Дмитро Щербань. ОДЕСА, 2014. Нотатки очевидця

          “Шоб вы так жили”

         Так сталося, що з осені 2013 року я переїхав на постійне помешкання до Одеси. А в ній події вирували як і в усій країні. Спочатку вони мене не зовсім цікавили. Цікавили самі одесити, їх колоритна, ні з чим незрівнянна мова. Як просто для інформації її можна перевести на українську мову, але колорит втрачається. Чого варта підслухана мною в маршрутці розмова жінки, років тридцяти, з водієм. Вона подає на оплату за проїзд 50 гривень. Водій її запитує:

         – Вам какими купюрами дать сдачу?

         – Да мне всё равно!

         – Я просто спрашиваю, как вам удобно?

         – Мне удобно дома на диване!

         Або підслуханий на знаменитому „Привозі” діалог двох громадянок прямо протилежної зовнішності:

          Поперед мене, між  рибними рядами йде огрядна молода жінка. Її хоче обійти інша, віком не набагато старша, проте, худюща „як тарань”. Торкає її за плече  і каже:

         –Дай пройти! Такая молодая, и так разъелась!

         Та повернулась до неї боком, дає пройти, але  проміжок в рядах для проходу такий що  поміж  тілом огрядної і худої буде контакт, і в свою чергу виказує:

         – Иди, иди, не бойся что  ко мне прикоснёшся, ты не  потолстеешь, на змеях сало не растёт.

         Тиняюсь поміж рядами. Торгуватись  так, як торгуются одесити, не торгується ніхто, а я взагалі не вмію. А Ви? « Что вы знаете, Боря поимел такой гроб с музыкой, за который ему вряд ли мечталось. А как плакали соседи? Скажу честно, так плакать можно только от большой зависти. Я себе думаю. Такой гроб с музыкой! Если бы Боря мог этого видеть…          – Так хорошо, что Боря этого таки не видел. Или вы не знаете Борю? Лежал бы в гробу и торговался с музыкантами».

         У черговий раз запитавши що по чім і відходячи не купивши, чую:

          – Видно, вам так надо?! Если б вам было надо, вы б имели совесть и купили б хоть что нибудь.

         Риби по такій ціні мені, можливо, й не потрібно, але наголос на совість мішає отримувати враження, і щоб не почути знамените: „Шоб вы так жили, как прибедняетесь!”, покинув рибні ряди, подумавши: Справді, хіба у мене є гроші, щоб так себе вести?

         І від політики  в наш час не втечеш. Життя заполітизоване. Перед втечею гаранта в Одесі популярним був анекдот:

          – Софочка! Ви слышали последнюю речь Януковича?

–        Ой! Не радуйте меня, шо, таки последняя?

         І, як кажуть в Одесі, „ так таки да!” сталося. А мітинги в місті  не затихали. То Євромайдан, то антимайдан. Я, сидячи біля телевізора, побував на  всіх,  дякуючи більше  десятку телеканалів різного політичного спрямування. Не ходив, бо вважав і досі вважаю одеситів європейцями. Там же більша частина жителів не раз бувала за рубежем, бачила світ, на все має свій погляд і, як на мене, на мітинги ходить з цікавості.

         Згадав такий анекдот. На одному з перехресть Одеси зібралось багато людей.

– Чому зібралося стільки людей? – запитує перехожий.

– Що трапилося?

– Нічого, але кожен хоче впевнитися в цьому особисто.

         А якщо щось і трапиться, то в Одесі завжди напохваті новий анекдот.

          Абрам з балкона дивиться не бійку, в якій приймає участь багато людей, і гукає в кімнату:

         –  Софочка! Терміново телефонуй Мойші,  нехай везе сюди бочку квасу. Скоро вони тут всі захочуть пити!

