Роман КОВАЛЬ: «ПО СОЛОМИНЦІ, ПО КРУПИНЦІ ЗБИРАВ Я МОЗАЇЧНИЙ ПОРТРЕТ УТРАЧЕНОЇ УКРАЇНИ»

Цей дивовижний чоловік мешкає в дивовижній оселі, подібній радше до музею. На столиках і полицях – мініатюрні погруддя діячів Визвольного руху, раритетні мистецькі дрібнички, археологічні знахідки: старовинні монети, гарматні ядра, заіржавілі остови пістолетів. Стіни увішані українськими рушниками та портретами отаманів і полковників Армії УНР, відомих чи напівзабутих. Зрештою, в цьому і бачить Роман КОВАЛЬ своє завдання, свою життєву місію: зробити все, щоб жодне достойне обличчя, жоден леґендарний силует не зник у пітьмі забуття. Самовіддано і завзято вихоплює він із темних хвиль Лети безцінні деталі, з яких складається візерунок Української революції, відчайдушної й драматичної.

Роман Коваль – особистість наскільки цілісна, настільки ж і багатогранна. Історик і письменник, він є автором та упорядником десятків книжок, присвячених Визвольній боротьбі. Першою з них стала збірка документів і спогадів «Героїзм і трагедія Холодного Яру» (1996); тут автор наче перейняв естафету від Юрія Горліса-Горського… А ще Роман Коваль – редактор газети «Незборима нація», послідовний правий ідеолог, організатор просвітницьких та культурно-мистецьких акцій, меценат.

Улітку нинішнього року мені поталанило взяти участь у Фестивалі патріотичної пісні «Рутенія», що проходив у Києві, й не де-небудь, а на Майдані Незалежності. Після мого виступу ми з друзями напросилися до пана Романа в гості – на невимушену балачку. І почули чимало такого, чим хотілося б поділитися з нашими читачами.

 

 «У двобої націй завжди комусь не таланить.

Вже сумною традицією стало,

що не таланить саме нам, українцям.

Так сталося і в час Національно-визвольної революції

1917-1920-х років.

Але стверджую:

в особах польових командирів Гайдамаччини ХХ століття

Україна програла не скорившись».

Роман КОВАЛЬ,

із книжки

«Повернення отаманів Гайдамацького краю (2001)

 

 

«ДОЛЯ ПІДКАЗУЄ НАМ,

ЩО Є ВАЖЛИВИМ У НАШОМУ ЖИТТІ,

В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ НАШЕ ПРИЗНАЧЕННЯ»

 

– Пане Романе, мені здається, для людини Вашого крою ключове значення мають сімейні цінності, поняття роду, його історії. Які епізоди з Вашого родоводу стали для Вас знаковими, вплинули на формування Вашої особистості? Що сформувало Романа Коваля як українця, як письменника?

– Почну з того, що народився я 10 квітня 1959 р. у місті Горлівці на Донбасі. Моя мама, Надія Василівна Курило, викладач психології Горлівського педінституту, змушена була, йдучи на лекції, залишати мене, тоді ще немовля, по сусідах чи друзях. Віддавали мене й до української родини Миколи Винника, особливо тоді, коли до нього з Гуляйполя приїжджала в гості його мама – Олена Антонівна. Заколисуючи мене, вона співала старих українських, козацьких пісень, яких знала безліч.

У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалося, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Визвольних змагань, яка напевно не раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька.

Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці козацькі пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене… Хоч там що, але наприкінці ХХ – на початку ХХI століть, в епоху розчарування українською державністю, українському народові несподівано повернено цілий материк героїчної історії.

Обоє батьків родом з Київщини: мама – з Переяслава, батько – із села Гореничі. Мама дражнила його: «Змій Горинич». І ще говорила: «Боюсь я ваших гореницьких язиків, можете зайвого набалакати»… Вона була дуже обережною. Не дивно: адже в моїй родині були репресовані, були люди, які зазнали лиха від Москви. І це, безумовно, відіграло формотворчу роль у моїй долі. Коли я довідався про це, в мене виникла образа за моїх дідів… і бажання сатисфакції.

Один із дідів, батько мого батька Федот Васильович П’явко-Коваль, помер під час Голодомору. Він і справді мав фах коваля, жив заможно, тож його тричі розкуркулювали: забрали спершу коней, корів, кузню, а тоді й хату з металевими ворітьми. Як настав Голодомор, у діда ноги опухли, з них сочилася рідина, неможливо було взути валянки – довелося їх розпорювати… Батько розповідав, як проводжав свого батька на Київ, куди той вирушав у пошуках хліба. На своє лихо, хліб дід знайшов – півмішка; може, купив, може, за золото виміняв – хтозна. Та на шляху назад його вбили і відібрали хліб. Згодом нашим родичам переповіли моторошні подробиці: буцімто з убитого діда робили пиріжки й ковбаски і продавали їх на Святошинському ринку в Києві. Цим похвалявся той-таки комнезамівець, який розкуркулював діда.

Зазнав репресій і дядько моєї матері – Сильвестр Степанович Барик, родом з Куликова, що під Львовом. Це мій двоюрідний дідусь, який був мені як рідний – адже двоє моїх рідних дідів померло ще до війни. Він завідував кафедрою іноземних мов, володів сімнадцятьма мовами, був блискучим філологом – і античником, і германістом… Від мене довго приховували, що дід Сильвестр «сидів». Коли я дізнався про це, в мене у голові не вкладалося: дід Сильвестр, непохитний авторитет для мене, – і раптом тюрма, місце, де карають злочинців… Хіба мій дід, типовий галицький інтеліґент, міг бути злочинцем?.. Коли батько розповів мені про це, мама на нього напосілася: дитину, мовляв, каламутиш! «Але ж батько каже правду? – спитав я. – Якщо правду, тоді нащо на нього гримати?»

Історія діда Сильвестра дивовижна. Випускник Львівської ставропігійної гімназії, він у 1915 році разом з родиною втік з Австро-Угорщини на територію Російської імперії. За родинним переказом, у Куликові в них згоріла хата, – але я не виключаю, що Барики були москвофілами і наслухались брехливої російської пропаґанди, що лякала всіх «страшною» австро-угорською армією, яка буцімто відрізає жінкам груди, вбиває немовлят… Оселилися вони в Переяславі, де Сильвестр Степанович якийсь час працював конторником у книжковій крамниці Гліба Костянтиновича Дорошкевича. Гліб Костянтинович був братом професора Олександра Дорошкевича, очільника відділу середньої школи Департаменту вищої та середньої освіти Міністерства народної освіти у 1918 році.

Звісно, в добу УНР мій дід спілкувався й з іншими представниками проукраїнських кіл. Згодом слідчі використали цей факт, щоб звинуватити його в націоналізмі, створенні «контрреволюційної» організації, прагненні реставрувати УНР та приєднати до України Кубань… Я відшукав дідову справу в Центральному державному архіві громадських об’єднань. Слідчий з МҐБ, що допитував Сильвестра Барика, носив гучне прізвище Спіноза. Ось фраґмент зізнань мого дідуся: «Навчаючись у Львові, а потім в Петрограді, у мене зародились націоналістичні почуття, які пізніше оформились, коли я поселився у Переяславі. Не дивлячись на те, що Львівська бурса була москвофільською, але її склад був українським і ми не поділяли великодержавного поняття про існування єдиної російської нації, а вважали, що українська нація існує і ще покаже своє історичне лице»[1].

Мені пощастило знайти в Переяславі бабцю, яка замолоду була знайома з моїм дідусем. Коли я запитав її, за віщо, на її думку, його все-таки ув’язнили, вона відповіла: за українську мову. Закінчилася, значиться, українізація, і почали дідові натякати: «Сильвестр Степанович, пора кончать, переходите на русский». Він відмовився.

До слова, в одній камері з моїм дідусем сиділи Климент Квітка, чоловік Лесі Українки, і Григорій Епік…

Арешт зруйнував дідову родину: дружина його зреклася, зв’язок із сином Ярославом був розірваний. Відбувши термін, Сильвестр Степанович якийсь час учителював на Півночі, поблизу Архангельська, а з початком війни пішов ополченцем на фронт. Довідавшись, що він викладач німецької мови, його взяли у СМЕРШ перекладачем. Уявляю, чого він там надивився, скільки жорстокості і страждань перейшло перед його очима.

Батько мій – фронтовик, воював ще на фінській війні, яку, до речі, вважав несправедливою. Мав на грудях дев’ятисантиметровий рубець від глибокої рани: дісталося від фінського вояка багнетом. Удар міг бути смертельним, та врятували документи, що лежали в нагрудній кишені ватника. Ненависті до фіна батько не мав – визнавав, що той захищав свою землю, а отже, мав рацію.

