“У ПОЛЬЩІ МОЛОДИХ ПОЕТІВ, ЯК У БРАЗИЛІЇ ФУТБОЛІСТІВ” (нотатки з першої українсько-польської весни у Харкові)

         Того травневого дня Варшава приймала тисячі українських вболівальників на фінальному матчі Ліги Європи, а Харків — трьох польських поетів. Скажете, нерівноцінний масштаб порівняння? Примітивний збіг? Але пропорція між тими, хто пише і читає вірші й тими, хто ходить на стадіон вболівати за улюблену команду, приблизно така ж. Одиниці й тисячі. Нічого катастрофічного. І футбол, і поезія вписуються у цивілізаційні  потоки людської енергії, обміну й спілкування. Прибутковість футболу і віршів не обговорюємо.

         Перша українсько-польська поетична весна  —  проект не комерйціний,  а швидше просвітницький. У Харкові гості побували в національному університеті імені Каразіна, письменницькому клубі, майже на кордоні з Росією, в Золочівському районі побачили музей-заповідник філософа-мандрівника Григорія Сковороди.

         Літератори часто стають дипломатами, навіть якщо не працюють у посольствах, як це було в новітній історії України. Перекладач у чомусь волонтер, бо на його плечі  перекладається те, чим  у поспіху мега-планів нехтує  влада. Про це думала, слухаючи учасників зібрання у стінах каразінського університету.  Відкрив його один з ініціаторів і організаторів зустрічі, голова Харківського осередку Національної Спілки письменників України Анатолій Стожук. Харківські письменники і науковці (студентів, на жаль, не було) дізналися, що польські поети  два дні перебували у Києві, спілкувалися з колегами, були в музеї Максима Рильського, інших місцях, познайомилися з дітьми із гімназії в Борисполі. З ними приїхав  з Києва як представник НСПУ  поет і перекладач з польської мови Олександр Гордон.  Для нього і для польських літераторів — це перше знайомство з Харковом. О.Гордон часто друкувався у Польщі, тож розповів про традицію тамтешніх антологій:

 – Кожен автор представляє один вірш і біографію. Далі йдуть переклади цього тексту різними мовами. Цікаво, що іноді навіть двічі на рік виходять томики різними мовами. З чого почався нинішній проект? Колись Станіслав Шевченко, київський поет, їздив до Польщі. Але найбільше  покійний Юрій Завгородній співпрацював з Казімєжем Бурнатом, їздив до Вроцлава. Приїздили туди Ігор Павлюк і Роман Лубківський. Але ні в Києві, ні у Львові таких зустрічей-відповідей не влаштовували.  Ми почали цю співпрацю, коли я ще був 4 роки заступником голови Львівської письменницької організації. Я познайомився з Казімєжом Бурнатом. Двічі був у Познані, на інших фестивалях. І власне за 4 роки К.Бурнат включав вірші українських письменників приблизно до 20 польських антологій. Вони приїздили до Львова, Івано-Франківська. Ми їздили до Поляніци — це курортне містечко, майже дві години їзди від Вроцлава в бік чеського кордону. Це була постійна співпраця щороку. Фестиваль “Молодий лев” – ми у Львові назвали, у них фестиваль “Поезія без кордонів”. Туди і з Німеччини, і з Чехії приїздять, тобто збирається 50 чи й більше літераторів. І це все гарно проходить.

         Я видав минулого року антологію “Сім пагорбів”. Зараз другий випуск готується. Починається від Аполінера, європейської поезії. Чим вона цікава для України? Є вірш Аполінера, найвідоміший   —  “Міст Мірабо” французькою і в перекладі українською. Є вірш Рільке “Пантера” – теж найвідоміший, німецькою і українською.  Езра Паунд англійською і українською. І є сучасна поетеса Вера Копецька із Чехії, яка часто буває у Польщі. Теж подано переклад українською. Далі представлені декілька польських поетів — присутні тут Казімєж Бурнат і Данута Бартош, інші автори і львів”яни. Чому “Сім пагорбів”? Бо так ніби розташований Львів і  сім мов.

