Мисик і ми

Колись нашому класу треба було написати твір на вільну тему про творчість Пушкіна, ще й придумати назву для тих учнівських роздумів.  Ми вже поставили на шкільній сцені  одну з його казок. На репетиціях вчителька випробувала на мені прийом, як виховати  збайдужіння до обставин і оточення: замість дзеркала я брала в руки совок для сміття. Під регіт  інших виконавців ролей  з надією в голосі мала  перепитувати знаряддя для прибирання: “Я ль на свете всех милее?” Репетицію у домашньому завданні я не описувала, але все-таки вплинула  беззахисність дитини, змушеної відтворювати репліку-приказку на очах однокласників, радих  відчути зайвий раз, що вони — абсолютна більшість.  Тож  мій твір був із лаконічною назвою “Я і Пушкін”.  Вчителька-експериментатор навіть похвалила. Пушкін був для малої читачки не живою людиною, з якою хотілося б говорити, а  просто уособленням осені, отієї, що “унылая пора”, але й “очей очарованье”.

Промайнули десятиліття, і  щоб написати про  антологію сучасної поезії харків’ян  та весняний  вечір у письменницькому клубі,  не знаходжу кращої концентрації теми, ніж  поєднання “Мисик і ми”. Саме в такому порядку слів. Презентацію влаштували на тижні, який починався Всесвітнім днем поезії. Вперше його відзначили 21 березня в Парижі,  наприкінці 1990-х років. Там розташована штаб-квартира  ЮНЕСКО. Рішення цієї організації варто процитувати: “Поезія може стати відповіддю на найгостріші і глибокі духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно привернути  до неї якнайширшу громадську увагу. Крім того, Всесвітній День поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, якi відроджують одвічну традицію живого звучного поетичного слова». Ось така розлога  цитата до розповіді про антологію поетів, які зустрічають весну не на Монмартрі, а десь між Козачою Лопанню і Балаклією, Есхаром і Харковом.

         Анотація антології засвідчує, що під однією обкладинкою зібрано  “твори тих харківських авторів, чиї перші кроки в літературі так чи інакше робилися в силовому полі естетики та життєвого прикладу Василя Мисика. Такі домінанти його  творчості, як розгортання родовитого народного слова в міф, з одного боку, і розвиток та поглиблення інтересу до неокласичної традиції, з іншого, не могли не відбитися в стильових пошуках харківського покоління”.

Додам від себе, що літературні покоління не збігаються з хронологією життя кожного з одинадцяти нічних філософів і ліриків. Хтось народився невдовзі  після Другої світової війни, хтось   —  майже під політ Гагаріна в космос. Але знову ж таки, жоден з одинадцяти не виростав навіть в обласному центрі. Найбільше —  райцентр або  шахтарське селище. Харківщина, Чернігівщина, Луганщина. Отам їх і “застукала” поезія.  У всіх — міні-бібліотечка власних книжок і публікацій у різноманітних  колективних томах і томиках. І ось чергові  добірки “під одним дахом”. За пропозицією упорядника, до антології подавалися і нові тексти, і вже надруковані в минулі десятиліття. Є в антології кілька посвят незабутньому Василеві Олександровичу. Найбільше, на мою думку, з його образами дерев перегукуються “Зимові дуби” Олександри Ковальової (вірш іще 1976 року) : “дуби, що не схилили голови”. Поети —  максималісти не стільки в повсякденні, як у своїх відвертих рядках (наприклад,  Анатолій Перерва: “пощо мені — пів-України? // Вона — як ти: одна! Або — нема”).

Передмову до книжки написав її видавець Анатолій Стожук. Він не зазіхає на академічне літературознавство, а швидше романтизує “Гесіода наших днів”, намагається виміряти відстань наближення до нього літературних дебютантів 70-80-х років:  “Мисикове входження у літературу було схоже на злет степового птаха, який своїм сивим крилом викресав чисте і прозоре слово. А разом з тим, великий смуток привніс він у поезію. І був він наче присмачений гіркотою степового полину. Він не шукав свого місця у літературі, а одразу став зоддалік та так і залишився з своєю трагічною долею наодинці”.

