ВБИВЧИЙ ПОПІЛ ЧОРНОБИЛЬСЬКИХ ХМАР

1. 

   Чоловік у гарно підігнаному костюмі стояв неподалік від церкви серед  сільських бабусь. Вони — з освяченими вербовими гілочками, навіть цілими зеленими букетами, а він —  з нотатником і ручкою. Подумалося: отак цивільний костюм сидить на військових, точніше, офіцерах-командирах,   привчених за десятиліття до бездоганності форми. Герой моєї передачі робив якісь помітки —  готувався до виступу на відкритті чорнобильського пам’ятника у своєму рідному Нововодолазькому районі. Полковник у відставці, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС Віктор Пінченко автор шести книжок віршів, належить до Харківської обласної організації Національної Спілки письменників України. Остання за часом виходу збірка  називається “Облученная муза” і приурочена до 30-річчя чорнобильської трагедії. Там вірші рідною українською і російською — мовою років з погонами на плечах.

Народився Віктор Михайлович у Старій Водолазі Нововодолазького району Харківської області.

Віктор Пінченко із земляками з Рокитного

Селянська родина дала працелюбність і вміння трудитися на землі, бажання про красу й мудрість природи  розповідати словами простими, але в риму: “Тут жвавий медозбір іде і теплий вітер віє.  І пасіка моя гуде — так, як вона уміє”. Але колгоспна бідність села, “де рабами вмирають одвічно”  (рядок з нової книжки)  мабуть, і підштовхнула наполегливого і допитливого  хлопця  до професії  з іншого світу ніж  той, де   (ще один рядок мого героя ) “бабусі одні жебонять щось навкруг”.    Отак із майже зачарованого простору маленького села, де  “цвинтарі на виїзді і в’їзді”, Віктор Пінченко потрапив спершу до армії під Москву, а потмі  до Рязанського вищого  автомобільного інженерного училища. Служив 5 років у Німеччині на посадах начальника автомобільної служби окремої ракетної частини. Згодом закінчив і академію, до речі, з відзнакою.

Йому було 36, коли вибухнув Чорнобиль. “Атомний ГУЛАГ” почався для Віктора Михайловича напередодні яблучного Спаса або Преображення Господнього. Яких перетворень зазнала  душа повного сил і амбітних прагнень офіцера, читайте далі. Відлік опромінення жорстокістю, що все-таки не в’їлася в серце,  пішов для Віктора Пінченка 18 серпня 1986 року.  Він згадує:

– До Чорнобиля я служив на посаді викладача в Рязанському вищому автомобільному інженерному училищі, на кафедрі автомобілів. Потім перевівся в автодорожний інститут на військову кафедру.

18 серпня я вже заступив на посаду заступника командира з озброєння 25-ї хімічної бригади. Найстрашніше, що перед цим, коли у штаб округу мене викликали на співбесіду, попередили, щоб  передчасно не  набрав дози опромінення, бо все-одно раніше ніж за місяць-півтора мене ніхто із Чорнобиля не замінить. З 18 серпня я був до 24 жовтня 1986 року.

Коли сама аварія сталася, я в Росії був. Одразу із Рязанського вищого автомобільного інженерного училищ декілька офіцерів поїхало на Чорнобиль. І ми чекали звідти повернення, щоб хтось приїхав, розказав. Тривога вже в кожного була на душі – “хоч би не я туди потрапив”…А далі я від цього нікуди не втік з переведенням до Харкова. Можна сказати, що служба на кафедрі для мене почалася в Чорнобилі.

З перших днів я помітив, як просилися всі на станцію. В моєму підпорядкуванні була, можна сказати,  вся бригада, де 630-650 автомобілів, бронетанкової інженерної техніки і безпосередньо ремонтна рота, яка повинна займатися тільки ремонтом техніки. Так хлопці падали на коліна, щоб я їх відпустив на станцію, щоб  вони пошвидше вибрали свою дозу і могли раніше звільнитися з Чорнобиля, замінитися. Коли в неділю шикували всю бригаду, щоб підбити підсумки, то практично до людей не можна було нічого донести, бо суцільний кашель стояв. Ми один одного не чули. Вся бригада кашляла.

І.М.              Ірина Мироненко.      Коли Ви вперше під’їжджали до цієї руїни, бачили здалеку четвертий блок, що навіки врізалося в пам’ять?       

