НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ІВАНА НИЗОВОГО

Із творчістю Івана Низового, на свій превеликий сором, я познайомився доволі пізно, років тому чотири. Уже після смерті Поета. У цьому ніби й не зовсім моя вина. Адже в пріснопам’ятні радянські часи вдавалося тримати руку на пульсі поезії. «Промінь» і «Карпати», «Дніпро» і «Каменяр», «Маяк» і «Таврія»… Книги цих видавництв розходилися масовими тиражами. Навіть перші «ластівки».

Прагнучи маргіналізувати й регіоналізувати поезію, влада насамперед знищила книгорозповсюдження. Відтак голоси споконвічних проводирів народу, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою «старшого брата».

А послухати було що. І нині є.

 Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну,

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

Це із «Застереження» Івана Низового. І це 2004 рік. До прямої російської агресії ще 10 років!

Спостерігаючи непогамовну жадобу до влади тих, кого було обрано захищати народні інтереси, Поет на другому році Незалежності пророче провидів грядущі соціальні катаклізми й потрясіння:

Нас приведуть іще до Крут

Новітні «гетьмани» захланні,

Й закряче знову хижий крук

Над полем брані,

 

Ой, закряче,

І не одна душа заплаче,

І коні захропуть в тумані,

Залізних не порвавши пут!

 

А в березневий каламут,

На проліски блакитні ранні

Криваві ручаї з-під Крут

Хлюпнуть, неждані…

А куди дивилася наша СБУ, коли ідея сепаратизму пускала перші паростки? Будь-куди, лишень не в бік Москви.

Якось більше десяти років тому в моєму древньому Острозі на другий день після виступу польського етнографічного гурту до мене, тоді завідувача кафедри української філології, підійшов есбеушник, щоб розпитати, чи в приватних розмовах поляки не зазіхали на «креси всходні». Скептично вислухавши чоловіка, я порадив йому не займатися дурницями, а пильніше дивитися в бік хутора Михайлівського – наша загроза звідти!

Цю загрозу бачив ще 1993 року й Іван Низовий – поет, громадянин, пророк:

Криворізько-донецьких республік,

Новоросій комусь подавай –

Україна ж не ламаний бублик,

Не покраяний геть коровай!

Читаєш такі вірші – мороз іде по шкірі.

…Тож вечір Івана Низового в Будинку письменників у Києві 23 березня цьогоріч був не тільки даниною пам’яті, а й актом вищої справедливості. Модеруючи захід, Володимир Шовкошитний зокрема сказав, що Іван Низовий «переймався долею української мови на Луганщині, долею української державності в Криму, долею України. Він тяжко переживав антиукраїнський шабаш у місцевій владі й потурання цьому з боку київських можновладців».

Виступали друзі і шанувальники творчості видатного поета-провидця, читали вірші студенти-першокурсники Київського університету імені Бориса Грінченка.

Я у своєму виступі розповів, що Рівненська письменницька організація започаткувала Всеукраїнську літературну премію імені Івана Низового. Є вже перші її лауреати. Поет народився на Сумщині, більшу частину життя прожив у Луганську. Рішення про премію ухвалили рівненські письменники, засвідчивши не тільки свою громадянську позицію, а й ствердивши соборність України. Територіальні земляцтва – це добре, але хребет регіоналізму пора ламати безпощадно. Україна в нас єдина і неподільна. А справжня поезія не знає регіональних меж!

Високою емоційною напругою був позначений виступ доньки письменника. Леся Низова розповідала про батька, демонструвала фрагменти із фільмів про нього, проникливо читала його громадянські, пророчі вірші… Це був найбільш хвилюючий момент. Воістину славна донька геніального батька!

Слухаючи її виступ, мабуть, не один у залі подумав, перефразовуючи слова П. Тичини, сказані про Т. Шевченка: «Нам треба голосу Івана Низового!»

Анатолій Криловець

 

Вірші Івана Низового

* * *

Ця мова могла

Народитися тільки в раю…

А ми, вахлаки,

Занехаяли мову свою,

І мову чужинців –

Підступно-отруйну змію –

Пригріли

В справік українському нашім

Краю!

