Ігор Михайлин “Тарас Шевченко в літературній публіцистиці Дмитра Донцова”

Цьогоріч ми відзначаємо 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Тож історикам журналістики варто особливу увагу приділити рецепції «Кобзаря» в українській літературній критиці, зокрема в тій, яка протистояла радянським інтерпретаторам з їхніми твердими намірами вихолостити національно-визвольний зміст Шевченкової творчості, звести його до соціальної проблематики, оголосити «поетом передпролетаріату», «співцем бідноти», «поетом наймитів»[1]. І так далі в такому ж дусі.

Творець чинного націоналізму Д. Донцов, який справив грандіозний вплив на українську суспільну свідомість першої половини ХХ ст., був іще й самобутнім літературним критиком. Про це часто забувають, бо його слава як політика, ідеолога, філософа затьмарює його літературно-критичні здобутки. Тимчасом свої ідеологічні побудови Д. Донцов часто здійснював саме на літературному ґрунті, розуміючи, що могутній і потужний арсенал української літератури мусить бути використаний для завдань національно-визвольної боротьби, оскільки саме література має засадничо невичерпне в горизонтальному й у вертикальному сенсі коло споживачів.

У значній як на сьогодні дослідницькій літературі про Д. Донцова (О. Баган, С. Квіт, С. Кость, Г. Сварник, М. Сосновський, М. Чугуєнко, Ю. Шаповал) переважає прагнення змалювати його політичний портрет, подати еволюцію філософських та політичних поглядів, окреслити ідеологічні постулати. Про літературну критику (чи публіцистику) розмова тільки-но починається. Рецепції образу Т. Шевченка окремо ніхто з дослідників не торкався, що визначає наукову актуальність нашої розвідки.

Використання літературної критики як простору для розгортання політичних чи ідеологічних побудов — певною мірою традиція тоталітарних суспільств, оскільки публіцистика –– то твори прямої дії, які не визнають прийому алегорії чи підтексту. У лиху добу публіцистика ховається в літературну критику або в саму літературу. Загалом, це не нова думка, і термін «літературна публіцистика» вже побутує в науці. Зокрема він використаний у праці Л. Новиченка «За законами гідності», яку цей автор присвятив публіцистиці О. Гончара. «Доповідь на V з’їзді письменників республіки, –– відзначив він, –– то, звичайно, літературна публіцистика»[2]. Безперечно, літературною публіцистикою була й критика Д. Донцова.

Провідний дослідник творчості Д. Донцова Олег Баган бачить чотири періоди його зацікавлення літературою. Перший — у часі 1907–1914 рр., коли Д. Донцов активно співробітничає з «Українською хатою» й навчається в М. Євшана. Другий припадає на роки Першої світової війни (1914–1918). Третій період «вісниківський», розташований у часі редагування Д. Донцовим ЛНВ і «Вісника». Четвертий період — «діаспорний» — розгорнувся в повоєнний час.

На наш погляд, насправді перший і другий періоди становлять єдність, мусять бути об’єднані на підставі внутрішньої тотожності. У цей час літературна критика ще не цікавила Д. Донцова, він звертався до неї принагідно, зайнятий переважно створенням ідеологічних та політичних побудов. Саме для таких побудов він використав авторитет Т. Шевченка. Це «датські» твори, тобто такі, які були написані до певних ювілеїв. Стаття «Компактна більшість і Шевченко» («Українська хата», 1914, № 1) — до 100-річчя від дня народження, а «Шевченко і наша генерація» («Шляхи», 1916, № 3) — з нагоди 55 річниці його смерті. Але, зрештою, ці дві статті написані на одну тему — пізнання Шевченкового феномену в політичній площині.

У першій статті йдеться про те, до якого стану соціальної репрезентації слід віднести Т. Шевченка. Ключове поняття цієї статті — компактна більшість — загадкове у своїй сутності, бо скидається на оксюморон. Більшість не може бути компактною за визначенням. Компактною може бути тільки меншість. Але смисл поняття, запровадженого Д. Донцовим, — у тому, щоб позначити в такий спосіб кола української поміркованої, ліберально-демократичної інтелігенції, яка є репрезентантом більшості. Т. Шевченко до неї не належав.