Ще один промовистий епізод. Батько був у складі тих частин Червоної армії, що ввійшли до Відня. Й ось у центрі Відня один п’яний офіцер виймає, перепрошую, прутня з ширіньки і заходиться дзюрити навсібіч. Віденські пани й панянки охоплені жахом. Мій же батько схопив виродка за барки, затягнув до парадного і затопив йому по голові руків’ям пістолета. А руку мав важку… «Ти його вбив?» – запитав я батька. – «Не знаю. Я не дивився. Пішов собі далі…».

Це, між іншим, могло загрожувати карною справою. Якби зголосилися свідки, то міг батько й до таборів загриміти.

– А совєтська школа і совєтська преса культивувала образ солдата Червоної армії як благородного визволителя.

– Певна річ, у газетах і журналах такої правди тоді не писали. Але саме з таких окремих фактів, родинних оповідок і вибудовувався мій світогляд. 

– Пане Романе, Ваша перша освіта – медична. Що Вас спонукало до цього?

– Слухняність (сміється). Коли я закінчував школу, знайомі мого дідуся Сильвестра самі зголосилися допомогти мені зі вступом до медінституту. Мама сприйняла це з ентузіазмом. Я – ні: я хотів на історичний факультет. Але на історичному вже навчався мій старший брат. І мама каже: «Романе, один історик у сім’ї вже є, нащо нам другий? Краще лікуватимеш мене, як буду старенька…» То я й послухався.

Здобув спеціалізацію терапевта, працював дільничним лікарем, потім старшим терапевтом і завідувачем поліклінічного відділення… Якби я був совєтською людиною, то я б і лікарню очолив (сміється). Наша тодішня завідувачка мені була радила – тихенько так, сердечно: «Роман Николаевич, вступайте в партию! И переходите на русский язык… Через полгода начмедом будете!» Я на це так щиро розсміявся… Сказав: «Це неможливо». Мабуть, кілька десятків років тому мій дід на схожу пропозицію відповів так само…

– Добре, що часи були вже інші: за свою принциповість Ви поплатилися всього-на-всього кар’єрою.

 – Була в нашій поліклініці одна лікарка – російська шовіністка, яка вимагала, щоб я робив записи в амбулаторній картці російською: мовляв, іншої вона не розуміє, і внаслідок моїх «примх» можуть постраждати пацієнти… А я їй: якщо не хочете, щоб страждали хворі, вивчайте українську!

Різні траплялися історії… Якось викликали мене до хворого, який виявився відставним полковником ГРУ і клінічним українофобом. Теж вимагав від мене, щоб я говорив до нього російською. Демонстрував підкреслено вороже ставлення. Цитую: «Вы пришли к Иванову! – вот и разговаривайте соответственно…» Ставлення його до мене змінилося, коли з’ясувалося, що саме я після першого ж огляду поставив йому точний діагноз. Діагноз був невтішний – онкологія…

– Медична практика дає людині специфічний екзистенційний досвід, а відтак і особливий погляд на життя. Невипадково до канону світової класики увійшло чимало письменників, які за освітою були лікарями. Можливо, не так і погано, що Ви колись не пішли вивчати історію? Ми всі знаємо, якою заідеологізованою, тенденційною, а місцями одверто брехливою була історична наука в СССР.

– Я думав про це. Мабуть, тодішній мій вибір був слушним. Усе сталось так, як і мало бути. А то що? Надряпав би здуру щось про «вєлікую октябрьскую рєволюцію», а нині мені б тією статійкою в очі тицяли. Іноді я думаю: щось мене по життєвій дорозі веде… якась мудра сила.

– А яка сила привела Вас до Холодного Яру? Сьогодні Ви є президентом Історичного клубу «Холодний Яр», і в багатьох людей ці два слова – Холодний Яр – асоціюються саме з Вашим ім’ям. А з чого, властиво, починалося Ваше захоплення?

– Холодним Яром я захопився у 1994 році завдяки спогадам Юрія Горліса-Горського. Холодний Яр став частиною мого життя. Це був для мене дивовижно позитивний приклад – приклад людей, на яких і мені хотілося бути схожим. То вже згодом моє зацікавлення перейшло і на боротьбу на інших землях…

Час від часу трапляються непояснимі речі. У 1996 році, вже всерйоз захопившись Холодним Яром, я дізнався, що дружина Юрія Горліса-Горського Галина (у другому шлюбі Гришко) мешкає в США, у Флориді. Інтернету тоді ще не було, комунікація була обмежена, адреси її я не мав, і вийти на контакт із нею видавалося майже неможливим. Кілька днів поспіль я напружено думав: Галина Гришко, Галина Гришко, як знайти Галину Гришко?..

Іду я київським підземним переходом, що на Поштовій площі, і все мізкую про Галину Гришко. Вийшовши на світ Божий, повертаю до фунікулера. Побачив вагончик, який спускався з гори… І раптом прийшло: доктор Лисий з Міннеаполіса! Анатолій Лисий – член Української революційно-демократичної партії, тієї партії, членом якої є і Василь Гришко, чоловік пані Галини. Доктор Лисий точно знає її адресу! І в цей момент розкриваються дверцята вагончика фунікулера і доктор Лисий виходить мені назустріч…

Імовірності нашої зустрічі практично не було, адже ми мешкали на різних континентах, я навіть не знав, що він приїхав до Києва. А тут раптом, тієї ж миті, як я подумав про нього, він виходить мені назустріч із радісною усмішкою! І доктор Лисий справді дав мені координати Галини Гришко, з якою я нав’язав такий плідний контакт. Весь архів Юрія Горліса-Горського врешті опинився у мене.

Здається, таким чином доля підказує нам, що є важливим у нашому житті, в чому полягає наше призначення.

– Ви віруєте?

– До церкви не ходжу. Я хрещений у православ’я, та попри це не вважаю себе приналежним до жодної конфесії. Коли мені було п’ять чи шість років, бабуся водила мене до Володимирського собору, де Врубелем писані образи, казала, коли і яку ікону я маю поцілувати… На іконах було стільки слідів чужих губ, що я робив це неохоче. І все ж – то був мій дитячий досвід небуденності, урочистості…

– Сакральності.

– Можливо. Світ церкви разюче відрізнявся від світу повсякденного, вуличного. До того ж я любив і досі люблю запах кадила… Хоча до священиків у мене ставлення здебільшого скептичне. Мало серед них святих людей. Надто в Московському патріархаті. Піп, який працює на КҐБ, – це огидно. Уявіть лишень, йому вірянин сповідається, а піп потім доносить у КҐБ.

– Порушуючи таємницю сповіді…

– Саме це і вбило в мені повагу до інституції церкви як такої. Втім, з усіх священнослужителів найбільше порядних людей я зустрічав серед греко-католиків. Таким був мій досвід.

А взагалі, шануючи всіх віруючих людей, сам я схиляюся до дохристиянських уявлень про світобудову. І дійшов я такої простої формули: ми – люди і збагнути божественного нам не дано. Кожен має право на свої уявлення. Але коли людина каже: «моя віра найправильніша, а ви всі помиляєтесь», – це вже релігійний шовінізм.

Мені не подобаються чвари між нашими православними та язичниками. З обох боків забагато аґресії, нетерпимості. Бракує толерантності. Моя позиція така: якщо комусь віра в Ісуса Христа допомагає вершити подвиги в ім’я України – слава Ісусові Христу. Якщо на героїчні діла в ім’я нашої Батьківщини когось надихає віра в Перуна чи Дажбога – слава Дажбогові й Перуну.

– Себто найбільшою святинею є Україна.

– Безперечно.

Я вже сказав, що далекий від церкви, однак визнаю, що саме українська православна церква впродовж століть була тим муром, що боронив нас від асиміляції. На Холмщині, Підляшші, в Надсянні діяла українська православна церква, і завдяки їй спроби поляків окатоличити український народ виявилися малоефективними.

Мої приятелі-язичники дещо ображаються на мене, коли під час холодноярських ушанувань я – принаймні до завершення офіційної частини – не дозволяю їм творити їхні обряди над могилами воїнів-християн. Я кажу так: над могилами тих героїв, для яких святинею був Христос, ми можемо справляти тільки християнські обряди.

З іншого боку, хочу покритикувати такого визначного чоловіка, як протоієрей Петро Бойко – на моє переконання, найкращий голос українського радіо. Якось він, слухаючи мої оповіді про вояка і митця Михайла Гаврилка, виявив бажання зробити про нього цикл радіопередач. Але… відмовився від цього задуму, дізнавшись, що Гаврилко був прихильником язичницької віри. Як так можна?! Як можна так поставитись до людини, яка загинула за Україну, загинула у вогні?!.

