ЗНАЄТЕ, як словаки, особливо словацька молодь,
зробили з угорського за мовою міста Pozsony (Пожонь)
сучасну словацьку Братиславу?
Вони в цьому місті створювали осередки словацькомовності,
своєрідні салони, де словацькою мовою обговорювалися
найсучасніші питання, цікаві для всіх
(політика, спорт, мода, література, мистецтво тощо),
і поступово втягали городян…
Орест Ткаченко, «Шкіци»
Відповіді на запитання «що ви робите сьогодні ввечері?» можуть різнитися залежно від об’єктивного стану справ та, либонь, суб’єктивного ставлення до запитувача. Однак у кожному місяці є два вечори, щодо яких я достеменно знаю, що робитиму. Отже, двічі на місяць я йду до книгарні «Є» на зустріч Харківського Українського клубу «Апостроф».
Коли вже – всупереч усім журналістським канонам – почала з особистого, то скажу ще: 2009 року в житті моєму сталося чимало приємних подій. Ось дві з них. Перша: в самісінькому серці мого рідного Харкова, у витоку старої доброї Сумської, відкрилася українська книгарня «Є»; переважно там я тепер і вдовольняю свій книжковий голод. І друга: я познайомилася з Ларисою ВИРОВЕЦЬ, художницею і поеткою, яку віднедавна – несподівано для нас і, схоже, для неї самої – можна титулувати також і громадським діячем.
Ловлюся на тім, що мимоволі милуюсь цією жінкою. Струнка постава, легка хмарка попелястого волосся, іскристі очі, тонкі риси, тепла усмішка – і рішучі жести, динамічна, впевнена хода. Ніжний лірик – і переконливий полеміст, спроможний на вбивчу іронію. Гуманітарій, залюблений у літературу, – і блискучий організатор, уважний до найдрібніших деталей. Теоретик і практик, майстриня слова і людина дії водночас. Досить рідкісне поєднання рис, чи не так?
СТВОРИТИ УКРАЇНОМОВНИЙ ПРОСТІР
Дайте хоч ковток
живої мови – вгамувати
жагу пекучу.
Лариса Вировець, «Мова»
– Ларисо, сім-вісім років тому тебе знали в Харкові як російськомовну поетесу…
– Саме так. Моє повернення до рідної мови зовсім не було швидким та легким. Поштовх до цього я відчула під час Помаранчевої революції. Саме на харківському Майдані я зрозуміла – і зрозуміла дуже ясно, – що належу до українського народу. Почула українську мову. Збагнула, що вона жива, що вона необхідна нам усім, що вона — рідна.
А ще – згадала дещо з родинних таємниць. Мій дід-мовчун ніколи не розповідав мені про те, як у складі січових стрільців боронив Київ від радянської навали, як у 30-ті роки намагався врятувати від голоду своїх родичів–селян, але не зміг…
Я гостро усвідомила, що я – українка. Українка у зросійщеному Харкові. Мені схотілося опинитись в україномовному просторі – але його не було: друзі, колеґи, знайомі обирали для спілкування російську. А моя потреба – потреба українськості – зростала. І врешті-решт мені спало на думку: якщо потрібного мені простору не існує, то я мушу створити його сама.
– Як починався Клуб «Апостроф»?
– Знайти перших майбутніх клубівців допоміг Інтернет. Разом із Вікторією Скляровою, менеджером «зеленого туризму», ми заснували Український культурно-мовний клуб. На той час ми поєднували українську мовну практику з подорожами. Потім клубівці любили оповідати про свої мандрівки до місцин, пов’язаних із відомими подіями минулого, з історією культури тощо. Ми запрошували до виступів істориків, філологів, поетів. Слухали бандуристів, бардів. І публіка до тодішнього Клубу приходила різна: хто співав, хто вишивав… Після того як ми відсвяткували першу річницю, я вирішила, що мені потрібен клуб дещо іншого формату: не такий еклектичний, більш раціональний, із виразним літературним нахилом. Я запропонувала зміни, на них пристали не всі, тому Клуб розділився: ті, хто більше цікавився етнографією та туризмом, лишилися з Вікторією, ті ж, хто прагнув передусім Слова, пішли за мною. Відтоді я очолюю Харківський Український клуб «Апостроф».
Тривалий час ми не мали свого приміщення. Збиралися то в Правозахисному центрі у Захарових, то в бібліотеці, а то й по квартирах у клубівців – такі зустрічі не обходилися без чаю та пиріжків, тому надихали найдужче (сміється). Як і раніше, було багато виїздів на природу – з піснями, із заздалегідь підготованими розповідями-доповідями на якісь культурологічні теми…
Свою «землю під ногами» ми відчули вже аж на початку 2010 року, коли мистецький центр «Є» запропонував нам проводити зустрічі на території книгарні. І перше, що ми зробили, – влаштували гучний концерт з динаміками й мікрофонами на честь нашої третьої річниці. Книгарня це витримала і нас не вигнала…
– Себто книгарня надає своє приміщення Клубові, а Клуб постачає книгарні відвідувачів. Користь обопільна. Здається, в біології це зветься симбіозом.