В. П.              Віктор Пінченко.  Спочатку ми приїхали в оперативну групу в Чорнобилі, в дім колишнього партійного секретаря. Від Чорнобиля до станції 18 км, а на спідометрі 21 км висвічувалося. Із Чорнобиля доїхали до Лельова. Я коли “пелюстку” (респіратор)  одягнув на лице, мороз пішов по шкірі. І кинулося в очі, що з усіх боків до станції йдуть дроти на високих опорах, ніби павутина сходиться. А станції ще не видно. Я написав потім вірш:

Навстречу вышли мне столбы

и проводами заиграли.

Я слушал музыку судьбы.

И нервы медленно сдавали.

Першило в горле. Чем дышать?!

Пропахло гарью все святое.

С ума сойти. Куда бежать?

Что будет через миг со мною?

Глаза закрыл я “Лепестком”.

А на уме Адам и Ева.

Ступил на землю босиком —

нога мгновенно обгорела.

Тревога сердце обожгла.

Над блоком молния сверкала.

Навстречу станция пошла

и душу в пропасть засосала.

Оглянули зону, показали мені будівельні майданчики, різне все. Інженерно-саперний батальйон стояв буквально 120-150 метрів біля підніжжя станції. Тоді я один із перших чорнобильських віршів написав:

“Эти были я видел своими глазами.

Черной лентой вплетаются в судьбы они.

Сколько райской земли, орошенной слезами,

довелось нам спасать в эти тяжкие дни.

Припять — город уснувший. Деревни пустые.

Хвойный лес порыжел. Пахнет смертью базальт.

Зона. Рвы да столбы. КПП, постовые.

Знаки “Вьезд запрешен” и политый асфальт.

Мерный  труд в “Лепестках”. Сколько техники разной.

Сколько частных задач. Поминутный расчет.

И один только блок — окаянный, заразный —

столько бед натворил, что никто не сочтет.

І.М. Вікторе Михайловичу, а Ви це записували в блокноти і потім не могли їх довго зберігати чи все-таки зберегли з 1986 року?

В.П. Оті рядки я всі зберіг. Але там як тільки сталося, КДБ, МВС усе перекрили. Заборонили різне фотографування. Не могли зайве щось сказати. Ніхто навіть не посміхався. Лиця дуже серйозні, замкнуті. У бригаді з постійним контролем 5 чи 7 людей було з КДБ. Ми боялися, що за кожним із нас стежать. Три вірша були в мене записані. І коли люди їхали, змінювалися, то вони просили в мене переписати їх. У мене був там командир Мамиченко, він казав: “На щот поезії не знаю, а от всю правду Віктор Михайлович  розказав”.

***

Дозы летальные века огромные.

Ярко-вишневым реактор горит.

Все облучается — небо и молнии.

Дышит, чихает уран и графит.

Ядерный пепел. Разгул изотопов.

Сухость во рту и безумье в глазах.

Кто считал жизни под сводом Европы,

тот захлебнулся в Господних слезах.

Лица солдатские заревом темные.

Молодость борется. Смерть не страшна.

Эти картины, довольно обьемные,

может, забыла родная страна.

***

Смерть таится невидимкой рядом.

Мат шарашит, как чугунный звон.

Плачет горе атомным распадом.

Засекречен в зоне смертный фон.

В ужасе и боги, и подонки,

жаждущипе участь облегчить.

В пятикратном платят нам деньжонки.

Только бы успеть их получить.

Это помнят те, кто пал в обмане.

Кто графиит с ураном в руки брал,

кто искал могилу в котловане,

кто с бетоном смешивал металл,

кто носил солдатские погоны,

чья судьба была на волоске,

кто не покидал опасной зоны.

Это помнят люди. Но не все.

Відкриття пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи в Охочому Нововодолазького району

І.М. Ви були так довго в чорнобильській зоні, фактично вихідних не існувало, бо які можуть бути вихідні поряд із смертю. І все ж таки  як намагалися люди переключитися, перевести подих, перейти в якесь інше життя хоча б подумки?