Розумієте, Ніхто ж не має монополії на істину. Якось я чув по радіо виступ патріарха Філарета (цікава особистість, до речі: починав як ворог України, а виріс у патріота і співфундатора нашої державності). І Філарет каже: «Ісус Христос мав на увазі те-то й те-то». Нівроку – вкладати свої уявлення у вуста Христові! Мені це здалося богохульством (сміється).

Схожу помилку часто роблять деякі історики та краєзнавці – видають свої суб’єктивні уявлення за історичний факт.

– За наших часів до друку просочуються й деякі відверті нісенітниці. Пригадую, як понад рік тому ми всім товариством дружно реготали з одного маститого історика, який, удаючись до так званої «народної етимології», цілком усерйоз виводив давньогрецьку Трою від наших українських троїстих музик.

– Такі «дослідники» приносять більше шкоди, ніж користі.

Я ніколи не дозволяю собі відсебеньок, хоча, реставруючи історію Визвольної боротьби, й стикаюся з тим, що історична пам’ять у нас перервана, немає повноти інформації про події минулого. Носії цієї інформації знищені, а хто не знищений, той заляканий. Навряд чи за совєтських часів бабусі розповідали онукам, що відбувалося в їхньому селі кілька десятиліть тому, хто такі більшовики, чому вони прийшли і що коїли. На ці розмови було накладено табу. Що казати про інших, коли я сам, приміром, про Голодомор дізнався аж у 1989-му, маючи вже тридцять літ?

Отже, я чітко проводжу у своїх дослідженнях грань між тим, що я знаю, і тим, що я думаю. Тут допомагають вставні слова: «очевидно», «ймовірно», «можливо», «на мій погляд».

– Тобто – непевну інформацію подаєте не як факт, а як гіпотезу.

– Так. Я подаю свою думку. І підкреслюю, що це – моє припущення і не більше.

«БАНДЕРА НЕ МІЙ КУМИР.

БАНДЕРІВЦІ – МУЖНІ ВОЯКИ, АЛЕ…»

 

– Пане Романе, коли ви захопилися громадським життям і пішли до Української Гельсінської Спілки, як поставилася до цього Ваша родина?

– Мама – дуже неґативно. Хоча були вже часи перебудови, а потім настали й перші роки незалежності – її переляк не минав. Вона на мене буквально нападала: намагалася забороняти мені, дорослому чоловікові, батькові двох дітей, ходити на мітинґи, промовляти на них… Але я розумію внутрішні причини такої її поведінки.

Я, звичайно, був заводіякою і ризикував. Наприклад, п’ятого вересня 1990 року, в річницю проголошення Красного терору, саме я був ініціатором і організатором пікетування КҐБ на Володимирській у Києві. А ще ж Совєтський Союз був доволі міцним, іще кусався!

– Невідомо було, чим усе закінчиться…

– Потім один колишній студент мого батька зізнався мені, що він – офіцер КҐБ і що саме в той день перебував у приміщенні на Володимирській. Їм видали табельну зброю й наказали: якщо мітинґарі увірвуться всередину – стріляти на знищення…

А ми, пікетувальники, й подумати не могли, що в них може бути такий наказ. Тому, може, й були такими відчайдухами.

– Цьогоріч на Майдані теж мало хто припускав, що влада стрілятиме у протестувальників.

– Так, ми й уявити собі не могли, що людей будуть відстрілювати у брутальний спосіб…

– Чи був хтось, хто залучив Вас до українського руху? Чи мали Ви наставників, учителів?

– Ні, вчителів не мав, принаймні до 1990 року. Мої зацікавлення розвивалися стихійно – я йшов туди, куди вело серце. Я був антисовєтчиком, антикомуністом, любив усе українське, але націоналістом-державником я тоді не був. І взагалі мені здається, що до 1990 року переважна більшість українських діячів навіть у найсміливіших своїх мріях не уявляла незалежності України. Нині це мало хто визнає, а я визнаю. Дисиденти не були борцями за незалежність України – вони були насамперед борцями із совєтським репресивним режимом.

Один із небагатьох реальних самостійників – Левко Лук’яненко. І коли він, голова Української Гельсінської Спілки, написав був, що кінцевою метою діяльності УГС є створення незалежної української держави, його заклювали його ж власні побратими-дисиденти. Вони ж швиденько видали прес-реліз, у якому запопадливо пояснювали, що думка Лук’яненка – це думка самого Лук’яненка, а не УГС.

Та я повертаюся до Вашого питання про вчителів. Мені пощастило бути знайомим із Зеновієм Красівським в останні роки його життя. Це героїчна людина, останній провідник бандерівської ОУН у Краю, багаторічний політв’язень, жертва совєтської каральної психіатрії. Та попри таку складну, зламану долю, це була делікатна і чуйна натура. Поет. Він значною мірою й пробудив у мені зацікавлення історією Визвольної боротьби. Ми з ним інтенсивно спілкувалися. Він мені оповідав про своє життя, я йому – про справи в українських демократичних колах. По його смерті я йому віддячив: двічі видав його «Невольницькі плачі» й упорядкував разом із Віктором Рогом книжку про нього – «Жага і терпіння. Зеновій Красівський в долі українського народу». У тій книжці поєднано статті самого Красівського та спогади про нього.

Ну, а згодом, уже в процесі моєї роботи навколо мене витворилося ціле ґроно прекрасних українців – краєзнавців, кобзарів, поетів, скульпторів, громадських діячів, родичів повстанців… Мені радісно з ними спілкуватися, я сповнений любові й поваги до них. Хоча загалом я не дуже товариський. Побутових балачок, скажімо, терпіти не можу. Звик до самотності. На самоті легше працюється.

Бувало, що й розчаровувався в людях… Усяке було. Прикро згадувати, як виштовхали мене з Української республіканської партії. Такий собі Петро Борсук поширював брехню, буцімто я аґент КДБ і маю рахунок у лондонському банку. Він і далі меле язиком, наче не було всієї моєї багаторічної праці, наче не було десятків моїх книжок, із такою любов’ю написаних…

Пліток про мене вистачало. Журналіст Валерій Лапікура, приміром, уперто ліпив з мене антисеміта. Інші, навпаки, поширюють чутки, що я єврей (сміється).

– Одна з Ваших книжок має ефектний епіграф – слова Томаса Карлейля: «Історія світу – лише біографії великих людей». Оскільки таке підкреслювання ролі особистості в історії Вам близьке – поговорімо про особистості. Кого з історичних осіб Ви можете назвати коли не кумиром, то взірцем для себе? Майданівська юнь підносить на штандар ім’я Степана Бандери…

– Знову ж таки: одні мене називали продовжувачем справи Степана Бандери, інші казали, що я «типовий мельниківець»… Бандера не мій кумир. На мій погляд, це контроверсійна постать. У моїх кімнатах Ви можете побачити портрети Романа Шухевича і Євгена Коновальця, однак портрета Бандери не знайдете (показує на стіни).

– Але саме ім’я Бандери – притча во язиціх. Совєтська пропаґанда зробила з нього страшилку, всіляко демонізувала його образ, внаслідок чого у свідомості противників Москви Бандера перетворився на такий собі героїчний міф. Культ Бандери серед наших юнаків живиться духом протиріччя: «якщо Москва його ненавидить, то ми – прославлятимемо!» Але цікаво, якщо очистити ім’я Бандери від нашарувань міфологій та містифікацій – що залишиться?

– Демонізовано не лише Бандеру – демонізовано й Гітлера. А все тому, що війну він програв. Історію ж бо пишуть переможці.

В історії України важко знайти цілковито позитивного діяча. Чорно-біла палітра для оцінки нашої історії не годиться. Не можна однозначно оцінювати ні Хмельницького, ні Мазепу, ні Махна, ні Петлюру, ні Грушевського, ні Винниченка, ні Скоропадського… Ані того ж таки Бандеру.

Гітлер? Він був, звичайно, психом. Та ніхто не скаже, що він бездарний чоловік. Він геній. Злий геній. Але погляньмо на ту війну з точки зору українця: Гітлер був ворогом наших ворогів. Гітлер розгромив Польщу, яка відхопила була в нас величезний шмат землі разом зі Львовом, з мільйонами українців, що на тих землях мешкали. Гітлер пішов війною на найлютішого нашого ворога – Москву, яка хотіла стерти нас із лиця землі. Гітлер виявився нашим ситуативним союзником, хоч як дивно це звучить сьогодні. Його перемога над Москвою, розвал і дезінтеґрація СССР давали б шанс українцям та іншим поневоленим народам…

Хіба в інтересах українця було встромляти в той момент Гітлерові палиці в колеса?