         О, не думайте, що у мене вже  відсутня жива зацікавленість подіями у власній країні і цікавлюсь лише минулим. Зовсім ні! Просто я вважав, що не пенсіонера то справа…

         Але, про те, що квасом  в подальшому не обійдеться, мене змусили замислитись події у місті 30 березня 2014 року. Я в той день вирішив побувати в літературному музеї на творчому вечорі пам’яті поетеси Галини Стрелецької.

         Добирався до літературного музею громадським транспортом і бачив, що на Куликовому полі зібралося більше, ніж звичайно, людей та особливого значення цьому не придав.

         Під час літературного вечора донька поетеси Юлія та її чоловік, журналіст Сергій Братчук читали вірші та раніше не опубліковану прозу поетеси. Кілька віршів, покладених на музику, виконала московська співачка і композитор Тетяна Пономарьова.

         Досить сказати, що всі твори поетеси об’єднують любов до рідного міста, радості  життя, і що характерно, любов та співчуття до людей. На жаль, рідкісне сполучення в наш непростий, жорстокий час. Що настають жорстокі часи я пересвідчився  по закінченню вечора. Там прозвучала пісня де є такі слова:

         Це край, де я родилась і живу,

         Де все для мене рідне

                                       – не байдуже,

         Де зірка з неба впала у траву….

         Це край моєї втіхи і сльози,

         Із рідним словом,

                                      з рідними піснями

         Тулюся до вкраїнської краси,

         Бо це взяла від батька і від мами.

         Цей приспів деякий час крутився  у моїй голові, допоки не повернув з вулиці Ланжеронівської у напрямку  пам’ятника Пушкіну.

                                      Біля Дюка

         Перед  міською радою в ряд стояли міліціонери. Побачив, що вони відмовляють групу молодих людей іти біля міськради до пам’ятника Дюку.  Я ж пройшов без будь-яких ускладнень.

         Уже потім я дізнався, що, можливо, саме в цей час біля  пам’ятника сталася  сутичка між проросійски налаштованими мітингувальниками, які за час мого перебування на творчому вечорі  прийшли туди від Куликового поля, з представниками „Правого сектору”. Допоки я дійшов від пам’ятника Пушкіну до Дюка, там уже міліція встигла нейтралізувати сутичку. Але  я про це  ще не знав. На відрізку ходи між цими пам’ятниками  людей було мало і, дійшовши до Дюка, знову побачив  шеренгу міліцейської охорони. Площа біля Дюка,  оточена не таким вже й щільним кордоном міліції, була вщент заповнена народом і кількість мітингувальників сягала іншого пам’ятника – російській цариці Катерині. А саме там  часто збиралися проросійськи налаштовані мітингувальники. Мені було відомо що такі марші від Куликового поля до пам’ятника Катерині організовувалися вже не раз. Але тепер мене вразила кількість. Не дуже помилюсь, коли перебільшу – тисяч п’ятнадцять. Ого – подумав. Це вже серйозно! Серйозно для  відстоювання цілісності України, адже Крим  уже анексовано. Керівництву Росії це запаморочило голову, адже за логікою подій, Одеса та область, як кільця ланцюга, з’єднавшись із Придністров’ям  відрізають нашій країні вихід до моря. Так це буде чи не так, я тоді чітко не уявляв, але те, що раніше проходило поза увагою, почав співставляти та аналізувати. Така кількість людей підказувала, що готуватися слід до найгіршого, що скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше – в Криму чи в Одесі? Адже розмежування людей відбулося по всій Україні, і в ній, по суті, виникли ніби дві окремі нації, що стали ворогувати між собою. Спочатку взаємне заздрісне роздратування, весь час наростаючи, і стало однією з причин того, що сепаратистські настрої мали успіх у Криму. Зрозуміло, що Росія активно веде свою гру і її просто закликами до невтручання у наші справи, не зупинити. Що ж, хай веде свою гру! Обставини примушують і покажуть, як себе поводити! Поки що, під впливом пропаганди, кожен веде себе так, як вважає необхідним. Але скидається на те, що скоро ми не зможемо і на вулицю вийти. Нова влада ще не спроможна регулювати процеси в розбудженому Майданом суспільстві. З досвіду своєї роботи знаю, що в мирному житті  людям потрібно остерігатись і навіть боятися криміналітету. Але некероване суспільство, серед якого криміналітет, – це  вже інша, небезпечніша гримуча суміш. Сила влади  саме в тому, щоб збалансовувати різнобічність поглядів, думок, характерів, дій і не давати їм  доходити до крайньої межі, межі відчаю, коли  людина  бачить, відчуває, що вона  нічого не варта, нічого особисто не може змінити так, аби навіть відносно спокійно жити в цьому прекрасному світі.