Провідне гасло української ліберальної демократії — демократична Росія, яка нібито повинна в межах нової демократичної імперії задовольнити національні прагнення українців. Т. Шевченко був запеклим ворогом цієї ідеї. Він кликав «зірвати кайдани» національної неволі. Його головна інтенція — «глибока, пристрасна, стихійна зненависть»[3], яка властива «мові всіх реформаторів людськості, від Лютера і до Марата і Сен-Жюста»[4]. «Протест проти національного гніту, — відзначив Д. Донцов, — ось що робить з Шевченка поета, однаково зрозумілого і його сучасникам, і нам, і нашим нащадкам»[5].

Це власне і все, що написано в цій статті про Т. Шевченка. Решта — про хворобу українського руху, яка, на думку автора, полягала в зраді (або нерозумінні) головної Шевченкової інтенції, у доведенні того, що імперія не може бути демократичною, а сподівання українців на задоволення своїх національних потреб з чужих рук — утопія. Порятунок — у поверненні до шевченкових ідей, для чого спочатку потрібно їх зрозуміти, усвідомити. Д. Донцов вважав, що такий рух уже розпочався. У жовтні 1912 року купка української молоді винесла на вулиці Львові і Чернівців ідеї Шевченка. Але компактна більшість засудила цей порив, як авантюру, прирівняла цих юнаків до героїв чорної сотні, що товчуть чужі шиби. Бо вони є демократи, а демократи мусять боротися лише «культурними» засобами. У статті ще багато прикладів, але й наведеного досить, щоб зрозуміти Д. Донцова.

Свої думки він продовжив розвивати в статті «Шевченко і наша генерація». У ній Т. Шевченко показаний як носій «духу безкомпромісовості»[6]. «Той непогамований дух, що бридився всякими компромісами, жив у Шевченкові»[7], — відзначив Д. Донцов. Особливого захвату заслуговує й те, що «програма безоглядної боротьби з московським наїздом у всякій його формі»[8] була висловлена в Миколаївській Росії, коли вона диктувала свою волю Європі, а Україну поставила на коліна, впоравшись з її сепарастичними «подригами». Політичний заповіт Т. Шевченка в тому, що він був «великим ворогом Москви»[9].

Окресливши в такий загальний спосіб творчу індивідуальність Т. Шевченка, Д. Донцов знову залишив його й пірнув у море політики. Так, відзначив він, наша генерація маніфестує своє українство, не тільки пишучи вірші, але й роблячи політику, а політика й компроміс — речі тотожні. Але є компроміс — і компроміс, заявив Д. Донцов: компроміс у виборі засобів для досягнення незмінної мети і компроміс щодо самої мети. У першому випадку без них не обійтися. У другому — вони неможливі.

І знову ж, за Д. Донцовим, українська політика істотно відбігла від Шевченкової традиції. «Найвища засада української політики — пригинатись до землі перед кожною силою»[10], наче ми не 30-мільйонний народ, другий за чисельність в слов’янстві. Наслідком цього стала дезорієнтація найширших мас, деморалізація суспільності, нездатність до якоїсь поважної акції, внутрішнє безсилля нації і зниження пошани до неї ззовні.

У фіналі статті Д. Донцов повернувся до Кобзаря. Українська політика ще далека від ідей Т. Шевченка, від його надій на велике майбутнє народу не тому, що ми щось для когось зробили — і тепер заслужили на ласку, а тому, що інакше, як говорить поет, «сонце встане і оскверненну землю спалить!»

Для цього першого періоду літературної публіцистики Д. Донцова характерний сумарний погляд на Т. Шевченка, прагнення осмислити його головні ідеологічні постулати, зіставити їх із сучасністю. У статтях відсутній розгляд окремих творів Т. Шевченка, натомість багато прикладів із сучасного політичного життя, які осмислюються в площині Шевченкової ідеології.