– Пане Романе, але ж невідомо, як би поточилося життя, коли б ту війну Гітлер таки виграв. Я зовсім не впевнена, що гітлеризм окошився б на нас менш болісно, ніж сталінізм. Зрештою – мабуть, на щастя! – історія не має умовного способу.

– Знаєте, за що я недолюблюю Бандеру? Бандерівці – герої, вони мужні вояки, але… Недалекоглядність, яку виявили Бандера і Стецько тридцятого червня 1941 року, проголосивши Акт відновлення Української Держави, – просто злочинна. Це не перебільшення. Цим кроком вони автоматично відкрили новий фронт війни – з німцями. Катастрофічне рішення. Ми вже й без того мали два фронти – з поляками і москалями. Хто ж воює на три фронти?!

Та й з практичного погляду це проголошення було блефом, бо жодної держави на територіях, контрольованих німецькою армією, яка здолала майже всю Європу, ми б не збудували.

Ще одне: саме Бандера винен у розколі ОУН. Могутню підпільну організацію розкололи молоді радикали, які повстали проти своїх старших побратимів – січових стрільців, вояків Галицької армії, проти старшин Армії УНР…

І найгірше: Бандера причетний до братовбивства, а це простити неможливо. Не можу пробачити бандерівцям, що вони вбивали мельниківців, убивали вільних козаків на Волині… Є обґрунтовані підозри, що на руках бандерівців і кров Омеляна Сеника та Миколи Сціборського (обидва – діячі Визвольного руху). Не можу простити їм і того, як вони вчинили з Тарасом Бульбою-Боровцем, як ставилися до Юрія Горліса-Горського. Дружина Горліса-Горського Галина Гришко, сама колишня бандерівка, із тяжкою гіркотою згадувала, як у таборах бандерівці знущалися з її чоловіка…

– Крім усього іншого, ґлорифікація Степана Бандери створює нам певні проблеми у стосунках із поляками, які сприймають це як велику нетактовність – авжеж, з огляду на Волинську трагедію, про яку їм увесь 2013 рік ретельно нагадували.

Однак питання про національного героя, національний символ залишається відкритим. Символом України є Тарас Шевченко. Але молодь хоче вшановувати не лише поетів, а й вояків.

– Мені важко назвати якусь особу, яка могла б стати об’єднавчим символом України. Я краще скажу, кого ціную особисто я. Можу назвати імена Костя Гордієнка, Петра Болбочана, Михайла Гаврилка, Якова Орла-Гальчевського, Юрія Горліса-Горського, Петра Дяченка, отамана Зеленого, козаків і старшин Армії УНР та повстансько-партизанських загонів…

Шаную Миколу Міхновського. Принципова була людина, хоча й жорсткувата, конфліктна. Його безкомпромісність, піднесена до абсолюту, часом відштовхувала від нього людей, які могли б бути корисними справі. Але саме він сформулював, по суті, українську національну ідею, ідею Самостійної України. На початку ХХ століття з нього сміялися – і хто? Свої ж! Українська інтеліґенція. Називали його «артилеристом» за рубані фрази, не вірили в Самостійну Україну. Тоді ж суспільство схилялося до лівацьких, соціалістичних ідей, а не до державництва.

Я підготував до видання спогади сотника Армії УНР Бориса Монкевича – «Похід Болбочана на Крим»: самі розумієте, кримська тематика цьогоріч аж-аж-аж актуальна… Для тисяч своїх сподвижників полковник Болбочан був мало не святим. Другий Запорозький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорозької дивізії, а згодом і Запорозького корпусу. У його складі служили Батьківщині чотири тисячі вояків, із них майже 80% становили старшини та інтеліґенція.

Спогади сотника Монкевича – про перемоги українського війська під проводом Болбочана на шляху до Києва, Полтави, Харкова, Олександрівська, Сімферополя, Бахчисарая, про ентузіазм, який він викликав у людей – вояків і цивільних. Ось фрагмент із цих спогадів: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіязмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Симферополя. Всі вулиці були удекоровaні квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочaнa. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіязмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути».

Оцього найдужче й боялися Петлюра і Винниченко! Так, вони хотіли визволення України, але під своїм проводом, а не під проводом Болбочана чи когось іншого! Тому й завзято боролися проти тих, хто мав у війську авторитет. Симон Петлюра послідовно боровся проти Миколи Міхновського, Павла Скоропадського, генералів Костянтина Прісовського і Віктора Зелінського, проти Болбочана, проти Юрка Тютюнника, проти всіх, за ким ішли військові. Він весь час боявся перевороту, боявся «нових наполеонів», він насамперед думав про себе, про свою політичну долю, а не про долю України.

Усіх же, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців, григор’євців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор’єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!

І оця вакханалія необ’єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження «чужих» називалася українською політикою, а потім історіографією.

Чому білі та червоні москалі ставилися до Української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР «земгусаром», бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Таким очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія – це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, зі стеком замість зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, «нерегулярщина», банда.

Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля, та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж «земгусар» починає керувати дивізіями і корпусами, то армія і держава, яку він представляє, не сприймаються всерйоз.

Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали б москалі у бік «прєдатєлєй Росії». Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно, через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про ту славу.

Коли цивільна людина під час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним з невдалих політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди!

Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо?..

Між іншим, за майбутнє нинішньої України я переймаюся з тих самих причин: украй небезпечно, коли під час війни головнокомандувачем стає «інтендант».

– Принагідно: якщо не секрет, кого Ви підтримали на травневих президентських виборах?

– Василя Куйбіду. Це мій давній добрий знайомий, письменник, людина стрункої духовної організації, внутрішньо дисциплінована… Красива душею людина. До речі, він син зв’язкової УПА, яка була поетесою… Я не плекав ілюзій щодо його шансів на перемогу, але проголосував так, як підказувало мені серце. Якби саме такі люди вирішували долю нашої держави, мені було б спокійніше.

Людина, яка керує країною в стані війни, не повинна чекати ні від кого дозволів, наказів, розширення повноважень тощо. Вона мусить передусім уміти ухвалювати рішення і брати відповідальність за них.

«ЛЮБЛЮ БУТИ ПЕРШОПРОХІДЦЕМ.

МАЮ АЗАРТ ДО НЕЗОРАНИХ НИВ

І НЕХОДЖЕНИХ СТЕЖОК»

 

– Пане Романе, зізнайтеся, як Ви зазвичай збираєте матеріал для Ваших історичних розвідок? Сидите в архівах, розшукуєте нащадків загиблих героїв?

– Коли я тільки починав шукати матеріал про Холодний Яр, я зіткнувся з практично повною відсутністю потрібної мені інформації. Ніде не було ні-чо-гі-сінь-ко! Я ходив по букіністичних книгарнях, шукав на книжкових розкладках, у всіх розпитував – марно. І так тривало роками.

Але, бачите, я люблю бути першопрохідцем. Маю азарт до незораних нив і неходжених стежок. Як гадаєте, чому мене мало цікавлять, приміром, Крути? Та тому, що про них уже писали сотні авторів…

Відтак узявся я їздити по тих селах, що їх Горліс-Горський згадував у своїх книжках: Мельники, Медведівка, Цвітна… Шукав родичів загиблих вояків, свідків тієї епохи. Довідався, приміром, що в Цвітній живе рідна небога отамана Хмари, і поїхав до неї.

– Без попереднього листування, без жодних запрошень – отак знялися й поїхали?

– Так. Я хотів поспілкуватися з родичами, бо в них могли залишитися фотографії. Адже не було не тільки матеріалів про героїв Холодного Яру – не було і їхніх світлин. Горліс-Горський у спогадах докладно описував цих вояків – так, що можна було їх уявити, побачити внутрішнім зором, – але портретів їхніх у його спогадах не було.

Ну, коли я вже згадав про жінку з Цвітної, племінницю отамана Хмари, то оповім про один момент. Заходимо до її хати, а в неї на веранді портрет Леніна висить (був уже початок 1990-х). І мій товариш-галичанин Іван Дудка, який мене привіз, із галицькою прямолінійністю взявся її шпетити: «Це що таке?! Ви племінниця національного героя, а у Вас портрет ката на веранді!» Жіночка зніяковіла і – закрилася. І нічого я з неї не витягнув.