         Як би там не закликали політики всіх до активної життєвої позиції, більшість так званих пересічних громадян, коли все йде гаразд, не  надто переймається тим, що діється поза сферою їх повсякчасних життєвих інтересів. Як писав А. Чехов: „ …поки з обивателем граєш у карти, або закушуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть не дурна людина, але досить тільки заговорити  з ним про щось неїстивне, наприклад про політику або науку, як він заходить у безвихідь, або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути та й відійти”.  А коли  їм вже допекли, коли просто не дають нормально жити, під закликами різних політичних авантюристів втрачають постійний контроль і над своїми словами та діями.

         Ще з юності  мені запам’ятався, здається, ленінський вислів, що ідеї стають матеріальною силою коли вони оволодівають масами.

         Тоді я якось скептично ставився до  того вислову, а тут зрозумів. Ідея – це як пара. Вона може витати в повітрі, а може й розсіюватися. Але люди навчилися  керувати нею. Коли її  зібрати, сконцентрувати у певному напрямку, то вона  рухає і пароплави і паротяги. Так і ідея, коли вона концентрується в головах тих, хто зібраний для дії, стає матеріальною силою. Часто ця сила більш руйнівна, ніж будівнича. Якби жителі Землі навчилися її збирати докупи, керувати нею в цілості й весь час розумно, раціонально спрямовувати на людські душі для дії, то ми , відповідно до величних завдань людства, могли б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Бо ж Всевишній створив нас „за образом і подобою своєю”. А поки, що саме цим вміло користуються політики для досягнення своїх вузько корисливих інтересів і ті, хто звик переводити геть усе в житті на цифри, в гроші. Нажива – єдине, про що вони думають. Цікавить їх зовсім не те, порядно чи злочинно вони діють.  Найголовніше – чи вигідно це для них.

          Перед  східцями,  що від Дюка ведуть до  Морського вокзалу,  зчепившись між собою в ліктях, в повній захисній амуніції, з уже відомими багатьом  „демократизаторами” – ПР– 75 стояли міліціонери і  застережувальними вигуками „відійдіть, не підходьте!” не давали можливості вийти на сходи. Натовп шаленів. Вигуки в мікрофони в мікрофони підсилювачів звуку: „Одеса російське місто”, „Бандерівцям  тут не місце”, „Скинемо їх у море” і навіть нецензурна лайка з уст мітингувальників, перекривлені від гніву обличчя підсилили моє зацікавлення: що ж там на сходинках?

         Мабуть, тому, що в мене на обличчі був лише вираз цікавості, міліціонер пропустив мене поближче. Пройшовши до парапету біля фунікулера, глянув на сходи й між їхнім  другим і третім каскадом  побачив тих, на кого був спрямований гнів мітингувальників. Десь до сотні, теж екіпірованих  в захисну амуніцію, в шоломах та бронежилетах, зі щитами та битами в руках молодих людей, стояли напоготові дати відсіч, але не  відступали, хоча могли по східцях відійти в бік Морського вокзалу. Попри абсолютну чисельну перевагу тих, хто на площі  біля Дюка та Катерини, виразу розгубленості на їх обличчя я не побачив. Навпаки вони в свою чергу теж вигукували: „Слава Україні!”, та „Героям слава!”

– Хто то такі? – поцікавився  у міліціонера.

– Правий сектор.

