Анатолій Стожук. ГАБА ДЛЯ ПОЕТА

Довга мовчанка подеколи схожа на безоглядне зухвальство, а чи то затятість супротив світу. Тож кільканадцять років між попередньою і цією книгою — цілісінька прірва часу, що здатна поглинути будь-що, а поета тим паче. «Цінуйте час, бо дні лукаві», — напучував Апостол Павло. І як тут не піддатися спокусі і не застерегти поета й себе, але розумієш, що поспішність породжує легковажність і поквап, які лиш завадять справі, а віршотворенню й поготів. Евентуально, автор і сам це добре розуміє, бо пише про межу, за якою — молодість і завжди несподівана старість, коли встиг і вже не встиг. Та як би там не було, а давноочікуване поетичне воскресіння за таких умов набагато яскравіше і промовистіше.

Отже, саме такою несподіванкою стала книга харківського поета Ростислава Мельникова «Апокрифи степу», з якою він прийшов до читача від львівського видавництва Старого Лева, зайве ствердивши істину, що в старі міхи молоде вино не наливають.

Час — великий руйнівник і ще більший містифікатор. Що було — того нема, а що буде — не знаєш. Колишній світ зникає і лишень затримується в слові, особливо поетовому. Або ж, як казав Вільям Фолкнер: «Минуле не вмерло, воно навіть ще не минуло…» Тож нічого дивного, що автор уважає: «Степи розгублено… // Десь // на мапі Євразії // Серпень згасає // Сунуть дивнії Скити // на Захід // возами // І небесні шляхи засихають в огудину…» Та ось ще один приклад — вже з іншого століття, з інших часів, іншого автора… «Їдемо. Люшні порипують. Тихо ступають корови. // Знову спускається дощ… І так само минають // Дні й роботи, як за часів Гесіода» («Возовиця», Василь Мисик. 1925 рік).

Степ — він альфа й омега, початок і кінець усього. Степ — лишень мандрівник у нашій свідомості… А його візії — віддзеркалення екзистенційності буття.

Справді, степ у поетовому осягненні — не ареал мешкання різних чи то все-таки одного народу, він — радше всесвіт, що живе в усіх і кожному зокрема, просто не всі про це знають а чи, може, не здогадуються. Поема про степ ще не завершена, ще навіть не написана, навіть ще не пишеться… Але ж маємо тверду обіцянку: «отже // я напишу // поему про Степ // … // щоправда, іншим разом… // за певних обставин… / якось…»

Звісно, ностальгія за втраченим степом як уособленням ідеологічної батьківщини, чи то пак Всесвіту Перекотиполя, присутня в мотивах віршів Ростислава Мельникова, хоча в чомусь і схожа на метафізичний сон історизму. «Степ… // Вози… // Дьоготь // зрошує // рух // Всесвіту».

Менше з тим, він не апологетизує те, що відійшло, розуміючи, що воно неодмінно повернеться, хай і у видозмінених формах. У всі часи людям потрібна щирість і справжність, а ще трохи мрій. Тож аура його віршів не схожа на реінкарнацію декоративних почуттів, вона схожа на складний шлях пошуків дороги до правди: «це // усе // вже й так випадково // … // А по тому // народиться // степ».

Читач наміцно занурюється в глибини смислових ребусів, які розгадати неспроможний, але може відчути «полювання сенсу», коли тільки-но «починався день // що згодом // стане першим».

