Олеся Шепітько. Літо стояло

Літо стояло і дивилося. Десь стояло, на когось дивилося.  Дивитися – то одне, а бачити – зовсім інше.  Але літо якраз і дивилося, і бачило.  Дивилося на стару жінку, що схилилася над парканом, а бачило малу дівчинку, що рвала  ожину, за якою паркана не було видно нікому, лише літові та стривоженій старій. Звідки взялася дівчинка? Нізвідки. Просто вискочила з очей у старої і побігла літньою стежкою, затого оглянулася на паркан, вірніше на живопліт, і аж зойкнула від подиву: які крупні, соковиті, смачні ягоди! Як їх багато!

Які в літа очі і що вони бачать? Усе, що є і чого немає, а ще вони бачать те, що могло б бути, якби…

Якби не було війни. Якби не було війни,  Катя пішла б через  дерезовий яр на Овечий  хутір до діда Макара. У діда Макара посеред городу росте висока розлога шовковиця, тінь від неї накриває майже цілий город. Дідові дві онуки, це її, Катині дві тітки – Марфа та Марія – цілими днями гризуть діда, щоб ту шовковицю зрубати, але дід їх не слухає. Вірніше слухає, довго слухає, потім лізе до старої скрині, виймає звідти відрізи якоїсь  празникової матерії і віддає їх сердитим дівкам. Ті  радісно хапають свою майбутню обнову і миттєво забувають про шовковицю. Забували. Так було до війни. А що там тепер, Катя не знає.

Восени Марфа та Марія мали вийти заміж. А що буде восени тепер, коли йде війна?  З початком війни Марфа та Марія погнали було худобу на схід, та з півдороги повернулися. Без худоби.  Їх трясла пропасниця, вони плакали і мовчали.  Дід Макар утішав їх, як міг:

–  Хіба це вперше  пропадає наша худоба? Нечиста сила на те й нечиста сила, щоб відбирати в людини не те, так інше добро.

–      То ж було одне, а це інше.

–   А нечистій силі однаково. Нечиста сила не буває та або інша. Вона лише  личини міняє, а суть у неї  одна: відібрати в людини душу. А душу відібрати  вона не може. Худобу може, а душу – ні.

–   Наші проженуть німців і нас за розгублену худобу посадять. Ніхто й питати не буде ні про бомби, ні про танки…

–   Не посадять, якщо німця проженуть, а його, як би там не склалося, проженуть…

Дід узявся крутити свою довжелезну самокрутку та напихати туди тютюну, що ріс у нього за глухою стіною, а дівчата тихенько плакали. Катя знала, що плакали вони не лише через розгублену худобу. Плакали вони передусім  за своїми нареченими, котрі відступали все далі й далі на схід…

Літо стояло й дивилося, як мала дівчинка рвала ожину, а весь живопліт брався легкими брижами, мов хтось грав на струнах.

Раптом на її руку, що саме потяглася за найкрупнішою ягідкою, впала чиясь довга тінь. Дівчинка з переляку різко смикнула руку, поколовшись об рясні колючки.  Трохи відступила, відхилила зігнуту дугою величезну гілку шипшини, що міцно переплелася з ожиною, та й пірнула в живопліт.  Хвилинку посиділа нерухомо, потім оглянулася: біля двору стояв німець. Від несподіваного зникнення дитини в колючих зарослях він аж ніби розгубився, до нього підійшов інший німець. Так вони й стояли вдвох, чекали, що буде далі, навіть про щось засперечалися між собою.  Той, що підійшов першим, усміхався, його усмішка говорила: вилазь, не бійся, ось я тобі гостинця подарую, щоб ти не плакала. Ось і шоколадка звідкись з’явилася в його руці. Катя задивилася на шоколадку та  вже ледь не відхилила гілку назад, аж тут озвався інший, цей ніби не говорив, а гавкав.  Катя вже чула таке гавкання. То німці так говорять, коли сердяться. Цей, другий, не лише гавкав, він  вийняв із кишені пістолета, мов затівав якусь страшну гру. Катя зрозуміла, що ця гра означає, і швидко покотилася в нору. Нора, розмита весняними водами,  починалася під живоплотом, біля сусідської межі розширювалася і вже  під землею вела до глибокого яру. Катя спускалася вниз до яру, а десь угорі чулися постріли і два сердиті голоси, що сперечалися між собою. Катя спускалася нижче й нижче, ось уже починався тополиний гайок, вона вчепилася на  товстий тополиний корінь і вилізла на світ Божий. Довго сиділа, мов заціпеніла, а вгорі чулися людські голоси. Ой, та це ж її мама так голосно плаче. Катя встала і тихенько піднялася городом угору до двору, перейшла садок, виглянула на дорогу. Німців не було видно. А мама із сусідкою, тіткою Зіною,  заглядали під кожну гілочку живоплоту і гірко плакали. На деяких листочках тремтіли краплини крові. Катя мовчки смикнула маму за спідницю, приклала палець до губів, мовляв, не кричіть, бо німці почують і пристрелять нас усіх. Мама ще довго схлипувала і притискувала малу до себе, потім заспокоїлася, повела її в двір, там вони засипали подряпини попелом та й заходилися варити обід.

Тата вдома немає. Тата німець також погнав на схід, як і всіх.  Як і наречених її тіток – Марфи та Марії. Тато назад не повернувся. А наречені повернулися.  Марфин без ноги, Маріїн з контуженою головою. Марфі відсутність ноги в коханого додала похмурості, вона, скільки жила, при кожній нагоді проклинала німців. А Марія лишалася веселою, бо дуже боялася засмутити коханого, що тяжко страждав від головного болю.

Варити обід без тата здавалося чистим безглуздям. Хто ж його їстиме? Не вони ж, малоїди. То вже геть якийсь перевод продуктів!

Катерина Василівна зачепилася очима за хмарку: це ж треба, яка химерна форма, ягня-не-ягня,  собача-не-собача. Цікаво, а чим ця хмарина здається літові?  Доки очі гуляли небом, дівча під живоплотом кудись поділося. Разом із дівчам щез і спогад. Усі спогади. Лише літо стояло і дивилося…

Стара вчителька перейшла через двір і вийшла за садок, щоб послухати тишу.  Тут вона завжди слухала тишу і готувалася до зустрічі  спершу з онуками, а тепер уже з правнуками.  Усі мали їхати сюди, до старого родового гнізда. Принаймні влітку. Ні діти, ні онуки не могли вмовити стару покинути це гніздо, що вже єдине лишалося обжитим на цьому кінці  давнього-прадавнього хутора. Далі, аж за двома глибокими ярами, було чимале село,  куди Катя, коли підросла, пішла до школи. У тій самій школі вона вчителювала, коли виросла і вивчилася на вчительку молодших класів.

