Олеся Шепітько. Діяння апостолів

Діяння апостолів

– Каро моя, Каро, – мав звичку повторювати Каринин дідусь. –  Хоча кожен із нас тут лише гість,  та він має тримати земну вісь…

Карина, навіть коли була  ще зовсім маленькою дівчинкою, добре розуміла, що ці дідові слова треба сприймати інакше, ніж будь-які інші. Всерйоз, але  по-іншому…

–      Дідусь говорить образно, – уточнювала бабуся-вчителька.

Бабусю-вчительку звали Марфою Митрофанівною  і вона викладала українську мову в одній із великих шкіл великого міста. Коли Карина підросла, то вона вже й сама сиділа в бабусиному класі ліворуч, а праворуч сиділи ті, що були звільнені від вивчення української мови. Вони мали знаходитися в класі, бо бабуся несла за них відповідальність. Звільнені сиділи без підручників, але з поваги до вчительки робили вигляд, що також щось пишуть, щось обдумують. Коли вчителька читала вірші Шевченка, то плакали всі. За сльози звільнених бабуся мала догану від директриси. Пещена пані не любила жодних проявів меланхолії, вона довго невдоволено копилила пухкенькі губки, а потім її невдоволення вилилося таким чином:

– Очевидно Ви, вельмишановна Марфо Митрофанівно, знаходитеся зі своїми педагогічними методами десь у глухому середньовіччі. Ви просто  грубо порушуєте право дитини на щасливе безтурботне життя, Ви  бездумно розхитуєте дитячу психіку, вливаючи в дитячі душі немислиму суміш меланхолії та агресії. Оцей пафос гніву – проти кого він?!

– Як це? –  розгубилася стара вчителька. – Проти несправедливості, людського безголів’я, дикунства!  А хіба Шевченко вже заборонений? – невпевнено додала вона згодом…

– А от за такі слова належить відповідальність іншого порядку. Є іще, слава Богу, компетентні органи!

Компетентні органи порадили бабусі Марфі подумати про заслужений відпочинок. Вона й відпочивала, але недовго. Карина вчилася у шостому класі, коли бабусі не стало.

Вони з дідом Левком залишилися вдвох. Каринина мама жила в Москві. Там у неї добре склалася  наукова кар’єра, завелася нова родина, нові діти. Мама двічі забирала Карину до себе, але мала двічі вперто тікала до діда. Зрештою, тема матері, як і тема батька, котрого дівчина так ніразу й не зустріла в житті, – ці дві теми у них із дідом були  під забороною. У людей, котрі прагнуть миру та злагоди, завжди є заборонені теми. Такий цей світ, рушійна  пружина якого – конфлікт інтересів…

У діда була лише одна рука,  її  дід завжди ховав під довгим рукавом, вірніше, дід ховав не руку, а номер, котрий свідчив про те, що дід Левко – дивом уцілілий в’язень Дахау. Карина вчилася сама готувати їжу, прати свої та дідові речі. Дід не міг бачити мила, від самого вигляду мила старого нудило, бо, як зізнався він одного разу онуці, таким шматком мила колись у недобрі часи міг стати і він сам…

Усе було б нічого, але вони з дідом мешкали у старій величезній комуналці, де їм на кухні-полігоні було відведено окрему плитку, до якої Карина мусила йти під пильним наглядом сусідських очей, котрі її прискіпливо вистежували, вивчали і батожили нещадно і невтомно. Їх із дідом тут називали бандерівцями. Карина, мабуть, була єдиною дитиною  в цьому великому сірому місті, котра розмовляла українською мовою не лише на уроках у школі, а навіть на вулиці та в магазинах! Не суржиком, яким грішили часом інші діти, що їх батьки іноді на тривалий час відвозили до навколишніх слобожанських сіл, а чистою літературною українською мовою. Сусіди вбачали в цьому якийсь виклик, якийсь підступ, зрештою, якусь провокацію. На виклик годиться відповідати, а провокацію треба викривати. На те вони й сусіди, та ще й сусіди по комуналці…

– Та вони, мабуть, не просто бандерівці, а якісь бандерівські євреї! От  уже хитромудрі та інтелігентні! Штучки! Просто так люди такими не бувають! – почула якось Карина за своєю спиною ще й таку репліку.

Ця українська мова була для сусідів по комуналці, мов червона ганчірка на кориді. Вона дратувала, вона геть начисто виводила з рівноваги. Сусіди були нормальними мешканцями сірого великого міста, де вже давно усе встоялося, вляглося. Рештки українства розчинилися у великому строкатому казані, усе змішалося, розсмокталося, нащо дратувати душі, нащо про щось нагадувати,  викликати із забуття якісь голоси. Не склалося – і квит!…

Карина тоді не знала, хто такі – бандерівці. Вона думала, що так зі злістю називають усіх, хто говорить українською мовою. Євреї та українці – то позначення національності. Нормальні євреї та нормальні українці говорять російською мовою. А «бандерівці» – то, мабуть, просто лайливе слово.  Зважилася запитати діда. Дід Левко наводити історичні довідки не став. Притулив її голову до своїх грудей, довго гладив  буйне чорне волосся коханої онуки своєю єдиною рукою і мовчав. Потім сказав:

– Не бійся. По тюрмах за українську мову вже не кидатимуть. Це вже в них не на часі. Вони вже й отаву покосили, а що ще й такі, як ти, підростуть, цього вони і в думках не допускали…

Про отаву Карина тоді нічого не зрозуміла, але  перепитувати не стала, бо й так шкодувала, що засмутила діда. Це пізніше, коли вона подорослішала, а до дідуся стали забігати його давні приятелі, що поверталися один за одним із загадкових куточків великого Союзу вільних республік, розмови не раз точилися навколо того, кого викосили, а хто вцілів та з якого дива та всюдисуща коса когось оминула…

А тоді дідусь таки порадив розгубленій онуці не гнобити душу. Людям, зрештою все одно не вгодиш, а себе понівечиш. То їм не така мова, то їм не такий зміст мовленого, то їм не такий сам вираз обличчя мовника і тому «не так» кінця немає, коли люди не націлені на сутність людського життя-буття, коли серце і душа мовчать, а самі люди  чинять «як лихий попута». Живуть, мов із чужого плеча. Так що говори, дитино,  спокійно хоча б і українською. Головне – не сіпайся і не поводься, мов на сцені. Саме це людей дратує та ображає найбільше…

– Кархен, Кархен, – почувся з-за вікна голос Рудольфа.

Рудольф любить несподіванки: ось так раптом озватися з-за вікна, кинути через відчинену фіранку квітку, якийсь кондитерський шедевр, скажімо, лебкухен у формі сердечка чи ще якусь приємну дрібничку – ось так, від зайчика.  Рудольф –  подарунковий чоловік, що створений для того, аби жінка, якій пощастило опинитися поряд із ним, відчувала постійну чоловічу увагу, підтримку, зацікавленість. За якимись законами світової симетрії такі чоловіки найчастіше опиняються поряд із егоїстично збоченими жінками і всі їхні добрі наміри розбиваються об мури невдячності більшої чи меншої Мегери.  Карина не Мегера, вона вміє цінувати щирість почуттів та людську порядність. Але вона твердо переконана, що з чоловіками треба тримати захисну дистанцію. Чоловіки – істоти іншого порядку. Тим більше, що, опікшись на молоці, люди починають дмухати й на воду. Психологія чоловіків інша, вчинки також інші. Як любила повторювати одна із Карининих однокурсниць: «Рятуйтеся від роду цього розбещеного! А рятуючися, хапайтеся й за соломину. І добре, коли ця соломина – чоловік.»  Жіноча емансипація – річ  дотепна й потішна, когось це, можливо, розважає. Але сучасний світ – це аж  ніяк не матріархат. У сучасному світі все вирішують чоловіки. Якщо жінки десь і мелькають угорі, то відбувається це аж ніяк не всупереч чоловічій волі. Та й самі владоможні жінки тільки за статевими ознаками належать до жіночого роду, а насправді за своєю психологією, за своїми вчинками вони якраз і є найпослідовнішими представниками «роду цього розбещеного»…

Карина піднімає з підвконня троянду, велику, пишну чорну  троянду. У Рудольфа своя квіткова стратегія і своя квіткова абетка. Мова квітів. Його власний варіант. Рудольфу щось від Карини треба. Якесь особливе прохання. Тому троянда така велика, а її темінь криє таємницю.

–      Ти не дивилася новини?

–      А хіба на світі бувають новини?

– За великим рахунком, може, й не бувають. Але для окремої людини і малий рахунок може обренутися космічними квазарами…

Карина невдоволено зводить брови: що за гіпербола? Що, зрештою, трапилося?

– В Україні масові заворушення. Все почалося з того, що молодь, передусім студентська молодь, вийшла на захист свого  права на європейський вибір. Інтерес до України зростає з космічною швидкістю. Усе, звичайно, залежить від того, як розвиватимуться події далі, але я вже ось тапер маю замовлення на книгу про колізії українського відродження на зламі 80-90-х років минулого століття. Зробити це треба на матеріалі подій у якомусь великому місті східної України. Зупинилися на Харкові. Університетське місто. Колишня столиця комуністичної України. Місто-побратим  Нюрнберга.  Можна провести багато історичних паралелей:  Харків – центр утвердження комуністичного режиму на українській землі; Нюрнберг – центр  зміцнення позицій німецького  фашизму.  Події, люди, відносини…

Рудольф – радіожурналіст і письменник. Пише про ситуації, пов’язані  з утиском  мов малих народів. Його центральна тема – Ірландія.  Він там подовгу жив, має багато друзів. Україна для Рудольфа – країна загадкова та екзотична, що існує в якомусь іншому часовому вимірі. Ще загадковіші  самі українці. Такі начебто освічені, розумні, талановиті, а найпростіших речей, що забезпечують якість людського життя, не розуміють. Як не розуміють і справжньої цінності свого єдиного власного життя. А найзагадковіша серед загадкових українців – Карина. Рудольф і досі ловить себе на думці, що він відчуває перед своєю дружиною якийсь страх. Це важко пояснити. Це найглибша підсвідомість…

Врівноваженого, прагматичного вже немолодого німця охоплює дивна  містична туга, коли його українська дружина змахує віями і її великі карі очі отверзаються перед ним, мов дві темні бездонні криниці. Що заховане в тих глибинах?

Рудольф повертається до машини, щоб забрати пакунки, а Карина знову поринає в спогади.

… Злам 80- та 90-х. Карина – студентка. Вивчає українську філологію. Хоча мала більше підстав вивчати англійську, бо знала її майже досконало, була переможицею багатьох олімпіад. Українську філологію дівчина обрала не з якихось ідейних міркувань, а просто в пам’ять про свою бабусю Марфу. І жодного разу не пошкодувала. Її спеціалізація – історія мови. Ось де море незвіданого як для неофіта, так і для посвяченого.

Кінець лютого 87-го року. З дідової кімнати доносяться приглушені чоловічі голоси. Поминають генерала Петра Григоренка, котрий нещодавно помер у Нью-Йорку. Ашот Суренович – колишній військовий,  відбував заслання разом із покійним генералом. Цього дідового знайомого Карина знає віднедавна, а привів його до них дідів земляк і далекий родич  Федір Карпович Тесленко. Родич по лінії дідової мами. Інших родичів у діда немає. Вірніше, є ще один, якийсь онучатий племінник, проживає десь в Азербайджані, але дід із ним майже не спілкується,  а Карина його взагалі не бачила.  Федір Карпович – фізик, талановитий вчений, навіть доктор наук. Його й тепер узяли на кафедру, незважаючи на темні плями в біографії. Звісно, вже не керівником теми, а підпільним творцем чужих дисертацій. Як каже дід Левко, Федя клепає «дисери» для тих, кому за соціальною бідовістю наукою займатися або ніколи, або клепки не вистачає. Дід свого земляка-родича дуже любить, називає його братиком, а Ашот Суренович іменує Федора Карповича кордоцентриком.

Дідусь кличе Карину подати щось до чаю. Якраз масляна.  Уранці Карина пекла млинці, їх ще чимало лишилося в холодильнику. Дівчина нашвидкоруч розігріває млинці на електроплитці, що стоїть у кутку дідової кімнати. До електроплитки дід з онукою вдаються, коли хочуть зберегти ілюзію домашнього затишку, уникнути всюдисущих сусідських очей…

Ашот Суренович дуже засмучений. Він більше мовчить.  Говорять Федір Карпович та дід Левко. Федір Карпович налаштований на оптимізм: прийде очищення. Прийде велике очищення людей. Очищення – річ легка і крилата. Важко дивтися, як помирає остання  мрія. А очищатися легко.

Суворий господар перебиває свого  ясночолого гостя:

– Ти, Федю, як був дитиною, так нею і залишився. І очищення, і праведність – все це добре, та одна біда: ці речі не існують самі по собі. Їх треба  співвідносити з людьми. Ось де собаку закопали! Праведникові, звісно, ніщо не зашкодить, та тільки серед живих людей праведників не буває. А якщо котрийсь десь і промелькне, то ненадовго, бо то не правило, а просто чийсь недогляд. Очищення, Федю, якраз і є щонайважча річ для людини, ба, навіть немислима.  Бідна людина вже так покрита струпом скверни, що надто багато доведеться з неї здирати. Болітиме…

Старий зітхає. Усі їдять мовчки. Якесь важке, сумне мовчання. Зрештою, це ж поминки. Мовчання знову перериває господар:

– Ти, Федю, вічний відмінник. Мабуть, і на Страшному Суді сам Господь-Бог візьме до рук твою залікову книжку і золотою ручкою, не вагаючись, напише: «Відмінно». Та тільки  яке відношення ця оцінка має до звичайних людей? Люди керуються іншими критеріями. І доки ми живемо поміж людьми, нас судить їхній суд. От як нас із Кариною судять наші сусіди. Непогані, зрештою, люди. Такі, як є. Де взяти інших? У них завжди напохваті усілякі чорновики і чистовики. Чистовики для себе, чорновики для інших. А ти, Федю, не просто відмінник, ти відмінник у стані левітації. Такі, як ти, не заводять чорновиків ні для себе, ні для інших. Вони усе пишуть начисто. Так за який же чорновик тебе загребли? Бо за чистовики не гребли навіть у найчорніші  часи.  А вже в часи розвинутого соціалізму жанр «чорновика для брата» був, мабуть, найпопулярнішим. Так хто ж написав тобі чорновика? І знати не хочеш? А даремно! Авторське право треба шанувати…

Хтось стукає в двері. Дід Левко відчиняє сам. Цього чоловіка Карина бачить вперше. Йому трохи за сорок. Середнього зросту. Русяве волосся зачісане так, що згодом не згадаєш, довге воно чи коротке,  гладеньке чи кучеряве, з проділом чи без нього. Очі сірі, якісь загадково-привітні, мов цей ваш випадковий співрозмовник чи випадковий супутник готовий відкрити вам свою душу і не сумнівається, що й ваша взаємність йому вже забезпечена.

–      О, наш вірний пастушок! – з іронією в голосі вітає гостя господар.

Інші чоловіки мовчки,  холоднувато-насторожено кивають головами. Схоже, що вони всі поміж собою добре знайомі, розуміють один одного з півслова. Карина також киває головою, запрошує нового гостя до млинців, масляна ж бо!  Незнайомець запитливо зводить очі на діда Левка і, не діждавшись ніякої відповіді, представляє себе Карині сам:

–      Семен Леонтійович, колишній учень Вашої бабусі.

Дід Левко перебільшено-пафосно піднімає руку, мов для особливого привітання-визнання:

– Віват Протею! Протей сам вирішує, яке обличчя кому явити. Колишній учень! Конгеніально! Хай буде Марфі Митрофанівні земля пухом, бо й справді ж – учень. Учень, котрий так природно і невимушено вчиться вписуватися в контекст нової демократії. Може, це й на краще…

Гість філософськи розводить руками, мовляв, факт – річ незаперечна.

Карина розглядає його, не криючись, прискіпливо, вираховуючи: у якій часовій смузі сидів цей чоловік у бабусиному класі, ліворуч чи праворуч. Він, очевидно, був із звільнених і його сльози від слухання віршів Поета мали коштувати недешево за будь-якими розцінками…

– Серафима Денисівна поквапилася? – Дід Левко намагається щось вичитати із сірих незворушних очей «пастушка», але там ані брижі, там  вишколений,  непохитний спокій. Гість усміхається на коротке дідове питання, мов то не  питання, а якийсь лише їм двом зрозумілий англійський гумор.

– Що Ви, що Ви! Серафима Денисівна тут ні до чого. Просто йшов мимо, дай, думаю, заскочу на мить. Давні ж знайомі, а  все мимо проходжу…

–      На брехалівку? – по-змовницьки перепитує дід.

– На неї, буремну і незбагненну, – підхоплює гість тон, заданий господарем.