         Казімєж Бурнат, голова Дольношльонського відділку Спілка письменників Польщі (Вроцлав) почав з історії, демонструючи власну обізнаність з  минулим університету, у якому йому випало гостювати. Польського літратора охоче доповнив доктор філологічних наук Ігор Михайлин інформацією про те, що в Харківському університеті вперше на території Російської імперії  П.П. Гулаком-Артьемовським було створено кафедру польської мови. До того для журналу “Украинский вестник”, який виходив у Харкові,  перекладали з французької і німецької, а тоді студенти кинулися перекладати  з польської. 1819 року такого матеіралу друкувалося багато. Наприклад, текст байки П.П.Гулака-Артемовського “Пан та собака” – це творчо опрацьована байка Ігнація Красицького.

         Перекладати сучасні польські тексти легше, бо це білі вірші. Наприклад, “Суд” Казімєжа Бурната у перекладі Станіслава Шевченка виглядає так.

***

Чорне небо тяжіє над людьми

Світле майбутнє страшного суду

Невідомо — виправданим чи покараним будеш

Так чи інакше вирок безповоротний

удар в демократію

***

Збурені хвилі миттєво набігають і  всотуються в землю

Вони короткочасні наче макіяж пляжу

Неокрилена любов швидко падає наче нагріта куля

проколота голкою троянди

         На зустрічі не прозвучало (бо все не встигнеться за короткий час), але варто додати: співпраця з польськими літераторами існувала в Харкові у період до незалежності України. Візьму для прикладу те, що було на моїй пам’яті. Добре знав мову і активно перекладав поезію і прозу Юрій Стадниченко. 60-70-і роки були періодом, коли діти зачитувалися Фенімором Купером та іншими історіями про пригоди індіанців. Ось тоді й переклав Юрій Іванович  поетичну прозу Сат-Ока, сина польки й вождя індіанського племені. Сат-Ок приїздив до Харкова, а Юрій Стадниченко – до Польщі. Наш земляк і старший колега був відзначений за перекладацьку діяльність званням заслуженого працівника культури Польщі. Журнал «Прапор» (тепер «Березіль»), де тривалий час  працював Юрій Іванович, публікував переклади з польської різних авторів, зокрема, Володимира Брюггена, Люцини Хворост та інших харків’ян.

         Присутній на зустрічі Леонід Тома згадав, як наприкінці 70-х років побував з поетесою Олександрою Ковальовою у Познані на літературному фестивалів. Згодом  Харківський  український драматичний театр імені Шевченка, для якого з польської перекладав Леонід Васильович, співробітничав з Краковом. Польська драматургія на харківській сцені – то вже традиція, що перейшла у ХХІ століття. Леонід Тома і Анатолій Стародуб, який свого часу очолював Центр  Леся Курбаса, загалом переклали 20 польських п’єс. Л.Тома написав поетичний цикл про Краків. Та й мені легко пишуться вірші у мандрівках Польщею, у яких буваю, дякуючи Харківському товариству польської культури.

         «Шекспіра було вбрано в польські шати», –  так писав про Харків другої половини ХІХ століття польський історик, літератор, учасник Січневого повстання 1863-1864 рр. Мар’ян Кароль Дубецький. Мав на увазі в першу чергу діяльність у нашому місті драматурга, письменника, а на службі – директора Першої Харківської гімназії Юзефа Коженьовського (1797-1863). Про це та багато іншого можна  прочитати у серії Польських альманахів, що включають матеріали міжнародних українсько-польських симпозіумів. Їх проводять у стінах каразінського університету за сприяння Генерального консульства Республіка Польща у Харкові щороку. Публікує ошатні випуски з численними ілюстраціями видавництво «Майдан». Навесні 2015 року   пройшов черговий симпозіум, до речі, за участю гостя з Любліна. Тож гуманітарні контакти між Харковом і  польськими містами  не стихійні чи спонтанні, інтерес до мови, культури, історії не ситуативний чи кон’юнктурний.

