• Головна
    • Статут
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Арсеній Троян. Слобожанщина губиться в полях: автобусно-дорожня нотатка
Ігор Михайлин. Про «Далекі вогнища» Олеся Гончара* →

Арсеній Троян. Пам’ятник невідомому Пушкіну

Опубліковано в 11 Сер, 2015 Прокоментуй! 983 переглядів

Я ніколи не любив пам’ятників. Мені вони здавались мерцями, замурованими в граніт чи в що їх там мурують, ба навіть гірше-ніж-мерцями — померлих хоча б ховають подалі від очей у зручні труни, а ці всі «леніни» та тому подібні стоять у всіх на виду.

Проте мені не те, що сподобався, але якось врізався у свідомість пам’ятник, який розташований на теренах мого рідного села. Це пам’ятник Невідомому Солдатові, звичайний архетип радянської влади, такий само кам’яний і байдужий, як душі верховних партійних керівників, зліплений по шаблону, як і меморіал, як і плити з іменами співвітчизників, що воювали, як і бетонна стіна з сатанинською зіркою посередині. Таких «шедеврів архітектури» сотні і сотні по колишньому «єдиному і нєдєлімому» (так же називали СРСР?), його навіть і описувати нудно — кількаметрова бетонна кукурудзина, з грубо обтесаними контурами тілами, в яких лише зблизька можна впізнати людину; на голові — квадратна каска, в правій «руці» — прямокутний автомат. Кам’яний погляд чомусь без зіниць байдуже дивиться кудись на людські огороди, ніби видивляючись, чи зорані вони, чи ні.

Незважаючи на ту військово-побєдоносну помпезність, яку насаджувала агітація за часів СРСР, ніхто не називав цей пам’ятник тими героїчними іменами, що лунали з численних травневих та жовтневих лінійок, типу «пам’ятник героям-визволителям» і тому подібне. Та чи лунали? Одним словом, героїка ніяк не вписувалась в навколишнє сарайно-гаражне середовище, і означений пам’ятник із самих початків свого існування став називатися «Пушкіним».

Чим заслужив відомий російський письменник таку честь, досі є загадкою, проте таке ім’я за пам’ятником закріпилось навічно. Можливо, жителі села були такими затятими «фанатами» російської літератури? Це — дивне питання, навіть якщо зважати на наявність у селі двох учительок російської мови та літератури, які ніяк не могли прищепити сильну любов своїм співмешканцям до російської поезії.

Звісно, назва «Пушкін» стала реакцією на відторгнення ґвалтуючої радянської ідеології, завдяки чому неоковирна і чужа кам’яна потвора інтегрувалась у соціокультурне поле села в такому іронічно-грубуватому стилі. Село надало своїх функцій і меморіалу, і «Пушкіну», на якому пацанва грала у футбол порожніми бляшанками, бродили кози, грілись на сонці коти, а в теплі червеневі вечори сюди приїжджали з пивом і сємками гості з райцентру, щоб попити пива і погризти «сємок». Звісно, у відповідні дні проводились врочистості, але вони були не до вподоби жителям, бо на них завжди зганяли силою, говорили одне й те саме і не наливали.

Йшли роки, «Пушкін» байдуже бовтався на хвилях часу. Настали буремні дев’яності і на меморіалі дедалі більше почало з’являтись питущих компаній, у клумбах часто знаходили порожні пляшки і використані шприци. «Пушкін» на все це дивився байдуже-кам’яним поглядом неіснуючих очей, він не міг дати цьому ради своїх прямокутним автоматом. Не міг захистити не те, що меморіал, навіть і себе… 20 жовтня 1998 року о четвертій годині на територію меморіалу віроломно вдерлись самогонівсько-глибокоярівські «завхватчики». Це були три субчика з неблагополучних сімей і означених депресивних поселень: Вєнька Дирчик, Жолудь і Семен Петрович Калиберда. Останній, будучи хоча і не сповна розуму, але найстаршим серед цієї компашки, спочатку відмовляв своїх «друзів» від їхніх задумів, але село, що потрапило в суворі умови 90-х, руйнувалось і потребувало руйнування. Після годинного перебування компанії на меморіалі, «Пушкін» скинув більшість фарби, в його боці був вибитий отвір, а на «автоматі» Жолудь (учень третього класу) без помилок написав загальновідоме нецензурне слово…

Зараз пам’ятник Невідомому Солдату стоїть на своєму місці. Його вже років десять ніхто не руйнує, його кілька разів перефарбували, на меморіалі немає п’яних посиденьок, бо в селі відкрили кілька магазинів-кафе-тошнилівок із літніми кафе. Проте якщо ви звернетесь до когось місцевих зі словами «Як знайти пам’ятник Невідомому Солдату?», на вас спочатку вирячать очі, будуть довго чухати потилицю, а потім запитають: «А це ви «Пушкіна» шукаєте?».

Арсеній Троян

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Щастя й шану обережно неси
  • Сергій ВАКУЛЕНКО: “На наших землях перспектива все ж таки за українцями”
  • МІСТЕРІЯ ЗАГАДКИ: рецензія на книгу Юлії Ткачової “Єднання”
  • “ЄДНАННЯ”: нова книга поезій Юлії ТКАЧОВОЇ
  • Відійшла у вічність Лідія Доценко
  • Допомогти Олександрові БОБОШКУ
  • ТРИМАЙТЕ СКИБКУ КАВУНА! (історії радіолюдей Харкова)

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech «Майдан» І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен В. Бойко Василь Мисик Віктор Бойко Віталій Квітка Йогансен-фест Кириченко Ковальова Леонід Ушкалов Літературний музей Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий еміґраційна література малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк