самого відправили до Сибіру. З мамою він спілкувався, бо і її сім’ю більшовики розкуркулювали. Розумний був чоловік, завжди читав газети. Про давні часи знав багато чого, все хвалив журнал «Киевская старина», який виходив ще до революції. У ньому й прочитав про Мізинську стоянку, яку в 1907 році відкрили неподалік (за 60 км) в с. Мізин Коропського району. Казав, що ті люди жили 20 тис. років ще до Різдва Христового. Тепер усім відомо, що цей край був благодатним для життя людей різних епох. Неподалік мого села знайдені поселення епохи бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.), сіверське (VІІІ—ІХ ст.), курганний могильник часів Київської Русі. А взагалі в районі налічується понад п’ятдесят курганів різних часів — від скіфських, козацьких, до шведських.

Але, попри все, стародавня історія Мени й Менщини залишається маловідомою сторінкою історії цього регіону. Не існує й одностайної думки щодо походження назви цього, без сумніву, стародавнього міста. Довго вважалося, що вона пов’язана з обміном товарами і полоненими. Тепер така теорія спростована, бо мали б зберегтися відомості про великі ярмарки, базари, які приваблювали як місцевих, так і заморських купців, а їх не виявлено. Мена неначе випала з історичних першоджерел і навіть не входить до переліку відомих давньоруських міст.

За версією деяких дослідників Мена взагалі була звичайним населеним пунктом, мешканці якого з давніх-давен були майстерними рибалками, ловили рибу «минь річковий» (налим), водилася тут і риба «марена» (обидва види занесені в Червону книгу). А ще вирощували й збували рослину «марену красильну», з якої робили червону фарбу. Прихильники такої теорії допускають, що ці слова: «минь», «марена», а також «міна» (у перекладі з санскриту означає «риба»), у результаті фонетичної трансформації могли перетворитися на «мена», що й дало назву місту.

Ігор Михайлин. От бачите, все одно доводиться апелювати до санскриту. А що це означає? Тільки те, що населення на цій землі мешкає з тих прадавніх часів, коли живою була ця мертна на сьогодні мова — санскрит.

Ганна Ткаченко. Тка, правда. Але далі ще цікавіше.

Якщо шукати розгадку в культово-релігійній площині, користуватися історичними роботами сучасних науковців, дисертаціями на цю тему, давніми літописами та коментарями їх дослідників, не виключаючи й «Слово о полку Ігоревім», можна знайти цікаву стежку аж в індоєвропейські часи. Усім відомо, що раніше люди були частиною природи, прилаштовувалися до її законів, вклонялися богам Сонця й Місяця, намагалися їх задобрити, боячись гніву. Серед відомих нам — Дажбог, Перун, Велес та інших є божество місяця на ім’я Мен. А давньогрецька міфологічна традиція ототожнює нічне світло з Селеною — богинею Місяця. В інших джерелах Селена відома під ім’ям Мена. Чи не цікава знахідка? Тим паче, що в часи раннього та середнього залізного віку перед скіфами на цих теренах жили загадкові меланхлени — племена з Балкан (греки), які втекли аж сюди від війни з персами. Звичайно й тут молилися своїй Мені (Селені).

Пізніше, вже за часів проживання на цих землях слов’янських племен, з’явилися нові боги, серед яких і богиня Марена. У «Повісті врем’яних літ» другим за списком між Перуном і Дажбогом значиться Хорс. Усі вони сонячні божества, але саме його назва має іранське походження. Вважаю, що це друга важлива знахідка, адже неподалік сучасної Мени є городище древнього літописного міста Хоробор, яке згоріло в часи татарської навали. Отже, Хорс і Хоробор… То невже перед нами ще одне культове місто, тільки цього разу — поклоніння Хорсу? Але й це ще не все. Поряд з городищем міста Хоробор здавна стоїть селище Макошино, назва якого, вважається, походить від язичницької богині Макошь, яка була чи не центральною фігурою «народного» культу в дохристиянській Русі. У «Повісті врем’яних літ» вона завершає список богів, яким Володимир велів встановити ідоли. Макошь — це богиня людських доль, вона ж дружина Великого Бога Велеса, який приводить створений Родом і Сварогом Світ у рух. Предки вважали, що Макошь знає таємницю попередніх життів і майбутніх перевтілень, вона — господарка перехресть між світами. Може, тому в інших джерелах її називають богинею магії й чаклунства. У ХV столітті, забороняючи язичництво, її ототожнювали, чомусь, з грецькою богинею місяця й чаклунства Гекатою (Скатія, Єкатія). Знову грецька, ще чаклунство, чи не тому в деяких працях значиться, що Мена — місто знахарів.

Аналізуючи все це, мені здається, що так і чіпляються ті слова одне за друге: грецька Мена (Селена), була ще скандинавська богиня Мані, індоєвропейська Мендіна, слов’янська Марена. Сюди хочеться додати ще одне слово — «мень». У словнику В. Даля значиться, що це слово означає танець з піснями. Так можна назвати обрядовий хоровод з пісенними голосіннями на Купала, коли ці пращури-слов’яни святкували свято Марени, проводжаючи її на спочинок аж до наступної весни. Чому ж голосили? Бо літо і вся природа піде на спад, а Марена сумуватиме за своїм палким коханцем Купалом аж до наступної весни. А може, словом «мень» називали своє обрядове дійство ще меланхлени, розважаючи чи задобрюючи свою богиню Мену (Селену).

