Олександра Ковальова. Сонце в жалобі (рецензія на книжку Віктора Пінченка «Облученная муза», Харків, «Майдан», 2016)

         Людина – істота оптимістична. Знаючи, що рано чи пізно помре, вона  не думає про смерть. А от коли трапляється велике горе, різні люди реагують на нього по-різному. Спектр емоційних реакцій та душевних станів тут надзвичайно широкий і строкатий: гнів, поклик  порятувати ближнього, помогти йому; інший напрямок – паніка, страх, переляк, безсилля, бажання сховатися за спиною ближнього; ще інший – цинічне намагання підставити свого ближнього, за будь-яку ціну обійти загальне лихо, на фарисейський лад виправдовуючи свої підлі вчинки, мовляв,  жертви має принести хтось інший, тільки не я, бо я з надто дорогої матерії…

Минуло 30 років з дня чорнобильської трагедії. Виплакано море сліз матерів, дружин, сестер  усіх мертвих і живих чорнобильських героїв. Розлито море брехні. Украдено мільярди грошей у різних валютах. І люди з цим живуть. Отже, люди – істоти оптимістичні. Знову ж таки, кожен на свій лад залежно від міри совісті. У поета ця міра особлива, та ще як він сам побував у чорнобильському пеклі, сам  горів у чорнобильських пожежах, сам був засипаний чорнобильським попелом…

Тримаю в руках книгу Віктора Пінченка «Облучённая муза» (Харків: «Майдан», 2016).  Читаючи вірші, вперше думаю не про мову, якою їх написано, не про особливості художньої форми, не про ритміку чи систему римування, а про те, як життя вириває людині душу і як вона з тією вирваною душею почувається:

                   * * *

Июнь искалеченный мой…

Больница, седые врачи.

Этаж облучённых – седьмой,

Здесь мало кто дремлет в ночи.

Палаты, кровати, бельё,

Уколы, таблетки, вода –

Всё ныне до боли моё.

Жаль, в горло не лезет еда.

И я , чуть живой, не спеша

Зажёг гробовую свечу.

Стихами всплакнула душа…

А думал – навек замолчу…

Ми, українці, дивні люди.  Жаліємо «воріженьків», не жаліємо самих себе. Приносимо неймовірні жертви на олтар історії, а потім не поспішаємо, як слід, проаналізувати взаємозв’язок причин та наслідків. Прощаємо своїх катів, вони в нас, як Лазар Каганович,  доживають у пошані та повному забезпеченні в столиці до глибокої старості. Нам не спадає на думку, що діти та онуки цих катів будуть іще нахабнішими, іще нещаднішими, їх іще сильніше манитиме запах нашої крові…

Доля ліричного героя. Яка її логіка? – Молода людина з щирою саможертовністю відгукнулася на поклик Батьківщини, адже заради Батьківщини жодна жертва не завелика. Така норма, така логіка взаємного виживання людської спільноти. Так виховували людей в усі часи. Людство, як спільнота, могло вижити лише за умови такого ставлення до своїх громадянських обов’язків. Сьогодні ж здрібніння та моральне виродження так званої політичної еліти вражає уяву. Шашіль нещирості пожирає все на своєму шляху. Немає вдячності до героїв, немає визнання їхніх героїчних вчинків, немає потреби плекати пам’ять  про їхній героїзм. Зрештою, з героїв можна насміхатися, що цинічна мерзота дозволяє собі навіть в прямому ефірі. Моторошно читати такі рядки:

                   Уходит в  историю ядерный век.

Реформы открыли нам очи.

Махровый бюджет добивает калек

И судьбы несчастным пророчит.

Я знаю, нас выбросят тихо за борт,

Наш подвиг зароют в могилу.

Вздохнут с облегченьем под  лёгкий акорд:

Стране всех кормить не под силу.

Закроют ЧАЭС по веленью господ.

Дадут потучнеть Украине.

Кому теперь нужен чернобыльский сброд?..