– Людина виростає із землі, тож має лишатися на тій землі, з якої виросла, щоб потім знайти в ній вічний затишок. – Мама повторювала цю мудрість при кожній нагоді.

–  А я хочу поїхати кудись, щоб вивчитися на вчительку, – несміливо озвалася  якось мала Катя.

–      То й поїдеш, а потім повернешся назад.

–      Мамо, а хіба багато таких людей, що  не тримаються рідної землі?

–  Хто знає? Доля часом закидає людину, куди вона сама й не думала-не гадала потрапити. Та все одно кожна нормальна людина душею там, де вперше з’явилася на світ Божий.

–      А чому так?

–      Тому, що людина, вона як дерево, не може жити без кореня.

На якусь мить мати задумується, потім, зітхнувши, додає:

–  Хоча, мабуть, немало й таких, що їм коріння пообрубуване. Їм будь-яка земля чужа і люди на тій землі їм чужі. А коли так, то цих чужих можна без жалю й співчуття товкти, шаткувати, хоч на порох пересівати…

Катя не перепитує, бо й так ясно, що то погана річ – не мати  свого коріння в своїй рідній землі.

–      Мамо, а хто робить війни?

–      Диявол.

–      А навіщо він їх робить?

–  Мабуть, не просто так. У нього щоразу нова причина, а людей, як би там не було, він щоразу викошує ціле море, щораз нове море людей.

–      Хіба моря косять?

–      Людські косять.

Мовчання. Проте дитина не вгаває:

– Мамо, а диявола не можна якось умовити, щоб він не викошував людей?

–      Ні.

–      Чому?

–  Тому, що він усе робить людськими руками. Доки такі руки є, є для них і диявольська робота. Так буде, доки люди будуть раді видирати одне одному очі, бо диявола вони не бачать… Бачать лише одне одного і гамселять одне одного, доки самому дияволові обридне, шикне тоді він на них, вони оглянуться: що то було? За що ми одне одного вбивали?

–      А й справді: за що?

–      Вони того не хочуть знати.

–      Чому не хочуть?

–      Бо тоді треба знати правду й про самого себе.

–      Так це ж добре: знати про себе правду.

–      Це як у душі немає пихи, заздрості, злоби.

–      А хіба в усіх  людей  є пиха і злоба, і заздрість?

–  Не в усіх, та досить і небагатьох, а там уже сам диявол їхніми руками таке розхурделить, що ніхто не заховається, всіх укрутить…

–      Мамо, а чому диявол має таку силу?

–      Над чистою душею він не має ніякої сили. Усьому вина – чорна кров.

–      Хіба в людей різна кров?

–  Різна. В одних світла, в інших чорна. І доки та чорна кров тектиме в людських жилах, будуть війни, буде багато горя. Для всіх…

Стара жінка над парканом змахує з вій непрохану сльозу. Вона завжди плаче, коли згадує маму. На старості дитинство згадується чим далі, тим частіше і пекучіше. Її спогади про раннє дитинство аж надто пекучі, бо вони нещадно обпалені війною.

Нараз погляд старої жінки затримується на червоних краплинах, що світяться на сонці. Кров? Звідки вона тут, на живоплоті?  Приглядається пильніше: ні, то не кров. То крупна ягода черешні наштрикнулася на колючку і розтеклася по листочках.  Дрібниця, а на душі печаль згусла, аж підкотилася клубком до горла.

Катерина Василівна вийшла за двір і присіла на лаві. Перед двором цього року посіяли соняхи. Вони вже піднялися досить високою стіною: якісь уже й цвітуть. Дай Боже,  щоб зібрали. Катерина Василівна найбільше любила, коли на цьому полі сіяли саме соняхи.  Тримала кілька вуликів на пам’ять про маму. Раніше щоліта до неї приїздили спершу онуки, а  це вже й правнуки. Вона їх усаджувала на лаві перед соняхами і вони всі разом слухали бджіл. Цей гул вони називали для себе  медовим хором.

І до сусіда приїздили онуки та правнуки. Тоді увесь їхній куток оживав, здавалося, що тут іще неміряно життя та людських радощів. Та то лише так людині здається, а чиясь хижа рука вже все відміряла і всі нитки перерізала…

Сусід помер минулої осені. Чорнобилець, як і її покійний Микола. На скільки це років він пережив Миколу?  На цілих п’ятнадцять. Микола там побував у самому пеклі. Вже потім не жив, а домучувався…

Катерина Василівна піднімається з лави, важко сидіти ось так проти соняхів, наче світ їй заступають.  Краще піти посидіти за садом. Звідти  далеко видно. По той бік яру ще є кілька обжитих дворів. Там і цвинтар. Усі вже давно там: дід Макар, тітка Марфа та тітка Марія, їхні чоловіки, мама, Микола…  Увесь їхній хутір. Усі добрі люди знайшли свій затишок у рідній землі.   Вона одна доглядає за всіма могилками.  Думає, чи не викопати самій  добру яму під свій майбутній затишок?  Крім неї вже тут нікого-анікогісінько. Сусідку ще перед зимою діти забрала кудись на Сумщину. І її, Катеринина донька, Надя непокоїться, вже й сама приїздила, щоб забрати матір до себе в Київ, а їй так шкода лишати все ось так напризволяще: у неї ж і пасіка, і коза,  і гуси, і сад з городом. Що? Людське життя дорожче за всі пасіки та всі кози-гуси? Це залежить від того, як на все це поглянути! Її  пасіка не лише її, а й мамина. І коза та гуси – то ж ходячі символи та обереги.  І вишні з терном! За всім цим вона слухає і чує голоси-голоси… Сюди треба їхати, сюди, а не звідси. Ця  чудна, ця причинна війна! Кого з ким?!

