Віктор Кириченко. Три оповідання

                           ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Після восьмого березня прийшов, нарешті, новий день. Він цього дня прокинувся зовсім тверезим: у кімнаті і надворі панували духмяні пахощі квітів, тому трохи боліла голова, а на прузі чомусь запізнилось сонце, а до цього — ще й насунув туман, котрий панував у Ялті.

Завше упевнені, програми прогнозу погоди “Чорногорки” сьогодні якось недбало сповіщали, що вдень буде чотирнадцять градусів тепла. Щось не вчувалось…

Мирослав слухав цей прогноз, розглядаючи диктора на екрані, а вона, диктор, поверталась — то ліворуч, то праворуч, розповідаючи і про погоду, і ліки “Бронхолітин”, водночас демонструючи свої налиті стегна, що майоріли у прорізях спідниці.

Стряпа чомусь засумував. Він сторожко послухав тишу. Його жіноча спільнота ще спочивала. Годинник показував на сьому ранку. Мирослав відчував якийсь неспокій, тому швиденько зодягся і поїхав у місто до пам’ятника Тарасу Шевченку.

Мирослав частенько відвідував парк навпроти продовольчого ринку. Інколи він зранку купляв квіти і клав їх на п’єдестал пам’ятника, але ввечері вони зникали, бомжі цупили їх і перепродували на ринку за безцінь, аби вистачило на пляшку пива.

Але Стряпа віднайшов технологію зберігання квітів. Йому спало на думку, що перед покладанням квітів необхідно кожну стеблину надламати, тоді будь-яка перекупка ринку не придбає цей товар у бомжів. Так що у справі охорони квітів побіля пам’ятника Шевченкові Мирослав мав неабиякий досвід.

Ці події розпочалися місяць тому. Мирослав якось завітав до пам’ятника, аби поспілкуватись з Кобзарем, і помітив, що пам’ятник — у грязюці, земля перед постаментом — просіла, а сам молодий Тарас Шевченко стояв, мов сирота в Ялті, бо жодної квіточки–сонечка не було поруч.

І хоча надворі ще панував лютий, а віхоли з Яйли ще погрожували хуртовинами, Мирослав вирішив насадити біля пам’ятника квіти, бо вважав, якщо висадити зимові сорти, то вони під снігом вистоять.

— Скільки коштують квіточки?

— Вам які — сині чи жовтенькі?

— А які не бояться морозу?

— Пропоную оці, синенькі. По-перше, бутони ще повністю не розкрились, а по-друге, вони краще приймаються.

— За скільки віддасте?

— Продаю по п’ятнадцять гривень.

Мирослав помовчав, а потім зауважив:

— Щось дорогувато!

Хазяїн квітів обурився:

— А ти, хлопче, спробуй сам виростити їх у теплиці, коли газ такий дорогий!

— Який газ? — посміхнувся Стряпа. — Твої квіти виросли на підвіконні. Бачиш, вони розкриті з одного боку, якби у теплиці — то все квітнуло відразу.

— Добре, не галасуй. Скільки тобі потрібно?

— До пам’ятника — мені два горщика.

— До якого пам’ятника, Кобзареві?

— Так, до нього

— Чому відразу не сказав? Кобзареві вступлю три гривні. Більше — не в змозі, мені нічого не залишиться, по собівартості.

Узгоджено було ціну — по дванадцять гривень за горщик. І вже десь п’ять хвилин поспіль Мирослав тріскою козиряв землю, потім витягнув квіти із горщиків і, врешті, висадив їх біля пам’ятника.

Наче два вогники — синенький і жовтенький — сяйнули у безмежжі сірого дня. Мирославу здалось, що молодий Шевченко вбирав очима і його, і ці квіти, й оцей ще весняно-прохолодний день.

Увечері сніговії перевалили через Яйлу, і місто побіліло.

Врешті, коли Мирослав відвідав свої квіточки і самого Тараса три дні поспіль, то побачив, що квіти вижили і, наче вогники, всміхнено грілись на сонечку, хоча  і в оточенні снігу.

Після Жіночого дня на ринку було обмаль квітів, і коштували вони, на подив Мирослава, дорожче, ніж у святковий день.

Три нарциси Стряпа виторгував за три гривні, і коли він пройшов через перехід під вулицею, то у парку побачив прибиральницю.

