Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА”

Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Так, у 1906 році Михайло Павлик стверджував, що «всіх творів Драгоманова, з перепискою, буде на 60 великих томів!»[5]. Може, це й перебільшення, бо Павлик мав схильність до всіляких гіпербол[6]. Пізніше, у 1920-х роках, Всеукраїнська академія наук планувала видати твори Драгоманова у 25-и томах, а вже на початку 1970-х Петро Одарченко писав, що коли б зібрати докупи всі праці Драгоманова, то «вони склали б понад 30 великих томів»[7]. Скільки ж їх є насправді?..

На заваді остаточних висновків стоїть і те, що основні проекти Драгоманова залишились незавершеними. Маю на увазі видання «Громади», Шевченкового «Кобзаря» й українських історичних пісень. Про це писав свого часу Іван Франко. Мовляв, Стара Громада відмовилась підтримувати женевську «Громаду» й та припинила своє існування. Так само не була завершена й робота над «Кобзарем», бо в Женеві Драгоманов не мав під рукою «ані автографів, ані засобів до усталення хронології Шевченкових творів. Може, се й була причина, для чого видання Драгоманова, що, по його запевненням, було вже майже готове в стереотипах, так і пропало і ані одна його відбитка не появилася в світ»[8]. Та «найбільше, – писав Франко, – приходиться пожалкувати того, що й третій план Драгоманова, в якім він бачив діло свого життя, себто видання третього тому політичних пісень українського народа, лишився невиконаний…»[9]. Я вже не кажу про ті проекти, які Драгоманов тільки-тільки розпочав, як-от «Історія української літератури», або ті, що так і залишилися в нікому не відомих рукописах, як, наприклад, його курс історії України. Якщо вірити Павликові, Драгоманов написав цей курс «яко вступ до його ж історії української літератури (лише початої!)». І далі: «Лежать усі такі рукописні праці Драгоманова, не доступні ні для кого, з великою втратою для теперішнього українського руху! І нема на всій широкій Україні людей, котрі би зглянулися на те та й видали його швидче на користь земляцтву!!»[10]. Так і пішов цей курс у небуття. Принаймні на початку 1930-х років Дмитро Дорошенко писав: «У високій мірі треба пожалкувати, що Драгоманів не взявся сам скласти хоча б короткий, але повний і систематичний курс історії України. Ніхто краще, як він, з його великим талантом, з його ясним розумінням українського історичного процесу, з його широкою ерудицією, – не виповнив би цього завдання»[11].

Зрештою, інтерпретувати Драгоманова – то взагалі справа дуже й дуже непроста. Мені здається, Михайло Павлик мав рацію, коли писав свого часу: «Драгоманов вимагає спеціального дослідника, з особливими прикметами талану, розуму, характеру й серця»[12]. Та, загалом беручи, як свідчить мій власний скромний досвід вивчення творчості Драгоманова, відповіді вченого на всі принципові для нього питання завжди були дуже консеквентні й глибокі. Це стосується передовсім питання про Україну, яку Драгоманов палко любив до останнього свого подиху. Я б сказав навіть більше: цей «переконаний позитивіст і раціоналіст»[13], учений, наділений «вродженим критицизмом»[14], чоловік «тверезої, холодної, скептичної натури»[15], живучи на чужині, тужив за Україною. «Невже, невже помру, – писав він в одному зі своїх останніх листів, – не побачивши українського неба, журливих верб над водою, не почую, як увечері озивається той чи інший куток села? Мука! Яка мука!»[16].

А що ж таке Україна для Драгоманова? Найперше, це та земля, на якій живе народ, котрий розмовляє українською мовою. Будучи плюралістом, тобто вченим, який, на відміну, скажімо, від Маркса, ніколи не пробував пояснювати певні явища дією якогось одного-єдиного чинника[17], Драгоманов уважав, що «поведінка людей обумовлюється багатьма чинниками, і не раз у своїх творах доводив це, надаючи більшої ваги чинникам географічним»[18]. Справді, ще в передмові до збірки 1876 року «Малоруські народні перекази й оповідання» Драгоманов прямо писав: «…Географія – це підложжя історії»[19]. А ще через кілька років у праці «Історична Польща й великоруська демократія» учений розгорнув цю свою тезу докладніше. «Історія кожного народу, – казав він, – обумовлюється географією місцевості, яку він займає, або інакше, землею, на якій він живе. Щасливі ті народи, яким поталанило зайняти землі зручні й, сказати б, легкозрозумілі, тобто такі, чиї прикмети й стосунки легко збагнути навіть тоді, коли народ іще перебуває на невисокому щаблі розвитку. Та лихо тому народові, якому доведеться жити в місцевості, чиї географічні прикмети змушують його вступати в стосунки складні, такі, впоратися з якими можна лише за умови високого морального рівня: за умови тонкого розуміння, завзятості й послідовності»[20]. «Такі неабияк «важкі» місцевості, – вів далі Драгоманов, – дісталися майже всім слов’янам, зокрема й тим, які займають велику Східну рівнину Європи з її продовженням на заході до нижньої Ельби, тобто полякам, білорусам, українцям і великоросам. Рівнинний характер місцевості манить її мешканців до поширення навсібіч. Збиральними нитками є тут тільки ріки, але, оскільки вони переплетені у своїх притоках, їхні басейни легко переходять один в одного, – і рубежі народів, які тут мешкають, переплутуються між собою»[21]. А крім того, коли говорити про українців, то їхня місцевість «важка» ще й тому, що лежить «на великій дорозі, через котру перлись в Європу степовики – вояки з Азії і через котру до них добирались великі царства, сусіди з нашою Україною»[22]. Я б сказав, що у візії Драгоманова Україна постає тією чайкою-небогою, про яку йдеться в нашій старовинній народній пісні: «Ой, біда, біда тій чайці небозі, / Що вивела діток при битій дорозі…». Словом, на питання: чому історія українського народу – це довга вервечка всіляких злигоднів і страждань, чому українську історію не можна читати «без брому»? – Драгоманов відповів би, що причин тут, звісно, багато, але на першому місці стоїть, поза сумнівом, чинник географічний.

