Леонід УШКАЛОВ. ХВИЛЬОВИЙ І К °: ЗУСТРІЧ З ЄВРОПОЮ (До дня народження письменника)

Наприкінці передмови до своїх «Думок проти течії», виданих у Харкові 1926 року, Микола Хвильовий, звертаючись до читача, казав: «І коли ти переконаєшся, що ми в основному стоїмо на правдивому шляху, – неси наші мислі в найглухіші закутки республіки і всюди підтримуй нас. Тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу “хохландію” на великий історичний тракт». Пройде п’ятдесят років. У 1976-му я стану студентом Харківського університету. У 1993-му в Харкові побачить світ моя перша книжка – «Нариси з філософії Григорія Сковороди». А в серпні–вересні 1994-го автор інших «Думок проти течії», виданих у Ной Ульмі 1949 року, вихованець Харківського університету й переконаний «хвильовіст» Юрій Шевельов напише з Нью-Йорка Олексі Ізарському: «А бувають усе-таки добрі речі з хохландії. От книжечка Ушкалова про Сковороду. Їй-бо добре!.. Я робив висновки з мови й стилю, він з філософії, а виходить майже на те саме»… Шевельовська «хохландія» – це, ясна річ, відлуння «хохландії» Хвильового. А що таке «великий історичний тракт», на який рано чи пізно має вийти моя Вітчизна? «Європа», – казав Хвильовий. А що таке «Європа» Хвильового й К°, потрактована не в безплотному світі ідей, а у світі речей, візуальних образів, звуків, запахів, дотиків? Що таке «Європа» як насолода, сум, страх, ностальгія, радість, бентежність, еротика?.. Спробуймо поміркувати над цим питанням. Але спершу – епіграф:

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю…

Наталка Білоцерківець

Європа, Європа, Європа… На зламі ХІХ–ХХ століть ідея «європеїзації» стає в нас дуже приваблива, я б навіть сказав, «солодка», передовсім для молодої української міської інтелігенції. Звідки ж ця молодь знала про Європу? Надаймо слово Юрієві Смоличу. «Про Європу, – каже він, – ми знали з підручників географії досить докладно: фабрики і заводи Лондона та Бірмінгама, класичні багатства Рима, романтика Парижа, а в Брюсселі чи Амстердамі навіть тротуари миють щоденно милом. Крім того, ми чимало читали перекладної іноземної літератури: Золя, Бальзак, Мопассан; Діккенс і Велс; трохи знали Шекспіра і Шіллера, Гете і Метерлінка. Все це також була Європа». І ця «літературна Європа» була для багатьох ледь не культовою. Ось для прикладу улюблені автори Валер’яна Поліщука, що їх він називає в автобіографії 1924 року «Дороги моїх днів»: Аркос, Бехер, Вергарн, Верфель, Вільдрак, Вітмен, Газенклевер, Гільбо, Жув, Дюамель, Мартен, Ромен… А трохи згодом, у 1929 році, Юрій Яновський напише: «Коли я читаю книжку і хочу її оцінити, я питаю в себе: “Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь?”» І які ж книжки Яновський узяв би в цю «далеку путь»? Ось вони: «Батуала» Марана, «Кола-Брюньйон» Роллана, «Фома-ягня» Фарера, «Перемога» Конрада, «Джунглі» Кіплінга.

Утім, про Європу це покоління знало не лише з підручників географії та художніх книжок. «…Годинники “Сіма” і “Дукс”, – продовжує Смолич, – довозились теж з Європи, а в нас ніяких годинників не робили; європейським був і шоколад “Сіу” чи “Тоблер” – а у нас навіть шоколаду не вміли робити; футбольні м’ячі а чи бутси ми діставали також з-за кордону, з Європи. Там у Європі, – це ми чули на одне вухо – прогрес, індустрія і демократія…» «Як же не жадати “Європи” й собі? – вигукує він насамкінець. – Як не піти за гаслом “європеїзації”»? Тим паче що кидали це гасло не раз. «Гасла “європеїзації”, – каже Смолич, – кидали тоді – як відомо, ще до революції – в царині культурного процесу на Україні двоє чи троє: Винниченко – в літературі, Садовський, а тоді Курбас – у театрі». Можна розпочинати ідею «європеїзму» на нашому ґрунті з відозви Миколи Вороного 1901 року. Можна пов’язати її з Драгомановим: у травні 1926-го Влас Чубар казав, що гасло Хвильового «орієнтуватись на “Захід”» далеко не нове – його висував іще Драгоманов. І щоразу це гасло мало свій власний сенс і свої власні джерела. Часом одна «європеїзація» заперечувала іншу. Хіба ж ні, коли Степан Васильченко, який, на думку Агапія Шамрая, посідає особливе місце «серед блискучої плеяди “європейців”, що перші спробували одягти українську літературу в “європейський фрак та циліндр”», із серцем закидав Хвильовому «лакейське замилування бляшаною позолотою [європейської] культури і хамське відношення до свого, рідного»? Зрештою, на божевільно-потужній хвилі революції «європеїзація» могла здаватись «обмеженою і рабською» (саме так характеризує її прокламація «Аванґарду» 1928 року). «Ні» «європеїзації»! «Дайош» планетарність! Так, як у памфлеті Михайля Семенка «Європа й ми», написаному в Берліні 17 січня 1929 року: «Капіталізм і Європа – це одно. / Не дарма всі герої з Азії пробивали в Європу вікно, / разом з: / зачісками, / перуками, / камзолами, / сюртуками, / фраками, / смокінгами, / капелюхами, / комірцями, / запонками, / штиблетами / й ін. / й ін. / й ін., / разом з: / пароплавами, / залізницями, / машинами, / каналізацією, / архітектурою, / електрикою, / мартенами, / кранами, / автомобілями, / аеропланами, / радіо / й ін. / разом з буржуазною цивілізацією, комфортом і шезлонгами / пробивалися нестримними потоками / по всій кулі земній / європейські моди, звички й ідеології». І далі: «Європа – не Париж і не Лондон тільки, / вона насуває фронтом цілим / із своїх стародавніх / надр, / і європейська техніка, і європейська екзотика – / йдуть назустріч вам і / нам. / Європа – це вся / земля. / Думка всесвітня / одна, / одна на світі економіка, / один / усесвітній шлях: / на океанах і на / континентах, / у преріях, джунглях / і на українських / степах». А далі – як на мене – прямий випад проти Хвильового: «І ми будуємо соціалізм на засадах: / машинізації, / урбанізації, / електрифікації, / раціоналізації, / ми не проти залізниць і не проти / радіо, / але нам непотрібний / європейсько-краваточний / буржуазно-галантерейний / психологічний / дух». Навряд чи він справедливий. Досить прочитати шкіц Хвильового «…Прелюдія», щоб пересвідчитись: йому теж було затісно в Європі, його фантазія теж набувала планетарно-космічного розгону.

Але я повторю своє запитання: що таке «Європа» Хвильового й К°, потрактована не в безплотному світі ідей, а у світі речей, візуальних образів, звуків, запахів, дотиків? Що таке «Європа» як насолода, сум, страх, ностальгія, радість, бентежність, еротика?..

Історики літератури писали про це мало. Я можу пригадати хіба що статтю 1992 року мого давнього друга Миколи Сулими «Поїдеш далеко, побачиш багато…», присвячену темі закордону в нашій літературі 1920-х років, та ще статтю Олесі Омельчук 2009 року «Український претекст Жака Дерріда, або літературне пілігримство 1920-х». Так ось, Сулима, на мою думку, цілком слушно стверджує, що образ закордону (найперше Заходу) у творчості наших тогочасних авторів проходив у своєму розвитку два етапи: «допоїздковий» і «поїздковий». До 1927 року «у нашій літературі панівним є уявний закордон, оскільки твори, присвячені йому, писалися письменниками, які самі за кордоном не були». А невдовзі після завершення «великої літературної дискусії» «багато українських тогочасних поетів, прозаїків, драматургів дістали змогу на власні очі побачити “психологічну” Європу…» Починається другий «етап в освоєнні теми закордону». Ясна річ, як і всяка схема, такий поділ умовний. Чимало наших митців і до 1927 року бачили Захід на власні очі, жили там тривалий час або й постійно: Архипенко, Ірчан, Довженко, Меллер… Останній, коли вірити Смоличеві, ще студентом об’їхав на велосипеді ледь не всю Європу. Зрештою, можна цікаво й глибоко писати про щось ніколи тобою не бачене. Казав же Хвильовий у «Думках проти течії»: «Про Америку можна говорити й не будучи в Америці». Звісно. Наприклад, сам він ніколи не бачив на власні очі ані Англії, ані британських колоній. Але згадаймо перші рядки «Вступної новели», що ними розпочинає своє знайомство із Хвильовим кожен, хто читає нині його твори: «Вчора в “Седі” безумствувала Ужвій, і “Березіль” давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ – густий, запашний і надзвичайно теплий». «Седі» – то «Дощ» Сомерсета Моема, знаний українському читачеві в прекрасному перекладі Майка Йогансена під назвою «Седі (Злива)». Він був поставлений на сцені «Березоля» Володимиром Інкіжиновим. Прем’єра спектаклю відбулася 23 листопада 1926 року, і головну роль у ньому виконувала Наталя Ужвій. Словом, образ тропічної зливи навіяв Хвильовому «Дощ» Моема. Мабуть, фантазія письменника примхливо поєднала знані всіма англійські дощі з тропічними дощами британських колоній і надала нашій слобожанській зливі розкішних екзотичних барв, перетворивши її на справжню осанну життю.

