Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина 3. Гуртожиток №4

Частину першу читати тут, другу – тут

 Маневр

Маневровий проплив просто перед  очима. І чомусь беззвучно, як лінкор на обрії. Вони були якісь дивні і красиві. Дама, опершись на гранітне підвіконня вокзалу, в обтягнутих чорних брюках, за якими вгадувалися непомірно огромні, надприродні стегна, еротизм яких цього разу дещо пом’якшував, щоправда, чорний колір і крій брюк. І її бахур, з класичними залисинами, непомірно жвавий і водночас мовчазно простягаючий їй назустріч руку. Усмішка, яка грала на її вродливому обличчі, де очі були скриті окулярами, не змінила своїх обрисів. І тільки рух тендітної руки видав емоції. З викривленого, незугарного тіла, в якому було сховане щось приховано-квапливе, схоже на рух на негайну втечу звідси, вгадувався незадачливий коханець, який залишив навік-вічні, а скорше, на кілька рахованих еденських днів, жінку та п’ятеро дітей у гонитві за мрією. Вона була схожа на дівку. Архісексуальна, вона поводилася стримано і витончено – явно, перекладачка на англійську з провінції, яка приїхала в мегаполіс на зустріч із ще не покуштованим нею в цьому житті коханцем, із яким вона мріє прокусити-таки того досі забороненого їй, міщанці, плоду. Зараз вони стоять і думають, якими митями насолоджуватися далі. З виглядом змовника, дістає вона з сумочки рекламну газетку і її палець уже човгає в пошуках найдешевшого київського житла на добу.

***

Він повернувся і закрокував у напрямку приміських поїздів. Електричка була майже поруч, коли щось сталося на небі. Чорна, велетенська ворона, вдарена струмом, повільно падає просто перед ним. Гойднувши головою, як п’яниця після похмілля, ворона очуняла і неквапом рушила до натовпу кількох своїх родичів, які схожим неквапом уже приземлилися поруч, не знаючи, що святкувати: похорони чи воскресіння товариша.

Викривлена для зручності путеобходчиків бетонна доріжка петляє незручно для стомленого пасажира. Свист поїзда протинає повітря. Он він, за чотириста метрів, на обрії. Он і його зміїна голова.

Але його рухи не такі скорі, як у минулому. Зрадлива доріжка виписує поміж рейок ходи шахового коня. Ноги в крайній напрузі стукають сею шахівницею. Поїзд свистить, і ось він перед обличчям гойного лінкора-маневрового. Доріжка крізь путя нарешті випрямилася, лишилося переступити дві колії. Та товарний уже врізається в площу впливу маневрового: ось його голова зникне за маневровим, і тоді самому Богу відомо, чи встигне.

Старий, однак кроком, що уподібнює його до лелеки, мчить – або назустріч потрібному перону, або – голові неманеврового. Увесь цей час повітря протинає свист, точніше спів сирени, якою змій повідомляє про власне проходження околицею станції.

Шум коліс гірською лавиною звалюється позаду, Архип Карп отирає ледь спітніле, попри несамовитий стриб коліями, лице. Через кілька хвилин він уже може спостерігати полишену на тому кінці шляху пару. «Какой красивый старик!» – висне в просторі картина без руху. Де, через непомірний вік, вже не видно вродливих, не для нього жаданних губ, що промовили се, і велетенських бедер у чорному, що розбудили в ньому кілька митей тому якийсь старовинний неспокій.

Передостання мить встигання на електричку вичерпується потрібним костям відпочинком. Рвучко, але обережно Архип Карп повертається і зникає в проймі автоматики дверей. Краєм ока він устигає чи то вгадати чи то помітити крізь двері, що з стародавнім гуркотом сцілли й харібди змикаються, як обидві темні тіні двох сьогоднішніх покоханців зникають за рогом вокзалу. Лише для того, аби більше не бути побаченими його очима.

***

Коли настає листопад, ні, навіть трохи раніше, бувають моменти, коли листя з дерев опускається на землю з несподіваною повільністю і радісною одночасністю парашутистів. Свідками цього стає не так багато людей на землі, але ті, кому пощастило, ніколи не вміють позабути сі миті. Рух електрички, яка помірковано проповзла спочатку повз Байкове зі шматком вулиці Кіровоградської, а тоді, минувши напис «Київ-Московський», просунула провз таємницю древніх Видубичів, зараз мічених Метром і рештою деталей, і зникла в проймі під мостом, був чимось подібний на таке саме падіння листя. Решта дороги, як листя, що вже красується барвами перед незчисленними людськими оками, лежала, як та картина за землі: красиві і монотонні оновлені черепицею катериненсько-кучминські полустанки, обрій, що повертається вслід за рухом поїзда, ліси, око в яких утонути не в змозі тільки через їх підсвідому, скриту від того ока, безкраєвість.

Ось монотонна, баюкана стукотом коліс і скрежетом іржавого вагону дійсність, раптом протинається – звідти сюди – чимось до неймовірності світлим. Ні, не світлом місяця, і не сонячним, яке має рожевіти цього надвечір`я – напередодні завтрашнього морозу і різких поривів вітру. Чимось білим направду. Таким, якою буває слонова кістка чи чаша з самого молока над края, ним виплеснуті назовні.

Видиво щезає, змінюючись мерехтінням чергових сосен, але потім, із новою силою і яскравістю виникає. Мозок старого, який прийняв було марево за ріку, витверезвлюється: тут іще немає рік, їх буде видно там, і то на недовгий час, після зупинки «Трипілля», коли за грудьми труб, які нагадують усі теплотраси цієї країни, зібрані докупи, відкриється велич Дніпра. І коли на оризонті краєм ока допитливий краєзнавець зможе дослідити окраєць, виданого в ріку, Витачева, де кажуть, Святослав або Володимир хрестив мечі, і де – точно – понад тисячу років тому вічно жили щозими київські спекулянти, малі та середні підприємці, які тоді можливо вже йменувалися купцями.