Мені здається, що для історичних поглядів Драгоманова географічний детермінізм характерний аж ніяк не меншою мірою, ніж для поглядів його щирого друга Левка Мечникова – географа, історика, соціолога й етнографа, чоловіка з «козацьким тілом» і «європейсько-українською душею» (так писав про нього Драгоманов у листі до Олександра Кониського від 5 липня 1888 року)[23]. Пригадаймо знамениту працю Мечникова «La civilisation et les grands fleuves historiques» («Цивілізація й великі історичні ріки»), видану в Парижі 1889 року його приятелем Елізе Реклю вже після смерті самого автора, якого Реклю вважав генієм[24]. На запитання: «Яка таємнича сила накладає на деякі народи те ярмо історії, яке залишається геть невідомим переважній більшості людей?»[25] – Мечников відповідав: природне середовище, передовсім вода, тобто ріки, моря й океани. «…Справжнім творцем історії, – пояснював він свою думку, – слід вважати середовище, а ріка має тут значення тільки тому, що є синтезом численних географічних умов»[26]. І далі: «…Ніде у світі не бувало так, щоб культурно-історичний розвиток відбувався поза межами річкового середовища, яке навіювало своїм мешканцям почуття яскраво вираженої й послідовної солідарності, хоч це й не заважає мені визнавати, що почуття солідарності може бути навіяне суспільству географічним середовищем і без посередництва ріки»[27]. Отже, природне середовище, а найперше вода – ось що рухає історію вперед. Сама по собі ця думка не нова. Її можна знайти, наприклад, у праці німецького вченого Карла Беттгера «Das Mittelmeer» («Середземне море»), виданій у Ляйпцизі 1859 року[28]. Мечников прихильно цитує думку Беттгера, згідно з якою «вода є не лише живодайним елементом у природі, але й дієвою силою світової історії (die eigentliche Zugkraft in der Weltgeschichte)»[29]. Саме на цьому ґрунті Мечников розвинув своє уявлення про цивілізаційний прогрес. Як він уважав, усі стародавні культури були культурами «річковими». На зміну цим «річковим» культурам приходять культури «морські». «Подібно до того, – писав учений, – як води всякої великої ріки насамкінець досягають моря, так і кожна культура має або загинути й розчинитися в якомусь ширшому культурному потоці, або сама розвинутись у ширшу, розпросторювану навсібіч культуру»[30]. А на зміну «морським», або «середньовічним», культурам від доби відкриття Америки приходять культури «океанічні», тобто культури Нового часу. Гадаю, що Драгоманов поділяв думки свого друга. Недаром він надавав такого великого значення в історії України Дніпру, недаром він так часто говорив про рух українців до Чорного моря як про їхнє історичне завдання (згадаймо хоч би його працю «Про українських козаків, татар та турків»[31]).

         Однак, напевно, іще більший вплив справив на Драгоманова щойно згаданий мною великий французький географ Елізе Реклю (1830–1905). Справа в тому, що, починаючи з 1877 року, Драгоманов на прохання Реклю працював над п’ятим томом його славетної книги «Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes» («Нова всесвітня географія: земля і люди»). Цей том був присвячений Скандинавії та європейській частині Російської імперії. Драгоманов готував для нього передовсім матеріали про Україну. Особливо напруженою ця робота була в 1879 році, коли вони з Реклю жили в селі Кларанс на північному березі Женевського озера, а також у Шезьєрі. Кажуть, що Реклю мав звичку працювати по 18 годин на добу – так само робив і Драгоманов[32]. П’ятий том «Нової всесвітньої географії» з’явився друком у Парижі 1880 року[33]. І вже одразу Іван Франко хотів перекласти українську частину цього видання. 13 жовтня 1880 року він просив Павлика надіслати йому п’ятий том географії Реклю: «На Реклю у нас найшовся б переводчик (часть говорячу про Малоросію), і ми радо б видали її»[34]. Однак цей задум, здається, так і не був утілений у життя. Тим часом російський переклад – не в усьому згідний з оригіналом – з’явився в Санкт-Петербурзі 1883 року[35].

         Як повідомляла своїх читачів 6 жовтня 1883 року львівська газета «Діло», у п’ятому томі книги Реклю Драгоманову вдалося створити «першу докладну географію України»[36]. Особливо цікавими в цьому сенсі є два параграфи четвертого розділу книги, який має назву «La Russie d’Europe» («Європейська Росія»): перший – «Vue d’ensemble» («Загальний огляд») та шостий – «Bassins du Dńepr et du Dńestr – Russie Blanche, Petite Russie, Nouvelle Russie» («Басейни Дніпра й Дністра – Білорусія, Малоросія, Новоросія»)[37]. Зокрема, тут на 488-й сторінці було подано першу історичну карту України, точніше кажучи, карту української колонізації («Déplacements historiques de l’Oukraїne»), яку за даними Драгоманова («d’après Dragomanov») підготував швейцарський картограф Шарль Ежен Перрон (1837–1919).

         А хто такі українці? Як переконливо доводить Драгоманов на підставі різних джерел, українці – це люди, які споконвіку мешкали передовсім на берегах Дніпра. Сьогодні, каже він, це «майже виключно землероби й люди дуже-дуже мирні за характером. Але колись давно, багато століть поспіль, війна була повсякчасним явищем на рівнинах, де протікає Дніпро, і мешканці мали бути готові або до битви, або до втечі. Могутня ріка, котра сьогодні мирно несе свої води серед країв, населених людьми однієї народності й однієї мови, є одним із тих потоків, які відігравали найважливішу роль в історії народів…»[38]. Дніпро постає тут в образі, кажучи словами Левка Мечникова, «великої історичної ріки». Його роль в історії України така сама, як і роль Нілу для єгиптян чи Янцзи й Хуанхе для китайців. Але, продовжує Драгоманов, територія розселення українців «далеко не обмежується одним лиш басейном Дніпра, – вони проникають на захід у басейн Вісли й переходять за Буг, а на сході посідають значну частину Донецького басейну; вони перейшли навіть за верхній Дон, а по той бік Азовського моря дійшли до Кубані й Кавказу»[39].

         Словом, як напише Драгоманов трохи згодом у пояснювальній нотатці до проекту статуту товариства «Вільна спілка» (Женева, 1884), «українська порода обійняла певну, доволі однорідну географічну територію: край чорнозему від Карпат до північного схилу Кавказу, край, чию східну частину (від нижнього Дону до Каспію) українці стрімко заселяють на наших очах… Більш-менш уважне вивчення географічних особливостей цього краю та його становища щодо інших країв неодмінно покаже будь-кому існування особливих завдань його внутрішньої та зовнішньої політики, які можуть бути розв’язані за умови певного самоврядування цього краю, що можливе тільки за умови усвідомлення його мешканцями своєї єдності та своїх інтересів»[40].