Нас мова чужа

І принижує і зневажа

І нашу духовність з’їдає,

Мов крицю іржа, –

Вже й рідна земля нам чужіша,

Ніж просто чужа,

І байдуже нам,

Де цьому яничарству межа.

Ми – раю вигнанці,

І вигнано нас недарма –

За нашу любов

До чужих батога і ярма,

За те,

Що ми є,

А неначебто нас і нема,

За те,

Що язик галасує,

А мова – німа.

Ця мова могла

Зародитися тільки в раю

Для того,

Щоб люди створили любов і сім’ю,

І пісню таку,

Що натхнення дає солов’ю…

Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!

1988

 

 

 

* * *

Живу в незалежній державі –

Свої в мене сльози і сміх.

Росії обійми тужаві

На горлі й на ребрах моїх.

Затруєну воду дніпрову,

Привласнивши,

П’ю досхочу

І рідну прабатьківську мову

Лелію, мов кволу свічу.

Сусіди зі мною ласкаві –

Не гребують хлібом моїм,

Хоч сам я у власній державі,

Бува, недоп’ю й недоїм.

Надії мої нелукаві:

Чужого не хочу,

Аби

Не знати в новітній державі

Старої,

як вічність,

ганьби!

1993

 

 

 

ОСТОРОГА

 

Нас приведуть іще до Крут

Новітні «гетьмани» захланні,

Й закряче знову хижий крук

Над полем брані,

 

Ой, закряче,

І не одна душа заплаче,

І коні захропуть в тумані,

Залізних не порвавши пут!

 

А в березневий каламут,

На проліски блакитні ранні

Криваві ручаї з-під Крут

Хлюпнуть, неждані…

 

І неначе

Не був звитяжним ти, козаче, –

Знов «муравйовці» окаянні

Тебе в глухий загонять кут…

 

Ми несемо тягар спокут,

В своїм краю чужинцем гнані,

Від тих,

Не перших наших,

Крут –

І до останніх…

1993

 

 

 

* * *

…вони іще, мов таргани

Голодні,

Будуть лізти

У нашу хату,

Бо вони

Справіку хочуть їсти.

Вони їдять усе підряд,

Не лишень хліб та сало,

Свинячий рот, мов земснаряд,

Жере й жере – все мало;

Все мало смажених курчат.

– Давай живого м’яса! –

Кричить московський «демократ»,

А з ним і ласа маса.

Все мало вин і горілок

І прочих «їм» напоїв –

Під солонющий огірок

Налий крові терпкої!

…вони іще, мов сарана,

Впадуть на наше поле,

І здичавіє сторона,

Й постане поле – горе.

Їм, живоїдам, все одно,

Хто їх орду очолить,

Чи полукровка Жиріно…

Чи вишкребок Грачових…

Аби лиш визначив, куди

Направити ординців

Хмільних, веселих і рудих –

Гуртом – не поодинці!

1995

 

 

 

СПРОБА ПЕРЕДБАЧЕННЯ

 

Якщо судилося пройти

Через тортур пекельні муки,

То я пройду,

Нехай кати

Повідбивають собі руки

Об непоступливість мою,

Нехай обіб’ють собі ноги –

У цьому «доблеснім бою»

Їм не здобути перемоги!

Я неслухняним був рабом

І непокірним…

До свободи

Прийшов з розправленим горбом,

Як і годиться від природи

Нащадку славних козаків

З правічним духом українця.

Мій страх – породження віків –

Уже нічого не боїться!

Нехай готуються кати

До невідкладної роботи,

А я – готовий,

Донести

Свій хрест

Зумію

До Голготи.

І хай тоді росте трава

Над оскверненним – чистим – прахом,

Душа ж літатиме,

Жива,

У піднебессі

Вільним

Птахом!

1995

 

 

 

* * *

Ми й нині щедрі,

Як були,

Без міри і без меж:

І флот, і море віддали,

І Севастополь теж.

І Крим невдовзі віддамо

(Нічого ж нам не жаль!) –

На нього ж ласиться, само

Собою, брат-москаль.

Тож, друже-брате, не бентеж

Душі – спокійно ляж

Під синім небом узбереж

І плюй на жовтий пляж,

І на чудного вусаня

Із тризубом в руці

Жбурляй щоночі і щодня

Дошкульні камінці.

І – регочи!