Млинці закінчуються, Карина пропонує напекти ще, але її пропозиція не приймається. Ашот Суренович та Федір Карпович поквапцем одягаються, а Семен Леонтійович на хвилину затримується, виймає із кишені піджака невелику фотографію і показує її дідові. Дід мовчки розглядає фотографію:

–      Ось яким він став… Час малює невтомно, не омине нікого і нічого.

У Карини добрий зір, вона здалека  бачить портрет ще досить молодого вродливого чоловіка з тонкими вусами і чорним, по-козацькому закрученим чубом.

– Остап! – мов сам до себе озивається дід. Згодом стурбовано запитує:

–      А що з ним?

– Усе гаразд. От з ним якраз усе гаразд, –  ці слова гість вимовляє з неприхованою досадою. – Хитромудрий. Азіат…

Дід мовчить, він заскочений і спантеличений, але не питає ні про що. Семен Леонтійович вперто чекає на якусь дідову реакцію, а не дочекавшись жодної,  ховає фотографію назад до кишені і кидає вже на ходу:

– Мабуть, скоро приб’ється до Вашого берега, а якщо приб’ється, то хай би краще жив у Вас. Все одно у Вас одна кімната пустує.

–      Серафима Денисівна доповіла?

– Серафима Денисівна не заїзжий доповідач, а добропорядна, як тепер починають говорити «пані». А добропорядні пані зайвого не розводять.

У коридорі почувся скрип підлоги.

– Небесна легкість ходи сорокатонної сороканіжки, – єхидно прокоментував дід шум у коридорі їхньої велелюдної комуналки.

Гість весело усміхнувся, але від свого коментаря утримався. Мовчки простягнув дідові руку на прощання, дід помаячив над простягнутою рукою своїм порожнім рукавом. Гість байдуже здвигнув плечима, мовляв, як скажете.  Мовчки вийшов у довгий-предовгий коридор. Там відразу зарипали чисельні розчинені і напівпричинені двері. Сорокатонна сороконіжка, вона ж Серафима Денисівна, свої високі двері  відчинила навстіж, але  Семен Леонтійович навіть голови не повернув у її бік. Він дуже поспішав. Куди?

Брехалівка… Карина усміхається. Чого більше в цій усмішці? Іронічної ностальгії за країною, де хоча й не завжди легко, але  невимушено й беззастережно горталися дні дитинства та юності?  Чи гіркого розчарування від споглядання людського безголів’я, непослідовності та інтелектуальної немочі? Чи просто тихого суму, бо все те, що безнайдійно втрачене у реальному вимірі, оживає в спогаді, оповите туманом  легкої замріяності та щемливого смутку?..

Харківська брехалівка на зламі 80-х та 90-х. Розбурхана свідомість у годину пробудження. Людське море горне хвилю від одного з найбільших майданів світу до величавого пам’ятника Тарасу. Така собі Запорізька Січ нового зразка, де кожен відчуває себе звільненим із галери, розмахує розбитими кайданами і не знає: куди ж тепер прилаштувати звільнені руки, якими ковтками пити цю химерну волю, що ллється на голови прямо з неба. Між виходом із метра та пам’ятником вузька алея, де стоять стенди зі свіжими газетами.

– Ці газетні стенди, мов годівниці в лісі, – чує Карина за спиною знайомий голос. – Усе для зголоднілої травоїдної дичини.  А хижаків підгодовувати не треба, ті самі підгодуються.  Ті голодними не лишаться за будь-яких умов. Об’єднаються у нові зграї,   об’єднаються хоча б і з самим дияволом.  А для оцих переляканих козенят, зайців та до них подібних  для  них треба розставляти годівниці, бо прямо з рук їсти, може, й не зважаться…

Карина не втримується і оглядається: Ашот Суренович та Федір Карпович. Діда з ними немає. Карину вони не помічають, а вона вагається: підійти чи ні. Не зважується. У старих своя дорога, може, якісь термінові справи, нащо їх відволікати.  Ось  вони зупиняються якраз за її спиною,  і їй добре чути іронічні інтонації Ашота Суреновича:

–      Наш більшовик знову лізе на броньовик.

Старі рушають далі убік пам’ятника, а Карина дрібушить за ними назирці.

Біля самого пам’ятника вирує стихійний мітинг. На високий хисткий ящик виліз маленький сухорлявий чоловік. Люди мимохіть переводять погляди з його обличчя на  пам’ятник, з живого на бронзове і дивуються: звідки береться така стовідсоткова подібність?  Карину також завжди дивувала схожість між зовсім чужими людьми. Така собі типологія за зовнішніми ознаками. У промовця високе могутнє чоло, важке надбрів’я, виразні темні гарячі очі та  сумні Тарасові вуса. Він палко закликає присутніх згадати,  чиї вони діти. Читає напам’ять Шевченка, нагадує про ту страшну мить, коли лихі люди, що  приспали Україну,  раптом  «в огні її  окраденую збудять». Чоловік нестримно жестикулює, ящик похитується і  промовець нависає над юрбою, але не падає,  його підхоплює десяток чоловічих рук. Ніхто не сміється. А до слова рветься інший присутній. У нього одна рука коротша за іншу, обличчя дещо прекошене, але говорить досить чисто. Він не політик. Політику він ненавидить. Люди мають навчитися жити без політики і без політиків. Жити за законами Божими. Усі політики на один штиб, душі їхні чорні і давно прокляті. Будучи самі проклятими, вони тягнуть у те прокляття і нас. А нам треба від того боронитися.  Політики сіють пустелю. Вони не квітнуть і не плодоносять.

Старий інвалід дитинства  хоче докричатися до найглухіших. Він закликає людей повірити. Бо віра – це найголовніше для людського спасіння. Так, віра – то дар Божий,  його не вкрадеш і не видуриш. Він приходить сам. Але не до всіх. Треба хотіти. Треба прагнути. Він закликає присутніх згадати притчу  про засохлу смокву, що трапилася на шляху Спасителя.

Ця страшна притча про смокву… Карині холонуть ноги.  Її перші дитячі розчарування. Перші духовні манівці…

У діда Левка на столі незмінно лежали дві книги: Кобзар і Біблія. Коли Карина навчилася читати, то вона постійно заглядала до них. Їй було цікаво, що саме читає дідусь сьогодні, що читав учора. Ось так одного разу натрапила мала на цю сторінку з Євангелія, котра так її налякала і засмутила. Налякала і засмутила на довгі роки,  вірніше, на все життя…

Дівчинка багато разів перечитувала це місце, пробувала збагнути: як же воно так  трапилося? Спаситель повертався вранці до міста і відчув голод («взалкав»). Побачив край дороги смокву, підійшов до неї, нічого їстівного на ній не знайшов, лише листя, і дуже розгнівався. Не просто розгнівався, а навіки прокляв нещасне дерево. Так прокляв, що воно засохло. Це все бачили учні Спасителя і дуже здивувалися. Вони запитали: «Як же це смоква в ту ж мить засохла?» А Ісус їм відповів: «Якщо ви будете мати віру і не піддастеся сумнівам, то зможете чинити не лише те, що було зроблене зі смоквою, але коли ви навіть оцій горі скажете: Піднімися! Звергнися в море, то так і буде.»

Маленький дитячий розум закипав від неспроможності збагнути дві речі: Як це  Наймилосердніший і Найсправедливіший на світі отак покарав дерево, провини якого дитина не могла осягнути. А друга річ, що приголомшила допитливу малу, заключалася в наступному: Чому учнів зацікавив лише технічний бік справи? Лише те, як це було зроблено? Чому ніхто з них не запитав: За що і навіщо? Де ж тоді співчуття, де совість і милосердя?!

Дитина знала, що дерево плодоносить не щороку. Що так не буває, щоб на дереві незмінно висіли плоди. «Усе, що ви попросите у молитві з вірою, одержите», напучував Спаситель своїх учнів. Карину мучила думка: чому ж сам Учитель не помолився з вірою, щоб на смокві з’явилися плоди? Хіба таке рішення не було б справедливішим та милосерднішим? А головне: хіба воно не було б доцільнішим? Хіба смоква порушила якісь закони Божі?

Мала довго носила свої єретичні сумніви в собі, але така ноша сумнівів та розчарувань виявилася заважкою для її іще неокріпшого розуму та ще незміцнілої душі і дівчинка вирішила запитати діда.

Дід промовив одне-єдине слово:

–      Ого-го!

Слово повисло в повітрі, мов важка хмара. Потім дід довго спантеличено розглядав онуку, мов то була не вона, Карина, а  щось нереальне, якийсь фантом, якийсь виклик, відповісти на який дід був не готовий…

Однак відкладати відповідь не годилося. Від цієї дідової відповіді, можливо, залежала подальша дорога, по якій піде ця нерозважлива мала. Старий добре знав, якими важкими бувають дороги для душ, що одержимі  спрагою  пізнання.  Стежки пізнання підступні та небезпечні.  Пізнавати світ усерйоз від спраглості душі – річ ризикована. Світ краще сприймати таким, яким він є. Вірити і не сумніватися. Або вивчати його в рамках якогось поміркованого проекту…

Усе це блискавкою розрізало дідові голову, ця стара голова не знала, як дати собі раду в такій раптовій халепі, в якій вони з онукою опинилися. Мовчання затягувалося, воно загрожувало стати небезпечним, землетруси єресі вже погрожували розхитати основи світобудови, розхитати її геть – до останнього клаптика суходолу. І дід зважився порушити мовчання:

– Білий світ, дитино моя,  це не кубик Рубика, аби будь-яка вправна рука могла його знову й знову складати та розкладати, як сама того  схоче чи зуміє. На світі багато такого, що людині життя не вистачить, або його збагнути. Уникай тих, хто береться все розтлумачувати та переказувати по-своєму. Багато посередників між Богом та людьми було, є і буде. Та людині від того не легше. Людську душу рятує лише живе Слово Боже, а не бідове просторікування посередників.

–      Дідусю, а  Святі Апостоли – вони також були посередниками? – несміливо запитала мала.

– Може, й так.  Але що до того ось нам із тобою? Апостоли були людьми. А людина не може до кінця збагнути безкінечне, вічне, бо сама людина кінечна і не вічна…

Дід задумався, а онука його запитала:

–      Дідусю, як узнати, скільки кому судилося жити?

Дитина простягнула старому свою маленьку долоньку: читай! На людській долоні написано, скільки кому судилося жити. Написано на одній долоні чи на двох відразу? Карина дивиться на дідів порожній рукав і починає плакати:

– Дідусю, чи роки  одного життя складаються із позначок на одній долоні  чи на двох?  Звідки виводиться загальне число?

Дід її заспокоює:

– Усе записано на Планиді долі, кількість рук тут ні до чого. От є в індусів такий бог на ім’я Шива, у нього шість рук, а життя одне. І в сороканіжки життя одне. Головне – яке життя. У мене життя довге-предовге. Це написано на Планиді. Є така книга – Планида, на ній усе людське життя написано. І твоє, і моє,  усіх-всіх…

… Що це? Клацнув замок. Рудольф. Як він міг так швидко обійти будинок і повернутися назад? Як могло у пам’яті за таку коротку мить промайнути стільки картинок-спалахів? Ось вона – часова перспектива людського життя. Як химерно вона сконденсована в яскравих чи притлумлених спалахах!..

У Рудольфа в руках два великих пакунки. Продукти? Сьогодні Рудольф добряче скупився, мабуть, запросив гостей. Так, очікуються гості, ще й які! Рудольфова колега Гільда  зі Швеції. Високорейтингова тележурналістка з чоловіком. Її чоловік – впливовий політичний діяч, знайомий з мером Берліна, з багатьма нестандартними  людьми, відомими не лише в Німеччині. Гостям цікава саме така вечірка – не в модному ресторані, а  вдома у господині-українки, коли сама господиня наварила національних страв, скажімо, вареників із сиром. Вони навіть слово це вивчили: вареники. На все українське тепер у Європі мода.

Що ж, Карина не має нічого проти.. Варити вареники вона вміє. Вареники любив і дідусь Левко. Ще малою вона замішувала багато тіста, щоб наліпити вареників із усім на світі: з сиром, картоплею, терном, вишнями. Морожені ягоди вона зберігала в морозильній камері, щоб мати їх під рукою цілу зиму.  Камера була мала і незручна, але ягодам все одно віддавалася перевага.

Рудольф  розкладає покупки на великому столі їхньої просторої кухні.  Його витончені аристократичні руки рухаються якось незграбно, поквапно, і зрештою щось-таки  падає на підлогу. Він нагинається, щоб підняти пакунок із борошном, але рукавом піджака змітає вниз шматок масла ще й наступає на нього ногою.  Карина з подивом розглядає чоловіка: чому він так нервує? Щось трапилося? Щось не  так із очікуваним візитом?

– Милий Рудику, – здалека починає  занепокоєна дружина, – конспіратор із тебе ніякий, викладай усе відразу і начистоту.  Ми ж із тобою друзі-товариші, нащо нам дух таємниць та інтриг? Ми ж бо знаємо, що добра атмосфера живиться лише щирістю та відвертістю. А все інше – від лукавого.

Від лукавого Рудольф не очікує нічого корисного, він також за щирість.

– Не знаю, з чого почати… Чоловік моєї колеги Гільди у своїй політичній діяльності прагне досягти підтримки людей нестандартної орієнтації. Тут у нього широкий спектр шоу-маневрів. З нами він хотів би обіграти сюжети навколо теми свінглів. Зробити таку собі мініфотосесію…

Мабуть, у Карини на обличчі написано щось таке, що змушує Рудольфа замовкнути і злякано оглянутися. Та Карина швидко збирається з духом:

– Я нікола не бігла з граблями попереду, щоб загрібати людське безголів’я. Не поспішала засуджувати чи схвалювати людські слабкі чи сильні сторони.  Усі людські нахили, ухили, відхилення від магістральної лінії – то все річ дітклива і непроста. Усе це було і в Біблії, і до Біблії.  Та я завжди була на стороні тих, що прагнули зберегти людську спільноту цілою та здоровою. Тих, хто не втомлювався дбати про фізичну та духовну чистоту своїх сородичів. Тих, хто дбав про  щасливе та здорове майбутнє свого роду та народу. Ваша німецька толерантність на сьогоднішній день якась аж надто,  аж хворобливо поступлива, якась неприродна, якась перебільшена, щоб не сказати – перелякана…

Карина обриває фразу, аби  не наговорити зайвого. Рудольф здивовано дивиться на свою схвильовану дружину. Є багато чого в Рудольфовій душі, чого б він волів не чіпати. Є в цього рафінованого інтелектуала своя ахіллесова п’ята.

Минуле ніколи не минає. Минуле минає лише разом із майбутнім. Колективне минуле – то часом важкі жорна, що висять на шиї народу, котрий прагне не потонути  в океані історії. Дід Рудольфа – колишній член гітлерюгенда. Рудольф цього соромиться і з дідом майже не спілкується. Карина думає про ситуацію з минулим в Україні. Якими жорнами і на чиїй шиї висить спокута за Голодомор, за всі гріхи колективізації, за всі гебістські зачистки? Чи діти та онуки тих очевидних катів хоча б у чомусь відчувають якісь моральні негаразди? Якісь хоча б комарині укуси совісті?! Ні, вони вперто продовжують ненавидіти онуків тих жертв, вони не втомлюються таврувати ті жертви знову й знову. Вони нестямно казяться, коли хтось посміє раптом підняти тему Голодомору, а вже тему гебістських катівень і поготів. Вони за пристойність у виборі теми розмови. Говорити про Голодомор непристойно! Вони йдуть у наступ, бо знають, що наступ – то найкраща оборона…

А дід Рудольфа усього-навсього був у гітлерюгенді… Це от, як вона, Карина була в піонерах… Вона примирливо цілує чоловіка в щоку і тихенько,  колисковим голосом починає його заспокоювати:

– Твоя колега Гільда не буде розчарована. Довірся моїй інтуїції.  Ми влаштуємо нашим високоповажним гостям український прийом на старосвітський лад. Повдягаємося у вишиванки, я наварю вареників, напечу пампушок до сала.  Є в мене тернівка та перцівка за найавтентичнішими рецептами. Є й шматок сала, обсмажений на соломі. А твою Гільду я навчу співати українських пісень. Краще навертати людей на щось конструктивне,  на щось високе і чисте, аніж потурати їхнім слабкостям, і стати несподівано для самого себе небажаним свідком чогось небажаного…

Вечір відразу залагодився.  Чепуруха Гільда переміряла усі Каринини вишиванки. Спершу зупинилася на полтавському варіанті: біле по білому. Вишукано, аристократично. Але, згадавши про фотосесію, Гільда передумала. Червоно-чорний хрестик матиме ефектніший вигляд, це беззаперечно! Яскраво, виразно, неповторно.

