Цей невтомний харків’янин. Пам’яті Івана Степановича Маслова

Він був російським письменником і двадцять років (1995–2015) завідував кафедрою української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди. Від цього російського письменника я ніколи не чув російської мови. Він любив Україну та її народ, шанував землю, яка дала йому життя. Розумів, що українці на своїй землі потребують підтримки кожної чесної людини, і був такою чесною людиною.

У російській літературі він був представником такого явища, яке увійшо в історію під назвою «деревенская проза». Воно будувалося на глибокому знанні й реалістичному описі колгоспного, селянського життя, створенні образу звичайного трудівника. Класика тут — романи й повісті Ф. Абрамова, В. Бєлова, В. Распутіна, В. Шукшина. Іван Маслов у своїх творах спирався на довід дитинства, на топос рідного села Тернова Вовчанського району, що на Харківщині.

Там він народився на Покрову (14 жовтня) 1939 року в родині колгоспників. Батько загинув на фронті в 1943 році, мати померла в 1951-му. Далі він виховувався в родині діда й бабусі. За направленням колгоспу навчався у Верхнє-Писарівському зооветеринарному технікумі, після закінчення якого працював за призначенням, а потім відслужив службу в армії. Там, написав своє перше оповідання. Його опублікувала газета Прикарпатської військової округи «Слава Родины». Сталося це в 1964 році.

Після завершення служби Іван Степанович прийшов вступати в педагогічний інститут. Далі викладаю його розповідь. Хотів він стати вчителем фізкультури, мав для цього всі дані: високий зріст, загартоване тіло, потужні мʼязи. Знову ж таки — армійську службу за плечима. Але на щастя, зустрів його тодішній ректор — професор Михайло Федосійович Гетьманець. Порозмовлявши з молодою людиною, він сказав: «У вас гарні знання з літератури, влучна, яскрава мова. Навіщо вам фізкультура? Вступайте на філфак». Іван Степанович послухався й став студентом філологічного факультету.

У ті часи, коли в Харкові не було журналістської освіти, усі, хто мріяв про працю в медіа, вчилися на філологічному факультеті. До кінця навчання Іван Маслов уже твердо знав, що й він стане журналістом. Харківська молодіжка «Ленінська зміна» була притулком для багатьох письменників. Талант Івана Степановича був швидко помічений, незабаром він став завідувачем відділу, а потім в редактором газети (1974–1977).

У цей час ми вперше зустрілися. Я був студентом університету (зараз — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) й відвідував факультет громадських професій, де було відділення журналістики. Куратором цієї спеціальності була Лола Межова — редактор газети «Харківський університет». Вона й запросила до нас прочитати лекцію про журналістку майстерність керівника харківської молодіжної газети. У кулуарах вона нам пояснила: Маслов ніколи ще не відмовився виступити перед студентами, не відзначається зарозумілістю, як інші керівники харківських газет, простий і доступний у спілкуванні. Її оцінка цілком підтвердилася.

Харківська влада, як тоді говорилося, «имела виды» на Маслова. Його послали в Москву навчатися в Академії суспільних наук (1977–1980), а після того призначають заступником головного редактора газети «Соціалістична Харківщина». Малося на увазі, що в майбутньому він повинен посісти місце редактора. Але тут сталася така подія: у звʼязку з сімейними обставинами переїхала до Києва редактор журналу «Прапор» (нині — «Березіль») Наталя Черченко. Журнал запропонували очолити Івану Маслову.

Десять років свого життя (1981–1990) Іван Степанович віддав єдиному на Лівобережжі українському літературному часописові, провівши його шляхами бурхливого ренесансу в добу перебудови й довівши його наклад до двадцяти тисяч примірників. Під час його керівництва «Прапор» опублікував першу в Україні добірку віршів Василя Стуса; вперше після епохи замовчування друкувалися твори Костя Буревія, Володимира Винниченка, Івана Багряного. У публіцистиці розгорталася тема українського слова, його переслідувань у російських державах царського й більшовицького зразка та його виживання й безсмертя (стаття Б. Харчука «Слово і народ»). Юрій Андрухович, Галина Тарасюк, Оксана Забужко вперше опублікували свої прозові твори саме в тодішньому «Прапорі».

Але колесо життя котилося далі. Я памʼятаю той пленум Харківського обкому КПУ (бо він транслювався в телеефірі) , на якому Іван Степанович був обраний секретарем обкому. Партноменклатура мала свою кандидатуру. І раптом несподівано вузеньке коло української інтелігенції запропонувало І. Маслова. І пленум проголосував за нього. Редактор «Прапора» став секретарем, який визначав ідеологічний клімат Харківщини. Він ходив на мітинги демократичних сил, виступав на кожному. Тоді ще вірилося в можливість трансформації партії в справді народну, демократичну організацію. Хто забув, нагадаю: існувала така собі Демократична платформа в КПРС.

Після проголошення незалежності й короткотермінового розпуску КПУ Іван Степанович на запрошення ректора педуніверситету професора Івана Прокопенка перейшов на викладацьку роботу. У 1996 році захистив докторську дисертацію (кандидатом він став в Академії суспільних наук) про творчість Федора Абрамова й став завідувачем кафедри. У цей час він був причетний як редактор до ще одного проекту — видання журналу «Слобожанщина» (1995–2003). Номінально головним редактором значилася народний депутат України Валентина Гошовська, а Іван Степанович — її заступником; але всі розуміли, що журнал робить саме він.

Він написав багато книжок, які потім зібрав у зібрання творів. Вийшло десять томів, формувався наступний. Я був присутній у його кабінеті, коли по телефону він довідався, що став лауреатом престижної російської літературної премії «Прохорівське поле». Він виглядав дещо розгубленим і з трудом вираховував, як же потрапили до комітету з присудження премії його книжки. Крім цієї, він був ще лауреатом премій імені Володимира Короленка, Григорія Квітки-Основʼяненка, Міжнародного Абрамовського центру.

У цей час ми спілкувалися найбільше. Іван Степанович запросив мене бути головою Державної екзаменаційної комісії з української літератури. Ця робота тривала три роки. Як рано я не зʼявився, Іван Степанович вже був на роботі, у своєму кабінеті. Комісія працювала як злагоджений годинник. Було видно, який з Івана Степановича прекрасний організатор. Я завів правило: після виставленні оцінок кожний член комісії говорив напутнє слово для вже колишніх студентів. Іван Степанович найчастіше говорив про батьків: «Ваша перемога, — говорив він, — це перемога ваших тата і мами. Не забудьте зателефонувати їм після захисту, нехай розділять вашу радість».

В аспірантурі він виховав цілу школу дослідників видатних українських письменників-харківʼян. У цій школі були написані й захищені дисертації про Ігоря Муратова, Радія Полонського, Юрія Шовкопляса, Роберта Третьякова. Він розповідав про розмови з Миколою Жулинським, з яким ділився своїми планами дослідження харківської літератури, і пишався, що його позиція була сприйнята з розумінням, підтримана. Учні Івана Степановича не обмежувалися захистом дисертації, але невдовзі видавали книжки за темами дисертацій.

Він був щедрий на подяку, завжди знаходив потрібні слова для того, щоб відзначити найбільш прикметні риси відзивів, оцінити роботу учнів. І був надзвичайно скромний. На засіданнях ДЕК сідав скраєчку, ближче до дверей, не залишався на відзначення захищених дисертацій. Він ніби говорив: я свою місію вже виконав.

Біль утрати поєднується в моїй свідомості з розумінням великої життєвої місії, яку виконав у житті цей невтомний харків’янин.

Ігор Михайлин