— Чи немає у вас якоїсь ганчірки?

— Немає. А от квіти твої не вкрали, вони трішки підмерзли, але ще відійдуть, бо тепло.

— Ви що, запам’ятали мене, коли я висаджував квіти?

— Як не пам’ятати. Більше не було дурнів, котрі у сні говінь висаджували горщики. Але твої квіти — прийнялись, мабуть рука легка. А як потрібна вода — то на дні фонтана, дощова.

Мирослав мовчки витяг носовий платок, намочив у калюжі і заходився витирати п’єдестал пам’ятника. Потім він поклав нарциси на книжечку, котру тримав бронзовий Кобзар, вклонився йому і присів на лавку.

Невдовзі підійшли двоє хлопців із купою гвоздик і запитали:

— Люди ще не гуртувались?

— Ні, я перший. Пропоную вам надламати стебла гвоздик, покласти їх повище, щоби не вкрали.

— Ми так і зробимо.

Хлопці постояли трохи, потім їм хтось зателефонував, і вони пішли у справах.

Десь об одинадцятій почали підходити люди. Вони несли гіацинти, гвоздики, нарциси. Невдовзі якась молода жінка запитала Мирослава російською, коли відкриють мітинг.

— Мітингу, як такого, із представниками міської влади не буде, — відповів керівник “Просвіти”. Наш гурт, душ п’ятдесят, ми проведемо урочистості і вшануємо Кобзаря. Тож разом заспіваймо “Заповіт”.

Люди підійшли до пам’ятника, поклали квіти, потім почали співати.

Поруч чмихали тролейбуси, бігали швидкі маршрутки. Люди співали а капела, і якась непрохана сльозина прокотилась по щоці добре одягнутою жіночки, котра співала про Дніпро російською, а коли пісня піднялась вгору, завмерла, зауважила:

— Шевченко — не тільки український поет. Я вивчала його у перекладі, але він мені такий же рідний, як і Вам.

— Чому ж Ви тоді не говорите українською? — почулось із гурту.

— Щоби розмовляти — потрібно українське середовище. Та й навіщо. Я — росіянка, люблю свою рідну мову, хоча і,  досить недбало, розмовляю українською. Хочу вам зауважити: Шевченко — геній, то він належить людству.

Зрештою, люди згуртовано стали до пам’ятника, заклацали цифрові фотоапарати, і, як думалось Мирославу, оця зустріч в день народження Тараса Шевченка ще довго зігріватиме  український гурт у сонячній Ялті.

А Тарас усміхнено дивився навколо, вбираючи в очі і сяйнисті посмішки, і оцей гомін ринку, транспорту, мелодії побілок. А Мирославу здалось, що Тарас Шевченко візьме олівець і малюватиме портрет невідомого йому сучасника. І, може, гарною натурою для цього доля запропонує йому Мирослава Стряпу.

               РИБА В МОРІ — МОВЧИТЬ 

Весна надіслала незвичайну погоду: сніг, що насів на місто у лютому, — розтанув, де-не-де набрякли бруньки на вишнях, а магнолія розпукувала свої чашечки, і пахощі наповнювали майданчик перед Лівадійським палацом: вони потихеньку пірнали у таємничі духмяні хвилі. Навіть старий лавр, боячись запізнитись на цей бал пахощів, швиденько виставив на вітлахах пахучі жовтенькі вогники-квіточки.

Але задовго до подій, що відбувались тут, у Лівадії, біля палацу о 12-й годині, коли — людно і коли лоточки з різномаїттям ароматизованої деревини і сувенірів — відкрито, а господиня лоточка з духмяними травами Криму убовтувала літню туристочку придбати пакетик з цілющою силою трав для міці її чоловіка, в місто прийшов ранок.

Сонце встало рано — рано десь за морем, потім, воно ніби ким-то виштовхане, вискочило над хвилями і посміхнулось Ялті.

А місто? Що — місто? Воно позіхнуло, але прокинулось не водночас, так на лівадійських схилах Приморського парку велетні-будинки затіняли низини, до котрих ще не зазирнуло сонце.

Тому всілякі дворики, куточки, двоповерхові гаражі — все, що мало бути притулене до клаптів землі, потім забудоване, — все це перебувало у тіні і дрімало.