Гостям сподобалося все. А найбільше українські пісні. Гільда виявилася дуже здібною ученицею і десь опівночі вона вже незгірш за полтавських молодиць виводила «Іванко, ти, Іванко…»

Спати розійшлися під ранок. Затихли у сусідній кімнаті гості, заснув натомлений Рудольф, лише Карина до світанку не могла склепити повік. А коли вона ті повіки стуляла, то це не закривало перед її внутрішнім зором потоку спогадів.

… Великі Шевченківські свята. У саду Шевченка море людей, до пам’ятника не проштовхатися. Всесоюзний розмах: «Возвеличу малих отих рабів німих». Вірші Шевченка звучать багатьма мовами. Карина намагається щось сказати дідові, але той нетерпляче відмахується від онуки. Дивно. Уся дідова увага зосереджена на чоловікові, котрий читає Шевченка якоюсь незрозумілою для  Карини мовою. Якою? Карина пильно придивляється до читця. Та  це ж той вродливий чоловік з фотографії Семена Леонтійовича! Остап. Здається, так його звати.

Остап дивиться у їхній бік, завважає діда, усміхається до нього, а після виступу спускається з підніжок постаменту та прямує до них.

– Якою ж це мовою заговорив Тарас у твоїй подачі? – запитує дід Левко, весело потискуючи Остапові руку.

– Азербайджанською, – всміхається Остап і запитливо поглядає на Карину. – Маю щасливу нагоду спілкуватися з юною персіяночкою?

– Моя онука Карина, – з гордістю представляє дівчину дід Левко, а потім зітхає і зовсім несподівано додає: – Кара моя, Кара…

Карину неприємно вражає і дідове зітхання, і недоречний, на її думку, скорочений варіант її імені. Чому це раптом «кара»? Живуть вони з дідом у повній гармонії та цілковитому взаєморозумінні… Дід Левко оговтався: як же це він бовкнув казна що, зав’язав на голому місці  непотрібного вузлика, тепер от розв’язуй… Він і розв’язує:

– Хіба то не кара для молодої дівчини доглядати старого діда? Це як у безводну криницю заглядати, скільки не заглядай, води не прибуде.

– Зате завжди є порох у старій порохівниці! – Це до них приєднався Федір Карпович.

–      У гості чи назовсім? – дід до Остапа.

– Поки що в рамках святкування. Я за ці роки так обжився в Азербайджані, що вважаюся там своїм. Однак вже можна й повертатися…

У дідовій кімнаті спілкування продовжується. Остап – блискучий співрозмовник. Знає все на світі. Перекладає на українську з азербайджанської та перської.  Вивчив  фарсі. Читає напам’ять Гафіза в оригіналі та в прекладі Василя Мисика. Коли його погляд зупиняється на Карині, вона ніби переноситься в інший світ, де лунає солодкий спів райських птахів, де поети їй дарують Самарканд із Бухарою…

Щоб людина могла ось так словом та поглядом перевернути душу?! Такого з Кариною ще не траплялося. Дід підозріло оглядає онуку, потім несподіваного гостя, хитає головою, задумується і запитує:

– Як же воно тоді вийшло: усіх пташок похапали-пов’язали та й ткнули голівками  в замети, а одна пташечка вирвалася і полетіла в теплі краї?

– Ні, все було трохи інакше. Одна пташечка полетіла у  відносно  теплі краї зарані.  Принаймні трішечки раніше, ніж інших похапали-пов’язали. На те були свої причини…

Дід риється в стосах паперів і виймає стару ілюстрацію до Євангелія. Карина її добре знає: Відречення апостола Петра. Мініатюра з грецького Євангелія ХІІІ ст..  Картинка вражає своєю простотою, якоюсь дитячою наївністю.

На пердньому плані – півень. Великий пелехатий півень. Птах витягнув голову вгору, міцно вчепився кігтями в карниз, крила притиснув до боків, розтулив дзьоба і кукурікає. Кукурікає не весело, переможно, урочисто, як це зазвичай роблять півні, прорікаючи перемогу світла над темрявою, а якось жалісно (когут піє), скорботно, мов запечалившися усім своїм півнячим єством над людським безталанням. Безталанні люди, безталанні апостоли, що зрікаються своїх пророків…

У кутку двора згорблена фігура апостола Петра. Він схилився на паркан, затулив голову руками. Трапилося…  Трапилося велике зречення. Відтепер воно написане на скрижалях вічності, його нічим звідти не визолиш, скільки б і якого часу не спливло, не просіялося… На кого ж тоді покладатися в цьому світі, як не можна покластися на апостолів?! Зрада – чума на людські душі! Як же їм тепер ходити по білому світі, зачумленим та зневаженим?! Як жити зневіреним?! Як почуваються  зраджені? Як почуваються вбиті? А як смертельно поранені, покинуті апостолами-командирами на усіх світових полях смерті?

У Карини похолола спина. Чому дід показує цю мініатюру саме Остапу? На що натякає? Яке відношення може мати цей харизматичний, усіма Божими дарами обдарований чоловік до теми зречення?!

Остап також запитливо дивиться на діда:

– Промовиста мініатюра. Я замовлю собі календарики, подарункові календарики з цією мініатюрою.  Маю кому їх дарувати. А як уцілів я?  Розповім. Бачите, от Ви показуєте мені цю картинку, мов наперед виносите вирок, який не підлягає оскарженню. Нічого не треба робити наперед.  Наша велика біда полягає в тому, що ми всі потонули в підозрах. Немає людини, котра б не підозрівала іншу людину в усіх смертних гріхах… Хоча, зрештою, так завжди бувало після великих побоїщ…

Остап зробив паузу, мов збираючися з духом, мов раптом розгубив усі слова, яких у нього щойно було так багато, так густо:

– Так от, як уцілів я?  То ціла історія на тему вибіркового гуманізму.  Зрештою, я ще був зовсім малий і жовтодзьобий. Першокурсник.  Не фігура першого плану. Статист із задніх рядів. Та найголовнішим було те, що мною опікувався Сєня, тоді він іще не був вельмишановним Семеном Леонтійовичем, ще не записався у великі куратори всіх гуманітарних напрямків, навіть у підпасках іще не ходив. Так собі – самопроголошений аматор душпастирства. До мене Сєня мав певні  почуття сентиментальної ностальгії, щось у мені будило в ньому спогади про його власне дитинство та юність, про його улюблену вчительку, чиїм  онучатим  небожем я мав щастя  вважатися. Сєню діймала бентежність духу, Сєня проявляв дива амбівалентності, Сєню розпирав гуманізм. У кожного своя слабкість. Сєня  переконливо радив мені зникнути, навіть конкретно називав місце мого майбутнього проживання, бо мав свої  власні зв’язки у світах. Сєня порадив мені законсервуватися. Є статус політв’язня, дисидента, а от  офіційно визнаного статусу законсервованого немає. А це дуже актуально: тема ідеологічної консервації. Наш Союз нерушимий – то велика консервна банка. Михайло Сергійович уже підняв кришку,  тут все залежить від швидкості піднімання.

– Велику імперію ще нікому не вдавалося розкоркувати, мов консервну банку. Грімуча посудина… – докидає своє слово Федір Карпович.

–      Не вдавалося колись, вдасться тепер. Іншого виходу немає. – Це дід.

Ашот Суренович перебиває діда Левка:

– Виходів завжди багато. Є кришка, є дірки, є щілини. Усе є. Але імперія не  консервна банка. Це могутня залізобетонна конструкція моделі  «кегебе». Це щось  набагато потужніше і міцніше, аніж піраміда Хеопса. Це могутня цитадель влади.  Велика бетономішалка, до якої приставлено першокласних майстрів.  І що? Вони стоятимуть з опущеними руками, як хлопчики в пісочниці, розмазуючи сльози безпорадності, бо хтось вибив у них із рук  совочок або віничок?  Я багато думав про  це кегебістське залізобетонне риштування.  Воно тримає все. Воно просто так не рухне. Одні майстри будуть домовлятися з іншими майстрами чи якимись надхмарними наглядачами…  Кегебістську бетономішалку просто так на смітник не викинуть. Цю універсальну машину страху налагоджував сам Сатана упродовж багатьох десятиліть…

Дід Левко сумно зітхає, кладе свою єдину руку на плече побратима:

– Не вам, вірменам, журитися. Ви на диво цілісний та дружний народ. А от ми пошматовані, розірвані: тут нас полячили, там нас російщили. «Варшавське сміття, грязь Москви…»

Ашот Суренович здивовано зводить брови:

– Тільки не розмазуй сльози на моїх грудях! Знайшовся плакальщик! Дай мені хоча б тут залишитися сухим. Теж мені нещасний народ! Народ, щоб ти, Левку,  знав, так от, народ, котрий має свого Пророка, уже навіки спасенний! А ви маєте великого Пророка! Вас, українців, випередили хіба що євреї, ті спромоглися на Пророків і для себе, і для інших…

… Якісь сирени потрясають світ. Якісь потужні, тривожні сирени. Карина перевертається з одного боку на інший. Видіння оживають і знову пливуть перед очима стривоженої напівсонної жінки. Спогади вплітаються в сни, сни переформатовують спогади.

Роздекларована, розтиражована горбачовська гласність. Раптове, масове пробудження сновид. Хто де йшов, там і пробудився: той на землі, той на даху, той заплутався у високовольтних дротах.  У Львові вже створено крайову органзацію Народного Руху. Дідову кімнату перетворено на перевалочний пункт: тут усі зустрічаються з усіма. Це так зручно – прямо на розі в самісінькому центрі міста. Зручно всім. Чи зручно Карині та й самому дідові, – про те в них ніхто не питався. Не на часі  питатися про якийсь міщанський затишок, коли вершиться доля світу! У дідовій кімнаті цілодобово стоїть  неймовірний шум та галас, особливо багато галасу приносять   Петро Іванович та Павло Пилипович. Дід їх називає: «Ходячий собор Петра і Павла». Петра Івановича Карина вперше побачила саме тут, у дідовій кімнаті, а в Павлові Пилиповичу з подивом упізнала того  непогамовного «більшовика», котрий ліз  «на броньовик» біля пам’ятника Тарасу. Карина не могла збагнути, як можуть бути друзями такі різні люди?!  Для них кожна розмова ніби непримирима дискусія, що завжди досягає найвищої точки горіння, а далі вже не щось інше, як світова пожежа.

Про історію дружби цих двох Карині розповів дід. Розповідь, правду кажучи, аж ніяк не апокрифічна. Знайомство цих двох почалося з комсомольського заліку. У застійні часи були  такі своєрідні інструменти прочісування молодих голів для виявлення нелегітимних ідеологічних  паразитів. Полювання навіть не на маленького звіра, а так, хтозна й на що.  Великого звіра взагалі ловили в інших місцях і зовсім іншими знаряддями. А тут  – така-сяка гребіночка для молодих чуприн, котрі й так усі були зачесані на один лад. Тримав ту комкомівську гребіночку молодий  ідеологічний перукар Павло Пилипович (тоді ще не Павло, а Савло). Робилося все так, для годиться, особливої похмурості не напускалося, навіть допускався легенький цинізм, така собі прозора окидь, що проступала крізь окремі жести, вираз очей, але слова трималися в рамках канонів…

І тут трапився  цей казус з оселедцем на голові. У прямому й переносному смислі. Цей фанатичний читач Яворницького. Це опудало з сяючими очима. Його несла висока хвиля юнацького ентузіазму, дев’ятий  вал з океану ідеалізму. Таке їм трапилося вперше. Відверта агітація переглянути історію. Звеличення козацтва. Хлопець так цитував Шевченка, що комкомівці в душі просто обурювались: це вже не поезія, а чиста тобі провокація! «Земля твоя запродана жидові, німоті, сини твої на чужині, на важкій роботі!». Як же це партія не додивилася?!  Не народний поет, а чистий провокатор! Можна ж було б хоча б процідити все це через ідеологічний цідилок! Так тут ледь не все доведеться цідити!  Одним словом, мали бідахи свій клопіт із шалапутним ідеалістом.  Павла-Савла приставили до малолітнього та малоумного Петра куратором, але все  це перевиховання завершилося грандіозним скандалом.  Згодом обидва (і старший, і молодший) загриміли туди, де Макар телят не пас. Вони й сиділи разом, продовжуючи свою нескінченну дискусію, продовжують її й тепер.  Ось вони – поводатирі харківського українства. Один (Петро), на думку діда Левка, наскрізь проїдений черв’яком ідеалізму. Такому в політиці робити немає чого.  Там треба до біса здорового глузду та тверезого розуму, а ще не завадить і  крихта прагматизму. Той, кого наскрізь проїв черв’як ідеалізму, для реального життя вже непридатний. Хай записує свої візії про ошляхетнення людського духу, хай римує це чи лишає неримованим, але про політику хай забуде.

Інший наріжний камінь «ходячого собору» – Савло-Павло – невиліковно отруєний закваскою фарисейською та саддукейською. Він невтомно строчить статути, переробляє їх та доповнює, з піною на устах сперечається за кожну кому чи крапку, котрі сам же невблаганно пересовує туди-сюди, мов від того і лише від того залежить доля світу.

Карина колись секретарювала на одному такому обговоренні чергового статуту і ледь не збожеволіла від бурхливого потоку бюрократичного натхнення, що його гнав на людські голови колишній комкомівець Савло-Павло…

Знову сирени. Лишенько, та це ж вібровиклик! Поки Карина пробуджувалася, приходила до тями, врешті-решт знайшла телефон, він уже мовчав. Зате лишилася есемеска. Соломія!  Чому в неї, Карини, завжди заходиться серце, коли від Соломії приходить якась вісточка? Соломія вже третій рік не живе вдома. А матері здається, що то мале дитя вийшло на часинку прогулятися та й загубилося не світовому велепутті. А в світі немає гарантій. Ні для кого і ні для чого. Несподівано в пам’яті виринають рядки: „Abends zähl ich Lamm um Lamm, lehnend an dem Feigenstamm“ („Я під смоквою стою і ягнятам лад даю.») – Крістіна Лавант, австрійська поетеса минулого століття. Такі пекучі останні рядки вірша: „Hab kein Kindlein, keine Tiere, und der Stamm, an dem ich friere, trägt nicht eine Frucht.“ («Ні овець, ані синочка, ані плоду, ні листочка вже на дереві немає.») Тінь смокви мелькає перед очима наляканої жінки. З Кариною так завжди буває перед втратою свідомості. «Знепритомнію чи ні?»– мляво думає жінка. Ні, млість відступає, у голові важка гнітюча порожнеча.  «Це просто від безсоння, нічого страшного», – втішає себе Карина…

«Я в Києві» – повідомляє Соломія. – «Тут відбувається містерія. Мені пощастило бачити містерію світу на власні очі!»

Карина пробує потелефонувати, але зв’язку немає. Добре, через якийсь час спробує ще. А зараз треба вставати, приготувати сніданок для гостей, щоб вони не відчували жодної незручності.

Рудольф готує документи для поїздки в Україну. Карина ходить сама не своя. У Києві було побиття мирної ходи, але Соломія невзабарі відгукнулася: все гаразд. Усе буде добре, бо тут такі люди, такий настрій…

У Карини накопичилося багато роботи. Робота референта дуже специфічна. То густо, то пусто. В англомовній пресі не знайшла нічого, що б могло зацікавити Рудольфа. Вже чисто для себе передивляється латиноамериканську. Найбільше її цікавлять Перу, Еквадор та Болівія. Індіанці. Що від них лишилося? Від колись могутньої імперії інків? Від кечуа? Від інших?  Як вирішилося їхнє мовне питання? Що, зрештою, лишиться від українців, котрі взагалі не мали державності, за винятком останніх двох десятиліть квазідержавності? Карина не раз і не два пробувала звернути увагу Рудольфа  на  індіанців, на ті соціокультурні проблеми, що випали цим нащадкам славної  давнини у сучасному світі. Але Рудольф завжди був непохитний: він не адвокат усього гуманітарного  простору, не моральний апостол для всіх скривджених цього світу. Він фахівець вузького плану і працює виключно в рамках тих проектів, до яких його залучають…

Добре, зате вони їдуть до України. В Україні Карина не була  жодного разу з тих пір, як вирвала звідти своє коріння. Хоча ні, один раз таки була. У Києві. На майдані 2004-го року. До Харкова доїхати не зважилася…

Багатьох дідових знайомих уже немає серед живих.  Немає на цьому світі й Федора Карповича, царство йому небесне. Мабуть вони з дідом  у раю за високим-високим муром. На воротах раю незмінно стоїть вічний ключник – Святий Петро. Хоча й сам стоїть, але ворота все одно замикає на ключ – великий-великий ключ. Так надійніше.  Ось таким колись уявляла собі вхід до раю маленька Карина, начитавшись народних казок. Таким бачить його і доросла, уже зріла жінка Карина: високий-високий мур, а об нього б’ється стара непримирима пошукувачка своїх прав – Ганна Борисівна.