Можна, не виїжджаючи з Харкова, знати всі перипетії сучасного життя на Заході, зокрема літературні новини. Як? Дуже просто. Берете перше число «Вапліте» й читаєте нарис Віктора Сержа (Кибальчича) «Ідеологічний стан новітньої французької літератури». Особливу увагу автор приділяє тут творчості «лівих» митців, найперше сюрреалістів: Андре Бретон, Луї Арагон, Філіпп Супо, Поль Елюар, Робер Дено, Жорж Малькін, Макс Моріс, Роже Вітла, Рене Гревель, Мішель Лейрі, Жан Пільон, Жорж Лімбур… А в другому числі «Вапліте» є цікавий матеріал Олександра Гатова «Мистецький Париж», а ще рубрика «Літературний закордон», де подані новини літератури з Італії, Іспанії, Німеччини, Швеції й Чехословаччини. У третьому числі журналу в рубриці «Закордонна хроніка» подані новини літератур Франції, Іспанії, Данії, Англії. Чимало цікавої інформації про Захід читач міг знайти й на сторінках журналів «Глобус» і «Всесвіт». Ясна річ, можна було іронічно зауважити, як те зробив 1927 року Семенко в журналі «Бумеранг»: ми багато говоримо про Європу, не мавши навіть чогось схожого на «Всемирный следопыт», «30 дней», «Современный Запад» чи «Всемирная литература». Та вже наступного року, ніби у відповідь на цю іронію, з’явиться пречудовий «Універсальний журнал» (УЖ), це «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи», наш «мегезін», бо його редакція підкреслювала, що він «видається по типу найкращих закордонних». Саме тут Майк Йогансен зробив серію блискучих оглядів зарубіжної преси. Йогансен узагалі любив читати західну періодику – і журнали, і газети, за що йому не раз допікали «ідеологічно витримані» літератори на зразок Бориса Коваленка. Пригадаймо пародію Олекси Влизька на такі закиди. Вона називається «Підхід до банана діалектично». Мов, дехто каже: коли ти їси банан – це ідеологічна помилка, бо банани вирощують у британських колоніях; коли ти любиш західну моду – це теж погано, а заклик «Дайош Європу!» – ще гірше. І далі – про Йогансена, згідно з «діалектикою» Коваленка: «А там / через тиждень / читаєш «Таймс», – / знаєш, / що – яма, /  а що – Ямайка, / ол райт, / вери вел, / гуд бай, / годдамс, / гульк, – / і зробився / з Михайла / Майком…» Це – прозорий натяк на Йогансенів огляд газети «The Times» у листопадовому числі «УЖа» за 1928 рік.

         І як же Йогансен робив огляд «Таймсу»? Спершу – загальний образ цього «джентльмена в циліндрі і фракові», зокрема іронічне зауваження щодо його неабиякого обсягу. Мовляв, «щоб прочитати весь нумер Таймсу, всі ці двадцять два аркуші друкованого тексту, треба сидіти цілий день зрання до вечора. Гоголівському Петрушці (коли б він знав англійський язик) одного нумера Таймсу вистачило б на півроку постійного читання». Словом, навряд чи хто читає цю щоденну газету поспіль. А далі – огляд оголошень, «строката побутова суміш». Наприклад, «об’яви клубів для бриджа, шахів, просто клубів, тенісних клубів, клубів для розгадування загадок (єсть і такі), клубів для танців… У собачім відділі, що буде нижче, є шестимісячні курси для молодих міс, де їх навчають на собачих няньок і видають у цьому сертифікати». А потім таке: «Загублено малакський ціпок і міховий комір, іспанець береться навчити вас іспанської мови, доктор літератури сподівається, що яка-небудь гуманна, добросердна особа згодиться позичити йому п’ятсот карбованців (він потрапив у скруту, бо жінці його довелося робити операцію), леді (жінка районового судді) рекомендує всім матерям віддавати дочок у таку-то школу…» Оглядач уже трохи втомився від оцього розмаїття заможного побуту. «Пропустімо, – каже він, – лекції верхової їзди, танців, ярмарок квітів, величезний розділ колекціонерських об’яв, знову танці (танго за три лекції!), меблі, піанофорте, партнерів для фірм і перейдімо до довжелезної низки собачих об’яв. Проминемо й тут сімох братів такої-то породи, веселих і життєрадісних, що продаються гуртом і нарізно, хортів, сеттерів, пекинських мініатюрних псів, фокстер’єрів, що в них шерсть як дріт, таксу, що її продають дешево, якщо тільки трапиться хороша собаколюбна, гуманна сім’я, і перейдімо до собачих готелів…» Це була всього лише перша сторінка газети. «Друга сторінка Таймсу – це пароплавні компанії, екскурсійні фірми, готелі. Це сторінка туриста. Треба сказати, що туристам живеться в Англії здорово. Можна за відносно невеликі гроші поїхати куди завгодно. Англійці, приміром, їздять у Париж  на weekend (кінець тижня, як от харківський робітник їздить на суботу й неділю рибалити на Дінець)». А далі оголошення про різні послуги: «Досвідчена леді приймає гостей у делікатних справах. Уважне трактування. За містом». Це, – каже Йогансен, – я так думаю, мабуть, аборти». Далі: «Куховарки, покоївки, генерал-шефи (пишеться просто Generals), няньки, садівники, шофери. Якась місіс хоче мати няньку для своєї дитини, що могла б замітати в хаті й витирати пил, декілька сімей спеціально хотіли б мати подружжя – кухаря й покоївку, або шофера й куховарку, очевидно, щоб уникнути прислуги з любов’ю». І це ще далеко не все. «Обминемо, – каже оглядач, – спортивні новини, перегони, поло, гокей, біга, водний спорт, голф, лавн-тенніс, рагбі-футбол, норсерн-юніон-футбол, асосіейшен-футбол (це той, що й у нас), бокс, крикет, фехтування на флоретах, фехтування на еспадронах, фехтування на рапірах, полювання з рушниці, полювання на лиса з хортами верхи (це в англійців зветься “благородне полювання”), атлетику всяких категорій». «Проминемо й того шановного виноторговця, що роз’яснює шановній публіці про виноградні вина англійського виробу…» Далі – про всілякі події. «От, приміром, автомобільна катастрофа. Вікарій Н’ю Мілза («Нових Млинів», коли ваша ласка), керуючи автомобілем, налетів на мотоцикліста м-ра Мартіна і роздушив його. Дружина покійного мотоцикліста тепер позиває спортивного попа, якому, до речі, не більше й не менше як сімдесят років. Здається, що духовний автомобіліст має заплатити вдові п’ятдесят тисяч карбованців». А далі – літературні новини, серед яких і ось така: «Дружина покійного Артура Маркгема пожертвувала капітал, проценти з якого щороку служать премією за найкращий літературний твір. Це, звичайне діло, нікого не здивує. Але от кандидати на премію мають бути або вугільні шахтарі, або ті, хто був раніше вугільним шахтарем в Англії, Шотландії та Велсі і тепер не працюють як інваліди. Про кого ж пишуть шахтарі Англії, Шотландії та Велса на приз Артура Маркгема? На цей рік їм дано таку тему: “Чоловіки й жінки в Шекспіра як прояв національного характеру”. Екзаменатори з Шефілдського університету прирікатимуть премії». Ось такий «Таймс», цей «колективний голос парикмахерів, перів, полковників, промисловців і піжонів». Нарешті, фінальний акорд, а власне – «психічний портрет» цієї «людини-юрби», запозичений з новели Едгара По, що так і називається «Людина юрби» (Йогансен зробив чудовий її переклад): «В моїй уяві постали поплутані і парадоксальні думки про велику розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, яхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах – страшний непереможний одчай».

