«ВЖЕ НЕ ОДНУ ВЕРСТУ ВІДМІРЯНО ВІД СТЕЖКИ ОТЧОЇ ЗЕМЛІ» (до ювілею ВОЛОДИМИРА КАЛАШНИКА)

На третє липня 2016 року припав 80-річний день народження мовознавця-каразінця й поета Володимира Калашника. Коли я ще навчалася в школі, Володимир Семенович уже викладав українську мову на відділенні славістики у Франції, на запрошення Університету Бордо-ІІІ. У Харківському (тоді державному) університеті ми перетнулися як заступник декана філологічного факультету і студентка, староста групи. Чутлива до тембрів та інтонацій, я на все життя запам’ятала спокійний, навіть тихий голос людини, яка мала б реагувати на колективні прогулянки групи до найближчого кінотеатру за рахунок практичних занять викладача, котрий мав звичку запізнюватися: «Старосто групи Б, на Вас чекають адміністративні стягнення!» Кілька днів за дитячою звичкою почекала я покарання, але окрім отієї публічної фрази не було нічого.

Хочете вірте, хочете ні, але за кілька десятиліть, що майнули відтоді, манера говорити у Володимира Семеновича не змінилася. І зграбна фігура, і теплий голос не підкорилися часу. Хіба що не такою стрімкою стала хода. Але якщо людина під дощем без парасольки поспішає слухати вірші в письменницькому клубі, а не залишається перечекати негоду на кафедрі, то для мене це теж крихітна деталь її молодості.

Можливо, так само врівноважено і без настирної дидактики Володимир Калашник звертався до школярів у Барвінковому, де вчителював, згодом став директором. В одному з інтерв’ю місцевій пресі про батьків і дитинство він згадував: «Я — уродженець села Мануйлівка на Полтавщині, землі, про яку Гоголь писав: дишло увіткни в землю, а бричка виросте. Батько — сільський учитель. Мама, кажуть, була доброю кравчинею. Але я її не пам’ятаю. Під час війни німці спалили в хаті кількох жінок, серед них і маму. А на ранок прийшли наші…»

Якось побачила фото: Володимир Семенович зі своїм батьком, Семеном Митрофановичем, під яблунею з важкими гарними яблуками. У своєму робочому університетському кабінеті, що виходить вікнами на край саду Шевченка, він розповів мені про цей знімок:

— Ми саджали з батьком ту яблуню. Поряд із двором, біля хати, на вулиці, не в садку. І яблуня розрослася, почала плодоносити. Я щоліта буваю в Мануйлівці, заїжджаю хоч на кілька днів, хоч уже немає рідні нікого. Яблуня ще жива, вона напівусохла. В садку — могила братська, де серед інших і моя мама. Три жінки, хлопчик, спалені у війну. Довгий час там стояв дубовий хрест, дідом Митрофаном збитий, а зараз такий металічний, посріблений. Дощечка з пам’ятним написом, що тут — жертви фашизму. Так що яблуня й садок, і хата, і схили, де чебрець (у нас кажуть «чебрець») вкриває всю гору, де білі квіти «погорілки», де сині петрові батоги трошки вище. Кожна квіточка, кожна гілочка перекликається з тією, що були в пору мого дитинства. Все це своє, рідне.

В автографі на книзі «Крайнебо», подарованій Володимиру Калашнику, Григір Тютюнник написав: «Щоб сиділи ми щоліта в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях, і дядько Денис щоб розказував нам про рибу: «Не клює і раз!..» Володимир Семенович уточнив, що з дядьком Денисом Григір рибалив щоліта і не один день, розмовляли на кладках над Пслом. «Я не рибалка, але одного разу теж був. І це така чарівна рибальська ніч. Псло з місяцем, який плаває в ньому, і тиша якась незвичайна».

Село часто несподівано поєднує людські долі, в ньому ніби «тісніше» для доброго й лихого. Теща Григора Тютюнника — Віра Дмитрівна Корецька, мати дружини Григорової Людмили, була класним керівником Володимира Калашника. Їх познайомив Харківський університет, філфак.