Біле видиво, на яке тепер він уже почав несвідомо і навіть свідомо очікувати, підозрюючи, що якась тепла колиска сну збирається попросту відібрати у нього його подорож, і що немає там ніяких білих видінь, але, ні, біле видиво після чергового скромного напівманевру потяга, з`являється знову. Моторошну тишу людських пасажирських розмов протинає хриплий, схожий на диявольський, і водночас дещо машиннотворчий голос капітана корабля, який повідомляє про так і не розчуту Архипом Карпом зупинку.

Вакуум приміщення змінюється помітно дзвінкішим, але таким самим вакуумом відкритого простору. Звук дверей електрички, що урочисто зачиняються за спиною, нагадує звук лету пробки з-під шампанського. Але з тим, аби попри бажання учасників свята, вона взяла, та й повернулася бумерангом на місце. В усякому разі, на душі стає якось по-особливому радісно: колісна в’язниця відпустила його, ся мука припинилася, і, судячи з привокзальних графіків, не скоро їй ще раз збутися. На полустанку, попри пророцтва, жодних взнавальних знаків. Тепер, оскільки він був єдиним пасажиром, який приводнився в моховому пристанційному пусі, що це за станція, і коли поїзди – туди або навпаки, уже, мабуть, не дізнатися ніколи.

Невеличка стежка, як бачимо, топтана часто, хоч і ледь помітна. Архип ступає на неї, набравши в груди цілий балон чистого кисню. Йде доти, доки не відчуває, що потрібно повернути праворуч. Праворуч-ліворуч-вперед-ліворуч-і знову праворуч. Ось він і десь. У цьому Десь затишно і приємно, як у могилі. Старому мимохідь захотілося опуститися на землю, стиснувши її колінами, аби не підійнятися вже ніколи. «Щасливі люди, які тут поховані, але хіба тут ховають!» – подумав Архип Карп. І ще раз повними грудьми вдихнув чистого сяйва найчистішого на цій планеті повітря. Сяйво розлилося по всьому ньому, неначе по старій посудині. Раптом здалося, що йому щойно виповнилося вісімнадцять. Різкий біль, який прийшов після цього в організм, висотаний із усіх ниток нервів – вприскування чистого бензину життя шкідливе – повернув старика на землю.

Праворуч-ліворуч-вперед-праворуч. Це тут, це має бути десь тут. В усякому разі, саме так здавалося йому там, в нещодавньому саркофазі електрички.

Після чергового повороту освітлення почало щезати. Саме цієї миті нога Архипа Карпа вперлася в перешкоду, яка здалася м`якою і круглою. Архип відступив кілька кроків, потім ще кілька, потім – ще. На галявині, яку ще, мабуть, із півгодини тому густими сальними й водночас вже зовсім незначущими і тому прохолодними пасмами заливало сонце, він бачив те, що, мабуть, шукав.

Рот людини був відкритий, ніби розчахнутий на всю ширину в небеса. Білий вигин тіла був зовсім нагий – його нічого,нічого не затуляло. Голова була покрита. Старою німецькою піхотною каскою. На тілі були тільки кості – ні одягу, ні м`яса, ні життя. На касці, що звідси, з п’янкого ложа із глиці, на яку він приліг, здавалася крейдою, білизна якої досі вражала, були написані два слова: Архип Карп. Усміхаючись, він всотував у себе останнє сьогоднішнє тепло землі.

Моя сестра виходить заміж

 

Моя сестра виходить заміж. Якщо довго повторювати ці слова, якщо повторювати їх хвилин сорок поспіль, а ще краще – коли повторювати їх хоча би чотири години поспіль, даю ґарантію, ви змінитеся, ви обов`язково змінитеся. Я – змінився. Я став інший. Унаслідку промовляння цих безглуздих, по суті, слів. Одразу, як вона повідомила по телефону дату весілля.

Всі мої сестри – частина мене. Брати і сестри – це як кораблі, що стоять на рейді. Це великий або маленький флот, значення якого – оберігати бухти від зазіхань. Іноді деякі з них виходять у море, в велике або мале плавання. Однак на свята, це може бути Різдво, Новий рік, 8 травня чи, як у даному випадку, весілля одного з родичів, усім їм притаманно повертатися в рідну бухту. Взагалі морське – тобто блукаюче значення флоту – перебільшене. Насправді флот існує зовсім не для того, аби розвозити крам по морях чи оберігати рідні береги від піратів та інших зайд. Справдішнє значення флоту – стояти на рейді і вражати своєю величчю мешканців портового міста. Так я думав із самого дитинства – і про кораблі, і про людей. Так виховується патріотизм, традиційні сімейні цінності, плекається так і любов до ближнього – в разі, якщо зрадить ближній, то до найближчого ближнього. Так, зрештою, малюють гілки ґенеалогічних дерев. І так, ніяк інакше, вони виростають. І ось я сиджу на дивані, і, як дурний чи як ошуканий адмірал – хоча не я адмірал в нашому роді, п`ю каву і розглядаю сімейний альбом, витягнутий негайно на світло, а так би він припав пилом і довелося б протирати його спиртом або чистою вологою ганчіркою

Ось їй чотири. Маленький шрам над губою, досі, замаскований, десь там в глибинах шкіри, видає її нездатність повністю асимілюватися з цим світом. Тоді вона всього-навсього вийшла побавитися між бетонних коробок будинків. І треба ж, упала в люк, який двірничка забула зачинити. Летіти було зовсім небагато, з метр приблизно, але цього виявилося цілком достатньо, щоб її мама хвилювалася за дочку принаймні всі наступні чотирнадцять років, за які їй треба було вирости, порозумнішати, навчитися бальним танцям, щоб потім, якщо дасть Бог, взяти участь у конкурсі краси, а якщо ні, то якось інакше ґарантувати собі достойне майбутнє.

А от вона з такими худющими, яких, мабуть, нині уже немає ні в кого, руками і ногами – їй уже чотирнадцять, і дивлячись на це фото мимоволі не віриш, що коли-небудь вона піде з ким-небудь під вінець. В ній стільки дитини і в ній стільки просто маленької дівчинки, що жодні статеві критерії застосувати до Кет просто неможливо – вони до неї не пристануть, як ніколи не приставали ніякі або майже ніякі хвороби. До речі, якщо ви подивитеся на це фото, то ви побачите, що це правда: вона не годиться для весіль. Адже на ньому поруч стоїть її модний партнер по танцям, і хоча він уже в своєму шістнадцятилітньому віці, навіть тут, у парі з ним, видно, що їй все ще немає і навряд чи коли-небудь знайдеться пара.

