Олена О’ЛІР: “БЕЗ МАГІЇ НЕМАЄ ПОЕЗІЇ”

Тендітна, сором’язлива, доглибно жінотна − такою постала переді мною Олена О’Лір, коли я побачила її вперше. Трохи схожа на театрального П’єро − навіть у щирій усмішці її, у вигині вуст прочитуєш щось мимовільно сумовите; коли ж вона береться читати вірші, її негучний голос заворожує своєю мінорною мелодійністю. Що ж до самих віршів − у них і стрункість антики, і релігійний екстаз середньовіччя, і навіть несміливі любовні зізнання, висловлені без зайвої екзальтації – знову ж таки на неокласичний манір. Але це та м’якість, за якою криється хоробрість, незламна принциповість і чистота. Так у м’яких шкіряних піхвах ховається сутої сталі кинджал –­ кинджал, якого виймають украй неохоче, тільки в крайніх випадках, коли того вимагає справедливість і честь, коли не можна інакше.

Поетці й перекладачці, літературознавцю і критикові, учениці уславленого Ігоря Качуровського, ірландофілці й меломанці, шанувальниці старовинної музики й ретро-кіно Олені Бросаліній органічно пасує милозвучний псевдонім О’Лір. Олена є авторкою двох збірок віршів («Моя рука на узголів’ї» (1998) та «Прочанські пісні» (2006)), перекладачкою багатьох текстів культового для молоді Р. Толкіна; нарешті, саме вона була першою, хто дав український голос англосаксонському епосу «Беовульф».

 

«НАПРИКІНЦІ 1980-Х МИ З БАТЬКАМИ

ОДНОСТАЙНО ВИРІШИЛИ:

ПЕРЕХОДИМО НА УКРАЇНСЬКУ»

 

– Олено, якщо дозволиш, насамперед – традиційні розпити про те, з чого все починалося. Родина, дитячі роки, перші літературні враження… На чому зростала майбутня поетеса Оленка Бросаліна? Розкажи про це.

– Мої батьки – живе втілення гасла «Схід і Захід – разом!». Тато родом з Вінниці, а мама народилась і виросла на Полтавщині, в селі Перша Михайлівка Котелевського району (до речі, з Котельви походить не лише славетний перекладач Гомера російською мовою Микола Гнєдич – це факт відомий, а й забутий наш бароковий поет, вихованець Києво-Могилянської академії Ромуальд Миронович). Родинне життя батьків розпочалось у Києві, й попри купу побутових труднощів, зокрема й довгу вперту боротьбу за здобуття власного помешкання, вони намагалися змалку навертати мене до світу культури. Тато, авіаційний інженер за фахом, ліпив з мене театралку: вистави Театру юного глядача на Липках та лялькового, дитячий (а почасти й дорослий) репертуар київської Опери… Згодом він спровокував мене на вступ до музичної школи – нібито з власної моєї ініціативи. Лише з роками я відчула глибоку вдячність за ті добровільно-примусово вкладені мені в голову основи музичної грамотности, що дозволили мені краще розуміти або й самостійно виконувати ту музику, яка хвилювала мене вже у свідомішому віці. Й донині піаніно є моїм вірним товаришем – і я щаслива, коли під моїми пальцями оживають нескладні п’єси Генделя і Баха, чарівні мелодії Вільяма Берда та інших англійських вірджиналістів… До речі, торік мені випало виконати прецікаве перекладацьке замовлення, яке дало мені шанс бодай якоюсь мірою матеріалізувати свою любов до англійської старовинної музики: мова про переклад лібрето опери Генрі Перселла «Дідона і Еней». Нині – попри загострену політичну ситуацію – силами викладачів та студентів Університету культури і мистецтв уже відбулася прем’єра: яскраві музичні образи – почасти трагічні, почасти й дотепні, – наснажені творчою енергією молодости, ожили.

Згадаю й бабусю, татову маму, котра, переїхавши до Києва, працювала певний час наглядачкою в Музеї західного і східного мистецтва – й завдяки їй я провела там чимало годин у товаристві витончених казкових красунь Васнецова і Нестерова. Втім, не можу сказати, що в дитинстві моє сприйняття образотворчого мистецтва було аж надто емоційне: тоді я була непохитно впевнена, що краса, яка оточувала мене в розкішно декорованих музейних залах, є цілком природним станом речей, нічого надзвичайного тут немає. І розмови дорослих про майстерність мистця чи працю, вкладену ним у його твір, були мені незрозумілі.

Моя бабуся з маминого боку все життя пропрацювала сільською бібліотекаркою – і мама продовжила цю родинну традицію, здобувши фах книгознавця в Харківському інституті культури. Для обох них книжка завжди була і порадницею, і розрадницею. І своєю любов’ю до літератури – як і рішенням здобути фах українського філолога – я, безперечно, великою мірою завдячую їм. Перші улюблені (ще не прочитані, а прослухані багато разів з голосу мами) книжки – «Русалонька» Андерсена і Ґрінові «Шарлатні вітрила». Я «замовляла» їх мамі знов і знов! А на згадку про моторошні казки Гауфа й досі пробігає холодок поза спиною…

Мабуть, варто згадати, як розв’язувалось у нашій родині «мовне питання», адже мій тато – росіянин (за родинними переказами, нащадок старообрядців, виселених Катериною ІІ на південь імперії), а мама – з діда-прадіда українка, до заміжжя носила козацьке прізвище Запорожченко. Але жорстка русифікація, яка насаджувалась тоді скрізь і всюди, змусила її за роки навчання в Харкові хоч-не-хоч перейти на російську. Російська лишалась її мовою спілкування і в Києві, й хоча в школу мене віддали українську, однак – сумна реальність доби! – в російський клас. Українська звучала в нас удома хіба що як мова жартів та іронії. І лише наприкінці 1980-х, коли іржава радянська ідеологічна машина вже затріщала по всіх швах і здійнялася хвиля українського культурного ренашіменто[1], ми з батьками одностайно вирішили: переходимо на українську. Найважче було татові, але він старанно вдосконалював свою мову і завше просив нас із мамою виправляти його, якщо він помиляється. І тоді вже російська перебрала на себе жартівливо-іронічну функцію!