Люди як сказилися. Катерина Василівна перестала вмикати телевізор. Коли не ввімкнеш, на екрані лише якесь жахіття, якась страшна, нечувана брехня. Очевидно, цей людський сказ ще довго крутитиме людей. Він перейшов усі міри, усі межі. Здається, це ще навесні було: старі жінки топчуть український прапор на майдані в Донецьку. Розмахують російським прапором, кличуть Путіна. Зараз, зараз  прийде до вас блаженний Путін, посадить вас на покуті та й стане на вас молитися.  Своє спаплюжили, чужого закортіло?! Як наче й не було вам гласності, як наче ніхто з  вас не чув  і не відав, що то таке – КДБ, оця всюдисуща всемогутня м’ясорубка, що для неї немає ані впину, ані перешкод… Яка вам Росія? Немає Росії! Є КДБ… Забули голодомор? Забули повоєнний голод? Забули вирубані садки? КДБ вам розчулити закортіло, ні, це вам не клуб дарувальників щастя для напівпритомних…

А ось такі ж старі жінки лізуть  на танк у Слов’янську, самі лізуть і онуків своїх малих тягнуть. Хлопчики-танкісти перелякано дивляться на цих навіжених, як їх відігнати? Як їх об’їхати?  Кожна із них – чиста баба Яга! Що ж вони собі випросять  у диявола на цей раз?! Собі і тим, хто біля них?!  Де ж вони назбирали стільки злоби проти землі, на якій живуть? Чому ж у них  із такою силою раптом зануртувала чорна кров?! Їм не такі нові-старі політики в Києві? А кому вони такі?! Так вони ж не їх підставляють, не хитромудрих київських політиків, половина з яких, може, тим же російським КДБ й вишколена,  а ось цих хлопчиків у танкові! А що, як серед них і їхні власні онуки?! Країна ж одна на всіх і армія – одна на всіх!

Випросили, випросили собі в диявола, що просили… Пішов  диявол моря косити. Чи довго коситиме на цей раз?..

Катерина Василівна сіла  на старому пенькові під високою тополиною і наслухає, як щемко та тривожно шелестить тополине листя. Лише тополя вміє так виймати душу.  Зелені долоньки, срібний верх. Б’є зеленим об зелене, а навкруг розноситься срібне подзвіння. Тривожне дерево, йому й дощу не треба, дай лише сіяти тривогу. Ось воно й сіє…

Ні, тут не всидиш, тривоги й у власній душі вистачає, нащо її позичати ще й у тополини? Катерина Василівна піднімається і повертається  назад, ступає обережно по межі до своїх вишень. Межі в неї  рівненькі, акуратні, така пишна зелена оторочка навкруг городу. Відмежовуватися їй немає від кого, а так ніби порядок: межа додає городові якоїсь впорядкованості. Межування – то своя система  світового порядку. Має бути повага до межі, своєї й чужої.  Ось у неї чіткі межі, впорядковані межі, а світові до того байдуже.  Схоже, що світові сьогодні до всіх заповідей людських байдуже…

Під вишнями затишно. Звідси добре видно Загірне. Там її школа.  Ніякої гори там немає, так, невисокий пагорб,  але в цих ярах та степах і пагорб здався комусь горою  Звідси й назва.  Між її садибою та Загірним два глибочезних яри.  Тож очима ніби й за мить туди добіг би, а спробуй зробити це ногами – не так просто. Та ще тепер, коли й ноги вже не ті, й серце не те.  Над другим яром трохи ліворуч колись стояла дідова Макарова хата і знаменита на всю округу шовковиця, що розпростерлася над цілим городом.  Хати вже давно немає, а від шовковиці повідростали нові, непролазні шовковичні хащі. Здається, аж сюди видно, які на них крупні та чорні ягоди. Мабуть, уже переспіли… Очима  стара вже там, а ноги важко впираються в корінь біля пенька. Скрізь у неї пеньки замість лав.

До Загірного вона піде завтра по хліб. Якщо все буде гаразд. Бо з того боку вже кілька днів чути постріли.

У Загірному її ще пам’ятають. Старші загірняни ледь не всі  колись були її учнями. Та вже підросли й ті, кого вона не вчила. Але й вони її знають, усі вітаються. Раніше часто хтось підвозив її в об’їзд ярів сюди назад, додому. Зараз усі зачаїлися, хтось виїхав туди, де безпечніше, хтось просто намагається зайвий раз не виглядати з двору. Туди далі на південь вже часто стріляють, а тут іще ніби спокійно.  Було. До вчора. А від учора ніби якась темна смуга впала саме  по цій лінії – через обидва яри і туди далі поза Загірним.  Постріли чути з півдня і з півночі, а вона десь посередині.  На півночі мають бути українські військові, а з півдня наступають проросійські.  Звідки вони там узялися? Усі села навкруг зроду-віку тут були і залишилися українськими, усі люди говорять українською, звідки ж тут узятися проросійським ополченцям?! У містах справді говорять російською. То що? Буде війна зросійщеного міста проти ще українського села? Чи то прийшли гості з Росії, не оголосивши війни? А хіба німець війну оголошував? Хіба всі оголошують війну тому, на кого нападають? Як же воно все це робиться?.. Просто комусь  раптом захочеться вбити саме тебе, розтрощити саме твоє житло, і він це робить?! І йому нічого за це немає! Його навіть на ім’я ніхто прямо не називає! Хіба такого ще в історії ще не було, щоб  війну не оголошено, а цілі міста і села в руїнах, а землю вкрито трупом!  І після цього політики продовжують жити далі, їсти-пити, турбуватися про свої власні родини!  Вони можуть спокійно спати, вони дбають про свій відпочинок. А в той час мільйони людей ось так обездолено! То вже не політики, а  підручні  самого диявола!..

З найближчих хуторів у старші класи діти ходили до Загірнянської школи.  З усіх хуторів ходили: з тих, що на північ, і з тих, що на південь.  Тепер чиясь хижа рука провела лінію розбрата.  Катерина Василівна заплющує очі і бачить химерну постать з рогами на голові та косою в руках: ось він прийшов косити людські моря. Диявол. Ще мить – і ляжуть нові покоси. Боже, звідки цей сон-мара?  Це ж видіння її дитинства. У голові шум-гам, вчувається не мова, а гавкання.  Це той німець, що  простягав їй шоколадку, зупинив свого мотоцикла і гукає їх.  Її та маму. Але вони вже скотилися в свою глибоку та широку нору, туди, ближче до тополиного гайка, там нора розширюється, утворюючи цілу затишну печеру, там вони намостили собі сіна, можна й посидіти, й навіть поспати, посередині печери стоять більші та менші пеньки,  навіть їжі вони сюди назносили, бо хто знає, як надовго може зависнути небезпека. Тут їх не знайде ніхто. Тополине коріння надійно прикриває вхід.

Цього разу посидіти довелося довгенько, бо німець як сказився, ніби вже його й немає, аж раптом знову чуються крики. Що йому треба?  Мабуть, йому наказали їх убити. А, може, й з власної волі хоче їх пристрелити, бо звик так чинити, бо такі звички  виробляються в людини на війні.

У  реальному житті ніщо не може порушити послідовності часоплину, усе розгортається в один бік. Інша річ – спогади.  Тут вертикалі та горизонталі переплітаються, як самі хочуть. Тут немає послідовності у вчинках, тут причини та наслідки перемішуються  поза законами логіки та глузду.