Нас завтра не будет в помине.

         «Солодка смерть за Батьківщину» – у цьому висловлюванні мудрість наших предків. Про велич смерті героя  завжди писали поети. Така смерть не буває марною. Хіба? Виявляється, буває. Буває тоді,  коли країною править сила бездуховна і захланна, цинічно безвідповідальна і чужа, а до того всього ще й фатально егоїстична. Тваринний егоїзм – ось рушійна сила усіх вчинків нашої перманентної еліти за всі роки незалежності.

         Розмова засобами поезії про різні проблеми, пов’язані з чорнобильською трагедією, у книзі «Облученная муза» емоційно напружена, проникнута глибоким ліризмом.  Це свідчить про високий художній рівень поетичних текстів. На жаль, так можна сказати не про всі вірші. Час від часу трапляється певна декларативність, не завжди вдається авторові підібрати по-справжньому влучне слово, звести нанівець роль випадковості.  Таких прикладів хоча й не густо, але навести їх можна:

                   Весь мир любви исходит от корней

В душистом царстве матушки-природы.

Любви на свете больше, чем людей,

Добра на свете больше, чем невзгоды.

Однак усе це не змінює загального враження від книги щирої, пристрасної, сповідально переконливої. Я цілком поділяю думку Інни Мельницької, яку вона висловила у вірші, яким завершується перший розділ книги:

Страна ушла в крутые виражи –

А что же им, упрямым, крутолобым?

Венок бумажный? Треск речей над гробом?

Не лицемерьте!  Им бы жить да жить,

Растить детей и строить города –

Но этого не будет никогда!..

… Он долгом перед братьями томим –

Снимите, люди, шапки перед ним!

         Книга складається з двох розділів. До першого («Он долгом перед братьями томим») увійшли вірші, написані російською мовою. До другого («В жалобі сонце не сія») україномовні тексти. Передмову до книги написав поет Роман Левін, післямову – сам автор. У післямові автор, озброївшися фактами та цифрами, окреслив масштаби чорнобильської катастрофи. Їх неможливо перебільшити. Людям заради власної безпеки, безпеки своїх близьких не можна заплющувати на це очей. Наслідки катастрофи аж ніяк не позаду. Навіть найхитріші, найобачніші, найегоїстичніші не застраховані від небезпеки. Віктор Пінченко справедливо б’є  в набат. Антон Чехов жив у екологічно безпечніші часи, але вважав, що біля кожної благополучної людини треба слід приставити такого собі хлопчика із дзвіночком, який нагадуватиме про нещастя інших людей. Це ж яким моральним виродком треба бути, щоб почуватися щасливим, коли навколо розлито стільки горя?! Яке черстве і хиже серце треба мати! Біля кожного тваринного егоїста має бути приставлений такий чеховський хлопчик із дзвіночком.

         Вірші Віктора Пінченка будять людську совість. Як російськомовні, так і україномовні. Пошуки мови стали для автора пошуками себе самого. Так склалася доля. Офіцер радянської армії звично послуговувався російською мовою. Лише з часом перед його очима стала проглядатися стежка, що вела до рідних джерел, до рідного коріння. Україномовному читачеві україномовні вірші Віктора Пінченка, звісно, здаються проникливішими та сокровеннішими, ось як ці:

                   Для мене батьківське село –

Це острівець надії.

Тут в кожній хаті хліб, тепло

І в будні, і в неділі.

Тут жвавий медозбір іде

І теплий вітер віє.

І пасіка моя гуде –

Так, як вона лиш вміє.

         Варто було б скомпонувати україномовні та російськомовні добірки віршів на чорнобильську тематику для учнівської молоді. Крім естетичної, вони відіграють іще й потужну етичну роль, що в надто малій мірі використовується сьогодні у вихованні молодого покоління. Людську совість треба будити заради самої людини, особливо молодої людини. Книга Віктора Пінченка «Облученная муза» виконує це завдання якнайпослідовніше.