А доти єдиною оазою українства була для мене садиба моїх полтавських дідуся й бабусі, Івана й Софії, де я проводила всі свої шкільні й студентсько-аспірантські вакації. Ось де мені пощастило увібрати живу стихію мови, хоча був у ній – нíде правди діти – й відчутний домішок суржику, привнесений від наївного бажання говорити «по-городському». Чепурне бабусино-дідусеве обійстя зі старим садком і городом, ще й латочка лук, де дідусь косив сіно для наших кіз, – то був чарівний світ, де всі – і люди, і кози, і коти, і пес, і свійські птахи! – всі жили однією дружною родиною, спілкуючись між собою і визнаючи в кожному рівну собі істоту. Мій покійний дідусь звертався до кота не інакше як «Коте!», несвідоме курча чи гуся «тинейджерського» віку полюбляв садовити собі на коліно й жартома приказувати: «Ти – надолобень!», кози в нього були «дами» (якщо поводилися чемно!), а для нашої рудавої кізки він мав ще цілу низку ласкавих імен: «горобчиха», «сіра миша»… То була школа любови до всього живого – і деякі моменти тієї золотої пори я спробувала відтворити у віршах циклу «Вдома» зі збірки «Прочанські пісні», зокрема в цьому сонеті, що починається цитатою з Шекспірового «Макбета»:

             The milk of human kindness – молоко

             Людської доброти чи, краще, млеко –

             Чи це не той напій, малий Бровко,

             Що ми п’ємо з полив’яного глека?

 

             Вечірня твердь відлунює, мов дека

             (Спи, осокоре, нишкни, осокó)…

             Ходімо до хліва – аж так далеко

             Ти ще не був. Помалу. Отак-о.

 

             Миропотік і спокій – невимовні!

             Чи ти боїшся тих, у білій вовні?

             Це ж кози – з ароматом спілих трав

 

             І поглядами матінок-ігумень, –

             А ти, залізши в теплий мій рукав,

             Шукаєш там солодкий білий струмінь…

Але десять років тому ідилію урвало горе: нагло помер дідусь. Немічну бабусю довелося забрати до Києва, садибу – продати, і для мене це дорівнювало вигнанню з раю.

– Кілька слів про історію псевдоніма О’Лір. Як він виник, за яких обставин? Чи комфортно Тобі під ним виступати, чи зжилася Ти з ним?

– Перша поезія, підписана псевдонімом «Олена О’Лір» – сонет «Безтінний полудню!..», – датована літом 2000 року. Передувала цьому досить-таки прикра історія. Світлої пам’яти Ігор Качуровський, мюнхенський неокласик, з яким я тоді активно листувалася, зголосився виступити посередником між мною і редактором одного діаспорного літературного часопису, аби надрукувати в тому часописі мої поезії. Редактор довго відмовчувався, та одного дня зателефонував Качуровському і ображеним тоном заявив, що не може компрометувати моїми віршами свого журналу, бо він, мовляв, говорив з Києвом і довідався… Про що він «довідався», Ігор Васильович від мене не приховав, але тут я цього не переповідатиму, бо наклеп аж надто брудний. Наведу за листом Качуровського лише одну статтю звинувачення: «Вона пише по-російському, а їй перекладають. І та її книжечка (мова про першу мою поетичну збірку “Моя рука – на узголів’ї…”. – О. О.) перекладена з російської…».

Ігор Васильович відповів на це панові редактору без зайвих церемоній: «Я сказав, що це найбільша брехня, яку я чую за останні десять років». А мені написав: «Я це зрозумів так: б’ють по Вас, щоб ударити по мені. Адже Ви – дослідниця моєї творчости. Скільки не живи і скільки не переконуйся в людській підлості, все одно вона час до часу тебе приголомшить якоюсь несподіванкою».

Я й була приголомшена, розчавлена, знищена. Здавалося, що відтепер ніхто й ніде мене більше не надрукує, а водночас хотілося бодай якось захиститись від наклепників – от хоча б заховатися за псевдонімом. Але з часом біль образи минув, і відтоді вже не надходило жодних скарг, ніби мої вірші когось там компрометують. А мій ірландський псевдонім, у якому чути відгомін ліри, одвічного символу поезії, та імени ірландського морського божества Ліра (чи то Лера), майстра перевтілень, мені й далі подобається.

– «А ти – Ірландією мариш…» Твоє підліткове захоплення Ірландією – звідки воно? Чи зберігаєш Ти йому вірність і в дорослому житті? На сьогодні – що Тебе пов’язує з ірландською культурою?

– Усе почалося зі школярського захоплення ірландськими казками, де поєднуються розкутість вимислу, м’який гумор і поетичність. Далі настала черга саґ у російських перекладах Олександра Смирнова – і ці фантастичні сюжети про плавання до святих островів на крайньому заході, до раю земного, що зветься в ірландців Країною юности – Tir na n–og, – зачарували мене на все життя. А далі, вже на порозі дорослого віку, прийшло захоплення ірландською середньовічною поезією – безприкладною за свіжістю авторського бачення світу. Поясню, в чому річ. Традиційно найдавніших ірландських поетів називають бардами, однак найвищою кастою професійних поетів у Стародавній Ірландії були філіди, носії сакральної мудрости, творці вченої поезії, знавці законів та генеалогій (барди ж були покликані передусім співати хвалу своєму патронові). Корпоративні правила філідів приписували їм віршувати виключно в цілковитій темряві – за зачиненими дверима. А з поширенням християнства поезія стала прерогативою чернецтва (та й чимало філідів постриглось у монахи), – і ось чернець вийшов з келії й почав оспівувати ніби вперше побачену красу природи. Тож феноменальна ірландська, вже християнська, лірика природи була реакцією на «кабінетну» поезію філідів.

І сьогодні моя «ірландоманія» триває. Можливо, тут спрацьовує описане Арнольдом Тойнбі інтеліґентське тяжіння до віддалених – у часі й географічно – культур, що проявляється в періоди цивілізаційних криз.

– Що взагалі спільного між Ірландією та Україною? «Ірландизація України» – ця словосполука має виразно неґативну конотацію; саме цією «ірландизацією», яка передбачає втрату національно-культурної ідентичності, а насамперед мови, в останні роки лякають нас песимісти. Що Ти думаєш про це?

Як Ти могла б оцінити мовну та літературну ситуацію в сучасній Ірландії – і в сучасній Україні?

– Не мені належить думка, що українці та ірландці – нації споріднені: й історичною долею, й ментальністю. Якось на сторінках газети «День» письменник і дипломат Юрій Щербак загадав читачам загадку, що має дві відповіді, й обидві – правильні: «Яку країну вразив Голодомор, спричинений колоніальною політикою імперської метрополії? В якій країні національно-визвольну боротьбу вело озброєне підпілля, а прибічники “братської дружби” з імперією виступали під гаслами сепаратизму, відділення окремих регіонів від власної Вітчизни? Яку країну завойовники зверхньо називали “окраїною”? Що це за країна, в якій частина національно-патріотичних сил підтримувала нацистську Німеччину, пов’язуючи з нею надії на визволення від імперських пут, а інша частина суспільства стояла на боці тих, хто боровся проти гітлеризму? Де спостерігався процес масової еміґрації, викликаної злиднями і втратою надій на майбутнє? В якій країні під тиском імперії занепадала національна мова, а двомовність лише посилила цей процес до загрозливої межі? Де люди співають тужливих пісень навіть під час радісних свят? Думаєте, це – Україна? Помиляєтесь. Це – Ірландія».

