«МОЯ ЄДИНА СВІТЛА ЦЯТОЧКА В ЖИТТІ»

          Древній художник, ілюстратор книжок для східного правителя, коштовні рукописні фоліанти супроводжував зображеннями себе і своєї коханої. Себе завжди малював червоною фарбою, а її — синьою. Ніби порівнював із стрімкістю вогню й недосяжністю неба.

Наш сучасник Олександр Шугай написав книжку про реальну пару, в житті якої були схід (Азія) і Західна Європа, Харків і Соловки, кольори страждань і короткого щастя. Хист до малювання мали і він, і вона. Він нібито розписав у степу капличку на місці падіння метеорита, вона подарувала йому автопортрет у східному вбранні, з напівзатуленою покривалом половиною обличчя — аби виразнішими здавалися темні очі. Той малюнок буде над його робочим столом до останніх днів життя. “Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика” (оповідь у листах і документах — з коментарями). Так повністю названо книжку, яка починається листом 1932 року.

 

Василь Мисик, 1932 р.

 

Василеві Мисику — 25, Ніні Неєловій  —  17. Він уже автор семи книжок. Обоє — студенти єдиного в СРСР Харківського технікуму сходознавства. Але Василь живе у цивільному шлюбі з іншою. Ніна в нього закохана. Студентська практика — в Середній Азії, але тільки поїздом їдуть разом. Далі — окремі маршрути, де головний “транспорт” — віслючок або кінь.  Її листи збереглися в рідних Василя Мисика, його — зникли.  Залишилися книжки —  вірші, переклади  драм  Шекспіра і рубаїв Хайяма. Наприклад, оця східна мудрість — українською.

Ті, що мандруючи собі набили п’яти,

Два світи прагнучи в одному відшукати,-

Не знаючи про те, який він є насправді,

Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

Що нового відкривали для себе студенти з Харкова в Середній Азії, Василь Мисик опише через багато років, після двох концтаборів — сталінського і гітлерівського. “З таджицьких записів. Стара Бухара. Уперше я побачив це місто в 1930 році. Все в ньому вражало тоді своєю неправдоподібністю, незайманою старосвітщиною. Вузькі покручені вулички, тісно скупчені сліпі глиняні будиночки, барвисті бані мечетей, шпилі мінаретів, мальовниче багатолюддя базарів, клекіт лелек на всіх  виступах і склепіннях, де тулилися їхні кострубаті, недоладні гнізда… Її вузькими вуличками ходив Рудакі, на її базарах Ібн Сінна (Авіценна) купував рукописи у букіністів, бачила вона Омара Хайяма…”

          У тлумаченні Василя Мисика рядки Омара Хайяма звучать ніби особистий життєвий принцип українського поета, незгодного писати партійні оди.

Я б краще вороном копався у ріллі,

Ніж у негідника живився при столі.

Сухим окрайчиком задовольнятись краще,

Ніж губи мазати в чужому киселі.

Кожен з Василевих ровесників-літераторів знав, як це  «окрайчиком задовольнятись». На початку 30-х ще всі вони живі й молоді. У них щедро виходять книжки (по кілька за рік). І вони самі виходять з редакції на Сумській, перекидаються-граються словами, а над ними виграє сонце. І  Микола Хвильовий гукає: «Ходімо до мене їсти кавуна». І вони зминають на сусідню Римарську, до будинку, на даху якого споглядають  синє небо Харкова античні фігури. Одна із  чоловічих у наші дні  має замість голови  уламок, ніби хто рубонув шаблею, а  жіноча  втратила ліву руку. Зате правою вона ще підтримує ріг достатку, такий же, як і  на харківському гербі. Той ріг наповнений всілякими плодами: грушами, виноградом, яблуками ще й  уквітчаний.

  Харків, вул. Римарська. Дім, де жив М. Хвильовий і бував В. Мисик. 2016 р.