Ох і лаяв я потім свого товариша! «Ти, – говорю, – Іване, мені все зіпсував! Мені не треба її виховувати – мені треба, щоб вона розповіла те, що знає».

Якось зі мною їздив і Василь Шкляр. Слухав, дивився, як я працюю з людьми. У більшості випадків я розкриваю людей, досягаю їхньої довіри. Однак ще у 1990-х багато хто позирав і сторожко, спідлоба. Боялися. Надто болючою була пам’ять про совєтський жах. Хто його знає, того Коваля, що він за один, чи, бува, не підісланий…

Повстанські села взагалі мовчали як мертві. Колись ті села страшно розплатилися за свою непокору – і тепер селяни мовчали, знаючи, чим може обернутися необачне слово, мовлене до незнайомої людини. А тут приходить незнайома людина і починає длубатися в їхніх ранах…

Мені дуже допомогло Українське радіо. У 1997 році транслювався мій перший цикл передач про Холодний Яр (записав його разом із Надійкою Самуляк). Цьому сприяв керівник дирекції інформаційних програм Національного радіо Валерій Колінько – це був поклик його душі, мені не доводилося його довго вмовляти. Після цих передач мені стало легше працювати у селах – адже моє ім’я вже знали.

У 2002 році, вже після виходу циклу радіопередач «Отамани Гайдамацького краю», поїхав я до Трипілля. Поїхав, довідавшись, що там мешкає Катерина Булавин, онука отамана Зеленого. Адреси точної не знав. Зупинився біля робітників, що прокладали траншею, завів із ними розмову про Зеленого, запитав, чи не знають вони, хто такий отаман Зелений і де живе його онука… І раптом жінка, що виглядала із-за паркану за моєю спиною, озивається: «А ви Роман Коваль?» Це й була пані Катерина! Виявилося, вона раніше чула по радіо мою передачу про Зеленого. Й ось вона поставилася до мене з величезною довірою. Говорила так багато і швидко, що я не встигав записувати. Аж задихалася – отак хотілося жінці виговорити своє горе, свою таємницю, яку вона тримала десятиліттями.

У селі Трипілля репресії були особливо жорстокими, у 1920–1930-х роках там винищили тисячі чоловіків, заселили приїжджих, чим фактично змінили склад населення. Донедавна значна частина населення Трипілля ставилася до отамана Зеленого вороже. Совєтська пропаґанда попрацювала там на славу. Така собі жіночка сказала якось Раїсі Браславець, онуці Зеленого: «Отаман Зелений топив людей в ополонках». – «Звідки ви про таке знаєте?» – питає пані Раїса. – «А мені мати розповідала». – «А мати звідки знає?» – «Так вона ж у кіно бачила…»

У селі височіє пам’ятник комсомольцям – тим самим комсомольцям, що палили стріхи і скидали на Трипілля бомби з літаків. У цьому гордо зізнавалися самі більшовики…

– Пане Романе, Ви зізналися, що любите бути першопрохідцем. Двадцять років тому Ви ним і були. А як Ви оцінюєте сьогоднішній рівень історичних досліджень Української революції? Чи заповнено лакуни, чи зліквідовано білі плями?

– Книг про добу УНР написано вже чимало. Але як написані вони?! Виникає враження, що історію Української революції 1917 – 1920-х років – вже в роки незалежності – часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об’єктивними дослідниками. В час, коли моє серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдужно длубалися у національних ранах, уважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, – адже вони «справжні, безсторонні, нейтральні науковці».

Хіба дивуватися, що не вони взялися за висвітлення найбільш хвилюючої теми – теми масового героїзму українського народу в боротьбі за свою свободу, – а писали більше про різниці програм есерів та есдеків, переговори українських делеґацій, засідання Малої Ради, склад її комітетів, дискусії з несуттєвих питань, боротьбу між особистостями в Ґенеральному секретаріаті, про загальний хід війни, звіти про єврейські погроми… Все це, безперечно, потрібно, і цим людям можна подякувати. Що й робимо.

Та все ж не їм поталанило повернути історичну пам’ять про подвиг українського народу доби УНР. Не вони повернули героїчні біографії провідників всеукраїнського революційного козацько-селянського руху, бо й досі – слідом за совєтською історіографією – вважають цей рух анархічним, перекладаючи вину за поразку на селян і козаків, тоді як вина ця – на плечах Винниченка, Грушевського, Мартоса та інших бездумних борців проти «українського мілітаризму».

Не ці нейтральні, холодні історики продовжили традицію ліричного висвітлення збройної боротьби, яку започаткував Тарас Шевченко своїми «Гайдамаками». Відомо, що підхопив її й талановито розвинув український воїн-письменник Юрій Горліс-Горський. Сьогодні ця традиція доточується моїм серцем.

Чи багато ми знаємо, приміром, про Андрія Гулого-Гуленка? Генерал-хорунжий УНР, земляк Євгена Маланюка (обидва народилися в Новоархангельську). Був ув’язнений чекістами, кілька років сидів в одиночці… Уявляєте, як воно – сидіти в одиночці кілька років? Уявляєте, як це змінює психологію людини – істоти , хоч що там, соціальної? Людина жива, вона хоче жити, бодай словом із кимось перемовитися – не кажу вже про сексуальні потреби, неминучі у здорового чоловіка… І Гулий-Гуленко, бажаючи якось полегшити свою долю, дає підписку про співпрацю з ҐПУ: мовляв, вони його переправлять до Польщі й він буде там «розкладати» еміграційне середовище. Це не означає, що він став зрадником, – адже обіцянки, дані ворогові, не обов’язково виконувати… Однак, перебувши якийсь час у Польщі, генерал-хорунжий повертається до України – і я здогадуюсь, чому: в нього тут був син. Цей син ріс без батька – виховувався у сестри Гулого-Гуленка Наталки. Є свідчення, що Гулий-Гуленко намірявся забрати сина, перебратися до Південної Америки й стати там фермером… Не склалося. Його знову заарештували, і в 1930-х роках він був розстріляний.

Інший світлий воїн, перед яким я схиляюся, – це Михайло Гаврилко. Поет і скульптор, він є автором першої в Україні шевченкіани – і я пишаюся, що повернув Україні пам’ять про нього. Гаврилко створив силу-силенну барельєфів, погрудь, медальйонів, портретів, листівок, присвячених Шевченкові, – а наші професори-мистецтвознавці про це не знали! Величезну творчу спадщину таки вдалося врятувати від забуття.

Крім того, Гаврилко воював за Україну – то в Українських січових стрільцях, то в Армії УНР, то у повстанських загонах. І згорів за любов до України – спалили його більшовики в топці паротяга… Людина справді поклала душу й тіло – а її забули! Хіба це справедливо?

А я ж правдолюбом був з дитинства. Для мене справедливість важить безмежно багато. І я написав книжку – «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею». І на душі моїй від цього – радість.

Видав я й сім томів спогадів старшин Армії УНР та січових стрільців. Для мене важливо зберегти погляд цих людей, їхню думку, стиль їхнього мислення. Мені не шкода на це коштів. Самі-бо вони вже не зможуть подбати про видання своїх творів…

До речі, я завжди намагався максимально дбайливо ставитися до всіх біографій, відновлювати й уточнювати найменшу дрібницю. Це було вкрай потрібно, особливо у 1990-ті роки, в часи тотального дефіциту знань про Визвольну боротьбу. По соломинці, по крупинці збирав я мозаїчний портрет утраченої України – тієї героїчної атлантиди мого народу… Та згодом дійшов висновку, що деколи коротенька, але виразна новела може розповісти про людину більше, ніж детальна біографія. Чому? Бо новела, наче спалах прожектора, вихоплює найяскравіше, найрельєфніше в людині, а несуттєве залишає за кадром. От переповів я Вам щойно історію Гулого-Гуленка, рисунок його трагічної долі – і Ви це неодмінно запам’ятаєте. А якби я сипав датами і деталями – до якої гімназії він ходив і скільки класів закінчив, – то хтозна, чи вплинув би я на Вас своєю оповіддю…

Словом, у моїх планах – видання книжки під назвою «Сто новел Української революції».

– Ви часто наголошуєте на тому, що хронологічні межі Української революції дещо ширші, ніж заведено вважати.