Щодо занепаду національної мови, то в Ірландії цей процес, як відомо, зайшов набагато далі, ніж у нас. Попри всі зусилля уряду щодо обов’язкового вивчення ірландської мови в школах, видання журналів і книжок, транслювання ірландських телевізійних програм, відновлення ірландських назв населених пунктів, вулиць та установ, дублювання державних документів та інші заходи, рівень вільного володіння ірландською мовою коливається нині в окремих графствах від 1 до 8%. Менше 3% школярів вважають ірландську мову улюбленим предметом, посилаючись на те, що вона «мертва», а її синтаксис, структура речень і словниковий запас абсолютно відмінні від мови англійської, мови міжнародного спілкування.

Для нас невідворотне відмирання ірландської мови в незалежній ірландській державі має послужити грізною пересторогою – й зокрема продемонструвати всю небезпеку узаконеної двомовности.

Але зрештою навіть такі малооптимістичні паралелі, які впадають в око кожному, хто обізнаний з історією України й Ірландії, є не останніми чинниками, що викликають посилений інтерес сучасних українців до ірландської культури – тут діє психологічно добре вмотивоване відчуття духового єднання перед лицем спільних лих, приголомшливе «впізнавання» власних національних ран, що нагадують про себе з покоління в покоління, в ранах чужих.

«ЯКБИ ДОЛЯ НЕ ПОДАРУВАЛА МЕНІ

ЗУСТРІЧІ З КАЧУРОВСЬКИМ –

ЦЕ БУЛА Б НЕ МОЯ ДОЛЯ»

 

– Перші поетичні кроки, перші перекладацькі кроки… Що складніше і що простіше для Тебе – писати чи перекладати?

Хто підтримав Тебе, хто подарував Тобі впевненість у своїх силах?

– Можу точно вказати дату моєї першої української поезії: 1987 рік. Спонукою до її написання стало… співчуття – гаряче співчуття до вчительки української мови й літератури, доброї та вродливої молодої жінки, яку на одному з уроків довели до сліз мої галасливі однокласники, геть заглушивши її голос… Доти були дитячі російськомовні спроби, потім настав короткий період «двомовности», й нарешті українська перемогла.

Моя поетична бібліографія дуже коротка: вже згадані збірки «Моя рука – на узголів’ї…» (1997) та «Прочанські пісні» (2006). Перша – чистісінький самвидав, виготовлений моїми друзями на домашньому комп’ютері, друга вийшла під маркою Видавничого дому «Києво-Могилянська академія», з яким я тоді співпрацювала як редактор книжок Ігоря Качуровського. У «Піснях» уже був розділ перекладів, зокрема дещо з ірландської середньовічної лірики, – але переклади з англійської (з яких, власне, й почалося моє перекладацтво) Качуровський порадив відкласти, щоб не обтяжувати книжки, і чимало їх досі не друковано. Перші мої публікації як перекладачки – це добірки віршів англійського поета-метафізика Джорджа Герберта і британських поетес ХІХ ст., що з’явились у «Всесвіті». А далі було кілька цікавезних замовних перекладацьких проектів, у т. ч. книжок Толкіна, до яких мене залучило львівське видавництво «Астролябія» в особі його директора Олега Фешовця. Переважно я працювала в тандемі з Катериною Оніщук: вона перекладала прозу, я – вірші.

Олександр Мокровольский, блискучий перекладач Толкіна, Єйтса, Едварда Ліра, відповідаючи на запитання радіожурналістки, щó легше перекладати – поезію чи прозу, відповів: «Прозу, може, й легше, але поезію – приємніше». Цілком поділяю його думку. Праця над моєю версією «Гобіта» (не заради змагання з глибоко шанованим мною Олександром Миколайовичем, а на замовлення «Астролябії») здавалась мені працею на галерах – лише на віршованих вставках я й відпочивала…

А от чи простіше писати, чи перекладати… Я – запекла ідеалістка, й для мене обидва ці творчі процеси містять позаособистісні елементи. Надхнення, об’явлення, осяяння властиве справжньому перекладачеві так само, як і поетові. Просто він уміє переживати чуже надхнення як власне. Переклад – це торжество альтруїзму. Часом і мені щастило це відчути. І тоді всі технічні складнощі долались на величезному емоційному піднесенні.

Серед тих, хто підтримав мої «проби пера», першим слід назвати Василя Івановича Письменного, вчителя української літератури з київської школи № 38, де я навчалась від 5 до 9-го класу. Він був поет і відкривав нам справжню українську поезію – Олеся, Симоненка, з творчості яких тоді, наприкінці 80-х, лише почали спадати окови заборон. Ми вчили напам’ять знамениті Олесеві «Айстри», Симоненкові «Лебеді материнства» – і це були, напевно, перші українські вірші, які мене по-справжньому схвилювали. Василь Іванович був українцем до найглибших глибин свого єства, і з обличчя, і поставою – справжній козак, та ще й професійно займався спортом (боксом). Жодної рисочки homo soveticus у ньому не проглядалось (тепер я це ясно бачу). Він майже нічого не розповідав нам, школярам, про себе. Лише згодом, уже після проголошення Незалежности, я довідалась від нього, що його діда-священика замучили марксисти-атеїсти, а всю родину заслали на Урал. Але він ані словом не прохопився про власні тюремно-таборові митарства. Лише з підписів під поезіями в його єдиній збірці «Найдорожчий скарб» (2002) – Санкт-Петербург, тюрма «Кресты», 1971 р. – Владивосток, грудень 1971 р. (невдовзі після виходу з тюрми) – Київ, Лук’янівська тюрма, 1975 р. – Сімферополь, 69-та зона, 1976 р. – Вінниця, 59-та зона, 1979 р. – Луганськ, 24-та зона, 1980 р. – я змогла нарешті зрозуміти, в якому пеклі він гартував свою мужню душу… Не маю жодного сумніву, що «злочином», за який він карався, був український націоналізм і антирадянська діяльність. Досить поглянути на його «політичні» вірші тієї пори, зокрема катрен «Марксизм», датований 1975 роком:

Марксизм – маразм! Прокиньтесь, люди!

Хіба всесильним може буть

Учення те, що лиш Іуди

Ще й досі правдою зовуть?!..

На превеликий жаль, після закінчення школи я загубила зв’язок з Василем Івановичем, і лише нещодавно довідалася, що він помер у Дніпропетровську.

