Максим СТРІХА: «Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ ЙТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ»

Спрага знання, як і спрага багатства, зростає тим дужче, чим більше ми набуваємо, твердив кмітливий Лоренс Стерн. Мій співрозмовник, фізик і літератор, освітянин, політик і публіцист Максим Стріха, безперечно, значений цією шляхетною пристрастю – спрагою знання, яке для нього є найбільшим багатством. Широта ерудиції в його випадку нітрохи не суперечить ґрунтовності знань, а теоретичну підкутість гармонійно доповнює здоровий практицизм.

Інтеліґент до кінчиків нігтів Максим Стріха дуже любить слово «інтеліґентність»: схоже, інтеліґентність – це саме те, чого йому бракує в нинішній Україні, в усіх її суспільних верствах, а надто – у владних елітах. Ідеться про інтеліґентність у старому доброму значенні: інтелект, поєднаний із почуттям відповідальності не лише за себе, а за своє коло, за слабших, підлеглих, урешті-решт – за свою країну.

 

 

ПРО ЗВ’ЯЗОК ЧАСІВ

 

– Пане Максиме, Вас можна назвати представником справжнісінької наукової династії; принаймні ім’я Вашого батька, визначного українського фізика, відоме багатьом. Розкажіть, будь ласка, про коріння своєї родини. Розкажіть, будь ласка, про Ваше коріння докладніше…

– В Україні колись багато важило поняття «чесного роду» (згадаймо слова Наталки з безсмертної «малоросійської опери» Котляревського). Я пишаюсь тим, що, хоч серед моїх предків не було людей з великими статками і при високих посадах, але то були чесні люди, яких шанували. Всі вони тяжко працювали – і любили свою роботу. І до рук жодного з них ніколи не прилипла чужа копійка.

Мені пощастило: в країні, де більшість насилу знає дідів і бабусь (представників старших поколінь викошували репресії, голодомори, війни), я мав не одну нагоду відчути зв’язок часів: мене виховувала прабабуся Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик (1892–1975). Вона народилася в Хоцьках на Переяславщині – в селі, де пишалися тим, що ніколи не знали кріпаччини. Сусідні Лецьки й Пологи були «панськими», а Хоцьки, позначені ще на мапі Боплана, за всіх часів лишалися козацькими. То було «свідоме» село: десь у 1970-х роках я знайшов на горищі в тітчиній хаті коротку «Історію України» Грушевського…

Прабабуся походила із працьовитої заможної родини. Ще шістнадцятилітньою вона склала екстерном гімназіальні іспити й отримала диплом народної учительки. У вісімнадцять усупереч волі своєї матері одружилася з Андрієм Бурчиком з Андрушів (це давнє село на початку 1970-х було затоплене Канівським морем). Андрій Оврамович був талановитим самоуком, вивчився на бухгалтера і працював у новозаснованому Московському художньому театрі (зберігся срібний портсигар – подарунок від Немировича-Данченка, зроблений під час київських гастролей МХТ наприкінці 1920-х). А ще мій прадід Андрій пам’ятав розповіді свого діда Дениса Бурчика про зустрічі з Шевченком, який відвідав Андруші 1845 року…

У 1917-му прабабуся Ганна брала участь у розбудові установ УНР на Переяславщині – й насилу уникла розстрілу, коли прийшли «червоні». У другій половині 1920-х викладала в початкових класах Першої трудшколи імені Тараса Шевченка в Києві. Згодом, фабрикуючи справу «Спілки визволення України», ГПУ саме цю трудшколу оголосило осідком «змовників». Отже, Володимира Дурдуківського і Сергія Єфремова я можу якоюсь мірою вважати постатями зі своєї родинної історії.

Прабабусю тоді, в 1929-му, теж заарештували. Але на процес у Харківській опері не випустили. Мабуть, тому, що у сценарій органів вона не вписувалася за своїм соціальним походженням: судили дідичів і поповичів, а прабабуся була з козацької родини… По кількох тижнях у Лук’янівській тюрмі її випустили – й 1930-ті вона пережила, певно, тому, що вчителювала по селах і ніде довго не затримувалася.

Отже, козаччина, визвольні змагання, голодомор, репресії – про все це я довідався змалку від прабабусі, яку майже обожнював. Вона ж навчила мене пісні «Ще не вмерла Україна» в автентичному варіанті Павла Чубинського – тому, де «Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло». Пам’ятаю, як я з хлоп’ячих дурощів проспівав це на пікніку батькової кафедри у 1973-му, коли саме арештовували «націоналістів»… Обличчя всіх раптом скам’яніли. Але батькові колеги виявилися порядними людьми – доносу не написав ніхто…

– Тож Ваші переконання, Ваша національна стійкість – це від прабабусі Ганни?

– Так. Вона виліпила з мене українця тоді, коли значно простіше було стати «обикновєнним рускоговорящім кієвскім мальчіком». А ще – вона розбудила в мені бажання вчитися й читати, причому найрізноманітніші книжки. Сама прабабуся Ганна мала виняткову пам’ять: у вісімдесят напам’ять знала і столиці держав Латинської Америки, і вивчену колись у гімназії думу Рилєєва…

Її дочка Наталя Андріївна Бурчик-Стріха (1910–1981), моя бабуся, батькова мама, була геологом. Через певну розхристаність своєї вдачі вона так і не захистила кандидатської, хоч описала близько вісімдесяти нових родовищ будівельних глин. Зате вона фантастично куховарила й чудесно вишивала. А в мені вона пробудила фантазію, розповідаючи безліч нею-таки вигаданих казок, у яких я неодмінно опинявся в ролі одного з головних персонажів!

– А що по материній лінії?

– Мій дідусь по мамі Максим Федотович Гулий (1905–2007) і його дружина Марія Андріївна Коломійченко (1909–1995), хоч і жили в одній квартирі з батьками, у ранньому дитинстві опікувалися мною менше. Дідуся цілком поглинала його наука – справа, якій він був відданий до останку. Селянський син із Нової Басані на Чернігівщині, він прожив довге життя, яке, на щастя, встиг напередодні свого століття яскраво описати у «Спогадах», надрукованих у часописі «Сучасність» (ч. 4 за 2006 рік). Не раз міг загинути: від майже невиліковних у голодному 1933-му сухот, від ворожої кулі на фронті, – але вцілів. Упертість і воляча працездатність дозволили йому стати академіком. Його препаратами досі лікують людей.

Але по-справжньому близькою людиною дідусь став мені пізніше, вже в пору моєї власної зрілості. Тільки тоді я повною мірою зміг оцінити його неймовірну цілісність і порядність. Тільки тоді довідався, як у 1937-му енкаведисти «витрушували» з нього донос на його вчителя академіка Олександра Палладіна й інших колег. Дідусь не обмовив нікого. Наш відомий історик Сергій Білокінь, який уже у 1990-ті знайшов протоколи тих нічних допитів в архівах СБУ, казав: мало хто в ті роки поводився так бездоганно. А головне – саме дідусь визначив: я повинен стати вченим. Інші варіанти для нього просто не існували.

Лишень у зрілому віці зблизився я і з бабусею Марією Андріївною, так само біохіміком, доктором біологічних наук. Вона була дуже несхожа на простого в поводженні дідуся, дуже замкнута в собі, складна для спілкування. Позначилося дитинство, проведене у заснованому графом Неплюєвим Воздвиженському братстві (тепер це Ямпільський район на Сумщині) – своєрідній християнській комуні, де мій прадід Андрій Григорович Коломійченко був директором гімназії. Сприяла бабусиній замкнутості, мабуть, і необхідність за радянських часів приховувати своє давнє минуле. Але саме від бабусі Марії (а ще більшою мірою – від мами) успадкував я любов до класичної музики, яка з роками дедалі сильнішає.