Тільки схили Дарсана, усміхнено зігріті сонцем, царювали над містом. А саме Яйла, наче жінка у синій сорочці, соромливо заглядала в ущелину водоспаду Учан-су.

Звідти зволожений озон соснового лісу уявно кудлив низини сорочки Яйли синюватим кольором, вище та одежина була трохи темнішою, сивина снігу на схилах нагадувала бретельки тієї нічної сорочки Яйли, а її голова тонула у безодні синього неба.

Мабуть, сонце вбачало, що коли воно постане вище, то Яйла змінить свою нічну одежину на якесь чарівно-зелене вбрання, а струмочки з гір своїм співом і льодяною водою наповнять і річечку Учан-су, і Бистру Дерекойку, і вони разом потечуть до моря, де їх чекають чайки, нирки і десять пар лебедів, що прилетіли нещодавно і без страху плавали у Ялтинському порту. Бо тут, на їх щастя, не було ні катерів, ні яхт, ні великих теплоходів: яхти та катери — ці спали на причалах порту, ніби ведмеді у барлозі, під сонячним світлом, а кораблі, мабуть, як і птахи, ще восени попрямували у теплі моря.

Риба не ловилась. Чи то вона спала десь у глибинах Чорного моря, чи була налякана колонією нирків і не заходила в порт, тому всі спроби Мирослава Стряпи вловити хоч що-небудь виявилися марними.

Збираючи свої рибальські бебехи, Мирослав поглядав навколо і раптом навпроти білетних кас порту в око йому впала худенька жінка, котра торгувала прямо на причалі дрібненькою ставридкою.

За три хвилини Мирослав стояв біля пакетиків з рибою.

— Звідки риба?

— Хіба не бачиш сам? З моря, звичайно.

— Свіжа чи ні?

— Хіба в морі буває не свіжа? Вона ж гуляє в морі.

— Чому тоді вона мовчить?

— Не мороч голову, хлопче. Хочеш купити — купуй, а мовчить тому, що риба вона завжди мовчить. А хвостом не тріпоче — бо не хоче зважати на дурнів, котрим не потрібна риба.

— Переконала, тітко, ти мене. Купую.

— Тобі великий пакет, чи малий?

— Давай середній. Стільки коштує?

— Дванадцять гривень. Тут кіло сто.

— Згоден, тільки, будь ласка, запакуй іще в один целофан, бо риба, як бачу, свіжа і мовчить.

Мирослав швиденько засунув пакет у рюкзак і побіг на зупинку тролейбуса. Виходячи невдовзі біля свого будинку, він витяг пакунок із ставридою, щоби всі бачили, і пішов до під’їзда.

Вдома нікого не було. Агрипина Федорівна поїхала до знайомої, донька — у школі, Марина ще не повернулася з роботи, тому Мирослав швиденько розпочав готувати рибну страву.

Він мав приготувати не юшку, а тушковану ставриду.

Невдовзі риба була вимита, цибуля смажилась на сковорідці в олії, потім настала черга спецій, солі, лаврового листа, гвоздики і, нарешті, риби.

В квартирі пахло цибулею, рибою, перцем. Озвався дзвоник у дверях — прийшла Оленка.

— Татку, які пахощі!

— Сідай скоріше, доцю. На обід — свіженька риба.

— Смакота яка! Татку, де ти наловив стільки, чи ходив у море?

— Ні, доню, спіймав на причалі.

Дзвоник біля дверей знову покликав Мирослава, то повернулась Агрипина Федорівна.

— Які пахощі, Мирославе! Хто це хазяйнує на кухні? Оленка?

— Ні, Агрипино Федорівно, сьогодні я пригощаю рибкою.

— Оце так, я теж придбала риби. Була у подруги біля ринку, так вона мене заохотила покуштувати ставридку. Та й ціна невелика — всього сім гривень.

— Моя краща, — промовив Мирослав, — бо прямо з моря, — але щось у нього в середині йойкнуло, наче дзвоник.

— Бабусю, сідай скоріше до столу. Дуже смачна риба.

Мирослав вийшов на балкон, куди Агрипина Федорівна віднесла свою ставридку.

“Мабуть, із одного косяка впіймано”, — подумалось Мирославу, хоча підозра якась промайнула в думках і зникла. Але він знову пригадав всі обставини риболовлі.

