Віктор БОЙКО. ПРО  ЗБІРКУ  «У РОЗЧАХНУТОМУ СВІТІ»  ВАЛЕНТИНИ  ОВОД

Це – проза. Дещо сентиментальна, трохи банальна, дуже тонкосльоза. Але тим-то й цілком природна оповідь емоційної співчутливої душі.

Болюча мудрість оповідання «Дві матері», народженого 1965 р., з книги однойменної назви (1987). Дві суперниці за коханими. Дві журливиці за полеглими синами. Дві сироти з букетами городніх квітів біля могили невідомого солдата. Певно, й людину з кам’яною душею доведе до плачу ця печальна історія.

Геніальний поет і ловелас О. Пушкін писав: «Над вымыслом слезами обольюсь…». Автор цієї книжки навряд чи ставив за мету саме «вимисел». Долі маленьких людей вимали чесного, щирого і безкомпромісного співчуття, аж до участі в процесі їх відродження, реабілітації, повернення до життя.

В цій книзі автор – не споглядальник, а безпосередній учасник подій, учинків, акцій. І оповідач, і персонаж оповіді. Книжка – енциклопедія суспільного слобожанського життя. Може, заголосно буде сказано, автор є літописець півстолітньої історії творення української нації. Не брехливі підручники, вміло відредаговані фахівцями з «компетентних органів», а жива книга народного життя постає перед читачем. Саме за такими книгами по-справжньому по крихті можна реабілітовувати репресовану московським режимом історію української держави.

29 років між першою та наступною книгами. Це не байдужість чи пасивність, це розуміння своєї причетності до української справи, участь у якій вимагає й мітингів, і пікетів, і майданів. І. Драч назвав В. Овод харківською Жанною д’Арк. Може, це найточніша ознака її громадянської зрілості, коли людина діє не за усталеними чи продиктованими канонами, а за покликом власного сумління.

Вважаю доцільним говорити (паралельно) про «першу леді» англійської літератури Джейн Остен (1775 – 1817), про талановиту, але безталанну Марусю Вольвачівну (1841 – ?) і нашу сьогоднішню «іменинницю». Вони дуже схожі – Джейн Остен, Маруся Вольвачівна і Валентина Овод. Сноби можуть однаково вважати нудними й незначними їхні твори, бажаючи споживати проекції психічних відхилень Толкіна. І в першої, і в другої, і в третьої не знайти робленої таємничості, У першої – «картини сімейного життя» дрібної буржуазії кінця XVIII – початку XIX ст., у другої – відображення пореформеного українського села на зламі ХІХ і ХХ ст., у третьої – епізоди боротьби за справедливість в епоху національного відродження ХХ – ХХІ ст. Століття між часом їх активної творчості. Але і там, і тут – героями є скоріше антигерої, за оцінками літератури соціалістичного реалізму, зі своїми проблемами й помилками, з пошуками свого місця в такому агресивному середовищі. І там, і тут немає «хепіенду», немає утопічного досягнення перемоги за помахом авторської чарівної палички. Є тільки шлях до неї, важкий і тривалий.

Прозу треба не хвалити, а читати. Про себе ж скажу: хотів би редагувати наступну збірку Валентини Овод.