… Що у Федора Карповича є дружина,  Карина дізналася однієї ночі, коли він раптом прибіг до діда, сів посеред кімнати, охопив голову руками і тихо, безнадійно простогнав:

– Не-е-е  мо-о-о-жу-у-у… Я просто більше не можу…

Дід нічого не став розпитувати, погладив гостя по голові, мов малого, зітхнув:

– М’яке серце – то чиста біда для людини. Кожному кортить ще й собі спробувати, наскільки воно м’яке. Ну, нічого, лишайся в мене,   а там видно буде…

А на другий день прибігла ця жінка – Ганна Борисівна. Тоді Карина побачила її вперше. Рішучий  погляд. Глибокі складки біля губів, що надавали їй виразу несправедливо ображеної жертви. Уся її істота волала: мені недодали на цьому завізному світовому ярмаркові, мене ошукали, але я з цим не змирюся. Я буду змагатися за своє  і я свого доможуся!

Однак м’яке серце Федора Карповича далі не м’ялося, він ховався за діда і вперто розтягав, мов гармошку, два слова:

– Не-е-е  мо-о-о-жу-у-у…

– Гаразд, – здалася ображена жінка. – Але лишається спільна справа.

Ця «спільна справа»  розсунула діда Левка та Федора Карповича по кутках чималої кімнати, а сама воцарилася посередині. До «спільної справи» додавався великий  залізний сейф. Звідки Ганна Борисвіна його притягла, нащо він був їй потрібний, про те можна було лише фантазувати.  У принципі якась логіка в присутності сейфа була. Ганна Борисівна рахувалася скарбником товариства.

– І де ти її в греця надибав? – не втримався якось дід Левко від діткливого запитання.

– Нікого я не надибував, – несміливо огризнувся Федір Карпович. – Зроду-віку боявся жінок. І виходить, що недаремно. За що боровся, на те й напоровся. Ганна Борисівна відвідувала мене як правозахисниця. Тоді вона ще й на радіо «Свобода» подавала якісь матеріали про політв’язнів. В одній із передач обмовилася, назвавши мене своїм чоловіком. Обмовилася і вдуге, і втретє. А потім через інших посередників якось так пішло, що наш із Ганною фіктивний шлюб наче б то усім був на руку. У ньому вбачали якусь ситуативну необхідність. Так я й на поселення вийшов із цією «ситуативною необхідністю». Так воно й лишилося. Мов хтось комісара до мене приставив. Важка людина. Питома вага вимірюється одиницями галактичного масштабу…

Якось при Карині Ганну Борисівну хтось назвав Анічкою. Дівчина стала свідком такого лиховісного виверження вулкану, після якого ніщо живе вже не має шансу врятуватися. «Ганнуся» ж бо вона, «Ганнуся», ображати себе вона не дозволить нікому! Лише  своїм московським приятелям-дисидентам жінка дозволяла  називати себе  «Анічкою».

Дід Левко дивувався і хитав головою:

– Людське нутро. Усе вирішує людське нутро. Ідея тільки додається. Або не додається. Як приправа. Ідея мало що міняє в людині.

Дід Левко сатрапівські виходки Ганни Борисівни в душу не брав, перевиховувати її не намагався, але корекції в її рішучі дії вносити не лінувався.

А Ганна Борисівна не втомлювалася батожити людські слабкості, нездатність людей віддати високій справі все до кінця: час – до останньої хвилини, гроші – до останньої копійки, силу – до останньої краплі крові.

– Не людина для ідеї, а ідея для людини. А можна й без ідеї. І навіть краще – без ідеї. Дивитися на білий світ спокійними очима, пливти разом із хмаринами, спочивати на квітці разом із метеликом…

–      Так відберуть у тебе і хмарину, і квітку, й метелика!

–      Відберуть, – з тяжким зітханням погоджувався дід.

Скарбниця Ганни Борисівни поповнювалася як мертвий дише – тобто ніяк. Грошей у людей не було. А в кого гроші водилися, той до української справи не нагинався. Ганна Борисівна лютувала. Якась не вельми щедра патріотка викликала в неї таку лють, що дідові довелося довго заспокоювати бідну митарку, цю берегиню людської кривавої копійєчки.

–      Розбагатіє, то й дасть, –  примирливо буркотів дід.

– Ця не дасть, – нуртувала Ганна Борисівна. – Ховрашкова натура. У цих ховрашків страх перед порожньою норою більший, аніж страх перед гнівом Господнім. Та нічого, буде й на них грім небесний.

Ганна Борисівна сидить надута, сердита, дід не поспішає якось пом’якшувати ситуацію, та й пом’якшити її не так просто. Ганна Борисівна від свого не відступає, з її очей вилітають дві великі блискавки і вже чується наростання грому:

–      Нічого, нічого, буде цій дурній ховрашисі, як тій Сапфірі!

Дід Левко розпачливо хитає головою:

– Добре, хоч не ти, Ганно,  Страшний Суд вершитимеш. – Помовчавши, старий тихо додає – І звідки береться в людях отакий сектанський дух?! І душить він їх, і мордує! Їх і всіх, хто їм під руку потрапить…

Для Карини історія із Сапфірою така ж страшилка людського непорозуміння, фальшування та перекручування причин та наслідків, як і історія зі смоквою. Карина знову перечитала її з подивом, але такого містичного страху, який вона завжди відчувала, перечитуючи  історію зі смоквою, в неї не було. Був подив. Великий подив: чому все відбулося саме так? А, може, це для людей прокоментовано саме так? А відбулося, як відбулося. Важливий коментар, а не сама подія. В ідеології часто, практично завжди,  коментар важливіший, аніж сама подія.

… Багатий чоловік на ім’я Ананій продав свій маєток, а гроші від продажу віддав апостолам, але якусь частку приховав для себе. Ховрашок! Його охопив страх ховрашка опинитися в пустій норі. Апостол Петро довго соромив хитруна, лякав його гнівом Господнім, погрожував, і, зрештою, сердега упав замертво. Те саме трапилося і з його дружиною Сапфірою. Ховрашки…

Подив не минав. У Карини не вкладалося в голові: нащо влаштовувати для людей такі іспити? Кому це треба? Богові? Кому потрібні були гроші від продажу маєтку? До того ж уся сума? Уся до останньої копійки?! Як наче усе явлене і не явлене й так не належить Господові?! Не в Його руках?! Кому потрібно було приписувати Господові роль не скупника краденого?!

Жалюгідні людці Ананій та Сапфіра. А самі апостоли?! Хіба вони діяли за безпосередньою вказівкою Пророка? Хіба Пророкові були потрібні оці закривавлені людські копійки, та ще усі до останньої?! У Карини склалося враження, що гроші взагалі нікому не були потрібні. Потрібен був привід для гніву. Привід для ідеологічних маніпуляцій.

Карина думає, що найуспішнішим і найгуманнішим маніпулятором був цар Ох із української народної казки. Він вдосконалював людей через очищення вогнем.  Людина виходила із вогню, мов птах Фенікс. Когось досить було спалити один раз, когось невтомний цар спалював кілька разів підряд, але шанс малі всі. Це була розумна й оптимістична маніпуляція.  Казка на те й казка, щоб навчати добру…

Ганна Борисівна ще жива. Сама Карина її завжди намагалася уникати, але для проекта Рудольфа це буде те, що треба: людина з біографією, людина з минулим (непересічним минулим!), людина з принципами. А от Федора Карповича серед живих немає. Не надовго пережив діда. Чиста праведна душа, царство йому небесне…

Перед Карининими очима виникає інше обличчя. О, ні, то не обличчя праведника. Як би Карина хотіла зазнати вибіркової амнезії, щоб забути саме це обличчя, цього чоловіка. Але тоді…

Остап з’явився раптово. Одного ранку Карина прокинулася, а він уже сидів з дідом  за ранковим чаєм. Дід Левко весело махнув Карині рукою, мовляв, сідай, будемо пити чай разом, глянь лише, що тут є до чаю. До чаю додавалася справжня екзотика, щось прихоплене зі столів шейхів та каліфів: сушена хурма, рахат-лукум, щербет, дивна східна халва, різні цукати тощо.

Карина тупо пригостилася ласощами, чаєм опеклася, смаку не відчула. Зробила вигляд, що дуже поспішає, що їй конче треба до університету, та й побігла… до саду Шевченка. Вона довго сиділа там на лаві, охоплена важким крижаним страхом, цей страх сковував кожну її клітину.  Таке відчуття вона пережила двічі: вперше, коли Семен Леонтійович показував фотографію Остапа дідові, вдруге, коли зустріла Остапа біля пам’ятника Шевченку на великих ювілейних заходах. Карина розсердилася сама на себе: яка дурість!  Може, це вона так закохалася?  Тоді є два варіанти: або почуття взаємне, і воно приносить радість, або воно  лишається нерозділеним, і  тоді все лікує час.  Їй відразу стало легко на душі. Мов якась невидима хвиля підняла її в повітря, вона не відчувала власного тіла. Воно, це безборонне тіло,  лежало скуте і скрижаніле десь унизу, а душа ширяла високо в небі, дістаючись самого сонця. Сонце не гріло, а спалювало. «Меджнун» – пролетіло в її голові. Ось він – стан Меджнуна. Вона, Карина, і є отой трагічний Меджнун, що став жертвою власних пристрастей, що не зміг загнуздати власне серце, знайти хоча б якусь маленьку обротьку, хоча б десь і за щось вчепитися, не впасти в безодню… Меджнун збожеволів від надміру почуттів. «Дай серцю волю, заведе в неволю» – так говорить народна мудрість. Народна мудрість говорить слушні речі. Полум’я почуттів може охопити кожного, та не кожен згоряє до купки попелу. Усі якось рятуються. Усі, крім Меджнунів…

Карині стало сумно-сумно. Вона якось зів’яла, оперлася ліктями об коліна, стулила повіки. Її охопило важке передчуття, важка, гнітюча  меланхолія. Те, що має трапитися, неминуче. Мабуть, таким і мало бути її кохання – нещадним, пекучим, немилосердним. Кажуть же люди, що кохання – то хвороба. На людей просто нападає якась тропічна еротична малярія, у них піднімається температура, тільки не температура фізичного тіла, а температура психоемоційного стану. Це не заразно, не шкідливо для інших. Чи шкідливо для самого себе? Кому як. Якщо ти не Меджнун, то все складаться якнайкраще…

Карина рішуче випрямилася. Вона прийняла рішення. Є книга людської долі,  і туди вписане те, що вписує в книгу долі всевладна рука. У її книгу долі вписано Остапа. Його вписано туди зпершопочатку і ніхто його звідти вже не визолить…

До університету Карина не пішла. Походила по алеях саду, забрела до зоопарку. Постояла біля озеречка з качками та лебедями. Подумала про низьке та високе. Від душі відлягло…

Остап обживався, працював у газетах, багато писав для київської та московської періодики. Він також залучав Карину писати про події студентського життя. Журналістика захопила її.  Раніше Карина налаштовувалася на наукову роботу, викладачі радили їй вступати до аспірантури, а тепер ось вона зупинилася на роздоріжжі. Карина закінчувала четвертий курс, але лекції прогулювала, днями пропадала в редакціях, втративши відчуття часу. На цей період її життя і припав перший приїзд Рудольфа. Як він упадав за нею! А їй було дивно, що дорослі чоловіки ось так втрачають голову. Що  в них може бути спільного? Рудольф набагато старший, вже такий солідний чоловік. Він із іншого – більш упорядкованого та прагматичного світу. Карина показувала гостеві місто, вони багато спілкувалися. Ось де знадобилося їй знання англійської мови. Рудольф обіцяв приїхати восени…

А перед тим було дуже щасливе літо. Дідусь Левко надумав відвідати рідні краї, він планував зробити це не пізніше травня-червня, бо потім степ увесь вигорить, а дідові Левкові хотілося побачити розкіш різнотрав’я, зануритися в море ковили, подихати степовим розмаєм, помилуватися сурчинами, цими величавими степовими курганчиками, біля яких щоранку виставляється сторожа – то старі байбаки стоять на чатах, щоб ніхто не порушив спокою у байбачому царстві.

Дід втомлено стуляє повіки, а під його повіками оживає магічний світ його раннього дитинства.  Іще молодий та здоровий його батько, а головне – іще живий та вільний. Він садовить малого Левка на воза і вони їдуть косити сіно до Микитової балки. Балка велика-велика, вона вигинає круті боки, весняні води повимивали там глибокі яруги, що позаростали густими чагарниками. Навкруг розливаються пахощі диких квітів,  перед очима  весело перестрибують з гілки на гілку пташки. Там, у кущах їхні гнізда. Угорі на вершечку схилу височіють сурчини. Вони з батьком тихо піднімаються вгору, там ціле байбаче поселення. Біля крайніх сурчинів стоять два великі старі байбаки. Вони підняли голови вгору і пильнують, напружено прислухаючись до найлегшого звука. Ось вони щось запідозрили і над балкою пронісся тривожний свист. Вірні та надійні дозорці великого байбачого світу.

Далі за Микитовою балкою ще одна балка, трохи менша. Це Карлова балка. Там була німецька колонія, що зорганізувалася в комуну. Що з нею трапилося в 30-і роки та пізніше? Чи хтось із тих колоністів вижив у казанах війни?

Дід не знає, хто із його родичів іще проживає в цих місцях. Того розкуркулили, той не вижив у Голодомор. Левкові минав десятий, коли їх вивозили на Соловки. Мати «загубила» його на якомусь полустанку. Виріс у дитбудинку. Усе відібрала в нього «найсправедливіша» та «наймилосердніша» влада, навіть прізвище йому перекрутила: із Шрамка він став Шрамковим. Не відібрала лише спогадів. Тепер на старості літ ті спогади вибухають у його пам’яті, спалахують сполохами, тривожать душу.

Дідові Левкові здається, що йому треба конче згадати щось дуже важливе, без чого його душа ніколи не знайде потрібного людині спокою. Йому треба конче побачити краєвиди свого дитинства. Він просто марить цими краєвидами. Ось старий розгортає перед Кариною мапу України, обводить коло, ніби виконуючи якесь ритуальне дійство. Карину, як філолога, цікавить топоніміка: Біловодськ, Старобільськ, Білокуракіне, Білолуцьк. Усе біле-біле, усе крейдяне, крейда з дна світового океану. Океану забуття…

Ось тут за Білолуцьком був колись хутір діда Левка – Білий Воронеж. А за кілька кілометрів на схід ще один такий же Білий Воронеж, але то вже була Росія – Росія українців. Там жило багато родичів, і малий Левко їздив до них разом із батьком через Ворону балку. Їхали низом, а по боках піднімалися схили балки. Правий бік був глиняним, а лівий – крейдяним. На початку травня усі схили і дно балки, де не стояла весняна вода, вкривалися весняним квітом. Унизу все поглинала блакить пролісків – ось такі більші чи менші голубі озеречка. Вище спинався жовтець, він виблискував на сонці золотими пасмами, а далі, мов пишний вінок, височили рожеві кущі якоїсь нетутешньої дерези. Ще вище росла інша дереза, вона цвіла пізніше, цвіла маленькими жовто-сірими квіточками. Але той рожевий квіт – він був, мов якесь магічне послання із країни снів. Дід Левко не може пригадати, як ті кущі називалися. Чи, може, їх у тих місцях також називали дерезою, щоб не морочити голову? Старий хоче знайти ту назву і не може. Він гортає книги з ботаніки, шукає  свої чарівні кущі в різних довідниках, але все марно. Відповіді на питання, що так мучить його втомлену душу, немає.

А ще був воронець. Море воронцю, що накривало собою все – схили, дно,  піднімалося до самого краю. Царська багряниця…

По всіх балках росли кущі терну, глоду та шипшини, а ще дикі яблуні та груші. Усе це дозрівало пізно восени. А поміж весняним квітом та щедрими осінніми дарами було спекотне літо. Дід бігав малим пастушком зі старшими хлопцями, що випасали череду. Вони вдихали пахощі сухого степу, мов поспішали надихатися цим цілющим степовим повітрям на все життя…

Федір Карпович молодший за діда Левка років на п’ятнадцять. Дитя війни. Його юність припала на олюднені 60-і. Повірив у повне оновлення та очищення і опинився десь аж на Колимі. Дід віднайшов його уже після повернення молодшого родича з далеких країв. Віднайшов випадково, але кожен випадок позначено тайнописом закономірності. Дід такі тайнописи шанує і завжди не лінується в них вчитуватися…

У Федора Карповича родичів на малій Батьківщині чимало. Ще живі його брати і сестри, дехто зі старшого покоління. Є до кого поїхати. От вони і їдуть. А Карина з Остапом лишають вдвох…

Остап десь роздобув два велосипеди, на цьому надійному транспорті вони вже об’їздили всі куточки в місті і поза містом. Карині здається, що вона потрапила в якусь магічну реальність. У великому лісопарку вони відкрили для себе неймовірно дикі місця, де не ступала людська нога. Казково гарні галяви, уквітчані усіма барвами лісових квітів раннього літа. Там вони лежали годинами у якомусь дивному  глибокому забутті, з якого час від часу долинав голос Остапа, що розповідав про дивні східні міста – Самарканд, Бухару, Багдад. Міста, де він сам жодного разу не був, але де йому була знайома кожна вуличка, кожен куточок.