Товаришів-рибалок вранці не було. Якщо не було рибалок, то не було і риби у порту, звідки тоді у торговки отих шість пакетів ставриди?

Ввечері, коли всі полягали спати, Мирослав зрозумів, що сон не прийде до нього. Та невдовзі повіки закрились, прийшли сни, в котрих він теж збирався на риболовлю. Може, вночі й риба була безтурботною, бо величезні лобани самі лізли на гачок спінінгової вудки Стряпи. Вранці Мирослав швиденько побіг на кухню — лобанів не було.

“От бісові сни”, — подумалося йому, і він вирішив ранок розпочати з ринку, де торгували рибою.

В головному павільйоні ялтинського продовольчого ринку дрібної ставридки на прилавках не було. На запитання Мирослава, чи буде свіженька ставридка, пролунала відповідь:

— Як привезуть — буде.

— А звідки її привозять?

— Звичайно, з моря везуть.

— З моря то з моря, — буркнув Мирослав і подався до другого входу ринка.

Ліворуч розташувався великий лоток з оселедцями, мойвою, кальмарами і, нарешті, на радість Мирослава, ставридкою.

— Ставридка свіжа?

— Свіжа-свіжа, хлопче. Тільки-но з холодильника.

— Як це — з холодильника? Може, з моря?

— Вловили-то в морі, а от привезли до нас, у Ялту, позавчора у рефрижераторі.

Мирослава, аж у піт кинуло:

“От тобі і детективне розслідування”, — майнула думка.

— А хіба наші у порту не ловлять?

— Вибачте, добродію, чи я схожа на місцевого рибалку? Я рибалю на торговельній базі, а куди та база закидає свої сіті і де рибалить, — не знаю. Не заважайте, будь ласка, торгівлі.

— А чому у Вас цінника немає на товарі?

— Зараз виставлю, не встигла. Яка вас цікавить?

— Мені потрібна ставридка.

— Моя ставридка — сім гривень за кіло. Ось і цінник знайшла. Скільки вам зважити?

— Мені зо два кілограми. Але я підійду пізніше.

— Чого ти, чоловіче, голову морочиш? Пізніше. Геть звідси, а то всіх покупців відгониш. А я ж мріяла, що першим покупцем буде чоловік.

— Спасибі вам, — буркнув Мирослав і швиденько подався з ринку.

                       Р О З С Л І Д У В А Н Н Я

Якщо іти швидко, то відстань від продовольчого ринку до набережної можна здолати за шість-сім хвилин.

Мирослав не поспішав, бо сонце добряче припікало, і ті офіційні оголошення по телебаченню — дванадцять градусів тепла — здавались йому значно применшеними.

А весняно-курортне життя міста йшло собі і йшло, бо знало куди прямувати — прямісінько у курортний сезон. І хоча навкруги де-не-де виблискували оцинковані огорожі, бо йшли ремонтні роботи на будівлях, шляхах, наближення відпочивального сезону відчувалось: люди прибували. Мабуть, думалось Мирославу, черговий будівельник-підприємець споруджував вистражданий об’єкт під назвою “реконструкція”. Але ця сучасна реконструкція мала дивний вигляд — замість старої перукарні, а на будівлі висіли таблички “реконструкція перукарні”, з’являлись апартаменти, і вже нові об’яви зазивали купувати ці апартаменти, при цьому ціни були кусючими, мов змії, а про перукарню — анітелень.

Куди ж тоді поділись таблички з надписами “реконструкція”?

— Мабуть, здали в музей історії міста на згадку про соціалістичне минуле, — кепкував Мирослав.

Пригадалась хлопцеві і будівля у парку поблизу стадіону “Авангард”, де теж виблискувала на сонці, а те сонце аж заходилось у  реготі, табличка з написом “Реконструкція туалету…”, — зо три поверхи.

Якби дружина Мирослава, Марина, дізналась про його думки, то він отримав би жіночу посмішку:

— Мирославчику, якщо вставляти свого носа в кожну щілину, то його можуть прищемити, а він у тебе — не маленький. Якщо ж при цьому буде зламано самі двері — то не вистачить твоєї зарплатні, отже, чоловіче, нікуди не встрявай!