Це наштовхує мене на думку, що більшість племен, які приходили на цю землю в різні епохи, не ворогували з місцевим етносом, а зливалися з ним. Приносили свою культуру й свої знання. Цьому є ще багато доказів, які випливають з відносин сіверян з половцями. Руські князі з ними домовлялися навіть краще, ніж один з одним. Одружувалися з половчанками, багато їхніх воїнів охрестили і прийняли до своєї спільноти, які згодом стали козаками й навіть запорожцями. Ще одне свідчення на їхню користь — недалеко від Мени була половецька резервація — село Баби, яке за радянських часів перейменоване у село Жовтневе.

Ось такими цікавими є історичні паралелі невеликого трикутника східного Полісся на берегах Десни. З цього всього хочеться зробити такий висновок: місто Мена дуже давнє, свою назву, імовірно, отримало ще від прадавніх загадкових меланхленів, які хотіли в цих лісах сховатися від війни, але залишилися назавжди. Вони першими почали займатися землеробством і навчили інших, змінивши життя тих первісних, як ми вважаємо, людей. Саме місто могло бути центром для здійснення язичницьких обрядів, можливо навіть столицею меланхленів, яку й досі шукають. Пізніше слугувало центром, присвяченим культу Марени. Обрядовим містом того часу можна вважати і Хоробор та Макошино. На це натякають дослідники, до цього підводять, але велика кількість думок і версій добряче заплутують. Я з усіх вибрала найголовніше, намагалася проаналізувати з холодним серцем, коли воно аж вискакувало. Тепер слово за майбутніми вченими, бо розмаїття думок, приваблива історія міста й краю, ще довго буде спонукати до нових науково обґрунтованих відкриттів.

Зазирнувши в майбутнє, біля кожного чернігово-сіверського села й міста, або краще в центрі його, бачиться частина відтвореної під небом старовини часів Київської Русі, козацтва чи більш далеких епох. По моїй землі пролягають екскурсійні маршрути, сюди спішать з усього світу, а місцеві мешканці на тому ще й добре заробляють. Я часто думаю про цю землю, бо люблю її, але й інші любили, любили протягом віків. Кажуть, що намолена людьми ікона має таку силу, що може зцілити від недуг. Чого ж варта тоді ця земля?!

Ігор Михайлин. У якій родині ви зростали? Хто ваші батьки, дідусі й бабусі? Як вони вплинули на ваше виховання? Хто вас виховував і залишив найглибший слід у світогляді? (Якщо можна — дівоче прізвище).

Ганна Ткаченко. Моя автобіографічна довідка, дійсно, скромна. Це мабуть відображає мій характер, але коли хтось цікавиться, я люблю про те розповідати. З задоволенням буду це робити й зараз.

Народилася я у простій селянській сім’ї і була п’ятою дитиною. Два брати і сестра були довоєнні, а ще один брат народився в 1941 році, якраз тоді, коли німці заходили в село. Мамин чоловік не повернувся з війни, а вона у тридцять три роки стала вдовою. Мій батько теж був вдівцем, у нього в сорок сьомому померла дружина. Так і зійшлися дві долі. Але, як пізніше згадувала мама, щастя й тоді лише майнуло, проскочивши повз її хату. Важко було батьку в сім’ї, де були вже великі підлітки — чотирнадцяти й дванадцяти років, тому він обрав легший для себе шлях, а мама знову залишилася сама. Не знайшовши щастя в іншому місці, він інколи повертався назад, але мама більше своє рішення не змінила. Вже й старші брати, набравшись розуму, були не проти, але, мабуть, мамина давня образа зринала знову.

На той час ні бабусі, ні дідуся у нас не було, всі вони померли, хто в роки розкуркулення, хто під час голодомору. Але ми не вважали себе одинокими, люди тоді були дуже дружними. Звичайно кожному члену сім’ї доводилося багато працювати ще змалку. Брати й косили, і порали худобу, працювали на городі, а щоліта — в колгоспі. Та й це на той час не було якимось винятком, адже в селі після війни залишилося багато вдів, їхні сім’ї теж так жили. Нам допомагали родичі по маминій лінії — Яковенки, яких у нас було багато. Крім трудових буднів були й свята — весілля, проводи в армію, вечори в клубі, у школі. Взимку в нашій хаті частенько збиралися сусідки прясти, а сестрині подруги — вишивати. Як гарно співали! Я тоді знала всі їхні пісні. Мене, як найменшу, всі любили, тому роки дитинства не згадуються важкими. Складніше стало, коли брати роз’їхалися, а сестра вийшла заміж, мені в той час виповнилося дванадцять років, і ми з мамою залишилися удвох у своїй, раніше такій гамірній, хаті. У нас була корова й великий город. Через два роки у мами сталося ушкодження хребта й вона захворіла, а залишившись інвалідом третьої групи, не могла працювати на полі. Але й тоді колгосп не те що відмінив, навіть не зменшив норми, тож доводилося щоліта відробляти за неї трудодні. У ланці жінки співали й говорили про життя. У той час я й гадки не мала, що прийде час, і все почуте згадається, більше того — буде використане у моїх творах.

Моє дівоче прізвище — Потошна. У переліку родів козацької громади Синявки є прізвище Поташний. Імовірно, що це мій родич, бо таке прізвище було одне на село. Немає сумніву, що предки займалися видобутком поташу із золи, від чого й пішло таке прізвище. Є в тому переліку і Яковенко — це мамин прародич, є й Костюченко — це також родичі. Тому, не помилюся, коли скажу, що рід мій — козацький. Далеко простежити не можу, у той час люди багато про що не говорили, про своє походження також, а коли я в зрілому віці мала велике бажання дізнатися, вже не було мами, не було й інших, хто б щось розповів.