Якщо дідусь «зробив» мене науковцем, то фізиком я став завдяки батькові, Віталію Іларіоновичу Стрісі (1931–1999). Він був дуже яскравою людиною і першокласним ученим, з того покоління, яке закладало основи сучасної фізики напівпровідників. Побудована ним теорія роботи реального контакту метал-напівпровідник означала в 1960-ті прорив у технологіях створення надвисокочастотних пристроїв для електроніки.

У 2008 році вийшов спецвипуск «Українського фізичного журналу» з кращими роботами українських фізиків ХХ століття. Там – поруч зі статтями Ландау, Шубникова, Пекаря, Давидова, Лашкарьова – є й батькова праця, вперше надрукована ще 1967 року у «Віснику» Київського університету.

Водночас батько так і не зумів повністю зреалізуватися в ієрархічній структурі української науки: надто незалежну мав вдачу.

– Здається, цю рису успадкували й Ви…

– Про себе судити мені важко, а про батька мого судіть самі: його, попри блискучий список наукових праць, так і не обрали до АН УРСР – університетський професор «випадав» із боротьби академічних кланів. І врешті-решт – уже у 1992 році – він спробував… змінити саму ієрархічну структуру науки, ставши ініціатором створення Академії наук вищої школи України.

Аж до своєї передчасної смерті (яку прискорила його внутрішня вразливість і нездатність миритися з хамством нових «володарів життя») мій батько був незмінним президентом АН ВШУ, яка справді об’єднала більшість провідних університетських учених. І сьогодні на роковини його смерті – в лютому – Академія наук вищої школи щороку проводить наукові читання його пам’яті. Ці читання незмінно збирають яскравих, талановитих доповідачів.

– Ваше захоплення туризмом – також від батька?

– Ви про байдарки?.. Що ж, мій батько у ролі «вождя туристського народу» понад тридцять років водив свою групу найскладнішими річками колишнього Союзу – і пройшов їх без жодної позаштатної ситуації. Причому туристи раділи не лише пройденим порогам і спійманій рибі: не менше важила ота атмосфера свободи й розкутості, що панувала під час розмов навколо багаття серед тайги чи тундри. Навіть самі ритуали туристичної групи (включно з батьковим титулом «вождя») були відвертою пародією на маразм офіційного існування в «пізньому СРСР».

Саме завдяки батькові я ще підлітком пройшов «класичні» для водного туриста річки Карелії й Уралу, а також легендарний (вже зниклий сьогодні під водами Саяно-Шушенського водосховища) Саянський коридор Єнісею з його справді страшними – досвідчені байдарники мене зрозуміють – порогами. І досі проводжу свою відпустку на байдарці – хоч уже здебільшого на спокійній і комфортній Десні.

…В останні роки батько вже не вибирався в далекі мандри – не дозволяло здоров’я. Але на вихідних ми з ним мали звичку влаштовувати довгі прогулянки в лісі, під час яких говорили про все: про науку, політику, життя…

Після батькової смерті в моєму житті утворилася порожнеча, якої по-справжньому не можу заповнити ще й досі. І досі часто раджуся й сперечаюся з батьком – тепер уже подумки. Або й уві сні…

– Дякувати Богові, у Вас залишилася мама.

– Моя мама Надія Максимівна познайомилася з батьком саме в поході по річці Білій на Уралі в 1958-му. Вона пройшла власний шлях у науці, досі активно працює в біохімії. Мамі значно більше, ніж батькові, пощастило з офіційним визнанням: вона – член-кореспондент НАН України й Академії медичних наук. Маю сказати, що вона й досі зберегла всі риси класичного «шістдесятника», насамперед відкритий погляд на життя і вміння дивуватися з усього нового. Вона є моїм найближчим другом і порадником.

– Яка мова панувала в родині Ваших батьків?

– Моя родина – зліпок мовної ситуації Києва, де завжди існували якісь форми білінґвізму й диглосії.

Родички по батькові – прабабуся Ганна й бабуся Наталя – були послідовно україномовні. А дід навіть докторську дисертацію про обмін речовин написав українською і захищав її у 1940 році теж українською. По війні таке було вже неможливим.

Натомість бабуся Марія виховувалася у Воздвиженському братстві княгинями й графинями, а відтак аж до смерті говорила російською, хоч до української залишалася цілком, так би мовити, лояльна.

Батько був переважно україномовний – хіба що у 1960-80-ті фахове середовище вимагало раз по раз переходити на російську. Мама, яку виховувала російськомовна бабуся і яка пішла до школи в евакуації в уральському Троїцьку, досі говорить переважно російською, хоч вірші (дуже вишукані, майже «неокласичні») пише українською. Років десять тому вона видала для колеґ-науковців книжечку віршів, значно вищу за рівнем від продукції переважної більшості членів Спілки.

…Відтак заговорив я українською, але вже в мої чотири-п’ять років російськомовні вулиця й дитсадок зробили своє. Віддали мене, звісно, до української школи. Але її учні (переважно діти й онуки тих-таки спілчан – поруч був знаменитий Роліт, зведений у 1920-ті будинок письменників) на перервах теж говорили російською. Українська стала вже свідомим моїм вибором у дванадцять років, коли я дійшов до цілком логічного висновку: чому я маю у себе в Києві говорити чужою мовою?..

На щастя, я ніколи не боявся йти проти течії, бути інакшим (наприклад, підкреслено любив класичну музику, коли всі однокласники захоплювалися гуртом «ABBA»). Тому й зумів цей свій вибір зреалізувати й обстояти.

Сьогодні це робити простіше. На київських вулицях уже нікого не здивує україномовний діалог інтеліґентних молодих людей. Розумію, що в Харкові це часом потребує більшої рішучості (чи навіть мужності).

– На Вашу думку, чи залишиться україномовною Ваша дочка?

– Для моєї 24-річної дочки, нині аспірантки Гарварду, російська – лишень одна з іноземних мов, якою вона пристойно володіє – нарівні з англійською, французькою, італійською, польською, японською та івритом. Отже, «русифікація» їй, очевидно, не загрожує.

ПРО ПОЛІТИКУ ТА БРЕХНЮ

 

– Пане Максиме, Ви фізик і лірик в одній особі; як Вам удається це поєднувати?

– Напевно, моя розхристаність таки завадила мені яскравіше й повніше реалізуватися в якійсь одній певній сфері. Якби я не витрачав часу на переклади, то як фізик досягнув би більшого. І більше зробив би в літературі, якби не фізика – яка є все ж основною справою мого життя. Але такий вже я є, і хтозна, чи був би щасливішим, якби примусив себе займатися чимось одним.

– Далебі, не Вам нарікати: Ваш внесок і в науку, і в літературу, зокрема у перекладацтво, вийшов значним. А є ж іще й інші Ваші іпостасі: політик, публіцист, громадський діяч…

– Що стосується громадянської позиції – її, даруйте, повинен виявляти і фізик, і літератор… та просто будь-яка порядна людина.