Ось він спогад з іншого часового виміру. Микола якраз повернувся з лікарні. Здається, йому краще. Може, не така вона, та радіація, й страшна? Може, ще окріпне, поживе.  Вони сидять у садкові під грушею. Надя вже давно жила в Києві, а її старшенька, тобто Настя,  мала скоро приїхати на канікули сюди в їхні яри та балки. Тож вони з Миколою сиділи та  прислухалися, чи не проїде хтось мимо їхнього двору, не підвезе Настю, бо зупинка автобуса далеко на горі, йти через два яри важко. І таки почувся гул мотора, і ось уже за мить хтось зупинився біля двору. Але то була не Настя. З машини вийшов досить старий чоловік. Зупинився перед живоплотом, розгублено оглянувся навкруг, щось гукнув. Що?  Катерина Василівна залишила Миколу під грушею. А сама подалася до воріт та й заклякла. Вона відразу вгадала його!  Це ж скільки часу спливло? Півстоліття?  Що він тут шукає?

Гість оглянувся на машину, з неї вийшла молода дівчина. Перекладачка.  Пан Вальтер Вайс, виявляється, хоче знову побачити ті місця, де йому довелося побувати в роки війни.

Катерина Василівна вийшла за ворота, зупинилася біля живоплоту,  рука сама потяглася за  крупною соковитою ягодою. Інші вже трохи перестиглі ягоди посипалися на траву,  бризнули соком, мов краплями крові позначили свій шлях. Катерина Василівна глянула вгору: сонце зайшло за маленьку хмаринку й ніби крадькома виглядало звідти, не бажаючи, щоб його долучали до свідків усіх людських подій.  Сонце, як і літо, дивилося і мовчало.  А старий німець говорив. Довго говорив, мов поспішав виговорити усе, що пекло йому душу упродовж більш як півсотні літ. Він її вгадав відразу. Аж спина йому розпрямилася. Аж зморшки на обличчі розправилися. Катерина спершу стояла, мов заціпеніла, потім запросила гостя до двору.  На душі було мулько і гірко.  Коли сходяться старі знайомі, давні друзі і за розмовою оживають спільні спогади, – то одне.  А коли розворушується стара рана,  коли чиясь чужа рука несподівано пробує розкрити старий рубець. – то зовсім інше. Що йому треба? Заспокоїти совість? Невже вона його так непокоїла, ця сентиментальна німецька совість,  впродовж такого довгого часу?  Усі вже все давно забули. Хтось усім і все простив,  хтось так і помер – із прокляттям на устах. Не всі і не все можуть простити. Та ще й на те треба зважити, що одна річ – простити, інша – забути.  Забути може лише хвора пам’ять, здорова тримає все.  Чому ж така неспокійна  пам’ять у цього старого німця? Ах, він учитель!  Він щодня мав справу з дітьми і щодня стояла у нього перед учима та маленька українська дівчинка, що зникла за колючим живоплотом від пострілів його товариша. Той товариш таки на нього доніс, але до покарання не дійшло, війна сама все підкорегувала. У війни своя бухгалтерія: хто має загинути, а хто вижити.  Його аж надто арійський товариш загинув, а він, не в міру м’ягкотілий, вижив,  він хоче якось  помогти їй, бо знає, що тут  у них після розпаду Радянського Союзу стало ще важче жити. Він такий радий, що вона жива.  Вона знімає важкий гріх з його душі.

Щось він іще говорив, а дівчина-перекладачка розтовкмачувала це їй.   Катерина Василівна мовчала, якийсь спротив піднімався в її душі. Не треба їй його допомоги,  вона рада, що він тепер може заспокоїти свою совість. Не варто було й турбуватися. Вода старого часу змила вже все, а новий час жене нові хвилі.  Катерина відчула себе тією малою, що кинулася в ожину і покотилася по норі вглиб яру. Німець чогось ждав, мабуть, якихось інших переживань, може, вона мала б висловити своє  захоплення тонкощами його душі, його готовністю до спокути, його сентиментальністю, але вона просто заціпеніла і стояла, мов скіфська баба серед степу. Що тут говорити?  Не клеїться розмова, та й Микола якось зблід, видно було, що йому треба прилягти,  якесь ненадійне його одужання…

Німець поїхав, а на душі ще довго лишався неприємний осад. Може, він справді дуже добра людина, а вона виявила так мало гостинності. Звичайно, якби вона знала про цей візит наперед, то мала б час настроїтися і проявити більше спокійної врівноваженості, більше дипломатичної доброзичливості, а так – вийшло, як вийшло. А потім на думку спало, що даремно вона відмовилася від його допомоги, адже Миколі потрібне дороге лікування, а вони ж бідні, як горобці безпері.  Потім подумалося: якби сильно хотів ту допомогу надати, то надав би, хоч як би вона не опиралася. Та що тут удієш,  їм уже з Миколою терпіти, що доля послала… Бо доля – вона в кожного своя. Її хоч благай, хоч не благай… Чужа не прийде, прийде своя…

Зірвала кілька ягід із живоплоту. Гарні. Можна було б наварити вареників. Для кого? Розклала на широкій лопушині, хай вилежаться. Довго дивилася на соняшникове поле. Ось як засвітиться кожна сонячна голова, то це буде вже не поле, а золота кузня, де від світанку до заходу сонця хтось невтомно куватиме золоті копита для золотих коней.

Не задрімала, а просто перейшла з одного світу в інший. Коли це було?  Невдовзі після німецьких відвідин.  Микола виміняв коня. Купити не було за що, а корів у них було аж дві, то ж за одну, старшу, і виміняли коня. Миколі вірилося, що тепер, із конем, він подужає хворобу. Дякувати Богові, на якийсь час подужав. Та одного разу кінь приніс його вже  нерухомого, без подиху, без погляду.  Миколу вона  поховала, а коня віддала назад, не могла бачити його очей, вони випікали їй душу…

Що це? Знову стріляють?  З півночі й з півдня. А вона якраз посередині. Присунуться ближче – якраз і накриють її з обох боків.  І  двір накриють, і школу в Загірному накриють, бо це якраз на одній лінії виходить: її двір та школа. Її учні її ж і накриють. Ті, що з півдня, і ті, що з півночі. І школу накриють.  А диявол стоятиме і сміятиметься. Саме такий сон снився їй позатієї ночі.  Вона й обличчя бачила: тих, що з півдня і тих, що з півночі. Уві сні бачила, а наяву не могла пригадати. Бо ті, що пригадувалися, були колись золотими дітьми, а, як виросли, стали гарними людьми. Не могли ж вони стріляти. І в неї не могли, і в школу не могли, бо куди ж ходитимуть їхні власні діти та онуки? Школа, вона одна…