В.П. Усе було завантажено, ніби за планом розроблено. Щодня о 7-й ранку перший оборот — 900 людей виїздить на станцію. Доїжджають до Лельова. Із чистого переодягаються, із чистих автомобілів пересідають на брудні. Перша зміна. Працюють, писали,  по 8 годин. Та там працювали і по 10, і по 12, і по 13. Це 30 машин ми повинні випровадити з парку і супроводжувати до Лельова. Все в динаміці. Далі, коли всі роботи організовані, я на 10 годину їду в оперативну групу доповідати про стан автомобільної техніки, бронетанково-інженерної, щоб усе було в порядку. О 13-й годині телефонуємо, уточнюємо, чи все йде нормально, які операції. Далі обід, а після нього — все по новому колу. А о 8-й вечора — планірка. До 9-9.30. Тоді вечеря. Час дуже швидко минав. Навіть не можна було ні з ким ділитися якимись думками. Ще до того в окрузі попередили: “Не забудьте, що у вас є партквиток, є погони”. Є ще застав два тижні такого командира, що він ні з ким не говорив, а тільки дивився і погрожував.

І.М. Люблять розповідати, що приїздили артисти, поети в Чорнобиль? Кого-небудь зустрічали?

В.П. Ні. Всю зону охопити неможливо. Може, кудись і їхали.  Але мені не доводилося зустрічатися з артистами.

І.М. Населення вже не було в зоні, чи хтось залишився і там жив?

В.П. По райцентру Чорнобиль то там, то там на хвіртках було написано “Здесь живет хозяин”. І в Терехах всіх виселяли, але пів-Терехів людей жило. Це 30 кілометрів від самої станції.

Там же в перші дні були солдати, потім їх підміняли, а в середньому і по 30 років,  і по 45. Навіть по 50. Я сам там 37 років відзначив, день народження. 13 жовтня.

І.М. Як же було в той день?

В.П. Зайшов командир до мене, зайшов начальник політвідділу, грамоту мені вручили. Отак відзначили. Із спиртним там дуже складно було. Стежили, ганяли. Хоча правду скажу: бачив біля  наметів пляшечки з-під одеколону валялися. Хтось примудрявся, бо воєнторги приїздили, різне продавали для гоління. Але не можна було зловживати, бо хлопці в ті роки ще не розпиті були.

І.М. Чи були жінки у вашій бригаді?

В.П. На 2200 чоловіків була всього одна жінка в 25-й хімбригаді. Завідувачка аптекою Таня. Вона разом з нами, командирами, приходила на обід, на сніданок.  У нас зробили у фінському сховищі окрему таку невеличку кімнатку, де були командир, начальник політвідділу, начальник оперативного відділу, начальник штабу, зам з озброєння, зам з тилу — керівництво бригади. І ота дівчина приходила. Вона сама з Луганська.

І.М. Скільки ж їй років було?

В.П.  Ця дівчина пройшла Афганістан. Може, 27-28 років їй було. Я до неї теж із симпатією ставився. І коли вона вже замінилася, я усвідомив: одна зірка була на всю бригаду, а хтось її любив. І я їй  тоді ще, на Чорнобилі, написав вірша.

Наступает тоска о прекрасном и грустном.

Наступает. Поверь, на душе нелегко.

Ты меня оставляешь в краю недоступном.

Дотянуться к тебе будет мне далеко.

Я теперь понимаю цену тех свиданий

и нечайные слезы от горести лью.

Может быть, в чем-то я  виноват за  признанье,

что тебя, как мальчишка, от сердца люблю.

Растаемся, поверь, растаемся надолго.

Сколько лет, сколько дней пролетит без следа,

но однажды я вспомню по верности долга

ту любовь, что горела, как в небе звезда.

Таня переписала в мене три вірша. “Эти были я видел”, “Наступает тоска” і я ще написав:

“Плакучие ивы здесь плачут так часто

на этой несчастной и милой земле.

Плакучие ивы, утрачено счастье.

Тебе непонятно и горестно мне.

Далі я не буду читати. Потім приходить мені з Луганська лист. Коли вона приїхала додому, показала вірші подругам, близьким людям. Як її доля склалася далі, нічого не знаю. Я їй не відписував на листа. Коли вже приїхав із Чорнобиля, дружина не хотіла мене зустрічати. Тому що лице було – “чорнобильська засмага”. Їхав, казав, що десь на місяць, а пробув 67 діб. Вона подумала, що загуляв. Замість того, щоб вийти мені назустріч, вона відвернулася і пішла в протилежний бік.