Роман людини з іншого покоління — нашого сучасника Степана Процюка “Чорне яблуко” так само пронизують роздуми про літературну працю і сад людського життя. Спокуса сонячним яблуком творчості й  отрута передчасної смерті — у яблуці чорному.

“Історія української літератури – це історія не лише словесного пантеону, а й занапащених доль тих, які не могли жити інакше. Чомусь Той, хто розподіляє таланти, вирішив таки вділити народу, у якого мова часто була в напівтрупному стані, чимало талановитих творців, які не зреклися цієї упослідженої мови, ставлячи на карту не лише свій добробут чи популярність, а й життя.

Цьому листю щонайменше три або тридцять, а може, й триста літ… У саду зависла така тиша, неначе перед преображенням… На яблуні висіло тільки одне яблуко. Воно було чорним. Раптом яблуко гепнуло на землю. Сад задрижав — аж земля стрепенулася.

Чийсь улесливий, а швидше безжальний голос прошепотів, що яблуко дочекалося свого господаря. Інший голос, з іншої сторони саду, прокричав, що чорне яблуко знайшло свою білу жертву…”

Долиною ріки, якою їхав на віслючкові студент Мисик, проходив Великий Шовковий шлях.

5 листопада 1934 року для Василя Олександровича почався інший шлях — політичного в’язня. Прийшли арештовувати о третій ночі. Він сидів за правкою роману Вальтера Скотта. Вагітна  дружина, друкарка видавництва Піама Гросберг, спала за тоненькою перегородкою.  Комуналка на вул. Токовій (був колись тік архієрея), перехрестя Токова, 2 і Свердлова, 118. Вікно Мисика — на вулицю Свердлова (нині — Полтавський шлях). Тут перекладав Бернса, “Ромео і Джульєтту” Шекспіра.

Василя Олександровича судили у справі так званих “білогвардійців-терористів”. Звинуватили в організації  підготовки терактів проти працівників радянської влади. Газети залякували, описуючи той суд: “При затриманні у більшості вилучені револьвери і ручні гранати. Обвинувачені прибули в СРСР через Польщу, а дехто через Румунію”. Нісенітницю про білогвардійський центр і ручні гранати Василь Мисик не підписав, це його врятувало від смерті, а ті, хто не витримав і погодився із слідчими, були негайно розстріляні.

Олександр Шугай коментує: “Коли на честь 7 листопада 1937 року капітан Матвєєв розстріляв 111 в’язнів, про Мисика в загальній метушні просто… забули, бо він сидів у карцері за те, що порушив режим, уночі від холоду укрившись із головою. Пильний вартовий побачив — у вічко — й не осмілився пропустити це порушення повз увагу (а міг же, сукин син, поспівчувати, хоч насправді не здогадувався в ту хвилину, що своєю непоступливістю порятує в’язня), доніс начальству, а те виявилось так само немилосердним і вирішило негайно ж покарати винуватця. Ось і вийшло так, що зло, помножене на зло, обернулося благодаттю. Як у математиці: мінус на мінус дає плюс”.

Син Василя Мисика  Микола народився без батька, виростав, коли той був уже на Соловках. В родині малому категорично заборонили говорити українською і навіть дозволили з цього предмета у школі отримувати “двійки”.  Гросберги походили з колишніх збіднілих дворян. Покійний Андрій Гросберг ще замолоду прийняв християнство і працював головним бухгалтером Південної залізниці. У спадок дружині та дочкам залишився добротний приватний будинок із садом. Туди, невдовзі після арешту чоловіка, повернулася Піама. Там виростав Нік, Ніколай та його молодша сестричка — уже дочка квартиранта-бухгалтера. За злою іронією долі бухгалтером вимушений буде працювати і Василь Олександрович після війни. Але поки що  репресований поет порушує заборону жити в Харкові, навідується із села від мами до Піами, головне — до рідного хлопчика.

Микола Васильович, син письменника, інженер. Харків, 1962 р. Світлина В. Мисика

Щоб якось утримати його біля себе, для сина Мисик написав 1940 року  російською мовою казку “Птичья газета” (вперше друкується у книжці Олександра Шугая “Цвіт вишні”).