Заходить хмарка, сонце ховається. Ненадовго ховаєься, бо хмаринка маленька, так лише, щоб тінь перебігла. Легенька тінь. Тінь легка,  а спогад важкий. Так вона й знала, що не буде їй сьогодні чистої години, закрутиться млинове колесо спогадів, та не тих, до яких і самій хотілося б притулитися,  а недобрих, які  кожна людина воліла б запхати в найдальшу комірчину і забути там, а краще б спалити. Але спогади не горять, не тонуть, спогади чатують. На що?  На лиху годину…

Микола запив. Важко запив. Глухо. Його підставили. Хто? Колишній голова з компанією. Розікрали вони колгосп, круто розікрали. Тепер треба було замітати сліди. Від підслуханої розмови у Катерини волосся стало сторчма. Он як люди можуть думати: Миколині дні все одно вже пораховано, а їм же ще жити й жити. Хай візьме все на себе. Про Катерину хай не турбується,  Катерину з донькою вони забезпечать.

Микола довго мовчав,  договірники вже й могорича вийняли, як не запити таку вдалу справу?  Катерина ледь із місця не зірвалася, щоб умішатися, аж тут Микола  озвався:

–      То  мені тепер усе одно, кажете?

–      Виходить, що так, ми тут нічого не змінимо.

–      То мені і смерть, і неслава, а вам і життя, і добре ім’я?

– Доброму імені три копійки ціна. Не про нього йдеться. Сісти страшно. Сісти та ще й з конфіскацією. А про Катерину ми  подбаємо…

Про Катерину їм подбати не довелося, вона вихопилася із свого сховку, як кішка з припічка,  і вчепилася голові в чуба:

–      Ось тобі, сучий сину, і за Чорнобиль, і за колгоспне добро…

Голова розлючено відштовхнув її, прихопив із собою вже відкорковану пляшку і, люто лаючися,  обіцяв неодмінно помститися. Та що їм його помста? Їм уже й  без того помстилася доля… Тепер у нього, кажуть,  велика пекарня на тому боці, де відтепер ополченці. Здається, й по цей бік ще одна. Усіх годує хлібом: і ваших, і наших. Хай годує…

Усе-таки тут, під вишнею, сидіти краще. Видно далеко, обрій переходить у небо. Чи не піти їй сьогодні до шовковиці?  Ось ще трохи посидить, подивиться на небо, та й піде.

Людина не цінує того, що має. Цієї зими вона так ждала літа. Здавалося:  прийде літо і все стане на свої місця. Бо літо – то рай для людини, а в раю і люди інші. У раю живуть райські люди, що здатні творити лише добро. І те добро розлито скрізь понад усяку міру: хочеш – сам біжи по небу, а ні, то  відпусти очі вслід за птахом і зроду не пошкодуєш! Така розкіш лету! З дитинства лишилася в Катерини Василівни ця звичка – відпускати очі в небо, а ще краще – і самій летіти вслід за птахами.  Лише влітку ми можемо на повну силу відчути, як дивно перемішано різні світи. Як вони перетинають один одного, проходять один крізь інший, проходять крізь людське серце. А літо стоїть і весело дивиться на всі ці перемішані світи. У літа багато очей: золоті – від сонця, блакитні – від неба, зелені – від зела. А ще багато-багато інших. Тож  літові є чим дивитися на Божий світ. Божий…

Знову стріляють. Треба потелефонувати Наді. Ні, мабуть, не дадуть добрі люди всидіти їй тут, під цією рясною вишнею.  Але й до Наді вже не докричишся. Зв’язку немає. Нічого, почекає ще трохи, може, воно якось притихне…

Треба згадувати щось гарне. Найкраще, це коли Микола сниться їй ще молодим. Найкраще, що в людини є, – це її молоде щастя. Її, Катеринине,  молоде щастя – Микола.  Миколу занесли до них у двір хлопці-студенти, що були тут сільгоспроботах саме на цьому полі, де сьогодні  вже зацвітає сонях, як у них тут говорять: «сон». Золотий сон. Хлопця хтось незграбно штовхнув під трактор і йому було травмовано ногу.  Занесли, поклали, попросили викликати лікаря. Сусід якраз їхав до району, прихопив несподіваного гостя, а з ним і Катерину, бо треба ж було комусь приглянути за недужим.  Тріщина виявилася невеликою, але хлопцеві наклали гіпс і наказали для початку три тижні вилежатися нерухомо. Де? Микола був здалека, тож Катерина, не роздумуючи, повезла його назад додому. Тут він і вилежувався, доки не приїхала його мати. Подивилася на свого сина, на Катерину, повернулася до Катерининої матері і спокійно сказала:

– Ну, що ж, свахо, будемо готувати добре весілля, щоб дітям було що добрим словом згадати.

Гарна була в Катерини свекруха, шкода лише, що бачилися вони рідко, у житті багато чого відкладається на «потім», а це «потім» десь губиться в тумані  часу, а точніше – безчасся…

Здалека почувся гул мотора. Хто це сюди їде? Стара аж зіщулилася від страху. Якась гнітюча тривога стиснула їй горло.  Забігла в хату, прихопила сумку з грішми та документами, вийшла через комірчину до свого тунелю під живоплотом і скотилася до тополиної печери. Здалека чула, як хтось грюкав дверима,  нишпорив по двору,  затіялася якась сварка, а потім усе затихло. Та вона не поспішала повертатися. Щось негарне крилося за раптовим візитом. Почекала, прислухалася. Недаремно. Хтось ще раз сердито грюкнув дверима, гидко вилаявся і наказав:

– Усе! Поїхали! Увечері вернемося, тоді й  хазяїв застанемо, і  ці дві падлюки приблукають як не сюди, то десь поблизу об’являться. Нікуди не дінуться. Мамаша з пописаною ногою далеко не втече, а мала буде біля матері, бо куди ж воно саме?..

Машина від’їхала. Катерина Василівна потихеньку оглянулася навкруг. Тихо. Та що це зашаруділо в соняхах? Придивилася. Дівчинка.  Зовсім мала дівчинка.  Вийшла із соняхів, злякано розглядає двір, підійшла до живоплоту, потяглася ручками до ягід.