Але зараз Марини поруч не було, і ніхто не заважав Мирославу проводити своє рибацьке  розслідування.

За законами детективного жанру — зав’язка чи мотив була: Мирослав розумів, що його пошили в дурні, продаючи на причалі рибу за дванадцять гривень, куплену в магазині за сім.

По-друге, розслідування справи просувалось вдало: виявлено, звідки надходив товар.

По-третє, перевірена якість товару: риба виявилась і свіжою, і смачною, бо хлопець її сам приготував.

По-четверте, Мирославу кортіло ще раз побачити оту вродливу нахабу, котра всунула йому, рибалці з досвідом, дрібненьку ставриду за ціною вище ринкової.

Водночас зі вдалим початком рибацького розслідування до Мирослави, а він був добрий, як дідько, завітали сумніви щодо мотивів порушення торговкою якихось там правил. Ну хіба що вона торгувала у незвичайному місці, на причалі, але там усі місцеві рибалки продають виловлену рибку чи-то на пляшку горілки або пива, не вистоїш же у холоднечі цілий ранок!

Він знову пригадав торговку рибою: струнка, чорнява, одягнута у куртку і джинси, от тільки очі були нахабні. Мирослав пригадував, що вона наче вбирала його очима, коли він взяв у руки отой пакунок з рибою у целофані. Очі у ту хвилину були — сторожкі, але вона не бігала, як жінка без солі. Сама упевненість!

Увагу Мирослава привернув хлопчик, що раптом підстрибнув угору, аж над деревами, поруч з пам’ятником В. Леніну. Видовище дійсно чудове, бо хлопчина ще і ще з’являвся, розкинувши руки, як птах у небі.

Дивлячись у бік “Макдональдса”, Мирослав зрозумів, що вже запрацювали атракціони на набережній, і „великий батут”, аж за двадцять гривень — 5 хвилин, прийняв у свої обійми першого дурника.

“Якщо перевести ланцюжок постачальник — відвідувач у струмок товарного бартеру, то це раннє стрибання на батуті коштує аж три кілограми ставридки”, — думалось Мирославу.

І раптом він голосно засміявся, навіть перехожі здивовано сахнулись від нього. Йому стало так легко, наче сім баб пошептало. Він зрозумів, що оце розслідування — йому до біса, але його наче щось тягло до тієї торговки — подивитись на неї, щоби вона ще раз усміхнено гукнула:

— Купуйте свіжу ставридку!

Вона здалеку побачила Мирослава, потім щось буркнула своїм подругам-бабусям, котрі сиділи поруч з нею, бо ті відразу розпочали ховати пакунки з рибою у торби.

— Мужчино, чи сподобалась тобі моя рибка?

— Риба була гарна, а от ти брехлива, як горохова митка.

— Щось не те буровиш, чоловіче. Як бачиш, це ти пристав до мене, як бджола до  меду. Може, я тобі до вподоби?

А очі її жили, наче самі по собі, бо, розмовляючи з Мирославом, вона чіпко і навіть якось сторожко оглядала перехожих. І хлопцю стало зрозуміло, що вона насторожі до усіх — і до нього, і, мабуть, до дільничного міліціянта, котрий особисто потихеньку цупить з неї і цих бабусь декілька гривень, заплющуючи очі на їх недозволену торгівлю.

Але язик Мирослава, наче сам по собі, промовив:

— Користі від тебе, жіночко, як з чорта смальцю, хоча ти і красива, як відьма з Лисої гори.

— Оце так комплімент, — засміялася жінка. — Сам ти дурень, якщо вважаєш, що я тут наче з конопель вискочила. Двоє дітей у мене, треба чимось годувати, а чоловік — п’є. От і ловлю таких дурнів, як ти!

— Заспокойся, та не крути своїми очима, наче на дзиґлику сидиш. Не прийде твій дільничний сьогодні.

— Звідки така інформація?

— Я ж — місцевий, ти що, не зрозуміла?

І раптом Мирослав і торговка голосно засміялись. А її бабусі-сусідки швиденько витягли пакуночки з рибою із торбинок, викладаючи їх на стільці.

— Пробач мені, хлопче, я не знала, що ти місцевий.

— Ніяких образ, сам купував твою свіжу рибу.

— От-от, я ж казала — свіжа риба.

