«МИ СІРЕ ВІЙСЬКО, ЯК І ВИ» (презентація німецьких експресіоністів у перекладах Олександри Ковальової)

         Ідучи в перший день холодного літа на це зібрання, я знайшла дивне повідомлення в інтернеті: створено Біблію у смайликах та інших символах, прийнятних для швидкого листування. Ми ж зійшлися слухати і говорити про книжку, яку смайликами навряд чи передаси. Олександра Ковальова переклала експресіоністів-німців, які народилися наприкінці ХІХ століття. Чимало цих поетів померли зовсім молодими. Мені завжди цікаво перечитувати останній рядок у збірці. Книжка «ДЕМОНИ МІСТ» (прочитати книгу можна тут) закінчується фразою: «День настав, і знов пішов годинник». Чому Олександра Ковальова свій життєвий годинник вирішила звірити з годинниками тих молодих чоловіків і єдиної жінки — одинадцяти авторів, зібраних в одному виданні? На це моє «до презентаційне» запитання Олександра Прокопівна відповіла:

— Мене часто дивує той факт, що люди нічого не навчаються. Скільки переживають, скільки приносять жертв, потрапляють у такі умови й ситуації, які повинні навчити людину! А ні. Я звернулася до цієї епохи, тому що вона суголосна нашій. Ці автори в основному загинули на війні молодими. Вони були надзвичайно обдаровані, високоосвічені, займалися різним: були і доктори наук, і лікарі, був навіть один високого рівня фахівець поштової служби. Могли б іще багато зробити, аби ще пожили. Наприклад, Ернст Штадлер мав кілька дисертацій, вивчав мови, порівняльне мовознавство, викладав у багатьох найпрестижніших університетах в Брюсселі, Оксфорді, Канаді. І така людина загинула на війні. Чому якісь демони періодично влаштовують війни? Сьогодні війну влаштовано нам.

— Ви обмежилися тільки текстами (паралельно німецький і український) і не дали жодного рядка, крім років життя, про авторів. Чому?

— Ресурсів для видання книжки особливих не було. Мабуть, все-таки потрібні коротенькі біографії. Попередня моя книжка була про романтиків. Там теж багато тих, хто помер молодим. Але там існувала інша атмосфера. Ті поети ідеалізували світ. Вони сподівалися, як от Новаліс, що люди порозуміються із природою, із самою Землею і настане якийсь світлий час. Уся атмосфера, в якій вони жили, була просякнута оцими надіями, сподіваннями, радістю, відкриттями. Зрештою, вже Гофман зрозумів, що йде час великого глуму, великих підмін. Будуть все підміняти. Раніше лицар, король одягав лати і йшов на війну. А що робиться сьогодні? Прийшов час торгашів, людей низьких помислів. Особливо вони глумляться з тих людей, які не пограбували світ разом з ними.

— Ви назвали книжку «Демони міст». Це образ Георга Гайма, однойменний вірш є у збірці. Були вже й «демони глухонімі» Максиміліана Волошина. Чому Ви обрали таку назву?

— Взагалі Георг Гайм — неймовірний пророк серед експресіоністів. Він взагалі загинув за два роки до початку світової війни, але ніхто із них не показав саму суть війни, її дух, моторошність. Велике місто, перенаселене, відірване від природи. У ньому немає гармонії, тільки йде поділ, існує трагічна прірва між одними й іншими. Місто теж як одна із ознак руйнації світу, десакралізації, деестетизації.

— Ми з Вами говоримо у письменницькому клубі, де відбудеться презентація цієї книжки, з неї прочитаю одну строфу Готфріда Бенна Поет народився 1886 року, помер 1956-го. Він писав у вірші «Подорожі»: «Їздити марна справа. \\ Колись це дійде й до вас. \\ Лишатись і тишу править — \\ себе зберегти і час». Яке Ваше ставлення до словесної пари «поет і подорож»?

— Для романтиків мандрівка — основний символ. Подорож — це наше життя. Так і Сковорода сприймав. Для християнина взагалі властиво розглядати своє перебування в часі як мандрівку. Ми мандруємо з дитинства в дорослий стан і далі — куди ноги приведуть. Бенн — із таких провокаційних, неоднозначних поетів, як, наприклад, Гайне. З гротеском, сатирою, іронією. Міняв свої погляди. Взагалі Готфрід Бенн — важлива фігура. І в післявоєнний час, коли Німеччина мала перебудовуватися і було дві Німеччини, він брав участь у багатьох дискусіях, провокаційних. Він представляв західний стиль життя і ті погляди, а хтось інший — східний (наприклад, придворний комуністичний поет Йоханес Бехер). Бенн випадком лишився живим, бо не з тих, хто пересиджував, ховався десь. Це теж трохи провокативно.

У музиці експресіонізм сформувався в першому десятилітті минулого століття. Опера «Саломея» Ріхарда  Штрауса 1905 року мала трагічний танок, названий «Танець семи покривал». Світ наближався до страшних потрясінь, ніби скидав покрови, відкривав потворне, тож і на вечорі вступним акордом прозвучали записи музики Ріхарда Штрауса. Вона так само різко обривалася, як долі вбитих поетів. Після музичного прологу, що будив різні асоціації у присутніх, Олександра Ковальова розповіла таке:

— Я зібрала у цій книжці так, як мені воно видалося. Експресіонізм — це вираження сильних почуттів, переживання негативу цього світу. Я взяла Ельзу Ласкер-Шюлер, першу авторку в цій книжці. Вона на 20 років старша від усіх інших. Її образи позначені чуттєвістю, але водночас є в її творчості богошукання (написала вірш «Кінець світу»). Ця поетеса як предтеча для отих хлопців, рік народження яких 1887-89 і остання дата — 1914-15, війна. Немає нічого страшнішого, потворнішого, безвихіднішого, аніж війна. Я пригадую із роману Гашека про вояка Швейка образ журналіста, ура-патріота, який усе вигадував. Отой журналіст писав: «Голова вбитого летіла і прославляла найяснішого цісаря». Що ще можна сказати? Є речі, перед якими можна тільки заклякнути на камінь, розсипатися піском і замовкнути. «У світі всюди плач стоїть», — так відчувала Ельза Ласкер-Шюлер. Вона дочка банкіра, але пішла з родини, щоб повністю відмести буржуазний стиль життя. Поневірялася, поїхала 1937 року в Палестину і там вона похована під Оливковою горою.