А в політику я прийшов на хвилі перебудови. Був серед організаторів Товариства української мови (входив разом із покійним Юрієм Оробцем до першого складу ревізійної комісії ТУМ). У 1990-му виграв вибори і став депутатом першої демократичної Київради – тієї, яка 24 липня ще того ж таки року підняла над Хрещатиком синьо-жовтий прапор, а 7 листопада (про це знають менше) не допустила кривавої різанини, яку за тбіліським сценарієм[1] готувала радянська вояччина, аби «збити» хвилю дедалі більшого прагнення людей до незалежності.

…То був незабутній, сповнений надій, тривожний і водночас веселий час. Не маю причин соромитися свого депутатства. Я дещо зробив для збереження історичної спадщини Києва (був заступником голови комісії з культури та охорони історичного середовища). Повернув традиційні українські назви багатьом вулицям і площам. Для тодішньої вулиці Кірова придумав назву «вулиця Грушевського» – і так у квітні 1991-го Верховна Рада УРСР опинилася на вулиці імені голови Центральної Ради! Тоді це була відверта антикомуністична диверсія… Дуже вдячний тодішньому народному депутатові СРСР Петрові Таланчуку, який допоміг мені цю диверсію здійснити, підтримавши ідею від імені колективу Київського політехнічного інституту.

Збагатився я за роки депутатства лишень досвідом. Тепер про це й згадувати незручно, але в 1993-му допоміг приватизувати розташований у мене на окрузі будинок побуту «Столичний» в інтересах трудового колективу, гордо відмовившись від запропонованих «за послугу» п’яти відсотків акцій (тоді це взагалі вважали мінімальною оплатою за справу такого штибу). На жаль, таких, як я, серед моїх тодішніх колег виявилося не дуже й багато. А в наступних скликаннях Київради «безсрібники» зникли взагалі…

Навесні 1994-го на виборах до Верховної Ради в Ірпені я отримав 49% голосів – проти 45% у кандидата, якого підтримувала вся місцева номенклатура. Але депутатом не став: тоді діяв безглуздий, ухвалений з ініціативи Івана Плюща закон, за яким у другому турі слід було набрати не просто більшість щодо суперника, а неодмінно 50% + 1 голос… На ту кампанію я витратив 500 доларів (їх пожертвували знайомі бізнесмени) – але мене підтримала безліч волонтерів. Закінчилося все сумно. За день до виборів загинув Сергій Бабайкін, мій давній товариш, поет, який очолював тоді ірпінський Рух і був моєю довіреною особою. Досі переконаний: ця смерть була пов’язана з виборами. Те, що в день голосування ми займалися моргом та міліцією, і призвело до того, що на віддалених сільських дільницях через відсутність контролю не дорахувалися кількох сотень голосів…

– Бути в політиці й залишитися з чистими руками – рідкісна річ.

– Мабуть, моєю помилкою було те, що я не пішов із політики одразу після тих виборів. Із роками політика робилася дедалі бруднішою, а я лишався ідеалістом, «білим круком».

Водночас не приховуватиму: в політичних проектах, де я побував, мене по-своєму шанували. Напевно, за вміння писати всілякі програмові документи й заяви – і за небажання встрявати у смертельні підкилимні битви за гроші та прохідні місця у списках.

Сумарно моя «політична парабола» має ось який вигляд. У 1992-1996 роках я був членом невеликої, суто «інтеліґентської» Партії демократичного відродження України, яка об’єдналася з Трудовим конгресом України в Народно-демократичну партію, що невдовзі почала робитися першою в нашій новітній історії «партією влади». З НДП я вийшов у травні 1999-го, не погодившись із рішенням підтримати на виборах Леоніда Кучму. Того ж року став одним із засновників Української народної партії «Собор», що в квітні 2002-го влилася в Українську республіканську партію (яка змінила назву на УРП «Собор»). Заяву про вихід з УРП «Собор» написав у грудні 2010-го, коли стало до болю ясно: дальше існування цієї дедалі марґінальнішої партії потрібне не суспільству, а лишень кільком особам, які прагнуть продовжити своє життя в політиці.

…Сьогодні будь-який політик приречений брехати, аби мобілізувати своїх виборців (на жаль, за нинішнього рівня політичної культури чинити інакше може хіба що політичний самогубець). І все ж міра цинізму в тій брехні буває різною. Тому й голосував я 28 жовтня за опозицію (до якої в мене теж безліч претензій), а не за «реґіони».

– Коли нинішня опозиція була ще владою – як Вам працювалося на посаді віце-міністра[2]?

– То був важливий досвід. Завдячую це призначення виключно особистому виборові Івана Олександровича Вакарчука, блискучого фізика-теоретика і палкого патріота, який теж не вписувався у стандартний образ урядовця. Іван Олександрович зумів зробити неймовірне – запровадив систему вступу до ВНЗ за результатами незалежного тестування і тим дав шанс сотням тисяч талановитих, але незаможних дітей. Тільки його воляча впертість дозволила подолати опір ректорів (багато з них відверто «жнивували» на кожній вступній кампанії) та народних депутатів (кожен з яких звик, що одним дзвінком може влаштувати будь-яку дитину до будь-якого вишу).

– У міністерстві Ви відали питаннями науки. Либонь же, намагалися зробити щось корисне зокрема й для Ваших колег-фізиків? Хоча б у плані забезпечення лабораторій обладнанням…

– Гадаю, зумів здійснити дещо. Принаймні, шановані мною люди і з НАН, і з ректорського корпусу просили мене не йти з посади і після зміни уряду. Тому ще два місяці я пропрацював заступником Дмитра Табачника. Але швидко переконався, що ні на що вже вплинути не зможу, – і написав заяву за власним бажанням.

Наприкінці 2010-го я остаточно пішов із політики. Напевно, дуже запізнився з цим рішенням. Для сучасного українського політика в мене надто низький больовий поріг і надто малий запас моральної гнучкості. А в громадському житті лишаюся – і як віце-президент заснованої батьком АН вищої школи України, і як публіцист.

– Хто Ви у класичній системі політичних переконань: ліберал? консерватор? націоналіст?

– Це останнім часом життя робить з мене радикала – насправді ж я завжди намагався бути доволі поміркованим. Зараховував себе до ліберального крила націонал-демократії. І мені дуже прикро, що Віктор Ющенко та іже з ним зробили все, щоб самé поняття націонал-демократії виявилося здискредитованим дуже надовго.

Крім того, під впливом принад українського «дикого капіталізму» я став трохи менше вірити в оптимальність абсолютно вільного ринку.

– Якого політичного типажу, характеру, на Вашу думку, сьогодні бракує в українській владі?

– Фатально бракує відповідальних і некорумпованих політиків, для яких ця територія значила б щось більше, ніж просто місце отримання політичних та фінансових дивідендів. Мені страшенно хотілося б, аби з’явився український Пілсудський, український Черчілль чи український де Ґолль. Але поки що ми в кращому разі мали українського Євгена Марчука…

– Чи трапляються у Вашій лектурі політичні мислителі?

– Хіба що вряди-годи. Читати їх не надто цікаво – Макіавеллі сказав про все значно відвертіше, аніж говорять сьогодні його послідовники. А ось політичну есеїстику високого рівня читати намагаюся. Заздрю полякам: у них незалежні інтелектуали мають трибуну й вагу в суспільстві.

– Через що ще Ви заздрите полякам? А може, не тільки їм? Адже Вам випало побувати в багатьох країнах. Що з «їхнього» життя могло б бути корисним і для нас?

– Свого часу багатьох радянських людей Захід вражав насамперед кількістю споживацьких благ. Ну, сьогодні з цим і в нас «усе гаразд» – були б гроші.