— Дійсно свіжа, та ще й із моря, а у морі — риба мовчить. — І вони знову засміялись разом.

Мирослав прямував вздовж набережної на зупинку маршрутки.

Озирнувшись, побачив, як до торговок підійшла зграйка курортниць. Хлопцю навіть здалось, що якась струнка постать, а то була давня знайома, привітно махає йому рукою.

ЩАСТЯ

Сьогодні сильна половина людства чимось прогнівила Природу. Може, вона, ця міцна стать, роздратувала й Посейдона, того велетня з грецької міфології, бо тумани прийшли в місто разом із дощем.

Вони потихесеньку, навіть крадькома, почали вповзати з моря. Спочатку захопили причал, потім — набережну, а коли вкотились в ущелину під водоспадом Учан-су, то зупинились.

 Міцна Яйла суворо подивилась зверху, а було чим пригрозити, бо снігова шапка, хоч трохи і підтоптана на верхівлях, але разом зі зграєю віхол мала застережливий вигляд.

Невдовзі на пагорбах Дарсана заспівали балкони в будівлях: веселі краплини намагались відстукати свою серію до прокидання мешканців квартир: доки ще — тихо, доки спочиває і тендітна, й могутня половини людства, над Ялтою пливуть мелодії весняного стакато.

Нарешті, люди прокинулись. У будівлях відчинилися вікна. Ось з першого балкона, до якого таки зазирнуло сонце, піднявся до неба зимовий слід від цигарки. І почався день.

День незвичайний, жіночий. Та зачався він не при Афродіті або Гері, цих знаних, завжди молодих, богинях. З якогось дуба, мабуть, впала ота Клара Цеткін у дитинстві, так міркував Мирослав Стряпа — мешканець двадцять сьомої квартири, що була розташована у будинку на Південно-бережному шосе, бо до неї тоді, до тендітної жінки, закотилась думка стосовно її вдалого приземлення — восьме березня. Вочевидь, ці події трапились з нею того ж самого восьмого березня, і відтоді чоловіча половина людства, як і сам Мирослав, впевнена, що розпочалася хода, досить могутня, свята — по світу.

Ще й Святий Валентин, отой канонізований Божий Святий, підлив якоїсь рідини у вогнище всесвітнього шанування жінки.

І розпочалося…

Від цих думок у Мирослава Стряпи, наче мурашки, щось пробігло по спині. Він щільненько зачинив вікно, кинувши знедолену цигарку з шостого поверху вниз, і почав збиратися на ринок обережненько так, бо в квартирі ще марили сновидіння, міркуючи собі, що пивний павільйон відкриють о восьмій ранку, і коли він придбає квіти, щоб поздоровити своїх жінок, черги за пивом не буде.

Вийшовши з під’їзда будинку, Мирослав побачив двох заклопотаних сусідів, котрі разом з ним прямували униз, по Червоноармійській до зупинки тролейбуса.

— Привіт, Мирославе, куди зранку поспішаєш?

 — У справах, Федоре Сидоровичу.

  — Знаю я твої справи, я на цих подіях всі зуби попроїдав.

  — Сидоровичу, звідки Ви допетрали, що я піду на ринок за квітами?

  — Як тут, хлопче, не здогадатися? Не за горілкою же ти подався зранку?  Крім того, досвід підказав, бо я найголовніший господар по святах у нашій конторі. Кожної получки, перед святами, я збираю гроші на всі знакові події в колективі, потім закуповую подарунки, питво.

  — У вас, Федоре Сидоровичу, якось ще залишились соціалістичні традиції: так можна і сп’янчитись.

  — Ні сном, ні духом нічого не знаю про це пияцтво, Мирославе. Кажуть люди, їв би очима, та душа не пускає. Зав’язав. А ось і наш транспорт. Щасти тобі, хлопче.

Мирослав разом із сусідами встрибнув у тролейбус.

Машини одна за одною продиралися до центра міста і здавалось, що розпочався курортний сезон у березні, бо ці рукотворні жуки захопили і вулиці, і тротуари, майже всю місцину, що вела до ринку.

Тролейбус потрапив у затор біля Морської вулиці. Мирослав роздивлявся у натовп, що сунув повз вікна тролейбуса. Люди несли тюльпани, нарциси, величезні валізи з продуктами.