Своїм трагізмом вражає Георг Гайм. Знову візії. Перед ним, як у апокаліпсисі, йдуть видіння. Він бачить цей світ, події, які обов’язково настануть. «В майдан одна впирається нога, коліном інша башту прогина. Ще й чорного дощу страшна вага…» Вірш називається «Демони міст», як і вся збірка перекладів. «Ці демони невпинно йдуть у ріст».

         

          Занурюватися у світ експресивних поетичних образів важко, тому  паузою для роздумів став на презентації раритетний запис 1902 року. Ті, кого переклала вже в новому столітті Олександра Ковальова, могли  чути голос Соломії Крушельницької, «Пісню Сольвейг» Гріга. Перевели подих і ми. На презентації багато і сердечно говорили й ті, хто вже встиг прочитати німців в українських перекладах, і хто тільки взяв до рук новинку. Я ж процитую Сергія Шелкового, бо все спліталося того дня в один настрій — голос Крушельницької і спогад про її біломармуровий надгробок на Личакові у Львові. В тому місті Сергій Костянтинович устиг тільки народитися, але кожен приїзд до Львова доточується у нього новими строфами. Наприклад, ось цими образами із вірша «Три квітки». Троє поетів, які не дожили до 30. Антонич, Тракль, Лермонтов.  

          Георг Тракль — серед авторів, обраних Олександрою Ковальовою для книжки «Демони міст». Світова війна привела його, фармацевта, чия кар’єра починалася в аптеці «Білий янгол», під галицьке містечко Городок. Майже сотня поранених, яким Траклю важко було допомогти при нестачі медикаментів. Що могла відчувати в такій ситуації вразлива людина, чи варто деталізувати?

Сергію Шелковому проникливо блукалося дощового дня вулицею Городоцькою у Львові. На тій вулиці жив колись Богдан-Ігор Антонич, навіки 27-річний. Отож процитую рядки Сергія Шелкового:

У двадцять сім

скінчилося життя Георга Тракля, –

що з моцартова Зальцбурга походив,

вмістивши чеха, німця та мадяра

у кіновар отруєної крові, –

скінчилося при санітарній роті

від білого, мов янгол, кокаїну

та трупів чотирнадцятого року

у найчорнішім, певне, зі століть…

         

          Олександра Ковальова прокоментувала і добірку німецького поета-експресіоніста, якому пощастило вижити. Був на війні і повернувся. Це Готфрід Бенн, один із чоловіків поетеси Ельзи Ласкер-Шюлер. Служив військовим лікарем. «А де ж трофеї перемоги з тих царств, які ти розтоптав?» – гірке запитання з його поезії «Безмежна самота». З монологу перекладача Олександри Ковальової: «Шлях людини як носія розуму — це неправдивий шлях. Ніяким розумом людина нічого не рятує. Має бути шлях природніший. Не виправдовує людина свого місця у світі».

Ельза Ласкер-Шюлер написала в одному з віршів: «Бог сон ще додивляється про мене і про тебе, про рай, де ми товариші його дитячих літ». Мене на цьому українсько-німецькому вечорі не полишало відчуття товариства, у якому зійшлися не тільки поети (молоді, до речі, також), а й невтомний фотолітописець Юрій Ворошилов, музиканти Світлана Проненко і Юрій Алжнєв. Пані Світлана зіграла кілька творів німецької класики, що додало пронизливості й світла атмосфері спілкування.

   

                              

Наприкінці ж розповіді про дороги миру і війни (шляхи в літературі й буденному житті) процитую харківського журналіста і літератора Юрія Величка (він же пише під псевдо Петро Джерелянський):

«Наскільки водночас і жертовною, і шляхетною є перекладацька робота і робота укладача антології. Це повною мірою стосується пані Олександри. Прізвище перекладача стоїть другим після імені автора, але саме перекладач відкриває нам віконце до іншої культури. Наявність людей, які працюють над перекладом, свідчить про зрілість певного літературного осередку, тобто традиція і сам факт існування харківської перекладацької школи не підлягають ніякому сумніву. Традиції, закладені Василем Мисиком і не тільки ним, блискучо продовжуються».

Назву цим нотаткам «подарував» поет і доктор філології, який загинув на східному фронті восени 1917 року, Вальтер Флекс. Пішов на війну добровольцем, покинув аристократичні маєтки, де був домашнім вчителем і вихователем. Пишуть, що служив і в домі Бісмарків, де ніби відчувалася тінь «залізного канцлера». Вірш Вальтера Флекса, який починається рядком «Гусей політ у ніч без сну», має фінальну строфу, що читається як діалог із перелітними птахами.

«Ми сіре військо, як і ви,

за кайзера покоси.

Ніхто не вернеться живим,

згадайте нас під осінь».

Мені це здалося зверненням до поколінь далеких, але так само беззахисних перед немилосердям війни.

Ірина Мироненко

Фото Юрія Ворошилова