А от фото, якого немає в альбомі. Відтворити його можу тільки я – воно десь там, у глибинах, у самих закапелках  пам`яті. Тому вгадуються не так контури тіл, як загальний настрій. Ми із Кет сидимо на галявині, біля старезної груші, посадженої нашою прабабусею, також Кет, вона тримає гітару, дерево дивовижним чином схоже на воістину писанкову грушу від комп`ютерної графіки, за допомогою яких в альбомах зазвичай малюють родоводи. Кет підбирає на слух з мого голосу мелодію, ніжно, але впевнено б`є по струнам, і ми уже співаємо разом, а на записаній плівці раптом виявляється, що нас ледь чути. Зате гарно чути – його голос схожий на ревище локомотива на підході до станції – голос коника. Там, у траві, він ледь фонив, здавалося, шепотів щось здалеку. Але тепер коник опинився набагато ближче. Виявляється, ближче, ніж навіть ми із сестрою.

Я закриваю альбом, тому що там все одно уже більше нічого нема – виявляється, подумки я бачу сестру краще, ніж очима – і думаю про те, що скоро ми з нею також нагадуватимемо два кораблі. Вони, звичайно, залишаться родичами, але буде схоже на те, що один із них весь час пливає в Індійському океані,тоді як інший щомиті перебуває в Атлантичному. Так, родичі, в принципі, але майже уже й не родичі.

Знаєте, чим мені подобається Київська Русь загалом і Київщина зокрема? Там іноді стоять тумани. Приємні ранкові тумани, свіжі і ніжні, глибину подиху яких відзначаєш одразу, щойно залишаєш маршрутку. Я запитую, де живе сестра, тому що в її новому житті я не був у неї ні разу, і вирушаю шукати потрібний котедж. Весілля буде не там, воно станеться в ресторані – також, як і майбутнє ледь не царське помешкання сестри, вбраному в дерево і стилізованому під побут стародавніх древлян, однак я повинен спочатку знайти теперішнє помешкання.

Виявилося, що я приїхав одним із перших – звідси і ранковий туман. Гості ще навіть не почали підтягуватися, я взагалі майже перший, якщо не брати до уваги її матір. Кет схоже на те, як робила вона це в старі добрі часи, кидається мені на шию і зараз же тягне на балкон – і там, за кілька хвилин часу, які вона змогла вирвати у вічності весільного приготування нареченої, вона все і докладно намагається пояснити. Ніби виправдовуючись. І таке враження, що не переді мною.

Може бути, я помиляюся, і через усі ці маленькі і незначущі братерські ревнощі іґнорую істину. А ось і вона, істина. Кет так розповідає про Миколу, що зовсім не Микола, а якийсь напівіндійський-напівєвропейський бог виникає в моїй уяві. Вона його любить. Вона любить його так – як ніколи, чуєш, Олесю, ніколи не зможе полюбити вже більше нікого. Вона це зрозуміла не одразу. Але коли минав час – минали цілі місяці і роки – і вона раптом збагнула, що не зможе більше жити без нього, і не тому, що він такий класний, класних в її житті могло бути багато, а просто – не зможе жити більше без нього, вона впустила його і його любов у своє серце. Те, що він її любить, те, як саме він її любить – безумовно. Іноді він зупиниться, і як баран взагалі не зводе з неї очей. І цей погляд, цей вірний і ніжний погляд просто пропалює її наскрізь. І вона відчуває, що більше не в змозі відмовитися від свого щастя.

Більше того, вона готова заради нього пожертвувати. Всім. Ні, не танцями. Вона їх давно закинула. І не рок-музикою: вона залишила групу в той самий день, коли зрозуміла, що більше не зможе жити без Миколим, і це відчуття з`явилося і не одразу. Ні, Олесю, вона пожертвує заради того, щоб Микола був щасливий, усім! Дійсно всім. Своєю природною, ніде правди діти, лінькуватістю, своїми дурними звичками – вона вже купила книгу і збирається кинути палити. Навіть деякими своїми приватними інтересами (наприклад, читанням деяких книжок), які, треба сказати, завжди були трішки еґоїстичними. Від того часу, як вона познайомилася з Миколою, і, особливо, з його родиною, вона помітила, що для неї немає нічого неможливого, і тепер вона навчається на юридичному – бо вона хоче бути ближчою до Миколи і його бізнесу не на мить, а на все життя, що їй ще залишиться прожити.

Це тільки дещо з того, що я намагався запам`ятати з тієї балконної тиради Кет. В цілому я був трішки, але тільки трішки шокований: передовсім, кількістю інформації, яку вона встигла мені проторохтіти за ці десять хвилин – її вистачило б на книгу. А може, навіть на дві книги. Проходячи повз хол, перш ніж ще раз попити останню вранішню спільну каву, аби потім побачитися тільки за весільним столом (виявилося, що це був уже другий день весілля – вони розписалися і побували в костелі ще вчора), я побачив у холі її чорне фортепіано – його колір завжди був співзвучний волоссю Кет, однак сьогодні вона пофарбувался так, аби якнайменше нагадувати фортепіано, і спитав, що буде тепер із її музикою. З її чотирма композиціями, які от-от мали вийти на дисках.

Кет нервово стиснула губки і сказала, що вона ось уже півроку як не підходить до фортепіано – по правді кажучи, відколи в її житті з`явився Микола, воно їй просто перестало бути потрібним. Музика грає в її душі, і тому цей секонд-хенд у вигляді чужих звуків, вигаданих чужими людьми для того, щоб його слухали інші чужі люди, їй більше не потрібен. Взагалі-то, вона вже продала свої гітари – акустичну і басову електро – і збирається сплавити кудись і фортепіано – як меблі, воно скрізь займало надто багато місця. До того ж, його похмурі кольори псують дизайн будь-якої кімнати. Крім підвалу.

Легкий, як доторк травинки, але не пір`їнки, цілунок, і вона випурхнула для подальших весільних приготувань.