Але я, коли буваю у Варшаві, то страшенно заздрю тому, що книгарень тут разів у десять більше, ніж у Києві, – і в них завжди багато покупців.

Заздрю й тому, що на «двуйці» місцевого радіо тут цілодобово звучить гарна класична музика і розумні культурологічні передачі (аналогічні канали – громадські чи фінансовані з бюджету – є в усіх нормальних державах, і тільки в Україні в FM-діапазоні безроздільно панує огидна російськомовна попса і блатняк, розрахований на найвульґарніші смаки).

Заздрю тому, що в Європі громадяни сортують своє сміття, складаючи його в різні баки, – і тому ліси, річки й повітря тут в останнє десятиліття стали значно чистішими (а в нас досі триває зворотній процес).

Заздрю тому, що в європейських столицях у рази менше дорогих авт, аніж у «бідній» Україні. Заздрю тому, що «їхні» урядовці не ходять у страусових туфлях, правильно наголошують Гомера і не хрестяться ревно перед телекамерами. Заздрю, що на Заході значно більше шанують власну історію, традиції і людську гідність. Що там ніде немає пам’ятників Адольфові Гітлеру чи Беніто Муссоліні.

Ми в Україні всього цього не маємо. Мало того, в нас є чимало людей, які вважають: усього цього нам і не треба, в нас, мовляв, свій особливий шлях. Тому ми й перебуваємо (за словами одного відомого діяча) там, де перебуваємо…

Боротися з нинішньою нашою апатією та розчаруванням важко – знаю по собі. Але допомагає знаєте що? Спілкування з молоддю. Як викладач скажу: нове покоління студентів, незашорене, вільне від совкових стереотипів, вселяє надію.

– Про що, на Вашу думку, цьому молодшому поколінню варто пам’ятати?

– Ризикую скотитися або в пафос, або в трюїзми, або в те й друге разом, – і все ж… Пам’ятаймо, що ми належимо до великої європейської культури. Що за нами, українцями, – не лише фантастичний фольклор, але й значущі відкриття у фізиці, перша в світі «Енциклопедія кібернетики» (вийшла в Києві українською мовою 1973 року) і найкращі в минулому столітті космічні ракети.

Так, сьогодні ми маємо ворожу до нас владу, яку слушно називати окупаційною, і на диво неефективну державу (вона вміє витрушувати з кишень громадян гроші і наганяти страх, але не здатна дбати про суспільні потреби). Однак англійці побудували в себе більш-менш ефективну й справедливу державу лише наприкінці ХІХ століття, маючи за собою шість століть парламентаризму! Тож і ми маємо шанс досягнути того ж самого – навіть не чекаючи шести століть. Важливо лишень не пасивно хотіти, а й намагатися робити добру справу, кожному в своїй сфері діяльності. Бо за нас нам ніхто цієї держави не побудує.

– Часто приводиться чути, що пересічному українцеві бути успішним заважає його надмірна орієнтація на владу, патерналістська установка (сподівання на «доброго царя», який розв’яже всі проблеми). Чи згодні Ви з цим твердженням? Чи не варто сьогодні кожному з нас більше покладатися на себе – і в заробітках, і у виборюванні для себе комунікативно-культурного простору?

– Не всі українці – лузери. І далеко не всі – патерналісти. Але народженню питомої української «історії успіху» заважає все та ж таки хибна політична система, якій ми дозволили утвердитися, з її потужними каналами неґативної селекції (нагору потрапляють найбільш аморальні) й відсутністю соціальних ліфтів, які б виносили на відповідальні посади чесних професіоналів.

Тому покладатися й дійсно можна лишень на себе. Але врятує нас усе ж не атомізоване суспільство індивідуалістів, а структуроване громадянське суспільство, здатне вчинити ефективний опір звироднілій сьогоднішній державі і закласти на майбутнє основи держави нової, справедливішої.

– Болісне питання: мистецтво і гроші, наука і гроші… Як Ви гадаєте, чи може тут бути виходом інститут меценатства? І чому сьогодні заможні українці воліють спонсорувати телешоу або бій без правил, а не, скажімо, науковий проект чи культурологічний часопис?

– Меценатство важливе й потрібне, і я дуже хотів би, аби бодай діти сьогоднішніх скоробагатьків зрозуміли, що мистецтво й науку таки варто підтримувати. Поки що ж і культура («висока», та й просто – українська), і наука перебувають поза межами досвіду людей, які основи своїх статків закладали в кривавих «розборках» початку 1990-х. Причому так історично склалося, що дуже багатих свідомих українців у цій державі справді мало: у добу первісного накопичення капіталу шалені гроші робилися переважно на металі й вугіллі. Один знайомий шоу-менеджер розповідав мені, що його підопічні не співають українською, бо основний заробіток він має з улаштованих із неймовірно викличною розкішшю днів народження та весіль людей, які з дитинства спілкувалися мовою, що її на Сході й Півдні України не зовсім обґрунтовано називають російською.

Проте погляньмо в минуле: в імперії Романових українську науку і літературу підтримували не лише меценати (їх було небагато; роль Євгена Чикаленка цілком унікальна), але й «громади», і український кооперативний рух. Звичайно, то була скупа підтримка. Геніальна Леся Українка отримувала менше від другосортного російського белетриста. А найбільшим ушануванням для Михайла Коцюбинського стало те, що діти його по його смерті виховувалися громадським коштом (на подяку Юрко Коцюбинський розстрілював у 1918-му український Київ із більшовицьких гармат…). І все ж українська культура й наука, зовсім не підтримувані державою, існували!

Після проголошення незалежності ми певний час вірили, що все має забезпечити «своя» держава. Розчарування виявилося болючим. А сьогодні ми цій державі «донецьких» просто не потрібні. Максимум, на що ми можемо розраховувати, – аби треновані бритоголові хлопці не били нас по голові бейсбольними бітами. А механізми підтримки своєї культури ми повинні створювати самі. Для цього маємо насамперед навчитися не викидати грошей на чужу культуру, яку й без нас є кому підтримувати, а натомість допомагати своїм. Той-таки український кооперативний рух придумав колись ґеніальне гасло: «свій до свого по своє!».

 

ПРО «КОМПЛЕКС ОБЛОЖЕНОЇ ФОРТЕЦІ»

ТА МИСТЕЦТВО КОМПРОМІСУ

– Пане Максиме, я пригадую дві свої торішні київські прогулянки, які завдяки Вашому супроводу перетворилися для мене, провінціалки, на барвні історико-культурологічні подорожі. А яким Ви, киянин із діда-прадіда, пам’ятаєте Київ Вашого дитинства? Як змінив він своє обличчя відтоді? Що у Вашому рідному місті є для Вас найдорожчим?

– Я все життя прожив у старому будинку в середмісті, на вулиці, яка нині носить ім’я Богдана Хмельницького. Мабуть, я й з цього погляду є винятком: в останні роки чи не правилом стає змінювати помешкання відповідно до зміни праці чи суспільного статусу.

Київ мого дитинства був спокійнішим і зеленішим. Авт на вулицях було в кілька разів менше (навіть дивно, як люди й тоді примудрялися час від часу під них потрапляти). Ще існували тихі старокиївські подвір’я з дерев’яними фліґелями і прибудовами та неодмінними кущами бузку. Хідники були просторі, не заставлені машинами і не захаращені різноманітними ятками (у тих нечисленних, що таки були, продавали хіба газети й пломбір за дев’ятнадцять копійок). Вулиці прикрашала наївна реклама на кшталт «Морозиво смачне, корисне і не простудне». Не бракувало й гасел на кшталт «Слава КПРС!» або «Рішення XXIV З’їзду – в життя!» (від яких, утім, я швидко навчився абстрагуватися).