         Як на мене, висновок надто вже похмуро-апокаліптичний. Може, він видається таким украй похмурим іще й тому, що явно контрастує з поданою попереду барвистою сумішкою звичайних житейських клопотів, розваг, пригод, що на них багате-пребагате заможне розмірене життя Заходу, життя, про яке український читач міг хіба мріяти. Може, якраз українського читача охоплював отой «непереможний одчай», коли він читав Йогансенів огляд «Таймсу» або «Дейлі Ньюз». Чи не охоплював «одчай», скажімо, звичайну дівчину, яка з усієї косметики знала хіба що іронічно змальовані Гордієнком у повісті «Автомат» крем-відбілювач «Метаморфоза» й пудру «Букет моей бабушки», коли вона, услід за Йогансеном, читала в «Дейлі Ньюз» ось таку рекламу: «Два знамениті креми Понд’а! Дев’яносто знаменитих актрис без примусу і без плати своїми підписами на першій сторінці Daily News засвідчили, що це найкращий крем у світі! Креми Понд’а для очищення, зм’ягчення, годування, захисту, прикраси, для накладання пудри, для відмолодження, чистоти, аромату! Наукове обґрунтовання кремів Понд’а! Туби і банки, що в них продаються креми Понд’а!» Та ще більший «одчай» міг охопити її, коли вона читала в березневому числі «УЖа» за 1929 рік нарис про сучасну європейську й американську жіночу моду: про те, що повсякденне вбрання жінки стає дедалі простішим і зручнішим, тимчасом як її вечірнє вбрання – дедалі химернішим, вишуканішим і епатажнішим. А далі – розмова про декольте, діаманти, пластичну хірургію…

А освіченого чоловіка-українця міг охопити той самий «одчай», коли він читав Йогансенів огляд французького офіціозу «Le Temps», зокрема статті «Вісімнадцяте століття і ми». «Стаття ця, – пише Йогансен, – про “ідеали людства” на протязі різних віків. У тринадцятім столітті, мовляв, ідеалом людини був лицар (shevalier), у вісімнадцятім світська людина (du monde), а тепер виробляється ідеал атлета, що законився в англо-саксонців (а перші два ідеали людству подарували французи)». Нас тут і близько нема – західні ідеали нас не стосуються. Ясна річ, Йогансен каже про це іронічно, але в його іронії бринить якийсь сум. До речі, Йогансен моделює ситуацію, коли газету «Le Temps» читають двоє: він сам, «український пролетарський письменник», і заможний французький буржуа: «Ми починаємо читати вкупі з вельмишановним. Незважаючи на всю різницю між високошановним, вельмиповажним урядовцем і зовсім невідомим навіть у своїй соціалістичній батьківщині пролетарським письменником, ми обоє, він у своїм волоського горіху кабінеті і я у кімнаті, де є тільки диктові стіни, книжки і рушниця, почуваємо, що стара баба [«Le Temps»] задовго жує резину цитат. Вельмишановний хотів би побільше убивств, я хотів би побільше ідей…» А прочитавши останню – рекламну – сторінку «Le Temps», Йогансен робить висновок, що Західна Європа стрімко американізується. Про це красномовно свідчить, наприклад, те, що у Франції з’явилася «нова категорія видовищ і слуховищ, і зветься вона “Music-halls”. Так і надруковано, і слово це ні на йоту не галізовано. Виступають там найбільше негри з американськими псевдонімами. Є одна тільки автомобільна реклама і та фірми “Гочкіс”. Спортивні клуби взиваються “Auto cars”, “Sporting-Clubs” так і далі. В спискові готелів є і французькі назви, але більша половина їх така: Ambassador, Baltimore, Brighton, California… Уся сторінка об’яв дзвенить доларом». Чому так відбувається? На це питання Йогансен пробує відповісти в огляді американського офіціозу «Washington Post». «Не одкриваючи ніякої америки, – пише він, – можна сказати, що в Америці зараз центр світового капіталізму, а не в Європі, що була тим центром ще так недавно. Європейська техніка, психологічна Європа, європейська матеріальна культура починають уже бреніти й звучати як “дамаська сталь”, “східна орієнтальна розкіш”, “арабський кінь” і “шведські сірники”. Усе це “бувше”, і європейську техніку не можна так само рівняти до американської, як не можна рівняти прекрасну про свій час дамаську сталь… із новітньою адамантною неіржавілою тигельною сталлю». Це стосується, каже Йогансен, і західної преси. На його думку, «європейська сучасна преса уже цілком залежить од американської, це її слаба і несмілива подоба. Сама вже геніальна думка, що всяку газету можна купити, як і всяку іншу крамницю, належить американцям, і от Оскар Вайдл дивується: “я знав, що всі журналісти продажні, але я ніяк не гадав, що більшість із них так дешево коштує”». А переказавши зміст одного номера «Washington Post», Йогансен резюмує: «Washington Post це невеличка (18–20 сторінок) офіціальна й стримана газета. Спорт займає в ній усього тільки три сторінки, біржа чотири і об’яви – чотири. Це, так би мовити, газета скромна і поважна, як на американську. Читач легко може собі уявити, що робиться хоча б у New Jork Times – сорок чотири сторінки дрібного тексту. Скільки там спорту, скільки там реклами, скільки там убивств, скільки там заручень, скільки там автомобільних катастроф, скільки там віскі, скільки там наркотиків…»

         Та, попри всю цю найдокладнішу інформацію, «небачений» закордон для звичайної української людини, яка жила в умовах «нового», тобто «революційного», побуту 1920-х років, залишався чимось недосяжно далеким і нереальним, мов сон. Що таке «Європа» хоч би для студента Ніженського інституту народної освіти кінця 1920-х Івана Кошелівця? Чистої води екзотика. Саме ця «екзотика, мова людини з іншого, ніж наш, світу» так вабила його в лекціях блискучого історика літератури Володимира Рєзанова, який міг розповісти «про життя в Парижі, куди він їздив слухати курс лекцій професора Сорбонни Лансона, або про подорож на батьківщину Жанни д’Арк». У цьому сенсі студенти Рєзанова мало чим відрізнялися від робітників Сталінського металургійного заводу, які 13 квітня 1929 року під час зустрічі з футуристами просили Семенка розповісти про свої враження від поїздки до Німеччини, і Семенко, як сказано в липневому числі «Нової ґенерації» за цей-таки рік, «коротко розповів про Берлін, про темп життя, про німецьку індустрію, про робітничі райони Веддінгу, Найкельну [Neukölln], про величезний порт Гамбург, про німецьких пролетарських письменників, з якими особисто бачився…» Закордон узагалі був екзотикою. Ось що писав, наприклад, Сергій Войнілович 1929 року в «Теорії екструкції»: «Чужий побут, дивна обстановка далеких країн, незвичні пейзажі й потвори – взагалі все те, чого в нас немає, що в великій мірі відрізняється від звичного для нас оточення. Отже, не тільки Схід або Південь будуть екзотичними для нас, але й Західна Європа – Берліни, Парижі й Відні теж для нас чималою мірою екзотичні». Ясна річ, образ закордону-екзотики і в тогочасних студентів, і в робітників, і в будь-кого іншого формували не лише газети, журнали або чужі розповіді, але й кінострічки на зразок Довженкової «Сумки дипкур’єра» та навіть «жорстокі романси», як-от улюблена пісенька Хвильового «Шумит ночной Марсель…»: «Шумит ночной Марсель / В притоне “Трех бродяг”, / Там пьют матросы эль, / А девушки с мужчинами жуют табак…» Словом, закордон – це екзотика, пригоди, насолоди, багатство, рай. Мені здається, цей образ був досить важливим складником тогочасних настроїв. «Там, мовляв, не життя, а шик і / комфорт, / “там за 300 карбованців – форд. / Словом, там не країна – рай”. / Що й казати. / “10 доларів в день – чорноробам / платня – / кажуть, це 100 рублів щодня”». Я навів рядки з поезії Юрія Палійчука 1930 року «Процвітання», де іронічно переказані розмови про те, як гарно жити в Америці. А для кого були характерні ці настрої? Для дуже різних людей. Ось, скажімо, Катерина Гащенко – перша дружина Хвильового. Коли Хвильовий стрів цю вродливу блакитнооку білявку, їй було всього дев’ятнадцять. Вона добре знала французьку мову, читаючи в оригіналі Франса, Роллана, Ампа, декламувала по-французьки свого улюбленця Бодлера. А ще, як писав Григорій Костюк, «мріяла про далекий європейський світ, зокрема про Париж, де конче хотіла побувати, щоб удосконалити знання мови». Ніколи не повірю, що Катруся Гащенко мріяла побувати в Парижі лише для того, щоб краще опанувати французьку мову. Париж – це «столиця світу». А хто ж не мріє побувати в столиці, відчути її запахи, побачити її кольори, одягти її вбрання, скуштувати її страви й напої, жити її стилем і ритмом. Париж – це просто твоя мрія. Це те, про що писав 1920 року Максим Рильський у своїй «Синій далечіні»: «Ти випив самогону з кварти / І біля діжки в бруду спиш, / А там десь – голуби, мансарди, / Поети, сонце і Париж!» У 1926 році Аркадій Любченко в листі до Хвильового назве Рильського за ці рядки «милим провансальцем». Можна й узагалі презирливо скривити губи, мовляв, ох уже мені ці «мрії Прилук про Париж» (слова Євгена Плужника з поезії 1924 року «Європа»). Можна спробувати й руйнувати цю візію, як те робив Олекса Влизько у збірці «Hoch, Deutschland!» Принаймні Петро Мельник у своїй статті 1930 року «Функціональний вірш» писав, що актуальність цієї збірки «полягає в нещадному руйнуванні обивательських уявлень про Захід як про “страну чудес”». Та руйнуй, не руйнуй, а Париж, Берлін чи Відень так і залишаться метоніміями ілюзорної, нездійсненної, але такої зрозумілої жаги повноти буття, спроби вирватися з обіймів екзистенційної порожнечі, зникомої плоті, темного боку життя, усілякого житейського бруду. Залишаться тим бажанням, що про нього казала хрещена мати Олени Теліги Зінаїда Гіппіус, виходячи на естраду з крилами янгола: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете». Те, чого немає на світі, – ось що таке Париж, ось що таке Європа.