         Говорячи про вагомість географічного чинника в драгоманівській версії історії України, слід пам’ятати, що Драгоманов, так само, як і Левко Мечников, котрий відхрещувався від доктрини «географічного фаталізму»[41], аж ніяк не був схильний абсолютизувати «владу землі». Наведу всього лиш один показовий приклад. У статті «Псування українських народних пісень» Драгоманов зауважував: «…Стара Україна (XVII–XVIII ст.) з її козацькими звичаями, з її містами, міщанськими корпораціями й братствами, з мандрівними школярами, з їхніми віршами, піснями й театром, з виборним духовенством, мала свою культуру. І саме ця культура, а не одне лиш народне почуття, що перебуває під владою землі, створила ті українські народні пісні, які так чарують ще й досі і своїх, і чужих»[42].

Загалом беручи, відповідь Драгоманова на питання: хто такі українці й що таке Україна, – є продовженням, сказати б, костомарівської лінії, яка чи не найяскравіше проявилася в знаменитій статті 1860 року «Украйна. Письмо к издателю Колокола». «У майбутньому слов’янському союзі…, – писав тут Костомаров, – наша Південна Русь повинна скласти окрему громадянську спільноту на всьому просторі, де народ розмовляє південноруською мовою…»[43]. Зауважу принагідно, що цей погляд поділяв і сам видавець «Колокола». Принаймні в 167-му числі свого видання Герцен назвав статтю Костомарова «чудовою» («превосходной») і додав, що її заключна теза: «Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом»[44] – стисло подає і його власний погляд на це питання[45]. Наведені мною слова Костомарова Драгоманов дуже прихильно зацитував в одній зі своїх найкращих робіт – «Історична Польща й великоруська демократія», виданій у Женеві 1881 року[46].

         Отже, повторюю, Україна для Драгоманова – це земля, на якій живуть люди, котрі розмовляють українською мовою і які «звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і.»[47]. Звернімо увагу на ту обставину, що першою серед самоназв нашого народу Драгоманов подає назву «українці». Це дуже важливо, бо на той час українців, кажучи словами Миколи Костомарова з його листа до Герцена, «звикли називати з легкої руки дяків Олексія Михайловича» «малоросами»[48]. Досить красномовним у цьому сенсі може бути ось такий епізод. У травні 1878 року Драгоманов планував виступити на паризькому Міжнародному літературному конгресі з протестом проти заборони української мови в Російській імперії. Для цього він підготував і видав у Женеві чималу брошуру «La littérature oukraїnienne, proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, проскрибована російським урядом»)[49]. Цей виступ так і не відбувся, але інформацію про працю Драгоманова подав віце-президент конгресу Іван Тургенєв. І свій виступ він розпочав так: «Мушу сказати про три брошури, які мені було вручено. Заголовок першої «La littérature oukraїnienne». Це дивна назва [le nom est bizarre]; автор, видатна особа, надає перевагу цій назві замість назви «малоросійська література», яка значно більше відома [a préféré ce nom à celui beaucoup plus connu de littérature petite russienne]»[50].

         Очевидно, назви «Україна» та «українець» були «дивними» й для Елізе Реклю. Принаймні серед самоназв нашої землі в його «Новій всесвітній географії» на першому місці стоїть таки ж «Малоросія»: «Les noms de Petite-Russie (Malo-Russie, Russie Mineure), d’Oukraїne, de Ruthénie…»[51]. А далі сказано, що всі ці назви мають, зрештою, «суто умовне значення, яке постійно змінювалося згідно з історичними перипетіями та навіть адміністративним поділом. Жодна з цих географічних назв не відповідає точно землям, населеним малоросійським племенем, бо ця народність, згрупована від початку в мінливу конфедерацію, ніколи не мала політичної єдності; навіть полишаючи осторонь закарпатських русинів, які мешкають у межах Угорського королівства, решта малоросів, починаючи з XIV століття, була тривалий час розділена між двома державами, Польщею та Литвою. Малороси центральної території, на берегах Дніпра, тільки-но встигли в XVII столітті завоювати собі певну автономію у формі вільної козацької спілки, як невдовзі втратили свою незалежність, віддавшись під протекцію Московського царства… Стосовно ж населення найдавнішої Русі [de l’ancienne Russie], тобто Русі Київської [c’est-à-dire de la Kiyovie], то воно відоме під своєю старовинною назвою – русинів чи русняків [Roussine ou Rousnake] – тільки на західних його теренах, там, де етнографічна несхожість іще більше увиразнюється несхожістю релігійних вірувань. Коли ж ім’я «Мала Русь» уперше з’явилося в візантійських хроніках наприкінці ХІІІ століття, то воно стосувалось Галичини й Волині; потім воно стало назвою краю по середньому Дніпру, чи Київського регіону, що його в такий спосіб відрізняли від великого князівства Московського, у чиїй столиці, Москві, мав осідок першосвященик руської церкви – митрополит, який переніс туди свій престол у XIV столітті. Так само й назва «Україна» [Oukraїne], тобто «окраїна» чи «мархія» [«frontière» ou «marche»], весь час пересувалась, залежно від зміни кордонів. Спершу її вживали на позначення Поділля, щоб відрізняти його від Галицької Русі, якій воно належало; потім, коли басейн Дніпра перейшов під владу Литви, ім’я України було присвоєне її південним провінціям, між Дніпром і Бугом. У Польській державі Україною називали здебільшого край малоросійських козаків. Але й Великоросія мала свої прикордонні території, свої окраїни, чи «україни», в одній з яких у XVII столітті виникли малоруські вільні поселення, або слободи, поділені сьогодні між Харківською, Курською та Воронезькою губерніями[52]. Як тільки певна територія заселялася, як тільки в ній виникали міста й жителі облаштовувались мирними, хоч тепер і не такими самостійними громадами, ця територія переставала бути «україною»; але скрізь, куди поселявся відносно вільний малорос, він приносив із собою і назву «україна» для тієї землі, якою він мандрував»[53].