А мені було все зрозуміло. І було не ясно тільки одне: як це так сталося, що моя сестра, праправнучка репресованого польського дворянина з Хмельниччини змінилася так швидко: за такий час не встигають застигнути і вистоятися навіть болота, не те, що люди. Любов робить із людьми чудеса. І я подумав, що стаю свідком чергового чуда.

На весільному обіді, здається, кожен родич мав свій власний стіл. Принаймні, я почувався за своїм столом самотнім. Довкола мене сиділи самі жінки. І всі вони не пили. Я з`їв олів`є, насипав шуби і посмоктав лапку курочки з супермаркету, набравши в легені все її повітря. І тепер був схожий на трубача, який зібрався видихнути це саме повітря у вигляді чудових, але мало зрозумілих учасникам застілля звуків. Ніжка Буша, подумав я, і прогриз її м`яке біленьке і хімічне, як  і щойно увібраний запах, єство. Нарешті, я наважився – спочатку я думав узагалі не торкатися алкоголю – і відкоркував чотиригранну пляшку.

Мені було гірко. І після першої, і після другої, і коли ця пляшка виявилася порожньою. Великі тверезі круглі як сонця очі жінок за столом. А я – і офіціант мені весь час помагав – просив подати ще і ще. Мені було гірко. Не парі за головним, яскраво уквітчаним столиком: вони, Кет із Миколою, були просто щасливими. Чи мені здавалося, що були. Микола, вряди-годи чоловіки виходили освіжитися на повітря, випромінював щирість і схожу на справжню чоловічу дружбу. Видихаючи дим, я намагався не влучити йому в обличчя. Але Микола поводився так, що здавалося: це не я назавше втрачаю сестру, а що це він навіки знаходить у мені брата. Так здавалося.

Я пив багато. Тому що мені також здавалося. Що чим більше я вип`ю сьогодні, то тим дужчим буде щастя улюбленої і найменшої з моїх сестер. І це можна було пояснити традицією, спільною для всіх слов`ян: вірою в те, що чим більше ми вип`ємо, тим всі решта навколо стануть щасливішими. Особливо родичі. А Кет була найталановитішою з усіх моїх сестер, свого роду це ніби означало, що – найкращою з родичів. І я це змушений був визнати і без усілякого застілля. Пам`ятаю, як вона якось приїхала до мене в Ірпінь, і сказала, що, як і я, але вже таємно від матері, яка може завадити цьому безумству, присвятить усю решту свого життя мистецтву. Ні, звичайно, вона не буде малювати книги чи картини, але вона буде грати на всіх, на всіх інструментах, а ще, якщо Бог дасть, писатиме музику. І напише таку музику, що ніхто ніколи не здогадається, хто її написав – чоловк, жінка чи інопланетянин. Однак щоразу, коли ця музика лунатиме по радіо, всі з подивом дізнаватимуться, хто її автор, але кожному здаватиметься – що також і це він сам. Так, це буде найпрекрасніша музика на світі. Другий Бетховен.

Про Бетховена додаю вже я. Тому що я чув усі її чотири композиції – і вони дійсно хвилюють схожим чином. І ось я, блін, стою п`яний, і прошу когось із гостей, тому що тут, на свіжому повітрі, офіціанта чомусь ніде нема – сходити за пивом. Правду кажучи, я вже напився. Тому що горілка і вино мене більше уже не вставляють. Мене вставив би зараз Бетховен – навіть Катина композиція «Квітка», яка просто так називається, бо вона зовсім не про квіти. Але оскільки на цьому святі життя, десь у глибині бару звучить зовсім інша музика, то все, що мене може вставити зараз, це тільки пиво. Один – але краще два або три – келихи золотого пінистого пива. Ним я хоронитиму у власній душі: ні, не сестру, її корабель плаватиме в моїй душі вічно, – Бетховена. Більше я його не вмикатиму ніколи.

Мене знайшли, коли я чи то намагався перебігти в найбільш автомобільно розкішному місці автостраду, чи коли сварився з водієм автобуса: я вимагав, щоб замість Бучі, він негайно розвертався і віз мене в Київ, подалі звідси. Вночі мене забули в кімнаті з відчиненим вікном, і я намагався вискочити, не знаючи, що там можуть бути ґрати. О третій я мав неприємну розмову з батьком, у якій заприсягнувся, що хоча ганьбу й не змити, я більше не торкнуся ніякого келиха, навіть із валеріянкою. Вранці  прокинувся, і подумав, що сестра мені не вибачить.

Однак о десятій вона схвильовано вбігла в помешкання, де ночували її родичі і, хоча, і я, і вона, намагаючись не заважати думкам та почуттям іншого, ховали очі, сказала, що все нормально, і що насправді нічого страшного не трапилося.

Кет робила успіхи в шлюбі: вона навчилася готувати і виконувати всі чи майже всі забаганки свого ладо. І саме тому, а може, через те, що я наробив на весіллі – а ніхто не хотів зізнаватися що, про це ходили лише чутки – ми побачилися лише через два роки.

Я сидів під тією самою грушею нашої спільної прародительниці, коли почув звук наближення чиїхось шин. Запилений джип зупинився на пагорбі нашої спільної родинної садиби. І з нього вийшла Кет. Звичайно, вона була одягнена за останнім криком моди. І звісно, вона кинула: не тільки палити і музику. Вона кинула все, що можна кинути. І навіть деякі з речей, які принципово кидати не можна. Оточення і родичі Миколи видавалися їй жахливими – в принципі, усі вони були не дуже далекими людьми, яких крім грошей і добробуту навряд чи щось цікавило – але це, як зізналася, вона знала і до весілля.

У принципі, Кет тепер розуміє, що таке жертовність. І вона розуміє, що жінка має передусім бути жертовною. І вона, Кет, відтоді як захопилася йогою і дзен-буддизмом, стала: і жертовнішою, і досконалішою, і, мабуть, жіночнішою. І вона живе – тільки для Миколи. Принаймні, намагаєтсья жити. Так, продовжила Кет, перемикаючи швидкість, коли ми вже минали Академмістечко, вирулюючи в бік того, древлянського боку Києва, не все у них ідеально. Є речі, про які вона боїться зізнатися навіть собі, не те що братові. Хоча чомусь саме з ним, із братом, їй так захотілося нині поговорити  – вона завжди відчувала, що з усього нашого роду, ми – найбільш близькі і рідні душі, і ти, Олесю, тільки ти можеш зрозуміти деякі речі, які іноді безсила збагнути навіть мама.