Виглядає пародією на радянську пресу, прийнятна й для наших днів, коли йдеться про анонс “жуткая драма в кустах бересклета”.  А чого варта орлина рада та звання “почесний індик”?!  Це при тодішніх порівняннях вождів, особливо Сталіна,  з орлами. Процитую майже повністю.

Все готово. Набран штат.

Дрозд — редактор. Цензор — чистик.

Бойко лапками стучат

трое горлиц-машинисток.

Уж сороки-репортеры

тащат им заметок горы.

Дятел-критик: сев у ветки,

он долбит свои заметки.

“Лесные новости”! Утренняя газета.

Война лягушек и мышей!

Заседание орлиного совета!

Повесился безработный воробей!

Соловей сочинил новую  поэму

на весеннюю тему!

Жуткая драма в кустах бересклета!

“Лесные новости!” Утренняя газета!

Коллективный труд

ученых синиц

“Природа наших опушек”.

Статья “Новое в высиживании яиц”,

подписанная бригадой кукушек.

Орлу присвоено звание

почетного индюка.

Орел обиделся и улетел в облака.

Индюки осудили выхватку эту,

про что прислали письмо в газету.

Облетели листья лета.

Собрались грачи гурьбой.

Ежедневная газета

умерла сама собой.

Написано Василем Мисиком на хуторі Миколаївка. Його рідна  Дніпропетровщина. Харків був для вчорашнього політзека містом недоступним. Міг туди хіба що навідуватися в гості. Гросберги мешкали біля ХТЗ, приятелька студентської пори Ніна Неєлова — на Холодній Горі. Ніна  закінчила чи покинула технікум східних мов і обрала інженерно-будівельний інститут, щоб стати архітектором.

Навесні 1940 року Василь несподівано провідав Ніну. У листах вона зважується назвати його “коханий”. Через рік вони одружуються, але він  так само змушений працювати тільки в селі.

Ніна Неєлова і Василь Мисик під час одруження. 9 березня 1941 р.

Добровольцем пішов на фронт. Контузія в Криму, концтабір —  уже гітлерівський.

Коли Мисик утік з полону навесні 1945 року, опинився  у Тюрінгському лісі. Олександр Шугай деталізує:

“Втікачі жили в покинутому будиночку лісника. Там і зіткнулися з німецькими офіцерами. Але вже…без зброї. Ті ввічливо попросилися до їхнього будиночка, щоб переодягтися в цивільне. На якусь мить Василеві Мисику здалося: один із німців, як дві краплі води схожий на того високого, стегнистого офіцера, що наприкінці травня 1942 року, під Керчю, розстріляв групу “сидячих” поранених. Невже і справді він? Хіба що без пенсне. Втім, як і без зброї. “Але, звичайно, це був не він, –  написав у начерках прози Василь Олександрович. –  Того я добре запам’ятав”. Контужений Василь Мисик тоді, під Керчю, теж сидів на траві, але його погукали до себе товариші-однополчани, які стояли оддалік. Доки офіцер перезаряджав пістолета,  підвівся і одійшов. Есесівець на це не відреагував. Продовжував стріляти. Яскраво світило кримське весняне сонце”.

          Хто б написав сценарій, зняв фільм? Тут усе — драма любові й творчості, сходу й заходу, Азії й Європи. Ніна Неєлова пережила війну в окупованому Харкові, була пов’язана з рухом опору. Ще встигла  дочекатися листів з Німеччини від свого Василя, але зустрітися їм не судилося: важка хвороба  обірвала життя тридцятирічної жінки.

Один із розділів книжки Олександра Шугая про цю історію любові містить мініатюри, уривки і начерки, написані Василем Олександровичем уже після Ніниної смерті.

Життя — рання осінь. Потім — пізня. Про весну і літо не відомо.

***

Пізня осінь. Сонце зазирає в димарі, як сажотрус.

***

Десь півень вигнув  райдужну дугу і застромив її у скирту гною.