         Як бачимо, Елізе Реклю вирішив усе-таки вживати як основні усталені на той час назви «Малоросія» та «малорос», хоча Драгоманов наполегливо підкреслював, що основною назвою його рідного краю має бути «Україна», а його народу – «українці». «…Кожен, – писав він у 1882 році, – хто візьме в руки будь-який збірник актів, грамот, хронік, почавши від самого Богдана Хмельницького, будь-який етнографічний збірник, будь-яку мандрівку великороса на Україну в XVII–XVIII ст. (хоч би, наприклад, подорожні листи Катерини ІІ), будь-яку повість з українського життя (хоч би, для прикладу, «Вечори» або «Вій» Гоголя, пересвідчиться, що і свої, і чужі найчастіше називали й називають «малоросів» українцями… Ім’я «малоросіяни» було і є книжним і вживалось здебільшого стосовно Чернігівської та Полтавської губерній, офіційної Малоросії в Російській імперії. Для жителів Слобідської України, Правобережної і для самої так званої Новоросії це ім’я – цілковита дивовижа, тимчасом як ім’я українців їм зовсім рідне. Воно звучить незвично хіба що для волинян, а особливо для галичан, з яких останні найчастіше називають себе русинами чи русняками, як і забузькі уніати, а почасти й західні подоляни та бесарабці (не румуни, звісно). Але й у піснях цих наших західних співвітчизників знаходимо імена «Україна» й «українці» на позначення своєї землі й народу, і навіть закарпатські русини називають частину своєї землі біля Мукачева «Країна», часом навіть «Україна». Таким чином, з усіх імен, що їх допасовують до так званих «малоросів», найбільш природним є ім’я українців»[54]. Зрештою, і самого себе Драгоманов називав не інакше як «українець», точніше кажучи, «українець зо вселюдськими тенденціями, або людина української нації (homo nationis ukrainicae…)»[55]. Я можу пригадати хіба один-єдиний випадок, коли Драгоманов назвав себе «українофілом» (лист від травня 1876 року до Олексія Суворіна)[56]. У всіх інших випадках він називав себе «українець». Але справа, ясна річ, не тільки в словах. Головне полягає в тому, що Драгоманов, як стверджував Михайло Павлик, «був і в житті приватному, як і публічному, справді чоловік української нації – homo nationis ukrainicae, як він сам себе називав»[57].

         Які ж географічні обшири сучасної України? На це надзвичайно важливе питання Драгоманов дав дуже чітку й конкретну відповідь у своєму знаменитому «Передньому слові до «Громади»», написаному в квітні 1878 року. Кажу тут саме про «Переднє слово…», зважаючи на ту обставину, що його з повним на те правом можна вважати не лише «основним твором для пізнання соціально-політичного світогляду М. Драгоманова»[58], але й першою українською політичною програмою[59].

«Українська земля, – писав Драгоманов, – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру… Отже, мужики ці живуть в тій межі, котру читач наш сам собі може навести на карті по тим місцям, що перелічимо далі. Хай почне він на заході сонця трошки на південь од Білостока в Городненській губ. в Російській імперії і трошки на схід сонця од Сєдльця в Царстві Польськім і веде межу через Красностав, Янів, Крешів в тому царстві, а далі в Цісарщині через Ярослав на захід Дубенка, Сянока, а звідти трохи не під самий Старий Сандеч, а от того через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшова (Eperiess) в Угорщині, а од нього до Ужгорода (Ungvar), Мукачіва (Munkacz), Хуста (Huszt), Сегіта (Sziget) до Чорногори в тім кутку, де сходяться казенні межі Галицька й Буковинська до Угорської, – а звідти до Кірлібаби, на межі Угорській, Буковинській і Седмигородській (Транссільванській). Тут починається південна межа нашої України: йде вона од Кірлібаби на Чернівці (Czernowitz), столицю Буковини, й звідти недалеко знов входить в Російську імперію, йдучи на південь од Хотина в Бесарабщині, далі через Сороки з добрим крюком під Більці в Бесарабщині ж, а потім понад Дністром, подавшись трохи на захід аж до Дністрового Лиману й до моря, до Білгороду (Акерман), а звідти на захід понад морем аж до Дунайського гирла з довгою вузенькою полосою од Акерману всередину Бесарабщини, – а на схід од Акерману морем до Перекопа, а потім по Арабатській косі під Хведосію на Керч, далі через пролив на Тамань, а звідти через Новоросійськ по південній межі землі козаків Війська Кубанського (чорноморці) і далі мало не до великого коліна на р. Кубані. Західня межа нашої України піде, закручуючись то на схід, то на захід, повз Новочеркаськ в землі козаків донських, Слав’яносербськ в Катеринославщині, а далі на схід поза Богучари й Павловське в Воронезькій губернії. Північна межа нашої України йде поза Павловським, через Коротоянь в Курській губ. на середину між Старим Осколом і Обоянню, а звідти під Корочу, навкруг Суджі, вище Новгорода Сіверського та Городні в Черніговщині, до Лоїва на Дніпрі в Могилевській губ., далі Дніпром до гирла Припетського, а далі мало не скрізь р. Припеттю до Пінського в Мінській губ., а там через Пружани в Городн. губ. під Білосток. Всього буде в цій межі землі більше 13.500 кв. миль. А наших людей в ній налічують в Росії 14.239.129 та в Австрії 3.032.000 (в Галичині 2.312.000, в Буковині – 200.000, в Угорщині – 520.000), всього більше 17.000.000»[60]. Хочу зазначити, що в інших своїх працях, написаних у 1878–1884 роках (матеріали до п’ятого тому «Нової всесвітньої географії»[61], «Лист В. Г. Бєлінського до М. В. Гоголя»[62], «Історична Польща й великоруська демократія»[63], пояснювальна нотатка до проекту статуту «Вільної спілки»[64]), Драгоманов стверджував, що в Російській імперії мешкає близько 17 млн українців, а в Австро-Угорщині – 3,5 млн, тобто загалом понад 20 млн.

         Свого часу Юліан Охримович писав про це драгоманівське окреслення України таке: «Драгоманов перший виступив у своїй «Громаді» з поняттям України як одноцільної території, заселеної українським народом, без огляду на офіційні назви поодиноких частин тієї території. Точним означуванням географічних меж української землі і постійним підкреслюванням, що Україна – це земля, заселена українським народом, – закорінив у психіці української інтелігенції ясну свідомість та почуття єдності всього українського народу на всьому просторі етнографічної території»[65]. Саме так. Одне-єдине, що в цьому твердженні варто уточнити, – питання про першенство. Мені здається, що поняття «України як одноцільної території, заселеної українським народом», існувало й раніше. Не кажу тут про якісь старі часи – маю на думці часи Драгоманова. Чому я так думаю? Передовсім тому, що, окреслюючи кордони України, говорячи про її площу та кількість населення, Драгоманов спирався на відповідні джерела. Він називає тут п’ять таких публікацій: 1) «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким и изданные О. М. Бодянским. Продолжение дополнений: IV. Объяснение этнографической карты Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины. С этнографическою картой»[66]; 2) «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» Костя Михальчука[67]; 3) «Этнографическая карта Европейской России» Олександра Ріттіха, складена на замовлення Російського географічного товариства й видана в Санкт-Петербурзі 1875 року; 4) довідник «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», укладений тим-таки Ріттіхом і виданий у Санкт-Петербурзі в 1875 році; 5) «Русский календарь на 1877 год» Олексія Суворіна[68]. Це були найновіші публікації на цю тему. Не буду говорити тут про праці російських авторів, так само, як і про етнографічний нарис Якова Головацького, бо він стосується тільки України в межах Австро-Угорщини. А от про роботу Костя Михальчука, ученого, для якого українство було «релігією життя», але який цурався різних «філологічних міфів»[69], напевно можна сказати, що вона заснована на понятті України «як одноцільної території, заселеної українським народом».