Цього Києва вже немає. Майже кожну з колишніх запаморочливих київських перспектив (пригадаймо зеровське: «А вулиці твої виводять зір В повітря чисте, в запашний простір, Де ходить вітер горовий і п’яний…») нині вже замикає одна з огидних веж зі скла й металу, які мов гриби понаростали скрізь упродовж минулого десятиліття на місці безповоротно зниклих подвір’їв із бузком і безнадійно спотворили архітектурний профіль міста. Автомобільні корки стали правилом життя. Каштани всихають від вихлопних газів і солі, якою посипають вулиці взимку (через засилля автівок вивозити сніг уже ніяк, і він мусить танути тут-таки, під колесами, утворюючи брудне місиво). Старі милі хлібні й молочні поступаються місцем boutique’ам і ресторанам (кілька днів тому закрили «Молоко», яке існувало навпроти мого будинку ще від початку 1950-х). Лише гасла во славу КПРС замінили цілком аналогічні – але вже во славу Партії Реґіонів…

На місці затишних провулків Лаври московська церква інтенсивно розбудовує «монастир підвищеної комфортності». Барокові пам’ятки Подолу губляться на тлі нових офісних центрів. І лише чепурне подвір’я Святої Софії береже наразі спокій минулих віків.

Та все ж Київ з його унікальним розташуванням занадто гарний, щоб можна було знищити все відразу. В ньому й нині можна відшукати чимало мальовничих місць, де промовляє історія. І краєвид із Володимирської гірки (дещо попсований наступом житлових масивів Лівобережжя) ще чарує завдяки зеленій смузі островів поміж Дніпром та Чорториєм. Та чи надовго збережеться ця краса – не знаю, адже грошовиті люди вже давно поклали око й на ці острови.

– Тепер про Харків. Що пов’язує Вас із ним? Кому присвячений «Сонет у стилі Лесі Українки»[3]?

– У Харкові я вперше побував у червні 1985-го. Леґендарний академік Борис Ієремійович Вєркін, який товаришував із моїми батьками (з батьком – на основі фізики, з мамою – спільної любові до музики), влаштував для мене, тоді «зеленого» аспіранта, незабутню екскурсію до створеного ним Фізико-технічного інституту низьких температур. Це й сьогодні вельми авторитетна наукова установа, а тоді це була своєрідна імперія – з тисячами працівників, з одними із кращих в СРСР фізичними семінарами… і з власною філармонією (замолоду сам Борис Ієремійович вагався між кар’єрою фізика та піаніста).

Але незабутнє враження на мене справив не лише ФТІНТ із його кріогенними лабораторіями. Дуже сподобалося й саме місто. Я очікував, що Харків – нудний і сірий, а він виявився мальовничим і багато в чому подібним до Києва: Клочковська і Полтавський шлях нагадували Поділ, Сумська – Хрещатик (такий, яким він міг би бути, якби 1941 року його не висадили в повітря радянські підпільники).

Наступного, 1986-го року я почав друкуватися в нинішньому «Березолі», а тодішньому «Прапорі». Відділ критики в журналі очолював надзвичайно діяльний ентузіаст Валерій Дяченко. Він одним з перших намагався порушити тему свідомого нищення української мови – і для цього зініціював на сторінках журналу дискусію під взірцево схоластичною (але єдино можливою тоді) назвою «Про діалектику інтернаціонального і національного в нашому житті». Мені тоді вдалося опублікувати мою розмову з власним дідусем – чи не першу, де звучало питання присутності української мови в науці (русифікація саме сягнула свого апогею).

Звичайно, важко було позаздрити становищу моїх харківських україномовних друзів. Навіть у тодішньому Києві інтеліґентного вигляду людина, яка розмовляла українською, досить легко могла наразитися на обивательське хамство; у Харкові ж така ситуація ставала ще ймовірнішою. У Києві в українських школах навчалося несповна 20% учнів, і в середмісті таких шкіл лишалося обмаль – три чи чотири. Але в Харкові справи точилися ще гірше: функціонувала одна-єдина українська школа – №6. У Києві зона візуальної присутності української мови стискалася, наче шаґренева шкіра, нові вивіски крамниць та інформаційні покажчики на початку 1980-х були вже здебільшого російські. Але в Харкові ця присутність майже зійшла нанівець…

Відтак нам усім на той момент був властивий «комплекс обложеної фортеці» – звідси й настрій згаданого Вами сонета, що був написаний за часів ранньої перебудови. Потім, на початку доби Незалежності, цей комплекс зник. На жаль, він знову повертається нині, після приходу до влади «донецьких», і особливо відчутно – після ухвалення кричущо недосконалого та конфронтаційного закону Ківалова-Колесніченка, який фактично ставить україномовних українців Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька у становище упослідженої меншини.

– Не забуваймо, що саме в Харкові 1928 року ухвалено «скрипниківку» – той самий правопис, несміливі  спроби повернути який викликають такий ажіотаж у суспільстві. Необізнані називають норми харківського правопису «західняцькими» чи й «діаспорними».  Пане Максиме, а що Ви – як освітянин – думаєте про реформу правопису, яка досі не відбулася? (Опінії фахових мовознавців на цю тему не збігаються: одна група вважає, що реформа вкрай потрібна і щонайшвидше, їхні опоненти заперечують: це може похитнути й без того нестійкі позиції української мови.)

– Поза всяким сумнівом, чинний правопис недосконалий і містить прикрі відмітини колоніальних часів. Але в нинішній ситуації, коли сам суспільний статус української мови загрожений, втягнутися у глибоку правописну реформу означало б іще більше звузити поле прихильників мови, особливо на Сході й Півдні. А косметичні зміни мало що дадуть.

Тож лишається сподіватися, що колись неґативні наслідки владарювання «донецьких» буде подолано і суспільство виявиться готовим до правописної реформи. Але педалювати це питання нині означає піти шляхом сусідньої Білорусі. Там число тих, хто вважає білоруську мову рідною, скоротилося внаслідок цілеспрямованої антинаціональної політики режиму Лукашенка з 72% 1999 року до 53% у 2009 році. Натомість існують два конкурентні варіанти білоруськомовної Вікіпедії: один послуговується «тарашкевицею» 1920-х років, яку досі використовує діаспора, другий – офіційною «наркомівкою». Та обидві Вікіпедії – слабенькі й мало відвідувані. Навіть стаття про саму білоруську мову в українській Вікіпедії (веденій недосконалим чинним правописом – багато зусиль треба було, аби переконати шанувальників «скрипниківки» відмовитися від їхньої ідеї про відкриття паралельної версії!) значно повніша, ніж в обох білоруських.

– Пане Максиме, після революції 1905 року в Росії відчувалося певне послаблення імперського тиску – й українські повітові громади стали одна за одною мало не самовільно впроваджувати українську мову викладання у школах. Ці факти рівно сто років тому наводив єврейський мислитель Володимир Жаботинський. Сьогодні ми бачимо щось абсолютно протилежне: ганебний «парад російськомовних», до якого приєднується одна область за іншою[4]. Що сталося з нами, з нашою життєздатністю і національною волею за ці сто років?

