Ця повість датована 1986 роком, а вперше опублікована в однойменній збірці оповідань і повістей у видавництві «Радянський письменник» в 1988 році. Що ж це виходить? Що це мало не останній твір великої прози Олеся Гончара? Роман «Твоя зоря», який є реально останнім романом письменника, опублікований 1981 року. І справді: а що було після нього? Невеличка, сумірна з «Далекими вогнищами», повість «Спогад про Океан», під якою стоїть дата 1986—1987 і яка була опублікована в січневому числі журналу «Вітчизна» в 1988 році. Реально вона прийшла до читачів раніше за «Далекі вогнища», подані в книзі. Ну і, зрозуміло, потім була публіцистика — книжка «Чим живемо», яка вийшла двома виданнями 1991 і 1992 року. Але що там у нього в цей час писалося в художній творчості? І чому він у 1986 році вирішив написати повість про 1933?
Наративний план повісті збудований від першої особи, яка найчастіше оприявнена в множині «ми»: я і мій товариш Кирило Заболотний. Хто ж це такий? Кирило Заболотний — це головний герой роману «Твоя зоря», відомий радянський дипломат, у минулому військовий льотчик. «Ми» разом після закінчення семирічки працюємо кореспондентами в редакції районної газети «Червоний степ». Потім «ми» їдемо до Харкова; я — в технікум журналістики, Кирик — в авіаційне училище. Повість охоплює літо — час від закінчення школи до вступної кампанії до навчальних закладів. Тобто кілька літніх місяців.
Це все автобіографічні дані. Олесь Гончар закінчив у селі Бреусівка Козельщанського району семирічку в 1933 році, і в цьому ж році вступив до Харківського технікуму журналістики імені Миколи Островського, у якому вчився до 1937 року. У проміжку між закінченням школи і вступом до технікуму він і справді працював у Козельщанській районній газеті «Розгорнутим фронтом». Оповідач ніде не названий ні на імʼя, ні на прізвище. Хоча, зазвичай, такі дані автором надаються: або у власному мовленні, або в мовленні інших персонажів, які звертаються до автора. А тут ніякої ідентифікації. Чому? Чи не тому, що автор хоче нам сказати: авторське «я» в даному випадку — це не містифікація, не наративний прийом, не маска, а репрезентація самого автора. Його справжньої особи, це біографічний автор. Краще сказати навіть — автобіографічний автор.
Функція автора — спостереження. Що може пʼятнадцятилітній хлопчик збагнути в житті, у стосунках дорослих? А ті стосунки ой які непрості, попри те, що за нашими уявленнями в ту добу жахливого терору ніяких стосунків просто не було. Але вони були. Дивовижно, але були!
У повісті описано невеличкий колектив районної газети, при якій є й друкарня. Усе це коло — менше ніж десятеро людей. Деякі стоять на маргінесах: редактор — «товариш Поліщук», надісланий з Харкова, технічний працівник наукового інституту, який брав участь у розщепленні атомного ядра, а тепер за якісь гріхи (краще сказати «гріхи») засланий у невеличкий район у глибинці. У журналістиці жодної тями не має, тому й звіряється в усьому на колектив. Або метранпаж — Генріх Теодорович Баумгартен, німець, емігрант з фашистської Німеччини, з якої утік з сином. Або секретар редакції Микола Житецький — молодий поет, майстер писати редакційні статті, підправляти чужі тексти; це він влаштував хлопців до редакції, бо вони були знайомі з ним через справи творчі, вони так само були початківці в літературі.
Повість, взагалі, розгортається як суцільна затяжна експозиція. Половина повість витрачено на лірику — опис редакції, розстановку персонажів, прогулянки авторського «ми» районним містечком. Читачеві вже починає здаватися, що автор і не збирається розпочинати в повісті якусь дію, що вона народжена з його ностальгії за тими підлітковими роками, коли він здобував перший журналістський досвід. І раптом…
Ольга Байцур — набірниця в друкарні, красуня, загальна улюблениця. Хлопці потай у неї закохані, потай, бо й собі не можуть зізнатися в цьому. Вони розуміють: вона — не для них. З якоїсь таємничої справи вони знають, що вона закохана. Не знають тільки в кого, хто той щасливчик. Але знають точно, що її серце замкнуте для них на глуху защіпку.