Усьому, чому я навчилася, завдячую у першу чергу мамі. Вона була й строгою, і ніжною. Попри все, слідкувала, щоб ми були здорові, ходили в чистому одязі. За моїх часів у нашій сім’ї завжди було що їсти, а старші брати й сестра пригадували різне. Мама вставала рано, в сутінках одягалася, розпалювала в печі, а потім доїла корову. До роботи в неї вже було наварено дітям і худобі. Не пригадую, щоб хтось із старших відмовлявся від роботи, такого не було. Усі виконували мамині вказівки. Вона була не з бідного роду, тож уміла й командувати. Виховання відбувалося щодня під час роботи, під час відпочинку, вона приводила повчальні приклади, а їх у селі завжди вистачало. Крім неї виховували й брати, сестра, навіть багато сторонніх, бо село — це велика родина, чим і відрізняється від міста. Школу в цьому ряду я б поставила на друге місце після мами. Діду Грицьку — старому куркулю, який мешкав навпроти, низько вклонилася б, бо й він, і його дружина завжди радили, підказували, хвилювалися, неначе я була їхньою онукою. Рідною людиною вважаю й свою хрещену матір Олександру Яковенко. Вони з мамою були двоюрідними сестрами, тому вона мені, навіть при згадці, пахне мамою, а я мамин запах і досі не забула. Був у мене в школі улюблений учитель — Микола Іванович Подоляк, який викладав українську мову і літературу. Коли взнав, що я вступаю до технічного вузу, дуже розсердився. Він часто читав мої твори в інших класах, редагував вірші для стінгазети, радив бути філологом або журналістом. Пізніше я шкодувала, що його не послухала, тепер же думаю інакше: сталося так, як мало бути. Я отримала великий життєвий досвід, я маю бажання писати, у мене є для того час і умови. То це ж просто щастя.

Ігор Михайлин. Що дала вам школа? Улюблені вчителі? Коло читання? Чи можна при цій нагоді поговорити про таке. Навчання літературі — річ доволі умовна. Зрештою, надбанням суспільної свідомості є думка про те, що навчитися бути письменником неможливо. Це відбите у приказці: письменниками не стають, письменниками народжуються. І все-таки літературне навчання існує. В його основі лежить категорія наслідування. Письменник вивчає, як працювали його попередники, найкращі сучасники, намагається опертися на їх досвід. У Габріеля Гарсіо Маркеса в одному інтерв’ю висловлена думка: «Письменником стаєш не в університетських аудиторіях, а читаючи й перечитуючи класиків». Отож у широкому сенсі взявши ваше навчання, розкажіть, хто ваші літературні вчителі, кого ви «читали й перечитували», щоб стати письменником?

Ганна Ткаченко. Школу я згадую як рідний дім. Вона дала мені знання. Коли я своїм дітям розказувала, що першого вересня не йшла до школи, а бігла, то вони мені не вірили. Коли онучці про те розповідаю, вона, може, і засміятися. А воно так і було — наробишся за літо, та так ждеш того вересня, коли всі у шкільних формах, з бантами, такі гарні, а мама менше смикає домашньою роботою. А ще — гуртки, художня самодіяльність, подруги, якісь тільки наші секрети, таємні записки, бо то був такий час, коли хлопці в очі соромилися навіть натякнути на якийсь комплімент.

Школу я закінчила зі срібною медаллю. Проблем з навчанням ніколи не мала. Читати й писати навчилася рано, завдяки брату Івану, це тому, який у сорок першому народився. Шкільних підручників у хаті було багато, тож читати було що. Писала, може, і щодня брату листи, поки він був у школі. А, прийшовши, він перевіряв і ставив мені оцінку. Це було й добре і не дуже, бо в першому класі я часто стояла в кутку, мабуть мені було там нудно. Пізніше завжди була слухняною. Я любила однаково як літературу, так і математику. У старших класах до душі припала фізика, навіть за власним бажанням читала додаткову літературу й мріяла бути вченим. Художню літературу читала, але не скажу, що дуже багато. Якщо книга не цікава, могла лише переглянути й забути за неї. Інколи брат радив мені те, що йому сподобалося. А коли ховав якусь книгу, таку я нишком читала до останньої сторінки, бо перш за все хотілося дізнатися: чому ж мені її не можна? Було, що й заробляла «на горіхи», але не каялася. Пізніше згадували і сміялися над тим, як ми разом прочитали й «Птичку певчую», Гюнтекіна, і «Сестру Кері» Драйзера. Читали Гончара «Людина і зброя», Тютюнників «Вир», «Архіпелаг Гулаг» О. Солженіцина, «Вершник без голови» Майн Ріда. І ще багато чого. Але від того не народжувалася думка — теж бути письменником. Читаючи, я лише пізнавала світ зовнішній і внутрішній. Пам’ятаю, що завжди було багато питань. Воно й не дивно, бо майже всі ті твори були мені не за віком.

Я — романтична людина від народження. Любила сама придивлятися до природи особливо вранці, коли сходить сонце. Таких ранків у мене було багато, коли мама будила, відігнати корову на вигін. По дорозі треба було її пасти, і я розглядала дерева, небо, помічала, як гарно просвічуються молоденькі березові листочки на сонці, як виблискує краплинка роси на траві. Самі по собі народжувалися маленькі оповідання, я б навіть сказала, що вони звідкись заскакували у мою голову. Намагалася все запам’ятати, але, повернувшись додому, сердилася, бо записувала вже інший варіант. Тому в мене з дитинства завжди були якісь листочки, списані зошити, якими я користувалася при написанні творів. Пізніше зрозуміла, що то й були перші нотатки. Про відчуття в душі — солодке, пекуче, щемке, мовчала, думала, що сміятимуться. Лише тепер зрозуміла, що то було натхнення. Чому приходило так рано? Чому зробило такий довгий тайм-аут? Мовчить, не зізнається. У студентські роки писала вірші, але більше якогось драйву отримувала, коли в голову приходили оті невеликі оповідання, роздуми. Частіше це було в дорозі, коли я була сама в собі, в такий час могла нічого не помічати, навіть проїхати свою зупинку.