         А хіба у Хвильового було якось інакше? Ні. Ще в 1933 році Дмитро Донцов зауважив: «Хвильовий від часу, як зачав писати, зраджував потяг до тої вимріяної й далекої Європи, до Іспанії, яка була його “весняною думкою”». Так, Хвильовий дуже любив Іспанію. Чому? Тому, відповідав він в «Арабесках», «що вона далеко, тому що я фантаст». Звісно, фантаст. Та ще й невиправний Дон Кіхот. Недаром Іван Дніпровський у своєму пречудовому «Портреті м’ятежника» називає Хвильового не інакше як «наш прекрасний іспанець», «азіатський іспанець», «наш найменший іспанець Дон Квізадо». «Жан Кассу, – продовжував Донцов, – звіряється: “Люблю Іспанію, бо вона продукує маніяків. Вона – резервуар пристрасних індивідуальностей”… За те любив її й Хвильовий…» Певна річ. Але Кассу народився неподалік Більбао, тож його любов до Іспанії – це любов до рідного краю. А Хвильовий народився в Тростянці, і його любов до Іспанії – це любов до того, чого немає на світі. Хтось може заперечити, мовляв, жага свободи ріднить українців з іспанцями. Називав же Леопольд фон Захер-Мазох українську жінку «іспанкою Сходу», маючи на думці характерну для неї інстинктивну жагу свободи. Це правда. Та Хвильовому було замало пристрасті в реальному житті. Звідси його любов до далекої Іспанії. Такою самою була і його любов до Франції. Пам’ятаєте «Лілюлі»? «Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни». І далі: «…Чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції». Захід – міраж, сон, візія – не більше. Та й свою рідну Україну романтик Хвильовий ніжно любив в образі «голубої Савої». «Назва, – як зауважив Іван Кошелівець, – сама з себе безглузда, але в контексті романтика хвилює кожного, хто Савої ніколи не бачив». Саме так: небаченість і загоризонтність – це найголовніші риси хвильовістського образу Європи.

         Я аж ніяк не хочу сказати, що Європа була для Хвильового недосяжна. Він належав до еліти, а для неї закордон був цілком реальною річчю. Узяти для прикладу таку житейську прозу, як медичні послуги. Саме в Європі лікувалися тоді і нарком освіти Микола Скрипник (йому навіть дорікнув за це Кость Гулий під час червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 року), і наші письменники. Так, у червні–липні 1928 року Остап Вишня лікував дванадцятипалу кишку в санаторії «Haus Eibenhof» неподалік Берліна, у серпні 1929 року Юліан Шпол зробив у Берліні операцію на оці, а наприкінці серпня чи на початку вересня їздив на п’ять днів до знаменитого морського курорту Герінгсдорф на Північне море (це був реабілітаційний курс після операції). На початку 1929 року Михайль Семенко возив із собою до Берліна глухого Олексу Влизька, щоб показати його тамтешнім лікарям. Та й Хвильовий їздив за кордон лікувати туберкульоз. Якщо вірити Аркадієві Любченку, цю поїздку зорганізувала йому Раїса Азарх, яка мала зв’язки у вищих партійних і державних колах УСРР. Так чи інакше, 6 грудня 1927 року Хвильовий разом із дружиною та донькою виїхав із Харкова до Відня, а повернувся назад 27 березня 1928 року. Навряд чи те лікування дало належний ефект. Принаймні 7 лютого 1928 року Хвильовий писав із Відня Юліанові Шполу: «…З поїздки моєї і справді виходить єрунда. Я ж думав – пам’ятаєте нашу розмову? – пробути тут мінімум 1–2 роки, а тепер виходить така “планида”, що хоч зараз їдь до Харкова. Лікуватися я не можу, не здібний, це констатував і лікар. Не тому не можу, що я не йду під вивіску санаторія (мій пансіон – той же санаторій, бо кращого місця по клімату найти в Австрії не можна; в кількох кроках від мене санаторій, що в ньому лікувався небіжчик Йоффе. І режим я також маю санаторійний), а тому що мене з’їдають думки про “ваплітян”, про першу Кулішову “сивину” (він мені про неї писав) і т. д.». Дуже промовиста тут згадка про революціонера й дипломата Адольфа Йоффе, який застрелився 16 листопада 1927 року, кажуть, тому, що не мав коштів на лікування у Відні, бо це лікування було надзвичайно дороге. Не знаю, скільки треба було мати валюти, щоб їхати на лікування до Відня з дружиною і донькою на 1–2 роки, але, ясна річ, немало. І це при тому, що люди в Україні жили вкрай бідно, щоб не сказати, злиденно, десь так, як у занотованому Кошелівцем віршику часів першої «п’ятирічки»: «Срака гола, штани в клєтку, / Виполняєм п’ятилєтку». Хвильовий не міг цього не бачити. Недаром герой «Вальдшнепів» Дмитрій Карамазов, відпочиваючи на курорті, риторично питає: «Чому ми… не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться…?» А трохи далі лінгвіст Вовчик каже, що місцеві мешканці дивляться на них – відпочивальників – зі злістю, мов на яких панів. На те Карамазов відповідає: ці «дикуни» мають право злитись, «бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани».

         Привілеєм «панів», зокрема письменників, були й поїздки за кордон. Саме для них закордонний паспорт був предметом заздрощів. Іван Мондок згадував, як одного разу, побачивши англійський паспорт, Остап Вишня вигукнув: «За цей паспорт я віддав би півжиття, оскільки з ним можна кататися по всьому світу». А журналіст Павло Ладан, комінтернівський діяч і водночас секретний співробітник резидентури ДПУ СРСР у Німеччині, як свідчив Юліан Шпол, дуже пишався своїм американським паспортом. Для людей з тодішньої еліти поїздка за кордон коштом держави була прикметою заможного життя, ознакою привілейованості. Наведу лише один приклад. У 1929 році актор театру «Березіль» Лесь Подорожній надрукував у «Новій ґенерації» свій протест проти того, що коїлося в театрі. Його обурювало, зокрема, запрошення до «Березоля» Володимира Інкіжинова – постановника «Седі» й «Мікадо». «Коли з гр. Інкіжиновим балакали про дальшу роботу, – каже Подорожній, – то він у процесі балачки – чи забув, де він знаходиться, чи просто відчув, що тут зручний для рвачества ґрунт, прямо якийсь тобі Кльондайк, дійшов до нечуваної наглості й поставив «Березолеві» такі умови… Просто грандіозно: 1) Річна робота, 2) 700 крб. на місяць [актори одержували 70–100 крб.], 3) Поїздка за кордон на державний кошт, 4) Під час його перебування за кордоном – піклування театру чи НКО за його сім’ю, що живе в Москві».