До того ж, мама хоче мені щастя. І цього хотіти – суб`єктивно: в такому неадекватному стані можна дати дочці як хорошу, так і погану пораду. І ще: мені так хочеться знову грати на фортепіано. І знаєш, іноді, коли Микола відходить на роботу, я беру ноти, розбираю і граю все поспіль – найчастіше, Шопена й Бетховена. І часто не можу зупинитися і граю годин шість поспіль. І забуваю приготувати обід, а часом – навіть вечерю. Але щоразу, раптово, я зупиняюся. Слухаю, з яким розпачем лунає остання струна. Кожної такої миті я збираюся, раз і назавжди, а тепер я дуже сильна, дзен-буддизм зробив мене занадто сильною, нарешті продати це фортепіано. Тому що грати на ньому, це так – рвати душу, повертатися до старого; повертатися в гості до себе. Крім того, Микола взагалі не слухає нічого, навіть шансоньєток. І він справедливо вважає, що музика створена для ледацюг, бо вона йому завжди заважає працювати.

Я нічого не розумію. Я схожий на людину, яка зараз нічого не розуміє, чи – майже нічого. Однак мої очі автоматично стежать за трасою. І я раптом пригадую, що збирався до друзів, у Романівку. Через чотири секунди – поворот. За дві секунди я встигаю повідомити про це Кет. На третій вона встигає це збагнути, на четвертій крутить кермо праворуч, і ми робимо поворот, – але вона майже виявляється п`ятою. Кет сидить, міцно тримається за поручні керма, голова її вперлася в них, плечі здригаються і її трясе. Я пригадую спідометр: там точно було понад 80 кілометрів за годину. Десь на дванадцятій секунді я розумію, що насправді з нами усе-таки нічого не трапилося. Крім авто, всі цілі, ми навіть не збили жодного пішохода. Вибираюся з машини: наші справи ще краще, ніж я думав: здається, тачка не постраждала, як і моя сестра в шлюбі. Я підходжу до неї, відриваю її обличчя від керма і виводжу Кет на свіже повітря. Її все ще трясе, мені здається, що все це – наслідки шоку. Бордюра тільки нема – ми його вигребли своїм дном геть із цього життя. І ми стоїмо під велетенськими соснами на тлі величної природи, як сироти.

Треба дзвонити Миколі. Хоче сказати вона мені. І не може. Прокинувшись сьогодні вранці, їй чомусь захотілося його вбити. І це не страшно. Страшно, що це бажання виникло в неї вже всьоме за цей тиждень.

Державний переворот

Її тіло нарешті наче хвилею відкинуло назад. Крізь чорні пасми пробивали білі, а потім, плямами, червонаві заграви. Іноді, коли очі, попри бажання не бачити, відкривалися, крізь нечіткий фокус пливли стіни та чиєсь чоловіче обличчя, яке мовчки ніби намагалося прозирнути туди, крізь неї, – вочевидь, у саму суть підлоги.

Спочатку було важко дихати.

І в лівому боці шиї пекло від втисненого пальця.

Потім тиск ослабнув, вона задихала і почула, як, так само легко, як уже перед тим вкладали, чиїсь кілька пар рук тепер попід пахви здіймали її вгору.

Неллі мимохідь це сподобалося.

Здавалося, що вона, як у дитинстві, чарівно злітає на гойдалці.

Відчуття було тим фантастичніш, що теперішній рух догори був помітно плавніш і повільніш.

Десь позаду рипнули двері.

І, задки випливаючи, вона нарешті встигла розгледіти кімнату повністю. У тому числі скорчене тіло, що, закривавлене і чомусь ніким не підтримуване, з якимось гарчанням сповзало з крісла.

Утім, неймовірний ручний рух, яким задкуючи її виносили кілька пар чоловіків, мимохіть знов перебрав всю увагу на себе.

Відчуття були такі сильні, що доки її тягнули коридором, вона намагалася запам’ятати кожну дрібницю цієї події, несподіваної для сорокарічної жінки, котра на рекламних проспектах і численних біг-бордах більше була схожа на дівчину.

–    Вам пощастило, панове, я таки написала заяву на звільнення. Прошу, можете відкорковувати своє шампанське!

Сказала Неллі, кидаючи папірус на стіл і намагаючись не дивитися в вічі тим, хто ще двадцять п’ять хвилин тому були, а не вважалися, її коллегами чи навіть друзями.

«Друзі», між тим, і собі намагалися не дивитися в її бік.

І тільки один, старший тепер за чином, угукнув, щось черкнув у папері, спішно піднявся, щез геть.

І тоді Неллі раптово зиркнула на бокси, в яких, як майбутні кури в ще не дозрілих яйцях, сиділи журналісти.

Подивилася з такими миттєвою зверхністю і зухвалістю, ніби…

Утім, лише по двох чи трьох із п’ятнадцяти можна було зрозуміти, що вони зафіксували, що на них узагалі дивляться.

Одна дістала сумочку. І почала в ній порпатися.

Інша рвучко зірвала окуляри й взялася їх надраювати.

Третю видало кам`яне обличчя, з якого було зрозуміло, що вона, по-перше, нащадиця скіфських баб (половчанка тобто, ніяк не щира паспортна хмельничанка), а по-друге, що вона навряд чи спроможна зараз узагалі думати – отже, тільки напружено щось перечікувала.

Неллі спробувала, і в неї це дуже добре вийшло, аби удар назовніх дверей запам’ятався сьогоднішньому вахтеру надовго. І лише заслуга вітчизняних малих підприємців, що одвірки не посипалися дощем фарби -нещодавно дерево дверей головної телерадіокомпанії області було замінене на пластик.

Задзеленчав мобільний, ринґтон якого нгагадував старий сталінський телефон. Повідомили, що чекають у міліції. Для дачі свідчень. Вона всміхнулася і сказала, що спробує не запізнитися.

Георгій ухопив за руку огрядну даму, що саме виходила з маршрутки.