У подальшому житті писала багато, але не художні тексти. Художні навчалася писати вже в зрілому віці. Для цього перечитувала «Тихий Дон» М. Шолохова, «Людолови» З. Тулуб, «Собор» О. Гончара, «Героя нашого часу» М. Лермонтова. До цього списку можна додати й Григора Тютюнника, до творів якого я звертаюся дуже часто. У нього все тонко, стисло й нічого зайвого. Зараз, читаючи, я завжди звертаю увагу на те, як автор висловлює свою думку, розмірковую над різними його зворотами. Багато чому навчилася, але ніколи не намагалася копіювати когось. Та в мене так і не вийде, дослухаюся лише до душі, вона сама підказує. Мені подобається драматизм у творі, коли герої говорять, коли читач серед них. Тож шукаю таку середину, щоб це було не занадто.

Ігор Михайлин. Який вплив на вас мала вища освіта? Ви навчалися в Києві. Чим саме столиця України позначена у вашій долі?

Ганна Ткаченко. В інститут я вступила одразу після школи. Де навчатися і яку обрати спеціальність, таке рішення було прийняте не за якимось покликом душі, а за порадою брата Василя, який на той час закінчив той вуз, тільки факультет автоматизації виробництв, а я вступила на технологічний, аби більше ніколи не жити в селі. Про життя в місті я ще нічого не знала, але залишитися чи повернутися після навчання в село, бажання не мала. Хоча, як зʼясувалося згодом, я буду згадувати його все своє життя, буду цікавитися всім, що там відбувається, і пишатимуся тим, що я там народилася.

У великому місті спочатку звикала до всього. Були проблеми й мовного характеру, бо викладання в інституті велося російською мовою, а школа була українська. Але згодом усе стало на свої місця. Такі студенти, як я, жили на одну стипендію і весь час долали фінансові труднощі. Аби придбати якусь одежину, доводилося на всьому економити. Тому вже з другого курсу часто підробляли на телефонній станції, навіть на кіностудії ім. Довженка знімалися в масових сценах. Там за один день платили три карбованці, на які три рази можна було сходити в кіно. Не один раз бачили, як працює режисер Матвєєв, поряд ходила Світлана Коркошко, Олександр Пара. Впізнали себе в кінофільмі «Комісари» і ще в якомусь, назву вже забула. Після того доводилося переписувати пропущені лекції, додатково здавати лабораторні роботи, а перед екзаменами взагалі потіти і давати собі обіцянку, що більше не буде ніяких пропусків. Працювала майже завжди й на літніх канікулах. Після першого курсу в колгоспі на важких роботах заробила за літо не на пару чобіт, а лише на один. Довго плакала, тоді й сказала, що більше в колгоспі й ноги моєї не буде.

Щоб не склалося враження, що моє життя було таким важким, хочу додати: це була молодість, були різні емоції, різні думки, радощі, розчарування, а взагалі — найщасливіші роки, коли на побачення шукали собі сумочку по всьому гуртожитку, коли за ніч могли пошити руками плаття, ще й шов мав бути таким, як після швейної машинки, коли зовсім не спали перед екзаменом, а ввечері великою юрбою йшли в Голосіївський парк гуляти.

Як не було, а в столиці я з дитини перетворилася на дорослу людину. Київ запам’ятався своєю красою, на яку неможливо було надивитися. Коли був час, ходили багато пішки, їздили тролейбусами й трамваями туди, де ще не були. Кидали копійки в Дніпро, аби туди повернутися, але не всім пощастило. Запам’яталася столиця й іншим. Якось я провідувала свою землячку, яка навчалася в університеті й мешкала в гуртожитку. Наступного дня взнала, що через годину після того, як я пішла звідти, наскочили з органів і все перевернули — шукали націоналістичні листівки. Знайшли не в їхньому, а в іншому, але багатьох тоді виключили з університету. Землячка говорила, що вони ні в чому не винні, а я взагалі нічого не розуміла. Це був 1969 рік. Невдовзі після того, я з подругою проходила повз парк ім. Шевченка. Там було багатенько студентів, а по гучномовцю українці з Канади (чути було по акценту) читали вірші Шевченка. Ми теж постояли, і тільки-но відійшли, як наскочила міліція, кого зловили, всіх трамбували в міліцейські машини. Все відбувалося на наших очах. Ми ще довго приходили до тями, і не могли повірити, що це й називається — український націоналізм. Інша знайома з університету по секрету розповідала, що чоловік з органів пропонував їй бути агентом КДБ, доповідати про все й отримувати за те гроші. Довго я думала, що то її якась вигадка, але, подорослішавши ще трохи, повірила.

По закінченні інституту я отримала спеціальність — інженер-технолог хлібопекарного і кондитерського виробництв. Це не такі прості виробництва, як здається на перший погляд, вони вимагають багато знань та навиків. Коли закінчувала інститут, я вже любила свою професію, але, так склалося життя, що за фахом працювати довелося мало. В інституті я зустріла дорогу мені людину — мого майбутнього чоловіка. З ним ми виростили двох дітей, живемо у мирі та злагоді й зараз.