         Тепер стало цілком зрозуміло в чому річ. Бійці „Правого сектора” розворушили, спокійне до цього життя  мітингувальників.

         Побоюючись, що таку кількість натовпу на площі навряд чи  зупинять міліціонери без зброї, відійшов від парапету і зацікавлено став спостерігати за мітингувальниками.  Дещо натреноване  око відрізняло  допропорядних людей від правопорушників, вихоплювало: оцей  просто з масовки, а отой – активіст.     Легко можна було вирізнити і людей, котрі, як і я, випадково потрапили на це дійство. Річ у тім, що в Одесі завжди багато приїжджих, відпочивальників з різних областей України. Помітно було, як то тут то там, серед загального, проросійськи налаштованого натовпу, організовувалися групки українців, які вступали в полеміку говорячи: „Яка Росія!? ,”Який Путін?”, „Одумайтесь!, „Чи ви не бачите, що коїться в Криму”, Боронь Боже нас від такого!”, „Тільки в єдиній Україні наша сила!”.

         До проукраїнськи налаштованих одразу ж підбігали налаштовані войовниче. Їхні  обличчя були перекривлені від якоїсь нелюдської насолоди, а очі з розширеними зіницями скидалися на очі божевільного. Вони поривалися кидатись у бійку. Та їх відсторонювали. Мудрі й розважливі завжди дотримуються думки, що переступати через межу ніколи не слід, і висловлювались: „ Відійдіть, це його погляд і він має право  вільно висловлюватись, так як і ти. Мітингуй, хто тобі заважає, ми ж тут ще не владу ділимо!”

         Дивлячись на озлобленість сторін, думав: це ж не переконання. Це результат ідеологічної обробки. Ідеологією завжди прикриваються, коли на хліб немає чого намастити.

         Як і буває на  зібранні, нерідко протестують люди необізнані й нетерплячі, які прагнуть почуттів, але зовсім не  цікавляться причинами, що їх породили. Вони завжди щось доводять, чимось вихваляються, галасують  де треба й не треба. Для таких видовище, свого роду розвага, заради якої вони усякого ладні простити, навіть злочинця Януковича. Шукаючи негайної розради своїх бід, часто вони тільки міняють одну халепу на іншу несвідомо роздмухуючи полум’я протесту на шкоду іншим і самим собі. А коли, навчені лихом, вони все ж довідуються, що їхня довірливість до „агітаторів” і була причиною їх бід, то кажуть: „Так ми ж нічого не знали!” Це для них як виправдання, ніби повторення слів Менандра(340-292р. до н.е): „Тому, хто нічого не знає, й помилитись ні в чому”. Погодьтесь, що мудрий вислів. Не хочу нікого ображати, але завжди треба пам’ятати про людські вади, а не тільки про  чесноти. Той древній вислів з простою народною прямотою доповнив наш мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722-1794): „Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче”.

         Цікавий калейдоскоп людських облич, настроїв і думок, уже стихаючи, все ще гудів  на площі, наче бджолиний рій. У того лише напіввідкрились від здивування уста, у того від захоплення широко відкрились очі. Інший  недовірливо, скептично поглядає з–під лоба, мовляв, радійте, але…

         Та раптом з гучномовців в руках почулася досить чітка команда: „Відходимо, відходимо організовано на Куликове поле”. Натовп став  гуртуватися і відходити з площі перед Дюком.

          Є певна межа , яку не слід переступати. Без відчуття цієї межі не може бути справжньої дисципліни. Я не великий стратег, але деякі висновки напрошувались самі собою. Невтішні висновки: все це зрежисовано. І ніяка пропаганда мене не переконає, що то стихійний вияв волі народу. Народ в цій грі не гравець, він лише карта і не часто козирна. Це лише здається, що все розвивається без керівництва, без системи і спрямовується невідомо куди.  Сучасна політика протиставляє людські сили одні одним, щоб нейтралізувати їх, замість об’єднувати і спрямовувати до певної мети, до кращого життя. Щоб там не говорили, а за роки незалежності ще не зуміли впорядкувати власність. В пострадянському суспільстві все ще йде  поділ  загальнонародного майна і накопичення первинного капіталу, особливо олігархічного. А за „300% прибутку”, як казав ще Карл Маркс, можна на багато які речі закрити очі – зокрема й на політичну орієнтацію окремих політиків, що враз перекрашуються. Особливо це видно з подій у парламенті. Та я  дещо відійшов від теми.