– Сьогоднішній «парад російськомовних» не є масовою ініціативою «знизу». Його зініціювали політики. Почасти – намагаючись забезпечити собі кілька зайвих відсотків голосів дезорієнтованого електорату, почасти – виконуючи (усвідомлено чи несвідомо) замовлення тих діячів і спецслужб сусідньої федерації (слід визнати: вельми фахових!), які послідовно реалізують план демонтажу української державності.

Звичайно, й серед обивателів Сходу та Півдня є певна кількість «травмованих», які виходять із плакатами: «Украинский – региональный язык в Галиции» і жалкують за тим, що «НКВД расстреляло мало бандеровцев», але таких відносно небагато. Адже ні в Одесі, ні в Харкові число заяв в українські школи поки драматично не знизилося (безумовно, це відбудеться, якщо за кілька років люди пересвідчаться, що українська мова більше ніде не потрібна, – але поки що цього немає). А в Києві, попри всі зусилля нинішнього очільника міносвіти, не вдалося набрати й нових російських класів: немає попиту батьків (серед яких – чимало російськомовних у побуті!). Та й російську мову як предмет зголосилася вчити лише чверть столичних учнів…

Отже, не ідеалізуймо того, що було сто років тому. (Згадаймо: УНР зазнала краху немалою мірою через неготовність людей захищати саме національні свої права.) І не малюймо сьогоднішньої ситуації, хоч вона і справді доволі загрозлива, зовсім безнадійними фарбами. За українською мовою стоїть достатня кількість людей. За поширеністю наша мова – в третьому десятку серед мов світу. Найбільшою нашою проблемою є виняткова корумпованість і некомпетентність наших політичних еліт, які в ім’я хвилинних еґоїстичних інтересів здатні продати майбутнє в усіх сферах, не лише в гуманітарній.

– Деякі помітні персони з нашого культурного простору пропонували радикальні рецепти: федералізацію країни або й цілковите «розлучення» Сходу із Заходом. Є певний відсоток людей обабіч Дніпра, які теоретично підтримують такий розвиток подій. Як Ви ставитесь до таких ідей?

– Можливо, я зараз озвучу певну єресь, але Молдові таки пощастило, що вона на початку 1990-х (на жаль, після кривавих збройних сутичок) позбулася «баласту» русифікованого й криміналізованого Тирасполя. На сьогодні саме Молдова з усіх держав СНД найближча до реальної асоціації з Євросоюзом. Мої колеги-фізики з Кишинева вже тішаться з можливостей повноправної участі в проектах Європейського дослідницького простору, а для нас ця перспектива є нині як ніколи гіпотетичною.

Тому, напевно, історичний розвиток України відбувався б дещо інакше, якби на світанку Незалежності «інтерфронтівці» й сепаратисти відірвали від неї найбільш проблемні її реґіони – Крим і Донбас. Але сталося так, як сталося. І сьогодні марити якимись «проектами розлучення» – безглуздо. Україна лишиться єдиною, бо в іншому разі суттєво зменшилася б капіталізація концерну СКМ[5] та інших аналогічних структур наших олігархів. Та й більшість людей (це підтверджують усі опитування) такого розлучення не бажає. Навіть у Криму більшість, хоча й невелика, сьогодні вже пов’язує майбутнє півострова з Україною, а не з Росією.

Інша річ – якою буде ця майбутня Україна? Якими будуть її мета і цінності? Все це може (і повинно) бути предметом широких суспільних та експертних обговорень. Очевидно, виходячи з реальних відмінностей різних реґіонів, у цій державі має існувати певний базовий набір цінностей. Їх легко перелічити: демократія, добробут, права людини, самореалізація особистості, вільний розвиток мов при визнанні інтеґраційної ролі державної української мови, повага до історичної пам’яті. Бо державу, де 1 вересня в одному реґіоні дітям у школі розказують про звитяжних вояків УПА, а в іншому – про «звитяжних» ветеранів НКВД, які цих вояків розстрілювали, державу, де правляча партія може дозволити собі перед виборами спровокувати масштабний суспільний конфлікт на мовній основі, нічого доброго очікувати не може.

Я не думаю, що вояки УПА стануть колись в осяжному майбутньому героями, скажімо, для Харкова. Але критично важливо, аби героями тут перестали бути (принаймні на офіційному рівні) НКВДисти. Важливо почистити міську топоніміку від персонажів, чиї руки по лікті в крові. Й тактовно пропагувати ті українські постаті, які не можуть викликати спротиву в жодної нормальної людини. А їх дуже багато: гуманітарії Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, блискуча літературна плеяда – від харківських романтиків і Якова Щоголева аж до Василя Мисика. Чи згадаймо про всесвітньовідомих харківських учених. Адже якихось вісімдесят років тому Нільс Бор і Поль Дірак вважали за честь бути членами вченої ради Українського фізико-технічного інституту, де працювали Лев Ландау і Лев Шубников. Адже це теж може бути предметом гордощів не лишень для харків’ян, але й для всієї України.

Мистецтво компромісу є особливо важливим для України: адже за Галичиною і Донбасом справді дуже різний історичний досвід. Тут можна або намагатися почути одне одного і спробувати про щось домовитися – або ж розпочати боротьбу на знищення, в якій запевне не буде переможця. Точніше, він буде, але, боюся, поза межами України.

 – Все ж таки: і поділ України на Право- та Лівобережну, і поразка націонал-демократів, і слабкість перед сильним зовнішнім аґресором – це в нашій історії вже було, і не раз. Чому ми приречені раз у раз блукати цим зачарованим колом?

– Україна – не єдина в світі «поділена» держава. Можу назвати благополучну Канаду з її проблемою франкофонів і Квебеку. Можу назвати не менш благополучну Бельґію, яка не знати чи проіснує як цілісність іще десять років… і не знати, чи не виявиться невдовзі «столиця» ЄС Брюссель лише невеличким франкомовним анклавом на землях незалежної Фландрії, де розмовляють голландською!

Головною проблемою, що суттєво погіршує нашу ситуацію порівняно з Канадою чи Бельгією, є наявність великого північно-східного сусіда, який докладає неабияких зусиль, щоб Україна врешті-решт зазнала остаточного краху і щоб принаймні більша її частина навіки опинилася в сфері російських інтересів. При цьому російські спецслужби чудово використовують захланність, тупість і продажність значної частини наших політичних еліт.

ПРО ЦЕРКВУ, ЗЕРОВА І ПОСТМОДЕРН

– Пане Максиме, не всі знають, що Ви свого часу брали активну участь і в церковному житті України, зокрема підтримували УПЦ Київського патріархату. У зв’язку з цим маю до Вас суто особисте запитання: чи віруєте Ви? Висока віра і висока наука – як це узгоджується?.. Якщо вважаєте цей аспект надто приватним – не відповідайте…

– Питання про віру справді належить до інтимних. Його не годиться обговорювати привселюдно, особливо сьогодні, коли неодмінною прикметою владних і позавладних бандитів стає нарочита публічна набожність (риса, притаманна і сицилійським мафіозі).

Щодо віри (говорю про сучасну віру, а не про масово відроджувані погляди середньовічних фанатиків-неуків) та науки: вони існують у різних площинах і не суперечать одна одній. Важливо лишень не намагатися пояснювати устрій світобудови постулатами Святого Письма, а внутрішні моральні канони – рівняннями квантової механіки.

Так чи інакше вірила більшість визначних фізиків ХХ століття. Назву лишень Ейнштейна, Гайзенберґа, Шредінґера… Були, щоправда, й войовничі атеїсти, та цих було менше – згадаю хіба Шоклі, Ландау та Ґінзбурґа.