Ігор Михайлин. Як ви потрапили в Красноград? Чи це місто має свою ауру, культурні традиції? Раніше це був Констянтиноград Полтавської губернії. Я не знаю, як і чому його за радянських часів відірвали від материнської одиниці й приєднали до Харківської області. Ви щось знаєте про це? З Краснограда походять відомі українські письменники: Леонід Первомайський, Іван Сенченко, Іван Копиленко. А це все значні постаті в літературі. Ви стали письменником у цьому місті? Як вам у ньому пишеться? Серед письменників поширена думка, що для написання поважного твору найкраще заїхати в глибинку, у який-небудь райцентр, де б тебе ніхто не шарпав поточними справами, і там віддатися творчості. У мемуарах К. Паустовського є епізод, де розповідається, як вони з А. Гайдаром виїхали в якесь районне містечко на цілий місяць, винайняли будинок, домовилися, що Гайдар писатиме в кімнаті, а Паустовський — в альтанці. Тоді, здається, Гайдар написав повість «Судьба барабанщика», а Паустовський — «Кара-Бугаз-Гол». Як вам живеться й працюється в такому містечку? Чи можете щось сказати про місце Харкова у своєму творчому житті?

Ганна Ткаченко. У Красноград потрапила випадково, це я так вважаю, хоча знаю, що нічого випадкового в житті не буває. Працювала в харківському філіалі проектного інституту «Гіпропищепром», а мій чоловік — в об’єднанні хлібопекарської промисловості. У той час у Краснограді будували хлібозавод, і я приїздила сюди у відрядження. Завдяки добуванню природного газу та бурінню, місто швидко розбудовувалося, зростали й багатоповерхові житлові будинки. На той час ми стояли на черзі на отримання квартири, але вона просувалася дуже повільно. У нас була маленька донечка й погані житлові умови, тож, коли чоловіку запропонували поїхати сюди на роботу, я погодилася, адже одразу давали квартиру. Тоді ми були молоді й не збиралися затримуватися тут надовго, але, як виявилося потім, квартирне питання й надалі залишалося вирішальним.

Цікавою є історія цього невеликого містечка. Перша назва поселення на цих теренах була — Більовська фортеця, потім — Костянтиноград, а ще пізніше — Красноград. Ще в далеку давнину, коли Москва захоплювала слобожанські землі, як і інші, земляними валами та фортифікаційними спорудами, Більовська фортеця була заснована у складі Української лінії оборонних укріплень (лінія будувалася завдовжки 285 кілометрів і проходила від Дніпра аж до Сіверського Дінця). У 1784 році царицею Катериною Другою фортеця перейменована в Костянтиноград (коли вона тут спинилася, у неї народився онук Костянтин, на честь якого вона й назвала містечко). Костянтиноград протягом довгого часу був у складі Полтавської губернії, а в 1932 році, внаслідок поділу території України на області, увійшов до складу Харківської. Красноградом став називатися вже в 1922 року, коли більшовики давали містам свої назви.

Це місто не просте. З самого початку тут, ще в давні часи (1732–1733 роки) будівництва Української лінії і її головної фортеці — Більовської, тут зійшлися два народи й дві культури — російська й українська. Українські козаки й посполиті будували лінію, а російський полк ланд-міліції прибув сюди (з міста Більова Тульської області) охороняти південні кордони швидко зростаючої Російської імперії. І от яке диво — серед тих козаків, яких Петро Перший знищував фізично важкою роботою, були і чернігівські, про що є відомості в архіві Чернігівського козацького полку. У списку тих, кого відправляли на будівництво лінії три роки поспіль, є й козаки Синявської козацької сотні. Більше того, старшим сотником у 1773 році там був Синявський сотник Андрій Полянський, який написав царю скаргу про те, що там зовсім відсутні умови для проживання, голод, дуже велика спека, багато козаків хворіє і багато тікає на Дон та на Запоріжжя. Розсунуті вали тієї лінії і зараз тут є, збереглися й обриси редутів та фортець, залишилося й козацьке кладовище, де знайшли свій спокій і мої земляки. А через двісті років моя життєва дорога привела мене саме на ці землі, і я повинна про це писати. Якби ж тільки писати, бо навіть зараз більшість вважає, що будували її російські ландміліціонери. Мені не здається, що це такий собі збіг обставин. Тоді що?

Але містечко жило і живе своїм життям. Тут народився, працював і помер Мартинович Порфирій Денисович (1856–1933) — живописець, графік, фольклорист і етнограф, дослідник кобзарства. Саме з його ініціативи у Краснограді було засновано краєзнавчий музей, який є гордістю міста й нині. Красноград дав Україні таких відомих письменників, яких Ви назвали — Леоніда Первомайського, Олександра Копиленка, Івана Сенченка. Красноградщина пишається тим, що тут народився В’ячеслав Грінченко — оперний співак, народний артист СРСР, який деякий час був солістом народного ансамблю бандуристів, а його керівником і зараз є теж талановита людина — заслужений діяч культури Володимир Волощук. Народився тут і Василь Щоголев — драматург, перекладач, театральний діяч, Віктор Шость — оперний співак, народний артист України, художники: О. Домнич, В. Красюк, В. Скринник, М. Ткаченко. Це лише деякі постаті з доволі довгого списку визначних людей Красноградщини.

Красноград я вважаю своїм рідним містечком, у якому я прожила 38 років. Живеться мені тут непогано й пишеться добре. Поточних справ скрізь вистачає, але, звичайно, у Краснограді набагато тихіше, ніж у Харкові чи в іншому великому місті. З Харковом у мене теж пов’язане все життя. Завжди їздила туди зі звітами, на наради, до друзів, тепер до дітей. Хотілося б бути ближче до творчого письменницького осередку, приймати більш активне життя, принаймні є такі плани, але час покаже. Все ж туди лине моє серце, адже там я маю підтримку і однодумців.

Ігор Михайлин. А Красноград відчуває, що в ньому мешкає така глибока авторка — письменник Ганна Ткаченко? Як ви відчуваєте свого читача, чи є він навколо вас, чи це примарний, абстрактний образ? Психологія літературної творчості відносить категорію читача до поважних чинників письменницької праці.