Хай чують степ

І весь козацький край,

Який веселий наш вертеп,

Який пекельний рай.

1995

 

 

 

* * *

Вивітрюється дух

Великого Тараса

В свідомості моїх

Нерідних земляків.

Якийсь конгломерат!

Витворюється раса

Знедолених украй

І злих москалюків.

Вони такі малі,

Такі мікроскопічні

На страдницькому тлі

Чернечої гори

Й тієї –

Найтрагічнішої –

Січі,

Що й досі ще

Негаснуче

Горить!

Ненавиджу-люблю

Неповноцінну расу,

Оцей конгломерат –

Вогню б сюди, вогню!

В могильному степу,

В окраденім Донбасі

На злих чужих вітрах

Травинкою бриню…

1995

 

 

 

* * *

Народ наш є!

До крайнощів здрібнілий,

Розсіяний по світу, –

Все ж він є,

Ніякий ураган осатанілий

Дорешти не донищить, не доб’є

Дубовий гай,

Окрасу калинову

Не обезкровить натиском завій,

Майово, щедровесно

Знов і знову

Шумуй і розквітай, народе мій!

Народ наш є!

Він буде й перебуде

Всі крайнощі,

Всі кривди вікові

У житі життєдайному –

По груди,

По хрестовини цвинтарні –

В траві.

1997

 

 

 

* * *

Не любіть Україну лише на словах,

Не складайте присяги лишень паперові

Їй на вірність –

Без вас вона вічно жива

І міцніє від вашої від нелюбові!

Не паплюжте її поривання святе

Мати власні путі і надійні причали –

Україна стократ вам віддячить за те,

Що її не любивши,

Ви просто мовчали.

1998

 

 

 

* * *

Вірую –

В українське довготерпіння,

Що таки ж перетре каміння

Й по краплині вицідить воду,

Що розбавила кров народу!

 

Вірую! –

Буде кров і густа, й гаряча,

Закипить в ній козацька вдача,

Й під зіркими ізнов зірками

Вродить Гонтами і Сірками!

 

Вірую! –

Від Андрія від Первозванного

Для народу небезталанного

Все відпущено вищою мірою…

 

Вірую!

2001

 

 

 

* * *

Комусь і я потрібен час від часу

Як символ український

На землі

Зросійщеного примусом Донбасу,

Де й досі правлять зайди-москалі.

Мовляв, погляньте:

Влада тут – законна,

Державна, бачте, –

Все їй підляга…

Вона й цього, звиняйте, автохтона,

Немов релікт якийсь, оберіга.

І за таку зневажливу увагу

Спасибі шовіністам,

Бо ж вони,

Мій будять гнів,

Під’южують до змагу,

До ведення подальшої війни!

Дарма, що українець, –

Мов чужинець,

Терплю наруги в рідному краю,

І навіть не з облич –

З тупих потилиць

Здаля чуже поріддя впізнаю.

2003

 

 

 

ВІЧНЕ КОЛО

 

В наш край приходила орда

І храми руйнувала…

 

Але ж текла собі вода,

І кров змивалася руда,

І проминалася біда.

І віра оживала!

 

Тоді ж приходили чужі

І спалювали ниву…

 

Та з лободи пеклись коржі,

І поїдала ржа ножі.

І від межі і до межі

Гойдала нива гриву!

 

І знов приходив бусурман

І віднімав свободу…

 

Але ж здіймався вітрюган

І вимітав чужий бур’ян,

І виростав новий курган

В прапам’яті народу!

 

А ще ж наїзників юрма

Топтала нашу мову…

 

Але ж нема для нас ярма

Межи світами чотирма,

І ми говорим з усіма

По-українськи знову!

2003

 

 

 

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

 

Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із Путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

 

Та хто ж об нас іще чобіт не витер

За три століття?! Друзі-вороги

Роздмухують такий вогненний вітер,

Що спалить наш святий

Софійський вівтар

І заметуть наш вічний слід сніги!

 

Кому ж іще, брати мої, не ясно,

Що вечоріє знов – заходить ніч,

І нас не порятує Переяслав,

Бо ми самі спалили передчасно –

Хай віртуальну – славну нашу Січ?!