Якщо традиційно теорія літературної критики виокремлює два її найважливіші функціональні різновиди: естетичний (з наголосом на самодостатності літературного твору) і соціологічний (з наголосом на розгляді відображеної у творі дійсності), то творчість Д. Донцова дає підстави виокремити третій тип літературної критики — ідеологічний (з наголосом на репрезентації тієї ідеології, філософії, які відстоює в своїй літературній творчості письменник).

Цей різновид ідеологічної критики на повну потужність розвинув Д. Донцов у «вісниківський» період, але на цей раз його літературна публіцистика наповнилася цілком реальними спостереженнями над конкретними творами і творчістю Т. Шевченка в статтях «В мартівську річницю» (ЛНВ, 1925, № 5), «Пам’яті великого вигнанця» (ЛНВ, 1926, № 5), «Спростачений Прометей» (ЛНВ, 1929, № 1) «Козак із міліонна свинопасів» («Вісник», 1935, № 5), «Шевченко і Драгоманов» («Вісник», 1938, № 9). Нас цікавить загальна концепція Д. Донцова, тому доведеться відмовитися від деяких нюансів і сприйняти ці твори як певну текстову єдність.

Д. Донцов виокремив п’ять найголовніших ідей Кобзаря.

Ідея перша полягає у витлумаченні Шевченкової концепції громади. На відміну від традиційного погляду, висловленого в приказці «Громада — великий чоловік», за Д. Донцовим, Т. Шевченко у своїй творчості оскаржував громаду. Для нього — це інертна більшість, якій він адресував увесь свій гнів. Він вважав, що в мерзенності світу винні не царі, а «лише ті, що дають безкарно розпинати свого Бога»[11], великі мають силу лише над малими й нікчемними: «Дрібніють люди на землі, / Ростуть і висяться царі». Д. Донцов так розтлумачив цю думку Т. Шевченка: «Не тому „дрібніють люди”, що „висяться царі”, а тому „висяться царі”, що „дрібніють люди”». Але так було не завжди, колись було інакше — у нашому давньому минулому, коли й трупи були орлами. У цей світ і прагне Т. Шевченко.

Прагне за допомогою своєї фантазії. Це друга ідея, яку Д. Донцов виокремив у Т. Шевченка. На відміну від традиційного погляду на Т. Шевченка як на реаліста, Д. Донцов як літературний критик говорить протилежне: Т. Шевченко жив фантазією, замками в повітрі. Він не відображав життя, а творив його. «Свобідне і повне життя, вільна гра людської енергії, — відзначив Д. Донцов у статті «В мартівську річницю», — се була його фантазія, що не корилася життю, а формувала його, як Бог людину по своїй вподобі; що негувала світ, бо не знаходила собі місця в його тісних границях»[12]. Не кари лякався він, і не того, що йому затулено уста, а лиш того, що його пророча фантазія лишиться не сприйнята, «не перенесуться на землю його фантастичні замки»[13].

Міру сприйняття сконструйованого ним художнього світу в людську свідомість він подав у концепті «Слави». Це третя його ідея. За Т. Шевченком, здобути славу — це значить «панувати над думками окруження»[14]. Він розумів, що слава не конче уділ добрих, але й катів; і щоб завоювати славу й самому треба відваги стати «катом», що разом із смолоскипом у руці часом доведеться нести й власну шибеницю на плечах. Але він був готовий до цього: принести себе в жертву заради слави і до того, що ця слава виявиться не доброю, а злою.

Четверта ідея стосувалася ролі демонічного в житті. Услід за Аристотелем, Т. Шевченко був переконаний, що natura demonia est, non divina (природа демонічна, а не божественна). Йому була близька ідея книги Йова, де Сатані надається право творити зло. Він вірив у своє пророче посланництво і в свою фантастичну правду, яка давала йому змогу не схиляти чола перед іншими, не своїми богами, не визнавати їх. І навіть, коли йому здавалося, що його Бог, у якого він вірив, занадто довготерпеливий, толерує зненавиджений ним світ, то він відвертався від такого Бога. Він мав власного Бога, наголосив Д. Донцов, як мали його Магомет, хрестоносці, які «ріками точили» в його славу «кров ворожу». Таким був Господь Бог Т. Шевченка.