Гафіз – улюблений поет Остапа. Він недноразово брався його перекладати, але потім порівнював свої переклади з перекладами Василя Мисика і щоразу викидав свій варіант у  корзину. А переклади Мисика вивчав напам’ять. Тих вивчених напам’ять перекладів було неміряно, Остап сипав ними з кожного приводу і без приводу:

Смаглявко, що з тобою вся насолода світу,

Винові очі, усміх свіжіший рожі-квіту.

На цей привіт Карина якось також відгукнулася рядками Гафіза:

Якщо всі медоусті – царі, хто ж ти? Я знаю:

Ти Сулейман сучасний із перснем заповіту.

Остап дуже здивувася на такий поетичний рікошет. У них зав’язалося своєрідне змагання: поцілунок за найдоречніше цитування.

У юності слова про плинність усього на світі не лякають, бо юність кожну мить сприймає як вічність. Юність для всього має в запасі вічність. І що кохання триватиме вічність – то аксіома юності. Адже й поет твердить те ж саме:

Така вже дорога кохання – ніхто їй кінця не сягне!

Віддати всю душу повинен, хто тільки на неї ступне.

Як серце коханню віддасться, як добре буває йому!

Нехай же в тих добрих учинках не буде воно забарне!

 

Карина вчилася не відкладати мить щастя. Вона не сумнівалася, що й наступна мить буде також по самі вінця налита щастям. Але все одно то буде вже інша мить.

Що Остап помітно старший за неї, про це вона не думала. Думала про те, що він не просто мудрий і талановитий, а наймудріший і найталановитіший.

Остап навчив Карину вибудовувати простір своєї мрії.  Простір вимріяного міста, лісу, степу. Є  краєвид твоєї мрії, вулиця твоєї мрії, Батьківщина твоєї мрії. Є  та духовна Батьківщина, де твоя душа завжди захищена, де вона вдома, раює, розкошує. Проти цієї Батьківщини все інше – просто крижана чужина, чужа пустеля. Цієї Батьківщини в людини ніхто неспроможний відібрати…

Під кінець літа повернувся дід. За ним тінню сунув його молодший родич, він підтримував діда. Обоє були сумні.  У селі в діда трапився обширний серцевий напад. Він там усіх налякав і дуже шкодував, що завдав родичам, котрих бачив уперше в житті (а сам для себе відзначив: уперше і востаннє!), стільки прикрощів.

Дід привіз груші. Ціле відро  золотих запашних груш. Не просто золотих,  а кольору червоного золота з химерними розводами. Груші були не лише неймовірно гарними, а й неймовірно смачними. Дід цілими годинами милувався ними, а з його очей скапували сльози. Він попросив Федора Карповича намалювати натюрморт з груш. Федір Карпович – художник-аматор, але малює незгірше багатьох професіоналів. З їхньої з дідом поїздки в рідні місця він привіз  цілу серію пейзажів, котрі встиг намалювати під час подорожі.

А з грушею була своя історія. Грушу завів іще дідів батько. Привіз із Воронежа з ярмарка маленький пагін, що йому продав якийсь циган. Спробуй у цигана щось не купити!  Циган велів поливати деревце розчином крейди або посипати  крейдяним борошном землю навколо стовбура. Дідів батько сам не знав, нащо купив те деревце, але слухняно  виконував настанову цигана – поливав пагін розчином крейди. Пагінець прийнявся і ріс на диво швидко  та веселив очі господарю. Перші груші ще встиг скуштувати й малий Левко.

Федір Карпович розповів, що грушу потім хтось зрубав, але від кореня відросли нові пагони, їх посадили родичі в різних місцях саду. І всі пагони прийнялися. Ось тобі й циганське щастя! Так і пішло: хтось грушу рубав, хтось пересаджував новий пагін. Зрубають за Сталіна, пересадять за Хрущова. Хтось іще пробував робити щепи. Циганська груша виявилася невмирущою…

У кінці вересня 90-го Карина їде до Києва делегатом на конференцію Товариства української мови. ТУМ перейменовують на Просвіту. Карина не встигає за подіями. Починається голодування студентів.  Вона хоче про це написати, а для достовірності відтворення подій сама долучається до гурту голодуючих.

Якось під вечір, ловлячи останні промінці західного  сонця, Карина відчула, що світ хитнувся під її ногами, якась важка млість охопила її всю,  вона просто накрила її з головою, а десь високо-високо зводилася зловісна тінь засохлої смокви, зводилася неухильно, спочатку над нею, потім над усіма людськими постатями, над усім майданом, над усім світом…

Отямилася Карина в лікарні, де їй сповістили про її вагітність. Це було надто несподівано. Трохи окріпнувши, дівчина повернулася додому. Була якась пригнічена і приголомшена. Чи вона хотіла дитини? Карина дуже любила дітей (спадковий педагогічний ген), але стати матір’ю самій, це для неї було щось неймовірне, як, скажімо, політ на місяць…

Остапа в Харкові не було. Він поїхав до Азербайджана, щоб, як він сказав, «обірвати там кінці». Мабуть, тих «кінців» було в нього надто багато, обривав він їх довго, час спливав непомітно, а от Каринин живіт ставав усе помітнішим і дівчина  не знаходила собі місця.

У такому стані й віднайшов її Семен Леонтійович.  Навіщо? Виявляється, він, як старший товариш і людина з великим життєвим досвідом, просто хотів підготувати її до імовірних потрясінь. Яких? З яких це пір гебісти стали такими задушевними старшими товаришами? Ні з яких. Вони завжди були такими. Вони завжди були найкращими сповідальниками для людей.  На це в них завжди була своя апостольська місія. Людську напругу, як колективну, так і індивідуальну, треба час від часу проряджувати, пом’якшувати, зрештою, знімати. От і у Вас, мила Кариночко, лагідно бере її під руку Семен Леонтійович, от і у Вас напруга зашкалює. Розряд може стати надто несподіваним,  ризикованим. Я віддаю перевагу обхідним дорогам. Ризики треба обходити. Тому і взяв на себе цю невдячну і нелегку місію – підготувати Вас. До чого? До розчарувань. Щоб вони не збили Вас із ніг. Щоб у Вас був час укріпити свої позиції.

Карина просто задихаєтьсявід обурення:

–      Що це Ви собі дозволяєте?!

–      Гуманізм. Нічого, крім гуманізму.

Семен Леонтійович робить паузу, затяжну паузу, гримучу паузу, після якої розмова  або взагалі неможлива, або нагнітається до космічних температур.

Карина дивиться на свого співбесідника як кролик на удава. Удав посміхається:

– Даремно Ви до мене так. У Вас усе або чорне, або біле. А світ – це гра світло-тіні.  Що стосується мене, то я завжди віддаю перевагу пастелям. Людські крайнощі я не схвалюю. Як і Ваш ідеалізм. А от Остап – прагматик…

–      До чого тут Остап?

–      До всього. От, наприклад, чи Вам відомо, що Остап одружений?

–      Відомо, – збрехала Карина.

Цю свою несподівану брехню вона викинула, мов щит, щоб як бодай не захиститися, то хача б не здаватися безборонною.

Семен Леонтійович лагідно усміхнувся. Так лагідно усміхаються до малих упертих дітей:

– Припустимо, що справді відомо. Гаразд. Не в цьому річ. Одружений – неодружений.  Шлюб у наш час не є чимось непохитним. Сьогодні він є, завтра його розторгли. Це стосовно пересічних шлюбів. Але є шлюби династичні. Є династії, є ключові позиції цих династій. Ці ключові позиції в краї, регіоні, на якійсь території – то щось святе і непохитне. Таким воно й лишається, незалежно від того, як розвиваються чи не розвиваються різні події, події інтимного життя в тому числі…

Семен Леонтійович іще щось прорікав про людські шляхи-дороги, аналізував типи шлюбів, а Карина йшла, мов  сновида, її очі застилав туман. Цей туман холодив душу, провіщав еру льодовика. На землю суне льодовик. Усе вимерзне. Усі квіти і птахи скрижаніють і впадуть на землю холодними грудочками. Буде лише холодна мертва пустеля. У цій холодній, мертвій пустелі Карина лишається в глухій самотності – жодного людського голосу, жодного привітного погляду. Самота і є пустеля. Хоча ні, яка ж самотність?! З нею буде її дитя! А дитині потрібне тепло, багато тепла! Карина завважає якийсь потік світла і рушає в той бік, але чиїсь сильні руки тягнуть її в інший бік, а знайомий голос вмовляє її отямитися:

– Ще не вистачало втрапити під авто! Мабуть, я відведу вас додому. Вам треба заспокоїтися. Може, я поквапився повідомити вам про такі важкі для вас речі…

Семен Леонтійович підтримує Карину під руку, доводить її до  будинку. Він дивиться на неї поглядом лікаря-психіатра, скрушно хитає головою, сам відчиняє вхідні двері під’їзду.

Карина квапливо перехоплює руку свого поводатиря і тихо просить залишити її саму, щоб не привертати увагу всього комунального колгоспу, а ще більше, щоб не турбувати діда. У діда слабке серце. Вона вже якось сама підготує його до нових перемін у її житті. Карина дякує Семенові Леонтійовичу за добрі наміри, а вже втілення цих намірів у життя вийшло, яким вийшло…

… Поїдка до України не відбулася ні в грудні, ні в січні. Рудольф мав терміново закінчувати свою книгу на ірландську тематику. Українська тематика  знову відкладалася. Усьому свій час. Тим більше, що ситуація в Україні така мінлива та непевна. На душі в Карини тривожно і незатишно. Соломія усе ще в Києві. Хрещенські морози б’ють усі рекорди. Повідомлення про події в українській столиці просто жахають. Вони з Рудольфом переглядають усе, що мелькає на екранах про події в Україні. Такі масові протистояння. Стіна «Беркута»  проти стіни мирних мітингувальників. Стіна іде на стіну. Начебто не йде, але то оптична омана. Маса завжди переходить у рух.

Рудольф задумливо оглядає київський майдан:

– Це не Рим з гладіаторами, але й тут не без шоу-менеджерів. Сам Сатана попроситься на роботу в агентство Ройтерс. Таке масштабне видовище! Нічого грандіознішого я в своєму житті не бачив! Це дивитимуться й передивлятимуться, чим би події не скінчилися. Це вже великий бізнес  – навіть просто як  світове шоу. Ця ідея з палінням гуми – вона з голови Мефістофеля! Моторошно! Страшно собі уявити, чим це може прорватися! Про що думають місцеві політики? Чи вони вже безпомічно засмикалися на мотузці світового ляльковода? Хотілося б знати, хто він, світового масштабу шоумен?  Бо тут вигода не лише політична. Грандіозно!..

– Замовкни, – хочеться крикнути Карині, але вона тупо мовчить. Їй страшно. Так страшно їй не було ніколи.

… Уже пролилася кров, палає гума. Голоси, голоси. Чийсь рваний, ні, чийсь тріснутий голос надривно закликає до зброї. Чи це їй учувається? З якого середньовіччя цей голос? До якої зброї він закликає? Стій, та це ж він закликає до зброї її Соломію? Безсилі, збожеволілі політики хочуть виставити поперед себе її дитину?! Голоси з  минулого, з майбутнього, хор голосів у Карининій голові. Усе перемішалося. Та всіх перекрикує найгучніший голос, він грізний і нещадний. Це голос, що закликає ангелів помсти:

–  Ідіть і вилийте сім чаш гніву Божого на землю. Як це страшно: мить гніву Божого і людського. Мить, коли отверзається небо і з’являється Вершник на білому коні. Його ім’я – Вірний та Істинний. Він судить справедливо усі вчинки людські. Його очі – то вогонь і полум’я. На голові в нього багато діадем. Він має ім’я написане, котрого не знає ніхто, крім Нього Самого. Одяг на ньому забагрений кров’ю. Ім’я Його – Слово Боже.  А вслід за Ним суне Воїнство Небесне на білих конях у білому одязі. А з Його вуст виступає гострий меч, щоб ним поражати народи. Він пасе їх жезлом залізним… А на сонці стоїть Ангел, що голосно гукає до всіх птахів, що летять посеред неба: летіть, збирайтеся на Вечерю Господню. Летіть, щоб пожирати трупи царів, трупи сильних і трупи слабких, усіх рабів, малих і великих.

… За гучним, нездоланним голосом з неба ледве чути тихий, лагідний голос із землі. То голос діда Левка:

– Багато крові проливається за ідеї, та немає такої ідеї, що на Чаші Справедливості переважить краплину чистої людської крові.

– Ніщо не впаде з неба просто так, за все доведеться платити. – Це вже інші голоси.

… У дідовій кімнаті знову людно. «Ходячий собор Петра і Павла» лихоманить, як ніколи. Назрівають великі події. Велика радянська тюрма рушиться на очах. Як складеться доля України? Невже хтось отак візьме і подарує їй свободу? У якогось Великого Інквізитора трапиться раптовий напад людинолюбства і він зріже мотузку з шиї приговореного: іди собі, небораче, з  Богом.  Навіть моє  око вже не пасе твою стежину…

Петро Іванович і Павло Пилипович витягли із старої скрині історії розвідку Миколи Костомарова про споконвічні відмінності в ментальності двох  народів – українського та російського – цих  нерозлучних радянських сестер-близнят. Хай і харків’яни про це дізнаються.  Не жити ж їм довіку з мудрістю тьоті Моті з Курська, що її вихопило з життєвого виру око іншого Миколи – Куліша – на іншому перегоні історії. Мудрістю тьоті Моті  просякнута уся  їхня комуналка,  усі  їхні сусіди ніколи не сумнівалися, що всі ми тут – руські люди, а українська мова – то просто австрійська вигадка, яку чим швидше забудеш, тим тобі ж краще і, що головне,  безпечніше…

І все ж таки переміни помітні в усьому: у рухах людей, у тому, як вони дивляться і як вони говорять. Як реагують на мову іншого. На українську мову! У Харкові все вище і вище горнеться хвиля нового українського відродження. Ледь не щонеділі на лаві проти пам’ятника Шевченку сидять київські кобзарі. Нарешті голосно згадали й про харківського кобзаря – Григорія Парфіненка. Дід Левко добре знайомий із сліпим співцем українських дум та пісень. Руки сліпого не лише вдатні до струн, вони вміють зцілювати, вони не раз виривали діда Левка з обіймів тієї, що не любить відпускати свої жертв, але й вона і відпускала, і відступала…

Петро Іванович та Павло Пилипович спати не йдуть. У дідовій кімнаті якась комуна ентузіастів-ідеалістів, вони готують листівки про нагальність суверенітету, про очевидні вигоди для України стати суверенною. Люди мають бачити, що все залежить від них самих. Люди проголосували за суверенітет, а Серафима Денисівна заговорила з Кариною українською мовою…

Карина вже була на останньому місяці вагітності, їй було самій до себе. З Остапом вона вже давно не розмовляла, та й Остапа в місті знову не було. Якесь чергове таємниче відрядження, таке собі перманентне турне: Москва – Азербайджан – Київ. Там ми хвости обриваємо, там прив’язуємо нові…

Дід зовсім заслаб. Скрута. Серафима Денисівна пропонує допомогу. По-сусідськи. Від щирого серця. Карина заскочена. Як повірити в щирість «сорокатонної сороканіжки», котра невтомно пасла їх із дідом упродовж довгих років?! Але чому б і не повірити в очищення, як вірить у нього Федір Карпович? Федір Карпович та Серафима Денисівна забирають Карину із пологового будинку.

І тут приїздить Лейла. Ось вона яка – легітимна дружина  нелегітимного Остапа. Лейла приїздить із двома дітьми. Вона не вірить, що Остапа немає вдома,  просто її дурять, вона це розуміє, але вона вже тут, куди ж їй тепер подітися? Вона не ображається, не виявляє жодної негативної емоції. Є просто достовірність подій. І ось одна із найдостовірніших подій – вона з дітьми стоїть у цьому довгому похмурому коридорі перед дверима кімнати Остапа. Дід Левко відчиняє їй двері, бо що ж тепер?

Старший син – Тарас – уже зовсім дорослий, йому п’ятнадцять років, а на вигляд усі вісімнадцять. Серйозний, зосереджений. З Кариною говорить українською мовою, з Серафимою Денисівною – російською, з Лейлою – азербайджанською. Усім би такої мовної гнучкості! Молодшому – Андрійкові –  вісім. Він дуже розгублений, горнеться до матері, мовчить. Хлопцям важко в новій школі, в новому оточенні. Навчальний рік добігає кінця, але вони встигають усе надолужити і під кінець весни ні з чим не мають проблем.