Провідний кореспондент газети Кочубей, він же, за журналістським псевдонімом, Лаврін Пісня, завідувач відділу, «викорінювач зла». «Тільки прорив, відстала ділянка чи звили кубло негідні елементи — Кочубей на велосипед і туди, в бій. Сміливець, викорінювач зла — ось хто він для нас», — так розповідає про нього оповідач. «Він той, на чиєму хребті газета тримається». Коли редакція й друкарня збираються в підшефний колгосп, допомагати в жнивах, то виявляється, що Кочубей ще й профорг, і в ролі старшого командує в колективі. Зроблю припущення: О. Гончар хотів зробити його парторгом, але за стилістикою тих часів не став загострювати ситуацію ще й цим. Після погрому «Собору», бою, який він не виграв, хоча й не програв, він був обережнішим, уникав особливої гостроти. Хоча можна припустити, що й в ролі профорга та ще й начальника відділу райгазети Кочубей мав бути особою партійною. О. Гончар просигналізував про це втаємниченому читачеві, але приховав це для радянського угрюм-бурчєєва.
Олімпіада Панасівна — його дружина, вчителька, директор школи, спалювана ревнощами. Якщо увечері десь під вікнами редакції тріщать кущі, то це вона вистежує свого чоловіка, щоб застукати його зненацька з якоюсь його коханкою. А той тільки насміхається з неї і пізно увечері виходячи з редакції гукає в кущі, що дозволяє їй залишити свій пост.
До часу взагалі не зрозуміло, як будуть взаємодіяти між собою розставлені в такі позиції характери. Аж ось колектив виїздить на жнива, складати снопи в копиці. Надходить дощ, усі лаштують собі схованки в копицях. Коли метушня затихла й дощ розпочався, зʼясувалося, що Ольга усамітнилася з Кочубеєм. А оскільки відстані між копицями, де поховалася решта учасників дійства, невелика, то з часом вони починають розуміти, що Ольга з Кочубеєм не випадково опинилися разом, вони там кохаються. Так от хто займав серце чарівної дівчини!
У маленькому містечку ця подія стає загальновідомою. Олімпіада Панасівна переслідує Ольгу. Кочубей поводиться так, ніби нічого не сталося. Редакція збирається влаштувати йому бойкот, оточити презирством, але з того не багато виходить. Ользі довелося покинути працю в друкарні й ховатися від сорому в тітки на хуторах. Минув час — вона приходить у редакцію з сином на руках. Кочубей спочатку було злякався, вистрибнув у вікно, але потім схаменувся, повернувся через двері й знову як ні в чому не бувало заговорив до всіх.
Закінчується повість тим, чим і мала б закінчитися: хлопці виїздять на навчання до Харкова. От тобі — й відкритий фінал. Герої розставлені в позиції шахової комбінації, у якій має бути оголошений мат за три ходи. І все…
Що ж робить О. Гончар? Приписує епілог, який займає п’яту частину від загального обсягу тексту повісті. Дія в епілозі розгортається в перший місяць окупації, у 1941 році. Кочубей залишений для підривної діяльності, він має створити партизанській загін. Але схованка для продуктів і зброї викрита, він з дружиною й кількома людьми блукає районом.
Пропущу дещо, спинюся на головному. Доля звела Ольгу з сином Васильком і Кочубея з дружиною. Ольга дала притулок пораненому своєму кривдникові, який скалічив її життя. Дала притулок йому і Олімпіаді Панасівні, яка не менше, ніж сам Кочубей, прислужилася до лихої слави, яка вирвала дівчину із звичайного перебігу її життя. На хутір у пошуках партизанів наскочили німці; Ольга назвала Кочубея братом, але в того нерви не витримали, унаслідок чого він і Ольга загинули. Але врятувалися Олімпіада Панасівна й Василько.
Власне, в цього епілогу два епілоги. Другий — після війни автор приїздить на свою батьківщину. Від іншої набірниці, Ірини, вислуховує розповідь про долі героїв. Олімпіада Панасівна всиновила Василька й живе з ним як із сином. Не торкатимусь розповіді про маргінальних героїв, хоча про них так само повідомляється.