І тут ми підходимо до його п’ятої й головної ідеї — зла в світі. Безумовно, вона була популярна в європейській художній свідомості після запровадження її туди Ш. Бодлером у книзі віршів «Квіти зла» (1857), заглиблена у філософію після книжки Ф. Ніцше «По той бік добра і зла» (1886). Стала звичайною справа написання книжок на цю тему, пов’язаних з витлумаченням літератури, як-от: «Добро і зло в творчості графа Л. Толстого і Ф. Ніцше» Лева Шестова (1900).

Під пером Д. Донцова зло в Шевченковому «Кобзарі» постає як величезний концепт, який у своєму полі утримує численні споріднені поняття. Спочатку про саму категорію зла. У чому її джерела? У ненависті Т. Шевченка до дійсності, наявного світу.

Цій категорії Д. Донцов присвятив цілу статтю «Пам’яті великого вигнанця». Найпростіше прокоментувати цей заголовок на біографічних засадах — Т. Шевченко справді більшу частину свого життя прожив на чужині. Образ чужини так само глибоко семантичний для його творчості. Але Д. Донцов не торкався цього значення. Він говорив не про це вигнанство, не про біографічне, а про творче. Т. Шевченко був самохітним вигнанцем із свого часу й простору, бо його фантастичний ідеал не знаходив собі місця в його соціальному довкіллі, яке було позначене тотальним рабством. Т. Шевченко рабом бути не хотів і розумів, що на засадах любові й добра рабства позбутися неможливо; він розумів: аби не жити рабом, треба не тільки щось любити, але й ненавидіти. «Він був свідомий, — відзначив Д. Донцов, — таємничої сили зла в світі»[15]. Усе нове — зле, бо воно хоче повалити старе, а повалити старе без війни з ним, без ненависті до нього неможливо. Щоб здобути волю, треба, щоб «котилися голови буї», треба ризикувати життям, проливати за свою волю кров, а не сльози.

Тимчасом головним настроєм українства Шевченкової (та й пізнішої) доби було очікування Божої ласки, здійснення абстрактної справедливості, яка мало б допомагати добрим і принижувати злих, незалежно від їхніх власних зусиль, лише в подяку за їхні добрі наміри й терпіння. Ця ідея була цілком чужою Т. Шевченкові. У розумінні будівничої функції зла джерела його образу «злої долі», яку він закликає Бога дати йому. Він ненавидів спокій, чухання лобів, примирення з рабством; за щастя він вважав — вирватися з вбиваючого душу безділля. Поруч із «злою долею» глибоко семантичним виступає в нього образ «слави злої», до якої він звертається: «Роби, що хочеш, з темним зо мною, тільки не кидай!»; «За тебе марно я в чужому краю / Караюсь, мучуся… але не каюсь!..» Зло — цілющий бальзам на його зранене серце, яке він «ядом гоїть», він вже «не плаче, не співає, а виє совою». Д. Донцов слушно відзначив, що сова тут — не знак мудрості, а «лиховісна емблема зла»[16]. Зло для Т. Шевченка — це чин, а в чині — спасіння.

У полі концепту зла виступає поняття лиха. І знову його супроводжують зовсім не негативні конотації. Навпаки, він обожнює (за Д. Донцовим — «адорує») той час, коли «запорожці вміли панувати»; ото тоді в Україні «лихо танцювало», а козацька воля «лихом засівала поле». Тому він кохався в минувшині, бо там знаходив зразки того лицарства, яке готове було на засадах зла захищати Україну.

