Творча зустріч із Олександрою Ковальовою

14 травня в Будинку вчителя відбулася творча зустріч із харківською поетесою, прозаїком, перекладачем, педагогом Олександрою Ковальовою.

Координатор заходу О. Тараненко розказала про визначальність постаті колеги в харківській літературі, її талант письменника й талант Людини, котрі вкупі дають приклад високого існування душі.

Камерна атмосфера заходу сприяла кращому відчуттю слова – а воно звучало виважене й філігранне, мудре та шляхетне.

О. Ковальова читала твори, знайомлячи присутніх зі своєю лірикою, перекладами з німецької (слід сказати, що діапазон авторів для перекладів дійсно вражає – від барокових до сучасних) та повістями. Нещодавно письменниця завершила роботу над іще одним великим прозовим твором, котрий де в чому можна вважати квінтесенцією мотивів усіх попередніх повістей, актуалізацією найважливіших для авторки ідей – історичної пам’яті, людяності, вміння бачити велике в крихітному й невибагливому, стишення як можливості почути голос часу, вічності, Бога.

Господнє око вихопило нас,

Зібрало у краплині бурштиновій

Цієї миті…

Прикметно, що аудиторію складала творча молодь – юні письменники та студенти-філологи. Точилася жива розмова про літературу, про минуле, оптимістичні та болючі моменти сьогодення, адже, як говорить О. Ковальова, «Письменник – це передусім невситиме зацікавлення світом».

 

***

Осінь завжди очей шукає,

Щоб раділи їй, щоб хвалили.

Мов дитина мала, довірливо

Викладає скарби небачені:

Жолудь, яблуко і горіх.

 

* * *

Птах розпрямляє крила.

Тріпоче блакитний стяг.

Птаху за свою віру

Не жаль ні крил, ні життя.

Неба високе знамено.

На обрії – птах і я,

Тримаємо, доки не вмерла

Віра, його і моя.

А в кого віри замало,

Стоїть унизу і жде.

Береться з країв туманом

Хисткий і непевний день.

Простору й часу – безмір!

Кого не охопить страх?

Та весело твердь небесну

Тримаємо – я і птах.

 

* * *

В слові, сказаному влітку,

Наливаються жита.

Навесні промовиш слово,—

Лист на гілці вироста.

Бо нічого на цім світі

Не буває просто так.

Бо від слів холодних може

На льоту замерзнуть птах.

А коли надійде осінь,

Налаштуйся на жнива.

Підбери тумани й роси,

Й тінь, що небом проплива.

А вже золота і воску

Осені не позичать.

Тут на кожному листочку

Кругла вощана печать.

Не зривай її, не квапся.

Прочитаєш, буде час

Цінувать не тільки радість,

Але й смуток, і печаль.

 

БЕРЕЗОВИЙ СУМ

Знову відступиться в місячну ніч

Гілка берези і заніміє.

Я тут не перша людська душа,

Що не спроможеться на розуміння.

Сумно не гілочці, сумно мені.

В ґратах грудей цьому суму так тісно.

Щось відірвалось і впало в цю ніч,

Щось закодоване в білім тремтінні.

Біле послання випало з рук.

Я тут не перша стою впорожні.

Зрештою можна вважати за гру

Тіней усе це. Міраж уві сні.

Зрештою навіть і зовсім розумним

Часом буває марудно і сумно…

 

* * *

Це я за коником біжу,

зеленим коником у житі.

А ким життя моє прожито, –

не відаю. Не бережу

ніяких спогадів, бо я

стою й від щастя завмираю.

Бо коник зупинивсь і грає.

А в грі його любов моя.

Мій день, блакитний і високий,

весь різноцвіт і різнопах.

Я піший і безкрилий птах.

Мені й літати буде сором,

як коник скінчить свою гру

й безжурно далі пострибає.

Тоді і справді я помру,

бо більш ніде мене немає…

 

***

Ця відверта декоративність:

Гілка хмелю, блідо-зелена,

Горобини багряне тло.

Літа — як не було!

Віддаляється щось від мене

І лягає під скло.

 

І вже хочеться —

Хай би дощ пройшов,

Фарби змішав

І розмив лінії.

Так же, як і слід

Моїх підошов

На червоній і білій глині.

 

Стежка по кручі стікає вниз

Знехотя так, знічев’я,

Час усе це візьме під скло,

Під печать свою сургучеву.

Вдарить крем’яхами хвилин

І розіпне твою тривогу,

Мов чогось тобі не дали

У далеку й важку дорогу.

 

Шовк багряний

І жовта заполоч.

Як тут мало

Тепла і затишку!

Пізня осінь оголить стигми.

Це і є розплата за стиль,

За відверту декоративність.

 

Святий Юрій

На Юрія — трави в росі.

Сам Юрій поволі в’їжджає у май

На білім коні, у білім плащі.

В руках у нього зброї нема.

Тільки прутик вербовий.

Кінь затих, а вершник, немов заснув.

Не поспішає, збудивши весну,

Виганяти худобу, небесну й земну,

Він довершив війну, страшну, затяжну,

Він поборов ворогів, таких підступних і підлих,

А тепер, куди він не піде,

Куди не поїде на коні своїм білім,

Котяться вівці небом і долом — скільки видно.

Горнуться вруна ярі — вітрові ув обійми.

Пастушки виглядають із-поза обрію,

Головки губляться поміж квітів.

Святий Юрій їх помічає, він знає:

То людські діти.

Це їм випасати його отари,

Це їм довершувать його війни.

Святий Юрій переїде яром, на греблі стане

І пошле їм благословіння.

 Матеріал підготували С. Ринкевич та А. Тимченко