Чоловік, ніжно цілуючи пальчики, обійняв її за плечі, ніби на першому побаченні, і вони зникли в проймі під`їзду.

У внутрішньому дворику син-третьокласник закінчував наводити марафет: він саме розкидував навсібіч оте свіже вродливе осіннє впале листя, яким вони так любили милуватися удвох із мамою і яке весь день сьогодні дбайливо було соване двірником докупи.

–    Мамо, чого ти так рано з роботи?..

Здається, ніжність насправді завжди плід стресу.

Неллі кинулася в синові обійми з такою великою, аж необачною радістю, душила такою щиросердністю і любила такою любов`ю, якої, мабуть, не почував ще ніхто й ніколи.

Георгій витягнув цигарку, спокійно і солідно вставив її у мундштук і хвилин із п’ятнадцять спостерігав, як син і дружина бавляться, мов дельфіни качаючись й регочучи в незнано красивому цієї осені, але тепер уже достеменно останньому листі.

–    Ну, і що тобі, Неллі, світить?

–     Ну, міліція каже, від сорокавосьми гривень штрафу до двох місяців виправних робіт, Отто.

–    Думаю, сорок вісім гривень – буде нормально.

–    Да, думаю, сорок вісім гривень – це нормально. Хоча, знаєш, у моєму теперішньому становищі сорок вісім гривень – це вже сума.Тобто, чисто фінансово – це вже ненормально.

–    Але чому ти, Неллі, впевнена, що в тебе в руках точно нічого не було. Ну, там праски. Гримерка все-таки. Якось сталевого предмету, чи, я не знаю, заколки…

–    Отто, єдине про що я думала – що я дуже слабка, розумієш! Ні, ну не те, що я дуже слабка, я прекрасно розумію, скільки я важу… Просто, знаєш, кілька років тому я поламала руку. І коли я вчора входила у кімнату, я весь час думала про це – що не зможу вдарити занадто сильно і так, як потрібно…

–    Але все це, погодься, якось дивно. Ми понад десять років не бачились. І от ти телефонуєш, і розповідаєш таке. Хм… Добре, розкажи ще раз, як усе було.

–    Добре. Так і було. Ось як, коли ти вже такий Хома, було: я просто зайшла до кімнати. Не думаю, що я була розлючена. Все стало несподіванкою навіть для мене. Я дивилася на її пику, куди гример наводив уже, мабуть, третій прошарок мастила. Поступово я відчувала, що не чую, про що мене запитують. Я взагалі не чую. А тоді я взагалі не чула. Звуків. Тільки думала про свою хвору руку. І от саме тоді, наблизившись, я її й ударила.

–    Скільки разів?

–    Не знаю. Разів, може, двадцять.

–    Хм, це не надто багато і однак не так мало… А як поставилися до цього колеги по роботі? Чи був хоч один, хто був на твоєму боці?

–    Вони всі були на моєму боці, Отто.

–    Як же сталося, Неллі, що всі вони накинулися на тебе, звалили на підлогу і навіть допомагали тебе душити?

–    У них поламаний хребет, розумієш. Вони і зараз – на моєму боці, але вони – безхребетні.

–    А ти?

–    А в мене тоді боліла рука, Отто. Так боліла!

–    А зараз?

–    А зараз… – вона засміялася. – А правда, зараз вона зовсім не болить, ти знаєш! Дивно якось, – іще раз усміхнулася вона в трубку своїм неповторним усе ще, навіть через десять літ дівочим усміхом, – у мене зовсім, ну зовсім не болить рука!

–    Бачиш, Неллі, який корисний кримінал у тебе вийшов. Хоч і лиш раз у житті, але – який же корисний!

«Сьогодні в Хмельницьку голову обласної телерадіокомпанії, заслуженого журналіста України, члена НСЖУ Ларису Максимівну Вчолобей на кареті швидкої допомоги було спішно госпіталізовано до реанімаційного відділення обласної лікарні ім. Бормінталя. За попередніми даними, Чолобей стала жертвою прикрого нещасного випадку. Як вважають правоохоронні орґани області, це міг бути хуліганський напад за участі «зальотних» малолітніх правопорушників із іншого реґіону країни. Правоохоронцям наразі не відомо, чи пов’язаний цей нещасний випадок із професійною діяльністю головної акули пера області. Як зазначив основний міліціянт області, генерал-майор С.С. Вабчуков, нещодавно переведений до нас із Донецька, правоохоронці області зовсім не відкидають версії щодо того, що напад на незалежного журналіста міг бути пов`язаний із  безкомпромісною громадянською позицією Л.М.Вчолобей, особливо під час двох останніх виборів, та серією журналістських розслідувань злочинів попередньої націонал-соціалістичної і за суттю ворожої теперішній, та й, коли бути геть відвертим, всілякої української влади. Нам, проте, вдалося з`ясувати, що, вочевидь, налякана подією, що сталася з її шефом, телерадіокомпанію після сімнадцяти років успішно-сумлінної праці залишила журналістка Неллі Либонь. А зараз про події за кордоном. Черговий державний переворот стався у Лівії…», –

Неллі вимкнула ФМ, зайшла в ванну і, відчинивши аптечку, спокійно промовила:

–    Шкода, сука, шо я тебе не замочила! – дверцята аптечки захлопнулися. – Тільки б мама не дізналися, бо вони цього не переживуть!..

Трохи стурбована, Неллі присіла на край ванни, запалила цигарку, зробила кілька квапливих затяжок і тицьнула бичком в миску з недоїденим сирником.

Якраз цієї миті на її обличчі почала раптом розцвітати усмішка.

Жора, який саме зачиняв двері після щоденної процедури-повинности виносу сміття, почувши радісний і безтурботний сміх своєї ладо, маґію якого він іноді порівнював із відьмацьким, мимохідь зупинився, випростав спину, і, ставши на мить розчуленим від танцю Есмеральди Квазімодо, сам собі всміхнувся, та небавом подумав: «Як же ж мені з нею пощастило! Яка все-таки в мене чудова дружина!» Цієї миті знадвору почувся протинаючий душу котячий зойк: маленький Семенко саме, дізнавшись від тата, хто і за що звільнив маму з роботи, про всяк випадок вішав на безлистому дереві кота, який належав онучці міського голови.