Ганна Ткаченко. На думку одразу приходить давній вислів — немає пророків у своїй Вітчизні. Це вже інтерпретація виразу самого Ісуса Христа, який сказав, що не буває пророка без честі, хіба що у Вітчизні своїй та домі своєму. Незважаючи на мудрість і чудеса, його не сприйняли як месію в місті, де він народився — Назареті. Коли вдуматися й зрозуміти, то нема чого й пояснювати. У кожного письменника є знайомі, колеги, друзі, родичі для яких він є звичайною людиною. Тому і його твори вони ніколи не будуть оцінювати абсолютно об’єктивно, не будуть до кінця вірити його слову. Усе це правда, бо я не один раз таке відчувала, хоча це не стосується всіх. Більш шанобливо ставляться незнайомі й молодше покоління, яке при спілкуванні дивиться на тебе зовсім іншими очима. Воно розумне, воно хоче знати свою історію, воно буде читати. До таких треба лише донести книжку. Я знайома із свідомими (так би їх назвала) молодими людьми, які, почувши про твори їхньої землячки, самі мене шукали. Замовляли книги й для своїх знайомих, а потім повідомляли про відгуки. Для себе я зробила такий висновок: від письменника час вимагає більшого спілкування з читачем. Вважаю, що результат залежить не лише від написаного, а й від спілкування, від переконання інших у тому, про що написала. Це складна робота, але зараз вона конче потрібна. Допомогла б і реклама як про письменника, так і про його твори, вечори-зустрічі. І не в коштах справа, а в тому, що це непотрібно владі (коли йдеться про якісь серйозні твори), бо в неї інша дорога — не українська. Серед тих, хто вирішує, розпоряджається коштами, та й серед тих, хто міг би боротися, дуже мало справжніх патріотів. А самотужки одна людина не може зробити багато. Тому й література наша так занепала. Я не вірю, коли кажуть, що навколо немає читача. Одні зробили все щоб його не було, а другі радіють з цього приводу, адже неосвіченими, не мислячими людьми, такими, які не знають своєї історії, завжди легше управляти.

Ігор Михайлин. Традиційні уявлення про початок літературної творчості: автор починає в прозі з невеличких оповідань (а то й етюдів), потім переходить до поважніших задумів; або складає оповідання в цикл, або створює повість, потім доходить черга до роману. А ви відразу дебютували епопеєю, панорамою у двох томах «Голгофа козацьких нащадків». У вас і справді не було періоду учнівства? Розкажіть про це, бо перед читачем ви відразу постали як сформований зрілий автор. І ще: перед вами був вибір: писати українською чи російською мовами чи це був не вибір, а реалізація вашої внутрішньої сутності?

Ганна Ткаченко. Я вже говорила про те, як літературна творчість зароджувалася в мені ще в шкільному віці. Ті сплески натхнення — шалені радощі чи туга, я й досі їх пам’ятаю. Якби тоді хтось був підказав, навчив, і я почала писати, чи хоча б зберегла свої нотатки, зараз було б дуже цікаво їх почитати. Гріх мені скаржитися на натхнення, з ним я і в своєму віці можу відчути себе молодою чи навіть дитиною, різниця лише у мисленні, і різниця велика. А літа минали, змінювалося як відношення до життя, так і його розуміння. Усе відбувалося всередині — мозок працював, душа відгукувалася, з кимось постійно велися перемови. Інша людина ніколи не думає над тим, з ким то вона постійно розмовляє, а мені приходило таке в голову. Звідки беруться підказки, розсуди, якісь підштовхування навіть до авантюрних справ — таке завжди цікавило. Мама казала: «Хороше від ангела, а погане — від лукавого, які кожної секунди при тобі». Чому так пильно вартують? Над тим і зараз думаю. Шкода, що простій людині не можна осягнути того до кінця. Так все й зріло із зернятка, яке ще по осені впало в землю, поки не лягло на стіл спеченим хлібом. А та нерозгадана невидима сутність всередині змушувала працювати без відпочинку. Це я відкрила те манюсіньке віконце своєї душі, куди часто зазирала. Може, в мене, насправді, якийсь особливий шлях до письменства? Але я так не вважаю, а що в кожного він різний, то це точно.

Щодо мови, то сумнівів не було — писати лише українською. Звичайно, мені б легше було писати російською, адже я теж плід зросійщення, але писати про історичні події українського народу іншою мовою, і рука не піднімалася. Чомусь відразу на думку приходив дід Грицько, той шанований чоловік, якого я куркулем називаю. Він часто клопотався: «Коли ж про нас писатимуть? Невже більшовики все назавжди закопали?» А я б російською, то він би й з могили встав. А мама б знову заплакала, як завжди було при згадці про часи розкуркулення чи голодомору. Тепер навіть не уявляю, як би це я писала російською. Я закохана у свою мову й кажу всім знайомим: «Починайте говорити українською. Як тільки ви заговорите, так все й зміниться. Мова — це код, це ключ до всього нашого — до українського. Та й не важко її опановувати, вона у наших генах знаходиться від самого народження».

Ігор Михайлин. Ваша творчість за свій предмет має національне історичне буття, присвячена кульмінаційним епізодам ХХ століття: колективізації, голодомору, війні, Чорнобильській катастрофі. Хоча це ж зрозуміло: писати про сучасність легше, вона не потребує додаткового вивчення життя. А у вас все інакше. Як ви обираєте теми? А ще цікавіше запитання: як збираєте життєвий матеріал для своїх сюжетів?