– Так, я опоную тим, хто обмежує боротьбу проти московського поневолення 1920-м чи 1921-м роком. Я довів, що спротив тривав значно довше, і це, коли хочете, ще один мій внесок в українську історіографію. Погляньмо, до речі, на більшовицькі джерела: «Разгром украинской буржуазной контрреволюции в 1921-1924 годах». Бачите? І в 1924-му точилася боротьба! А насправді партизанські загони діяли і в 1926-му, і в 1927-му… Вже у 1980-х моя тітка Дуня розповідала мені про жіночий бунт в селі Гореничі на Київщині 1929 року. В тому бунті й вона брала участь. Чоловіків більшовики вибили, майно забрали до колгоспів, дітей не стало чим годувати – і пішли жінки з рогачами, розтрощили колгоспні стайні, позабирали назад своїх корів, коней… Тітку Дуню тоді заарештували; щоправда, за кілька днів відпустили. Я був вражений її оповіддю. Потім уже вичитав з різних джерел, що за даними ҐПУ у 1929-1930 роках на українських землях спалахнули тисячі повстань, у яких узяло участь близько чотирьох мільйонів людей. Чотири мільйони! А дехто каже – не чинили українці, мовляв, спротиву… Таж ставлеників совєтської влади тоді вигнано з тисяч сіл! Люди поставили там своїх старост і висунули низку вимог, причому вимог політичного характеру: «Поверніть нам Українську державу!», «Поверніть нам Петлюру!», «Слава Україні!», «Геть колгоспи – новітнє рабство!».

Саме цей спалах Визвольної боротьби, власне, й закінчився Голодомором. У Кремлі зрозуміли, що український народ і досі не впокорений – попри десять літ більшовицького поневолення, жорстокого політичного та економічного визиску, висмоктування всіх ресурсів. І Кремль пішов на апокаліптичні рішення: Голодомор, перетворення українців на перегній.

– Вивчення ворожих джерел може бути вельми пізнавальною справою.

– Скажімо, читаєш зведення більшовицької розвідки за 1920 рік – а там зазначено, що Степова дивізія Костя Блакитного налічувала аж двадцять тисяч осіб. Хіба це марґінальний рух? Це народна боротьба! І свідчення ці – неспростовні, адже їх давав ворог, створював ці джерела для свого внутрішнього вжитку й аж ніяк не був зацікавлений у спотворенні інформації…

Тепер про термінологію. Я проти визначення «Холодноярська республіка». «Республіка» – це вигадка публіцистів. Холодноярці себе так не ідентифікували. Вони себе називали гайдамаками, а формацію свою – Полком гайдамаків Холодного Яру. Вжитий щодо них термін «республіка» провокує хибну думку, наче України як унітарного утворення не було, а на її території існували якісь анархічні козацькі республіки з батьками-отаманами. Тому я проти такого визначення.

Або візьмімо термін «отаманщина». Багато хто використовує його як синонім анархії, хоч академічні словники кажуть інше: отаман (від тюркського «атаман») означає «старший батько», «великий батько». І справді, в українській традиції отаманом називали найавторитетнішого представника громади – керівника козацького загону чи села.

Не сприяють пізнанню істини і праці московських істориків – представників нації-завойовника, які з метою обґрунтувати право російського народу на чужі землі, на чужу історію вводять в обіг не наукові терміни, а пропаґандистські. Оскільки ж ці поняття впродовж десятиліть пропаґує потужний мас-медійний апарат імперії, вони стають звичними, загальноприйнятими, нібито й правдивими… Й українські історики, надто ті, що здобували освіту в радянських вищих школах, хоч і намагаються відтворити правдиву історію свого народу, а не можуть якісно виконати цього завдання, бо перебувають у полоні хибних ідеологем.

Візьмемо термін «колективізація». Ніби й непогане слово, звучить позитивно. Московські пропаґандисти застосовують цей евфемізм, щоб приховати злочини Москви. Це ж слово використовують й українські історики, які, здавалося б, прагнуть повернути своєму народові правду. Тільки то була не колективізація, а інтеґральне пограбування українського села Москвою, безмежне насильство над українським хліборобом! То був заспів Голодомору 1932-1933 років. Так і треба писати!

Ось іще приклад: визначення «куркуль». Саме так Ленін називав українського господаря. Експлуататором, куркулем, спекулянтом він уважав «будь-якого селянина, який зібрав хліб власною працею, навіть без застосування найманої праці, але який ховає хліб». Ця неґативна інтерпретація впроваджувалася на державному рівні, щоб виправдати московський грабунок мільйонів українських господарств. Логіка проста: коли створено неґативний образ людини, то співчуття вона у своєму горі вже не знайде. Те саме стосується й цілого нашого народу. Більшовицька Москва наполегливо формувала образ українського народу як «куркульського», в якого треба забрати «надлишки» хліба. Російські більшовики у своїх листівках люто сичали про «жирне» селянство Херсонської губернії. Їх обурювало, що українці жили заможно!

Чому українські історики та краєзнавці так бездумно переймають московські пропаґандистські кліше?! Ось читаємо в Інтернеті нотатку українського автора про станцію Кожанку, що на Київщині: «У 1930 році зі станції Кожанка та інших здійснювався вивіз заарештованих куркульських сімей, які противилися суцільній колективізації». Скажіть, на чиєму боці буде наш юний сучасник, який мало що знає про історію московського завоювання України? Чи не подумає він десь так: «Ну, оскільки вони зривали колективізацію, то, напевно, правильно їх вивезли»…

Неправомірно використовувати й такі московські визначення, як «радянська влада» та «диктатура пролетаріату». Пролетаріат було позбавлено прав, як і селянство. Так, він мав певні переваги перед селянством, наприклад, йому давали мізерні «продпайки», але ж від влади він був відсторонений. Була диктатура більшовицької партії, точніше, її верхівки, абсолютну більшість якої становили люди двох національностей – єврейської та російської. Тож, відтворюючи події тієї доби в Україні, писати треба не про диктатуру пролетаріату чи радянську владу, а про диктатуру чужинців і про боротьбу проти неї.

Вивчаєш чотири томи кримінальної справи на отамана Орлика та його козаків і бачиш, що на лаві підсудних – самі українці, яких звинувачено в «контрреволюції» та «бандитизмі»; по інший же бік (мова про слідчих, прокурорів, суддів, комісарів, червоних командирів) – в абсолютній більшості – росіяни та євреї: саме вони вирішували, жити чи не жити українцям!  Вивчаєш шість томів кримінальної справи на отамана Гайового і бачиш: на лаві підсудних – тридцять шість українців, а вирішує їхню долю слідчий Флейшман. І так у всіх справах проти діячів Визвольного руху!

В Україні точилася запекла міжнаціональна – підкреслюю, міжнаціональна! – боротьба за право володіти цією землею, а московські пропаґандисти десятиліттями товкли про класову боротьбу, про громадянську війну. Оце підступне московське визначення – «громадянська війна» – приховує агресію Совнаркому, окупацію російським червоним військом України і боротьбу українців проти окупантів, власне Національно-визвольну боротьбу українського народу.

У жодному російському підручнику нема й слова про Визвольну боротьбу українського народу проти російської окупації, зате в книжках наших дослідників не бракує висловів на кшталт «громадянська війна», які підважують боротьбу українців за свою державу.

– Тут слід уточнити: так, це була Національно-визвольна боротьба проти московських поневолювачів, але ніде правди діти – були й українці, що виступали на боці Червоної армії. Ми ж пам’ятаємо «Вершників» Яновського: кілька рідних братів – по різні боки барикад.

– Нещодавно помер мій товариш Леонід Череватенко, прекрасний поет і кіносценарист. Так звана громадянська війна була в нас одним із нечисленних каменів спотикання. Він щоразу вживав цю словосполуку, а я йому зауважував у відповідь: це термін російської пропаґанди! То з імперсько-московського погляду можна було говорити про громадянську війну: авжеж, усі ворогуючі сторони – підданці колишньої Російської імперії… Легко в такий спосіб звести ту війну до боротьби між бідними й багатими абощо. Кажучи про «громадянську війну», легко уникнути термінів «інтервенція», «окупація», хоча саме вони ближчі до суті.

– Можливо, то була гібридна війна, як на Донбасі нині?

– Елементи громадянської війни мали і мають місце. Але й тоді, і тепер вони були наслідком російської окупації, наслідком російської політики розколу українського села і загалом українського суспільства, фінансування й озброєння тих, хто проти України! Підкресліть це!

Я мав телефонну розмову з Череватенком восьмого травня нинішнього року – напередодні його смерті (помер він дев’ятого травня). Леонід Васильович був дуже слабий, я не хотів його дратувати суперечкою, та все ж не втримався і сказав: ось бачите, Леоніде Васильовичу, як Росія провокує громадянську війну в Україні! Вона робить це на наших очах, не гребуючи нічим, використовуючи для цього гроші, зброю, інформаційні технології… А уявіть, що за сто років якийсь історик напише книжку про «громадянську війну» 2014 року в Україні. Хіба це буде правильно?