Кота, котрий необачно, без охорони, вийшов цього щасливого осіннього дня прогулятися й потішитися в останніх променях помаранчевого ще сонця. І, як і багато хто з нас, нарешті помилився.

Сексі Седі

Якби зараз могла настати справді гнітюча тиша, то, мабуть, її можна було б порівняти тільки зі стовпом. Із тим, що був покровою євреїв, коли вони тікали з єгипетського рабства. Або зі стосами газет, що лежать собі, завалюючи кабицю, в очікуванні морозів, читачів чи котів, що лягають на газетні шпальти всередині літа. Аби, згорнувшись калачиком над мереживами з літер, сховатися від незручних, безмовних, але незносно спекотних сонячних променів.

Однак тишу можна було назвати відтепер тільки відносною.

Чотири ліжка стояли, як незнані причалові кораблі чи як чотири стародавні сусідські будинки в Венеції. Понад одвічно прекрасними водами моря, що злилося з морем людської каналізації.

На одному з них лежав Костянтин.

Він почував себе немов ченець, затворений тепер у лаврській печері, які і є неподалік звідси.

На іншому покоїлося бездиханне від зосередженості тіло Олекси.

І тілько Олег походжав, як старовинний маятник і водночас мов Оле Лукойє. Намагаючись зізнатись у чомусь, очевидно інтимному, комусь, невидимому звідси.

В освітленій глибині цієї далечі, де під ранок час і простір зливаються воєдино, на отому горизонті між «будинками» ліжок сяяла імпровізована морська гладінь, по якій недвижно світилися кілька човників мовчазних свічок. Зняті ж із петлів і возложені на стіл та об’єднані з ним двері до часу були невидимі, як і голос Оле Лукойє. З динаміків, як і шість годин тому, коли все це почалося, розпинався сер Пол Маккартні, щирим і вічноюначим голосом виводячи трелі все одного й того ж у приспіві. Стосувалися трелі Сексі Седі.

Відтоді, як вона тут з`явилася, всі троє втратили сердечний спокій. Як і колись, коли по гуртожитку, підтримуючи одноногого воїна-афганця, пропливла повногруда Лариса, здавалося б, беручи в полон усі як є душмани серць.

Але Софійка була іншою.

І через деякий час вся чоловіча частина студентства захворіла на одну хворобу, ім`я якій так і не вигадали, але наближення якої (як рухи джедая Обі Ван Кеннобі – Дарт Вейдер) через двері своїх помешкань відчували всі чоловіки.

Це була найменша дівчина на факультеті – зріст її не перевищував одного метра сорока восьми сантиметрів, а груди, на відміну від Ларисиних, не збивали кисілів молока всередині її затишного махрового халату.

І все-таки не було такого, хто не прагнув би прочинити перед нею двері, випадково дорогою на пари притиснутися в автобусі до її соковитого стегна чи просто зазирнути довірливим і багатозначним поглядом у повсякчас усміхнене дівоче лице, в якому завжди навзаєм прокидався відгук багатозначної відповіді.

Парубки неначе показилися. Ті з них, у яких уже були дівчата, щоденно і щонощно тепер зітхаючи, ловили себе на одній думці: як би оволодіти цим найсоковитішим, найзаманливішим, хоч і найменшим у світі тілом.

Вільніші приступали до діла. І деяким із них, як гомонів поголос, це все-таки після великих пережитих ними страждань завжди вдавалося. Про це свідчив поодинокий поскрип ліжка за стіною 57-ї кімнати, що рідко коли був перериваний жіночим жагучим зітханням чи чоловічим стогоном десь після другої ночі опісля солодких чайних посиділок, які неодмінно чули через стіну сусіди.

І тепер вона була така незбагненна, таємнича і недоступна через властиво оцю свою доступність, що жодному з трьох її сусідів і в голову не прийшло б залицятися до неї якось явно. Чи щонайвіддаленішим чином натякати на можливу інтимну близькість.

Богиня є богиня. І коли її подоба несподівано з`являється з-поміж людей у будь-якій зі своїх форм, то всі вони, ці люди-свідки чуда, поводяться по-різному.

Олег, Олекса і Костянтин, треба сказати, в такій ситуації, мабуть, обрали найдивніший зі способів залицяння. Вони просто дочекалися, доки четвертий мешканець їхньої кімнати, Маркіян, поїде в Деремизну до тітки викопувати з землі картоплю, і спорядили експедицію на поверх вище. Там, на тамтому таємничому четвертому поверсі, просто над їхньою кімнатою мешкали люб`язні люди з іншого факультету, які в ті нещасливі дні горбачовського сухого закону, ніби чиказька мафія у двадцяті, завжди знали, як усе-таки порадувати товаришів по альма матер.

Сьогодні йти за горілкою була Олегова черга. Однак, пом`явшись трохи і за якимось телепатичним збігом обставин ніби передумавши якісь спільні і сокровенні думи, що стосувалися не тільки горілки, пішли трійцею.

Вечір прийшов у кімнату, як Дід Мороз – доволі несподівано і, як завжди, проте, вчасно. Дійство, яке розпочалося з першої, нею не закінчилося. Чай, ставлений і ходжений ставитися неодноразово на спільну кухню з єдиною метою – побачити хоч край поли такого ж махрового, як Ларисин, халату Софійки, був випитий, сусіди згори потривожені неодноразово.

Як ладан, що куриться в якомусь величному храмі постійно, посередині кімнати курився звук із двох динаміків білого, як кінь апокаліпси, магнітофону.

З якоїсь миті звідти линула тільки одна пісня, несподівано обрана гімном на увесь вечір, а можливо – і на все життя. Це були рядки з «Бітлз», які як ніякі інші пасували до образу прекрасної Дульсінеї за стіною.

«Sexy Sadie you broke the rules

You layed it down for all to see

You layed it down for all to see

Sexy Sadie oooh you broke the rules,

Sexy Sadie…»

Іще мить, і як по команді три постаті, одягнені у фраки торжественної закоханості, одночасно підіймуться з трьох ліжок і, кожен намагаючись не пропустити друга першим в отвір дверей, вирушать до сусідки.