2014 року я записувала для радіо такі спогади Володимира Семеновича:

«Під час перших відвідин Мануйлівки, коли Віра Дмитрівна відмовила категорично, що ніякого заміжжя Люди не передбачається, забудьте про це й думати (а Григір старший десь на 8 років від Люди), стукнувши дверима, Григір, збунтований, полишив хату майбутньої тещі і зайшов до мене, весь у збурених почуттях, а ми саме артезіанський колодязь будували й збивали палі. От нам треба було метрів 16 труб забити. Ми на підвищенні були, і натрапили на суглинок чи що. Як я тільки не тягав, гепав-гепав — навіть на сантиметр не посувається. Григір підійшов і каже: «Ану, дай я!» Як ухопив і вже гатив-гатив. Я кажу: «Гришо, та давай підемо снідати». Мабуть, він вгамовував свої почуття цим самим, але таки трошки просунулось, зрушилося з місця і потім легше було пройти якийсь шар. Так от, коли сіли снідати, чую розмову. Мій батько знав Віру Дмитрівну, трошки твердий і крутий її характер. Батько й каже: «Та знаєш, голубе, воно всяке в житті буває. Воно перемелеться, стане на свої місця». А Григір: «Та ні, батьку!» І ото кожен про своє, але навколо однієї теми говорили. Мені врізалося в слух: «Голубе-батьку!» і знову «Голубе-батьку!»

Григір і Люда таки одружилися. Приїздили часто до Мануйлівки. Ще одна землячка з Полтавщини Ніна Данько впорядкувала й видала книжку (за допомогою консультацій та сердечної підтримки Володимира Семеновича) «Григір Тютюнник і Мануйлівка». У ній чимало соковитих деталей. Ось хоча б ця.

«Обладнав собі Григір свій «кабінет» у коморі. Там прохолодно влітку й ніхто працювати не заважає. Теща завжди чисто побілить, дружина прикрасить квітами, а він долівку встелить свіжою травою з левади, васильками, деревієм».

Мануйлівські нотатники з любов’ю до друга й землі, на якій це записано, з охотою цитує Володимир Семенович:

«То ловиться що?

— Ловиться. Таке, як недокурки.

— Нічого, й то не квасоля».

А як вам такі рисочки для образів?

«Чоловік, що тре хрін в мотоциклетських окулярах»; «Беззубий, як вуж»; «Щиглики в голові»; «Очі вештаються»; «Одважував слова»…

І ще народні перли: «Чого ти на мене зашморгом дивишся?»; «Плюнь мені на лоб, як неправду кажу!»; «Я себе не гладжу (не хвалю)»; «Ми родились тоді, як щастя роздавали, а не красу».

Зі студентських харківських літ і довгі роки тривала дружба з Григором Тютюнником, земляком, однодумцем і колегою по перу, пам’яті якого Володимир Калашник присвятив щемливі рядки: «Весні — цвісти, а лебедю — ячати. Прощання біль у серці не вщуха. Нема кінця, а є лише початок. І вогник у степу не затуха».

Власні поетичні збірки Володимир Семенович почав вимогливо впорядковувати вже на межі ХХ-ХХІ століть. Перша — «Осінній дивоцвіт» — вийшла в Луганську (видавництво «Шлях»), наступні — «Бентежне надвечір’я», «Біла зоря», «Незгасимі світи», «Осоння осені» — в Харкові (видавництво «Майдан»). Ювіляр належить до Харківської організації Національної Спілки письменників України. Пише паліндроми, готує до друку книжку про роки викладання української мови у Франції, перекладає з європейських мов. Його рядки можна прочитати і в першій для Харкова українсько-польській антології «Адреси надії».

Володимир Калашник веде презентацію антології в ХНУ ім. В. Н. Каразіна

Докторська дисертація Володимира Калашника має назву «Українська поетична фразеологія і афористика поетичної мови пожовтневого періоду: семантико-типологічний аспект».

Якщо на ваших книжкових полицях стоять словники, серед них обов’язково знайдеться хоча б один, укладачем чи редактором котрого є академік Академії наук вищої школи України Володимир Калашник. Словник тлумачний, словник наголосів, словник фразеологічних синонімів та антонімів, перекладні термінологічні словники…

Доробок науковця — більше двохсот праць, монографій, навчальних посібників.

Мені приємно згадувати, що гімн каразінського університету (текст) написав Володимир Семенович. Є там приспів: «Альма матер свята, || Даленіють літа… || Тільки духу прийдешнє належить. || А студентська пора || Нас всіх в юність збира, || «Гавдеамуса» співом бентежить».

Найпершу аудіоверсію університетський хор записував у присутності автора в студії Харківського обласного радіо. Вона зберігається у фонотеці. Ми ж вирішили дістати з умовної фонотечної полиці (бо не рулонна, а комп’ютерна) запис, зроблений 2016 року. Пропонуємо вашій увазі радіороботу колишньої випускниці філологічного факультету каразінського університету Юлії Ільницької. У передачі звучать пісні на вірші Володимира Калашника у виконанні Миколи Воловика (передачу можна скачати тут: посилання 1 (скачати презентацію, відкрити, й увімкнеться аудіо) чи посилання 2 (скачати звуковий файл)).

 

Матеріал підготувала Ірина Мироненко

Фото 1 — Юрія Ворошилова, фото 2 — із приватного архіву Ірини Мироненко