Погляд у минулі століття і  аналогії  сучасному встигла помітити у збірці “мисиківців” одна з перших її читачок, поетеса-киянка Оксана Шалак. Вона озвалася таким листом: “Змогла відкрити-розгорнути антологію “Під знаком Мисика”  —  і так мені затишно стало, ніби додому повернулася. В Олександри Ковальової  —  її поезію пам’ятаю не тільки з “Березоля” (“Прапора”)   —  якісь  дивовижні перегуки  з моїм теперішнім настроєм:

***

Я — той метелик впертий, що на вістрі

І дня, і долі все давно збагнув.

Вгорі сачок хитається на вітрі,

Внизу ще цвіт нагадує весну”.

Декому з учасників презентації випало і спілкуватися з Василем Олександровичем, і проводжати його в останню дорогу березневими снігами.

Мені пощастило слухати Василя Мисика у Харківському письменницькому клубі 1979 року. З того вечора залишилися записи, які зберігає фонотека обласного радіо. Поет згадував свої мандри в Середню Азію, поїзд, у якому почув від простого юнака рубаї Хайяма. Тихий голос поета змінився і зміцнів, коли  він процитував рубаї мовою оригіналу  — про потребу насолоджуватися кожною хвилиною, радість буття. Аудіоцитатою ми й почали весняну презентацію.  На жаль, занедужала автор і втілювач ідеї Олександра Прокопівна. Тож ми  цитували її, не змовляючись.

Про всю антологію я б сказала рядком Олександри Ковальової: “Тут затишно, як у ядрі горіха”. Стало затишно  мені, коли дістала з фонотеки радіо власний репортаж 1992 року з відкриття меморіальної дошки на будинку, де жив на Павловому Полі в Харкові  фактично від року мого народження — 60-го до останніх своїх днів, тобто до березня 1983-го Василь Мисик. Згадував редактор його книжок Володимир Сусідко: “Є своя закономірність, своя логіка зустрітися  в ці березневі дні. І цей будинок, і ці дерева належать до художнього всесвіту поета. Бо сам Василь Олександрович був обмежений і в часі, і в просторі, бо йому невільно дихалося, невільно писалося. Я, коли їздив на Соловки, кілька разів підходив до тих підземних казематів, щоб катарсисно пережити і відчути, де мучився, терпів  наш земляк, українець, харків’янин, як і багато інших українців. Може, це його і врятувало, що ніколи не служив неправді,  не скорився”.

Дружина Василя Олександровича, Марія Іванівна Таран-Мисик, того далекого березневого дня, роздаючи поминальні хліб та крашанки (символ життя), запрошувала всіх бажаючих побувати в його кабінеті. Висока, худорлява, у великій чорній хустці, вона взяла до рук портрет свого чоловіка, свого Василечка. Пам’ятаю, як лагідно вони говорили між собою: “Василечку, Марієчко”. Взяла, мов знову зіперлася на його руку, пішла до світлиці й понесла старий, аж сірий, полотняний рушничок. Я перепитала про нього і дізналася, що його ткала і вишивала мама Василя Олександровича Феодора Мефодіївна. Вона померла 1947 року.  Плівка зафіксувала й ці слова Марії Іванівни: «У будинку було багато недоробок, але ми раділи квартирі  без пам’яті й усе доробляли. І вікна побиті, і обвалене, і двері вкрали. Але ж своє… У мене картотека написаного Василем Олександровичем — і в якій книжці, і на якій сторінці, в якому році видавалося. А його такий дрібний почерк — із 20-х років, бо тоді не було паперу і писали на газетах, на різних клаптиках. Писати дрібним шрифтом швидше”.

Почерк Василя Мисика, його щоденні нотатки на листочках  календаря, добре знає поет Анатолій Перерва. Працюючи в Харківському літературному музеї, він  показував охочим той чи інший аркуш із архіву поета і перекладача. І на презентації згадував:

— Нечасті в мене були розмови з  Василем Олександровичем. Він небагатьох  приймав. Це тільки наш старший друг — Андрій Чернишов спілкувався з ним і казав: “Сьогодні можемо сходити до Мисика”. Або передавав від нього книжку (їх часто дарував молодим поетам Василь Олександрович). І писав на ній Андрій Чернишов: “Ця книжка подарована Василем Мисиком Анатолію Перерві”.