2004

 

 

 

ОДА ВІРНИКАМ ІМПЕРІЇ

 

Доволі епіграм,

бурлесків

і пародій –

Пора вже й возлюбить,

Як я люблю собак…

 

Складаю оду кращій у природі

Породі найвірніших посіпак.

Служіть – хай з вами буде

Божа поміч

І вивірений долею талан,

Нехай благословля вас Прокопович,

Породи зачинатель, Феофан.

 

Хіба ж не ви столицю над Невою,

Столику і стоглаву, вознесли

Над ріднопервозванною

Святою –

В чужого воза Київ запрягли?!

 

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом

Пропах в степах – і став уже не наш,

Щоб Катерина – шльондра і псяюха –

Читала свій німецький “Отченаш”

Татарам і козацьким отаманам,

Своєю «вотчиною» нарекла

Дніпровський край,

І в балтицьких туманах

Ріка Молочна кров’ю потекла?!

 

Історія – закуска лиш до брому,

А бром – інтелігентський самограй:

Живучий вірус давнього синдрому

Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –

І Сумами місцину наречем,

І порухи незгідливої думки

Пересічем, як Січі крик, мечем.

 

«Ай, дар пріроди!» – ляпне Катерина, –

І потече “охрещений Айдар;

«Вор скла…» – і Ворскла,

славно,

мов дитина,

«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».

 

Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –

Хрещеники московської куми,

Мов не було ні скитів, ні ногаїв,

Мов не жили тут вольницею ми…

 

Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,

Ані тобі Петлюри, ні Махна,

І нас із невідомості-халепи

Расєя-мать виводила одна…

 

На мочарях зусиллям яничарів

В Расєю перевтілилась Орда

Плескатопика,

Виплескана в чарі

Дурман-вина,

Що зветься в нас «бурда».

Пройдисвіти (чи пак землепроходці),

Це ви, ясак збираючи, пройшли

Сибір неісходимий

Й на Чукотці

«Ісконноруських» мамонтів знайшли.

Це ви

Хіву,

Заховану в барханах,

Полоном

В лоно матушки-Москви

Привели на мотузяних арканах

На розтерзання –

Втіху для «братви».

Це ви Кавказ прикоськували гордий

(Та й нині ще продовжуєте – ви),

І після «героїчних» ваших мордів

Кривавляться сліди в димах трави.

Це ви в Державній Думі і сьогодні

Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,

Завжди готові,

Путіноугодні,

До новозавойовницьких «звитяг».

Немає в світі ворога лихого,

Підлішого за бувших родаків,

Праправнуків козацтва низового,

Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,

Можливо, й запізнілу,

Та однак

Нагода є ославити породу

Клонованих московських посіпак.

 

Я з москалем сваритися не буду

Й могоричу йому не піднесу,

І в суд не позиватиму,

Бо ж суду

В нас чесного немає –

«Фількин» суд…

 

І рідного – в минулім – яничара

Не братиму на мушку,

Хай живе

В чарівнім світі

покидь і почвара,

На посіпацькій службі

жили рве!

 

«Реве та стогне

(вічний!)

Дніпр широкий,

Сердитий вітер

(віщий!)

Завива…»

Неспокій мій не спатиме,

Допоки й

На посіпаках царствує Москва.

 

Не сплю і я.

Не сплять мої собаки,

Досмертно вірні й так,

Без ланцюгів…

Дасть Бог, діждем:

Останні посіпаки

Відхлинуть до московських берегів –

Служити чужині…

 

Ми ж будем жити,

Миритись між собою після чвар,

І більше не діждуться московити

Поповнення – скінчився цей «товар»

На берегах дніпрових…

Дай-но, Боже,

Щоб витекло із нашої крові

До краплі все ганебне і вороже

І відригнулось

матірно

в Москві!

2004

 

 

 

* * *

Між свободою і жраттям

Раб завжди вибирає друге –

Легковажить нікчемна душа

Повноцінним життям,

Прирікає його

На фізичні страждання й наруги.

 

В мові будь-якій слово «раб»

Не тотожне слову «свобода» –

В злободенній нікчемності

Край наш донбаський заслаб,

Роз’ятрила до крайнощів

Темні інстинкти незгода.

 

Я цей вірш не писав би,

Якби

На розпуттях сумного часу

Пролунало від краю до краю

Осмислене: «Ми не раби

Яничарського клану…

Ми – сіль трудового Донбасу!».