Другим моїм учителем у найвищому значенні слова був уже згаданий Ігор Васильович Качуровський, поет, прозаїк, перекладач, філолог-універсал, радіожурналіст, професор Українського Вільного Університету. Як і Василь Письменний – людина цілковито антирадянська. Народжений в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, за короткого спалаху української незалежности, і змушений ще підлітком вирушити разом з батьками в добровільне вигнання, щоб уникнути репресій у страшних 30-х, він беріг на чужині обірвану силоміць високу поетичну традицію українського неокласицизму, щоб донести її до сьогоднішньої молодої України. Останній «зв’язковий епох», останній з когорти великих… Він, який «наживо» спілкувався з Юрієм Кленом (у повоєнній Австрії), багато років листувався з Михайлом Орестом (Зеровим) і називав його своїм літературним учителем, – з великою увагою ставився до моїх поетичних та перекладацьких спроб, і це неймовірно надихало. З вдячністю згадаю і його дружину, пані Лідію Крюкову, знавця багатьох європейських мов, чиї зауваги до моїх перекладів допомагали й допомагають мені не вдовольнятись компромісами, а прагнути абсолютної точности, – якої, звичайно, годі досягти, але в безкінечному наближенні до якої й полягає сенс перекладацької праці.

У вузькому академічному сенсі моїм єдиним учителем перекладу був Віктор Вікторович Коптілов – навчаючись в аспірантурі, я прослухала його спецкурс «Теорія і практика перекладу» (нечисленні мої колежанки, що записались були на лекції професора Коптілова, швидко знеохотились, і я лишилася з ним в університетській авдиторії сам на сам). А через кілька років, коли синдром Паркінсона зробив Віктора Вікторовича в’язнем його київського помешкання, ми відновили знайомство: я реґулярно приходила до нього, й це була унікальна нагода не лише поспілкуватись на перекладацькі теми, а й послухати переклади майстра в авторському виконанні (тоді він саме, долаючи хворобу, перекладав французькі фабльо) чи прочитати вголос щось своє й почути авторитетну оцінку.

– Скількома мовами Ти володієш, зі скількох перекладаєш?

– Крім російської, знання якої дозволяє перекладати вірші поетів «срібного віку», російськомовні вірші неокласиків та Качуровського (і навпаки – перекладати їхні українські вірші російською), моєю робочою мовою як перекладачки є англійська. Рівень володіння відповідає стандартному анкетному «читаю і перекладаю зі словником», бо усне мовлення залишає бажати кращого. Мене завжди дивувало, яким чином така наскрізь раціональна мова, як англійська – раціональна зокрема й на граматичному рівні, бо в ній геть відмерла властива англосаксонській складна система відмінювання іменників-прикметників, не кажу вже про звичні для нас, українців, зменшувально-пестливі та збільшувальні форми, – могла стати мовою однієї з найбагатших у світі поетичних традицій. Певні успіхи є в мене і в освоєнні мови скотс – завдяки праці над шотландськими народними баладами. Оскільки горді шотландці свято переконані, що це саме окрема мова, а не діалект англійської, то не буду з ними сперечатися. Згадаю ще початки латини, які дозволяють розбирати зі словником поетичні тексти (ваґантів, ірландських латиністів). Щодо давньоірландської, то ця мова для мене – втілена поезія. Будь-яке окреме слово вже дає естетичне переживання. Немалою мірою й завдяки високому коефіцієнтові прозорости (співвідношенню голосних і приголосних), та ще й великій частці сонорних. Але справа, звичайно, набагато глибша… Я не поліглот, але для мене саме давньоірландська – це та мова, яка найкраще відбиває істинні сутності речей, називає все «своїми іменами» і є найближчою до ідеальної прамови – мови ангелів і перших людей. Це справді магія – магія сивої давнини, магія незамулених джерел духу… Втім, і серйозні дослідники підтверджують, що коріння кельтських мов сягає ще бронзового віку. Якщо зіставити будь-яку строфу ірландської середньовічної поезії та її англійський переклад (навіть з найточнішим збереженням змісту і метрико-фонічних рис першотвору) – то це відчуватиметься як небо і земля. От українська – ця мова тут набагато відповідніша й ефективніша: високий коефіцієнт прозорости, граматична гнучкість… І магія, магія, без якої немає поезії. На заваді стоїть хіба що карколомна короткість ірландських слів (що на неї скаржаться навіть англійські перекладачі!), але знайти врешті-решт вдалу розв’язку цілком реально. Те саме стосується й версифікаційних труднощів (короткі розміри, складні комбінації рим, у тому числі внутрішніх, та консонансів). Тож переді мною як перекладачем розгортається неосяжне поле діяльности…

– Як зродився унікальний проєкт перекладу «Беовульфа»? Чи не лячно було Тобі братися за таку амбітну працю? Як це було? Чи Ти в якийсь момент інтуїтивно відчула: «мені це до снаги»?

– Переклад «Беовульфа» – то було моє перше перекладацьке замовлення, й надійшло воно від уже згаданого видавництва «Астролябія». Зізнáюся, коли прозвучала така пропозиція, арґументів «проти» було більше, ніж «за»: я не відчувала внутрішньої потреби перекладати «грубих саксів» – історичних ворогів моїх любих ірландців, та й текст здавався «темним лісом», бо ж давньоанглійська мова відстоїть від сучасної англійської чи не далі, ніж сучасна українська – від мови «Слова о полку Ігоревім» (на першій сторінці поеми я «впізнала» не більше двох-трьох слів…). Але переважив професійний гонор – чи радше гонор аматора, якому дано шанс стати професіоналом, заповнивши дуже важливу стратегічно лакуну в українському перекладацтві. Що ж до мовних труднощів, то, на щастя, видавець забезпечив мене вельми авторитетним виданням Фредеріка Клебера, до якого додавався чудовий ґлосарій, де на півтораста сторінках розшифровано всього «Беовульфа» з усім масивом його відмінкових і дієслівних форм. Крім того, в моє розпорядження було надано два переклади поеми сучасною англійською: прозовий Е. Т. Дональдсона і віршований Гавелла Д. Чікерінґа-молодшого (перший – без відтворення алітерацій ориґіналу, другий – зі спорадичним їх використанням). Постала проблема відтворення тих-таки алітерацій, специфічних звукових повторів, які фактично виконували в давньоанглійському тонічному вірші функції нашої рими – служили реґулярною фонічною оздобою, припадаючи на «сильні місця» віршового рядка, лише поєднували початки (а не закінчення) слів. Такий принцип, цілком органічний для давньоанглійської мови, де наголос є сталим і припадає на перший склад, неможливо без втрат перенести на український поетичний матеріал. Довелося пожертвувати прив’язкою алітерації до початку слова, закріпивши її за переднаголошеним приголосним (приголосними), аби співзвуччя, як і в давньоанглійському вірші, увиразнювало акцентовані склади. І коли я переклала, керуючись цим методом, усього лише три перші рядочки заспіву, то відчула: це має сенс і це може звучати переконливо. І далі в процесі роботи мені бачилось навіть щось містичне, коли при перекладі зударялися «криця» і «кров», «хороми» і «хоробрі ратники», «Гротґар» (конунґ данський), його «гриді» і «гривни» – без жодних відсебеньок з мого боку. Я підпала під чар цієї поезії – суворої, графічно чіткої у зображенні героїчного світу воїнів та чудовиськ, але аж ніяк не «грубої». А коли прочитала більший уривок уголос Коптілову – він стиха промовив: «Це – музика!». Я була на сьомому небі.

