14 травня в Будинку вчителя відбулася творча зустріч із харківською поетесою, прозаїком, перекладачем, педагогом Олександрою Ковальовою.
Координатор заходу О. Тараненко розказала про визначальність постаті колеги в харківській літературі, її талант письменника й талант Людини, котрі вкупі дають приклад високого існування душі.
Камерна атмосфера заходу сприяла кращому відчуттю слова – а воно звучало виважене й філігранне, мудре та шляхетне.
О. Ковальова читала твори, знайомлячи присутніх зі своєю лірикою, перекладами з німецької (слід сказати, що діапазон авторів для перекладів дійсно вражає – від барокових до сучасних) та повістями. Нещодавно письменниця завершила роботу над іще одним великим прозовим твором, котрий де в чому можна вважати квінтесенцією мотивів усіх попередніх повістей, актуалізацією найважливіших для авторки ідей – історичної пам’яті, людяності, вміння бачити велике в крихітному й невибагливому, стишення як можливості почути голос часу, вічності, Бога.
Господнє око вихопило нас,
Зібрало у краплині бурштиновій
Цієї миті…
Прикметно, що аудиторію складала творча молодь – юні письменники та студенти-філологи. Точилася жива розмова про літературу, про минуле, оптимістичні та болючі моменти сьогодення, адже, як говорить О. Ковальова, «Письменник – це передусім невситиме зацікавлення світом».
***
Осінь завжди очей шукає,
Щоб раділи їй, щоб хвалили.
Мов дитина мала, довірливо
Викладає скарби небачені:
Жолудь, яблуко і горіх.
* * *
Птах розпрямляє крила.
Тріпоче блакитний стяг.
Птаху за свою віру
Не жаль ні крил, ні життя.
Неба високе знамено.
На обрії – птах і я,
Тримаємо, доки не вмерла
Віра, його і моя.
А в кого віри замало,
Стоїть унизу і жде.
Береться з країв туманом
Хисткий і непевний день.
Простору й часу – безмір!
Кого не охопить страх?
Та весело твердь небесну
Тримаємо – я і птах.
* * *
В слові, сказаному влітку,
Наливаються жита.
Навесні промовиш слово,—
Лист на гілці вироста.
Бо нічого на цім світі
Не буває просто так.
Бо від слів холодних може
На льоту замерзнуть птах.
А коли надійде осінь,
Налаштуйся на жнива.
Підбери тумани й роси,
Й тінь, що небом проплива.
А вже золота і воску
Осені не позичать.
Тут на кожному листочку
Кругла вощана печать.
Не зривай її, не квапся.
Прочитаєш, буде час
Цінувать не тільки радість,
Але й смуток, і печаль.
БЕРЕЗОВИЙ СУМ
Знову відступиться в місячну ніч
Гілка берези і заніміє.
Я тут не перша людська душа,
Що не спроможеться на розуміння.
Сумно не гілочці, сумно мені.
В ґратах грудей цьому суму так тісно.
Щось відірвалось і впало в цю ніч,
Щось закодоване в білім тремтінні.
Біле послання випало з рук.
Я тут не перша стою впорожні.
Зрештою можна вважати за гру
Тіней усе це. Міраж уві сні.
Зрештою навіть і зовсім розумним
Часом буває марудно і сумно…
* * *
Це я за коником біжу,
зеленим коником у житі.
А ким життя моє прожито, –
не відаю. Не бережу
ніяких спогадів, бо я
стою й від щастя завмираю.
Бо коник зупинивсь і грає.
А в грі його любов моя.
Мій день, блакитний і високий,
весь різноцвіт і різнопах.
Я піший і безкрилий птах.
Мені й літати буде сором,
як коник скінчить свою гру
й безжурно далі пострибає.
Тоді і справді я помру,
бо більш ніде мене немає…
***
Ця відверта декоративність:
Гілка хмелю, блідо-зелена,
Горобини багряне тло.
Літа — як не було!
Віддаляється щось від мене
І лягає під скло.
І вже хочеться —
Хай би дощ пройшов,
Фарби змішав
І розмив лінії.
Так же, як і слід
Моїх підошов
На червоній і білій глині.
Стежка по кручі стікає вниз
Знехотя так, знічев’я,
Час усе це візьме під скло,
Під печать свою сургучеву.
Вдарить крем’яхами хвилин
І розіпне твою тривогу,
Мов чогось тобі не дали
У далеку й важку дорогу.
Шовк багряний
І жовта заполоч.
Як тут мало
Тепла і затишку!
Пізня осінь оголить стигми.
Це і є розплата за стиль,
За відверту декоративність.
Святий Юрій
На Юрія — трави в росі.
Сам Юрій поволі в’їжджає у май
На білім коні, у білім плащі.
В руках у нього зброї нема.
Тільки прутик вербовий.
Кінь затих, а вершник, немов заснув.
Не поспішає, збудивши весну,
Виганяти худобу, небесну й земну,
Він довершив війну, страшну, затяжну,
Він поборов ворогів, таких підступних і підлих,
А тепер, куди він не піде,
Куди не поїде на коні своїм білім,
Котяться вівці небом і долом — скільки видно.
Горнуться вруна ярі — вітрові ув обійми.
Пастушки виглядають із-поза обрію,
Головки губляться поміж квітів.
Святий Юрій їх помічає, він знає:
То людські діти.
Це їм випасати його отари,
Це їм довершувать його війни.
Святий Юрій переїде яром, на греблі стане
І пошле їм благословіння.
Матеріал підготували С. Ринкевич та А. Тимченко