Концепт зла збагачує образ світової пожежі. Т. Шевченко оголосив війну світові. Він прагнув до утвердження в ньому власної правди, будь-якою ціною. Цей образ світової пожежі, у якій нищиться старий світ і виникає новий, заповнює багато поем Кобзаря («Гайдамаки», «Гамалія»). Нарешті, він використовується для позначення внутрішньої драми поета: «А дай жити, серцем жити / І людей любити, / А коли ні… то проклинать / І світ запалити!» і після того цей образ «стає понурим і грізним акомпанементом всіх його пізніших творів, його нав’язливою думкою»[17].

Третім виявом концепту зла є образ пекла. Д. Донцов нагадує, що за «славою злою» поет готовий «у пекло пошкандибати». Пекло наготовлене для душ із «Великого льоху». Одну з них не пускають у рай не тому, що вона зробила щось зле, а навпаки, за те, що гетьманові Богдану «вповні шлях перейшла», коли той їхав до Переяслава присягати Москві. Другу душу за те, що «цареві московському коня напоїла», коли той їхав на Полтаву. Третю — за те, що усміхнулася немовлям цариці. За Д. Донцовим, Т. Шевченко «смакує своє пекло», «з насолодою занурюється в світ своїх пекельних видив»[18].

Д. Донцов витлумачує Т. Шевченка не як поета народного, не як поета «безобличної юрби», а як поета національного, поета «козацької землі», лицарського стану, української верхівки; козацькою наснагою він намагався підняти до національного чину своїх сучасників, він був «козак із міліонна свинопасів», який повів за собою здеморалізовану й принижену масу. Завершити огляд Шевченкової рецепції у «вісниківський» період, варто повернувшись до початку статті «В мартівську річницю», де Д. Донцов писав: ми шануємо й любимо Т. Шевченка «за той погляд на світ, який він нам дав, за ту писану нелюдськими словами й натхненну не людським патосом філософію життя, яка є великою вже через те, що не перестарілася й досі»[19].

У «діаспорний» період Д. Донцов у журналістиці не працював, але видав чимало літературно-критичних книжок. У цей час лише увиразнилася та грандіозна праця, яка була ним пророблена у «вісниківський» період, оскільки багато книжок складалися із статей, опублікованих у журналах раніше, у міжвоєнний період. Але на цей час припадає й поява нових розвідок, у яких глибше осмислювався феномен Т. Шевченка. До таких слід зарахувати статті «Поет лицарства українського» та «Козацька жінка у Шевченка» з книжки «Правда прадідів великих» (Філадельфія, 1952).

Особливою глибиною відзначається друга розвідка. Тут відсутній традиційний для радянських інтерпретаторів іконостас Шевченкових героїнь; немає Катерини з однойменної поеми, Ганни з «Наймички», Алкідової матері з «Неофітів». Натомість широко репрезентована козачка, яка «разюче нагадує постаті з наших дум»: Оксана з «Гайдамаків», Мар’яна з незавершеної драми «Микита Гайдай», Ярина з «Невольника». Це тип такої дівчини, що мовчки зброю подавала коханому, який відправлявся для захисту рідного краю. Т. Шевченко знову занурився в час, коли «лихо танцювало», вища українська верства — козацьке лицарство — носило мораль у собі, а не мало її навчатися з релігійних постулатів. Д. Донцов блискуче показав це на прикладі аналізу вірша Т. Шевченка «У тієї Катерини», де карається обман, брехня, підступність. У цій праці вже заявлений улюблений прийом, який виявився головним у літературній критиці Д. Донцова в «діаспорний» період — порівняння творчості різноманітних авторів. Тут зокрема вказано, що Шевченківський тип жінки продовжився в нащадках. «До таких типів належала Олена Пчілка, Леся Українка, Марія Башкирцева, одна з найславетніших жінок Європи ХІХ в. До таких типів належала Олена Теліга»[20]. Далі автор розглянув кілька віршів, де задекларовано її життєву позицію.