2006

 

 

 

* * *

Не зрадь хоч ти собі самому,

Післямайданному…

Вони

Клялися іншому,

Чужому

Святому з ликом Сатани,

Й не зрадили його,

А з нами

Вчинили підло,

Як завжди,

Зробивши нас, ослів, козлами

Відпущення…

Тож знак біди

Над Україною не згаснув –

Лиш розгорівся яскравіш

І лиховісніше…

Тож, власне,

Цьому й присвячено мій вірш…

Болючий вірш…

Слова пекучі

Здавили горло – не дихнуть…

А в небі тучі кругойдучі –

На грозові дощі, мабуть.

2006

 

 

 

НЕ СОТВОРИ КУМИРА

 

Страшна біда, коли полюбиш владу,

А згодом розчаруєшся  у ній,

І потім необачний вчинок свій

Перекладеш на владу: підлу зраду

Припишеш владі. Логіки ж нема,

Як не крути… Хто винен – ти чи влада,

В тім, що любив її? Чия ж це зрада,

Як не було взаємності?! Сама

Напрошується відповідь: бери

Все, що було взаємне й позитивне,

І перемнож його на супротивне,

Щоб знати результат: не сотвори

Кумира! Почуття ситуативне

Таке непевне, що не говори…

2006

 

 

 

* * *

Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили

і чужим-найчужішим, взяли, продали –

провалились крізь землю козацькі могили,

бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

 

Вже на голому полі – агульні загули

новоявлених орд на ошматті знамен…

Ми завчасно впились… Караули поснули…

Ми забули про воронів і про гієн…

2006

 

 

 

МОСКОВЩИНІ

 

Найбрутальніша в світі імперія зла,

ти зосталась такою, якою була

ще в епоху боліт, за купця Калити –

ні на йоту з тих пір не змінилася ти!

Вийшла з темряви ти, щоб жахати світи.

Всі царі твої люті – найперші кати

для народу твого ж!

Татарва і мордва

не забула, як їх мордувала Москва.

Ти в крові потопила чеченський народ

і в герої вознесла розбійницький зброд,

всадовила малого чухонця на трон

й дарувала лівонцю священний амвон.

Росіяни ж слов’яни – одвічні раби

ще тієї ординської раті-гульби,

що лишила повсюди найглибші сліди,

поховавши Росію в Москві назавжди.

2007

 

 

 

* * *

Ні, не всі донбасівці – ковбасівці,

І не всі луганці є поганцями –

Є ще патріоти у Дебальцевім –

Вузловій і визначальній станції.

 

Є ще козарлюги у Стаханові,

Гайдамаки водяться в Лисичому,

Не підвладні кланівському хамові,

А відкличні прадідівським звичаям!

 

В Сватовому досі україниться

Думами державними і тлумами

Те, що в’яже Ужгород і Вінницю

В спільний вузол з Києвом і Сумами.

 

В самоті, на кварталі Зарічному,

Я, селюк січневий і пересічний,

Дякую терпінню роду вічному

І терпкій бабусиній перепічці.

2007

 

 

 

ФАНТАСМАГОРІЙНЕ

 

           В.В. Просіну

 

Полковник Ніс

(ім’я таке чи псевдо?)

вчинив логічно:

потайні ворота

відкрив до міста

не братам – катам…

 

Посунула орда зусюд,

і все до

Батурина!

Орді чинити спротив

нема кому…

 

…Недавно був я там,

в Мазепиній столиці,

що над Сеймом, –

вона ледь-ледь з руїни ожива

всім книжникам на зло

і фарисеям,

всім тим,

кого під’южує Москва

до руйнувань…

 

…Носій пра-пра-підлоти –

полковник Ніс

опівночі не спить,

готовий для московської піхоти

нові ворота заново відкрить…

Запори вже підняв –

чекає вісті…

І вісник заганяє вже коня!

От-от у ледь відродженому місті

почнеться

братолюбницька

різня…

 

Хіба ж така,

як за часів Мазепи,

п’яніша, ніж під Крутами…

Агов,

руйнуй відреставровані вже склепи

і храми,

невмирущий Муравйов!