Праця над «Беовульфом» тривала шість років. І премію ім. Григорія Кочура, присуджену мені за цей переклад, я сприймаю не як нагороду, а як високий стандарт класичної традиції українського перекладу (а до неї належав і Качуровський, і Коптілов), до якого маю «доростати» все своє життя.

– Ти знана як продовжувачка неокласичної традиції в українській поезії. Чим подиктований саме такий вибір? Можливо, любов до неокласицизму посіяв у Тобі Ігор Качуровський? Яким був його вплив на Твою творчість?

Як гадаєш, якби доля не подарувала Тобі зустрічі з Ігорем Васильовичем і багаторічного досвіду учнівства – якою була б Олена О’Лір? Чи стала б вона поетесою взагалі?

– Річ у тім, що про Ігоря Качуровського я довідалась у дуже відповідальний для формування особистости час – на другому курсі університету, в час пошуку дорослих ідеалів, авторитетів, ціннісних орієнтирів. І хоча з творчістю київських неокласиків була (досить поверхово) знайома і раніше, а однак лише він по-справжньому відкрив мені їхню поезію, їхнє прагнення високого стилю. І оскільки в повному обсязі я прочитала Зерова, ранні збірки Рильського, Клена, Драй-Хмару і Филиповича вже після глибокого переживання поезії Качуровського, то фактично сприйняла старших неокласиків крізь призму поетичного світу їхнього молодшого послідовника.

Сам Ігор Васильович впливав на мене винятково власним прикладом, власною творчістю та ще конкретними заувагами до моїх писань. Жодних настанов щодо продовження справи неокласиків я від нього не чула. Лише на прощання після котрогось мого візиту до Мюнхена він сказав: «Тримайся нашого клясицизму!». Але це був не імператив, а просто добре напутнє побажання. Менторський, зверхній тон був йому цілковито чужий; він завжди поводився зі мною як із рівною – не тому, що я справді була йому рівна, а тому, що так йому диктував його вроджений аристократизм. А якщо й хвалив щось із написаного мною, то дуже скупо і обережно. Так, листа з високою оцінкою моєї першої збірки він закінчив пересторогою: «…Іноді рання похвала вбиває талант, тож дивіться, щоб Вам цього не сталося» (тоді ми були на «Ви», а по п’ятьох роках знайомства, коли я вперше приїхала до Мюнхена, він з дружиною запропонували мені унікальну комунікативну формулу: вони звертаються до мене на «ти» – «бо ти молодша за нашого сина», а я зберігаю до них шанобливе «Ви»).

…Якби доля не подарувала мені зустрічі з Качуровським – це була б не моя доля.

– Розкажи, нарешті, дивовижну історію свого знайомства із «сьомим неокласиком».

– На початку 1995 року, дорóгою із бабусино-дідусевого села до Києва, збуваючи довгі години очікування на полтавському вокзалі, я гортала місцевий літературний журнал «Криниця» – і натрапила на добірку віршів та перекладів Качуровського в супроводі статті Петра Ротача, його знайомця ще з повоєнних австрійських часів. Це було одкровення! Ідеально відточені строфи, не схожі ані на народну пісню, ані на романс, позначені бездоганним аристократизмом думки і почуття, без тіні того, що, як я довідалась потім, зветься автоексгібіціонізмом… Потому десь рік поглинала все, що тільки вдавалось розшукати з творів Ігоря Васильовича. У Бібліотеці української діаспори переписувала від руки з першовидань його поезії, збирала публікації у пресі, упивалась його математично вивіреними й водночас захопливими віршознавчими працями – триптихом «Метрика»–«Фоніка»–«Строфіка» київського видання. Аж настав момент, коли виникло невідкличне бажання особисто сконтактуватися з цим дивовижним чоловіком, висловити йому всі ті високі емоції, що їх пробудили в мені його писання. Здобувши адресу в редакції полтавської «Криниці», написала листа. Не дочекавшись відповіді – другого. Він відгукнувся на обидва, але ще раніше, ніж примандрували з Мюнхена його листи-відповіді, я зустрілася з ним самим: він прилетів до Києва і завітав до університету, на мій філфак… Дуже непросто було подолати хвилювання – від масштабів його особистости забивало подих. А він поставився до мене надзвичайно ґречно, і мої комплекси почали поволі відступати. Зав’язалось інтенсивне листування, я почала писати дисертацію, присвячену естетиці та поетиці Качуровського і Михайла Ореста, зрештою Ігор Васильович та Лідія Борисівна запросили мене до Мюнхена, а потім ще і ще – і то були фантастичні тижні, наповнені розмовами про літературу й не тільки, виправами до музеїв та на концерти, прогулянками в Англійському парку і грибним полюванням – Качуровський був завзятий грибник…

– На жаль, 2013 рік став роком смерти Ігоря Васильовича. Він заповів поховати себе у Крутах, і левову частку клопотів, пов’язаних із цим, Ти перебрала на себе. Хто допомагав Тобі? Як відбувався похорон? Чи брали в похованні участь члени родини Качуровського?

– У день його похорону я усвідомила, що він супроводив мене рівно половину мого життя… Але «левова частка клопотів» – це велике перебільшення. Я просто допомагала Миколі Шкуркові, підприємцеві й меценатові з Ніжина, доброму товаришеві Качуровського, якого він фактично обрав своїм душоприказником. Син поета, Леонардо Аріан Качуровський, пілот за фахом, який особисто був присутній на похороні, зробив усе необхідне, щоб доправити урну з батьковим прахом на Україну, а пан Шкурко розгорнув масштабну підготовку до почесного поховання Ігоря Васильовича в Крутах. Цю підготовку докладно висвітлено на сайті Благодійного фонду «Ніжен»[2]. Там само можна знайти й номер банківського рахунку для переказу благодійних внесків – а потреба в них і досі не минула, адже слід іще немало зробити для вшанування пам’яти поета).

Завдяки щедротам жертводавців на сьогодні над Остром, біля садиби, де минуло дитинство Качуровського, вже насипано курган і встановлено хрест роботи відомого київського скульптора Віктора Кравцевича. А 22 листопада минулого року відбулась урочиста поховальна церемонія, яка об’єднала шанувальників Качуровського не лише з Чернігівщини, а й із Києва, Луцька, Львова, Рівного, – письменників, митців, науковців, журналістів, односельців поета, районну та сільську адміністрацію, духівництво.

Знаменно також, що ця подія відіграла певну об’єднавчу роль у нашому церковному житті: Ігоря Васильовича відспівали у Свято-Михайлівській церкві села Крути, що належить до Московського патріархату, – а чин поховання звершив архієпископ Чернігівський і Ніжинський від Київського патріархату Євстратій.