Зате в Карини  проблем вистачає. У неї державні іспити і диплом,  а ще хворий дід і мала Соломія. Обійти Остапа десятою дорогою вдається не завжди, але на жоден контакт Карина не йде. Про що тут говорити? Он у нього є чудова дружина і два зразкових сини. А вона просто опеклася, як дурний метелик, що прийняв парафінову свічку за сонячний промінь. Нічого, вона вже зализала рани, а життя триває. Вона знайде, чим жити без Остапа. Соломія? Хай не тішиться, це не його донька! Хіба він єдиний на світі чоловік, від якого можна народити дитину?!  У нього свій гарем, у неї свій. І квит!

Лейла поза межами розуміння Карини. Лейла готова на все, аби бути корисною для своєї молодшої суперниці. Вона для Карини ніби старша сестра, дає поради. Як годувати немовля, як за ним доглядати. Карині дивно, що в Лейли немає до неї зла, чого сама про себе сказати не може. Чи, може, Лейла така талановита акторка?  Лейла вмовляє Карину сприймати життя таким, яким воно є. Мовляв, вона, Лейла, розуміє, що Карина і молодша, і привабливіша. А ще є в Карині щось особливе, від чого Остап утратив голову. Вона, Лейла, згодна на якийсь час відійти в тінь. На якийсь час.  Бо назовсім вона відступитися не може. Бо Карина не любить Остапа так, як його любить Лейла. Не любить його більше за саму себе. А Остапа треба любити саме так.  Лейла  це вміє і розуміє, а  Карина ні.  Остапа треба сприймати таким, яким він є. Він захопився Кариною, бо то була спокуса самому зануритися в повінь юності, молодих почуттів. Але насправді він на іншій віковій межі і він не з тих чоловіків, для котрих жінка – центр тяжіння і весь їхній світ вибудовується навколо цього центру.  Він сам – центр свого світу, а все інше існує за законами тяжіння саме цього світу. Карина має це зрозуміти…

«Азіат» – згадала Карина визначення Семена Леонтійовича щодо  їхнього з дідом далекого родича, котрого вона, Карина, в ту щасливу пору своєї юності ще не зустріла. Для Карини не існують закони такого тяжіння. Карина не жінка з гарему. Вона сама вибирає і вибраковує те, що їй не годиться. Остап – брак у її житті.  Соломіє не потрібен такий батько. Їй потрібен батько європейського зразка, цивілізована, відповідальна людина, людина без гаремних звичок. Зрештою, така людина є, Карині варто лише погодитися, і  вона погоджується.

От лише з дідусем зовсім погано. Він уже не встає, вони з Лейлою по черзі доглядають недужого, але йому стає все гірше. У світліші хвилини, коли біль відпускає, дід гортає Кобзар і тихі сльози, мов уранішня роса, котяться по його щоках: «Врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!».

– Ашот Суренович ухопив саму суть  нашого шляху: ми маємо Пророка і це наше спасіння… Слова Пророка і діяння апостолів.  Живе слово  продовжується у щирості діянь… Інакше усе поглине мертвота схоластики…

Забуття… Збайдужіння… Усе розчиниться і розпливеться в тумані часу…

Дід замовкає, і Карина з острахом приглядається до того важкого мовчання. Але старий відкладає вбік Кобзар і бере до рук Біблію. Йому важко читати, то він і не читає. Він не читає, він просто бачить своїм внутрішнім зором Новий Єрусалим, що сходить з неба від Бога. Усім, хто мучився від спраги, тут дадуть воду, живу воду із Святого Джерела. Той, хто пересилить у собі все, що вороже для Світла, той увійде в Новий Єрусалим і буде з Богом. А всі боягузи, брехуни, усі зрадники, вбивці та ідолопоклонники – їхнє місце в озері, що горить вогнем та сіркою. Тут їхня друга смерть.

А врятовані народи будуть ходити в Царстві Світла і земні царі принесуть сюди свою честь і славу. Ворота у Царстві світла не будуть зачинятися вдень, а ночі там не буде…

Перед дідом Левком  – велика світла ріка. Це ріка вічного життя. Він увіходить у цю ріку і пливе. У нього дві сильні руки. Він пливе легко, підхоплений теплими потужними хвилями…

… Попрощатися з дідом Левком прийшло стільки людей, що вони не могли вміститися ані в довжелезному коридорі великої похмурої комуналки, ані в  просторому дворі. Це була довга людська ріка, що прокладала своє русло до якогось спільного моря – моря великої спільноти. Карина навіть уявити собі не могла, що в Харкові є стільки українців, що серед цих українців так багато людей, котрі знали і поважали її діда, котрі змогли відкласти всі свої справи і прийти попрощатися з небіжчиком, провести його в останню дорогу, устилати його останній шлях квітами.

Тепер Карину тут ніщо не тримало. Їй було все одно, куди і до кого їхати, аби не бачити цих стін, цього коридору, аби не бачити … Остапа.

Лейла дуже мучилася, їй було шкода всіх: самої себе, своїх синів, малої Соломії, Карини, Остапа, усіх-усіх нерозумних людей.  Усі люди нерозумні, коли їх роздивлятися зблизька. Бо в них завжди розбігаються інтереси, бо людські бажання ніколи не несуться в один бік, захоплені спільним потоком спільного добра, ні, вони розбиваються одне об одне, вони трощать усе на своєму шляху.

– Може ти робиш помилку,  – нерішуче береться Лейла за розмову-вмовляння.

– Помилку я зробила давніше. Тепер я її виправляю, – холодно заперечує Карина. – У Соломії буде чудовий батько, а в мене зразковий чоловік, котрий не стрибатиме в гречку при першій же нагоді і без нагоди…

З очей у Лейли вистрибують дві великі чорні тигриці, вони охоплені вогнем обурення, вони вже випустили смертоносні пазури, щоб дати відсіч, захистити свої рубежі, не здатися на глум ворога. Але цей раптовий вибух вгамовується швидше, ніж думка знаходить собі розраду в словах:

– Не треба про гречку, – примирливо шепоче Лейла, – не треба. А ще більше не треба зарікатися. Не лише люди ходять стежками, а й стежки водять людей, водять і заводять. Часом заводять туди, куди людина ніколи не сподівалася прийти…

Карина не прагне ворожнечі. Їм з Лейлою ділити нічого і нікого. В усякому разі Остапа вони ділити не будуть, ні половинити, ні четвертувати.

– Може, ти щось хочеш передати? Щось лишити на прощання? – Лейлі все ще здається, що увесь лід усіх людських непорозумінь можна розтопити зусиллями доброї волі.

– Передати? – Карина задумується. У її очах зблискує веселий вогник насмішки над власним безсиллям, над в’язкою, млосною тугою, що розчавлює її серце.

– Звичайно, годиться щось залишити на згадку. На добру згадку. Ось. – Карина простягає Лейлі невеликий календарик. На одному боці календарика, як годиться,  стовпчики цифр на позначення днів за тижнями та місяцями, а на іншому – картинка.

Лейла дивиться на картинку і нічого не розуміє: посеред паркану на високому карнизі стоїть великий півень. Він витягнув голову вгору і кукурікає. Мабуть, це мить перед світанком. Лейла довго роздивляється півня. Лише згодом вона помічає збоку внизу згорблену постать чоловіка. І аж потім помічає надпис внизу: «Зречення Петра».

–      Це щось із Біблії?

–  Із Єванглія,  –   уточнює Карина. – передай, будь ласка, Остапові. Для нього це буде приємний подарунок на спомин. Він усе зрозуміє…

–  Гаразд, – голос у Лейли сумний, але й Карині невесело.

Таким було їхнє прощання. І  більше ні Лейли, ні Остпа Карина не бачила. Близьких друзів у Харкові в неї не лишилося. Федір Карпович не набагато пережив діда. Час від часу Карина обмінювалася коротенькими привітання на якесь чергове свято зі своїми однокурсниками. Від них довідалася, що Остап став багатою і поважаною у місті людиною, видав багато книг. На деякі з них вона натрапляла в інтернеті. Що ж, великому кораблеві велике плавання…

Ось воно! Грім ударив так, що захиталася світобудова. На майдані в Києві сотні поранених, десятки смертей, а насправді їх більше. Від Соломії жодних вістей. Її телефон мовчить. Це вже не отаву косять, це рубають усе живе під корінь. Як же вона могла відпустити Соломію одну? Чому не кинулася негайно їй услід?! Як могли політики у ХХІ столітті допустити таке середньовічне побоїще на майдані великої європейської столиці?! Хто з лідерів закликав  мирний народ узяти до рук зброю?!  Чому не взяв сам?! Чому не поповнив собою ряди полеглих?! Чому не з’явився серед повстанців справжній Че Гевара?! Чому?! Чому?!

Карина рушає до Києва. Сама, без Рудольфа. Вже в літаку її наздоганяє загадкова есмеска: «Чекай на мене в Борисполі. Будь обережна. Соломія в безпеці. Остап».

Що це означає? Очевидно, нічого доброго. Бо про безпеку починають говорити тоді, коли її або вже немає, або коли вона сильно загрожена. В усякому разі є надія, що Соломія жива. Як довго летить літак! Довше, аніж людина встигає вирости і здійснити  свої задуми. Які задуми були в Карини? Чи варто тепер робити ревізію? Спершу вона хотіла розгадувати мовні загадки, давні мовні таємниці, в яких криються доленосні таємниці та пророцтва. Остап навернув її на журналістику, а біля Рудольфа вона стала референтом. Тобто, ніякої власної одержимості в ній не було. Бо для одержимих немає перешкод. Перешкоди, звичайно, є, але сприймаються як виклик і долаються з запалом та завзяттям. У Карини типово жіночий життєвий шлях – вона жінка при чоловікові. А якби доля чи якісь непоборні обставини помістили її біля чоловіка нікчемного, скажімо, якогось п’янички, чи просто невдахи? Карина сумно всміхається: «Не зарікайся, не зарікайся», – напучувала її колись мудра Лейла.

А от Соломія одержима. Ця одержимість проявилася в дівчині зовсім рано. Соломія рано усвідомила, що відрізняється від інших дітей. У всіх інших дітей одна рідна мова, а в неї дві. Причому та, що далеко, та, котру вона чує лише від мами, їй рідніша. Щось вона собі на цю тему думала, а потім запитала:

– Мамо, чи може бути щось зовсім однакове?

–      Може. – відповіла Карина. – Наприклад, дві краплі води.

Соломія набирає в долоньку воду і уважно стежить, як знизуються крапельки:

– Ні, – задумливо озивається мала. – Нічого зовсім однакового не буває. Навіть дві краплини води. Глянь, – запрошує вона Карину придивитися уважніше, – Одна краплина знизується швидше, інша повільніше. Одна розтягується в довжину, а інша робиться круглою.

–      Щось усе-таки може бути однаковим, принаймні, схожим…

– Схожим – це щось інше. Схожість – то загадка. От як дві мови. Усе можна сказати і німецькою, і українською, але загальний зміст усього буде різним, бо одне пожене думки в один бік, а інше – в інший.

– Виростеш, станеш філософом. – Карина гладить доньку по голові і згадує свої питання до діда:

–      Чому риба німа?

–      Мабуть, їй немає  чого сказати, – пробує знайти відповідь дід.

–      Ні, вона боїться, що її не зрозуміють.

– Може, й так. Тільки ти не бери з неї приклад, – застерігає дід допитливу малу. – Бог дав людям мову для порозуміння.

–      А рибам не дав?

–      Мабуть, дав, лише не таку, як людям.

–  Так, дідусю,  тепер я знаю: у риб риб’яча мова, а в нас людська. Просто ніхто нікого не чує…

Мала Соломія дуже любила казки. Українські і німецькі. З усіх казкових героїв їй найбільше подобався Котигорошко.

–      Котигорошко живе  в Україні? – запитує мала.

–      Так, звісно. Де ж йому іще жити?

На мить мала задумується і несподівано запитує:

–      А Котигорошко був завжди?

–      Так.

–      І коли ти була дівчиною?

–      Так.

–      Чому ж ти не вийшла за нього заміж?

Не дочекавшися відповіді, Соломія заявила:

–      Коли я виросту, я поїду в Україну.

–      Для чого?

–      Щоб вийти заміж за Котигоршка.

Карину завжди тішили такі розмови з донькою, вони повертали її у власне дитиинство, давали відчуття причетності до якоїсь спільноти, якоїсь  ріднизни…

Коли Соломія підросла, то обрала своїм фахом германістику, а вузькою спецалізацією – німецьку романтику. Вона часто роздумувала неад тим, якими силами регулюється загальна атмосфера людського  самовідчуття. Епохи піднесення раптом змінюються епохами депресії. Може,  це спричинюється якимось космічними імпульсами? Якими смугами лягають вони на землю? Чому хтось завжди не встигає потрапити в смугу просвітлення?  Соломія шкодує, що не живе на зламі ХУІІІ-ХІХ століть в епоху романтичного злету. У неї з Рудольфом часто виникають дискусії  щодо відчуття  сучасної людини в європейському просторі. Соломія вважає, що наші сучасники настільки охоплені духом мертвотного філістерства, що не розуміють його отруйного впливу, цей мертвотний дух повністю вивів із душі сучасного європейця кисень піднесеного ентузіазму, кисень очищення духу. У Європі панує триб життя кота Мурра.  Він остаточно здихався свого творця – неспокійного Гофмана – і мурчить, не приховуючи торжества.

Стандартизація, світова павутина, цей  найпримітивніший варіант соціалізаціїї сучасної людини, – усе це знелюднило саму людину. Соломія вбачає велику небезпеку для душі народу в тому, що Європа остаточно стала на шлях втрати національної самоідентифікації, націєтворення. Усе те добре, чому в свій час навчав старший Гердер молодшого Гете, ще на той час зовсім юного та зеленого, усе це сприймається у сучасному світі як архаїзм і непотріб. Однак хіба можуть бути віджитими наріжні цінності народного духу?

Стандартизовані, застебнуті на однакові гудзики люди, чим вони можуть бути цікаві? Кому цікаві? Цікаві мірилом яких успіхів? Успіхів, спонуканих до життя тваринним егоїзмом? Успіх егоїстичних інтересів? Хіба це справді  може бути цікавим для людського духу? Ні, людина – це не завжди лише те, що вміщується між капелюхом та черевиками. На що спроможна лукава душа, озброєна милицями лукавства, фальші, потураючи злу? Де сила чистої уяви, висота її духовних устремлінь, прагення краси та гармонії?! Чому все заполонив тваринний егоїзм?! Ницість, фальшива усмішка та подвійні стандарти – ось атрибути еліти. Щирість, благородство – то  для новітніх юродивих. Де люди з вищими інтересами? Де апостоли  духу? Чому не вони задають тон у сучасному світі? Чому все заполонили творинні егоїсти? Ляльководи  вже не прибирають руки зі сцени – хай усі бачать. Все одно вже дограються останні епізоди трагіфарсу, що називається історією людства. Усе  практично зіграно, час прибирати рештки декорацій…

Соломія тікає від таких думок у свою улюблену епоху. Вона мріє про книгу, що відображає піднесення людського духу, про власну антологію романтичної поезії, де були б зібрані її улюблені вірші німецьких, англійських та слов’янських романтиків. З німцями та англійцями вона вже визначилася,  не виникло проблем і щодо чехів та поляків, головний біль почався з осмисленням та відбором російських та українських авторів. Треба їхати в Україну.

Доки вона готувалася до поїздки, в Києві розпочався великий студентський рух за євроінтеграцію. Соломії хотілося на власні очі подивитися, що ж хочуть знайти рідні їй люди, рідний їй народ у сучасній обезличеній, філістеризованій, дуже далекій від ідеалу Європі? Чи це така форма боротьби за незалежність? Національно-визвольний рух із запізненням у двісті років?!

… Карині пригадується давня розмова з донькою-підлітком. У Соломії день народження. Їй виповнилося тринадцять років. Донька загадково дивиться на матір і раптом промовляє: «Мені тринадцятий минало…». Карина здивовано зводить брови: хіба Соломія знає напам’ять вірші Шевченка? Виявляється, знає. Багато знає. Ось воно те, про що говорив дід Левко: Скільки б ту живу траву не косили, виросте нова. Ось так – бере і виростає просто неба, як сама того хоче…

Карина розплющує очі: хтось торкається її плеча. Прилетіли. Страх охоплює кожну її жилку. Страх почути правду про Соломію. Страх побачити Остапа. Чи він змінився? Це ж йому вже під шістдесят! Дід!