Ганна Ткаченко. Теми я не обирала, вони самі склалися у моїй свідомості ще задовго до написання. Турбувало інше — чи зможу я все задумане так викласти на папері, щоб жоден чоловік нічого не міг спростувати. Чи зможу так написати в художньому плані, щоб книги були зрозумілі й цікаві як освіченим людям, так і простим. Тому довго обдумувала, довго збирала матеріал. Хоча й знала багато про розкуркулення, голодомор, роки німецької окупації під час Другої Світової війни, все ж у своєму селі ходила по хатах, розпитувала в стареньких, які навіть у 2005 році боялися говорити про пережиті події. Одна бабуся з моєї вулиці й хотіла розказати, а ніяк не наважувалася. Я її умовляю, бо знаю, що у неї добра пам’ять. Нагадую, скільки років з тих часів минуло, запевняю, що влада вже така прийшла, яка сама про те говорить, а вона не перестає боятися. Тремтять сухі старі руки, покручені пальці труться один об другий, очі застилають сльози, а вона тільки повітря хапає та зітхає глибоко. Я, розсердившись, зібралася йти, коли вона мене спинила. «Нехай вбивають, — каже, — якщо напишеш, то розкажу». Потім сиділи до пізнього вечора, а наступного ранку, вона переказала мені, щоб я знову прийшла, бо тепер вона не могла спинитися. Коли я поїздом поверталася додому, всю дорогу переписувала свої чернетки, пригадувала й не записане. Ніколи не користувалася диктофоном чи іншими записуючими пристроями, не раз переконавшись, що так ніколи не створиться чесна і відверта розмова. Тому намагалася все запам’ятати. Так народжувався роман «Голгофа козацьких нащадків». Свідків у мене було дуже багато, але це не тільки мої односельці, а й мешканці Слобожанщини, Київщини, Черкащини, Кіровоградщини, одні — знайомі, другі — родичі. Усі вони розповідали про одні й ті ж події, різниця була лише в деяких подробицях. Тому впевнено можна сказати, що це — роман не про моє село, а про життя українського народу протягом радянського періоду, ще й трохи часу туди увійшло незалежної України (до 2006 року). Про народження цього роману можна писати окрему книгу. Що не нова тема, то нові свідки. Відшукала першоцілинників, поки не бралася за ту тему, ніколи не вважала її цікавою. А як багато там виявилося прихованого й ніде не розкритого. Чорнобильські події взагалі перевернули мою душу. Тільки у своєму районі я розмовляла десь з двадцятьма ліквідаторами наслідків тієї аварії, а ще й із земляками. Починали, як завжди неохоче, а потім і терли очі, і шепотіли про свої секрети, про що нікому не говорили. Інформація була такою важкою, що я навіть захворіла — у мене тріщала голова й піднявся тиск. Коли одного дня не прийшла на зустрічі, вони телефонували й говорили так: кого ви вислухали, тому стало легше, бо в нас ніхто про ті події ніколи не питав. Можна тільки уявити, як важко було їм усе носити у своїх душах.

Перейшовши до часів незалежної України, я свідків уже не шукала, вистачало свого досвіду й матеріалу. Трохи згодом роман-дилогію «Голгофа козацьких нащадків» я переробила на чотири книги, де могла, покращувала й текст, бо все ж то був перший твір. У 2012 році було перевидання, і цей роман-тетралогія в тому ж році на книжковому форумі видавців у Львові зайняв двадцять друге місце з відібраних вісімдесяти найкращих творів.

Ігор Михайлин. Як формується уявлення про героїв? І як ви обираєте головного героя? Ви наперед складаєте сюжетну схему чи вона твориться в процесі написання твору?

Ганна Ткаченко. Усі мої герої взяті з життя. Для чого вигадувати, коли в житті вистачає й тем, і героїв, аби тільки було бажання збирати матеріал і писати. Сюжетну схему, звичайно, складаю і не одну. Спочатку коротку, потім розширену, потім схему-план окремих епізодів, дещо детально. Тепер працюю тільки на комп’ютері, так мені краще думати й простіше переробляти. А тоді все писала на папері. Аналізувала кожну тему, дещо переписувала, а вже потім набирала на комп’ютері. У готовому вигляді теж багато що переробляла. Паралельно вела зошит головних героїв, слідкувала за тим, щоб їхній вік і події скрізь стикувалися. Це важка робота, часом виснажлива, але дуже захоплює. Почавши інколи вранці, могла не помітити, як уже минув день. А днів таких було багато, навіть не перелічити. Звичайно, не кожного дня я могла так працювати, але, коли твір розпочато, і герої вже живуть поряд з тобою, щоб не робила, я про них думаю. Так все продовжується до самого завершення. Потім твір трохи відлежиться, а я тим часом від нього відпочину. Коли знову з’явиться настрій, беруся перечитувати. Кожного разу буду щось змінювати, аби покращити, хоча це не завжди так буває. Або навпаки — перечитуючи, можу здивуватися, ніби то не я написала. Колись, читаючи про Пушкіна, дивувалася — як це так, що він інколи не впізнає свої твори, вигукуючи: «Ай да Пушкін! Ай да молодец!» Тепер я знаю, що як герої, так і подача тексту, справді, може здивувати автора. Це дуже дорогі хвилини насолоди. І хто не писав, той цього не зрозуміє.

Ігор Михайлин. Потім, виписавши свої головні теми в епопеї «Голгофа козацьких нащадків», у романі «І засурмив третій ангел…», у повісті «Летіла зозуля» ви перейшли до оповідань. Але ваші оповідання засновані на романічному висвітленні: їх предмет — не окремий епізод, а все життя людини, це конспекти романів. Що для вас означає цей жанр — оповідання? Чому ви звернулися до нього?

