Ігор Михайлин. Філософ з головою хлопчика. З нагоди 60-річчя від дня народження Анатолія Стожука

Не приховаю: я позичив цю назву. Так Кость Буревій назвав Валер’яна Поліщука в статті, яку опублікував у журналі «Червоний шлях» (1930, № 3-4).

Чому ця назва пасує до Анатолія Петровича Стожука?

Хочеться думати, що цього не потрібно пояснювати тим, хто його знає, чув його виступи, читав його твори.

Я вперше подумав про таке визначення колись давно, слухаючи його виступ на письменницьких зборах. Тоді виступало багато промовців, але лише Анатолій Петрович запам’ятався, бо говорив про сучасний стан літератури, літературний процес, про проблеми Спілки й нашого письменницького довкілля, але… осмислював це з певної метапозиції, піднявшись на вершину, з якої були видні, в один бік глянувши, причини, а в другий бік глянувши, наслідки; говорилося про це такими словами, що я подумав, ще тоді не знаючи гаразд його творчості, що Анатолій Петрович — поет. Потім довідався: ні, прозаїк, який пише на історичні теми.

Така творчість складна, повʼязана з труднощами збирання матеріалу, входження в епоху. І виходить, що часу на таку працю вивільнити все важче й важче. Особливо такій людині, як Анатолій Петрович, — організаторові й власникові нашого письменницького видавництва. Чому нашого? Тому що в Харкові немає такого письменника, який би не видавав свої книжки в його видавництві. Людина питомої української національної свідомості, ще задовго до знаменитих українських Майданів, які потрясли світ своєю волелюбністю, шляхетством, мужністю, готовністю йти до кінця в репрезентацій й досягненні народних прагнень, Анатолій Стожук ще в 1992 році дав своєму видавництву програмову назву «Майдан».

Отже, для прози часу не вистачало. Але Анатолій Петрович не залишився без творчої праці. То один, то другий письменник просив його написати передмову до своєї книжки. І Анатолій Петрович, як правило, не відмовляв. Він перетворився на літературного притика. А це рідкісна професія серед письменників. Особливо зараз, у новітні часи, коли професійна критика переживає стагнацію, а то й занепад. Критика — то переважно явище журналістики. Зникає літературна журналістика — зникає й критика. Але Анатолій Петрович розуміє, що кожний письменник прагне бути прочитаним, прагне, щоб його зрозуміли, певна річ, прочитавши. Щастя — це коли тебе розуміють. А критика ж — то репрезентант читацької свідомості перед письменником. Це з одного боку. А з іншого боку, вона є репрезентантом письменника перед читачем. От таку місію — бути посередником у комунікації між письменниками й читачами — поклав на себе Анатолій Стожук.

Свої найкращі літературно-критичні статті, есеї він зібрав у книжку «Легенда слова», яка вийшли 2013 року в нашому ж видавництві «Майдан».

Його критика — інтерпретаційна, його цікавлять не стільки вади тексту, хоча про них він не змовчить, коли вони є. Його цікавить глибинний зміст твору, можливість його розшифрувати, показати читачеві його внутрішні підтексти й надтексти, запропонувати свою оптику бачення автора, його творчої індивідуальності, особливості художнього мислення. Анатолій Петрович уміє це зробити, уміє це побачити й висловити. Недарма його автори — це неординарні, непрості письменники й поети, які мислять ексклюзивно. Назву лише харківську репрезентацію в книзі «Легенда слова» — це Василь Боровий, Степан Сапеляк, Никодим, Іван Мірошниченко, Іван Перепеляк, Микола Возіянов, Леонід Тома, Володимир Брюґґен.

Анатолій Стожук уміє по-своєму прочитати кожного автора. Зрештою, без цього не буває літературного критика, який так само повинен бути творчою індивідуальністю. Я хочу це показати на прикладі розгляду Анатоліє Стожуком книжки Івана Перепелка «Полтавські сонети» в статті «Логос покоління».

