Ігор Михайлин “Ганна Ткаченко як художній феномен (виступ на презентації роману Ганни Ткаченко «Таємниці червоних поколінь» 19 листопада 2014 року)”

Я один з учасників цієї книги, бо в ній уміщено мою передмову до роману, а у вигляді післямови — моє розгорнуте інтервʼю з Ганною Панасівною. Я розумію з виступів, що ці тексти так само прочитані присутніми і це усуває необхідність повторювати їх головні ідеї. Я спробую сказати про інше.

За короткий час Ганна Ткаченко буквально увірвалася в літературу. Не в тому сенсі, що наробила багато галасу, а в тому сенсі, що приголомшила письменницьку спільноту силою свого таланту і силою художньої правди, про яку вона нам розповіла.

Я скептично ставлюся до пізніх початків у літературі. Логіка тут така: все життя людина займалася чимось іншим, а опинившись на пенсії, раптом подумала: чому б мені не стати письменником. Як у Маяковського в поемі «Хорошо»: «Сидять папаши, / Каждый хитр. / Землю попашет — Попишет стихи». Нібито стати письменником — це робота, яка не потребує ніякої підготовки. Я мав справу з такими особами й написаними ними текстами, які максимум дорівнювали журналістським нарисам, розповідали про те, що сталося з їхніми авторами колись.

З Ганною Ткаченко все інакше. Вона використала життя для набуття життєвого досвіду, збирання матеріалу в скарбничку своєї памʼяті, щоб потім вибухнути несподіваними творами.

Теоретично можна припустити, що кожна людина може написати в своєму житті одну книгу — про саму себе. Але не тоді починається справжній письменник. Справжній письменник починається там і тоді, коли вмикається його уява і йому стають доступні різноманітні сюжети, не повʼязані безпосередньо з його життям. Таке доступне тільки потужному таланту. Саме таким талантом володіє Ганна Ткаченко.

Талант — це завжди таємниця. Не існує рецептів, звідки він береться, у кого виявляється. Це Божий дар до слова. Феномен Ганни Ткаченко в тому, що її прозові твори написані так переконливо, що читач мимоволі ловить себе на думці, що авторка все ж таки розповідає про себе, бо так глибоко знати й розуміти іншу людину та її життя просто неможливо. Це найголовніший секрет Ганни Ткаченко. Можливо, це секрет і для неї самої.

Її проза відзначається сміливістю в постановці пекучих проблем. З цього погляду — це, звичайно ж, соціальна проза. Але й глибиною характеротворення. І з цього погляду — це психологічна проза. Вона пише правду, подаючи життя у формах самого життя. І тому її проза — це реалізм. Але вона змальовує героя, який долає випробування, покладені на його плечі життям, а в окремих випадках додає ще дещо й з української демонології. А відтак — це романтична проза. Ганна Ткаченко пише красиво, естетично вишукано. І тому це у вищій мірі художня проза. Її герої багато говорять між собою, пояснюючи свої переконання й життєві позиції. І тому це — драматургічна проза. А в цілому Ганна Ткаченко — це синтез усього сказаного.

Ганна Ткаченко — загадка. І коли я це став розуміти, я запропонував їй дати мені велике розгорнуте інтервʼю про себе, ще гаразд не розуміючи, як ним далі можна скористатися. Воно увійшло в книгу «Таємниці червоних поколінь». І — чесне слово — не є в ньому зайвим. Ганна Ткаченко розкрилася в ньому як творча особистість, письменник, людина. Я хочу висловити подяку присутньому тут Анатолію Петровичу Стожуку за розуміння нашої концепції книги й згоду вмістити інтервʼю в цій книзі у вигляді післямови.

Мені здається, що в нашій письменницькій організації багато письменників, достойних поважної критики, усілякої уваги. У кожного є гарні твори. Шкода, що для нашої харківської журналістики ми всі ніби не існуємо. Можливо б, нам якимись спільними зусиллями спробувати повернутися в медіа. Існувала ж на телебаченні програма Івана Перепеляка «Літературі зустрічі» й «Слово із Будинку слова». Можна б ефективніше використовувати й «Березіль», продовжити «Квартали».

Передмову я назвав «Мовчазне покоління заговорило». Будь-який тоталітарний режим — і комуністичний у тому числі — не передбачає діалогу з народом, кидає в тюрму людей за вільне слово. Радянська Росія під назвою СРСР була такою тоталітарною державою. Література в ній ніби й існувала, але мало чим відрізнялася за пропагандистськими функціями від журналістики. На покоління, яке зараз працює в літературі, лягає відповідальність сказати чесне й правдиве слово за ті покоління, які силоміць змушені були мовчати. Ганна Ткаченко говорить від їх імені. Не тільки в романі «Таємниці червоних поколінь», але й у романі «І засурмив третій ангел…» і в повісті «Летіла зозуля» і в оповіданнях, які увійшли в цю книгу.

Спілкування — це благо, діалог — це благо. Щастя — коли тебе розуміють. Це щастя розуміння життя дарує своїм читачам Ганна Ткаченко. Її новий роман — результат значного творчого напруження, мобілізації духовних сил. Це великий успіх авторки. Хотілося б, щоб до неї прийшло заслужене визнання і цей роман мав вдячного читача