         Тільки проросійськи налаштовані стали відходити, як бійці з „Правого сектора” зі східців піднялись і знову стали біля Дюка. Кілька хвилин і на площі знову багато відпочивальників. Знову замайоріли  українські прапори, лунали заклики до єдності.

         Побувши на цьому вже не організованому мітингу, я спустився до Морського вокзалу, сів в тролейбус і поїхав додому.

                                               Про поле Куликове

         Уже біля залізничного вокзалу тролейбус наздогнав мітингувальників, які поверталися до Куликового поля, де на площі, біля будинку колишнього обласного комітету комуністичної партії, ще від зими  стояло наметове містечко. Звичайно людей стало значно менше, ніж було біля Дюка.

         Того дня все скінчилося більш-менш спокійно. Я тоді достовірно не знав, але не важко здогадатися, що все це було готуванням до серйозніших дій. Тепер ми про них дізналися і, завдяки телебаченню, дізналися дуже добре. Другого травня Одеса відчула щось близьке до жаху. Лише він дав зрозуміти те, що відомо з давніх–давен: хто грається з вогнем, той першим й обсмалиться.

         Справді, не відають що творять. Як тут не згадати діалог зі знаменитої „Похвали глупості” Еразма Ротердамського:

– А що жене туди безліч інших людей?

– Глупота, якщо не помиляюсь.

– Отже, я не один пошився в дурні.

– Так чого ти там шукав?

– Біди на свою дурну голову.

– Та її тут – хоч греблю гати.

         Я не очевидець тих подій, так що  їх наслідки бачив лише на телевізійному екрані. Але й від цього свідомість тремтить від страху.

         Мені, колишньому слідчому, за службовими обов’язками доводилось з’ясовувати обставини смерті людей як з природних, так і з причин злочинних дій. Дивлячись  новини співчував слідчим, які працювали на тому згарищі трупів, а ще більше замислювався оцінюючи, чого варті ще не охололі тіла.

         Пролита кров  – це той засів, урожай від якого пожинають найраніше. Перша кров, як це часто буває, не зупиняє, а лише вимагає крові за кров. Лише тоді,коли хоронять, коли жертви відчутні, коли, стоячи над викопаною могилою, відлуння грудки землі, в прощанні кинутої на домовину, гулко відбивається в свідомості живих і ніби запитують: за що, навіщо ця війна!? Вона ж ніколи не повертає  того, що забирає!

         А те, що йде війна, вже не потрібно нікому пояснювати. Йде неоголошена війна, йде вторгнення,  як росіян так і чужоземних найманців зі зброєю сусідньої держави. Незвична війна, у якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно, щодня, підраховувати свої. Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати несподіванок і зберегти цілісність держави можливо тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовує необхідність.

         Сумно усвідомлювати, але виходить, що є два табори українців,  а отже й дві України. А може, не дві, а навіть більше? Чому до  сепаратистів пішли переважно ті, кому найменше давала власна Батьківщина і  які самі створювали в ній усе? А ті, хто багатів з їхньої праці, заховалися і лише зрідка проголошують про свій патріотизм, очікуючи чия візьме. Вони всім натішилися, всім переситилися і люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Залякати таких марна спроба, – вони доводять будь-яку божевільну ідею до кінця, тасуючи карти у своїй фінансовій і політичній грі.  Всі наші розумні розмови про духовність, про примат моральності, здоровий глузд, для них – нісенітниця, дурниця! Людські жертви та горе людей для них ніби не існують. Це тиранія сильних і безсилля слабких.