Але хай там як, а вітрила напнуто й кораблик з мрій і придибенцій превесело пливе ковиловим морем, підстьобуваний молодечим запалом і романтикою, які рано чи пізно перетворюються на попіл давніх мрій, з якого не зліпиш далекого майбутнього, адже на всіх нас чигають: «В небі // окрилені погляди // п’яних поетів». Саме тому не можна не відзначити схильність автора до провокативності образу, його алогічності, але все це вкупі чомусь ефективно апелює до архетипів читацької свідомості. Автор по віршах своїх щедро розсипає образи-загадки, які щось нагадують, кудись підштовхують, і ти не можеш не замислитися, і не спробувати розгадати той поетичний міт. І в процесі читання піддаєшся чарам медитативного віршотворення: «Плинність // води // зрошує // ступні // ніг // тих // хто витягує сіттю // на берег // СОНЦЕ». Усе ефемерне, невловне — наче й є і нема, ти там був, але чомусь не можеш пригадати, хоч би як не напружувався… Після дивовижних снів настає не менш дивовижне пробудження. Ліричний герой перебуває в невпинному русі — і у фізичному вимірі, і в духовному. Не інакше, як дається взнаки неприкаяність вічних пілігримів, мрійників і сумовитих бурлак. Адже: «Сув’язь надії – мій прапрадавній ковчег».

Ускладнена образотворча система й химерні дефініції — радше чудесне ходіння по водах, ніж намагання встановити хоч якийсь канон, до якого б причалила думка читача. Радше бачимо шукання степу в собі, а не зовні.

Смисл Мельникових віршів позбавлений аморфності й світоглядної анемічності, позаяк він напружений і кореспондований розумному й чутливому на художню правду читачеві, здатному поборотися за сакральну глибину слова. Індивідуальність почерку його поезій незаперечна, а від того ще більш ефектна. Серед визначальних рис авторського стилю — насамперед несхожість із ким-небудь іншим, навіть чимось трохи схожим із собою. Автор напрочуд добре вміє перервати мандрівку з півноти, щоб почати її з нового акорду.

На тлі степу, бодай платонічного, відбувається все і завжди, і зокрема, народжене уявою автора. Та це не значить, що він хоч на йоту відходить від своїх мистецьких регул із їхніми моральними інтенціями. Ростислав Мельників з огляду на свої поетичні декларації, у яких не залишено місця навіть натяку на конформізм, усе ж поштиво вшановує культ степу, хоч і не каже напряму, що він є і де він є. Водночас, це і не терра інкогніто. Радше це схоже на намагання перетворення степу в етнокультурний топос — де є минуле, сьогодення, і в якому зовсім неочікувано заселилося майбутнє. Та, коли ми снимо життям, воно минає непомітно й безповоротно…

Світ не змалів би й люди не здрібніли б, якби не народилися «Апокрифи степу», але щось би втратилося безперечно. Мабуть, не було б отого осягнення багатовимірності буття, спроби розгадати таїну часів, вишуканого смаку слова, бурлеску…

Усі сюжетні варіації в Ростислава Мельникова — це, безперечно, голос степу: зникомого і вічного, який втрачається в минулому й віднаходиться нині у візіях авторських. Саме тому семантика його вірша позначена багатошаровістю, що подовжує асоціативність підсвідомого рівно настільки, щоб рельєфніше проявити філософський сенс написаного.

Ростислав Мельників наче каже: май попередників, але йди далі… Та попри неабияку приязнь до творчості Майка Йогансена і Михайля Семенка, міцного опертя на традицію барокового віршування, автор воліє не творити за старими лекалами, а орієнтується на сучасне прочитання й осягнення слова з усіма його новаторськими варіаціями. Але це жодним чином не означає, що «Нова пора нового прагне слова» (М. Рильський). А тому особливо уважає на те, що превалювання символічного фонетичного забарвлення надає строфі вишуканого звукопису, а відтак особливого шарму, без якого не обходиться жоден поетичний твір. У такому разі слово завжди буде глибшим за його осягнення, адже в ньому емульгація часу й генетичні нашарування багатьох поколінь, тож і обходитися з ним варто без панібратства й зарозумілості. «В таємній країні свого божевілля» народжуються або Франкенштейни, або блаженні генії. Що кому до вподоби. Просто читачеві треба бути готовим до загостреного сприйняття поетичного контексту, пам’ятаючи, що його формалістичність не завжди ґандж. Інколи в цьому приховується великий позитив, коли здогад народжує відчуття співучасті.