 

…У Києві вершиться «чорна рада»,

міркує,

як недешево продать

Батурин…

Там, де рада,

там і зрада –

недовго Носу-Носову чекать!

 

…Універсальну змову підписали

схизмати-харизматики –

і враз

регіональні братчики-васали

веселий оприлюднили указ:

«Руйнуй Батурин!»

…обминуть лиш хату,

в якій живе гуцул-архімандрит

московського архіпатріархату,

достойний пастир

паствених

корит, –

все інше під вогонь…

 

…з-під Конотопа

підтягнуться недобитки орди –

в’язать плоти…

Задрипанка-Європа

промовчить делікатно,

як завжди.

Таж не було, немає і вовіки

Батурина не буде!

Все – мара…

Течуть до Волги українські ріки,

а не до пратрипільського Дніпра!

 

Схизматів-харизматів спільна мати

явила світу під одним кущем?

Не вірю – вірю…

Я ж не маразматик!

Із розуму ж не вижив я іще!

Поїду в Пустовійтівку –

там наші;

в Хоружівку подамся –

до своїх:

не можу я з батуринської чаші

пить в покаянні непростимий гріх!

З Хоружівки – до Марківки поїду,

недобру вість земляцтву повезу…

Ні, не поїду,

бо згорю від встиду, –

в луганську нору знову заповзу

поглибшенько…

Ой, лишенько, домашні

прихильники Майдану,

енний Ніс

за всі провини наші учорашні

віддав нас, бідолашних, на заріз!

Пакуй валізи, донько,

і в Карпати

паняй,

бо на борги росте пеня,

і ти, дружино, вчися запрягати

у віз втікацький дохлого коня…

А я,

за підривну свою роботу

(така вже, видно, доля сироти),

приречений-привішений до плоту,

щоб по Дінцю «мазепинцем» пливти…

 

…Як і завжди, брехатимуть лисиці

на вкотре вже повержені щити

й тріпатимуть на трепетній осиці

капітулянтський прапор страмоти

вітри із-за Можаю…

 

…До врожаю

я в Дикім Полі вже не доживу…

…я ж «переможцям» вже не заважаю

палить Батурин – радувать Москву…

…пливу… спливаю кров’ю…

2007

 

 

 

* * *

Я втратив Буськ і втік в Новоайдар,

Змінявши шило на банальне мило.

Гортаю літ пожовклий календар:

Все миле, що було, дощами змило

І винесло на дальні береги…

І де мені теперки рахувати

Суцільні втрати віри і снаги,

А разом ще й малі, мізерні втрати?

 

Я прихисток в Луганську відшукав,

Хоча душа до нього й не лежала,

Бо він аж цвів у прапорних шовках,

А суть була холодна та іржава.

 

Я згаяв у Луганську все життя

В чужих для мене звичаях і мові,

З’явилось тут на світ моє дитя,

Але не від луганської любові.

 

Я вріс в ґрунти луганські, й відтепер

Не здам нікому кровного Луганська:

Ні тим більшовикам, хто ще не вмер,

Ні тим, у кого вдача хуліганська,

Сиріч, бандитська, янучарам злим

І зрадникам Вергунки і Камброду…

 

Луганськ – я зрісся намертво із ним,

Таким, як є, й кінці сховав у воду.

2008

 

 

 

* * *

Яка палка ненависть, «старший брате»,

справік тебе притягує до мене,

і я готов тобі відповідати

взаємністю! Бажання сокровенне

розбурхалось в мені: тебе обняти

досмертними обіймами… Шалене

це почуття, мій Каїне, мій кате,

воно кипить і розриває вени!

2008

 

 

 

* * *

Москалі – одвічні антиподи

Росичам, бодайби вряди-годи

Згадували, звідки вони родом,

З ким змішались кров’ю перегодом,

Хто їм рідні сестри і брати

До і після князя Калити.

 

Кочові, справік непосидючі,

Мов по плесу кола кругойдучі,

Від Москви розходяться повсюди

Й кулаком б’ючи себе у груди

Репетують п’яні москалі:

«Ми тут корінні, ми сіль землі!»

 

Скрізь, де ці пройдисвіти проходять,

Покритки перевертнів лиш родять,

Рекрутів ординської армади,

Яничарів підступів і зради –

Це вони затягнуть у руїну

Русь мою єдину – Україну!