Але наголошу ще раз: ця віра великих фізиків (біологів, хіміків тощо) була дуже далекою від догматичності й нетерпимості, яку сповідують сьогодні багато українських панотців.

– Слово релігія походить від латинського re–ligio, дослівно – «те, що пов’язує». Чи вірите Ви в те, що і в постмодерному суспільстві релігія ще може «пов’язати» суспільство, націю, стати об’єднавчим чинником?

– Запитання про значення релігії в сучасному суспільстві – дуже складне. Воно може бути предметом спеціальної розмови. Але незаперечним є те, що українські церкви (УПЦ Київського патріархату та УГКЦ) лишаються єдиними по-справжньому впливовими українськими структурами, з існуванням яких нинішній владний режим іще змушений рахуватися. Число вірних УПЦ КП, які взяли 28 липня 2012 року участь у традиційній ході до пам’ятника Святому Володимиру в Києві на чолі зі своїм предстоятелем патріархом Філаретом, значно перевищило число тих, хто прийшов у Києві вітати в ті ж дні московського патріарха Кірілла. І це показує: не всі плани будівничих «русскава міра» легко втілюються в життя.

Відтак, я радію успіхам українських церков. І сам ходжу до церкви (можливо, не так часто, як годиться ревному православному християнинові), зокрема й прагнучи знайти духовну розраду. Але я – переконаний супротивник поширення середньовічних забобонів. Я перший протестуватиму, коли церква вторгатиметься в царину науки. І я вкрай болісно сприймаю, коли в ім’я реституції церковних приміщень знищують музеї й концертні зали, лікарні й школи. Кілька прикладів. Московський патріархат виганяє з Лаври єдину в столиці спеціалізовану клініку, де ще можуть знайти допомогу хворі на СНІД і гепатити. Той-таки Московський патріархат у Харкові прагне «добити» органну залу. А ось і греко-католики на Тернопіллі «не пускають» на виставку до Лувру унікальну скульптуру великого Пінзеля. Чи ж не ознаки дикості?

– Особливо гостро цю дикість мусить відчувати людина Вашого крою: знавець мистецтв, історії культури. Ви живете і мислите по-зеровському: «Ми скрізь були, нас вабив спів сирен, сарматський степ, і мармури Атен…» Звідки у Вас ця різноплановість?

– Укотре зізнаюся: мені в житті пощастило. Я зростав в інтеліґентній родині, де була безліч книжок, де існувала традиція хоч кілька разів на місяць ходити до опери (все життя прожив за два кроки від неї), до української чи російської драми, до філармонії, на мистецькі виставки. Пам’ятаю, якою подією був черговий приїзд Святослава Ріхтера чи виставка європейського живопису з колекції Тіссена-Борнеміса…

Що ж до літературних смаків, то тут багато-таки визначила книжечка «Вибраного» Миколи Зерова, видана 1966 року (й успадкована мною десятьма роками пізніше від прабабусиної колеґи по трудшколі – Мотрони Миколаївни Голубничої). Вона й досі лежить на близькій полиці, аби завше була під рукою (хоч нині як бібліофіл можу похвалитися й прижиттєвими зеровськими виданнями «Антології» і «Камени»). Це були вірші зовсім не схожі на ті, до яких я звик раніше (і які мені до того здавалися добрими). Але саме вони дивовижним чином відповідали моєму внутрішньому самовідчуттю.

Нарешті, вже молодим науковцем я познайомився з учнем Зерова, неймовірно освіченим, інтеліґентним і талановитим перекладачем із більш як тридцяти літератур Григорієм Кочуром. Звів нас мій університетський товариш Павло Хобзей (згодом – освітянський керівник Львова і Львівщини). Сам Павло народився, як тоді казали, в «Комі УРСР», куди разом з десятками тисяч українців було заслано і його батьків. Там, в Інтинському концтаборі, сидів і Кочур. У його «Інтинському зошиті» є вірш, присвячений Кузьмі Хобзею.

Отже, мені знову пощастило. Моє знайомство з виключеним з СПУ і викресленим з офіційного літературного життя (а неофіційного тоді не могло бути за визначенням!) Григорієм Кочуром припало на березень 1985-го. Під ірпінською оселею Кочура вже не стояла весь час машина зовнішнього спостереження, але в Києві колеґи-письменники, вгледівши сивого й невисокого перекладача, який з великим портфелем здійснював черговий обхід книгарень, ще переходили завбачливо на інший бік вулиці. Тож ніхто не заважав мені проходити «кочурівські університети», які до певної міри компенсували мені брак формальної філологічної освіти. І якщо я й досягнув чогось у перекладі, то переважно тому, що не лінувався слухати порад Григорія Порфировича.

– Скількома мовами володієте?

– На це запитання маю звичку відповідати: однією, українською, і то недостатньо. І при цьому я недалекий від істини. Адже до того рівня знання рідної мови (в усіх її хронологічних, стилістичних і діалектних зрізах), яким відзначався, скажімо, Микола Лукаш, мені дуже далеко.

Але в нашому пострадянському суспільстві, де добре знання іноземних мов – радше виняток, здобути собі славу поліглота просто. Мені для цього вистачило більш-менш вільного володіння англійською та польською, сякого-такого уявлення про італійську й французьку, вміння скомпонувати якісь прості речі латиною. А хизуватися російською чи білоруською взагалі якось не випадає.

– У Вас є місткі слова про художній переклад: «…вдягнути в імена чужі оголену до краю власну душу». Котрий із Ваших перекладацьких здобутків є для Вас – суб’єктивно – найдорожчим? Хто з поетів, яких Ви перекладали, найближчий Вам?.. У мене, зізнаюсь, Ви в чомусь асоціюєтесь із кіплінґіанським образом «білого чоловіка» – стоїка, що не вгинається під своїм тягарем, підкорювача, завойовника і хазяїна…

– Перекладав я у переважній більшості випадків не на замовлення, а з веління серця, тож найдорожчим перекладом завше був той, над котрим працював у той момент.

Об’єктивно, очевидно, маю підстави пишатися своїм найновішим у часі перекладом Дантового «Пекла», початок якого встиг «благословити» Григорій Кочур і який високо оцінили згодом професор Ігор Качуровський і професор Марина Новикова. Наразі з того перекладу надруковано менш ніж половину: І–ХІ, XXVI і ХХХІІ–ХХХIV пісні. Книжкове видання «з незалежних від перекладача причин» затримується.

З англійців мені, справді, суб’єктивно дуже близький Редьярд Кіплінґ. Лишень не як підкорювач і завойовник, а як стоїк, який добре знає: не буде жодної подяки, та все ж треба лишатися Джентльменом і коритися Ритуалові Великої Гри.

Близький мені й шотландець Роберт Стівенсон – умінням і в зрілому віці дивитися на речі широко розплющеними очима підлітка.

Близький ірландець Оскар Вайлд – справжньою добротою і співчуттям, хоч і прихованими за старанно виставленою наперед цинічністю (його «Балада Редінґської в’язниці» стала 1982 року моєю першою великою перекладацькою працею).

Близький американець Волт Вітмен – своєю всезагальністю, «космічністю» і відвагою бути самим собою, зокрема й недоладним і суперечливим.

Близька американка Емілі Дікінсон, яка побудувала свій надзвичайно складний і багатий мікросвіт.

Близький француз Жозе Марія де Ередія – граничною досконалістю своїх схожих на ґравюри сонетів.