Місто-побратим Харкова Познань майже 40 років влаштовує “Поетичний листопад”. Звідти приїхала поетеса Данута Бартош. З посмішкою говорить, що вже має шістьох правнуків. Прабабуся з мисленням молодого менеджера, відчувається, чудовий організатор міжнародних зібрань, чудово орієнтується у світі сучасної літератури:

— Познанське відділення у Польщі — одне з найстаріших, було  засноване після Варшавського, дуже активне. Поширює свою інформацію в інтернеті. Польська організація письменників на своєму сайті має понад 755 тисяч переглядів. Якщо немає в інтернеті — то нас немає. Запрошую, якщо маєте есеї чи цікаві публікації польською мовою. Існує в Познані щорічний міжнародний “Поетичний листопад”. Відбувався вже 37 разів. Щороку 15-20 осіб  приїздить із-за кордону. Були гості з Македонії, Вірменії, Карабаху, Австрії, Франції, Ефіопії, В”єтнаму, Японії, Литви, Болгарії, України, Росії.

       Додам  до слів гості й своїх спостережень. У жовтні 2014 року в інтернеті було поширено обкладинку польсько-російської антології, виданої в Познані й названої  “Jak  podanie ręki“ / «Как пожатие руки». Три матрьошки безвинно видивлялися  потенційних читачів. Присутність у цьому важливому для Європи місті Генерального консульства РФ багато що пояснює. До речі, очолює його той самий генконсул, що працював у Харкові часів керівництва областю Євгена Кушнарьова. Побув після нашого міста у Москві протоколістом (тобто організатором зустрічей найвищого рангу) і був переведений до Познані. Ген дипломатії дуже важливий, коли той чи інший державний організм росте, як, скажімо, український, тому зупинюся у своїх коментарях. Тільки факти.

 У пані Данути є певна формула. Можна її вважати формулою-застереженням: “Якщо не…, то нас немає”. Про власний сайт уже поговорили. “Якщо не влаштовуємо міжнародних зібрань, то нас немає”, – другий мало не вирок аудиторії, для якої донедавна міжнародність вичерпувалася поїздками до Росії і спогадами про службу чи студентські будівельні загони в країнах так званого соцтабору. Контакти “Харків-Нюрнберг” втілилися  в українсько-німецькі публікації, дякуючи Олександрі Ковальовій та видавництву “Майдан”. Але німці продовжують сприймати поїздку до Харкова як екстремальний туризм ще з домайданно-довоєнних часів. Хоча Дім Нюрнберга існує в Харкові  у старому будинку у сквері Дзеркального струменя. Майже поряд із дверима Дому Нюрнберга — двері колишньої квартири поета і прозаїка  Миколи Шаповала. “Неймовірна правда” – назва однієї з його книжок. Неймовірною правдою  сприймалася ось така інформація пані Данути:

–  У Польщі оплачують зустрічі з письменниками, якщо їх влаштовують за домовленістю з  органами місцевого самоврядування. Звертаються до влади певного воєводства чи міста, водії приїздять, щоб забрати письменника, аби його послухала й розпитала та чи інша аудиторія. За це платять гонорари. Один вечір під час «Поетичного листопада» повністю молодіжний. Сама молодь запрошує гостей з різних міст. Я була шефом групи молодих, тому розумію цю роботу, – пояснила пані Данута. І додала таке:

— Антології перекладів робимо безкоштовно, бо працюють фахівці-славісти з Познанського Університету Адама Міцкевича. У межах занять із студентами вони задаються  такі творчі завдання і вірші перекладають чеською, болгарською, румунською та іншими мовами.

         Натомість факультет іноземних мов ХНУ ім.Каразіна  має кафедру теорії та практики перекладу англійської мови і окремі кафедри німецької і романської філології та перекладу. Класичний філфак, де добре вивчення польської ще до “Солідарності” було  путівкою в Познань за студентським обміном, нині  інфрормує на своєму сайті: “Викладачі кафедри української мови забезпечують спеціалізації «Польська мова» і «Хорватська мова»». Бажаючі поглиблюють ці знання на курсах, які ведуть викладачі з Польщі у Харківському товаристві польської культурі.