– Ніби так! (сміється) І можу сказати, що саме у стінах книгарні «Є» Клуб став таким, яким я від самого початку хотіла його бачити.
ТАЛАНТИ І ШАНУВАЛЬНИКИ
Кого шукати? Далебі,
чи є (по духу, не по крові)
на цій землі – близькі тобі?
Лариса Вировець, «Спільна мова»
– Попри весь наш гордовитий індивідуалізм – людина деколи потребує відчуття приналежності до спільноти. Кого і навіщо об’єднує Клуб «Апостроф»?
– Людей, які потребують україномовного, українокультурного середовища. Тих, хто хоче знати про українську літературу більше. Традиційно багато у нас поетів…
– Наприклад?
– Ну гаразд, назву кілька відомих імен: Анатолій Перерва, Віктор Бойко, Олександра Ковальова… Ці люди приходили до нас і читали свої вірші. Була в нас Ірина Скринникова, була Антоніна Тимченко, обидві бардеси з гітарами…
Але найперше, що передбачає формат клубних зустрічей, – це читацькі доповіді. Теми кожного вечора ми узгоджуємо заздалегідь; хто хоче – готує доповідь. Але монологів у нас не буває: неодмінно виникає дискусія. Доповнення від слухачів іноді розлогіші й інформативніші за сам виступ.
Проводили ми вечори творчості Василя Мисика, Ігоря Качуровського, Ліни Костенко, Володимира Базилевського, Мойсея Фішбейна та інших. Цікаво відкривати для себе молодше покоління поетів: у нинішньому сезоні такими відкриттями особисто для мене стали Ганна Осадко та Олена О’Лір. Не оминаємо ми увагою й земляків-харків’ян: частенько згадуємо Роберта Третьякова, Василя Борового, Миколу Шатилова…
– Мені пригадується вечір поезії Василя Стуса: доповідь про нього читав молодий літературознавець Григорій Савчук. Він приніс диск зі слайдами, з аудіозаписами. Слухаючи живий голос поета, багато хто в залі сидів з вологими очима…
– До речі, добре, що книгарня «Є» має технічні можливості для програвання аудіозаписів, показу слайдів та фільмів. Українське кіно – ще одна широка тема, яку ми у Клубі тільки–но починаємо осягати. Мені б хотілося, щоб принаймні раз на сезон ми зустрічалися для перегляду українських кінофільмів – як класичних, так і ультрасучасних.
– Ти сказала, що в Клубі багато поетів. Чи є в них те, що заведено називати «спільною естетичною платформою»? Чи, навпаки, вони можуть дотримуватися зовсім різних художніх концепцій?
– Питання майже риторичне; як писатимеш статтю, постав у цьому місці смайлик, гаразд? (сміється) У Харкові, сама розумієш, не так легко зустріти україномовну особу. Якийсь відсоток із цих людей пише вірші. Відсоток від того відсотка – пише непогані. І якась уже зовсім маленька часточка ходить до нашого Клубу. Нас об’єднує не «спільна естетична платформа», а насамперед бажання почути один одного.
– Публічне обговорення літературних творів неможливе без публічної критики. Отже, феномен публічної критики: як ставляться до цього клубівці?
– Кажу відразу: хто не зносить жодної критики – нехай обирає собі інші місця, де можна читати по двадцять віршів поспіль і чути у відповідь лише оплески. Трапляється, дехто каже: «Я – поет такого рівня, що критики не потребую». Комічно, правда?
Я спостерігала: якщо вірші декламуються потоком, без коментарів, пояснень, без запитань чи зауважень – десь на третьому тексті людина перестає їх сприймати. Це ж не книжка, яку читаєш у м’якому ліжку перед сном і можеш відкласти після першого позіху. Тому читацькі реакції на декламовані вірші будь-що необхідні. А вже якими будуть ті реакції – схвальними чи не дуже – залежить від автора…
Коли поет читає справді вдалий твір – у залі, бува, таки лунають оплески. Але, повторюю, якщо людина хоче тільки оплесків – то це не до нас.
– Як там було в російського класика Крилова: «Таланты истинны за критику не злятся: Их повредить она не может красоты; Одни поддельные цветы Дождя боятся».