Близькі канадієць Роберт Сервіс і росіянин Микола Гумільов – своєю «справжністю», пронесеною крізь полярні й африканські мандри.

Близький угорець Шандор Мараї, з яким я вперше познайомив українського читача (на жаль, його блискучу психологічну прозу змушений був перекладати з англійських і польських перекладів – сподіваюся, хтось після мене таки перекладе її й з угорського оригіналу).

Напевно, цей перелік я міг би й продовжувати. Зрештою, на сьогодні найближчий мені сер Вальтер Скотт: перекладати його знамениті балади я взявся з намови Олени О’Лір.

– Хто із сучасних українських літераторів належить до Вашого кола спілкування? Які тенденції в нашому письменстві Ви критикуєте, а яким бажали б розвитку?

– Я ніколи не належав до літературних тусовок. Мені завжди були огидні посиденьки в «Енеї» (був такий ресторанчик у підвалах київської Спілки), де українські радянські письменники за чаркою з’ясовували, хто з них більший ґеній…

До кола мого спілкування завжди належали насамперед ті, з ким можна було вести фахові розмови про переклад. Про «сивого Метра з Ірпеня» Григорія Кочура я вже говорив. Хочу згадати ще про двох старших колег, які, на жаль, уже теж відійшли – неочікувано і в розквіті сил. Перший – Михайло Москаленко, біолог за фахом, який був одним із найкультурніших українських перекладачів і редакторів. Колись він буквально змусив мене взятися за Волта Вітмена, якого я вважав «не своїм». І другий – Анатолій Онишко, який усе життя пропрацював інженером на калуській «Оріані» (напевно, шкідливе хімічне виробництво і вкоротило йому віку), але був буквально «поведений» на перекладі. І від Михайла, і від Анатолія завжди можна було почути фаховий критичний аналіз власного нового тексту, отримати слушну пораду. Я бодай частково сплатив данину шани обом, зібравши й оприлюднивши їхні листи до мене. Гадаю, вони можуть прислужитися й молодшим перекладачам.

З прозаїків старшого покоління назвав би насамперед Юрія Щербака. В нього є те, чого фатально бракує багатьом його ровесникам: інтеліґентність. Я досі ладен перечитувати «Бар’єр несумісності», «Маленьку футбольну команду», «Причини і наслідки», бо вони – правдива розповідь про те прекрасне загалом середовище інтеліґентів, яке примудрялося протистояти нелюдській тоталітарній системі (в цьому середовищі проминали моє дитинство і юність). Я був дуже втішений, коли нещодавно Щербак повернувся в літературу – і це повернення вийшло помітним. Романи «Час смертохристів» і «Час великої гри» являють собою мудру й моторошну антиутопію орвеллівського масштабу, пересторогу для всіх нас.

Люблю поетів – «шістдесятників» і «вісімдесятників». З останніх мені сьогодні найближчий, напевно, пронизливий і печальний Тарас Федюк. Із прозаїків цього ж покоління – Євгенія Кононенко. Її недавній «Російський сюжет» став текстом того рівня, якого я чекав від письменниці ще від її «Імітації», однієї з найяскравіших літературних подій 2000 року.

Прикро, що пішов із літератури в навколополітичну есеїстику Микола Рябчук, з яким ми близько дружили наприкінці 1980-х.

З молодших (покоління «умовно сорокарічних») чекаю на кожен новий текст мариніста Антона Санченка (він єдиний в сьогоднішній українській літературі змушує пригадати, що ми – таки морська нація!) і Сергія Жадана (який жодних рекомендацій давно вже не потребує).

…Колись давно, ще наприкінці 1980-х, Олександр Гриценко у великому огляді молодої української літератури обізвав був мене чи то «пост-неокласиком», чи то «нео-неокласиком» (мені так само шкода, що й Олександр давно покинув вірші та літературну критику задля культурологічних есеїв і проектів законів про культуру та про гастрольну діяльність). Мені справді дуже близькі київські неокласики. І сам я теж колись писав був сонети, октави та елегійні дистихи. Та ще у 2008-му, у дні російського вторгнення в Грузію, після довжелезної перерви у віршуванні – чималу поему «Ленінград. 1980-ті» (мій власний порахунок з Імперією) написав був на одному подихові «олександрійським» шестистоповим ямбом – урочистим, старовинним, попарно римованим.

Але я люблю всі стилі – коли ними пишуть талановито. Не люблю лишень відвертого графоманства. Не люблю позначеного браком культури і закоріненого в «православ’я» та «слов’янщину» нативізму з римами, що вже в часи Куліша виглядали неохайними й зужитими, із закликами бити ляха-католика й будувати комунізм. Не люблю безберегого «потоку свідомості», не позначеного жодною думкою. Не люблю претензійності будь-якого штибу. Не люблю непохитної віри у власну ґеніальність і винятковість (навіть у дуже талановитих людей). Не люблю послідовного морального релятивізму – і не люблю беззастережного відкидання постмодерну: Умберто Еко належить-бо до найулюбленіших моїх авторів.

Отже, як казав колись товариш Мао, «нехай розквітають сто квітів, нехай розвиваються сто шкіл». Процитував і думаю: фраза теж суто постмодерністська за духом. Бо, як стверджував той-таки Еко, шукаючи доброї ілюстрації для суті постмодернізму як мистецтва алюзій і прихованих цитат, освічений мужчина не може сказати освіченій жінці «Я безумно люблю вас», бо він знає, що вона знає, що це вже написав колись Ліала. Але вихід існує. Можна сказати: «Як написав був Ліала, я безумно люблю вас».

…На цьому змовкаю, аби не бути остаточно викритим ревнителями літературного пуризму.

– Пане Максиме, такі життєві досягнення, як Ваші, вимагають великого і тривалого напруження зусиль, цілеспрямованості і раціонального використання часу. Чи не потерпаєте Ви від браку дозвілля? Коли воно, дозвілля, все-таки з’являється – як ним розпоряджаєтесь?

– Для мене дозвіллям давно є зміна виду діяльності. Наприклад, від фізики до літератури – і навпаки. Звичайно, чимось потрібно жертвувати. Я вже років десять тому викреслив зі свого життя телебачення. Коли з українських телеканалів зникли добрі розумні фільми, коли перестали транслювати оперу й симфонічні концерти, я позбувся телевізора. Втім, з огляду на сучасний стан нашого телеефіру, цей мій крок не варто називати жертвою. Радше здобутком. Тим паче – дуже багато нормальних молодих людей чинять сьогодні так само. Телевізійна жуйка дедалі більше стає приділом доблесних ветеранів праці та домогосподарок пенсійного віку. А інтернет дає ідеальну можливість доступу саме до розумної й потрібної інформації.

…І далі ходжу до театрів та на концерти. За будь-якої нагоди читаю (у транспорті, під час непередбачуваних пауз у графіку тощо). Перед сном намагаюся з годинку почитати якусь добру класику (бажано – в рідкісному чи старовинному виданні: бібліофілія – моя пристрасть!) чи послухати добру музику (маю величезну колекцію записів опер і симфонічної музики на вінілі).

За будь-яких обставин намагаюся на вихідні втекти з міста. Десятикілометрова прогулянка в лісі з лабрадором Дарчиком допомагає обдумати багато речей: і фізичні формули, і плани на майбутнє.

І за останні сорок два роки я тільки одного разу (через операцію на нозі) пропустив щорічний байдарковий похід.

Харків – Київ

осінь 2012 року

---