Сто років тому було те саме… Це московські зайди несли на нашу землю братовбивство. Їхнім основним завданням було «расслоить украинскую деревню», тобто – зробити так, щоб брат пішов на брата. Це факт! У більшовицьких документах за 1920-й рік я бачив скрушні твердження – мовляв, «не удалось пока еще расколоть украинскую деревню, она по-прежнему остается единым организмом».

Єдиним українським краєм, де справді відбувалася громадянська війна, була Кубань. Там виник соціальний конфлікт: козаки мали право володіти землею, а так звані городовики або іногородні (люди, що прийшли на Кубань після царської реформи 1872 року) права купувати землю не мали – могли тільки орендувати її в козаків. А питання землі – найголовніше, базове. Ось і виник реальний конфлікт.

Я описував це у книжці про полковника Армії УНР Василя Проходу. Колись його батько, прийшовши на Кубань, узяв у козаків в оренду чималий шмат землі й розбудував там надзвичайно успішне господарство. Розводив тонкорунних овець і поступово багатів. Та ось скінчився термін оренди, й козаки не схотіли її продовжити. Старий чоловік спочатку погодився платити десятикратну ціну, а коли вже й це стало неможливим – власноруч спалив усе зароблене й надбане протягом життя. Все пішло за димом! І навіть криницю засипав, щоб козакам не дісталася… Така ось людська драма.

Бачите, як багато значить приватна власність! Це одна з основ. Давня байка: в чому ментальна різниця між російським та українським народами? – у тому, що росіянин починає будувати хату з підвалин, а українець… із паркана! Природний інстинкт – огородити те, що «моє». А російська традиція такого не знає. Російський мислитель Георгій Федотов колись доволі точно сказав: «В характере русского человека есть желание проглотить горизонт». Щастя росіянина – не в інтенсивній праці на рідній землі, а в експансії, загарбанні чужого. Це мислення кочівника, ординця. Звідси й прагнення шукати щастя не на батьківщині, а далеко за її кордонами. І при цьому росіяни вірять, що вони – обрані, обрані для того, щоб «облагороджувати» чужі території… Такі ось викрути національного характеру.

«КОЖЕН НАРОД МАЄ СВОЮ ПРАВДУ І СВІЙ БІЛЬ.

СПІЛЬНОГО ІСТОРИЧНОГО КАНОНУ БУТИ НЕ МОЖЕ»

 

– Пане Романе, Ви є багаторічним і незмінним редактором газети «Незборима нація». Як їй ведеться?

– Ну, мій самвидавний досвід чималий: ще у 1989 році я видавав газету «Прапор антикомунізму» (сміється). Видавав також газети «Визволення» і «Нескорена нація». «Незборимій нації» близько двадцяти років. Вона збиткова, наклад її – 2500 примірників. Та я й не задля комерційного прибутку її видаю. Це трибуна для популяризації моїх думок і думок моїх улюблених історичних героїв. Ще один шанс увічнити їхні біографії, їхні святі для мене лики.

– Ви маєте націонал-консервативні погляди. В сучасної людини, вихованої на ліберальних цінностях, слово «націоналізм» може викликати неґативні асоціації. Зокрема дискредитував себе етнічний націоналізм, який суперечить теорії політичної нації. Яким є Ваше ставлення до цих речей?

– Якщо Ви скажете, що національність, етнічна приналежність жодної ваги не має, то я з вами не погоджусь. Не погоджуся хоча б тому, що такий підхід збіднює світ. Ми всі різні, це треба прийняти і визнати.

Національність має свою вагу, й чималу. Є таке поняття, як національна психологія того чи іншого народу, його ментальність. Але національність – далеко не єдиний чинник, за яким варто судити людину. Судити слід усе-таки за справами.

– Які риси національного характеру, на Вашу думку, найдужче заважають українцям?

– Наша свідомість просякнута відчуттям меншовартості. Ось вам приклад. Ще в 1990-х роках на будівлі Спілки письменників – тієї самої Спілки, яка була осердям українського руху! – висіло дві таблички: «Спілка письменників України» та «Союз писателей Украины». Ми щодня ходили повз ці таблички, не помічаючи їх. І лише один чоловік, грузин Гурам Петріашвілі, якось запитав: «Що це за роздвоєність? Навіщо дублювати українську табличку російською?» Те саме стосується й наших паспортів…

Інший приклад: всенародна істерія зі святкуванням так званого Дня перемоги, яка дещо вщухла лише цьогоріч. Я навіть у просвітянських колах чув: «треба ж відзначити День перемоги»… Шановні! Дев’ятого травня був убитий Головний отаман Холодного Яру Кость Блакитний. Його вбили більшовики. Дещо непослідовно – вшановувати і Костя Блакитного, і військові успіхи його вбивць, чи не так?!

Я вважаю, для українців дев’яте травня не може бути святковим днем. Дев’яте травня 1945 року – це перемога імперського російського народу над іншим імперським народом, німецьким. Під час цієї війни українці боролися як по один бік, так і по другий. У роки цієї війни загинуло близько десяти мільйонів українців. Дев’ятого травня ми не здобули своєї державності – ми знов опинилися у сталінсько-беріївскій пітьмі, напередодні чергового голоду. Що нам святкувати?!

Є ще один дуже небезпечний момент: які можуть бути спільні свята з окупантом?! Ми з Росією і так маємо спільні релігійні свята. Що більше спільних свят з імперським народом, то більше підстав для підступних інсинуацій на зразок «мы же один народ, смотрите-ка, у нас даже празники общие».

– Можливо, прокоментуєте тоді й українсько-польські стосунки в контексті Другої світової? Нещодавно я виявила прикрий факт: хоча польська еліта й досі, як в усі роки нашої незалежності, підтримує Україну, та ставлення пересічних поляків до українців суттєво погіршилося. Спочатку я не могла зрозуміти, в чому причина, та потім збагнула: торік відзначали річницю Волинської трагедії, й польські медійники запустили вкрай шкідливу «інформаційну кампанію», яка радше скидалася на брудну пропаґанду. Кривди, завдані полякам українцями, у тій кампанії роздмухано до велетенських масштабів, а про кривди з боку поляків не говорилося практично нічого. Таке безграмотне і з фактичного, і з етичного боку «інформування» розбудило задавнену неприязнь, приспану, здавалося, назавжди. Тепер, на превеликий мій жаль, чимала кількість поляків (хай не найосвіченіших, хай досить скупо наділених критичним мисленням) бачить українців як кривавих і жорстоких «різунів», які знищували польське мирне населення.

– Ох, не люблю я цієї демагогії щодо «мирного населення»! Нині кажуть про «мирне населення» на Донбасі… А це населення допомагає терористам, годує їх, дає їм прихисток, шпигує проти наших військовиків!

Те саме було і сімдесят років тому. Мешканці польських сіл підтримували Армію Крайову, яка виступала проти українських сил і співпрацювала із совєтськими партизанськими загонами.

Поляки хотіли будувати польську державу на етнічних українських землях. Ми були в своєму праві, боронили власну ідентичність.

– Але як гадаєте, пане Романе, чи зможемо ми по-справжньому порозумітися з поляками, забути про взаємні докори? Як нам дійти спільного історичного канону? Взагалі, на Вашу думку, чи можливий він, отой спільний історичний канон, якісь спільні координати у двох народів, що не раз в історії були народами-антагоністами? Хмельницький, скажімо, попри його фатальні історичні помилки, все-таки залишається в нашій свідомості борцем – коли не за державну незалежність України, то принаймні проти утисків прав українського козацтва, селянства і кліру. А для поляків він – сепаратист, чий «дурний бунт» поклав початок розпаду Речі Посполитої.

– Кожен народ має свою правду і свій біль. Тут нічого не вдієш. Спільного канону бути не може.

– Наприклад, Ярослав Грицак, який чи не найбільшу увагу приділяє проблемі Волині, прагне бути максимально виваженим і шукає точок дотику з польськими дослідниками. Через те деякі наші гарячі голови винуватять його в невиправданому потуранні полякам.

– Ще раз: кожен народ, як і кожен індивід, боронить свої резони й має на це цілковите право. Знаю, що Грицака критикують авторитетні для мене люди, наприклад, Ігор Калинець…

Якщо Ви вже торкнулися польської теми, скажу: трапляються в моїй дослідницькій роботі моменти непрості з етичного боку.