… Остапа її очі вихоплюють із людської юрби відразу. Чи він змінився? Так.  Мов хтось дуже вибагливий та доскіпливий провів над його зовнішністю філігранні декупажні роботи. Легко та невимушено притлумив барвисту гаму колись молодого буяння краси та сили. Остап такий же високий та стрункий, але вже немає минулої пружності рухів. На його голові вже не подоба зухвалого козацького оселедця, а легенький попіл, що його розвіває холодний байдужий вітер. Які в нього очі? Ні, в очі Карина заглядати не буде…

Остап обережно обнімає її, цілує в щоку.

–      Де Соломія?

–      У Харкові. Зараз ми туди поїдемо. Машиною спокійніше і швидше.

–      Як вона?

–      Уже все гаразд.

І справді нащо гаяти час на розмови? Розмовами тут не зарадиш. Краще їхати, рух заспокоює, надає впевненості, виникає ілюзія, що якісь заходи вжито,  якось усе стане на свою колію.

… Є страшні межі в людському житті. Їх час від часу наводить якась всевладна і невблаганна рука. Чия? В усякому разі не людська. Хто переходить таку межу, той вже не лишається тим, ким був раніше. Є такі межі, після перетину яких від людини лишається лише її примарна тінь. А на тінь людини  ще й падає тінь від засохлої смокви: «Я під смоквою стою…».

Карина дивиться на Соломію і її очі застилають сльози. Це не її  життєрадісне, одухотворене дитя, це лише тінь від її колишньої дитини. Лікарі говорять, що все лихе вже позаду. До Соломії повернувся слух, у неї нормалізувалася температура, тиск,  практично все в нормі. Дещо загальмована реакція, але на все свій час. Дівчина зазнала контузії і легкого поранення в області шиї. Куля черкнула нижче правого вуха, але кістки не зачепила. З фізичного боку нічого серйозного. Серйозне занепокоєння викликає її психоемоційний стан. Що вона пережила в ту страшну ніч, того не можна собі й уявити…

Карині ніхто й досі не пояснив, як Соломія опинилася в Харкові. Хіба хтось підтримував із нею зв’язок? Хто? Хто вирвав її із пекла в останню мить? Хто?!

Лейла. Лейла випадково помітила на телеекрані до болю знайому усмішку. Трохи розгублену, трохи здивовану. Так усміхалася колись Карина. І ось так усміхається дівчина-волонтерка з екрана. Лейлу мов хтось окропом облив: це Соломія! Ось яка вона виросла! Якась печать зачарованості на всіх її рухах, у виразі обличчя, особливо в усмішці. Лейлу охопив жах. Уже все задихало пеклом, уже всі Парки світу витягли ножиці і приготувалися до роботи. Остапа, як завжди, в місті не було.  Який шанс телефонувати, хто знає, де він. І тоді Лейла побігла до Семена Леонтійовича. Просто так, узяла й побігла, навіть без телефонного попередження. Ось хто може зарадити в серйозній біді!

Семен Леонтійович здивувася, дуже здивувався. Як це?! Каринина донька зараз на київському майдані?! Печально. Дуже печально. Там світові кашовари вже заварили найгарячішу геополітичну кашу. Вже й руки за спини поховали, а каша булькає! Чим більше приправ, тим вона смачніша. Юнацький ентузіазм – одна із найефектніших приправ. А його там виявилося аж надто багато. Світові кашовари аж диву даються: так багато людей, готових віддати життя за якісь ілюзорні речі, за якісь вищі інтереси! Наприклад, за Батьківщину! Рудиментарні спалахи рудиментарного патріотизму. І це тоді, коли й країн вже не лишилося, а є лише світові проекти та світові корпорації! Чи тут місцина така?! Якась  локальна аномалія?! Чи, може й вони, найрозумніші з найрозумніших, чогось не розуміють. Чи, може, й справді, крім видимого є іще щось невидиме, чого вони, обрані, не бачать, а ця чернь посполита, цей наїв дитячий – бачить?! Може, не такі вже й примітивні усі одкровення давніх і не дуже давніх пророків?

Рука ляльковода на якусь мить затремтіла, але холодний розум витримав паузу: нічого нового під сяйвом місяця. Усе, як завжди, повернеться на свої кола. Живі оспівають мертвих, складуть про них нові пісні,  розгорнуть міфологічні сюжети, та й по тому…

Семен Леонтійович не приховує своєї досади: це ж треба було Карининій доньці опинитися в тому світовому пеклі! То лише на старовинних іконах по пеклу сновигають грішники, а чорти варять для них смолу. У реальному земному пеклі ту смолу ллють на голови праведників, а в пекло лукаві світу цього направляють усіх, крім себе. Семен Леонтійович важко хмурить брови. Він надто багато брав на себе у цьому непростому житті. Він брався судити людей, а тепер щиро в цьому розкаюється. Не людське це діло: судити людей. Іще в молоді роки, незважаючи на всю свою самовпевненість та зухвалість,  Семен намагався по можливості ухилятися від надто відвертих розмов своїх колег, особливо, коли ті безоглядно розв’язували свої язики, щоб поглумитися над так званими неофітами від чергового ідеалізму. «Усіх можна пригнути і змусити відректися.» Але навіть у молоді роки допитливий душпастир від радянської інквізиції здогадувався, що річ не в тому, що когось можна чи не можна прищемити і розчавити. Справа в іншому: щоразу з’являються нові ідеалісти. Ідеалізм небезпечний і шкідливий для здоров’я та життя людини, а людина його шукає, немов цілющої води! От над чим варто задуматися усім хитромудрецям та лукавцям! «Бійтеся гніву праведників!» Звідкіля цей вислів? Мабуть, із якоїсь казки. Усі мудрі вислови з казок…

За всім пантрують наглядачі. З різних веж, з різною центровкою. Жнива. Гарячий час для спецслужб. Семен Леонтійович відходить до вікна і комусь телефонує. Службісти не бувають колишніми. Що? Притисли до краю?! Шукайте, знайдіть за будь-яку ціну! Врятуйте або знайдіть бодай тіло!

… Соломію витягли з-під вбитого хлопця. Він закрив дівчину собою. Так і застиг, так і вписався у бурштинову краплю вічності. Соломія також не подавала ознак життя, але її тіло було ще теплим, лише все обличчя і весь одяг, – усе було  густо зрошене кров’ю. Такою витягли її з пекла, такою привезли до Харкова. Такою побачила її перелякана Лейла. Семен Леонтійович організував найкращих лікарів, усе це таємно, вдома, без розголосу.

Семен Леонтійович тримає руку на пульсі ситуації. Він, як ніхто, розуміє  непросту логіку людських взаємин. Хай Остап нарешті переповниться почуттям вдячності, йому корисно, надто вже самовпевнений та зарозумілий. Що їх пов’язує? Хто б узявся скласти формулу їхніх взаємин? Хіба не порятував колись старший і мудріший Семен юного зухвальця, цього зарозумілого шукача слави та пригод від непосильного випробування? Хіба не заховав його в надійній шпарині до спокійніших часів? І що?  Дочекався якоїсь подяки? Якоїсь таки дочекався – якоїсь суміші іронії та юродивого розшаркування: Ось, мовляв, Вам моє шануваннячко, пане-добродію…

Правда,  на початку 90-х, з приїздом Остапа до Харкова ситуація змінилася. Їхні взаємини вийшли на інші рубежі. Остап ледь не з параноїдальною наполегливістю почав намовляти «мудрого Сєню» стати на шлях спільного збагачення. Думки про збагачення Остап ганяв назад і вперед, навспак і по колу. Зрештою ідеї прийшли і матеріалізувалися. Тих ідей Остап мав міх і ще три. А до того в нього були ключові знайомства в Києві, Москві, а найбільше – в Азербайджані. А в Сєні було три мішки компроматів на всіх і все. Ті три мішки Сєніних компроматів виявилися ледь не найвагомішим первинним капіталом. Вони, мов чарівні ключики, відчиняли усі двері, діяли, мов магічні заклинання на будь-яку нечисту силу. Тієї нечистої сили було, мов бур’яну, по всіх кабінетах, на всіх щаблях виконавчої влади. «Прихватизація» набирала обертів.  Остап та Семен не пасли задніх. Сьогодні вони  – поважані в місті люди. І варто зазначити: вони не якісь дуті авторитети. Один – широко відомий у країні та поза її межами культурфілософ та перекладач східної поезії, інший – професор юридичної академії і автор солідних підручників з права. Семен Леонтійович вдячний своєму молодшому другові за вчасне втілення в життя ідеї «конвертації енергій». Ця Остапова ідея розшифровується до примітиву просто: тонка енергія людського духу для цього грубого світу – це щось аж надто примарне, нетривке і шансу на виживання не має. А груба матерія просто так у тонку не конвертується. Потрібні генератори-посередники. Такі собі сучасні апостоли від бізнесу, мудрі меценати. Хтось же повинен тримати естафету навіть у такому збоченому форматі, в якому опинився сучасний світ на новому рубежі тисячоліть…

Карина дивиться на Семена Леонтійовича важким, нерозуміючим поглядом: невже і гебісти бувають у глибині душі ідеалістами? Ось такий собі зашифрований ідеаліст з мішками компроматів за спиною.

–У Вас, мабуть, і сьогодні вистачає мішків із компроматами? – запитує вона несподівано для самої себе.

– Мішки, звісно, є, вони старі, як світ, – загадково усміхається Семен Леонтійович. – От лише їхній вміст трансформувався. Попит і пропозиція. Так би мовити: компромат поміняв формат. Це якщо римувати. А якщо серйозно: сьогодні люди мало чого соромляться. І ця людська безсоромність лякає навіть мене, старого віроломщика.

–      Чому? – дивується Карина.

– Тому що є межа, за якою починається тотальна ентропія. І все, і людей немає…

–      Навіть так?

–       Саме так!

Семен Леонтійович радить Карині не говорити на харківських вулицях українською мовою. Місто  просто вирує проросійськими мітингами. Карина згадує початок 90-х, голосування за суверенність України, згадує, як Серафима Денисівна заговорила українською мовою. Згадує і дуже дивується:

– Як це за останні двадцять років місто встигло так зросійщитися? Хіба тут були якісь помітні міграції населення?

Семен Леонтійович  іронічно умсіхається:

– Тут у нас весь час мігрує «тьотя Мотя з Курська». Як пустив її Микола Куліш у міграцію в славетні 20-і, так вона й не присіла. А якісь містично налаштовані, невидимі для неозброєного ока гравці кидають під її ноги карту. Зараз та карта впала українським боком униз. І все. І крапка. Рука невидима, гра реальна. На вулицях надто багато «захисників» та «визволителів». Російські брати  прагнуть визволити українських громадян від українства. Добрий українець – російськомовний українець. Незрусифікований українець – носій небезпеки самостійності, це ще з часів царської імперії.  Як говорила славетна тьотя Мотя: українська мова – то є австрійська вигадка, а ми руські люди і говоримо руською мовою. Наші російські брати не можуть зрозуміти, чому ми й досі не відмовилися від української мови.

–      Ось тобі й братня любов.

–  Братня любов була в Каїна до Авеля.  Без  поваги до кримінального кодексу ціна їй – три копійки в базарний день. Є гарна рима: речь  – картечь. Закарбовується, запам’ятовується.

… Мов сніг на голову, звалився Рудольф. Звалився не один, ніби малу дитину, його тримала за руку Гільда. Гільда  аж тішилилася своєю безсоромністю. Власне, свої близькі стосунки з Рудольфом вона й безсоромністю не вважала.  Хіба якийсь певний чоловік є власністю якоїсь певної жінки?  Що за  нісенітниця!  Адже люди вільні в своїх почуттях. Усе на світі мінливе, є певні закони сексуальної міграції, усе плинне, як потік води. А її власний чоловік?  Його підхопив інший потік, у нього наразі не подруга, друг. Так сталося…

Схоже, що Гільді подобається те, як воно все сталося і склалося. Ну, а Карина хай сама подбає про свій психоемоційний комфорт…

Гільда доскочила популярності, обравши для своїх телепередач шлюбну тематику. Вона прагнула оригінальності, обираючи то історичний, то соціальний, то психологічний зріз для розгортання основної теми. Гарним підґрунтям слугувало долучення психоаналізу, напускання містики. Однак справжній прорив у цьому напрямку Гільда намітила, замінивши саме поняття «шлюб» на «парування». Та й «парування» було на самісінькім початку шляху.  Гільда готувала сюжети з життя птахів, тварин, навіть рослин, дотепно продумувала  коментарі, перемішувала ті сюжети, як сама хотіла. Від «парування» перейшла до «купчення». Оце й стало її золотою жилою. Вже ледь не хмари в небі «купчилися» на  її програмах на особливий – сексуальний лад. Глядачам це подобалося, авторці тим  більше. Вона так перейнялася своєю власною методою організації життєвого простору, що всі інші інтерпертації безоглядно відміталися. Згідно з її  просунутою теорією, люди, як і взагалі все живе, еволюціонують лише  в одному напрямку – а саме, в заданому Гільдою. Іншого немає і бути не може. Усі помисли, події, вчинки – явища одного ряду. Якщо хтось до цього ще не додумався, то мусить негайно надолужити втрачене, щоб не опинитися на маргінесі, не бути безнадійно відкинутим від життєдайного та життєствердного мейнстріму…

Гільда гостро відчуває свою успішність та запотребованість, своє покликання ощасливлювати людей, заповнювати їхню пустоту своїм надлишком енергії. Київський майдан збуджує її уяву. Тут такий вулканічний фон! Інтуїція підказує їй, що тут можна роздобути особливі трофеї. Варто лише простягти руку. І вона її простягає – в Соломіїну душу. Таке собі невинне моральне мародерство… Але Соломія мовчить. Їй є про що мовчати.

… Карина не вгадує Рудольфа, його мов підмінили. І справді, він подарунковий чоловік, подарунок, що переходить із рук в руки. Ось вони – новітні європейські цінності. Їдкий сарказм переповнює Карині душу, але вона намагається не піддаватися таким настроям. Вона на своїй землі і має шанувати її звичаї. А ці звичаї полягають у повазі до гостей, у намаганні піклуватися про них, ба навіть догоджати їм. Гість є гість, навіть якщо він танцює в господаря на голові. Але в маленькому реванші Карина не може собі відмовити. Хай її розкріпачені гості почнуть своє опитування аборигенів, наприклад,  із задушевної розмови з Ганною Борисівною. Стара ще жива, має добру пам’ять, а ще вона має свої принципи та пріорітети. Саме час надати їй високу трибуну, оце і є слушна мить. Стара не промине нагадати самовдоволеній Європі про долю Ананія та Сапфіри, цих нещасних ховрашків, що перехитрували самих себе. Про все, що нуртує в межах і в позамежових просторах. Про те, що межі можуть раптом розсунутися в будь-який бік, і на все воля Божа або його синів – Того, що по ліву руку або Того, хто у Господа  праворуч.

Ганна Борисівна майже не змінилася. Карина дивиться на неї і згадує ту критичну мить, коли Федір Карпович тихим змореним голосом простогнав:

–      Не-е-е  мо-о-о-жу-у-у…

Карина роздивляється інтер’єр ресторану. Хіба вони з дідом Левком могли колись подумати, що стіну між їхніми кімнатами чиясь вправна рука ось так рішуче відсуне в небуття, а в звільненому просторі розмістить ось оці зграбні столи та крісла. Ще в далекі 90-і Остап відразу приватизував усю їхню величезну комуналку, усі три поверхи. На двох верхніх розмістив готель, а внизу – більярдна та оцей  шикарний ресторанчик.

На столах гарні вишукані серветки з вензелем  «Л&О».  Очевидно, це рукоділля Лейли. На круглих смачних тістечках  ті ж самі дві літери – «Л&О».  Зворушливе єднання літер переплетене кучерявими листочками та дрібненькими квіточками з шоколадного крему. «Лейла плюс Остап» – так пишуть підлітки на всьому, що трапиться їм під руку. Що ж, Лейла знайшла непоганий жанр для самовираження. Зворушливо, а до того й прибутково…

Карина зупиняє погляд на великій пальмі, що росте у кутку кімнати. Там стояв дідів стіл, за яким часто сиділи Петро Іванович та Павло Пилипович, цей, за словами діда Левка,  сповнений непохитної віри «ходячий храм Петра і Павла». Трохи збоку невблаганна Ганна Борисівна поставила згодом свій сейф як символ «спільної справи». Цікаво, про що думає стара, потрапивши в такі знайомі їй стіни? А Карині пригадується незабутній Гафіз:

Днів, що з друзями провів, не забувай!

Тих далеких любих днів не забувай!

 

Як уста твої гіркий отруїть сум,

Тих, із ким ти їв і пив, не забувай!

Як забути їй ті далекі щасливі дні юності?! Ті бурхливі події в дідовій кімнаті?! Тих справжніх золотошукачів, тих ентузіастів, переповнених високими почуттями?! Вони горнули високу хвилю вселюдського очищення:

Згадайте, – волали їхні спраглі душі. – Згадайте про незамулені джерела світлого духу, про заповіти батьків, дідів  та прадідів!  Це ж настає високосна мить  здійснення усіх  людинолюбивих пророцтв. Долучайтеся, творіть містерію!