         Радянська пропаганда, та й не тільки вона, завжди наголошувала про те, що рушійною силою історії є народ. І в Конституції України записано – джерелом влади є народ. Тут я дозволю собі навести  і використати поряд зі своїми роздумами рядки з  роману Томаса Манна „ Доктор Фаустус”: „Для тих, хто любить називати речі своїми іменами, в самому слові й понятті „народ”, завжди є щось архаїчно обачне, і він знає, що коли масу підбивають на лихі, ретроградні вчинки, її величають лише „народом”. Що тільки на наших очах і не зовсім на наших очах не робили в ім’я народу  такого, чого б , мабуть не зробили в  ім’я Бога, ім’я людства, чи в ім’я прав! Але народ таки дійсно завжди залишається народом, принаймні в його структурі є певний архаїчний шар..”.

         Слово „архаїчний” слід розуміти, як такий, що вийшов з ужитку, не відповідає сучасним вимогам. Інакше чим можна пояснити, що значна частина народу вірить у Бога, а йде голосувати за комуністів чи за сепаратистів!?

         Виборювали, виборювали віками омріяну незалежність і коли вона уже у наших власних руках, коли її потрібно розбудовувати до рівня світових держав, як горобці на полову, кидаємось, піддаємось ідеї федералізації. І, для мене це безперечно, як підступно вміло вона була запущена нашим „доброзичним” сусідом, котрий органічно не сприймає нашу самостійність.  Не сприймає настільки, що пішов на нас війною, яку, на думку тих, хто не в тім’я  битий, у нинішніх світових реаліях, уже не можна виграти. І пішов не без підготовки. Він, мов мисливець, підкрадався все ближче. Спочатку залякали народ фашизмом , і наша ж влада  постаралась якомога дужче роздути цю історію. Не пройшло. Згадали, що є бандерівці, – і східняки та Крим купилися на це. Про російський народ нема мови. Він настільки зомбований атиукраїнською пропагандою, що, погоджуюсь з вичитаним в Інтернеті: „ якби Путін почав запевняти свій народ, що земля  не кругла, а плоска, його б підтримали  шістдесят відсотків населення”.

         Я кажу про народ, але такий прадавній, щиро народний шар є і в самих нас, і, як чесно признатися, я не вважаю, що всі політики завжди це усвідомлюють кидаючи, як пробні  кульки „ мовне питання” чи „федералізацію”. А хіба на світі є хоч одна проста дорога?  Дивно, що люди, котрі піддалися на заклики йти, достовірно не знаючи куди, завжди намагаються й інших звабити на свій шлях. Не всім на  тому шляху добре йтиметься. Тож треба радше стримувати, ніж підштовхувати.

         Тут, по моєму, може допомогти лише література, що вчить гуманізму, проголошує ідеал вільної, досконалої людини. Але, як відомо, те що вражає примхливі душі письменників, не завжди хвилює широке коло читачів. Все це значно важче ніж думають! І як  сильно про це  каже Ліна Василівна Костенко:

         Прости мені,

                            мій змучений народе,

         що я мовчу.

                            Дозволь мені мовчать!

         бо ж сієш, сієш,

                              а воно не сходе,

         і тільки змії кубляться й сичать.

         Всі проти всіх,

                            усі ні з ким не згодні.

         Злість рухає людьми,

                            але у бік безодні.

         Як легко можна зруйнувати життєві цінності, що їх довгий, післявоєнний час, вважали недоторканими! В часи історичних потрясінь, а ми саме в такий час живемо, такі вартості, як правда, воля , право, розум і навіть мир  значно утратили силу і їх ніби відкинуто чи принаймні їм надано зовсім іншого змісту. Тут і війна називається якоюсь  „гібридною”, але марно сподіватись, що більшість залишиться в ролі того, хто хоче пересидіти цю війну в запічку.