І назва ця не випадкова. Її міг придумати тільки «філософ з головою хлопчика». Адже логос — то біблійне слово, яке було на початку й з якого постав увесь світ (або Всесвіт). За А. Стожуком, кожне покоління має свій логос — субстанцію, з якої вибухає вся його потужність. «Логос покоління» й розкривається в «Полтавських сонетах» Івана Перепеляка. Розкривається на рівні філософських медитацій над його текстами. «У Святому Письмі сказано: «Місця дияволові не давайте», — нагадує нам Анатолій Петрович. — Звісно, що в душі своїй і ділах своїх. Хіба на Страшному суді скажеш, що не знав, не відав, лукавий поплутав… А Бог же кожному дав совість і докори сумління, яких нічим не заглушити».

Таке відчуття богоприсутності, віра в моральну зрівноваженість світу — то важливий для А. Стожука складник його критичного методу. Причому його віра не пасивна, а активна: доля милостива до тих, хто бореться за своє щастя. Вона не має ніг, вона не приходить до кожного сама собою, до неї треба йти, її слід прагнути. «Свобода приходить від усвідомлення, що ніхто — окрім нас».

У «Полтавських сонетах» його привабив їх історіософських дискурс. Це важливо сказати, бо ця книжка різноманітна: там багато природи, мистецтва, краси, кохання. Але А. Стожук бачить своє… Свою тему, свої ідеї. Це тема моральної відповідальності людини за долю свого народу. Це ідеї зануреності людини в історію, яка є дзеркалом сучасності. «Наша історія рясніє не тільки плямами темними, скільки — затемненими, — написав він. — Скажемо лише, що кожен народ повинен самостійно писати свою історію, нам же її писали ті, хто не мав своєї, але прагнув чужої».

Бог і історія невіддільні для А. Стожука. Розмову про поему «Козацькі чайки» Миколи Возіянова він розпочав словами: «Божий світ у Його довершеності облаштований так, що зазвичай події, віддалені в часопросторі, власне те, що ми звикли називати історією, ваблять і завжди будуть розбурхувати людську свідомість».

А ось остання літературно-критична праця Анатолія Петровича — передмова «Коли спустяться янголи радості?» до книжки історичної прози Олесі Шепітько «Овлур та інші повісті», яка вийшла наприкінці 2014 року. Я випишу з неї тільки афоризми: «Головні битви людини проходять у її серці», «Сучасність найчастіше буває глухою», «Нема і не було людини поза історією — вона складова історії і сама історія», «Очевидне дуже рідко буває простим», «Людина живе в очікуваннях — найчастіше завищених», «Минуле — не позаду, воно випереджає людину, прокладає їй дорогу», «Людину ніколи не навчити бути нею, вона може стати такою лиш сама. Просто інші інколи сприяють цьому».

Вам це нічого не нагадує? Мені, наприклад, нагадує «Блокноти» Володимира Брюґґена, іншого знаменитого літературного критика Харкова. Але ж це не «Блокноти» (не щоденник в афоризмах) — це літературно-критичний твір. От у такий спосіб пише Анатолій Стожук свою критику — як філософ з головою хлопчика. Для нього таке мислення притаманне щодня, на повсякденному рівні. Причому, зазначимо, він ніде не переказує твір, не торкається його сюжетних ліній, не розкриває образи героїв. Усе це читач має опанувати сам. Але критик інтригує читача, показує йому «зашиті» в тканину тексту інтенції, авторські прагнення і його, читача, інтерпретаційні можливості.

До категорії найвищого суспільного добра, божественного блага він відносить і державність, яку повинен вибороти наш народ. Бо лише в своїй державі людина почуває себе на місці, у своєму домі, може насолоджуватися спілкуванням рідною мовою з співгромадянами. До такого ідеалу прямує Анатолій Стожук і веде нас по цьому шляху.