– Власне, так. І я певна, що літератори в нашому Клубі – незважаючи на критику – почуваються щасливими. Тут здійснюється їхня заповітна мрія…
– Знайти свого читача?
– Авжеж. До нас ходить багато людей, які до літератури дотичні лише тим, що читають книжки. Різний вік, різні суспільні прошарки, різні професії. Приходять фізики, математики, геологи; журналісти, музиканти, дизайнери, навіть слюсарі та будівельники.
– У згаданого тобою Володимира Базилевського, одного з найглибших наших сучасних мислителів, є гірка сентенція: «Україна – це література». Мовляв, тільки літераторам, цим ловцям фантомів, і потрібна Україна, точніше те, що від неї лишилося…
– Не хочу думати, що це так. У справжній, українській Україні бути українцем може і мусить не тільки письменник, не тільки вчитель мови чи історії. В українській Україні українцем має почуватись і хімік, і біолог, і урядовець, і підприємець, і театрознавець, і міліціянт, і військовик… і Президент!.. І ми маємо робити все, що в нашій змозі, щоб наблизити саме таку, справжню Україну.
«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ БУТИ СИЛЬНОЮ…»
І хто його знає, чи зійдуть насаджені квіти,
та знову їх сієш, аж руки судомно звело…
Лариса Вировець, «І вогник не гасне…»
– Ларисо, якщо дозволиш, трохи особистого. Як ти, поетеса й художниця, почуваєшся в ролі активного громадського діяча? Маєш амбіції культуртреґера?
– Ну, амбітності я, звичайно, не позбавлена, але цілком задовольняю її у праці та творчості. Я займаюся дизайном книжок, виконую ще багато різнопланових проектів у видавничій та рекламній сферах. Роботу свою дуже люблю. Та й книжки поезій виходять, читачі мене знаходять, дякують… У клубі ж мені хочеться бути просто своєю серед своїх. Хочеться здобути знання, яких нашому поколінню не давали у школах та інститутах, відкрити для себе незнані пласти української літератури та історії, поспілкуватись із талановитими сучасниками.
– Ще одне провокативне питання. У нас тут, на Сході, в останні роки дехто з російськомовних винуватив владу в «насильницькій українізації». Отже: чи потрібні українській мові «милиці» у вигляді державних преференцій, законодавчо визначеної присутності в теле-, радіоефірі тощо? Чи не принизливо це для нас? Може, українці повинні самі боротися за своє – так, як це робиться у Клубі «Апостроф»? Життєві сили, як відомо, прокидаються в умовах боротьби…
– Справді, складний момент. Звичайно, люди мають самі усвідомити, що Україна – не директива згори, не щось стороннє й чужорідне. Мають відчути, що вони і є Україна, вони – творці й споживачі її культури, автори її історії. Усвідомити, що Україна має свою мову, яка живить її культуру, що не можна довго жити в країні і бути ментально чужими та іншомовними, бо тоді треба чесно відповісти собі на питання: хто я і де моя Батьківщина?
Звернуся до власного досвіду. Я зростала у харківській україномовній родині. У дитинстві, пам’ятаю, весь час співала своїм російськомовним подружкам українських пісень, розповідала їм про Марусю Чурай. Знала багато наших колоритних приказок, прислів’їв. Але оточення було повністю російськомовним. Я навчалася у російській школі, у російськомовному інституті – бо просто не мала вибору. Була, як ти знаєш, російськомовною поетесою. Незчулася, як забула українську: лишився набір слів, достойний Еллочки-Людожерки. Надолужувати — важко. Та в мене вистачить волі. Мені подобається бути сильною.
– Не кожен може так про себе сказати.
– Не кожен і не кожна. Тому сьогодні, щоб залатати всі діри, загоїти всі рани, завдані минулим, – державна підтримка мови все ж таки потрібна. Якщо її не буде, то й народу такого – українці – невдовзі не буде. Буде та «нова країна», яку будує Головний Тимчасовий. Україна без українців.
– В одному зі своїх віршів ти назвала Харків «містом, що й слова не промовить рідною до тебе, наче ти чужинка у цих краях…». Чи є шанси, що одного дня ми прокинемось в україномовному місті? Чи україномовний Харків – це утопія?
– Наразі – утопія. Процес якнайжорстокішої русифікації тривав на Сході України довго, надто довго. Супроводився він фізичною заміною винищеного україномовного населення та його духовної еліти населенням російськомовним. У нинішніх соціокультурних умовах – ґлобалізм, демократія – зворотній процес здійснити важко. Надто в країні з ворожою, корумпованою владою.
Але мені не хочеться бути песимісткою. Скептики, можливо, пхикають: знайшлися тут, мовляв, культуртреґери у спідницях… а я справді вірю в культуру. Вірю, що наша місія – гідно пройти призначену нам ділянку естафети, донести успадковані нами скарби, передати їх у майбутнє.