         Незмінний ведучий вечорів та різноманітних зібрань товариства, викладач педагогічного університету імені Сковороди (там теж вивчають польську мову) Василь Саган підготував для гостей  читання поезії. То вдягав зелену маску, то підкидав  розірвані клаптики аркуша. Таким незрозумілим дріб”язком на життєвій дорозі багатьом можуть здаватися вірші.  Часто поетові доводиться відчувати стан: душа   –  “вузлик безпорадності”. Позичаю цей образ у Данути Бартош з її вірша   “Подорож після 50 років”  (переклад  Станіслава Шевченка).

Самотність врізується між пальцями

Милість і куля  що її підкорює

споглядаю з недовірою  як скоцюрбилося життя

Жінка не плаче. В неї працею згорблені плечі

Неприласкане волосся

На подвір’ї безлюдна лавка,

на якій зав’язаний вузлик безпорадності

шукає свого адресата

На смітнику існування сонні іменини

рапсодія мрій  зіграна не до кінця

         Без інтернету і міжнародних зібрань не живе сучасна творча  молодь, а без естафетної палички молодим справа загине. Тему продовжив поет із Слупського осередку літераторів (це Поморське воєводство) Єжи Фрицковськи:

—      У Польщі молодих поетів, як у Бразилії футболістів. Коли проходив  Слупський поетичний конкурс, надійшло 10 тисяч віршів. Один з моїх літературних учнів рано помер і з його рукописів видали дві двомовні польсько-українські книжки.

Єжи Фрицковськи мешкає в селі, неподалік від якого живуть нащадки переселенців часів депортаційної операції “Вісла”. Фольклорний гурт там досі співає українських пісень. Його вірш, дотичний до теми війни і миру, у перекладі звучить так.

Лист вартового

Мамо  вибач  що цілую твої долоні

не можу зняти металевого покриття голови

Я на службі мамо

Ламаю оплатку в кишені — ту яку надіслала

в листі  що пройшов цензуру

Штамп з розмаху поставлений урядником

поламав його на кілька частин

Я роздав його віруючим

в кінці короткої зими століття.

Мамо пальців ніг уже не відчуваю

А моя зірка ще не засяяла

Знаю що в’яжеш на спицях теплі вовняні шкарпетки

Але поїзди тепер так рідко курсують

Мамо не пояснюй свої сльози нежиттю

Я під дбайливою опікою

Нам ще не видано наказу стріляти.

         Експромт-підсумок від Олександра Гордона:

 – 20 років, навіть більше мого спілкування з польськими літераторами. Є така тенденція: більшість у Польщі, в тому числі й літераторів, сприймає українську поезію на рівні “Шевченко-Франко-Леся Українка-Тичина-Рильський”. Ну і  Андрухович-Жадан. А між тим усім —  страшна безодня. Так само ми сприймаємо польську поезію  –  “Міцкевич-Словацький-Мілош-Шимборська”. Навіть Герберта, який народився у Львові і претендував на Нобелівську премію (не дожив до неї кількох місяців) так не знають. Я вже не кажу про всі ці покоління до 1956 року і сучасних поетів. І тому ми повинні своїми перекладами наближати наші літератури, наші культури. Отже, ця співпраця вже триває  по такій лінії: «Познань-Вроцлав-Краків-Тарнів-Львів-Київ-Харків».

         Побачили наші гості й майдан Свободи, який раніше дивував іноземців масштабом відкритого, незабудованого простору. Під час Євро-2012  уболівальники з різних країн  жартували, що навіть Ленін показує рукою на футбольну фан-зону. Картинка нинішньої весни ще модерніша: на порожньому п”єдесталі скинутого вождя застиг його черевик, за ним тріпоче український прапор, а фасад прикриває банер — Марія Оранта із Софійського собору.  Може, про це місто колись напише Єжи Фрицковськи, продовжуючи свій образ із вірша про кохану: “Хотів би розпізнавати твої сни…”

Ірина Мироненко