Ганна Борисівна звела на гостей свої вимогливі очі, очі вселюдського позивача і звинувачувача. Вона очікує питань. Просто так вона свідчити не буде. Вона не нурець із балади Шиллера.  Вона вже давно на березі і ніякої золотої рибки з мутних потоків сучасних інформаційних мереж вона виловлювати не збирається. Вона чекатиме самовіддано і жертовно на тих, хто сам готовий приносити жертви і віддавати свою душу за братів своїх. Такі бувають, вона це знає напевне, інших вона не визнає…

Оминути проросійсьі мітинги, що прокочуються вулицями Харкова, у такій тематично зумовленій бесіді, звісно,  не випадає. Гільда закликає свою незворушну співбесідницю визнати, що  чимала російська частка харківського населення – річ очевидна і до чогось зобов’язує. Ганна Борисівна усміхається усмішкою повішеного, котрого щойно витягли із зашморга і присоромлюють за моветон.

– Я не історик, – скрушно зітхає стара, – але є історична статистика. Що лишається після етнічних зачисток на певних територіях, про те ліпше говорити із самим Сатаною, той  принаймні не соромить свою жертву. Просто глумиться щиро і відверто, так чесніше…

Рудольф дуже розчарований. Тут усі розмовляють загадками, незалежно від мови спілкування. Якісь слов’янські сфінкси.  Він не може зрозуміти: що ж відбулося в Україні? Революція? Яка? Під який тип революцій можна підвести те, що відбулося на майдані в Києві?  Росія забала собі Крим, велику святкову територію. Хоче прихопити ще й інші території, не такі святкові, але також чималенькі.  Як це могло  трапитися, які наслідки потягне усе це за собою? Ще інші великі території віддані у повне володіння феодалам-олігархам. Рудольф із самого задуму своєї нової книги був налаштований проводити паралелі між українськими та німецькими історичними обставинами.  Ці паралелі його лякають: тема анексії, тема феодальної роздробленості. Священна  Римська імперія німецької нації не змогла проковтнути німецьку Реформацію. Російська імперія ковтає все без розбору. Які імперії, яких націй мігрували поміж Києвом та Москвою упродовж довгих століть чи пак тисячоліть? Рудольф у глибині душі намагається обійти десятою дорогою такі поняття, як «нація», «національний».  Щоб їх уживати, треба мати зовсім благополучну власну історію. Яка історія в України? Російські масмедіа кричать про небезпеку українського націоналізму, навіть фашизму. Нація, котра вижила без державності,  не втративши при цьому мови та інших атрибутів національної самоідентифікації, здається ідеологам імперій  загадковою і через це небезпечною. Вона обов’язково візьме реванш на якомусь перегоні історії. Що її тримало за відсутності державності?

Рудольф слухає, як на мітингу біля пам’ятника Шевченку присутні читають вірші поета і не можуть утриматися від сліз. Люди читають напам’ять вірші, написані понад дві сотні літ тому,  і плачуть! Як це розуміти? Хіба таке можливе в Німеччині? Деінде в Європі?!  Там також люблять поезію, перевидають книги класиків, окремі тексти покладено на музику. Пісні співають, ними насолоджуються, але ж ніхто не плаче! Хіба якась меланхолійно налаштована стара пані зронить сльозу ностальгії за ілюзіями юності, не більше. А тут плачуть ледь не всі! Це не явище естетичного порядку. Це якась ознака релігійного запаморочення! Якесь месіанство! Це не в його, Рудольфовій, компетенції. Щоб поетичні тексти читали так, як неофіти  промовляють молитву?! Ні, такого Рудольф ще не бачив! За таке він братися не буде! Сфінкси! Усі сфінкси! А Соломія сфінкс у квадраті.

Соломія ж дивиться на свого німецького батька, як втомлені дорослі дивляться на  не в міру збуджених малих дітей: посидь, мовляв,  хвилинку тихенько, дай чисту годину…

Карині пригадується інша мить, інший пильний погляд іще малої Соломії:

–      Мамо, мабуть, Рудольф не мій справжній батько.

–      Чому ти так вважаєш?

– Бо справжні батьки по-справжньому сварять своїх дітей, По-справжньому сердяться, по-справжньому вимагають того чи іншого вчинку. А Рудольф ставиться до мене, ніби я якась лялька. Мов і він не справжній, і я не справжня…

–      Просто твій тато тебе дуже любить.

А ще іншим разом Соломія запитала:

– Мамо, хто надсилає мені такі дорогі подарунки на дні народження?

–      Родичі.

–      А чому ми з ними по-справжньому не родичаємося?

–      Як це – по-справжньому?

–      Ми не їздимо до них угості. Вони не приїжджають до нас.

–      Просто всім ніколи.

–      Значить, не справжні родичі.

І тепер ось Соломія обережно розпитує Карину про людей, з якими звела її доля в таких трагчних обставинах.  Вона не може зрозуміти, хто така Лейла. Мамина подруга? Дивно. Остап – далекий родич? Можливо. А хто такий Семен Леонтійович.  Тут Соломіїна уява зашкалює.

– Мамо, я тебе розумію, – дівчина вперто продовжує  своє розпитування. –  Твоя юність припала на епоху тоталітаризму. Тобі було важко розібратися в людях. Ти помилилася і з розпачу втекла  в інший світ. Але я маю право знати, хто мій батько. Адже це Семен Леонтійович, хіба не так?

Соломія благально зазирає Карині в очі, мов сканує кожен  порух почуття і думки. Карина заскочена. Такого припущення вона не чекала. Мабуть, здивування аж надто виразно проступає на її обличчі та в її погляді. Соломія розуміє, що сказала казнащо, їй незручно. Вона припадає головою до материного плеча і просить не гніватися на неї, бо їй і справді дуже незатишно на душі, бо  її душа ніби згоріла в ту страшну ніч, і замість мрій та поривань там тепер суціль попелище, бо побачити на власні очі, як  диявольська сила укручує людей в свої пекельні ігри, –  того не описати словами.

… Таємне рано чи пізно стає явним. Пісок часу може засипати  будь-що, але засипаним воно лишається до першої лопати. Перелопатити можна  і  гори, і пагорби, а тим більше людську душу. Перелопачувати минуле – річ невдячна і небезпечна. Гортати ці старі, заслонені туманом часу чистовики, а здебільшого чорновики, – це все одно, що йти по мінному полю. Карина з острахом переставляє ноги – вибух за вибухом. Як добре – звести своє життя до голого автоматизму, як зазвичай і роблять сучасні люди-гвинтики, що функціонують головним чином для реалізації тих чи інших корпоративних інтересів. Є великі організми корпорацій, вони мають функціонувати бездоганно, а людські юніти мають це забезпечувати. Усе, що поза автоматизмом – то  дикість та атавізм. Натомість автоматична усмішка, автоматична доброзичливість. Це доки хтось не прищемить хвоста..

– Вам добре? – запитує автомат людину, котра зважилася на неавтоматичний вчинок: порізала собі вени, увімкнула газовий вентиль, стрибнула в річку. Бо людина раптом піддалася відчаю, розчаруванню, зневірі. Бо людська душа раптом відчула себе чужою на корпоративному святі. Бо живій душі потрібно хоч іноді дослухатися до інших голосів, крім корпоративних.  Вона має хоч колись почути голос горлиці в лісі, свист вітру в полі.  Людська душа раптом запрагла повного злиття з потоком вічності. І даремно тоді повторює корпоративний автомат своє традиційне запитання:

–      Вам добре? Усе гаразд? Окей?

Не добре, не гаразд, не окей! Жива душа йде по мінному полю, унизаному вибухівками людських пристрастей, одурених надій, людського безголів’я. Вона вже не рахує втрат. Втрачено надто багато, і ці втрати зумовлені не лише твоєю власною необережністю. Чинників надто багато…

Як розмотати клубок суперечливих причин та наслідків? Дітям здається, що їхні батьки завжди були дорослими, завжди були готові приймати правильні рішення. А в дорослій людині безпорадно плаче мала дитина, заскочена суперечливістю всього, що трапляється на людському шляху.  Невідворотність прийняття вибору, ця нагальність вибирати. Людина завжди має вибрати між більшим і меншим злом. А пропонується лише зло, добро або не пропонується взагалі , або воно має бути вилущеним зі зла. Бо саме зло – то часто лише шкаралуща, а всередині ховається добро. Не спромігся вилущити – пеняй на самого себе.  Що ти такий ледачий, такий недовірливий, такий недолугий. Одним словом – «недо».

Як розмотується заплутаний клубок? По-різному. Хтось нетерпляче смикає за всі заплутані нитки відразу, рве по-живому, заплутує все іще більше. Хтось довго роздивляється заплутані  більші та менші петлі, вираховує, де ж зачепився єдиний кінець єдиної нитки. За нього й треба тягти.

Карина знає, де загубився кінець нитки з її клубка долі. Заплутувати далі – собі ж напитати ще більшого лиха. Треба радитися з Остапом. Треба з ним говорити. Але Карина вирішує спершу порадитися з Семеном Леонійовичем. Він закликає розгублену жінку спершу заспокоїтися і шукати якусь нову, прийнятну для душі точку зору. Коли немає змоги ані вплинути на перебіг подій, ані  змиритися з  логікою цього перебігу, тоді треба на якусь мить просто відсторонитися від усього. Не різати вени, не стрибати в річку, а відсторонитися. Подивитися на власне життя, як на чуже. Уявити себе редактором чужої книги. Редактору видніше, як і куди повернути головний сюжет, як переставити місцями героїв, на які вчинки кого спонукати.

Карина хоче спонукати Остапа на щиру розмову. Такої розмови прагне й сам Остап. І ось вони сидять у його кабінеті. Дивний цей кабінет.  Стіни під червоне дерево. З червоного  дерева великий стіл. Біля столу глибоке м’яке крісло.  Біля стіни диван. Більше з меблів нічого.  Хоча ні,  на задній стіні, тій, що з дверима, полиці з книгами. Але це Карина помітила пізніше, коли виходила  з кабінету.

Остап запропонував їй крісло, а сам усівся на дивані. Карина мовчки роздивляється навкруг. На великому столі блокнот для записів і маленький календарик. Що?  Та це ж її подарунок на згадку! Цьому подарункові вже чверть віку!  Вона  запитливо повертається до Остапа. Він мовчки киває головою.  Розмова не в’яжеться. Остап запрошує Карину на презентацію його нових книг, а також книг про Шевченка, що вийшли друком за його сприяння. А з Соломією обіцяє поговорити найближчим часом, відшукавши слушну нагоду. Слушність – дорога річ.

… Як дивно замикається коло. Знову заходи навколо ювілею Поета. Але на всьому печать неспокою та непевності. Атмосфера провокацій та несподіванок. Серед видань до великого ювілею також  книга перекладів поезії Шевченка багатьма мовами світу. Дитячий концерт. Діти читають «Заповіт». Якийсь чорнявий хлопчик читає вірш азербайджанською мовою. Лейла плаче, а Карина згадує свою першу зустріч з Остапом, перед її очима виринають постаті діда Левка, Федора Карповича. Ось Остап дочитав вірша, махнув рукою дідові, підійшов до них і поклав руку  Карині на плече. Чверть віку тому… Кола долі…

Рудольф ховає очі, мовчить, але усілякими напівдитячими хитрощами шукає порозуміння та шляху назад, назад до Карини, до усталеного життя. Попереду старість. Ця думка прийшла до нього, мов якесь страшне відкриття, що підриває усі основи світобудови. Старість – то випробування непосильне навіть для підготовлених, а Рудольф до цього зовсім не готовий. Він геть лякається, уявивши своє подальше життя без Карини. Гільда – то просто якесь затьмарення, якась спокуса стихією, знову ж таки вибух страху перед невідворотністю старості. Невже Карина може ось так взяти і відкраяти шмат життя?! Рудольф не може собі уявити, як це він повернеться у свій звичний затишок, а там не буде Карини, бо, власне, Карина і є його затишок!

Карина не поспішає заспокоювати розгубленого стрибуна в гречку. Не важко мучити чоловіка, котрого не боїшся втратити. Та хіба Карина не боїться втратити Рудольфа? Ні, втрачати його вона не хоче. Як не хоче залишитися наодинці з усіма проблемами цього світу і починати все спочатку. Налагодженість ритму – це як налагодженість правильного дихання, воно убезпечує від аритмії та дипресії…

Але Соломія? Чи готова вона повернутися назад разом із батьками? Соломія нагадує сновиду. Чи хоче вона продовжити лікування, наприклад, у якомусь швейцарському санаторії? Чисте повітря, спокій, ліс, гори… Європа… Європейський рівень медицини, гарантована реабілітація. Чого варта сама природа в Альпах: гори, ліси, столітні буки, величні, втілення сталості та спокою. Непохитні, як швейцарські банки. Усі хвилі усіх дев’ятих валів розбиваються об них і мирно влягаються десь унизу. А вгорі – сталість і спокій.

– Спокій і ситість. Ситість кота Мурра, – тихий голос Соломії лунає, мов грім із ясного неба. – Сам Гоффман разом із усіма своїми ентузіастами полинув у небо услід за нашою небесною сотнею. Усі вони полинули в небо, – і Гоффман, і Новаліс, і Гельдерлін, усі-всі.  А по землі ходять коти Мурри, ситі, вдоволені, захищені. Замість душі в них – сало, товсте котяче сало, а замість мрій – амбітність і претензії. Вони прагнуть оплесків. Плещіть, люди добрі, плещіть у долоні. Що? Долоні закоптіли від  горіння гуми на київському майдані? Все одно плещіть! Гукайте своє «Віват!» оцій самовдоволеній зграї, що по-хазяйськи кружляє над світовими побоїщами. Що в неї в пазурах? Мабуть, дарунки для тих, хто лишився на місцях побоїщ…

Про що говорив Остап із Соломією, того Карина не знає. Але розмова явно пішла Соломії на користь. Дівчина змінилася. У її погляді з’явилося щось потаємне. Її відсутність у реальному часоплині стала іншою. Це вже не була відсутність збайдужіння, це була відсутність мрійника. Що захопився новою мрією. Про що вона, нова мрія Соломії?

Те, що її батько Остап, Соломію не здивувало. Власне, вона й сама здогадалася, хто її батько, коли з’ясувалося, що це не Семен Леонтійович. Які почуття з’явилися в її душі? Майже ніяких. Вона не мала дитина і не сирота. Туга за батьківською опікою не гризе її серце. Та й новопридбаний батько аж ніяк не наблизився до неї. Багатий, успішний, надто заклопотаний олімпієць. Ні, він від неї далеко, навряд чи щось здатне скоротити цю вкриту памороззю часу дистанцію. Душу Соломії зігріло інше: вона має братів.  Ось про що  мріяла вона в дитинстві: мати старших братів, сильних, відважних, здатних захистити її, справжніх Котигорошків! І ось вони тут. Приїхали до батька на ці ювілейні заходи. Приїхали на презентації нових книг. Обидва працюють в українських посольствах.  Старший, Тарас, в Ірані, молодший, Андрій, в Азербайджані.

Саме до Андрія Соломія відчула велику довіру і  тепло ріднизни. Андрій готує подорож до  Кос-Арала. Він хоче відвідати усі місця, пов’язані із засланням поета. Ось куди пориваються Соломіїні думки – на прощу!  Туди, де  в незасмічених суєтністю просторах і досі чується відгомін голосу Пророка. Соломії хочеться кричати, щоб почули люди, чиї душі прагнуть спасіння, щоб почули усі народи, котрі мають своїх Пророків: ідіть у пустелі, у високі гори, у сади Гетсиманські і вслухайтеся, вслухайтеся, долучайтеся до чистої молитви за порятунок світу. Геть подалі від нахабного та цинічного муркотіння самовдоволених котів Муррів, геть від їхніх брехливих клятв та обіцянок!

… Дороги на те й дороги, щоб вести за собою людей. Соломія в гурті новітніх прочан на чолі з Андрієм направляється на схід, до Кос-Арала в Оренбурзькі степи, а  Карина з Рудольфом, прихопивши з собою перенасичену враженнями Гільду, повертаються в затишок старого букового лісу тихого німецького передмістя…

Та нараз перед очима Карини виринає знайома з дитинства картина:  зворушливо голі худенькі байгушата завмерли біля дверей, а за їх спинами прихилився до одвірка задумливий поет. Він виглядає долю для всіх, за ким сильні світу цього не хочуть визнати права на царство земне.

Карина похапцем цілує Рудольфа в щоку, махає рукою Гільді. Карина поспішає в інший бік – туди, де в ранковому тумані розтають силуети прочан. Їх іще видно. Вона ще встигне їх наздогнати. Цього разу вона не помилиться із вибором…