«Хоча і відкрите небо, одначе як важко його досягти»

Харків уже втретє вшанував молодих лауреатів Міжнародної слов’янської поетичної премії.

Вік учасників — до 35 років. Тарасу Шевченку теж було ледь за 30, коли він у поемі “Єретик” писав:  “Тихо  Богу помолюся, // Щоб усі слов’яни стали // Добрими братами, //   І синами сонця правди…” Поки що ми далекі від втілення поетового символу “добрих братів”, які (знову цитую)  “Мир мирові подарують //  І славу вовіки!”

Варто зазначити, що слов’янськими мовами у сучасному світі розмовляє понад 287 мільйонів носіїв. Ці мови є державними у 13-ти країнах Європи.

До премії, започаткованої у нашому місті, долучилися  цього разу літератори шести країн. Голова журі, наш земляк поет Сергій Шелковий написав у передмові до колективного збірника переможців про головне враження від конкурсу рукописів: “Молода слов’янська поезія лунає!” і додав польською: “Młoda słowiańska poezja brzmi!”

Тож ось як звучать рядки переможця — поетеси і літературознавця з Тернополя Наталі Пасічник.

Ти сядеш сам у саморобний човен

і молитви всі ревно прошепочеш

коли весняна передчасна повінь

тебе заглушить на “амінь” і “отче”

і звідкілясь я знаю достеменно

що ти таки забудеш за хвилину

про речі що залишились у мене

і про мовчання вже тобі у спину

а зверху небо — синє і безкрає —

і в ньому видно і без телескопа

короткий ключ наляканої зграї

що вернеться сюди після потопу

і хоч би слово та яке тут слово

лиш темна хвиля вп’яте чи вдесяте

тебе за весла ловить ловить ловить

але ніяк не може упіймати

Що  ж вдалося спіймати в підсумковій книжці конкурсантів мені як перекладачеві опублікованих там польських авторок і просто читачеві?

Склад журі та й самих учасників допомогли розширити дві ніби антагоністичні пори року — весна і осінь. Тільки ж весна була 2015 року  українсько-польською поетичною в Харкові, а осінь того ж року — міжнародним фестивалем під Вроцлавом, на польсько-чеському порубіжжі. Дякуючи  цим подіям, контакти розширилися, а в  журі додалися нові читачі й критики — Вера Копецька з Чехії та Казімєж Бурнат, який у Вроцлаві очолює осередок польських літераторів і організовував обидві згадані зустрічі. Отож журі слов’янської премії  окрім України  уособлювало поезію Болгарії, Польщі, Росії, Сербії та Чехії. Електронне листування спрощувало роботу.

За перемогу вручалося 40 примірників колективної книжки, де головний лауреат опублікував за європейськими мірками фактично міні-збірку. Конкурс передбачає, що такий автор може видрукувати до 40 віршів. Відповідно, наступні сходинки “п’єдесталу пошани” – це 30 і 20 примірників, а в них по стільки ж віршів. Думаю, арифметика зрозуміла і виправдана.

Так, європейці видають дуже тоненько свої верлібри, люблять залишати в рядку по два-три слова і так само, як ми,  нарікають, що  читацьке коло вужчає й вужчає. Отоді допомагає інтернет з різноманітними “Літературними майстернями”, “гуральнями” і навіть “маяками-лятарнями”, як у познанців, а також соціальними мережами з відкритими групами шанувальників  кого й чого завгодно, аби було дотично до літератури.

Повернімося до конкурсу поетів. Так збіглося, що в збірці домінують переможці-жінки. Не тільки лауреати, а й дипломанти. У жіночому царстві є дві досить нерівні добірки дипломантів.  Їх представили російськомовний автор з Латвії Павєл Гуданєц і наш співвітчизник Олексій Юрін. Склалося враження, що для Павла ще “торжествует сладость детства”, бо в тому царстві навіть світло солодке і “размножаются конфеты”. Можливо, ми просто забуваємо – “все просто, как твоя рука в моей руке”?

Рядки Олексія Юріна мені нагадали «Анкети друзів» кінця 70-х років, коли в товсті зошити однокласники вклеювали квіти з 8-березневих листівок і фото улюблених акторів, що теж продавалися в кіосках поштучно і навіть «наборами». Підприємливі кіоскерки заради виконання плану додавали в навантаження до Вячеслава Тихонова і Савелія Крамарова примруженого Леніна. В «Анкетах друзів» були вірші про любов, і якби тоді жив Олексій Юрін, над його рядками сумували б усі наші А, Б і В –  випускні класи:  “Ти, певно прийшла з паралельного виміру, у цьому світі подібні вже вимерли…Гадаю досі: чи були в тебе крила, чи то здалося?” Поетеси ж сучасні не чекають, доки в жіночій  крилатості переконаються чоловіки, бо навчилися помічати  і силу, й слабкість своїх сучасників хоч  з автоматом, хоч з айпадом. “Віра їхня беззахисна, слово тихе, на одному плечі свобода, на іншому — лихо”. Так написала лауреат другої премії львів’янка, яка працює в інтернет-виданні,  Ольга Перехрест.

