Ірина Мироненко. Прощання на вітрах розлук

Людей об’єднує пам’ять, а не сума смертей, що були до нашого народження. Нові справи і зустрічі, але й прощання не дають загубитися в часі й зневірі. Селище Ков”яги, що на Валківщині, прощалося зимового дня зі своїм земляком — письменником і громадським діячем Віктором Гаманом. Він ще 1988 року, після смерті своєї матері — солдатської вдови перетворив садибу на музей, бо сам мешкав у Києві. Журналіст за фахом, апаратник за партійною кар’єрою (скромне самовизначення – “піхотинець апарату”), він мав кабінета в одному коридорі, що й майбутній Президент України Леонід Кравчук. Збірками публіцистики стали його багаторічні щоденники “І один в ЦК воїн”, “Від обкомівських коридорів до коридорів Кабміну”, “У політиці друзів не буває”. Проводжати в останньому дорогу Віктора Пантелійовича політики не з”їхалися. Земляки, рідні, літератори з Харкова (Анатолій Стожук, В’ячеслав Романовський, Іван Перепеляк) — усі помістилися на маленькому подвір’ї. Згадували Гаманів — сина і матір. Є в Греції, в Афінах музей материнства, а ось щоб однієї української матері — це в нас, на Харківщині. Голова Валківської районної ради Юрій Яцина сказав: “Як присвята своїй матері Ганні Павлівні, так і всім матерям був утворений цей єдиний унікальний музей. Збереглася книга відгуків музею. Перегортаючи її, я бачу людей різного віку, які з ним спілкувалися, з ним дружили, писали у книзі вдячності за те, що знайомі з ним, що створений такий музей. Тут представлені майже всі регіони нашої України”.
Ще так багато чистих сторінок у музейній книзі відгуків…По-своєму ритуальний знак. Ще допишуться добрі слова. Натомість читання нової книжки з олівцем — майже зникла звичка. Але чи траплявся вам письменник, який би просив знайомого читача підкреслювати в тексті те, що викликало негативну реакцію? Згадує помічник-консультант одного з народних депутатів Олександр Холодний: “Ми тут були багато разів у музеї, зустрічалися з Віктором Пантелійовичем. Він був істинним представником ков’ягівців у столиці нашої держави, багато питань вирішував. Остання наша розмова перед хворобою (по телефону): “Ну, ти вже доч`оркав мою книгу?” Ми з ним домовилися: “Коридори ЦК” я читав з багатьма маркерами і відмічав, що мені сподобалося, що не сподобалося. Кажу, Вікторе Пантелійовичу, мені ще треба кілька днів, я дочитаю. “Ну, ти мені її пришли поштою, я подивлюся, що тобі не понравилося”. На жаль, це все залишиться тільки в пам’яті.
У моїй пам’яті залишаться і невисокий внутрішній тинок садиби Гаманів — з глечиками на кілочках. Яке ж господарство без горщика й глека, який же хазяйський кінь без підків?!
Підкову вішають по-різному. Якщо ріжками вниз – для захисту від злих духів, а якщо вгору – на щастя, щоб дім був повною чашею. На Богодухівщині, про яку теж писав Віктор Гаман, стилізовану підкову вишивали на кожухах. Спершу на білому тлі кожуха вуглинкою малювали контури майбутньої композиції, потім вишивали товстими вовняними нитками.
Вірші — то теж вишивання, але вже словами. Як у поета В’ячеслава Романовського: “Упала тиша на зимовий сад. Не сипле сніг і не здригнеться гілка. Лиш яблучко зіщулене звиса, яке на свято залишила білка”. Цього вірша В”ячеслав не читав, бо написаний він про інше, але ков”язький зимовий сад був точнісінько таким. Гілки застигли, ніби куті з металу, — над нашими головами, над словами В’ячеслава Романовського і прощальною свічею у склянці із пшеницею. “Віктор Гаман — син коваля. Ще в дитинстві він відчув насолоду слова. Цікаво, що як більшість прозаїків він починав свою творчість з поезії, але потім він зрозумів, що краще йому висловити свої думки, переживання в прозі. Потім вийшла книга в Києві “Сонцестояння” в 1964 році. Він часто приїздив, зустрічався і з письменниками, і брав журналістів, з ким колись працював. І ми й чаркували, і пісні співали, але більше говорили. Оцей дух землі, оцей трикутник, про який він написав (я маю на увазі Валки, Богодухів, Красний Кут)… У нього був теплий зв’язок з багатьма людьми”.
В іншій хаті, що стояла на цьому ж місці, п”ятеро дітей і мати пережили гітлерівську окупацію, але й цей, післявоєнний дім — маленький. Щоправда, для уроку рідної історії місця дітям і вчителю вистачає. Згадує колишній директор школи Галина Кандакова: “Він був частим гостем у нашій школі. Завдяки йому ми одержали таку прекрасну Ков”язьку середню школу, хоча нам у 1974 році відмовили у її будівництві. Він допоміг нам просунути проект і в нас за півтора роки побудували школу. У Валківському районі як вивчалася на позакласних уроках творчість Віктора Пантелійовича, так і залишиться”.