         А щодо політиків, то їм потрібно озиратися не на архаїчні, а саме здорові сили народу. Бо примушуючи народ шукати так званої правди, вони свідомо відводять його від еволюційного шляху розвитку, штовхають на революційний, який здебільшого лише руйнує, а не будує.

         Ну,  а припустимо бойовиків проженуть. Що дістанемо в обмін на свої мрії? Хто скаже, що з лихом ми цілком розквитаємось?  Що ж буде простому народу тоді, невже знову все буде так, як і було? І тоді не мали великого статку і тепер, крім обіцянок  досить–таки  непевного майбутнього, не відчувається змін.

         В колі знайомих виказував, що ось, мовляв, до чого призводять прорахунки влади і почув  у відповідь:

         – О, невже ви нас вважаєте такими наївними? Не прорахунок, а саме точний розрахунок російської владної верхівки. Ми дорослі люди і всі ці балачки про закон, права людини, федералізм, захист мови, демократію… Це залишіть для мітингів! Ми дорослі люди і можемо обійтись без цієї демагогії. Єдине незаперечне право, яке існує на світі, – це право сили. А сила – в цьому вже  переконалися! – за нами. Україна наша і це не влаштовує Росію. Кожна розсудлива людина повинна прийти до висновку, що Росія, хоч і не вичерпала свої сили, не самогубець. Вона не зможе перемогти Україну за матеріальної і моральної підтримки США та країн Європи, а тим більше  протистояти НАТО. Путіну  потрібно збагнути, що не можна ворогувати з усім світом, навіть якщо він захищає високі принципи „русского мира”. Та й і ми уже навчені.

         Як з цим не погодитись. Поділяю позицію газети „ День”, яка так оцінює ті події: «одеське спалювання» стало точкою біфуркації в українській кризі.(Дозволю собі пояснити читачам цей термін. Точка біфуркації – зміна установленого режиму системи). Одразу після цих подій Україна була як ніколи близька до прямого російського вторгнення. Між 3 і 11 травня — датою «референдумів» на Донбасі — ми були максимально близькі до початку повномасштабної війни з Росією. Причому, якби не було подій 2 травня, загроза новоросійського сепаратизму продовжувала б нависати над Півднем країни так само, як і над Сходом. Дуже пасивно поводилося на той момент міське й обласне керівництво, й надто багато фактів свідчило про скупчення в Одесі значної кількості озброєних осіб, скажімо так, антиукраїнської політичної орієнтації. Безневинний, на перший погляд, табір прибічників «русского мира» на Куликовому полі був прикриттям для зовсім не безневинних громадян, готових виступити проти центральної влади зі зброєю в руках і підтримати можливу російську агресію.

         2 травня сталася акція попередження, а по суті багаторівнева спецоперація, всі закулісні таємниці якої розкриються хіба що в середньостроковій історичній перспективі. За тиждень до «апокаліпсису», що передбачався на 9 травня, в Одесі був нанесений фактично, превентивний удар по «колорадизації» Півдня. Ці події могли прискорити російське вторгнення, але в результаті мали протилежний ефект — зупинили його”.

          Цілком зрозуміло, що влада пообіцяла наказати винних, – щоб не кортіло нікому. Слушна чи помилкова думка – все одно я вважаю, що слідом за злочином повинна  неминуче настати розплата. Але ми всі ж розуміємо, що час не вернеш і результати розслідування мені, дещо знайомому з тим, як крутяться коліщатка механізму, названого правосуддям, не потрібно пояснювати. Добре знаю, що причина веде до наслідку, а від наслідку можна дійти до причини. На жаль, розглядати наслідки до вивчення причин – властивість нашого розуму.  Жодні причини, навіть із тих, які однаковою мірою засуджує мораль і закон, не зможуть сповна ні пояснити дії влади, ні виправдати тих, хто йшов проти тієї ж влади. Це як замкнуте коло. Які б прізвища, на якій стороні, – наслідки чи причини –  не назвали. Тим більше, що слідство ведеться в умовах неоголошеного воєнного стану, коли кількість жертв лише зростає.