Катерина Василівна звела очі до неба: хтось же має бачити з неба ту ж саму картинку, що й сімдесят літ тому. Мале дівча простягло ручку по ягоду, а хижа тінь убивці вже насуває зусібіч і на ягоду, й на ручку, й на весь білий світ. Стара  тихенько кашлянула, щоб не налякати дитину своєю раптовою появою. Але дівчинка, здавалося, нічого не почула. Катерина Василівна кашлянула гучніше, дівча розгублено оглянулося, не помітило нікого ні в соняхах, ні на дорозі, підняло очі вгору, лише тепер завважило вікна і дах. Зрозуміло, що стоїть перед двором, підійшло до воріт, спробувало їх відчинити, Катерина Василівна сама відкинула клямку, дитина зупинилася у воротях і  побачила бабусю, що привітно всміхалася до неї. Дівчинка й собі всміхнулася, та враз на її очах скипіли сльози і вона з плачем кинулася до старої.

–      Мама!

–      Де мама?

–      Там.

Дитина показувала невідомо куди.

Катерина Василівна дала їй попити, заспокоїла і повела за собою до соняхів. Уночі  був дощ,  на мокрій землі мають лишатися сліди, тож вони підуть прямісінько туди, звідки мала прийшла.

–      Як звати твою маму?

–      Таня.

–      Тож ходімо шукати твою маму Таню.

Іти довелося недовго.  Почувся стогін.  За кілька кроків углиб поля  поміж стебел соняхів щось темніло. Підійшли ближче. Дівчинка вирвалася із рук старої і кинулася до того, що лежало на землі.

Ще зовсім молода жінка була закривавлена і майже не дихала.

– Посидь біля мами, а я зараз візьму лантух, щоб ми могли твою маму притягти у двір.

У дворі Катерина Василівна оглянула рану. Вона була глибока і забруднена. Ножова рана. Нога горіла. Стара ретельно промила рану спиртом, засипала стрептоцидом. Жінка опритомніла.

– Де я? Де Катя?

– Не переживай, щось придумаємо. І Катя твоя тут. З нею якраз усе гаразд. Гарна дівчинка. Слухняна. Ось тебе знайшла.

–      А Ви хто?

– І я Катя. Тільки стара. А коли була мала, по мені ось так ні сіло, ні впало стріляв німець. Саме ось тут стояв і стріляв. А за вами хто женеться?

– Якісь бандити. Ловлять людей на органи. Передусім дітей.  Ми з Катею втекли. Та недалеко. Вони нас доженуть. Від них не заховаєшся. Та й де тут у вас заховатися?! Усе відкрите. А вони такі  цілий світ перевернуть догори дном. Усіх знайдуть.

–      У мене не знайдуть!

Катерина Василівна задумалася, як краще відтягти жінку до печери: легшим і коротшим шляхом – через город– чи важчим та довшим – по підземному ходу? Вирішила, що по підземному буде безпечшіше. Хто зна, які окаті ті бандити, а тягти городом, то хоч щось та потолочиш.  Помітять.

Потихеньку понастягала до печери всього потроху: одяг, їжу, воду, щось знайшла із ліків. Головне – пережити вечір, коли повернуться ті харцизи. А вони ж повернуться. Такі від своїх намірів не відмовляються.

Вони й повернулися. Ледь устигла примкнути хату. Причаїлася під живоплотом. Усе чула, лише не бачила, бо навіть на мить визирнути не зважилася. Такої брутальної лайки вона за все своє життя не чула. Що за люди? Ні, це не військові. Військові такими не бувають. Ніякі і ніколи.  Це якісь уркаганські покидьки. А їхній призвідець – то чистий диявол, від його голосу просто мороз по шкірі. Цей, оком не змигнувши, різатиме людину на шматки, катуватиме, вириватиме язика. Як вони такими виростають? Невже завжди є поміж дітьми такі, що приречені вирости підручними диявола? Невже ніхто й ніколи не може їх врятувати?  Такого не може бути! Аби люди самі не викликали диявола з чорного небуття, то й підручні б у нього не з’являлися! Люди не відають, що творять, забувають про Бога, накликають диявола…

Лихі гості ще довго порядкували у дворі, старший знемагав від люті. Мало того, що втікачок ніде не знайшли, так і поживитися нічим.  Так, один мотлох.  Хтось заїкнувся, що вдень бачив у дворі козу, пішла б хоч на шашлик.  Бо й поїсти сьогодні по-людськи не вдалося.

«По-людськи?» – Катерині Василівні стиснулося серце. – «З’їсти її розумницю Марту, то значить – поїсти по-людськи?! Хай би вам навіки животи скрутило!».

Знову чулися сердиті голоси, та всіх перекривало ревіння старшого:

– Самі будете пояснювати ескулапу, чому розгубили клієнтів. Він вам покаже! Це вам не я. Це інтелігент! Мать вашу! Цей покаже так, що вам, простодухам, і не снилося…

Потім почувся гул мотора і все стихло. Небо на сході засіріло. Катерина Василівна зважилася заглянути в двір. Натоптано, накидано сміття. Вони ще й подушки розпороли! Щось там шукали? Заглянула до хати.  Погром. Виглянула за двері, щось їй підказувало, що там хтось є. Придивилася, нікого. Звела очі вгору по драбині на горище і ледь не впала від подиву. Згори на неї благально дивилася Марта. Коза мовчала, а з її очей скапували сльози. Катерина Василівна допомогла козі злізти вниз. Марта вся тремтіла і плакала. Вона всім тілом тулилася до господині і ледве переставляла ноги.

– Ну, от і все. – Катерина Василівна погладила Марту по голові, мов малу дитину. – Будемо звідси тікати. Ми з тобою, Марто, впряжемося ось в оцей візок, прилаштуємо ще дві дошки, щоб ноги по землі не волочилися, та й повеземо нашу поранену кудись подалі звідси. Ось лише треба добре подумати: куди?

Візок потягла через город – що тут уже критися?  Хто знає, коли вона зможе тепер повернутися назад. Може, вже ніколи…

Тетяна почувалася краще, нога ще горіла, але вже не так. Жінка спробувала стати на неї, але вмить знепритомніла. Катерина Василівна бризнула на неї водою,  ножем розціпила їй зуби, влила до рота води. Поранена опритомніла, розплакалася:

–      Катя! Де Катя?

–      Ось я! – Мала кинулася до матері.

–  Ні, так не піде, – рішуче заявила стара вчителька. – Будете мене слухатися,  бо інакше всі ми тут пропадемо.

Вона стягла Тетяну на візок.  Прив’язала до нього дві верьовки: одну для себе, іншу – для Марти.  Катя мала йти позаду і пильнувати, щоб мати не скотилася з візка, бо стежка по дну балки була нерівною, звивалася поміж кущів та бур’янів, її треба було не бачити, а вгадувати. Давно вже тут ніхто не ходив, давно вже ніхто її не топтав…

Катерина Василівна перехрестилася, оглянулася на двір, згадала про свої три вулики з бджолами, перехрестила їх здалека, може, якось врятуються, може вибереться вона сюди хоча б восени, то забере кудись і вулики. Гуси, слава Богу, усе літо пасуться на ставках. Може, хтось із людей тут уціліє, забере гусей, раптом вона не повернеться.