Розвиток ідей «вісниківського» періоду знаходимо в розвідці «Ідеї Шевченка про Бога і націю», яка увійшла до книжки «Туга за героїчним» (Лондон, 1953). У ній Д. Донцов відповів на запитання, як розумів Т. Шевченко причини занепаду України. На його думку, він властиво питався не чому впала Україна, а — за що? На це питання обов’язково слід було відповісти, оскільки «Бог Шевченка — це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, якого Провидіння кермує життям окремих людей і народів»[21]. Відтак, якщо існує божественна справедливість, то повинна існувати причина усіх явищ в людській історії. За Д. Донцовим, «причину цієї катастрофи національної знаходив Шевченко насамперед в дегенерації нашої провідної верстви, в дегенерації пастирів»[22]. Проти цієї верстви спрямована вся Шевченкова поетична пристрасть. «Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, — ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України»[23]. Що ж чекає в майбутньому українську спільноту? Відповідаючи на це питання Д. Донцов апелював до євангелійської історії: до Ісуса в одному місті привели всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох з них: тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Так буде й з українцями. «Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли укріпиться воля битися за неї, тоді лише спадуть з нього ланцюги рабства»[24]. Ця стаття істотно доповнила концепцію Шевченкової творчості, сформовану Д. Донцовим у «вісниківський» період.

Як уже мовилося, провідним прийомом літературної критики Д. Донцова цього періоду стало зіставлення творчості Т. Шевченка з іншими авторами. Але в нього є праці, де цей прийом виходить на перше місце, а відтак можна говорити не про порівняльний прийом, а про порівняльний метод у літературній публіцистиці пізнього Д. Донцова. Передусім ідеться про статті «Два антагоністи (П. Куліш і Т. Шевченко)» і «Шевченко і Драгоманов» з книжки «Дві літератури нашої доби» (Торонто, 1958) і розвідки «Шевченко і „квадрига вісника” львівського» з «Альманаху «Гомону України» (Торонто, 1964).

Зіставляючи П. Куліша й Т. Шевченка, Д. Донцов переконливо показав їх протилежність, антагонізм. Він звернув увагу, зокрема, на поправку П. Куліша до відомої поезії Т. Шевченка «Наш завзятий Головатий / Не вмре не загине… / От де, люде, наша слава, / Слава України!». П. Куліш виправив перший рядок на «Наша дума, наша пісня». Окрім того, що зникла блискуча внутрішня рима, що свідчить про поетичну глухоту П. Куліша, його поправка демонструє, що «Т. Шевченко бачив майбутнє України у відродженні і політичної ідеї і сили в козацтві, а П. Куліш — в етнографії й пісні»[25]. П. Куліш дістав дуже м’яке покарання в справі Кирило-Мефодіївського братства, тоді як Т. Шевченко відбув десятилітню солдатчину. Але й те м’яке покарання «протверезило» П. Куліша, зробило з нього лояльного громадянина Російської імперії, який хіба що розмовляв і писав по-українськи. Свідченням цього стала його капітулянтська післямова до «Чорної ради» та багато інших праць, у яких він з ненавистю писав про Шевченка, козацтво, натомість підносив культурницьку функції царизму. На думку ж Д. Донцова, «смішно було говорити про „високу культуру” Петра і Катерини, які принесли в Україну варварство кріпацтва і батуринської масакри. Смішно було гудити гайдамаків за їх «не гуманність», а знаходити ту гуманність у московських тиранів. Смішно було обвинувачувати в „руїнницькім” дусі Хмельницького, що був не лише революціонером, а й основоположником козацької держави. Що козацькі війни несли нераз руїну з собою? Але хто ж приносив ті війни в Україну, в її культуру, як не ті „культурники” з Московщини і з Польщі, яких славословить Куліш?»[26]. П. Куліш ненавидів Т. Шевченка, бо був представником «свинопасів», які змирилися з рабством, а Т. Шевченко репрезентував «викінчений тип аристократа, в якому втілилися всі прикмети й чесноти козацтва»[27].