Одним з моїх улюблених діячів Визвольної боротьби є згаданий вже Яків Орел-Гальчевський. Я видав його рукопис, присвячений службі в польській армії та участі в польсько-німецькій війні 1939 року. Поляки примусили його, як і інших контрактових офіцерів, воювати проти Німеччини, хоча в контракті було прописано, що старшину Армії УНР можна використовувати тільки у війні проти більшовиків. Почалась війна, і під страхом трибуналу всі контрактники змушені були йти обороняти Польщу. На цій війні, до речі, Гальчевський виявив дивовижний героїзм…

У своїх спогадах він описав польське середовище зсередини. Їдко описав. Полякам буде боляче читати цю книжку. В одному місці, приміром, Гальчевський розповідає, як німці вели полонених поляків міською вулицею, обабіч якої стояли польські жінки і співчутливо дивилися на своїх співвітчизників. А бранці були веселі, жартували з жінками… Для Гальчевського це було неприйнятним і незрозумілим. Якби його полонили на рідній землі, він відчував би пекельний сором за те, що не зумів захистити свого краю й оцих жінок і дав себе полонити… Очей не міг би підвести із сорому! А полонені поляки реготали… І таких гострих оцінок з боку Гальчевського там чимало.

Є й ще один рукопис Гальчевського, який я мав намір видати. Мої помічники вже й текст на комп’ютері набрали, але я перечитав – і не знаю тепер, що з цим текстом робити. Просто страшні там розділи про поляків, про росіян і євреїв – тих євреїв, які масово йшли в чекісти…

При цьому мирних євреїв Гальчевський ніколи не кривдив. Це була людина лицарської вдачі. Переповім іще одну історію, до якої він причетний. У 1922 році їхала з Проскурова єврейська валка, а загін Гальчевського в тій самій околиці влаштував був засідку на «червоного козака» Віталія Примакова. Коли єврейська валка порівнялася з козаками і виявила їх, козаки вирішили затримати євреїв, щоб ті часом не виказали ворогові місцеперебування загону. Обшукали полонених і знайшли в панчохах єврейських жінок великі гроші – 20 тисяч доларів. Звернулися до Гальчевського: що з цими грішми робити, пане отамане? «Як це – що? Повернути власникам!» – без тіні вагання відповів Гальчевський. Козаки були не дуже задоволені таким рішенням, але виконали його беззаперечно. Тим часом засідка їхня провалилася, ворога вони не дочекалися. Відпустили євреїв. І, на лихо, за кілька годин ті євреї потрапили в засідку до червоних… Червоні обдерли їх до нитки – не лише гроші позабирали, а й панчохи познімали із жінок!

Такий ось контраст. Після цього в єврейських колах авторитет Гальчевського дуже зріс, і до його загонів почали навіть зголошуватися єврейські хлопці…

Проте текст його спогадів, як я вже сказав, «неполіткоректний». Побоююсь його видавати, щоб не спровокувати скандалу, надто в цей неспокійний час. Не хочеться зачіпати Польщу, яка нині на найвищому рівні декларує солідарність із нами. Боюсь образити євреїв, які самовіддано боролися на Майдані разом з українцями. Зрештою, й у Сполучених Штатах, і в Європі є потужне єврейське лобі, яке, на щастя, виступає на нашому боці… Маємо унікальну ситуацію: народи, які історично були нашими ворогами, стають союзниками.

Але і правду приховувати не маю права…

Правди я дотримуюся завжди – навіть тоді, коли вона, та правда, українцям невигідна. Інший дослідник, либонь, про щось би промовчав, щось би затушував, але… не в моїх це принципах. Дехто мене за це критикує.

Приклад: Федір Артеменко, він же легендарний отаман Орлик, поводився на слідстві цілком гідно, попри те що був тяжко поранений у хребет і не міг ходити. Він лежав у Лук’янівській лікарні, до нього приходили чекісти-євреї, допитували його; приходили й дружини цих чекістів – познущатися, посміятися, подивитися на цього пораненого лева… Він достойно тримався, нічого не зрікався, не давав інформації про спільників. А про двох своїх дівчат-зв’язкових, виснажений втомою, таки прохопився. І дехто з читачів докоряв мені: «Навіщо ви написали про це? Ну навіщо?! Виходить, він їх зрадив, а це ж руйнує образ!»

– Образ? Але ж Ви пишете історію, а не міфологію і не художній твір…

– Або інший приклад: боротьба за Житомир. Наші вели там люті бої з більшовиками. І я написав про великий єврейський погром у Житомирі, вчинений УНРівцями у березні 1919 року. Такі дії диктувала жорстока логіка війни: річ у тім, що єврейська громада в більшості своїй стала на бік більшовиків.

Уявіть ситуацію: наші входять у місто, в єврейський квартал, а з верхнього вікна одного з будиночків якась падлюка стріляє кулеметною чергою. З нашого боку полягло кілька бійців. І наші, зліквідувавши це кулеметне гніздо, розстріляли всіх євреїв-чоловіків, що мешкали в цьому будинку, хоча причетності тих чоловіків до бою не було доведено. Хотілося оминути це, не писати про розстріл невинних, очевидно, людей. Але я не роблю купюр. Пишу все так, як було. А було по-різному.

– Скільки мені відомо, саме Ви спонукали Василя Шкляра написати «Чорного Ворона», який став бестселером.

– Так. Ми з Василем уже багато років приятелюємо. Тривалий час і він, і Павло Вольвач із захватом говорили мені: ох і тему ти собі, Романе, обрав! Хвилюючу, невичерпну! Це ж цікавіше, ніж пригоди американських ковбоїв, та водночас близьке нам – бо наше…

Сам Шкляр, незважаючи на захоплення темою, попервах не хотів працювати над романом. «Ти, – каже, – в цій темі перший, а другим я не хочу бути». І все ж таки вдалось мені на нього вплинути. Я переконав його, що він напише суто художній твір, а не історичну хроніку, і в цьому він буде першим. Він на це пристав.

Мені здається, Шкляр – найуважніший читач моїх книжок. Дуже багато фактажу, сюжетних ліній він з них узяв і використав. Колись він навіть сказав мені, що вивіз на дачу всю свою бібліотеку, залишивши тільки книжки Григора Тютюнника, мої й свої власні. Мої праці він перечитує вдруге і втретє, шукає в них запахи, вислови, подробиці… Адже епоха – це деталі.

Я втішений, що в кількох випадках мені вдалося порятувати Василя від прикрих помилок. В одному місці він написав був: «мати дала дитині соску». «Василю, – кажу я йому, – яка соска у 1921 році?! Тоді матері давали дітям куклу – жований хліб у клаптику тканини».

Інший випадок: Василь пише, як наші повстанці захоплюють станцію Фундукліївку. Отаман приставляє чекістові мавзера до грудей і наказує: «Телефонуй до інших кімнат, вели, щоб усі твої сюди прийшли!» – «Василю, – кажу я, – добре, якщо на станції Фундукліївка був хоч один телефонний апарат, і то, либонь, відбитий напередодні в “бандитів”…»

Був я і літредактором його роману. До мене рукопис читали Дімаров і Герасим’юк, і Василь гадав, що текст уже чистий. Але я, взявшись редагувати, покреслив чимало. Рукопис був чорний від правок – я боявся навіть віддавати його авторові. Та Шкляр, як не дивно, потім зізнався: з 95% моїх правок він мусив погодитись.

Узагалі Шкляр – автор самолюбний і дуже схильний до самореклами. Втім, без самореклами митцеві нині не обійтися. Але одного випадку я йому досі не можу пробачити (сміється). Якось, виступаючи на 5-му каналі, він гордо заявив: «Я почав там, де Горліс-Горський поставив крапку». А Коваля і його книжок, із яких Василь стільки взяв, виявляться, не було…

Коли ж серйозно, то я вдячний Василеві: його заслуга в тому, що сила-силенна людей саме завдяки його книжці взагалі дізналася про Холодний Яр. «Чорний Ворон» викликав резонанс. Інтерес до цієї теми зріс у десятки разів. Честь за це Шкляреві й хвала.

– Ви не романіст і не белетрист, Ваші книжки за жанром можна зарахувати до історичної мемуаристики й публіцистики, але написані вони навдивовижу емоційно. В них – і співпереживання, і гіркота, і гордість.

– Це і є те справжнє, що я відчуваю. Без цього зворушення, без цього співчуття я б стільки не зробив і не написав. Мій біль, моя тривога передається й читачеві, й слухачеві. Люди в селах розповідали, що плачуть, слухаючи мої радіопередачі. Зізнавалися й у тому, що, читаючи мої книжки, наче провалюються в минулу епоху, забуваючи про реальність. Чують постріли, вдихають запах пороху… І такі слова для мене – найвища оцінка.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків – Київ

червень 2014 р.

 

 

---