         Лев Миколайович Толстой, геніальний російський письменник, який добре знав душу  свого народу, ще 1894 року, в своїй статті „Християнство і націоналізм”, не визнавав за росіянами почуття патріотизму. Називав його „грубим, шкідливим, соромним і поганим, а головне – аморальним”. Він ніби передбачав підготовлені дії російських „патріотів” по відношенню до  України пишучи: „Задзвонять у дзвони, одягнуться в золоті мішки довговолосі люди і почнуть молитися за вбивство. І почнеться знову стара, давно відома, жахлива справа. Заметушаться, розпалюючи в людей під виглядом патріотизму і ненависті до вбивства, газетярі, радіючи з того, що отримають подвійний доход. Заметушаться радісно заводчики, купці, постачальники військових припасів, очікуючи подвійних баришів. Заметушаться всякого штибу чиновники, передбачаючи можливість вкрасти більше, ніж вони крадуть звичайно. Заметушиться військове начальство, яке отримає подвійну платню і раціон, і  сподівається отримати за вбивство людей різні високопоціновані ними брязкальця – стрічки, хрести, галуни, зірки.

          … І тамуючи в своїй душі відчай піснями, розпустою і горілкою, почвалають відірвані від мирної праці, від своїх дружин, матерів, дітей – люди, сотні тисяч простих, добрих людей зі знаряддями вбивства в руках  туди, куди їх поженуть. Ходитимуть, мерзнутимуть, голодуватимуть, хворітимуть, вмиратимуть від хвороб, і, нарешті, прийдуть до того місця, де їх почнуть убивати тисячами, і вони вбиватимуть тисячами, самі не знаючи навіщо, людей, яких вони ніколи не бачили, які їм нічого не зробили і не можуть зробити поганого.

          … І знову ті люди, котрим це вигідно, з упевненістю стануть говорити, що якщо була війна, то це означає те, що вона була необхідна, і знову стануть готувати до цього майбутні покоління, з дитинства розбещуючи їх”.

         Геніальний письменник називає це „звичайними злочинами, які завжди випливають із патріотизму”, патріотизму не любити свою батьківщину, а ненавидіти чужу „во славу”, тепер проголошеного „русского мира”.

         З геніальною прозорливістю, підходячи до справи історично,  письменник показав, що такий „патріотизм” не є  любов до Батьківщини, а є  „хитрість і облуда”, яким перед народом хочуть виправдати свої криваві дії.

         Звичайно, говорячи про росіян, не забуваю, що потрібно мати на увазі чесних сміливих митців і простих громадян, котрі роблять висновки із сучасного становища в яке завів державницький режим.

         Різне розуміння патріотизму для українців у яких любов до Батьківщини безкорисна і в росіян, у яких вона проти когось. Із цієї борні для нас немає виходу. Від неї не можна самоусунутись. Тут треба або боротися, або втратити незалежність.

         Навряд чи хто з впевненістю зважиться вгадати, що нас жде у майбутньому. Ситуація надто критична, щоб впоратись із нею без критики, але не безнадійна. Надія на стабільне майбутнє є. Вона в допомозі світової спільноти зробити  і в нас відкритою владу. Владу яка опирається не на тверду руку, а на Закон. Не знаю як ви, а я вже впевнився, що нині немає великих державних діячів, за якими б сліпо йшла переважна більшість населення, а є тільки люди, більш або менш причетні до подій. Саме тому й потрібна сила Закону. Я віддав служінню йому 27 років і що я можу сказати? Мій висновок не надто оптимістичний, але надія є. Перші кроки до вступу в європейську сім’ю вже зроблені. Тепер від нас залежить: буде у нас громадянське суспільство чи, як і раніше, будемо сподіватися лише на владу, а не на власні сили?

         Опубліковано у Всеукраїнській незалежній громадсько-політичній газеті „Вільне життя” №№ 74-76 – вересень 2014 року