Але й це ще не все. Приблизно така сама візія України, як її подав Драгоманов у своєму «Передньому слові до «Громади»», вже була відома з підписаної криптонімом И. М. публікації в журналі «Основа» за травень 1861 року «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом». Ось що тут сказано: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Її протяжність із заходу на схід становить майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градуса східної довготи (рахуючи від острова Ферро), що складає понад 1.800 верст. Найбільша протяжність з півночі на південь сягає 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. З розгляду кордонів Південної Русі читач побачить, що цей край має доволі різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина (одна чотирнадцята) належить останній. На заході кордон України починається від м. Сандеча, в Галичині, за 10 миль від Кракова, і йде на північний схід через м. Ярослав у Царство Польське до містечка Туробін і далі; звідки кордон повертає на схід, переходить Західний Буг і йде на Ковель та південною долиною р. Прип’яті до її впадіння в р. Дніпро по м. Старе-място; звідси кордон іде на північ по Дніпру до м. Лоїв і потім на північний схід до м. Мглин, крайнього північного пункту південноруського поселення. Від Мглина українське поселення межує з великоруським (Орловською губернією) і йде на південний схід; далі, – в Курській губернії, цей кордон точно провести не можна, тому що деякі українські поселення перебувають на схід від Курська, а деякі великоруські села лежать біля меж Чернігівської губернії. Від м. Богодухова на південь жителі всуціль українці й кордон, пролягаючи на схід, заходить трохи в Воронезьку губ., а звідки круто повертає на південь до верхів’я р. Кальміус. Від цього місця на південь лежить окрема земля Кубанського (кол. Чорноморського) Козачого Війська, населена без вийнятку українцями. Між Азовським морем та українськими поселеннями Катеринославської й Таврійської губерній мешкають ногайські татари й німецькі колоністи. Потім, від Перекопського перешийку до турецьких володінь, береги Чорного моря заселені українцями й складають південний кордон країни. Ріка Дністр складає південно-західний кордон України до м. Ямполя, а звідки кордон іде на захід до південних схилів Карпатських гір і доходить, на крайньому заході, до м. Сандеча. Із цього огляду кордонів видно, що населення південно-руського народу займає більшу частину австрійської Галичини, половину Люблинської губернії Царства Польського, незначну частину Гродненської й Мінської губерній, усю Волинську, Кам’янець-Подільську, Херсонську, Київську, Полтавську, Харківську, Чернігівську губернії, частини Курської й Воронезької, Катеринославську, третину Таврійської губернії та Землю Кубанського (Чорноморського) війська»[70]. А як висновок, автор каже таке: «Простір земель, населених українцями, точно визначити не можна, але приблизно він складає понад 10.870 кв. геогр. миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині й Буковині припадає близько 1.650 миль. На всьому цьому просторі перебуває близько 14.300.000 жителів, які розмовляють південно-руською мовою. Таким чином, за територією Україна, чи Малоросія, перевищує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів»[71].

Цей опис України був добре відомий. Принаймні майже в той самий час, коли Драгоманов працював над «Переднім словом…», його добрий знайомий Олександр Пипін[72] готував друге видання своєї заменитої «Історії слов’янських літератур»[73]. І в ній він описав українців ось так: «Малороси (під різними іменами: українці, південнороси, черкаси, запорожці, у Галичині – русини, галичани, русняки, карпатські русини, гуцули й бойки в гірській частині Галичини) займають у західному краї Росії невелику частину Гродненської і Мінської губерній, усю Волинську й Кам’янець-Подільську, в південному краї всю Херсонську, Київську, Полтавську, Харківську, Чернігівську губернії, частини Курської і Воронезької, Катеринославську, третину Таврійської губернії і Землю Кубанського Чорноморського Війська; у Польщі вони займають половину Люблинської губернії, нарешті, в Австрії – більшу частину Галичини, а крім того, більше чи менше чисельними поселеннями живуть в Угорщині (Карпатська Угорська Русь), Буковині й по південному австрійському кордону»[74]. При цьому Пипін посилався саме на «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом», а також на статтю «Русины», надруковану в «Основі» трохи пізніше[75]. На «Краткое географическое обозрение…» покликався й Кость Михальчук[76]. Ясна річ, знав це джерело й Драгоманов. Можливо, він не згадав про нього тільки тому, що вважав його вже трохи застарілим, але те, що він його знав, – поза всяким сумнівом.

Та це все деталі. Головним же є те, на чому наголосив Юліан Охримович: Драгоманов «виступив у своїй «Громаді» з поняттям України як одноцільної території, заселеної українським народом». Справді, Драгоманов не раз і не два наполегливо підкреслював, що українці, розділені державними кордонами Росії та Австро-Угорщини, різні за офіційними назвами й самоназвами, – це один-єдиний народ. «Люди по цих громадах, – писав він, – хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою й звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й на найдальших кінцях її люде пам’ятали добре про других земляків своїх»[77]. Та, може, іще переконливіше свідчить про це українська народна творчість, зокрема пісні. «Коли поглянути на пісні українські, записані в різних країнах, од Мукачевської і Пряшевської в Угорщині до України Задонської і Кубанської, – писав Драгоманов у «Нових українських піснях про громадські справи», – то побачимо, що найбільша частина тих пісень, – а власне пісні, що показують погляди українців на природу й віру (веснянки, купальні, колядки й др.), пісні, котрі малюють життя домове – родинне (любовні, весільні й др.) й господарське (косарські, жнивні, чумацькі, бурлацькі), однаковісінькі на всій Україні»[78]. Крім того, ці пісні свідчать про те, що мова на всій українській етнічній території – одна й та сама. Ясні річ, діалектні відміни тут є (Драгоманов писав про них, зокрема, у своєму «Другому листі до редакції «Друга»»[79]), але це, поза сумнівом, відміни однієї мови. У «Новій всесвітній географії» Реклю про це сказано так: «…Збірки народних пісень, зібрані в усіх краях, населених малоруським племенем [les pays petits-russiens], від верхів’я Тиси до нижнього Дону, доводять, що на цьому величезному просторі малоросійська мова виказує дуже мало місцевих відмін»[80]. До того ж ця мова, як гадав Драгоманов, є мовою досить багатої й розвиненої літератури. Недаром у 1882 році, говорячи про переклад першої частини Гетевого «Фауста» Іваном Франком, він зауважив: «Перекладачу Іванові Франку належить честь довести московським націоналістам, а заразом і всім великоруським літераторам, що українська мова за багатством, вишуканістю й гнучкістю форм не поступається жодній із сучасних літературних слов’янських мов і має достатньо понять для того, щоб передати глибину філософської думки й змалювати високохудожні образи. Це не мова одного лиш простолюду, як запевняють московські неуки[81], а мова цілої нації, чиє політичне майбутнє ще попереду, але місце на право самостійного розвитку серед цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим»[82].