         Та нехай навіть закордон був не проявом «рвачества», а просто місцем роботи, що давало можливість бодай кілька років пожити нормальним життям. Так-так: нормальним людським життям. Згадаймо етюд Хвильового «Зав’язка». Дипломата Криленка відкликали додому, і він у вагоні найвищого класу їде з Берліна до Харкова. «…Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпреє, і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід. І що його з Берліна зовсім одкликано, він тільки зараз гостро відчув». Трохи згодом його співрозмовник Шарко каже: я бачу з вашого обличчя, що «вас зовсім одкликано, і ви цим незадоволені, бо ви любите стару матушку Європу, звикли до неї, і наша Євразія вас трохи коробить…» І ще далі: «…Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг віддавати сну більше того, як припадало йому по встановленому в блокнотові розпису». Це не плоди фантазії. Григорій Коссак свідчив, що Мирослав Ірчан шкодував про свій приїзд в Україну, мовляв, я «звик до європейської та американської буржуазної культури, тісно пов’язаний з нею і за кордоном морально та матеріально почував себе значно краще». Ясна річ, у творах Хвильового можна легко знайти й презирство до розміреного, ситого, заможного, буденного життя. Таке життя для нього – «міщанське». Ось хоч би згадка в «Арабесках» про «англійський бокс, після якого й після літургії (підсмалені очі д’горі) навіть coitus за “розписанням”». Але в тій-таки «Зав’язці» інженер Сердюк, згадуючи свою мандрівку до Шварцвальда, каже: «А я, знаєте, – і він весело зареготав, – знаєте, поїхав колись до Шварцвальда. Це було комічне турне. Хоч як повернусь – все моветон. Німкеня, знаєте, за мною, як за немовлятком, ходить. Це, каже, інженер «рюсь» і робить наголос на «рюсь», мовляв, пробачте йому. Це було так комічно…» А трохи згодом додає, маючи на думці цивілізованість німців: «Я, бачите, заздрю цим гомункулам». І оці заздрощі європейцям, які живуть собі нормальним життям, у свідомості того, хто скуштував його принад, запросто могли обертатися на презирство до «свого», «азійського».

Взяти для прикладу хоч би такого непересічного чоловіка, як Євген Касяненко, який був і авіаконструктором, і партійним діячем, і журналістом, і перекладачем, і видавцем. У 1922–1925 роках він працював у торговельній місії УСРР у Німеччині, а крім того, очолював закордонну місію Наркомосу й був редактором українсько-американського видавництва «Космос», що поширювало серед нашої діаспори марксистську літературу. Повернувшись до Харкова, він редагував газету «Вісті ВУЦВК» і журнал «Всесвіт», а ще «прославився» винаходом автоматичної мухобойки – його потім так і називали: Мухобой. Словом, це прообраз Івана Івановича з однойменної повісті Хвильового. Ось нотатка про Касяненка із записника Аркадія Любченка: «Якось ми у нього дома, на його запрошення, вечеряли, чай пили: Хвильовий, Яловий, я. Було дуже нудно і сухо. Його дружина – тип обмеженої жінки, що хизується перебуванням кілька років за кордоном. Сімейка радянських міщан, які трошки понюхали закордону». А ось що каже про Касяненка Юрій Смолич у своїй «Мозаїці»: мовляв, коли той прибув до Харкова з Берліна, то ходив у редакції «Вістей» не інакше як «по-німецькому», тобто «скинувши піджака, світячи підтяжками блакитного кольору». І нарешті, зла сатира на Касяненка під назвою «Горобець», складена, певно, Сосюрою в червні–липні 1926 року. Там є такі рядки: «Для нього ми – йолопи, свині, / ще азіатчина у нас… / Він був два роки у Берліні / і зна два слова: вас іст дас». І далі: «Ідуть колони… Любі братця… / А поруч, гляньте, що за грець… / на закордонній самокатці / везе дитину горобець».

         І ця ущиплива згадка про «закордонну самокатку» виводить нас на ще одну прецікаву тему: закордон – як море дефіцитних і таких жаданих речей. Блискучий іронік Леонід Чернов у своїх «Пригодах професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» подав ось такий реєстр «плодів цивілізації», що їх європейці прихопили із собою, вирушаючи до острів’ян-дикунів: «мишачі пастки, англійська сіль, віскі, емальовані горщики, касторка, парасольки, мозольна рідина, англійські пластери, зубочистки, кишенькові гребінці, американські бритви, образи, хрестики, пудра Коті й губні олівці». А чи не цих самих «плодів цивілізації» шукали на Заході й наші письменники? Згадаймо «закордонні» усмішки Остапа Вишні. Берлін. Ранок. Подорожани хутенько снідають і рушають до музеїв, бо «чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?» Але по дорозі скільки різних вітрин! А в тих вітринах геть усе: валізи, несесери, редикюлі, банани, ананаси, гумові крокодили й жаби, миски, черевики, живі манекени, штучні перли, теракотові гадюки, намисто, електричні лампочки, пальто, чоловічі костюми, бутси, автоматичні пера, блокноти, олівці, годинники, бритви, білизна… І після кожної баченої речі: «О! О! О! О!», «А-а-а-а!», «Треба буде купить!» Ясна річ, поки наші мандрівники «окали» й «акали», музеї зачинились. Зрештою, в одному музеї вони таки побували – у музеї власних прихованих бажань, а може, у музеї власних комплексів. І це не сміх заради сміху. Ось докази. Навесні 1925 року Тичина писав Любченкові з Парижа, що купив його дружині, актрисі Ользі Горській, гриму, та, мовляв, «не знаю, чи такого. Трико… – ніяк не можна при тім моїм становищі, коли я ще мушу брати перекладача. Не купив – хай пробачить Ольга Григорівна». Певно, Горська прохала Тичину купити, крім гриму, ще й жіночі шерстяні в’язані труси, що їх носили під юбкою, а він соромився їх купувати. Але, мабуть, іще більше він боявся шепетівської митниці, бо жіноче трико не є предметом чоловічого туалету. А жінки, як на зло, найчастіше прохали чоловіків привезти з-за кордону саме щось із жіночої білизни, а ще парфуми «L’Origan Coty». Ось хоч би лист Валер’яна Поліщука до дружини Йолі (Олени Конухес) від 31 січня 1925 року: «Да, Йолю, купив тобі цілий флакон Лорігану де Коті і дві пари паризьких шовкових панчох».

         Словом, недарма Семенко, перебуваючи в Берліні, 29 січня 1929 року звернувся «до всіх літератури, мистецтва й науки робітників, що їх НКО чи інші відповідні установи мають відряджати у закордонну поїздку», з ось такою «конкретною пропозицією»: «Я пропоную виробити спеціальний список, / щоб зобов’язував би кожний командировочний писок / обмежити себе кількістю вітрин і торговельними дивами, / щоб поза їх межами ми більше ходили, / щоб ширше бачили й привозили дійсно корисного для соціалізму, а не для здивовування міщан, добра – / щоб не кричали, як папуги, наші міщани європам “ура”. / Тоді за невеличку валюти горку / ми їздили б за кордон усі щороку». То так. Але за два дні до цього Семенко написав «Пісню поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою нар. ком. освіти». І там є ось такі слова: «Виганяє, як матка – плід, Берлін командированого поета / бо він уже витратив всі марки на крам, що замовила перед від’їздом жінка – / йому огидла вже косоока Шпреє, та й / кров од незвичного посту / біжить / кровогоном / надто гінко. / Ах, Берлін, Берлін, місто мікробів, кашлю, нежиті й грипу! / Ах, Берлін, і святкові вітрин принади! / І кафе, і кіно, і рев’ю, і райнгардовський цар Едіп, – у / пролетарському / засумленому серці / скипілися / всі твої універмаги, вертгайми, кадеве і ювелірні склади! / Ах, Берлін, Берлін – чорний Берлін, як каже Семенко, / нудний Берлін, місто безавантурне самогубців, як каже Влизько! / Чи дасть мені ще / Радянська наша влада кохана / долларів! / хоч невеличку жменьку – / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у справжню культуру, європейську, закоханим!» Як бачимо, у «справжній європейській культурі» берлінські універмаги «Wertheim» та «KDW», тобто «Kaufhaus des Westens» (на той час найбільший універмаг у всій Європі), посідають не останнє місце. Хвильовий у цьому сенсі навряд чи відрізнявся від інших. Принаймні 27 березня 1928 року сексот «Літератор» доносив ГПУ, що «Хвильовий повернувся з-за кордону, навантажений сімома валізами й новою друкарською машинкою [певно, то була машинка фірми «Underwood»]. Він і родина одягнені за останньою модою Європи». Про те саме писав і Іван Дніпровський у своєму «Портреті м’ятежника»: «З закордону наш друг повернув у капелюсі, повним денді»…

А що привозили наші письменники із Заходу, крім оцих побутових речей? Те саме, що й інші фахівці, наприклад інженери чи архітектори. Маю на думці «техніку». Ось що писав, зокрема, щойно згаданий Влизько в червневому числі «УЖа» за 1929 рік: «Я теж почав з “емоціально-насичених викінчених речей” свою літературну роботу, але я їхні рештки, оце щойно, й особливо після поїздки до Німеччини – нещадно викорчовую. Бо я не бачив у Німеччині “емоціальних” віршів. Вони нікому не потрібні. Поезія в Європі робить ставку на читача тим, щоб зацікавити його меткою парадоксальністю теми й техніки віршу. Звичайно скажуть, “то розклад бур… і т. д.”, але ж ніхто не скаже, що німецька індустріальна техніка “розклад буржуазії”. Так от – віршова техніка в Європі прекрасна… Моє завдання, значить, таке: – я мушу, користуючись досвідом Заходу у вірші, – застосовувати його тут у нас на хохлацькій Україні». Це ніби ілюстрація до тези Хвильового, висловленої в «Апологетах писаризму»: «В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Пізніше, у січневому числі «Нової ґенерації» за 1929 рік, Дм. Голубенко (збірний псевдонім редакції журналу) прямо пов’яже подорожі за кордон із гаслом «наздогнати й перегнати» Захід. Мовляв, «ми недооцінюємо важливість самих подорожей, недооцінюємо того, що нам треба наздогнати та перегнати соціально-економічний зріст буржуазних країн. А для цього ми повинні більше придивлятися, навіть вивчати їх зріст, а це все можна робити насамперед подорожуючи».