– Будь же прокляте людське лукавство! – Раптом вибухнула стара. – Допадуться людські тварюки до влади, все хитрують-не-нахитруються. Бодай вас диявол викосив першими!

Зроду не було в її душі такої люті та гніву. Якби на її шляху трапився сам диявол із його всемогутньою косою, вона б і перед ним не зупинилася, вихопила б у нього ту зловісну косу і вже б сама знала, кого викошувати!

Стара аж поточилася, відчула в ногах млість і безсилля. Ні, так не піде! Вийняла з торбинки пляшечку з краплями звіробою, накрапала собі в склянку, випила. Відчула, як ожили пальці на ногах та руках, ось тепер можна й рушати.

– Ну-мо, Марточко! Помагай, рідненька! А я тебе за це заберу аж до Києва.

Рушили на північ. Десь там мав бути український блокпост. Звідти вона потелефонує до Наді.  Може, Надя щось придумає.  Або хоч  Тетяну з Катею вдасться десь там прилаштувати. Має ж бути госпіталь для поранених чи хоча б якийсь медпункт. Бо ще трохи – й лишиться молода жінка без ноги.

Ось вона – давня-давня стежка. Для стороннього ока її вже немає, але Катерина Василівна вгадує її самими підошвами. Стежка з її дитинства. Довгенький шлях!  Сонце вже піднімається над обрієм.  Нічого, потихеньку доберуться.

Коза не впирається, все розуміє, тягне візочка, ніби зроду була привчена саме до цього – тягати візочки з пораненими людьми. Катерині Василівні вже легше. Мала Катя йде назирцем, пильнує, щоб мамина голова не дуже билася об дерев’яний візок. Бо хоча вони й підмостили подушку, та все одно візок надто сильно стрибає на ямах та корчах,  його весь час трясе, Тетянина голова час від часу скочується кудись убік.

Скільки це вони вже йдуть? Не йдуть, а повзуть. Три? Чотири години? Сонце вже в них над головою. Катерина Василівна звела очі до неба: ось воно – літнє небо. Високе, як дзвін. Гуде-переливається голосами всіх птахів. Ось воно – літо. Стоїть і дивиться, і дивується на них, на  людей. Воно бачить їхню людську безталанність.  Їхнє неміряне горе. Воно дивиться і дивується, чому вони, люди, такі безталанні.  Скільки не даруй їм тепла, скільки не шли їм сонячного щастя, а вони йдуть на поводу в диявола. А вони кличуть його, щоб він їх викошував…

На якусь хвилину стара відчула страх, що не дійде, не дотягне свою ношу до якогось порятунку. Хтось штовхнув її під руку. Марта. Що їй? Мабуть, хоче пити.  Простягнула козі кружку з водою. Коза з вдячністю припала до кружки.  Напоїла й Тетяну з Катею. Вгорі над схилом балки почулися голоси.  Стривай, це ж вони вже, мабуть, дісталися до Тернового. Тут учителює її колишня учениця і далека родичка Зіна Рівненька. Село тут маленьке, та якісь же люди ще мають бути. Якби їй вдалося піднятися по схилу нагору. Візка вони туди не стягнуть, навіть удвох із Мартою не стягнуть. Та й сама вона чи подолає такий крутий узвіз? А хіба є інший вихід? Подолає!  Руками хапатиметься за дерезу, та якось уже видряпається нагору. Хай Марта постоє тут на сторожі. А вона розвідає, що там нагорі.

–       Лю-ю-ди!

–   Лю-у-у-доньки! –  Раптом закричала вона несподівано для самої себе. – Поможіть! Озвіться!

Не озвався ніхто.  Але заворушилися кущі, хтось за ними зачаївся.

«Мабуть,  нас за  дерезою не видно. Треба показатися, щоб видно було, що боятися тут нікого.»

Катерина Василівна вийшла на голу місцину, де на гарячій глині проглядалися лише ріденькі кучерики чебрецю. От тепер її добре видно зусібіч. Хочете – стріляйте, хочете – простягніть руку допомоги.

Згори спустилися два хлопчаки років десяти.  Спускалися неквапом, оглядаючися навсібіч.

–      Ходіть ближче, – покликала їх стара. – Бо мені до вас іти важко.

Хлопці підійшли ближче.

–  Ви з Тернового? – запитала, щоб показати, що вона в цих місцях не чужа.

– Так, – озвався той, що стояв ближче. – Я  – Павло Рівненький, а це Юрко Тихий.

«Це ті, що виростають із рідної землі», –  забринів у голові старої вчительки мамин голос. – «Усе те, що виростає з рідної землі, задумане на добро.».

Ось так несподівано обізвалася мама. Катерина Василівна струсила з вії сльозу. Відчула ніяковість. Це старість. Безсилля і сльози.  А хлопчики гарні.

– Павлусю, звернулася вона до того, що озвався першим. – Павлусю,  це ж твою маму звати Зіною?

–      Ні, то мою бабусю звати Зіною, а маму звати Ірою.

«Зіна вже бабуся!», – Подумала стара вчителька. – «Така ще молода бабуся!  Як швидко збігають роки! Як швидко минає людське життя…».

– Покличте когось із дорослих сюди. Там унизу маленька дівчинка і її важко поранена мама. Їм треба помогти.

Хлопці побігли до села, а вона сиділа на гарячій глині посеред схилу. Не було сили ані спуститися вниз, ані піднятися вгору.

Здалека почулися жіночі голоси. Поміж інших і Зінин голос,  він ніби слався низом-низом. Там затишно, там теплий туман, там пахне м’ята.

… Коли Катерина Василівна опритомніла, вона довго не могла збагнути, де ж це вона лежить. Хата не її, ліжко не її.  Спробувала звестися на ліктях, руки не слухалися.

Відчинилися двері.

–      Зіна?

–      Я!

–      Де я?

–      У мене в гостях. Я ж Вас давно кликала вгості, бачите, докликалася.

–      А де Тетяна з малою?

–  З ними все гаразд. Нога в Тетяни заживає. Одна біда,  йти їм тепер нікуди, будинок їхній  розбито, повертатися немає куди. Будемо гуртом думати, де їх прилаштувати. У нас тут поки що тихо. Жити можна…

–      А що, в неї немає родичів?

–  Були. І будинок був, і рідня була. Тепер ні рідні, ні будинку. Усе накрило чи мінами, чи градом.