Йому раптом страшенно захотілось випити пива, він навіть відчував його гіркуватий присмак, а якщо “Монастирське”, то й невелике запаморочення, трохи розпочинала кружляти і боліти голова.

Він сидів у тролейбусі, дивився у вікно і міркував: з чого почати, коли приїде на ринок?

Пиво чи квіти? Все, наче у Гамлета:  “Бути чи не бути, ось в чому питання!”

Але життя поставило перед Мирославом питання на бугила: свято — квіти  — доступна — донька — рідна теща — і пиво. А  Мирослав — один! І сім’я поки що одна…

Тролейбус, часто зупиняючись, таки вибрався із затору і покотив далі.

До продовольчого ринку лишилось проїхати дві зупинки, тому Мирослав швиденько вийшов на передостанній, міркуючи трохи пройтись, прицінитись у бабусі до квітів і ще поміркувати.

А думати було про що: прицінившись у торговок, він зрозумів, що на квіти  гривень вистачить, а от на пляшку пива — дзуськи.

Мирослав наче подивився на себе зі сторони і співчутливо зауважив:

— Плакало пиво, бо не поталанило тобі сьогодні, хлопче!

Він довго торгувався, вибираючи квіти, просив, щоб йому сформували букетики якось особливо; врешті, оцей вогник дизайнерства, що запалав у нього десь у середині, начебто зігрів хлопця, тому невдовзі він навіть і не помітив, що вже сидів у маршрутці і дбайливо охороняв квіти, всотуючи їх пахощі.

Маршрутка загальмувала. Мирослав вийшов на своїй зупинці біля самісінького будинку, зітхнув з полегшенням і раптом зупинився.

Він забув про пиво. Прокрутивши перед зором події, що відбувались на ринку, голосно засміявся.

Швиденько здолав дві останні сходинки драбинного маршу і натиснув кнопку дзвоника біля дверей.

Мирославу здалося, що разом з ним і квітами у квартиру увірвалось березневе сонце, промінь неба, весняні вітри.

Вони, начебто, роздмухували зачіски — і його рідної Марини, і доньки Оленки. А теща Агрипина Федорівна якось загадково посміхнулась, приймаючи букет нарцисів:

— Ой, Мирославе, Мирославе, які гарні квіти!

Водночас він відчув, що якась тепла хвиля накотилась на нього — чи то посмішка, чи легесенька мрійка, але вона, ця хвиля, отримала реальні риси, то його, як йому здавалось раніше, маленька Оленка повисла на шиї:

— Татку, татку, який ти чудовий!

Краєм ока розгублений Мирослав поглядав на своїх жінок, а духмяне волоссячко Оленки лоскотало носа, воно вже не пахло манною кашею, як у дитинстві, то вже були пахощі незнайомих йому парфумів.

Мирославу спало на думку:

— Донечко моя, коли ти встигла так вирости?

Разом з донькою він зробив ще два кроки вперед і близько-близько побачив сяючі очі Марини і якісь дві непрохані сльозинки, що котились по її обличчю і вщент псували таємниче-намальовану красу на чорних віях.

Цілуючи дружину, Мирослав ніяково прошепотів:

— Годі, годі рідненька, а то — задощить, сніги розтануть і дійсно буде повінь.

Та Марина іще міцніше обійняла і донечку і чоловіка — і вже не струмок, а ціла річечка хлюпнула на Мирослава.

І тільки Агрипина Федорівна, немов льодовик, котрий трохи підтанув, як з-під руки на сонце, дивилась на Мирослава, нібито побачила його вперше.

Він навіть здригнувся, бо чекав, що вона знову знайде як не гору, так якийсь пагорб на рівнині щастя.

Але Агрипина Федорівна, склавши руки перед собою, тільки шепотіла:

— Який сонячний день, синку, ти подарував сьогодні…

Невдовзі Мирослав зазирнув у вітальню і побачив святково сервірований стіл на п’ять персон з червоними серветками та тарілками, а поруч із шампанським і гіацинтами, що їх розмістила Марина у вазі, стояла запотіла пляшка його найулюбленішого роганського пива  — “Монастирського”.

Мирославу стало зрозуміло, що свято Восьмого березня завітало нарешті і до його оселі.