“Жінки непомірні у добрості”, — констатує інша молода авторка. Диплом третьої премії і  20 збірників з віршами польською мовою та перекладами українською адресовані вроцлавській студентці — майбутньому фармацевту Габріелі Шукшто.

Вона  виловлює деталі повсякдення, щоб назвати їх “Домашня  bossa nowa”. І тоді “скалка порцеляни — стала мелодія домашнього існування. Кожен звук — цеглиною”. А тим двом би, що гризуть кислі яблука, потанцювати б…

Журі вирішило присудити  ще одну третю премію нашій землячці Олені Рибці. Мабуть,  не змогли заперечити її максималізму: “Однак усе, що триває, постає завдяки поетам”.

Чи триватиме конкурс, який втратив взимку 2016 року, вже після підбиття підсумків, матеріальну і духовну підтримку нашого земляка, поета і підприємця Костянтина Савельєва, члена журі і мецената? У збірці його прізвище не в чорній рамці: помер передчасно і раптово не трибунний оратор, а літератор, який пройшов Афган, але про це не нагадував. Не згадувала про це на вечорі вшанування молодих переможців, у віршах яких тепер інша війна, інші асоціації – не «чорні тюльпани», а червоні маки – у віршах і на сукнях. Про цю війну читала в письменницькому клубі Катерина Тягло – дипломантка-киянка, яка приїхала і на підсумковий літературний вечір, і до рідної мами на Харківщину. Мені ж думалося під її читання  про інші дороги, інший молодий гурт.

Літстудійці якогось із років 80-тих вийшли із письменницького клубу після чергового обговорення чийогось рукопису чи щойно виданої дебютної книжки і вирішили ще десь посидіти. Знайшли  підвальчик-кав’ярню  з намальованими на стінах велетенськими метеликами. Здавалося, ще трохи – і вони полетять над нашими головами, над склянками з найдешевшим сухим вином. І тут хтось попросив Костю Савельєва розказати про Афган. Він тихо, але без варіантів відмовився, мовляв, усі й так бачили по телевізору «вертушки», а він на них літав. І все. Дивився перед собою, ніби з розмаху хряснув дверцятами гелікоптера. Ми на землі, з метеликами-мутантами, а він ще трохи й полетить у небо. Ось і відлетів…Залишилися рядки, наприклад, оцей: ««тропка на небо с земли — привычна, понятна, знакома…» Купання в зимовій ріці, улюблена рибалка закінчилися застудою, самолікуванням і отим  безжальним «занадто пізно – медицина безсила». Костянтин Савельєв  писав про смерть, ніби про близький берег:

До последней, обещанной Богом земли
доберусь — как и все — без труда…
Как друзья отплывали, по отмели шли,
словно вброд торопились туда.

Потихоньку в толпе становясь одинок,
привыкаю: на том берегу
и трава зелена, и прохладен песок,
и духмяная радость в стогу.

И когда меня здесь загоняют в углы,
когда смрадом несет из окна,
вспоминаю, что ждут и сдвигают столы,
открывают бутылки вина.

И что стоит гиеновый века оскал,
если встретят на том берегу…
Я, в конце-то концов, почти все написал
и исправить уже не смогу.

             Як задумав голова журі міжнародної слов’янської поетичної  премії Сергій Шелковий, молоді друкуються поряд із членами журі.

Афганський досвід Констянтина Савельєва, його строфи  про війну накладаються на сьогоднішню українську реальність. Окопна правда поза часом.

Здесь звезд золоченых не видят во сне, 

Здесь проще подводят итоги, —

Что звезды, когда остается в цене 

Немногое: руки и ноги. 

Здесь, может быть, завтра нас пуля найдет. 

На землю горячую бросит… 

Танкиста по трапу несут в самолет, 

А сверху патроны выносят.

Перегорнула і  добірку поета із Вроцлава Казімєжа Бурната і знайшла ніби підтвердження власних інтуїтивних здогадів: “Далися мені ключі від багатьох дверей, але вхід незбагненний”. Тож хай у світі, де так багато заплутаного, залишається незбагненна радість від писання, читання і слухання поезії. Бо небо не тільки чужої, а й  власної душі  затулене сутінками і темрявою сучасності. Поезія додає освітлення, часом майже спрацьованого ліхтарика, що пробивається крізь густий осінній дощ своїм  кволим променем,  часом – весняного сонця, тому й заголовок позичила з тексту  дипломантки  міжнародної слов’янської премії, авторки з Польщі Хелени Хамер-Гліщинської: «Хоча і відкрите небо, одначе як важко його досягти».

І. Мироненко