Звісно, Драгоманов наголошував також на тому, що населення всієї цієї величезної території має власний – і дуже виразний – характер з погляду антропології та психології. «Перехідні» типи можна добачити хіба що на північному та крайньому західному кордонах української етнічної території: «Малороси [les Malo-Russes] зливаються непомітними переходами з білорусами на півночі, а по той бік Карпатських гір – зі словаками, але вони чітко відрізняються від поляків на заході й від великоросів на сході; змішування малоросів та великоросів – явище дуже рідкісне. Навіть з погляду фізичного ці дві народності чітко відрізняються одна від одної»[83]. Те саме стосується також українського національного характеру. Попри те що всяка національна «характерологія» була для Драгоманова річчю дуже й дуже проблематичною[84], він бачив посутні розбіжності в характері українців та, скажімо, тих-таки росіян: «…Малороси переважають великоросів природним розумом, насмішкуватістю, іронією, природним смаком, жвавою й водночас стриманою уявою; вони не схильні до тих перебільшень, які є у творах великоруської чи фінської народної поезії; зате вони не мають характерної для великороса практичної жилки; вони не такі солідарні між собою, не такі наполегливі в досягненні певної мети, легко зупиняються на півдороги й не вміють так добре долати несприятливі обставини; загалом, вони більш обдаровані, але менш енергійні»[85].

         І як свого роду висновок зі спостережень Драгоманова над географією України можна розглядати тезу, що її він сформулював у роботі «Східна політика Німеччини й обрусіння»: «За нас у цьому краї природа, земля й повітря, за нас народний характер, що його зберегла ця природа серед того розруху, схожого на який навряд чи знав будь-який інший народ у Європі, – розруху від половців, татарів, турків, поляків, угорців, від власних помилок і нерозвиненості, всупереч яким народ, не маючи, певно, і 25 спокійних років, раз по раз мігруючи від Карпат до Дону й назад, зберіг мову, звичаї та прагнення – від Мономаха до Хмельницького, від Хмельницького до Гонти, від Гонти до нашого часу»[86].

Ось тут драгоманівська географії України непомітно перебігає у візію історії України. А з якого часу слід розпочинати українську історію? Відповідь на це питання Драгоманов спробував дати в «Новій всесвітній географії» Елізе Реклю. «Переходячи до питання про родовід українського народу, – писав він, – зауважимо, що за теперішнього стану науки можливі лише більш-менш вірогідні гіпотези стосовно кревності або спадкоємності, прямої чи опосередкованої, яка поєднує малоросів з тими стародавніми мешканцями, чиї сліди життя знайдено в Полтавській губернії[87], у формі зброї та реманенту з кістки й кременю поруч з кістками мамонтів та мушлями льодовикового періоду»[88]. А далі вчений каже, що старовинні кургани-могили свідчать про те, що на теренах нинішньої України побувало колись чимало різних народів (одні – як утікачі, інші – як завойовники, одні були тут недовго, інші – довго). «…Поза сумнівом, – підсумовує він, – невеличка домішка їхньої крові збереглася в нинішньому населенні Малоросії»[89]. Але це були ще доісторичні часи, і говорити про них щось певне досить складно. Історичні ж часи розпочинаються тут, на думку Драгоманова, десь наприкінці ІХ століття. «Коли східні слов’яни починають виринати з темряви середніх віків, близько кінця ІХ століття, вони займають усю територію вододілу й верхніх приток між басейнами Волги, Волхова, Західної Двіни, Німану, Вісли, Дністра й майже весь басейн Дніпра… Ці слов’янські племена вже являли собою елементи могутньої народності, і тоді ж таки вони приймають остаточно в історії ім’я русів [Russes]»[90]. Очевидно, саме з цього часу, тобто з кінця ІХ століття, Драгоманов і розпочав би історію України. Бо далі він каже вже прямо: «…Принаймні з кінця ІХ століття в басейні Дніпра існувала доволі сконсолідована руська нація [une nation russe assez compacte]»[91]. А які племена входили до її складу? Відповідь Драгоманова звучить так: «У ІХ столітті населення південної, чорноморської спадини, між Дніпром і Дунаєм, а переважно на берегах Дністра, складалося зі слов’ян-улучів (угличів) [les Ouloutchi (Ouglitchi)] і тиверців [Tivertzi]. Але ці слов’яни перебували на шляху угрів, печенігів, куманів, і зіткнення всіх цих народів відтіснило їх на північ: в епоху з Х до ХІІ століття ріка Рось, – можливо, «ріка Русі чи русів», – була кордоном між руссю Київського краю та південними кочівниками»[92]. Так чи інакше, не викликає сумніву та обставина, що Драгоманов трактував оцю «руську націю» як українців[93]. Точніше кажучи, величезну за територією Руську монархію зі столицею в Києві Драгоманов був схильний бачити у формі конфедерації українців (мешканців «Київського краю») та росіян (мешканців північних і східних територій держави). Зокрема, у «Новій всесвітній географії» про Київ сказано таке: це місто «в ХІ столітті було найбагатшим і найбільшим містом Східної Європи після Константинополя й піднялося на щабель «матері міст» у тій мінливій конфедерації, яка обіймала малоросів [Petits Russiens] та великоросів [Grand Russiens]…»[94]. В інших своїх працях Драгоманов прямо називав цих «Petits Russiens» «українцями», наприклад, коли йшлося про часи боротьби Русі з хозарами й половцями. Мовляв, як державна потуга тисли «українці на хозар, половців та інших степовиків між Дніпром і Доном, а великороси – на фіннів та інші народи Поволжя й далі на схід аж до самого Тихого океану»[95]. Як відомо, Русь остаточно розгромила Хозарський каганат у середині Х століття, а її боротьба з половцями припадає на ХІІ – першу половину ХІІІ століття. Отже, для Драгоманова люди, які мешкали в центрі Руської монархії й на території центральних руських князівств у Х–ХІІІ століттях, були українцями. Можна пригадати й промовисту цитату з листа Драгоманова до Олексія Суворіна від 30 серпня 1876 року: «Ви самі казали, що слов’янська Русь розпочалася на півдні, туди ж таки й повернеться. Але ж та початкова Русь – це ми, хохли…, нам і повертатись не треба»[96]. Або ось таке іронічне зауваження вченого з приводу того, що петербурзький Святійший Синод уперто не дозволяв друкувати переклад Біблії українською мовою: «Ясна річ, апостол Скіфії Андрій Первозванний, над яким під час зішестя Святого Духа, поза сумнівом, висіла у вигляді вогню українська мова, оскаржить таку поведінку петербурзької духовної канцелярії перед престолом Всевишнього»[97]. Іронія іронією, але за нею стоїть і певна візія української мови як мови дуже й дуже давньої. І якщо часом Драгоманов міг писати: «…в київській Русі, що потім стала Україною»[98], – то оце «потім» слід розуміти тільки в сенсі назви – не більше. Для Драгоманова «київська Русь» – це вже історія України. Саме про це він дуже емоційно писав у листі до Старої Громади наприкінці 1876 року: «Як індивідуум я навіть сам собі бував противен тим, що кидавсь писати од курганів до картин, аби тільки у свій час вигукнути, що єсть Україна і в Х в., і в XV, і в XIX, єсть і в кургані, і в опері»[99].