         І однією з перших подорожей українських письменників за кордон була організована «Гартом» та НКО в 1925 році поїздка Валер’яна Поліщука, Тичини й Досвітнього до Чехословаччини, Німеччини та Франції. Дехто надавав цій поїздці трьох «гартян» дуже великого, ледь не символічного, значення. Так, Олександр Дорошкевич казав, що тепер «орієнтація на технічну Європу помічається по всіх галузях нашого життя (переважно економічного)», що «десятки талановитої молоді їдуть на виучку до Німеччини», що не тільки Поліщук, але й Тичина «відбуває своє турне по Європі». Натомість епатажний Семенко в журналі «Бумеранг» коментував цю поїздку знущально: «…Дещо з “європейського по-українськи” вже було предметом експорту, цебто їздило “додому в Європу”, і не тільки якась капела чи там франківський театр, а навіть література (Тичина, обидва… Поліщуки, Досвітній). Про наслідки відомо не тільки нам, а й самим подорожнім. “Дома” вони не залишилися, а, піджавши хвіст, повернулися на Україну». Та навіть дуже виважений Микола Зеров не погодився з оцінкою Дорошкевичем «славетного турне трьох гартян по Європі». Мовляв, «невже таку вагу має ця позверхова “смичка”?.. Що вона могла поширити і поглибити відчування сучасності у Тичини, – припускаю, вірю і з нетерпінням жду від того “цвіту і плоду”. Але що вона нічого не дала нашому авангардному Вал. Поліщукові, це також ясно». Боюсь, що Зеров помилявся. Не взагалі, а стосовно Поліщука й Тичини, бо Тичині це турне дало ще менше, ніж Поліщукові. Згадаймо його подорожній лист до Лідії Папарук: «Колись М. М. Коцюбинський, проїжджаючи Європу, такі листи відтіля слав, такі прекрасні багаті відсвічення своєї-несвоєї європейської душі! Наша подорож одрізняється від подорожі Михайла Михайловича. По-перше, ми не європейці, по-друге, ми перегружуємо других і самі перегружуємось. Так шалено літати по Європі можна тільки заради чогось, заради якоїсь ідеї. У нас та ідея є, і вона вся пожирає нас: і наш час, наші гроші, наші нерви, здоровля. Європа порівнюючи велика. Наш же час і кошти обмежені. Тому ми, не жаліючи себе, стараємось обняти все, що тільки можна… З авто на авто, з трамвая на підземку – ось які ішли в нас дні в Берліні. Не дивно, що ми багато чого просто пропустили, як-от картинні галереї, музеї, оперу і т. д. Не дивно також, що ми за кілька день Берліну схудли всі і тепер днів чотири-п’ять одлежуємось в Празі».

         Отже, Тичина був у Європі, але не бачив її, бо для того, щоб її бачити, треба мати «сродну» Європі душу, таку, яка була, наприклад, у його кумира Михайла Коцюбинського. Тичина цієї «сродності» не мав. А крім того, щоб бачити й розуміти щось, потрібна, сказати б, відстороненість від марноти, оте відчуття повільноплинності й повноти буття, що знайоме кожному з років дитинства. А в Тичини-мандрівника нічого цього не було. До того ж він не дуже ладнав зі своїми супутниками – Поліщуком і Досвітнім. Справа дійшла до того, що в Празі Досвітній і Поліщук покинули Тичину й до Парижа він добирався вже сам. У листі до Аркадія Любченка, написаному в Парижі, Тичина каже: «Тут я потроху одійшов душею, став почувати небо, людей, життя. Ніяка спина і нічий зад (вибачте) не затулюють тут мені цього життя. Я зійшовсь з людьми, художниками, багато побував де, багато попобігав, подумав. І дуже добре зробив, що не написав вам із Берліна чи Праги, бо це був би не лист, а крик». І далі: «Життя Парижа – ой, яке воно широке! Париж я краще взнав, аніж Берлін. Які тут грандіозні площі, який рух і огні вночі!» І ці слова приводять мені на пам’ять рядки з «Вечірніх вулиць» Семенка: «Блимають вечірні вулиці різнобарвними огнями, / сплескує долонями зачудований провінціал: / ах, як красиво!» Правда, це не про Париж, а про Берлін, та справа від того не змінюється. Ані Зеров, ані хто інший так і не дочекались від Тичини «цвіту і плоду» – про Європу він нічого не написав.

         Тим часом у Валер’яна Поліщука є, як на мене, чудесні європейські замальовки. Маю на думці не «Європу на вулкані», а пізніший нарис «На півночі Європи». Ось хоч би зимова Норвегія, вишуканий імпресіоністичний пейзаж з вікна вагона: «Дорога йде все вище й вище. Туман, як вата, на темній лісовій щітці гір. Близько – паморозь по рівній траві опуклих, як груди незайманості, горбочків. Далі, вище – тут ледве помітна сивина в тупій гілчастій щетині ялин і ледве чутний шкляний нальот льодового пороху на шоколадних різочках беріз, що на білій, короткій ніжці скачуть понад пінявою кам’янистою річкою». Чому цей пейзаж такий чуттєвий? Тому що автор не боїться творчості як сублімації лібідо. Хоч він і в житті втілював чимало своїх еротичних фантазій (наприклад, жив у Харкові одразу з двома сестричками), але як багато залишалось їх для літератури! І в цьому мене переконує розділ «Золотокоса фрекен як літературний прийом». Який там прийом! Це суцільна еротика, чи, як тоді казали, «порнографія»: «Ось у сусідньому купе (ІІІ кл.) чудесна, солодка, ніжнотіла фрекен. Вона сидить за газетою… Літ їй зо двадцять і зовсім без гака і навіть без гачечка. Губи так і бризнуть, здається, темною кров’ю (не накрашені), а коли їх фрекен оближе, вони блискають, як чудесні корали темного кольору, що має багато спільного з кольором трохи примерзлих, блискучих ягід шипшини. Губи могли б бути і чуточку менші, кажуть, що це еротичніш, але губи незменшеної форми знаменують завше розум: всі дурні і пташки з маленькими губками. Висока, поставна і повна внутрішньої соковитості, фрекен захопилася зовсім не бульварною газетою… Я стою в коридорі, зиркаючи захоплено впевненим поглядом на фрекен з волоссям зрілої червоноколосої пшениці. Фрекен не може цього не помітити і починає поглядати й собі в коридор. Я не можу одірвати свого погляду, коли хочете, художника. Бо у фрекен справжні, людські соковиті губи, що притягують і живуть. Її ноги спортсменки пружаві і м’які вміру, не випинають м’язів з-під виточеної круглості, захованої в панчохи». Поет певен, що фрекен звернула на нього увагу. «Може, воно й не личило б брати на свій рахунок замисленість соковитої… фрекен, але далебі, крім мене, в коридорі нікого більше не було…, а всі погляди фрекен, що не попадали в газету, як шпаги, стикалися з моїми (я то їх добре бачив) і, вибиті з напрямку моїми вдарами, блакитною сталлю падали вниз на такі самі біло-рожеві рученята з золотою обручкою та зеленим, круглим камінцем у ній. І, прохаю вас, читачу, не заздрити мені, а пожаліти мене. Я гадаю, що в таку хвилину навіть Тантал перестав би хотіти їсти й пити. А ти, червоно-смаглява рідино, що як губку насотала мої м’язи, може, ти заспокоїшся, пригадавши холод чистих снігів, блискучих гір, де застиглий, прозорий простір притишує бурхливий захват, нагадуючи вічний, смертельний холод і спокій. А може, якраз через те саме ти й бурлиш, червоно-смаглява рідино, шукаючи далеких рас і забуваючи чудесну сім’ю, аморальність ласощів і афоризми про те, що навіть води зі всіх криниць нашої безмежно прекрасної планети все одно не перепробуєш».