Адреса родинної садиби — вулиця Шкільна, 14. Колектив авторів шкільного підручника “Новейшая история России” 2007 року відмовилася очолити Оксана Гаман-Голутвіна, доктор політичних наук, президент Російської асоціації політичної науки. “Не хочу ассоциировать свое имя с этим позором”, – цитувала Оксану Вікторівну “Независимая газета”, занепокоєна стандартизацією підручників в імперсько-патріотичному дусі. Живучі ковальські гени її роду теж, можливо, додають незалежності цій тендітній красивій жінці. Не дуже це просто — вивчати політичні еліти Росії. Дочка виконала заповіт батька — привезла його прах з Москви у Ков”яги. Оксана Гаман-Голутвіна, слова прощання: “Мы у него очень многому учились и прежде всего тому, что человек в жизни может добиться очень многого своим трудом. Он всю жизнь очень много работал. Как, наверное, было непросто подростку начать писать сначала в районной газете, потом поступать в Киевский университет. Мы все понимаем, как тяжело было бабушке, у которой на руках было пятеро детей. И в одной из книг отец написал, что бабушка расплакалась, узнав, что он поступил в Киевский университет. Она сказала: “Сину, на на шо ж я тебе вчитиму?” Это были очень трудные годы, еще послевоенное время не закончилось.
Он многие годы работал на руководящей работе, приходил домой не раньше 8-9 часов вечера, субботы все были рабочие. Ужинал. Немножко посмотрит телевизор, потом ложился отдыхать. И он вставал — бывало, в три, в четыре, пять, шесть и садился за письменный стол. До того, как он в восемь часов уходил на работу, он еще несколько часов работал за письменным столом. Вот отсюда, из этих часов, рождались его многочисленные книги. Их без малого сорок — больших произведений. И уже собралась целая библиотека книг о нем о его творчестве. Некоторые представлены здесь. Как он любил Ковяги, Валки! Как он любил Харьков! Он любил, как бабушка пела. Иногда пытался подпевать, иногда пел с ней, иногда просто слушал.
И еще я хочу сказать: он был очень разносторонним человеком. Он был кандидатом философских наук и все это в том же режиме работы, о котором я говорила. Практически на сон оставалось 4-5 часов. Казалось бы, журналистика, литература, философия и здесь же — увлечение биологией. Вот удивительно! Он очень много книг посвятил темам, которые близки биологам, ботаникам. Он любил природу. Не случайно в его произведениях ботанический сад — это живое существо, которое живет своей жизнью, имеет душу и сердце.
Он был необычайно даровитым человеком, много делал для своей земли. Кому мог, всегда он помогал. И пусть он нас простит, если мы его чем-то обидели».
Післявоєнне село привчало не тримати образ на світ, сповнений труднощами. Рядок Віктора Гамана: «Виразно бачу і пам ’ ятаю чергу за хлібом біля сільської лавки. Хліба мало, а людей, – як диму на сільській пожежі». Думаю, що одним з найуважніших його читачів стала провідний бібліотекар центральної Валківської районної бібліотеки Вікторія Слив’як. Свої нові книжки Віктор Пантелійович регулярно дарував книгозбірні. “Він у своїх творах описує, що отут, у дворі маминому, садок старий є, садок новий, який він своїми руками садив. І в цьому саду він одного разу записав спів солов’я, а потім у Київській області теж записав спів солов’я. Коли він їх порівняв, то виявилося: соловейко з батьківщини по-іншому співає. Дуже любив свій рід — “рід красивий”. Так він називав у своїх творах. Я згадую один із його романів. Він пише: мама померла у Києві і він віз маму у Ков’ягах похоронити. Навіть домовину не закривав. Про кожну станцію, яку проїжджали, він розповідав мамі. А потім, коли у дворі отут стояла домовина з мамою, він поставив магнітофон із записом її пісень українських. І линув живий голос мами”.
“Озеро Зелений гай 2 кілометри” – за цим дороговказом зминув поховальний кортеж. Після такої весняної назви майже відразу за першими ж деревами в снігу виросло кладовище. Могили матері і сина поряд. Повз них і пішла дорога до озера Зелений гай. У маленьких Ков’ягах усе поряд: цвинтар, озеро, вулиця Шкільна з музеєм матері. Хто подбає про садибу, дім і те, що збережено в ньому? Запитала селищного голову Віктора Путінцева і дочку письменника. “Тут є спадкоємці, тому я не можу нічого сказать. Після похорону, я думаю, ми зустрінемося, будемо вирішувати”.
— Оксано Вікторівно, яка буде доля музею Вашої бабусі і фактично Вашого батька?
— Мы хотим, конечно, его сохранить. Сейчас пока организационные вопросы не обсуждались, потому что сейчас грустные события, но хотим его сохранить. Будем над этим думать и работать.
2008 року журналіст Світлана Кублицька записала Віктора Гамана в його рідному домі на Валківщині. Віктор Пантелійович наскликав тоді гостей на 20-річчя музею матері. Ділився перед мікрофоном таким: “Я б хотів, якщо так чесно і прямо говорити, щоб цей музей зберігся. Я ж не вічний теж, але воно все тримається поки що на мені. На школу покладаю надію. І велику надію покладаю на те, щоб зробити його філіалом Валківського краєзнавчого музею. І “Літературна Україна” до мого ювілею написала: “Талант від матері”. І це правда – талант від матері. Я, на жаль, не знав батька, ну я думаю, що він теж такий чоловік талановитий був. Я в Донбасі був, шукав місця його боїв, загибелі його. Де німці розстрілювали наших полонених місце те знайшов. Так на ньому збудували “хрущовку”, і всі сліди зникли”.
Встигаймо знайти і прочитати сліди свого роду. “Заморозки весни не зупинять”. Це не просто обнадійлива формула, а й назва роману Віктора Гамана. Сучасник, з яким я не була знайома, читала більше, як нарисовця, умів підбирати назви для своїх романів: «Заповідні верховіття», «Катрановий мед», «Хризантема», «Каскад ставків», «Кохання на вітрах розлук», «Один місяць сходить, а другий заходить», «Не кличте біду в дім». У великому літературному домі бід вистачає. І привидів, і міфів, і фантомів. І прощань. Зустрічаймося хоча б книжками.