         І ось тут можна дуже виразно бачити першу основну ідею в міркуваннях Драгоманова про саму суть історії України – неперервність української традиції (культурної, історичної, політичної) впродовж принаймні останньої тисячі років. У цьому сенсі Драгоманов, як підкреслював Леонід Білецький, прямо продовжував лінію Миколи Костомарова[100]. І це справді так. Сам Драгоманов у праці «Східна політика Німеччини й обрусіння» писав, що «своїми монографіями («Две народности»[101], «Черты народной южнорусской истории»[102]) Костомаров відновлює неперервність історичних і політичних традицій між Україною козацькою та Руссю Володимира Мономаха…»[103]. Іншими словами, Костомаров, на його думку, «звів докупи нитки історії Київської Русі дотатарської й України козацької…»[104]. Точнісінько те саме робив і Драгоманов. У своїх численних працях він теж «зводив докупи» ці «нитки» України старокиївської й України козацької. Драгоманов «перекидав місточок» між Руською монархією та козацькою Україною навіть тим, що в «Новій всесвітній географії» Реклю називав князя Святослава «козаком старих часів». «Перша Січ, – писав він, розповідаючи про історію нашого козацтва, – за словами літописів, була заснована козаками в XVI столітті на острові Хортиця…, неподалік від того місця, де печеніги в 972 році відтяли голову великому князю Святославу, цьому справжньому козакові старих часів [un vrai Cosaque d’autrefois]…»[105]. Та й самі козацькі літописи, на які він тут покликається, були, на його думку, безпосереднім продовженням старокиївської літописної традиції. Про це Драгоманов писав іще 1870 року в рецензії на книжку Івана Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век» (Воронеж, 1869). Мовляв, літописи княжих часів, як-от Галицько-Волинський, – це «прямі родоначальники тих хронік-мемуарів, що їх вели за козацької доби…»[106]. Зрештою, Драгоманов був свято переконаний у тому, що «…за своїми рисами київська Русь Володимира, Нестора й автора «Слова о полку Ігоревім» була та ж сама південно-західна Русь, яка в трохи зміненому вигляді жила й живе тепер під ім’ям Малоросії»[107].

         А другою основною ідеєю Драгоманова щодо єства історії України є думка про те, що Україна аж до XVIII століття була «органічною частиною культурної Європи»[108]. Цю ідею Драгоманов спеціально підкреслить у своїй «Автобіографічній нотатці»: «…По-моєму, більшу частину національних відмін України від Московії можна пояснити тим, що Україна до XVIII ст. була більше пов’язана із Західною Європою і хоч із запізненням (завдяки татарам), але все ж таки йшла разом із Західною Європою в суспільному й культурному прогресі»[109]. З цього погляду, переломним моментом в історії України Драгоманов уважав Андрусівський договір між Московським царством і Річчю Посполитою 1667 року. Для Драгоманова – це початок тривалої перерви в самостійному розвитку України. За цим договором, писав Драгоманов у праці «Історична Польща й великоруська демократія», «…Москва відмовилася від Білорусі й Правобічної України, щоб певніше впоратися з Україною Лівобічною. Цей договір, першим наслідком якого став перехід Правобічної України під протекцію Туреччини, невдовзі був доповнений геніально-безглуздими договорами з Туреччиною й Польщею, за якими половина Правобічної України (майже вся теперішня Київська губернія й частина Подільської) була приречена залишатись пустелею між трьома державами, щоб кожна з них могла дати лад решті своїх володінь, не маючи клопоту від непокірних козаків. Цей «поділ» України завдав смертельного удару її самостійному розвитку, на який налягли Польща, Москва й Туреччина, кожна по-своєму»[110]. Словом, як напише Драгоманов в іншій своїй праці, «незалежність [України] була придушена наприкінці XVII ст.»[111]. Варто відзначити, що Драгоманов, підкреслюючи фатальну роль Андрусівського договору в історії України, знов-таки продовжував лінію Костомарова, адже той у своєму листі до Герцена, як каже Драгоманов, назвав «головною причиною» занепаду України «поділ її наприкінці XVII ст. між Москвою, Польщею й Туреччиною»[112]. До речі, слова Костомарова в його листі до Герцена насправді звучать куди більш емоційно, ніж у викладі Драгоманова: «Ця сатанинська справа поділу народу вперше була зроблена за Андрусівським договором…»[113]. Так чи інакше, обидва історики прямо стверджують, що від часу Андрусівського договору Україна опинилася під чужим ігом. «Півтораста років нас ділили між Московським, Польським, Турецьким царством та Цісарщиною, – напише Драгоманов у праці «Народні школи на Україні», – мучили душу несправдженими надіями, кілька разів повертали назад в ту неволю, з которої ми були вибились, помагали п’явкам, що виплодились у нас на нашій землі, боронили чужих п’явок, роздавали землю нашу своїм слугам, – і вкінці отняли у нашого народа і землю, і волю»[114]. Але це ще далеко не все. Наслідком втрати Україною незалежності стало й те, що «значна частина її інтелігенції, на біду свою й маси люду в цій країні, відірвалася від української національності»[115]. З бігом часу цей відрив національної еліти від простого люду тільки зростав. І поступово українці перетворилися на найбільшу «плебейську» націю Східної Європи[116], бо їхні освічені верстви «присвоїли собі риси панівних над українським народом національностей: великоруської, польської, німецької (в Буковині) та угорської…»[117]. І саме ця породжена неволею «плебейськість» української нації, на думку Драгоманова, є тим надзвичайно небезпечним «недугом, який підточує всі зусилля українського народу, спрямовані на свою економічну й розумову емансипацію, оскільки чужі держави, що володіли й володіють Україною, відібрали в маси люду його мізки, освічені класи…, школу, науку, мистецтво»[118]. Недаром «українська національність завмерла аж до самого ХІХ століття, коли вона була відкрита дрібкою поетів і вчених»[119]. Мені здається, оцей процес національного занепаду України Драгоманов найкраще й найдокладніше змалював у, на жаль, незавершеній праці з промовистою назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876)». Це була програмова робота. Як свідчив Михайло Павлик, Драгоманов планував подати її в першому томі «Громади» (відразу після викладу програми видання)[120]. І в цій роботі Драгоманов стверджує, що всі ті 222 роки, які минули від Переяславської угоди Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем до Емського указу імператора Олександра ІІ, яким була заборонена українська мова в Російській імперії[121], – то не що інше, як «пропащий» для України час.