2008

 

 

 

АЗ ЄСМЬ

 

Я онук і племінник заморених голодом

Великородів

і син комуніста, що руку на Бога здійняв,

Данила з народних низів,

я і жертва і кат окаянний,

я мертвий давно й одночасно донині живий.

Я розділений навпіл, як вся Україна сучасна,

і до купи зліпити себе не спроможусь ніяк

через те, що в мені не примиряться зроду ворожі

егоїзм український і егоцентризм хутірський.

Народивсь я і виріс в ганьбі на гетьманській руїні,

від Путивля Бандерівську стежку

топтав до Карпат,

все життя намагався Донбас

повернути у матірнє лоно,

в Дикім Полі ганяв половецьких бабів череду…

Загубився і сам в дикопіллі всекрайнім –

блукаю

межи Сяном і Доном,

між сином і донькою,

між

сорок другим, коли народився на світ

без сорочки,

і сумним сьогоденням,

в якім – без сорочки – й помру…

2009

 

 

 

ПРО «СТАРШОБРАТСТВО»

 

Затуліним, Рогозіним,

Бабуріним, Дугіним і т.д.

 

Напівлюбов, напівненависть –

Ворохобня і ворожня…

 

Вже й непосвяченому навіть

Відкрилась давнішня брехня

Про дяківське євроазійство.

Ми ж – європейці без братви

І блату. А російське дійство

Про царство – в нетрищах Москви

Змордовилось. Ми – древні руси

І росичі – трипільська кров

Тисячолітня. Знати мусить

Про це москвин, який ізнов

Кричить про власне месіанство

На полі дикої орди!

 

Імперське ваше росіянство

Ані туди, ані сюди

Не притикається. Тож «брату»

Своя брехня печінку злить

Й пекуча жовч патріархату

З очей азійських цибенить.

 

Ви нагло нашу назву вкрали

Разом з літописами. Ви

Чужу межу переорали

І прилучили до Москви

Чужі народи-антиподи

Й на всіх кайдани одягли,

Отож братами, вряди-годи,

Ви інородцям не були.

 

У вас свого нема нічого –

Лиш гидь малютинська і гнусь,

Та ще доктрина: де прочовгав

Російський лапоть – там і Русь!

 

А вся історія – халтура

Від булгара Карамзіна,

А мова і література –

Зі світового казана.

 

І віра – не московський овоч,

Культура – імпортний товар,

Їх українець Прокопович

Приніс вам, нехристям, у дар.

 

Від Пушкіна, від ефіопа

Вся ваша велич почалась,

А там… відкрилася Європа

Й по ваших весях понеслась.

 

До речі, здирники московські,

Творці халтур та авантюр

З «братів» тверських, рязанських, псковських

І новгородських по сім шкур

Живцем здирали, щоб стояла

Москва мокшанська на крові

І всебожественно сіяла

Без Бога в п’яній голові.

 

Москва імперію творила

По штибу дикої орди

І трупами татар мостила

Шляхи в башкирські городи.

 

Кавказ всепідло воювала

І підкоряла Бухару,

Таймир під себе підминала,

Алтай, Чукотку і Югру.

 

Терпким труїла перегаром

І Приамур’я, й Сахалін,

Жарким хабаровським пожаром

Все перетворювала в тлін.

 

Мою квітучу Україну

Закабалила на віки

І предків мову солов’їну

І в матюки, і в кізяки

Втоптала нагло…

 

Живіть, як люди, й не дрочіться,

Мов ті скажені кобелі,

І в нас, «молодшеньких», учіться,

Як треба жити на землі!

2010

 

 

 

* * *

На перехресті, наче на хресті,

лишився я на самоті з думками:

які ж непрості пройдені путі,

що з року в рік громадились роками

в голгофський пагорб. Сходини круті

впираються в скривавлене підніжжя…

Найвища честь – висіть на видноті,

а не лежати в затишку барліжжя!

 

Зійду з хреста у визначений час,

полишу тінь свою на перехресті,

знов повернусь в безбожницький Донбас

для порятунку душ, які в безчесті

до ідолів сповзаються…

Прости,

мій ріднокраю, – мушу з перехрестя

нести свої скривавлені хрести

знов на Лугань, де чиниться безчестя.

2010