Дуже часто ліричний герой зустрічається з минулим наяву — і нема подивування у тому, лиш прихований згірклий сум та ще іронія. А як же без неї… «і хто його в біса зна // де та межа // коли стаєш // занудним // старим // пердуном». Правильним було б порадити не чекати! Та хто ж цього не  відає…

В іншу пору прочитане відкривається зовсім несподіваним змістом. Людина йде… І якоїсь миті усвідомлює: а далі-то, власне, і йти нема куди, хоч і не дійшла до чогось сутнісного. «До речі, та тітонька ніколи не носила капелюшків, // хоча все життя про них мріяла, // поки не пішла з лелекою… // А що їй тут робить?!» Ось і все життєве резюме. Доводиться погодитися, що слово завжди несподіване, і апелює воно водночас до свідомого і підсвідомого, а що вже відгукнеться — то справа випадку та ще читацької наполегливості й зацікавленості. Подеколи Великий Скепсис кличе героя в «край Галасвіта», адже «нам // не вертати // додому донами // русла // змінились: // шляхи на долоні».

Чомусь так мусить бути, що хтось вудить рибу в Стіксі, хтось мочить ноги в ньому, хтось намагається перебрести на той бік, а хтось уже там… Чим не ілюстрація до теорії часопростору з його тривимірністю чи то й чотиривимірністю, до яких шукають шляхів мистецтва, а поезія насамперед. Щось такого шукає й Ростислав Мельників у своїх поетичних потугах. І це зовсім не схоже на намагання проплисти між Сциллою слова і Харибдою думки. Радше, маємо справу з відповідальним розумінням складності завдання, яке береться розв’язувати поет. Пояснити в позаобразний спосіб свою думку автор не може й це якоюсь мірою є ключем до прочитання глибоко прихованих смислів, алегорій і символів. І тоді лиш в уламках розбитих дзеркал уздриш залишки країни мандрованих дяків. Тож і нічого дивного, що автор все помічає в минулому і вплітає у плин словес. Гудіння Шевченкових хрущів нічим не відрізняється від наших. Та любий нам саме той гул… Сантименти?.. Настрій?.. Цілком можливо! А тим часом мандруєш зі скитами й не вернешся з галлами, бо вже спалено мости й хіба що перекотиполем повернешся до себе і довго виколупуватимеш дракона, що міцно засів у голові. «Час ділить на роки і відстань», тож ідемо до обрію, якого нема, чи то вже брак сил доплуганитися до нього. Словесна ворожба зачаровує й спонукає замислитись і зовсім не про те, про що йдеться, а для чого це все. Беззаперечно, не для забавлянок усе це пишеться.

Автор дає собі раду в усвідомленні того, що постмодерністські фікції ненадовго затримуються в читацьких головах, до серця ж вони просто не доходять, бо це щось на кшталт облатки, загорнутої в яскраву обгортку, яка жодною мірою не замінює живої молитви, тож наразі неодмінно виникає відчуття обману, на що автор не може погодитися, даючи читачеві змогу поживитися думкою. Водночас він багато чого полишає на домисел читача.

Усе, що було сховано під габою часу, оприлюднилося в «Апокрифах степу». Одні пишуть про складне просто, інші — навпаки… Мельників виклав свій поетичний синопсис у доцільній, естетично-вишуканій і розумно-прийнятній формі.

А степ?.. Що ж степ! Він є, принаймні, у нашій уяві. Степ, як прабатьківщина, живе навіть у серцях нестеповиків. І схоже, поема про нього так ніколи і не напишеться. Він великий і мовчазний, і що йому до романтичного мрійника, що «З торбою щастя стоїть на одній нозі», якого, може, також нема. Бо як-не-як, а: «Ангели… уже не вартують степи». Тепер це уділ поетів та ще мрійників.