– Якщо абстрагуватися від Твоїх теплих учнівсько-дружніх взаємин із Качуровським – як Ти оцінюєш його реальне місце в нашому літературному каноні? На Твою думку, що нині треба робити для популяризації його спадщини?

– Як Ти вже зазначила, Ігоря Качуровського називають «сьомим неокласиком», і в цій формулі виражено суть його місії як поета – продовжити стильову лінію Зерова та його побратимів, відродити український неокласицизм після фізичного знищення зеровської школи, довести, що цей стиль, усупереч Шерехові та іншим «могильникам» неокласицизму, – не мертвий, що він має великий потенціал і велике майбутнє. Зрештою, головний патос підручників Качуровського з поетики та стилістики (згаданий віршознавчий триптих та «Основи аналізи мовних форм») і полягає в демонстрації невичерпних можливостей традиційних форм української й світової поезії – перевірених часом розмірів і строф, класичної точної рими, – а також вироблених у традиційній поетичній мові фігур і тропів. Ці праці – послідовна реалізація тези Зерова про потребу засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хорошу літературну освіту письменника, а рівно ж і підвищення технічних вимог до початківців.

У галузі поетичного перекладу Качуровський теж торував шлях, указаний неокласиками: сповідував максимальне наближення до ориґіналу як у плані змісту, так і у плані відтворення формальних засобів автора.

Щодо його прози (а це романний диптих «Шлях невідомого» і «Дім над кручею», що доносить до нас неприкрашену правду про Другу світову війну на Україні, та низка новел), то вона потребує інших ключів для стильової інтерпретації, ніж поезія. Це проза реалістична – аж до натуралізму, глибоко психологічна, подієва, вільна від «ліричних відступів», а до того ж має «антиекзистенційне» (за авторським визначенням) спрямування – цікаво було б зіставити її на ідейному і стилістичному рівнях із прозовими творами Юрія Клена та Віктора Петрова (Домонтовича), який певний час належав до кола неокласиків.

Чи здобув Ігор Качуровський визнання за життя? Лише на схилі віку – вже після проголошення Незалежности – і лише перші щаблі визнання на батьківщині. Для нього дуже багато важив той факт, що 1991 року 100-тисячний наклад його віршованої казки «Пан Коцький» розлетівся з українських книгарень за один день. Тішили його і публікації та перевидання його творів іншими видавництвами «материкової» України (Видавничий дім «Києво-Могилянської академії», «Астролябія» тощо) – хоч і значно скромнішими накладами, присудження Шевченківської премії за збірник розвідок з історії української літератури «Променисті сильвети», високі оцінки з вуст авторитетних критиків – Галини Гордасевич, Івана Дзюби, Леоніда Череватенка, Михайла Слабошпицького, Володимира Базилевського, Олександра Астаф’єва, Петра Сороки… Проте не бракувало йому й відвертих неприхильників, як у діаспорі, так і на Україні. Дехто з «передовіших» колеґ вважав його невиправним консерватором, що переспівує готові зразки, реліктом віджилої епохи. Проте Качуровський анітрохи й не прагнув іти «в ногу з часом» – і залюбки цитував Артура Шопенгауера: «Що менше поетична творчість пов’язана зі своїм часом і середовищем, то більше вона належить вічності».

«Від Гомера до Зерова» – ось як визначав Качуровський маґістральну лінію розвитку світової поезії. І не буде перебільшенням долучити до цієї лінії і його власне ім’я. Його унікальний літературний доробок вартий не лише «домашнього» визнання, а й світової слави. І популяризація його спадщини має стати справою державної ваги.

Які конкретні кроки слід зробити в цьому напрямі? Наше найнагальніше завдання – скориставшись ласкавою згодою вдови письменника та його сина, зібрати і видати недруковані твори Ігоря Васильовича та перевидати його книжки − як ті, що публікувалися колись у діаспорі й нині не є приступними для українського читача, так і ті, що були видані на Україні, але вже встигли розійтися. Варто подбати й про перевидання англомовного перекладу роману «Шлях невідомого» – «Because deserters are immortal», виконаного Юрієм Ткачем (Австралія, Донкастер, 1979). Ця книжка вже здобула свого часу Качуровському авторитет в австралійських літературних критиків, тож нині слід закріпити цей авторитет і поширити його на весь англомовний світ. І, звичайно, потрібна дальша систематична робота з перекладу головних творів «сьомого неокласика» світовими мовами.

 

«ТВОРЧІСТЬ – НЕОСЯЖНЕ ПОЛЕ

ДЛЯ ДЕМОНСТРАЦІЇ МИСТЕЦТВА

ВИСЛОВЛЮВАТИ НЕВИМОВНЕ»

 

− Олено, Ти щойно цитувала Шопенгауера, який цінував відстороненість митця від вимог перебіжного моменту. Нам випало жити в політично нестабільні часи, коли багато хто набуває популярності завдяки спекуляціям на патріотичних темах. У Твоїх поезіях здебільшого годі знайти громадянські мотиви. Як Ти це прокоментуєш?

– Я люблю свою батьківщину, люблю Київ, люблю Полтаву, люблю моє-й-не-моє село на Котелевщині, люблю Харків, де живе моя подруга і творча посестра – це Ти, Люцино, – люблю Чернігівщину – рідний край Качуровського, люблю татову Вінницю, люблю Одесу, де живе моя кума з маленьким хрещеником, люблю Львів, із яким мене пов’язують міцні творчо-видавничі контакти… А що не пишу патріотичних віршів у загальноприйнятому сенсі цього слова – то лише з тієї причини, що мені чужа декларативність. А от чи можна висловити свої патріотичні почуття недекларативно? Гадаю, можна, – просто треба скористатись не мовою прямих констатацій, а мовою образів, яка і є питомою приналежністю поезії. Можливо, в цьому ракурсі деякі мої поезії й гідні назватись патріотичними[3].

Та й сенс самого поняття «патріотизм» для мене ширший, ніж його визначають словники. Еммануель Сведенборґ, чиї візіонерські одкровення дали мені відповідь на багато екзистенційних питань, сформулював «учення про відповідності», згідно з яким немає жодної речі на землі, ні матеріальної, ні духової, яка б не мала свого відповідника на небесах. І нашому земному патріотизмові, любові до рідної землі за цією концепцією відповідає любов до Царства Божого. Ця думка мені глибоко близька. Тож ціную патріотичну лірику передусім тих авторів, які не цураються метафізики: Шевченко, Франко, Клен, Орест, Маланюк, Ольжич…

– У Тебе незрідка звучать релігійні, містичні нотки. Знаю, що Ти православна вірянка. Що означає віра у Твоїм житті? Віра і конфесійна приналежність – як вони співвідносяться для Тебе? Як Ти ставишся до інших релігій?