–      Хто накрив?

– А хто ж тепер скаже? З усіх боків били.  А вони виявилися посередині. Їх і накрило.

–      І ми якраз посередині.

–      Хто це – ви?

–      Моя хата, школа в Загірному…

–      А-а-а…

–      А де Марта?

–      Яка ще Марта?

–      Моя коза.

–      Плаче за Вами,  скоро двері рогами зірве.

Біля дверей справді чувся якийсь шум. Катерина Василівна відчула, що сили повертаються до неї, спустила ноги на підлогу, похитуючися підійшла до дверей.

–      Ме-е-е! – Марта кликала її вимогливо і наполегливо. – Ме-е-е!

Вони обнялися на порозі та так і застигли.

–      То ви вже або туди, або сюди, – засміялася Зіна.

Коза поважно зайшла до хати, підійшла до столу, запитливо подивилася на господиню.

– Пригощайся, раз уже зайшла, – Зіна простягла рогатій гості шматочок хліба.

– А Вам Надя телефонувала. – Повернулася вона нараз до старої вчительки. – Я тільки сьогодні здогадалася поставити Ваш телефон на зарядку. То Надя відразу й озвалася.

–      Ну, й що вона сказала?

– Сказала, що сьогодні або завтра забере Вас. Мабуть Настю пришле, щоб машиною забрати, бо звідси нічим не виберешся.

–      А Марта? Може, ми з Мартою ще повернемося додому?

– Не повернетеся. Там учора звечора така стрілянина стояла,  що навряд чи хоч щось устояло.

–      А ти не пробувала додзвонитися до когось у Загірному.

–      Пробувала. Зв’язку немає. Та, мабуть, і Загірного вже немає…

–  Немає… Ось так воно й буває, коли люди не шануються. Тоді приходить той, що з косою – і вже нічого й нікого немає… Цей усіх викосить!

–      Хто ж це в Загірному так уже не шанувався?

– Тепер це вже не має значення. У Загірному чи не в Загірному. Велика пішла косовиця. Хто її зупинить і коли?..

–  Ви, мабуть, поїжте хоча б щось та попийте гарячого чаю з медом, бо дорога до Києва далеченька, а Ви якісь, як парені.

– І парена, і варена, і смажена.  А до Києва я, мабуть, не поїду.  Вернуся все одно назад. Якщо хати вже немає, то в мене ж є велика та затишна печера, туди й німець не міг дістатися, не дістануться  й ці. Та й могилки приглянути треба… Може, вулики вціліли…

Зіна довго розгублено дивиться на стару, нічого не заперечує, наливає їй чаю,  відкриває слоїк із медом.

– Пийте чай з медом,  поспішати вам немає куди. Тут уже не те що одним днем – однією секундою жити не випадає. Людина гадає, а Бог  нагадане міняє…

Катерина Василівна п’є  чай з медом, відчуває таку слабкість, що ледь не падає головою на стіл. Зіна помагає їй дійти до ліжка, вкладає, поправляє ковдру, випускає з хати козу.  Коза, звичайно, варта щонайвищих нагород, але в неї, в Зіни, не заведено, щоб по хаті гасали усі рогаті та пернаті, якими б заслуженими вони не були. Кожен повинен знати своє місце, тоді буде порядок.

Зіна виходить за ворота, виглядає на дорогу.  Вчасно. До двору під’їжджає  якесь маленьке, зграбненьке авто, у віконце виглядає молода жіночка. Та це ж Настя!

–      Доброго дня! Це Тернове?  Жодної позначки на дорозі!

–      Це ти з іншого боку під’їхала. Але ж знайшла!

–   З десятого разу. Я тут давно кружляю, якби не місцеві хлопчаки, то кружляла б і далі.

–   Мабуть, і на цей раз Павлусь постарався.  Мій онук. Він і бабусю твою в глибині балки надибав. Якби не він, то хто зна, як би воно склалося…

–      Не боїться  ось так скрізь бігати? Неспокійно тут!

–      Неспокійно.

Зіна відчиняє ворота,  та Настя відмовляється заїжджати у двір. Вона поспішає. На блокпосту їй порадили не затримуватися тут.

–      Як бабуся?

– Важко бабусі.  Не хоче вона покидати свої руїни. Не знаю, чи вдасться тобі її вмовити.

–      А де вона?

–      Здається, задрімала.

Настя на хвилину задумується, потім допитливо дивиться на Зіну:

–      А як Ви гадаєте, там, на бабусиному хуторі, ще можна лишатися?

–  Думаю, що ні. Стрілянина там була страшна.  Навряд чи хата вистояла. Катерина Василівна збирається літувати в своїй печері, а там…

–   Мабуть, дам я бабусі трохи снодійних крапельок, пообіцяю відвезти додому, а повезу до Києва. Брехні в тому не буде,  бо це й буде відтепер її дім, оскільки іншого вже немає.

–  Так і зробимо. А буде журитися за козу, гусей та бджіл,  скажи, що я за всім пригляну, наскільки сама зможу.  Бо сьгодні ніхто не знає, що він зможе, а чого не зможе. Дай Бог, щоб наше Тернове не зачепило…

–      Дай Боже…

Жінки потихеньку підсаджують напівсонну стареньку на переднє сидіння, Настя з усіх сил заспокоює її, повторюючи, що вони їдуть додому,  добросердна Зіна обіцяє за всім приглянути.  Машина розвертається і потихеньку залишає село.

Катерина Василівна міцно стулила повіки. Під повіками в неї – літо.  Під її повіками – високий безхмарний літній день. День, як дзвін. Усе аж гуде від повноти життя і щастя. А вона, Катя,  ще мала-мала. Вперше рушила сама аж через два яри до дідової Макарової шовковиці. Шовковиця висока-висока, але нижні гілки ледь не лежать на траві. На них стільки стиглих крупних ягід. Тітки їх не чіпають, лишають для  малої Каті.  Це ж вони її виглядають.  Катя стоїть на схилі балки і махає їм рукою. Вони дивляться на неї і сміються. І літо дивиться. Але літо не сміється, воно дивиться серйозно, мов не вірить: як це – така мала, а вже зважилася в таку далеку, нелегку дорогу?! Катя спускається вниз на самісіньке дно яру, тепер тіткам її не видно. Ото вони налякалися! А їй не страшно. Це тітки її не бачать, а літо бачить. Тож вона йде впевнено і  весело, хай літо бачить, яка вона бойка дівчинка…

Настя  з осторогою поглядає на стару, чи все з нею гаразд? Здається повіки тремтять, дихає, ніби аж трохи всміхається, мабуть задрімала…