Ганна Ткаченко. Ні це не конспекти. Все, що у мене було, я вже використала у своїх творах. Часом дуже багато хочеться зробити, але, враховуючи вік, здоров’я й обставини, доводиться дивитися на все реально. Тому й почала братися за оповідання. Але, на диво, відчула, що це найбільш близький мені жанр. В оповіданні можна сказати дуже багато, а теми завжди є. Не кожна людина візьметься читати довгий роман чи повість, оповідання ж, де є початок і кінець, де є сумне й веселе, де й про душу й про тіло, прочитає набагато більше людей. Теми для вже написаних — це в різні часи почуте від людей. Я не завжди знаю, як і де воно мені згодиться, але не забуду, якщо навіть не записала. Інколи трапиться така людина, яка розповість навіть про свої переживання, про свій внутрішній стан, а таке складно додумувати самій. У таких випадках залишається лише трохи попрацювати. Раніше намагалася в оповіданні розкривати якийсь один епізод, тепер таке мені здається незавершеним. Кажуть, що не можна наперед загадувати, але плани все-одно є — хочеться зробити окрему збірку новел та оповідань. Молю Бога, щоб так і сталося. А я протягом написання твору, часто молюся. Прошу в Бога й натхнення, коли його немає, прошу й здоров’я, коли хвороби нападають, прошу і ясної голови, коли різні думи її обсідають, адже я звичайна людина. Тільки дякувати, теж як звичайна людина, часом забуваю.

Ігор Михайлин. До зображення життя ви йдете через людину, характер. Ви свідомо визначились, що це ваш метод — психологізм, а не подієвість? Як ви бачите людину в своїй творчості? Ваші герої багато розмовляють. Окремі епізоди перетворюються на невеличкі драми. Наскільки для вас, взагалі, раціональним є творчий процес.

Ганна Ткаченко. Саме так — життя тільки через людину, через її характер, через психологічний стан, дати читачу емоції, дати можливість бути поряд з героями, жити їхнім життям. Зробити твір таким, щоб надовго не можна було на чомусь спинитися, а дійшовши до кінця, виникало бажання читати й далі, ще хоч щось взнати про тих героїв. Вершина не досягнута, чи ще вдасться до неї добратися, та й узагалі — чи не примарна це мрія. Мабуть у кожного своя вершина, а все інше визначає вже читач. Повертаючись до своїх творів, хочу сказати, що головним вважаю правильно вибрану тему, все інше уже потім. У житті і в людині так всього багато, що ту глибину нікому не вдалося осягнути й відтворити її на папері. Про драматизм у своїх творах я уже говорила. Мої герої багато розмовляють. Мені хочеться, щоб твір був живим, щоб читач був поряд з героями. Позбутися цього я не зможу, бо я так відчуваю, так розумію. Згодна з тим, що всього повинно бути в міру. От кожного разу й шукаю ту міру, щоб і герої говорили, і були інші форми подачі тексту. Думаю, що кожен письменник з чимось бореться, весь час щось шукає, долає і внутрішні сумніви. Мабуть це нормальний творчий процес, у результаті якого народжуються кращі твори, але впевнена, що він безкінечний.

Ігор Михайлин. Як ви плануєте творчий день, коли найкраще пишеться? Чи є улюблений час, місце, обставини чи можете писати будь-коли й за будь-яких обставин? Ви пишете щодня чи час від часу? Павло Загребельний писав місяць–два на рік. За цей час він встигав написати черговий роман. Він так і написав у «Спробі автокоментаря»: «Я не знаю чернеток і варіантів. Я сідаю за машинку і вистукую роман». А ви знаєте чернетки і варіанти чи пишете начисто?

Ганна Ткаченко. Писати можу не завжди. Я відчуваю той стан, коли буду плідно працювати. У такі часи чи дні намагаюся так все спланувати, щоб у мене було більше часу для творчої роботи. Люблю коли я сама не лише в кімнаті, а взагалі в будинку, тоді мої вільні думки літають там, де хочуть. Не можу сказати, що мені краще пишеться зранку, буває по-різному. Але, коли мені треба багато працювати, я намагаюся додержуватися дієти, не переїдати, не витрачати енергію на телевізійні політичні дебати, щоб не збити той настрій. Вже давно помітила: поки дуже добре не вивчу потрібну мені тему, поки десять разів не передумаю, бажаного тексту не буде. Щоб була там енергія, треба пропустити все через серце, інколи навіть перехворіти. Потім йде легко, ніби і я там присутня. Коли бралася за чорнобильські події, дуже важко було створити свою схему, пустити туди героїв. Свідчень було дуже багато, але все таке непослідовне, дрібне. Уся кімната в мене була в маленьких папірцях на різні теми. Я складала їх до купи й так, і сяк, плануючи окремі епізоди. Вивчала й обдумувала місяців два, поки відчула — тепер можна починати. І, справді, все пішло. Швидко писати в мене не виходить. Може, від того, що я люблю твір насичений матеріалом, може, з інших причин. У газеті «Літературна Україна» завжди звертала увагу на те, що говорять письменники з цього приводу. Один хвалиться, що він може швидко написати великий роман, другий не так швидко, а третій (чула його по радіо) каже: коли за день вийде дві сторінки нормального вже чистого тексту, то це добре. І я дуже зраділа. Тепер, хто б що не говорив, я впевнена — хороший твір швидко ніколи не напишеш, його треба вистраждати.

Ігор Михайлин. Чого чекати від вас надалі? Як ви відчуваєте: творча свідомість вичерпується у своєму просторі чи джерело тільки розчистилося від мулу й забило ще потужніше?

Ганна Ткаченко. Що далі, я не знаю. Але, як тільки буде така тема, яка мене зачепить, звичайно, візьмусь за роботу. Творча свідомість ще не вичерпалася, вона трохи перепочине, а потім з’явиться й бажання. Зараз життя дуже насичене різними важливими подіями, тож думаю послужити своєму суспільству так, як я зможу. Мені не відомо, що Бог задумав, але, якщо дав мені часточку таланту, то я повинна його використати. Думаю, за те він і спитає.