Від Василя Олександровича я виходив з потрясінням, коли він розповідав про два своїх концтабори — радянський і німецький. Він не хотів про це говорити, але якось зачепилося і вже не спинявся, розповідав. Перейти все це… Потім його не друкують — двічі ворог народу, сидів у німецькому й радянському концтаборах. Ми знали, як він природньо перекладає із східних і європейських мов, як шотландська поезія споріднено звучить українською.

Якось їду тролейбусом — стоїть біля кіоску Василь Олександрович  в пальті сіренькому, простому. Скромно вдягався, хоча вже вийшло його “Вибране”, були гонорари. Марія Іванівна пізніше розповідала: “Оце куплю йому нову сорочку, кажу, одягни. А він “добре-добре”  –  і відкладе. “Чого ж ти не вдягаєш?” “Та мені в оцій звично”.

Василь Мисик із рідними. 1973 рік

Він звик до простих речей, простоти правди, яка, можливо, й врятувала його. На суді  під орудою знаменитого прокурора Ульріха він і ще один професор Харківського університету не визнали своєї провини. Василь Олександрович згадував, що один із свідків казав: “Він готувався до вбивства Постишева в одній із моїх диверсійних груп”. Василь Мисик до Ульріха: “Можна поставити запитання свідкові?” Ульріх: “Можна”. Мисик: “В якому році це було?” Свідок розгубився, йому слідчий напередодні цього не підказав. Тоді вдруге: “А в якому місяці?” Той навмання сказав. Мисик: “Тоді я прошу — зазирніть вдома  у мою шухляду. Там лежать квитки у Вірменію. Я такого-то числа був у Вірменії. Свідки такі. У такій газеті  надруковано”. І все. Проста кмітливість селянська.  Він відтворював цю простоту мислення, дихання трав. “Купальська ніч”   —  один з перших його віршів.

От як це пояснити – «ми вчилися у Мисика»? Ми вчилися на віршах багатьох. Бувало, що й таких поетів, що краще б ми їх не читали. Коли Василя Олександровича не стало, частина архіву його пішла до Музею Коцюбинського (так він заповідав), частина  – до Харківського літературного. І оці календарі списані. Пішов на ринок, почув там слово чи фразу, повертається додому й записує. Або спостереження за погодою, а поряд — якесь східне слово, бо працює над перекладом. Щоденна душевна робота. І написався в мене вірш про календар “Тепла осінь”.

***

Тепла осінь — ні сплеску, ні руху.

Ніби все відбулося уже…

І сороку — сварливу свекруху —

Сивий кіт на даху стереже.

 

Каламар наших згадок не висох.

І бджола іще носить нектар.

Іще слово осмислює Мисик

І записує в свій календар.

Як написала в антології Олександра Ковальова, “інших законів у світі нема, крім цих, проголошених мовою мальв”. Вирощувати й вишивати квіти добре вміє поетеса Наталка Матюх. Багато хто  з авторів, представлених в антології, працював журналістом. Наталка Матюх у газеті “Вечірній Харків” (вона тоді виходила українською мовою й була дуже популярною) друкувала  про земляків нариси, пересипані римами.  За її віршем “Притулитись до тебе” можна вчити багатство якісно-означальних прислівників української мови:

“Вдячно, лагідно, терпко, терново-вінково й коронно,

завойовницьки міцно й беззахисно та безборонно,

неймовірно кокетливо й тихо-ревниво-ридально,

непорочно і грішно, молитвенно і сповідально, …

лиш не збайдужіло б та не прощально!..”

Наталчина  теза  з березневого вечора “поети не йдуть від нас, вони залишаються з нами” знайшла розгорнуте тлумачення у монолозі критика Володимира Брюггена.