***

Слабенький літератор ходить строго по дорогах, а талановитий ріже вугли.

***

Параска Черевчиха. Живе сама. Їй уже за 50. Худа, жилава, робоча, скупа. Чоловік кілька разів повертався до неї, знов покидав, вичерпавши свій кредит у неї. Коли заходить у двір у її відсутність, бере з-під стріхи ключ, випиває приготовлену для нього горілку, закушує. Одпускає собаку Рекса, якого любить. Параска на полі запитує тих, хто приходить з хутора: “Не бачили, собака мій одпущений?”

***

“Стремління до публічних виступів, уміння читати веде до того, що коли залишаєшся сам з собою, з роботою, почуваєшся в сто разів біднішим: там витратився!”

 

Василеві Олександровичу  цікавіше поговорити подумки із птахом.

“І пташеня якесь із дроту: – Чим-чим?

Що чим? Чим я вернусь додому?

Ну, поїздом…

                          1982 рік”.

          Звертаю увагу  на цю дату — 1982-й. Останній повний рік життя Василя Олександровича. І все-одно — дорога, дитяче вміння озиватися природі.  Багато занотовував, їдучи автобусами, поїздами. Скільки дозволяло здоров’я, бував і в Середній Азії, і у віддалених селах Слобожанщини. Фотографував і Середню Азію, й Україну. У книжці О.Шугая «Цвіт вишні» чимало світлин Василя Олександровича публікується вперше.

 

Поблизу озера Іскандер-куль. Родина таджицького селянина. Серпень 1960 року. Світлина В. Мисика

 

Рідко згоджувався на інтерв’ю або щоб актори читали його вірші. Ще на початку 60-х  записав:“Студія радіо. Артисти, читаючи, перевантажують вірші емоційністю, пригнічують їх природну виразність: цезури, паузи, рядки, знаки пунктуації, ритм — ті самі по собі щось значать. Стогнати, хекать, задихатись — ні до чого”.

          Отож і я без зайвої патетики поділюся власними рядками, присвяченими  Василеві Мисику й Ніні Неєловій. Але спершу деталізую вже й без того зрозумілу назву статті. 31 грудня 1940 року Ніна писала Василеві: “Цілую тебе міцно, моя єдина світла цяточка в житті”. Війна вже стояла за порогом.  У тому ж домі 03 серпня 1941 року Ніні доведеться добре затуляти вікна, щоб не порушувати світломаскування майже прифронтового Харкова. По-дитячому хвалиться Василеві: “На подвір’я ані жодної крапельки не видно”. Як перегукуються в часі  образи  її листів (він для неї  — “світла цяточка”  і пише вона йому за чорним вікном, щоб жодної крапельки того світла не вилилося під лихий погляд) та його вже хрестоматійний вірш 1965 року “Крапля”:

В кімнаті темно від полиць угнутих,
Мелодій непочутих,
Од весен страчених,
Лиць недобачених,
Од вічної незвершень тяготи,
Од жажди неосяжне осягти.

А за вікном, без тіні заклопоту,
Маленька крапля, що їй жити мить,
Кругліє, знизується з дроту
І – поки до землі летить –
Встигає всесвіт у собі вмістить.

Тепер уже й своїми асоціаціями поділюся.

Ірина Мироненко з книжкою О. Шугая на вечорі, присвяченому В. Мисику. 23.03.2016 р. Письменницький клуб Харкова

 

 

ТРАВАМ. БОРОЗНАМ. ЦВІТУ ВИШНІ

І

                        “І сині хмарні мости”

                          Василь Мисик

Сині майки, сині піжами,

ешелони, хмарні мости.

Пряжа праведниці Піами —

ще для неї льону рости.

Сині блузи, сині петлиці.

Полум’яний серця мотор.

Перистальтикою столиці

задоволений слідчих хор.

Дивна пара “Василь —  Піама”.

Десь тут звозили хліб на тік.

Вікна Токової* в бік храму.