А який же вихід із цієї ситуації бачив Драгоманов? Один-єдиний: повернення української нації в коло націй культурних. Мені здається, про це він найкраще сказав у своєму проекті статуту «Вільної спілки», що був, на думку Софії Русової, «головним синтезом» його «політичних переконань»[122]. Національну мету діяльності «Вільної спілки» Драгоманов сформулював так: «Політична свобода – як засіб повернення української нації в сім’ю націй культурних»[123]. Через кілька десятиліть Михайло Лозинський охарактеризує цю програмову драгоманівську тезу домежно просто й глибоко: «Тут зустрічаємо знов ту саму думку, яку бачили в І книжці «Громади» і яка є основною думкою в поглядах Драгоманова на історію України, – що з поневоленням України Москвою урвалася нитка культурного життя України, що весь період приналежності України до російської держави – се «пропащий час» для України та що вся суть українського національного питаня лежить в тім, щоби наново нав’язати ту нитку, вернути в сім’ю культурних націй»[124].

І тут постає ще одне принципове питання: чому Драгоманов уважав, що саме боротьба за політичну свободу є формою відновлення «повноти» української нації, засобом її повернення до сім’ї європейських культурних народів? Чітку відповідь на нього знаходимо в уже згадуваній праці «Лист В. Г. Бєлінського до М. В. Гоголя» (Женева, 1880). «Найдієвішим засобом, – наголошував тут Драгоманов, – який можна було б ужити для відновлення зв’язку освічених класів на Україні з українським народом, було б, ясна річ, відновлення політичної самостійності України»[125]. Але це завдання надзвичайно складне, а особливо – зважаючи на вкрай несприятливі умови біжучого часу. «Ось тому-то українським діячам у політичних питаннях розумніше взяти програму не сепаратистичну, а федералістичну, адаптовану в кожній державі – в Росії, в Галичині, в Буковині, в Угорщині – до місцевих умов і в союзі з місцевими демократично-федеральними елементами. Таким чином, політичним завданням українців є не лише здобуття автономії для себе, але й перетворення держав, якими вони поневолені, на одну чи декілька федерацій, зручних для всіх племен – і слабких, і сильних»[126].

Отже, Михайло Драгоманов трактував політичну свободу як свого роду тимчасовий «замінник» національної незалежності, коли хочете, як певний щабель на шляху досягнення цієї незалежності. Зрештою, у тому ж таки 1880 році Драгоманов прямо про це писав. Мовляв, жити в такій державі, як теперішня Росія, несила нікому, а «не московським народам» і поготів. Ось чому я, як українець, уважаю за необхідне «добитися в найближчому майбутньому встановлення в Росії політичної свободи, яку я, окрім усього іншого, вважаю заміною нашої національної незалежності»[127]. Цю свою думку Драгоманов повторить і в роботі 1881 року «Історична Польща й великоруська демократія», наголосивши, що українські соціалісти активно виступають за політичну свободу в Росії ще й тому, що ця свобода є «заміною національної незалежності їхнього народу»[128], і значно пізніше, наприклад, у статті 1889 року «До питання про національності в Росії»[129].

***

Драгоманов помер 20 червня 1895 року в Софії. Наступного дня, 21 червня, у п’ятницю, його ховали. «На 6 годину після обіда, – згадував Борис Мінцес, – назначено було похоронній процесії рушити із дому покійного… До 6 години дім, де жив Михайло Петрович, був переповнений народом. Мертва тишина панувала в покритім жалібним сукном салоні… Сумно дивився Шевченко із-за своєї позолоченої рамки, його темне лице ледве обрублялося тими ясними рембрандськими лучами, що найкраще до лиця тому мученикові за народну душу, – з відпечатком суму й терпіння лежав покійний у позолоченій олов’яній домовині, що тонула у квітах і вінках. Прийшов болгарський протестантський священик… Почалась молитва, – пастор прочитав кілька місць зі Святого Письма і проспівав зі своїм скромним, та гармонічним хором кілька псальмів… Процесія рушила, пів дороги до цвинтаря, що далеко за городом, студенти несли на переміну домовину, – поки сильний дощ і зараз опісля сильний град, великий, як куряче яйце, не заставив покласти домовину на катафалк. Немов з мішка валив град, та ніхто не відходив і так процесія приближалася до свіжо викопаної могили… При загальнім плачу спущено домовину, на котру щиро посипалися пригорщі землі. Дощ став, сонечко визирнуло, освітивши в ширину і далечину панораму балканських гір і сумрачно знимаючогося Витоша з його сніговим верхом…»[130]. Драгоманову так і не судилося побачити своєї любої омріяної України. Не дожив він і до часу національно-визвольних змагань початку ХХ століття. Але він твердо вірив у те, що «…вільна й розвинена українська нація буде, звісно, не найостаннішим членом людської сім’ї»[131].

---