Петро Джерелянський. Два вірші

*          *          *

 

Листок з верхівки клена

Летить собі поволі…

Наталя чи Олена —

Дівча шукає долі!

 

Майбутнє гаптувала

Кольóрами листочка,

Було вже їй замало

Свого лише райочку…

 

Вітри лихі борнею

Стрічатиме дівчина.

Кохання ж — мов кирея

Для неї та хлопчини.

 

І серце найвірнішу

Підкаже їй стежину,

А він, за всіх рідніший,

Назве її — дружина.

 

Листочок золотавий

Ще й досі десь літає

І, вільний та яскравий, —

Життя земне вітає…

 

 

НЕ ЗАБУВАЙМО!..

 

Чому ми кажемо — він ворог,

Як є привітне слово друг?..

Не забуваймо ж, браття, Бога —

Ясніший стане виднокруг!

 

Чому не кажемо кохання,

А вперто твердимо війна?..

Бо ж зірка пізня й зірка рання

Насправді — зіронька одна!

 

Чому гучніше, аніж слава,

Гримить майданами ганьба?..

Обличчя ж і без балаклави

Такі, що зайва і стрільба…

 

Лише у слові тім — Росія —

Незмінно чуємо орда…

Про це Кобзар наш, як месія,

Усім нам знову нагадав.

 

Квітень-жовтень 2014 року