– Так, я православна. Але, як багато хто з творчих людей, зокрема моїх одновірців, не замикаюсь у рамках одного віровчення. Приміром, Ігореві Качуровському був близький мітраїзм – перська релігія сонця, Михайло Орест пильно цікавився давньоіндійськими релігійно-філософськими системами… А мене можна назвати православною сведенборґіанкою.

Зрештою, всі релігії та конфесійні відлами славлять єдиного Бога, Творця і Вседержителя – навіть в образі цілого пантеону божеств, як у тих-таки індійців. І моральний закон, що діє у Всесвіті, – один для всіх. Відмінності полягають лише у формі: ментальність, ритуал, мова, священні тексти. До інших релігій я цілком відкрита – і взірцем такої відкритости для мене є християнство, що включило до свого Святого Письма юдейський Танах – Старий Заповіт.

– Іншим мистецтвам важко обійтися без мистецтва слова. Навіть картина потребує опису. Хіба що музика – згадаймо того ж таки Шопенгауера! – промовляє безпосередньо до чуттєвого «я» людини… Але й мистецтво слова потребує взаємодії з іншими мистецтвами – надто коли йдеться про неокласичну поезію, яка черпає свій матеріал у рукотворній культурі чи не частіше, ніж у природі. Відомо, що багато віршів неокласиків являють собою екфрази; любив писати екфрази й Ігор Качуровський…

Ти працюєш в Академії мистецтв, отже, й Тобі ця тематика близька. Якою є роль малярства, музики у Твоєму житті?

Ти – радше поет-«художник» із пластичним баченням образів чи поет-«музикант», зачарований магією звучання слів?

– Напевно, таки поет-«художник» – адже Зеров заповідав нам «класичну пластику і контур строгий». Хоча й фонічні ефекти для мене принципово важливі – й не лише традиційна рима, а й імітована германська алітерація, як-от у найновішому перекладі з Толкіна – незакінченій поемі «Падіння Артура»:

             Його погляд пильний       на південь спрямований,

             де парусами       порисовано море.

Що ж до власне малярства й музики, то здаю собі справу, що – з огляду на мою причетність до мистецтва слова – мої смаки в цих сферах тяжіють до течій і жанрів, так чи інакше позначених літературністю. У музиці це зокрема опера: крім названого вже Перселла – «Орфей» Монтеверді, «Норма» Белліні, «Лоенґрін» Ваґнера, священний канон Верді й Пуччіні. У малярстві моїми фаворитами є англійські прерафаеліти, надто ж Данте Ґабріель Россетті та його учень Едвард Берн-Джонс (одну з робіт якого використано в оформленні моїх «Прочанських пісень»). Россетті – співець чуттєвої жіночої краси, Берн-Джонс зображував радше безплотних ангелів, ніж жінок із плоті й крови. А те, що єднає цих мистців та їхніх творчих побратимів, – це саме літературність, візуалізація античних мітів, біблійних сюжетів, середньовічних леґенд, мотивів Данте і Шекспіра, причому літературність не сухо-ілюстративна, а жива й одухотворена, пропущена крізь серце.

Водночас мені до вподоби містико-символічний, закорінений у музичну стихію Чюрльоніс. З українського образотворчого мистецтва люблю малярство і графіку Шевченка, львівський сакральний модерн, Віктора Зарецького з його розкішними жіночими портретами. Подобаються китайські мотиви в Михайла Гуйди, академіка моєї рідної Академії мистецтв.

– Ти – кандидат філологічних наук, отже, в Твоєму випадку, як і у випадку Твоїх попередників-неокласиків, можна говорити про феномен poetae docti – вченого поета. Розкажи про специфіку покликання: хто для Тебе важливіший – Аполлон із вічною лірою чи Атена зі своєю мудрою совою в окулярах і конфедератці?

Чи науковий багаж за плечима не обтяжує в моменти творчих злетів, не обмежує творчої безпосередності? Чи, навпаки, вченість розширює виражальні можливості, збагачує арсенал образів, якими поет може послуговуватися?

– Поезія, безперечно, важливіша за літературознавство – як усе первинне важливіше за похіднé. Але тим і цікаві для мене філологічні вправи, зокрема віршознавчі мікростудії, що вони дозволяють препарувати твір словесного мистецтва і подивитись, «як це зроблено».

Від Ігоря Качуровського я успадкувала розуміння поезії як містичного таїнства, сакральної мови, послання з вищого світу, розуміння поета не як творця, а лише як медіума, передавача божественного одкровення. Але щоб донести це одкровення до читача, він має перебувати у всеозброєнні свого віршового інструментарію. За словами Делакруа, «треба ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, щоб не думати про неї у хвилини творчости». А коли поети нехтують наукою віршування, то й шириться хибне переконання, ніби рима і розмір «сковують» вільне самовираження автора. Мені навіть доводилося чути від одного постмодерніста, поборника вільного вірша (вільного навіть від розділових знаків), що неокласиків треба знищити, бо вони, мовляв, фашисти, оскільки чинять насильство… самі над собою. Я ж переконана, що для справжнього майстра творчість – не кабінет самокатувань, а неосяжне поле для демонстрації свого мистецтва: мистецтва висловлювати невимовне. І це приносить ні з чим не порівняну радість. Як писав Качуровський,

             Є радість творчости, захоплення і чар,

             А «муки творчости» – це вигадка нездар.

Чи не обтяжує науковий багаж? Знання не може нашкодити. Наукова розвідка цілком може підказати поетичний задум. Якось я надіслала Качуровському дві поезії, написані під впливом дуже мудрої книжки російської дослідниці Надії Широкової «Культура кельтів та нордична традиція античности», – «Королівська учта» і «Пісня невідомого мореплавця (Друге відкриття Туле)». І він, що перед тим бачив був це видання в одному з каталогів типу «Книги – поштою» і проминув його (мовляв, «Не все те ловить, що по морю біжить»), вирішив таки зробити замовлення – «якщо не пізно».

− Кажуть, митець має бути голодним. Чи згодна Ти з цим? Яким може бути соціальний і професійний статус поета в нинішніх комерціалізованих реаліях? Адже поезія може бути діяльністю виключно некомерційною… Скажу більше: про мене, вона виклично некомерційна!