— Як критик я вирізняв чотирьох персон, які для нас, тодішніх молодих, були хрестоматійні й недосяжно далекі: Рильський, Тичина, Бажан і Мисик. Якщо перші троє при всіх коливаннях їхніх кар’єр були увінчані державними відзнаками, то Мисик у цьому плані “випадав”. А щодо якості й кількості роботи — абсолютно співмірний з тими постатями. На жаль, вулиця чи площа Мисика в Харкові відсутня,  необхідно домогтися від нинішньої влади цього кроку. Колосальний внесок у розвиток культури. Мисик — рафінований у розумінні стилю, він залишається взірцем роботи над словом. Якраз ця елегантно видана антологія передає інтонації, настрій, теми, близькі до Мисикової робітні, до його  кола творчих і життєвих  зацікавлень. Це факт єднання поколінь — через роки буремні, події фантастичні. Василь Мисик не дожив до незалежності України. Його немає з нами 33 роки. Але література ніби знищує часову відстань, робить усіх сучасниками і ровесниками (почасти). У мене відчуття, ніби він десь нещодавно поряд був. Мисик — майстер колосального метафоричного загострення будь-якої теми. І сучасні поети це продовжують, що природно для поезії. Є така річ  —  вміння ставити останню крапку. На жаль, цим мистецтвом мало хто володіє. Ця риса позначає майстра високого рівня і вона притаманна Мисику.   Тема “поет і його духовний спадок” чітко прочитується в антології. Добра половина з одинадцяти авторів подали  прекрасні добірки. Сильна публікація Олександри Ковальової. Це одна з кращих харківських поетес і віднедавна прозаїків. Ось який вона обрала епіграф з Євгена Плужника: “Дурень той, хто ще й досі поет”.

***

Замріяного вмить збивають з ніг

Меткі, осатанілі, навісні.

І в їхній діловитій суєті

Одне для нього місце — на хресті!

Але не варто в відчай упадать, —

Замріяному всюди благодать.

Адже він дурень, і йому щастить,

І хрест його вже листям шелестить.

І Бог йому підморгує: синок,

Якраз для тебе виріс ясенок.

Під ним все твар, весела і жива,

І смарагдово стелеться трава.

За мить постане поле тобі й гай.

Чого ще треба дурневі? — Співай!

Переслуховую інші голоси з вечора, гортаю антологію далі.

Поетам сняться мами, рідні села і навіть Григорій Сковорода. Та й Володимир Верховень, автор багатьох віршів для дітей, зізнається про себе: “До мене сни злітаються, як птиці!.”  Це коло поетів, які (можна позичити образ у того ж   Володимира) “незвиклі жить нашармака”.

Володимир Верховень поле й гай у дитинстві бачив із будиночка біля залізничного переїзду. І книжки Василя Мисика  прийшли до нього вже в студентські роки, аби потім написалося  у стилі  харківської школи поезії: “Природа все до крихти роздає, аби до нитки потім обібрати”.

Можливо, та школа має різні “класи-століття” (від  Семена Климовського з його пісенним козаком, який їхав за Дунай і прощався з дівчиною, аж до Василя Мисика  з чорнотропом і верховіттями, бо й справді “дерева виросли і обнялися”, доки  проста жінка “не так нажилась, як наробилась”).

Про харківську школу поезії говорила ще одна з авторок антології — Ольга Тараненко. Вона працює з молодими авторами і помітила, що на різних всеукраїнських семінарах початківці з Харкова не губляться, бо можуть спиратися на потужне коріння. “У нормальному світі, де все природно, буде й стовбур, і молоде листя в кроні. Але в багатьох областях України обрізано  й покорчовано дуже багато. Щастя харківської літературної громади, що цей корінь зберігся,  — такими міркуваннями ділилася Ольга Тараненко.  — Василь Мисик, його особистість, літературна і перекладацька творчість дозволила іншим поетам легше долати  якісь перешкоди”.

Думаю, що в перегук із цим життєвим висновком маю право процитувати приватного листа до мене Олександри Ковальової:  “Згадую про Василя Олекандровича. Якби не його гострий зір, не світло навколо нього, то я так точно у цій суцільній темряві своєї стежки б не знайшла. А його “Чорнотроп” був для нас киснем і озоном після всієї компартєйної жуйки усіх лауреатів, усіх кон’юнктурщиків. Здавалося, уже всі гуртом добили людину, а вона ще інших виходила, врятувала! Колись ми читали разом з Інною Христенко саме “Чорнотропа” і дивувалися масштабам міфотворчості, на той час цього ні в кого не було. Це було праджерело  –  джерело народних криниць. Це було диво! Якби хтось поглянув на нашу антологію саме як на рятівну соломинку, котру простягла  велика душа, щоб урятувати нас, на ту пору ще зовсім безпомічних, кинутих у багнюку ідеологічних міазмів”.