         Не знаю, чи погодився б зі мною Зеров, що ці замальовки чудесні, але він категорично не погодився з думкою Дорошкевича, що мандрівка трьох «гартян» за кордон – це свідчення нашої європейськості. Якби навіть Поліщук, каже він, і написав про свої подорожі чудову книжку, це не міняє суті справи: «Треба, мабуть, щоб за кордон поїхало не три, а триста представників української літературної громади, щоб поїхали вони не на місяць, а на рік, і на два, і поїхали не “вояжувати”, а вчитися. Як “одна ластівка ще не робить весни”, так і подорож трьох літераторів за кордон ще не порушує нашої культурної провінціальності…» Зрештою, після 1925 року справа таки змінювалась на краще – в Європу вирушало все більше й більше письменників. «Цього року, – сказано в грудневому числі «Гарту» за 1928 рік, – Народний Комісаріат Освіти УСРР відряджає в культурно-наукову командировку за кордон цілий ряд наших видатніших письменників. Уже виїхали до Берліна т. т. Володимир Коряк, Іван Ле, Аркадій Любченко, Олександр Копиленко, В. Поліщук, Валеріан Підмогильний… З Харкова мають виїхати ще т. т. С. Пилипенко та Михайль Семенко. Всі вони їдуть до Західної Європи». Певна річ, не варто сприймати цю інформацію в якомусь надто рожевому світлі – на початок 1929 року в Західній Європі побувало всього 2 % письменників і митців, а під «Західною Європою», як правило, слід розуміти Берлін. Колективний голос «Нової ґенерації» Дм. Голубенко в січневому числі журналу за 1929 рік не без іронії казав: «Коли з вами зустрічається людина й стане вам розповідати, що вона була за кордоном, то не питайте, де саме вона була і відкіля й до куди їхала, це зайве – вона була в Берліні. Помилки не буде – це я вам гарантую. За кордоном було на сьогодні біля 2 % всіх робітників мистецтва та літератури; напевно можна сказати, що решта знають, які на Фрідріхштрасе та Енгельштрасе кафе та кіновітрини і знають навіть далеко більш, ніж про кафе та вітрини Хрещатику, Сумської».

Я б додав, що наші письменники знали в Берліні не лише «кафе та кіновітрини» на Фрідріхштрасе та Енгельштрасе – незгірше знали вони й кабаре на Єгерштрасе. Там вони вивчали «розклад буржуазії». «В Берліні, – писав Остап Вишня, – є улиця, що зветься Jägerstraße. Так от, коли ви годині так о 9–10-й увечері йдете вулицею, то до вас з обох боків підбігають такі прилизані “молоді чоловєкі”, тикають вам у руки листівки й настирливо запрошують зайти іменно до когось із них, бо в них щонайкращі “фрау”. На листівочках тих намальована обов’язково гола жінка у відповідній позі. Ну, от вас уговорили. Йдете. Невеличка зала, заставлена столиками. “Джаз-банда”. Невеличкий поміст для “номерів”. Небагато народу. Кабаретні номери чергуються з музичними. Кабаретні номери – гола жінка усіма сторонами. Гола жінка – одна. Дві голих жінки. Багато одразу голих жінок». Усе тут змальовано дуже реалістично, зі знанням справи. Не маю сумніву, що Вишня бував у кабаре. Зрештою, далі він і сам каже: «Ми сиділи в одному з таких кабаре»…

Та повернімось до поїздки в Європу Хвильового. Цей намір був у нього ще на початку 1924 року. Принаймні десь у цей час він писав Зерову: «В травні (кінці) гадаємо (ціла група) поїхати за кордон: в Берлін, Лондон, Рим і т. д. Можливо, це тільки мрії». Так, це були тільки мрії. Пройде понад рік, і на початку травня 1925-го Хвильовий знову пише Зерову про те, що хоче поїхати в Європу: «Зараз підготовлюю ґрунт для поїздки за кордон. Настрою, між іншим, Європа не зробить: не бачивши, ненавиджу її і уявляю сіренькою нудною плямою». Що означає оця психологічна розколотість, оце прагнення бачити Європу, з одного боку, та нехіть до неї – з другого? Відповідь можна знайти в словах героїні «Сентиментальної історії» Б’янки: «Вісімнадцяти років я вже все знала: знала і глуху провінцію, і столичний рух і навіть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Європа». Європа як «прекрасний цвинтар» – це Достоєвський, а власне, слова Івана Карамазова: «Я хочу в Європу з’їздити, Альошо…; а я ж бо знаю, що поїду лише на цвинтар, але на найдорожчий, найдорожчий цвинтар, ось що. Дорогі там лежать небіжчики, кожен камінь над ними промовляє про гаряче минуле життя, про таку пристрасну віру у свій подвиг, у свою істину, у свою боротьбу й свою науку, що я, наперед знаю, упаду на землю й буду цілувати ці камені й плакати над ними, – в той же час переконаний усім моїм серцем, що все це давно вже цвинтар і не більше того».

Мабуть, із таким самим настроєм Хвильовий вирушав і на лікування за кордон 6 грудня 1927 року. Хоч, зрештою, настрій цей був куди складніший. Непереборне відчуття, що ідеали революції опинилися в «раковині з калом», наступ російського шовінізму, повсякчасні напади в пресі спричинилися до того, що Хвильовий починає сприймати дозвіл виїхати з країни як заслання. «…Чорт його знає, – писав він Шполові 7 лютого 1928 року з Відня, – може, й справді мене “вислали” за кордон. Може, й справді моя хвороба була тільки зачіпкою, може, й справді я вже так осточортів всім вуспо-плужанам, що вони навіть взялися одробити за мене всі ті аванси, які я забрав на лікування». Та й у нього самого зринає думка залишитися в Європі назавжди. Той-таки Шпол свідчив: в одній із розмов Хвильовий «заявив, що вже впевнений, що зробить цей крок і назад не повернеться. Я благав, щоб він мені цього не казав і запевняв його, що лише там на місці він дізнається, що кроку такого він органічно не зможе зробити й обов’язково повернеться. Я доводив йому, що це зараз тут він так думає, а там він переконається, що такого шляху для нього нема й не може бути».

Отже, закордон. Спершу Берлін. Що робить тут Хвильовий? Мабуть, звикає потроху «до комірців і “шляпи”», гуляє з дружиною та донькою вулицями німецької столиці (а подивитись там було на що – так він писав Любченкові 16 грудня 1927 року). Але не тільки це. Якщо вірити довідці ГПУ від 1933 року, у Берліні Хвильовий мав зустрічі з діячами КПЗУ та УВО й говорив з ними про ситуацію в Україні. Зокрема, Ладанові він казав, що «в Україні коїться щось страшне, що держимордівський, великодержавницький дух знахабнів так, як англієць у Китаї, і він готовий покінчити життя самогубством, аби лиш показати, щó тут насправді коїться». А ще, як свідчили Роман Турянський і Петро Стасюк, Хвильовий брав участь у нелегальних нарадах УВО. І це надзвичайно важливо. Коли ми говоримо про сприйняття Європи Хвильовим і К°, то ні на мить не повинні забувати, що йдеться про вічних революціонерів. Позитивні герої Хвильового пройняті якоюсь діонісійською пристрастю, вони просто не годні жити звичайним життям, бо живуть ідеєю «загірної комуни». Згадаймо для прикладу слова комунара-ідеаліста з новели «Юрко»: «…Досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші… Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах хоч на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів…» А що таке психологія людини, яка «родилась для вибухів»? Послухаймо виступ польського письменника й революціонера Бруно Ясенського – автора популярної колись книжки «Я палю Париж», написаної у відповідь на «Я палю Москву» Поля Морана, – на першому з’їзді радянських письменників: «Останні роки мого перебування на Заході я жив у столиці капіталістичної Європи, у Парижі. Я вже був рядовим нашої всесвітньої комуністичної армії, і життя міста-світла, міста мостів, схожих на вигнутих у бігу оленів, та Тріумфальної арки… я бачив знизу, з “висоти” робітничого напівпідвалу. Я ненавидів це місто й цей світ, що змушував одних скніти, як тварин…, а інших гойдав у лакованих гондолах лімузинів… Я ненавидів це місто й цей лад, і червона заграва над нічним Монмартром здавалась мені початком заграви вселенської пожежі. Я працював у лавах моєї партії, виконуючи свою маленьку роботу з повільного руйнування засад цього світу». Роботу з «руйнування засад цього світу» виконували й наші письменники, перебуваючи за кордоном. Їх рухала енергія заперечення. Вони й там були «муралями революції». І це знов-таки робило їх чужинцями в тому світі. Ось як змальовував свій настрій перед виїздом до Берліна Юліан Шпол, якому вже доводилось там бувати: «Я знав, яка нестерпна пустка виникає в душі революційної людини в умовах буржуазно-хамського свинства буржуазної Європи, незважаючи на весь зовнішній блиск і шик, уже за два-три місяці перебування там. Головне там – це майже повна відсутність можливості реалізувати свої революційно-творчі сили. Очевидно, основну роль відіграє незнання мови, чужий побут, непристосованість». Як бачимо, ворожість до світу, бажання зруйнувати його – то не лише наслідок ідеї, а ще й психологічна компенсація мовного бар’єра, незвичного побуту, житейської неприкаяності, потреби конспірації тощо. Опинившись у Берліні, Шпол уже невдовзі впадає у відчай. «…Атмосфера, – каже він, – ставала для мене в Берліні дедалі важчою… Відсутність не тільки політичної роботи, але й роботи взагалі. Остогидла буржуазна буденність берлінського життя… Якась маленька, нічого не варта, дитяча політична гра… Скрізь впадала в око соціальна нерівність і різноманітні життєві побутові явища, що ображали людську гідність, хоча б ті самі написи на дверях – «вхід лише для панства» тощо… Усе це поступово викликало в мене гнітючий, похмурий настрій… Усе це разом породило в душі один крик: “Додому! Назад!”» Шпол не говорить тут про те, що, крім усього іншого, він просто дуже-дуже скучив за своїми найріднішими людьми: дружиною Вовчик-Блакитною й пасербицею Майєю.