− Я далека від того, щоб плекати ідеали всезагальної рівности у мистецтві, так само як і в інших сферах життя. Усіх нас Бог створив різними, приділив нам різні обов’язки, різні можливості й різні потреби, визначив комусь вище, комусь нижче становище в суспільстві. Та й різні види мистецтва з суто економічної точки зору потребують різних затрат. Література – чи не найдешевша: необхідний мінімум – папір і ручка чи олівець. Якщо немає коштів на видання книжки, можна й «зґутенбержити», як казали неокласики. А от Ваґнер потребував для сценічного втілення своїх ґрандіозних опер вельми й вельми солідних сум. Якби не фінансова допомога Людвіґа ІІ Баварського, світове оперне мистецтво зазнало б невідшкодовних втрат. І, звичайно, і літератор, і композитор, і маляр, і скульптор мають за віщось жити. І в ідеалі кожен мав би отримувати за свою творчу працю гідну винагороду. Але оскільки Царство Боже на землі ще не настало, у мистця є два виходи: або заробляти на життя й потреби свого мистецтва в якийсь інший, позамистецький спосіб, або чекати й сподіватися на мецената, на свого короля Людвіґа. У наших умовах реальніший, звичайно, перший шлях. Що ж до меценатства – то це абсолютно свята справа, одне з утілень одвічного морального закону, що передбачає відповідальність: сильнішого – за слабшого, багатшого – за біднішого. Суспільство, в якому діє цей закон відповідальности, – здорове. Але Україні, де біля владного керма ще донедавна стояли люди, які ставили понад усе власне збагачення, до цього ще далеко…

− Ти – людина з розвиненою інтуїцією, тож Твої прогнози на майбутнє варто цінувати. Спробуй спрогнозувати: чи є в поезії майбутнє? Чи існуватимуть у майбутньому поети? І читачі?..

− Ще коли я вчилася в університеті, мені спало на думку, що глобальний стиль, який прийде на зміну постмодернізму, можна буде назвати – за аналогією до архітектури – історизмом. Тобто поети майбутнього імітуватимуть стилі попередніх епох, відроджуючи хто – класицизм і неокласицизм, хто – романтизм, хто – символізм (певно, й еклектика існуватиме)… І повернуться до традиційних поетичних форм, у тому числі канонізованих строф, добряче призабутих за десятиліття тотальної постмодерної верлібризації («Верлібр?» – «Бр-р-р…»). І компонуватимуть на їх основі нові; адже Качуровський-віршознавець довів, що можливості силабо-тонічної системи віршування у творенні нових метрико-строфічних патернів – практично безмежні.

− І наостанок: що змінив Євромайдан у Твоєму житті? Як Ти, інтроверт і книжниця, відчула поклик – іти на Майдан? І чим збагатив Тебе цей досвід?

− Майдан став для мене передусім можливістю дихати повітрям свободи. Бо з приходом до влади Януковича на зміну помаранчевим надіям прийшла депресія: зразу – гостра, далі – латентна, коли навіть почало здаватися, що «й так жити можна». А Ігор Качуровський тоді, після виборів 2009 року, написав:

             Країна мучена й безсила –

             Та в ній шляхетне щось було –

             Тепер сама собі прибила

             Тавро безчестя на чоло.

Символічно, що день його похорону – 22 листопада 2013 року – збігся з початком Євромайдану, нашої Революції Гідности. Той, хто оспівав мистецькі скарби «Старої Европи» у струнких строфах однойменного поетичного циклу зі збірки «Свічада вічности», той, кого Михайло Слабошпицький назвав найєвропеїзованішим українським поетом, хто все свідоме життя творив Державу Українського Слова по чужих світах, лікуючи земляків від провінціалізму і комплексу меншовартости, – таки волів повернутись на Україну, бодай по смерті. І його прах у землі леґендарних Крут – ніби часточка святих мощів у руків’ї меча середньовічного лицаря – робить нас непереможними.

Поклик іти на Майдан… На «ранній», студентський Майдан я приходила спонтанно – захоплена ейфорією свободи. Після побиття студентів 30 листопада мене, як і всіх свідомих людей, опанувало обурення. Європейську мрію на другий план відтіснив протест проти злочинної влади. І цей протест спонукав мене брати участь у велелюдних недільних вічах, де я справді, як і вістував популярний в ті місяці плакат, почувалася краплею в океані народного гніву. Другий розгін Майдану 11 грудня додав до цього ще жорсткішу мотивацію. Тоді мене розбудила дзвінком колеґа з Академії мистецтв, і я була на місці подій о п’ятій ранку (від мого дому туди – півгодини швидкої ходи), згодом до мене приєдналася й сама колеґа, яка доїхала на метро. І після тих приголомшливих годин разом з іншими жінками, що скупчилися перед сценою, з якої звучали молитви, пісні й промови, а Руслана героїчно намагалася вселити в усіх, і друзів, і недругів, певність, що Майдан живе своїм звичайним життям, тимчасом як чоловіки голіруч стримували натиск беркутівців на барикадах, – ми з моєю колеґою одностайно відчули: маємо бути тут щоранку вдосвіта, в найтривожніший час, бути для того, щоб уберегти цей острів свободи бодай своєю присутністю тут, і водночас зберегти себе.

Пригадується притча, почута на Майдані від одного мудрого священика:

«В одному місті з’явився чоловік. Щодня він виходив на базарну площу і проповідував – розповідав повчальні історії. Спершу люди слухали його дуже уважно, але з бігом часу збайдужіли й геть перестали звертати на нього увагу. Якось прийшов до того міста юнак. Він побачив на площі чоловіка, поспостерігав за ним і звернувся до нього так:

– Чоловіче добрий, до кого ти говориш? Адже тебе ніхто не слухає!

І той відповів:

– Спершу я виходив на цю площу, бо хотів змінити світ. А тепер виходжу, бо не хочу, щоб світ змінив мене».

 …Зізнаюсь: я довго плекала наївну віру в мирну перемогу, принаймні – в не раз обіцяні перемир’я. Навіть коли розгорілися бої на Грушевського і пролилася перша кров… Нелегко усвідомити, що твоїх однодумців, а отже, й тебе (навіть якщо твоя позиція – в тилу) хочуть фізично знищити. Моя віра загинула 18 лютого, з пострілами снайперських ґвинтівок на Інститутській, коли було розстріляно «мирну ходу» до стін Верховної Ради. Через два дні я, недавня пацифістка, вже допомагала робити коктейлі Молотова…

Не раз мені доводилося чути – й не лише від священиків, – що на Майдані відбувалося не просто протистояння між народом і владою: точилася боротьба вселенських масштабів − війна добра і зла. Ми бачимо, що наша Революція розкрила багато прихованого й неявного: скільки свідомих, мужніх, розумних людей піднялося нині на гребені історичної хвилі, скільки байдужих пробудилось, а водночас скільки різної погані повилазило на світ Божий з темних нір і шпар… Мушу сказати, що й у моєму маленькому приватному житті цей час-ікс став часом саморевізії, відкидання, здавалося б, непозбутнього баласту компромісів із власним сумлінням (для яких свого часу знаходилось безліч виправдань) та цінностей, які насправді виявились ілюзорними… Так, за влучним висловом Саші Кольцової, «Янукович є в кожному з нас». Відтоді можу навіть говорити про власну маленьку перемогу над собою.

А тепер, наче в казці, де герой, перемігши триголового змія, мусить битися з дев’ятиголовим, – Україна опинилася сам на сам зі злом, незрівнянно сильнішим і страшнішим від її колишнього «доморощеного» тирана… Дай же Боже нам усім однієї великої спільної перемоги!

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків – Київ

зима 2013 − весна 2014

---