І.М. Вас тепер уже підтримує інша жінка – не та, з якою Ви прощалися, коли їхали в Чорнобиль?

В.П. Із першою дружиною прожили 41 рік. Вона закінчила факультет іноземних мов, читала багато художньої літератури, але віршів не любила. Деякі мої навіть порвала на дрібні клаптики. Три роки тому вона померла. Довелося шукати собі іншу хазяйку. З нею ми разом на різних літературних вечорах, вона перечитує всі книжки  після презентацій поетів-харків’ян. У моїй збірці “Зрелый мед» є посвяти їй.

І.М. Ви разом з нею і за бджолами доглядаєте?

В.П. Я коли з армії пішов, щоб не тягло до горілки, вирішив зайнятися бджолами. Купив спочатку 5 сімей, потім завів до 20-30 вуликів. І це мене заспокоїло, і можна сказати, продовжує життя. На пасіці дружина допомагає. Вона народилася в селі, у нас дитинство схоже було. Тепер наш дім і сад у Павлівці, поблизу Старої Водолаги.

 

Полковник у відставці, ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Віктор Пінченко знову, як і в дитинстві, живе в селі. Часто гостюють у Віктора Михайловича харківські письменники.

 

 

Із чорнобильським фотографом Юрієм Ворошиловим

 

 

У  книжці Віктора Пінченка «Облученная муза», приуроченій до 30-річчя атомної трагедії, є і зворушливі  світлі строфи.

***

Мені взяли й підкинули вночі

Двох ластів’ят, що ніжно пахли літом…

Беззахисні, малі, крилаті діти —

Тепер годуй, літати їх навчи…

Дітей своїх ніколи не було.

Але ці двоє — зроду не голодні,

Голублені та люблені,  — сьогодні

(Від щастя плачу)  СТАЛИ НА КРИЛО.

 

І.М. Коли Ви першу книжку видали?

В.П. Перша книжка була  до 15-ї річниці Чорнобиля, вийшла у 2001 році. Називалася «Базальт». До 30-річчя – вже шоста збірка. Третина віршів у ній – українською мовою.

 

На виступах Віктор Михайлович читає вірші і українською, і російською. Особливо багато зустрічей припадає на весну – роковини Чорнобиля. Його запрошують до Будинків культури і шкіл. Запитань у аудиторії багато, іноді вони засвідчують, як мало знає молодь про Чорнобиль і  ядерну небепезпеку загалом. Була свідком, що після розповіді про високий рівень радіації і чотири дозиметри, якими був обвішаний Віктор Пінченко,  старшокласниця запитала: «А що таке дозиметр?» Він  зустрічається з курсантами-МНСниками і ліцеїстами художниками. Дарує свою нову книжку найчастіше землякам-чорнобильцям і дітям.

 

Віктор Пінченко та Ірина Мироненко у Харківському академічному художньому ліцеї з авторкою писанок Анною Тарадіною

 

***

Мій отчий, мій квітучий краю,

Кохана стороно свята!

Прости, що я якогось раю

Шукав наївно по світах.

Комусь  служив, блукав, аж поки

Всю душу не перевернув

Той день страшний, той вбивчий попіл,

Що з хмар чорнобильських сипнув.

І без вагань я глянув смерті

В зіниці. Край-бо мій в біді.

Хоча лишаймося відверті,

Живим на цвинтар йшов тоді.

Відтоді сняться сни болючі.

В жалобі сонце не сія.

В рясних сльозах Дніпро і кручі.

І плаче матінка моя.

Вже сива, в хустці і спідниці,

Що в свято одяга завжди.

Та замість ліків із криниці дає цілющої води.

Залишки  оборонних валів козацької  доби  за 9 км від Нової Водолаги

Хтось іще перегорне «Облученную музу», знайде «Лікарняний сонет», моторошний, але іронічно-оптимістичний вірш «Біля моргу грію ноги» або «На тім світі Кабміну немає», не зможе заперечити, бо правда – «на чорнобильський подвиг упала ціна». І, можливо, як і я, запам’ятає рядки:

«Бережу не погони, а крила,

Що мене ще піднімуть в політ».

Ірина Мироненко

Фото автора