А що Хвильовий? Хвильовий десь у другій половині грудня 1927 року покидає Берлін і вирушає до Відня. Тут, на Hochschulstraße (теперішня Gregor-Mendel-Straße), 27, він і житиме аж до свого повернення назад. Правда, за деякими даними, з Відня Хвильовий таємно їздив у Париж, де зустрічався з Ільком Борщаком – видавцем тижневика «Українські вісті», що був органом радянофільської Спілки українських громадян у Франції. Власне кажучи, про це писав сам Борщак 13 червня 1955 року в листі до Юрія Луцького: «Між іншим подаю до вашого відома, що Хвильовий під час перебування у Відні був також в таємний спосіб у Парижі. Я сам дістав йому візу, і він жив у мене». Може, так воно й було – хтозна. Та загалом Хвильовий жив у Відні. Він лікувався. І лікування, певна річ, мало б свої наслідки, якби не гнітючий настрій. Мені здається, у Відні настрій у Хвильового був точнісінько такий самий, як і в Харкові. Про це красномовно свідчать його віденські листи. 28 лютого 1928 року він пише Любченкові веселого листа в стилі інтермедій майбутнього «Літературного ярмарку». Мовляв, «запишіть, дорогий Аркашо, до нашого лексикону ці дві симпатичнія слові – фріштік і трафік… Як бачите, подорож уже дає себе знати і я роблюсь ужасно образованою людиною. Азія з мене цілком вивітрилась, і мене вже в кав’ярнях величають “гером доктором”. Сурйозно!» Але тут-таки – чотири щемливі рядки, дописані червоним олівцем: «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, / туман ховає даль, і Відень посірів. / Але тепер ніхто мене вже не спитає: / чому зійшлись кінці моїх нервових брів?» Це промовляють його ностальгія і самотність. Здавалося б, чого ще треба? Прекрасний медичний догляд, поруч із тобою – твої рідні люди – дружина й донька, чудове європейське місто, спокійне розмірене життя. Але це місто й це життя так і залишаються тобі чужі. Ти ізольований від них і своїми звичками, і мовою (перекладачем-чичероне Хвильового у Відні був студент Віденського університету, а заразом співробітник московського Інституту Маркса й Енгельса Роман Роздольський). Та головне – усі твої думки далеко-далеко звідси, в Україні. Відень, закордон, навіть українська еміграція – для тебе не існують. Ти весь час думаєш і говориш тільки про своє. Андрій Жук у листі до Юрія Луцького від 11 вересня 1961 року передав своє враження від зустрічі з Хвильовим так: «З Хвильовим я справді бачився у Відні і провів з ним кілька годин у розмовах, у присутності студента Роздольського, який звів мене з Хвильовим. Діло було пізнім вечором, в каварні, напроти тої камениці, в якій я мешкаю. …Це побачення сталося на бажання Хвильового, який хотів дістати у мене щось до читання з видань закордонних, зосібна цікавився він «Літ. вісником», і я йому позичив кілька нових чисел цього журналу… Увесь час цього побачення говорив Хвильовий, інформуючи про відносини на Україні на культурному фронті взагалі, зосібна на літературному відтинку, ніби зовсім не цікавлячись тим, як ці справи стояли на еміграції…» Жодної згадки про закордон нема й у листі Хвильового до Шпола, написаному у Відні 7 лютого 1928 року. Це суцільна «лірика», тобто дуже болісна спроба розібратись у самому собі. «Ваш приїзд, – пише Хвильовий, – буде для мене найкращими ліками, бо мій психічний стан і справді не в блискучому порядку, саме психічний, а не фізичний. Чортівщина лізе в голову. (Ви про це, будь ласка, не говоріть нікому). Думаю, чи не краще за все “розплутати клубок” десь під… експресом… І потім піде ще чертовщина – якісь фізії (мать їх перемать) – точнісінько такі, що мали до мого Карамазова. Я, правда, тримаюсь добре, але передчуття мені, Мишуню, таке, що жити мені або 150 років, або дуже-дуже мало. А втім, не звертайте уваги на цю лірику – таке буває з кожним в хвилини занепаду сил». Украй розхитані нерви, думки по суїцид, передчуття близької смерті, жахливі примари, коли тобі здається, що піаніно раптом стає якоюсь волохатою потворою і та потвора лізе до тебе в ліжко…

Тут, у Відні, Хвильовий, кажуть, спалив кінець своїх «Вальдшнепів», а 22 лютого 1928-го написав покаянного листа до редакції газети «Комуніст». «Ця заява, – каже Хвильовий, – є продукт мого психологічного перелому, що назрівав в мене декілька років і що остаточно вивів мене з тупика тільки тут, у Західній Європі. Ті спостереження, які я здобув за кордоном, остаточно переконали мене, що я ввесь час ішов не по тому шляху, по якому я мусив іти як комуніст». А в робочому зведенні ГПУ за цей-таки рік сказано, що на Хвильового сильно вплинув «з негативного боку закордон. Він обурений на пануючий лад, на порядки закордонні, вирішив, що йому треба бути тільки з Радянським Союзом. Зараз пише статті про свої враження закордонного життя». Ніхто тих статей не бачив, і ніде ті враження не друковані. Але одна віденська замальовка у Хвильового таки є. Вона зринає в «Пролозі до книги сто тридцять першої» феєричного «Літературного ярмарку»: «Ах, Відню! Ох, затисячуверстні котеджі біля Альпійських гір! Ух, як ви чудово запахли тим же затисячуверстним запахом! Хіба можна забути вас, вас і тихий голубий Дунай (“тихо-тихо Дунай воду несе”), вас і т. д. і т. п. Хіба можна забути й ці міські сади, де по алеях так просто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами… ця картинна симпатюшка, ця наївна Жанна із Мопассанового “Життя”, ця Наташа Ростова із “Войни і міра”, ця, можна сказати, корінна віденська віденка! Хіба, нарешті, можна забути тягучі пісні цих середньовічних органів з ярмаркового “Пратеру” і химерні вогні над тим же таки “Пратером”?» Ось так, дивлячись на наш Держпром, Хвильовий згадав «прекрасний далекий Відень».

* * *

Колись незабутня Соломія Павличко в книзі «Дискурс модернізму в українській літературі» писала, що Хвильовий «закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи, як напівосвічений варвар, заворожений європейською культурною вищістю й водночас розгублений перед нею». Мабуть, є в цьому частка правди. Але далеко не вся правда. Зустріч Хвильового й К° із Заходом – це зустріч хаосу з космосом, революційного пориву з мірнотою, безберегої романтики з реалізмом… Для Хвильового й К° ця зустріч була трагічна. Вони були приречені скрізь – і в Парижі, і в Відні, і в Берліні, і в Харкові. Але грандіозні тектонічні зрушення ставали ще грандіознішими на тлі прекрасної гармонії, а прекрасна гармонія ставала ще прекраснішою на тлі грандіозних тектонічних зрушень. І без цієї зустрічі годі уявити той неповторний «запах слова», що його мала українська література 1920-х років.