З кров’ю вірш у чорнило стік.

_______________

*Холодна Гора, перехрестя вулиць Токової і Свердлова —

там була комуналка, в якій арештували Василя Мисика

ІІ

“Найнявши пару коней на гармському базарі”*,

поїхати поволі над річкою Сурхоб.

Бо ця Вода Червона і Чорна Тиса —  в парі

під небом, що цілує всіх плотогонів в лоб,

куди б вони не мчали вербовими плотами,

для чого б не в’язали стрункі тіла смерек.

Ця чорна цятка — кінь, що в небесах розтанув

або весільний танець двох степових лелек.

___________________

*Нотатки Василя Мисика

про подорож у Таджикистан

ІІІ

                                                    “Поїхати б на півроку до Персії”

                                                    Василь Мисик

Утекти б у переклад, як у Тегеран.

На землі заснути під крок скорпіона.

Як пісок на зубах — “Карахан”, “Коран”.

Тюбетейка стара від спеки солона.

Згодувати яблуко віслюку,

зазирнути йому у вологі очі,

щоб у них наздогнати гірську ріку.

Хоч  би їй прорватися там, де хоче.

IV

                               “Яка користь, що світ просторий,

                               якщо в мене тісні черевики”

                                           Таджицьке прислів’я

Завтра — святковий день мусульман.

Що мені ця висота мінаретів?!

Горизонтальна ментальність поетів,

зв’язаних обрієм, як караван.

Справи, помножені на фанатизм,

вивчать історики і психіатри.

Йти до найближчих оази чи ватри,

в степ чи пустелю — по воду і хмиз.

Віри чужої чіпкий саксаул.

Зірка Полярна зблисне з арика.

Звичай поміряєш, як черевика,

і повертаєшся босим у мул.

V

                                      “Як мені хочеться, щоб ти приїхав до мене

                                      на кілька вихоплених у житті днів.

                                      Ще й 12-ти немає, а я засинаю”

                                                    Ніна Неєлова — Василеві Мисику

                                                    31 грудня 1940 року

Штука підступна — любов у листах.

В неї — розлогі відверті зізнання.

В нього попереду — шлях у хрестах.

В неї — з життям передчасне прощання.

Сестри для брата листи берегли

(перезимує — перечитає).

Хутору — снігу, місту — імли

Богом наділено до небокраю.

Ніби й одружаться. Він у зятях

спробує жити після заслання.

Страх по серцях борозною протяг.

Не допоможе віск замовляння.

Може б, і вихопив, може б, устиг

щастя із попелу, мов картоплину.

Тільки ж біду не загорнеш у сніг.

Він переносив через поріг

автопортрета її, як дружину.

VІ

                                 “Книжкову шафу накрила рушником,

                                 який ти мені подарував”

                                                      Ніна — Василеві. 3 серпня 1941 року

А що ж іще він міг дарувати,

як на білім світі — війна?!

Рушник, який вишивала мати

чи сестра солдата біля вікна.

Рішельє підмісячне. Мідні тіні.

Зблиски ножиць ріжуть метал.

Нитка випала. Голка в сіні.

Нездоланний бід перевал.

Пригортала й ховала фото.

Змокли стебла вишитих трав.

Здогадалась оточена рота —

їм цвіркун молитву читав.

VІІ

                              “Садочок вже й цвіте. Та обриваю цвіт.

                              Хай дерева устаріються”

                                                                   Бабуся в селі (із записників Василя Мисика)

Як мерехтить повітря від багаття,

немов душа.

Устарілось  моє завзяття

шукати шанс.

Весна підступна і картинна,

як падишах.

Пух тополиний. Насінина.

Стоїть лоша.

Попоною з пилку і цвіту

вгорнувся час.

В піснях Старого Заповіту

щось є про нас.

                                                  Травень 2016 року

Матеріал підготувала Ірина Мироненко.

Фото із книжки О. Шугая «Цвіт вишні», а також світлини

Ірини Мироненко, Віктора Пінченка.