Про злами епохи, які  відчув і передав у поезії Василь Мисик, говорив на презентації колективної книжки  Леонід Тома.

— Мисик був лицарем гідності, апостолом гідності ще тоді, коли ми про свою гідність ще не згадували чи боялися про неї сказати. Він  у тогочасних важких умовах знаходив можливість бути тим самим поетом, яким його зробив Бог. І не іншим. Це найбільший його урок, який нестиму все життя. Прочитаю вірша, якого я читав Василеві Олександровичу у 20 років.

***

Не в місті, покресленому на чорні квадрати,

не в червні зачаття — раніше за це

на першім порозі стояла мати

до всього світу лицем.

Читав  свої віршовані спроби  Василеві Мисику і  В’ячеслав Романовський.  На поетичному вечорі згадував:

—Я був тоді десятикласником. 1965 року якраз в оцьому приміщенні проходила нарада молодих. Мою добірку мав розглядати Василь Боровий, але Василь Іванович захворів.  І вийшов коментувати написане мною якийсь чоловік  з тихим голосом. Узяв до рук мою тоненьку добірочку і почав говорити. Стільки пройшло часу, а такої не те щоб ніжності чи довірливості, а такого батьківського, теплого, рідного ставлення я не забуду.  Він мене похвалив. Я не знав, хто це.   У перерві до мене підійшов Станіслав Шумицький: “Я тебе вітаю! “ “З чим?” “Як?! Про тебе такі слова сказав сам Василь Мисик”. У школі ми про нього не знали. Значно пізніше я написав про Василя Олександровича статті. Ми повинні згадувати й нести те, що ми знаємо.

Ще зі студентських років пам’ятаю  рядки  В’ячеслава Романовського:

“І ми злетимо — без обмовок, вагань — одчайдушно,

Зім’явши зневіру, несправжні думки і слова.

Як місячно світиться сива і юна трава!

Як хороше в світі!  Як молодо буть небайдужим!”

Слухала  поетів, об’єднаних однією антологією, і думала: що міг би записати Василь Олександрович на аркушику календаря, якби ще за його життя існував Всесвітній день поезії і ця позначка трапилася б йому. І розуміла, що він — поза офіційними “інормаційними приводами”. Вищий за них. Написав би щось про ранок, ніч  чи дерева. Як колись іще 1940 року.

***

Глухе падіння яблук — наче крок
Годин нічних, коли з німого глибу,
Як сім’я всесвіту, струмки зірок
Спадають на земну родючу скибу.

Ці рядки у Всесвітній день поезії процитував у соціальних мережах Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, згадуючи  тих, хто був університетським “вихованцем”. Беру це слово в лапки, пишучи про Василя Олександровича, бо заочне відділення фізико-математичного факультету стало вимушеним кроком для в’язня сталінського і гітлерівського концтаборів. Публічне літературне слово — під забороною, будь-яка  гуманітарна діяльність як  випускника Харківського технікуму сходознавства, перекладача — теж.  Працював бухгалтером. Служба за казенним столом — то теж знак, яким мічена   харківська школа поезії.

Дисципліна цифр не зруйнувала світосприйняття Василя Олександровича.  Чи могла вона вплинути  на його неприйняття штукарства і гри в слова заради гри? Тут не допоможе логарифмічна лінійка, щоб підказати відповідь. Процитую краще професора каразінського університету Володимира Калашника. На презентації антології “Під знаком Мисика” Володимир Семенович розмірковував: “Про юність скільки написано (з пафосом і патетикою, печаллю і ностальгією), а в Мисика: “Швидка хода у тебе, юносте. Але шляхи, де ти проходила, не забуваються”. Це ніби підготовчі образи, а ось закінчення: “І хвірточка, де ти проходила, так і зосталась неприхилена”.

Василь Мисик із рідними

У мене кепське вміння вчасно поставити крапку.  Того березневого дня в письменницькому клубі була юна дівчинка з мамою. Вперше прийшла послухати “живих поетів”, бо сама пробує писати. Мама обмовилася, що в доньки — день народження, тож автори антології охоче понаписували їй побажань на 17-річчя. Раптом їй теж зададуть у школі, як колись нам, твір на вільну тему про поезію. І  напише вона: “Весна. Я і Мисик”.

Ірина Мироненко