І от я думаю: про ще ця повість і які потужні сили примусили О. Гончара написати її, що в цьому матеріалі було йому найдорожчим? Віктор Павлович Бурмака недавно подарував мені свою книжку віршів під назвою «Найдорожчі речі». Використаю алюзію: щось для О. Гончара повинно в тій повісті бути таке, що ідентифікується через це поняття — «Найдорожчі речі». Оминаючи чеховську настанову — писати кожне оповідання наче останнє в своєму житті — все ж припущу, що О. Гончар був уже в тому поважному віці й поважному становищі, коли на інше можна не витрачатися, крім як на «Найдорожчі речі». І зову запитую себе: що ж у цій повісті є такого, у чому її секрет? Адже нема чого й говорити, сюжет у ній простенький, конфлікт — традиційний любовний трикутник, сама ситуація подана в романтичному ключі ностальгії за юнацькими літами, які відлетіли в минуле безповоротно. Іншими словами: секрет — і все тут…
І от я припускаю, що секрет цієї повісті от у чому. Авторові найважливіші дві ідеї.
Перша. Як не дивно, це Винниченкова ідея — моральної несумісності борців за нове життя з ідеалами цього нового життя, де повинні панувати справедливість, чесність, повага до жінки. Кочубей скористався закоханістю в нього Ольги, пообіцяв їй, що розлучиться з дружиною й одружиться з нею. Підступом і обманом узявши її, він на другий день забув про цю дівчину. До речі сказати, Олімпіада Панасівна теж як директор школи носить у кишені партійний квиток. Але й у неї немає ні жалощів до зведеної дівчини, ні взагалі якогось нового ставлення до цієї радянської покритки. От вискочило це слово з підсвідомості. А воно ж таки, за З. Фройдом, не випадкове. Так-так, О. Гончар показав безкарність і аморальність нового панства, відзначальною ознакою якого є партквитки в кишенях. Йому можна все — обдурити й звести дівчину, відмовитися від сина, покинути напризволяще молоду матір із своїм сином… Та це ж сюжет цілком у дусі Т. Шевченка. Чим не Катерина?
Друга ідея. Українська дівчина, яка не заражена ментальністю приходнів, не забруднюється в їхній аморальності. Вона залишається чиста й навіть цнотлива, втративши цноту. Вона залишається не просто вищою за партійного нікчему (двох партійних нікчем), вона залишається питомою частинкою свого народу. Вона не рве на собі волосся, не помщається кривдникові, не позивається на нього в партійні органи чи в суд і т. д. І зустрівшись з обома своїми кривдниками під час війни, вона не віддає їх у руки ворогові, а рятує від загибелі. Інша справа, що їй це зробити не вдалося й загинула вона сама. Але вона намагалася їх врятувати ціною власного життя. Якось навіть незручно в цьому випадку говорити про християнську мораль. Зрозуміло, що християнська. Але вона не в меншій мірі — українська. О. Гончар з внутрішнім торжеством показує, як українська людина не ламається під тиском аморальності, а залишається на позиціях свого народу.
Це далеко не єдиний епізод у творчості самого О. Гончара. Полюбляв їх і М. Стельмах і О. Довженко. А крім них, і багато інших письменників, молодших: А. Дімаров, В. Дрозд, В. Шевчук. Я думаю, що тут справа в екзистенційній проблематиці, у вічній властивості українського національного характеру — прощати своїм (нашим) кривдникам, бути милосердним.
І ці «найдорожчі речі» для О. Гончара і є його «Далекими вогнищами». Вогнища й справді зʼявляються в повісті один раз — хлопці гуляють вулицями райцентру у вільний час, коли не видається свіже число їхньої газети. Виходять на вигін і бачать навколишні хутори й села. Там у хатах світяться вікна й нагадують далекі вогнища. О. Гончар приземлює свою метафору. Знову ж таки — для совєтського угрюм-бурчеєва. Насправді ж для нього далекі вогнища — це українська «всетворяща любов» (за Т. Шевченком), величність української людини. У цьому секрет повісті, написання якої віддалене від описаних у ній подій на п’ятдесят три роки. Вогнища й справді стали далекими.
*Виступ на вечері памʼяті Олеся Гончара в Клубі письменників Харківської обласної організації Національної спілки письменників України 23 липня 2015 року.