От якби всі, хто відвідує «Апостроф», хто читає «Березіль», звертались до людей на вулицях, у крамницях, у транспорті українською мовою, то, можливо, не довелося б нам зараз відбиватися від владоможних україножерів. Найприкріше те, що проти нас використовують статистичні дані. Згідно з соціологією, на Сході України нас, україномовних, нема й не видно. Але ж ми є?..
З КНИГИ ВІДГУКІВ КЛУБУ «АПОСТРОФ»
Володимир Пустовалов, професор Національного технічного університету «Харківський Політехнічний Інститут»:
Коли я вперше потрапив на засідання Клубу, почув ґрунтовну доповідь з історії українського театру, послухав обговорення доповіді, побачив обличчя людей… Зробив для себе висновок: тут – саме те товариство, якого мені бракувало.
Для мене Клуб – це можливість побути серед людей, чиє світобачення близьке до мого. Це збагачує і просвітлює життя. Здається, люди у Клубі потрібні один одному. Але не тільки один одному: Клуб «Апостроф» відіграє також і значну суспільну роль.
Література завжди творилась конкретними людьми у конкретних обставинах, тому звертаючись до незаслужено забутих, чи навмисно викреслених авторів, ми прояснюємо для себе й сторінки історії нашого народу, від яких ми були свого часу відлучені.
Крім того, Клуб дозволяє поширити царину застосування рідної мови: удосконалюючи власні мовні навички, ми несемо мову далі у суспільство.
Валентина Бухтата, пенсіонерка, в минулому бібліотекар:
Я приходжу до Клубу «Апостроф», щоб почути українську мову. Почути наживо. Це – перше і головне.
Крім того, тут я побачила талановиту мислячу молодь. Це вселяє надію.
Спілкування у Клубі, обговорення поезії спонукають до роздумів, наповнюють смислом простір і час.
Олександра Біла, фізик:
Для мене надзвичайна радість – слухати ранковий спів птахів. Клуб «Апостроф» я можу порівняти з пташиним співом. Спілкування у Клубі надихає мене, надає сил.
Для Харкова – особливо в наш час – існування Клубу «Апостроф» украй важливе. У такому інтелектуальному центрі, як наше місто, повинне бути явище, означене в часі й у просторі, – явище, в якому струменіло б українське слово, українська душа.
Микола Воловик, бард, майстер виробничого навчання:
«Апостроф» – це те місце, де я можу іноді дихнути на повні груди чимось своїм, українським, чимось справжнім, нефальшивим. На жаль, таке зустрінеш нечасто.
…Хочемо ми того чи ні, але сучасний Харків – місто інтернаціональне, і кожна етнічна група має право на існування. Але передусім треба усвідомлювати, що Харків – місто українське. Це Харків Сковороди і Хоткевича, Алчевської та Хвильового; це місто Леся Курбаса і репресованих кобзарів. І тому україномовний Клуб «Апостроф» не просто потрібен Харкову – він життєво необхідний.
Інна Горова, редакторка інтернет-видання:
«Апостроф» — насамперед це натхненні, захоплені люди. Тут відчуваєш позитивну енергетику, радість спілкування рідною мовою. На кожній зустрічі або згадуєш улюблених авторів, або чуєш літературні імена, яких не знав раніше. Клуб став невіддільною часткою мого життя вже після першого знайомства з тутешнім товариством.
Вікентій Пухарев, мистецтвознавець, художник:
Я переконаний, що кожен, завітавши в «Апостроф», відчує зовсім нетипову, як для харківської літературної спільноти, атмосферу. На відміну від так званих літературних об’єднань, де зазвичай панує самозадоволення, у кращому разі — прагнення поетів висловитися, — в «Апострофі» превалює прагнення почути, обговорити, проаналізувати почуте.
Іншими словами, «Апостроф» — справжній клуб, і як справжній клуб він передбачає перш за все щире спілкування щиро зацікавлених українським словом людей. Дається взнаки і справжнє українське гуманітарне поле, що утворилося тут, у книгарні «Є», в тому числі й завдяки «Апострофу».
Світлана Загреба, поетеса, викладач іноземної мови:
Є в українській мові слова, що неможливі без апострофа. «Апостроф» мені необхідний як територія рідного слова у зрусифікованому Харкові. Це територія дружнього неформального спілкування. Легше жити від думки, що ця територія є.
Сергій Гук, філолог, громадський діяч:
Клуб «Апостроф» — місце душевної відлиги, цікавий острів шукачів культурних скарбів. Думаю, у Клубу привабливі перспективи.
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
м. Харків
жовтень 2010 р.