Стаття «Шевченко і Драгоманов», щоправда включена до книжки з «Вісника» 1938 року, так само показувала антагонізм Т. Шевченка і його антипода М. Драгоманова. Д. Донцов здійснив це шляхом аналізу книжки М. Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1878). У цій праці М. Драгоманов постав як «національно вихолощена душа»[28]. Він злякався Т. Шевченка і засудив його на громадську смерть. Такі, як М. Драгоманов, обманювали український народ, підсовували йому не справжнього, а свого Т. Шевченка, прагнучи спростувати його роль великого національного пророка.

«Різні джерела їх мудрості й різна сама їх мудрість», — писав у підсумку Д. Донцов[29]. У одного — пристрасна любов до свого і в наслідку логічна ненависть до агресивного чужого. У другого — принизливе братання з тим чужим. У одного — розуміння життя як пишної феєрії, трагічної, страшної, небезпечної і віра в людину як активну дієву силу історії. У другого — розуміння життя як автоматичного поступу, як пристосування до обставин, які (а не людина) є вирішальним чинником. У одного — містика й фанатизм в досягненні своєї мети. У другого — цілковита свобода від «національних пристрастей», чесноти національного євнуха. У одного — правда своєї нації («породи»). У другого — пов’язування «своєї» правди з якоюсь чужою, без чиєї санкції своя правда не сміє жити.

У статті про Т. Шевченка і квадригу «Вісника», навпаки, йдеться про пророщене зерно Шевченкової поезії, про тих поетів, які підхопили містичний пафос поезії Т. Шевченка, понесли його ідеї далі. Це — Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич і О. Теліга. На прикладі аналізу багатьох їх віршів Д. Донцов прийшов до висновку: «Навіть побіжний погляд на творчість вісниківської квадриги відкриє, як пересякла вона духом Шевченкової музи. Передчуття, певність приходу дня Господньої кари, великого судища. Неминучість зудару засадничо собі ворожих духовних сил — Добра і Зла, божеського і диявольського… Смертельний змаг не з якимсь режимом і не за матеріальне щастя, а за душу людини… боротьби, не угоди з слугами диявола на землі, зі ордою московською та її спомагачами…»[30].

Унаслідок повоєнних студій Т. Шевченко постав у широкому культурно-історичному контексті, серед своїх сучасників і нащадків, опинився в осередді літературної, а ще більше — ідеологічної й політичної боротьби. Його постать в інтерпретації Д. Донцова набула об’ємності, багатовимірності, а його творчість — глибини, до осягнення якої ще йти та йти наступним поколінням. Він постав справжнім пророком, який виводить свій народ з неволі.

У цілому ж підбиваючи висновки розвідці про Т. Шевченка в літературній публіцистиці Д. Донцова, найлегше було б сказати річ традиційну: Д. Донцов як політик поставив собі на службу літературу. Але це була б неправда або не вся правда. А вся правда полягає в тому, що Д. Донцов як самобутній літературний критик розкрив для читацької аудиторії іманентні змісти «Кобзаря», які багатьом сучасникам і нащадкам були недоступні з ідеологічних причин. Створення української України — мета, до якої рухається українська спільнота, — неможливе без видання повного академічного зібрання творів Д. Донцова та осмислення його спадщини. Хочеться вірити, що ця подія — не за горами.

Опубліковано:

Михайлин І. Л. Тарас Шевченко в літературній публіцистиці Дмитра Донцова / Ігор Михайлин // Українська періодика : історія і сучасність : доп. та повідомл. одинадцятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 29-30 листопада 2013 р. / НАН України, ЛННБУ ім. В. Стефаника, НДІ пресознавства; за ред. М. М. Романюка. — Львів, 2013. — С. 518—530.

Михайлин І. Л Про Шевченка і не тільки : Наукові розвідки, есеї / Ігор Михайлин. — Х. : Майдан, 2014. — С. 233–248.

Михайлин І. Л. «А дай жити, серцем жити…» : Тарас Шевченко в літературній публіцистиці Дмитра Донцова» / Ігор Михайлин // Літературний Тернопіль. — 2014. — № 3(60). — С. 17—24.

 

a2014rosty