З ким би вона там не була і чим би зараз не займалася, сьогодні вона постане перед фактом, який не часто трапляється в житті жінки, котра ніяк не може набути свого єдиного: обранця, годувальника, принца і захисника. Усі втрьох, можливо, вони стануть на коліна – деякі з них в чаду випарів спирту зроблять це неодмінно неодноразово! І тоді доля цих двох кімнат, яким уготовано бути сусідніми, зміниться. Зміняться, рухнувши, можливо, навіть стіни.

Як завжди усміхнена, вона була все-таки вражена. Це можна було зрозуміти з тієї щирості, яка ковзнула десь усередині її зазвичай картинно зацікавленого, але насправді байдужого погляду. Запрошені і не знайшовши сьогодні конкурентів, вони обмінялися з Софійкою кількома жеманними, навдивовижу розумними і водночас нічого не значущими фразами. Не зважаючи на те враження, яке справив на неї цей одночасний візит найрозумніших і водночас найбезпутніших, як встиг уже з`ясувати поголос, хлопців на факультеті, Софійка ввічливо відхилила пропозицію візиту до сусідів на чай, горілку, слухання «Сексі Седі» і, ймовірно, танці (з дебошем на десерт).

Розпливаючись у ввічливості, вона намагалася наблизити хвилини закінчення теперішнього їхнього імпровізованого рандеву, мотивуючи це тим, що от-от до неї має завітати давня подруга зі своїм новим бой-френдом.

Кам`яніючі вже під час її словотвору фрази і все віддаленіші мов метафори абстрактні словесні пасажі неодмінно вказували і самим візитерам на дивовижне колективне бажання. Якомога швидше ретируватися, аби якось предметніше, ніж нічого не значащі піжмурки з цією холодною дамою не їхнього серця, продовжити вечір, що поступово ставав уже їхнім і тільки їхнім святом.

І тут вони побачили те, на що ніяк не очікували, одразу відчувши те, чого ніколи більш не чували.

Мабуть, через гучно лунаючу мелодію, вона з`явилася на порозі кімнати так несподівано і тихо, що всі троє, пізніше ділячись один із одним цим першим враженням, навіть не повірили, що це відбулося.

Ніхто не міг сказати, яка вона, та, що тепер увійшла в 59-ту.

Якби можна було охарактеризувати жінку як жінку, якби можна було розкласти жінку на частини, то кожен, хто б це зробив, з легкістю відзначив би несиметричне підборіддя, задовгий ніс, завипуклі очі, не дуже добре помите волосся, кричущий несмак в одязі чи надміру короткі в порівнянні з іншими частинами тілами литки Сексі Седі, яка і увійшла до кімнати.

Кілька разів потім у Софійки, та і в неї самої, вони перепитували її ім`я. Але, одразу забувши, запитували знову, і знову забували.

Для них вона так і залишилася: Сексі Седі.

Усе, що могло існувати відтоді в тій сусідній кімнаті, а пізніше і в їхній  – це враження від її бюсту. Він був, мало сказати, що неймовірний. Він був насправді просто фантастичний.

Побачити такий бюст після всіх раніше бачених, це все одно, що неодноразово бачивши в небі «кукурузник», раптом уперше в житті намацати очима там же і надзвуковий винищувач, зрозумівши різницю. Головним була навіть не його величезність, а та хвиля – страшна як цунамі хвиля чи то хіті, чи невідь-чого, що внутрішнім пеклом спалахнула в тілі кожного з Софійчиних гостей.

І враження цієї хвилі, незважаючи на хвилини, що, перетворюючись на години, стікали від цієї зустрічі, ніяк і нікуди не щезало. Воно було наче вічний вогонь, раз запалений і підтримуваний безперервним незгасним газом доти, допоки на планеті Земля взагалі видобуватимуть корисні копалини.

         Олекса нарешті перестав бути пам`ятником Чарльзу Спенсеру Чапліну, зіп`явся на ноги і згріб чайник із імпровізованого продовження столу, яким тепер були зняті нами двері.

І продовжив поливати з нього кімнату, аби доповнити у затворника в кутку біля напіввибитого вікна і так моторошне венеційське враження всесвітнього потопу. У кому, як і в решті його друзів, жила найдовшим у світі життям найсексуальніша з жінок Седі – жінка з оповіді з динаміка; і жінка, яка нещодавно піднялася в їхній світ східцями з глибини дніпровських пагорбів Правого берега.

Олівія

Не знаю чому, але він ніяк не міг закохатися в українку. Точніше, він у них закохувався, але по-несправжньому. А по-справжньому… Ось вона, дівчина з дивними рисами обличчя, злегка худорлява, голова її вся чомусь кучерява – в таких собі темних прусацьких кудрах, а під темною сукнею з елементами помаранча і низкою інших кольорів, які він не знав, вгадується…

Словом, він стоїть, як укопаний, ніби кролик спостерігаючи за удавом уважної Олівії, яка саме прислухається до кожного слова перекладача, і вечорова сутінь огортає Київ і набережну з Віктором та Ромою поруч. Як заведений, граючи рисами свого артистичного обличчя, грає перед іноземкою Ромка, і сьогоднішні пройдені відстані ніяк не вчуваються, і лише стежка покірно провадить їх все ближче до хлюпотіння хвиль. Троє українців, ніби військовополонені, варканені в якесь приємне і, можливо, одноразове в житті, ярмо, плетуться за німкенею в безвість пивного вечора, в якому відкриваються і навіки розквітають у душах таємниці.

Усі зусилля наблизитися і хоч торкнутися поли сукні містичної Олівії, яка нагадує зовсім не мороки бухенвальдів, але скорше якусь давню грецьку богиню, марні. Хвацький артист групи “Сандри” засаленими і легко перекладальними жартами, що супроводжуються всякими видимими і невидимими приморгуваннями, окуповує, здається, всю увагу. Цього Ромі здається ще мало. І, вряди-годи, викликаючи здивований, але захоплений вираз очей Олівії, ні з того ні з сього він раптом починає на всю горлянку заспіви пісень. Причому, що далі веде стежка, то очевиднішим стає наголос на міміку і шансон. Й оскільки міміка поночі стає все менш розрізнима, голова і рот Роми все ближче і ближче схиляються до корпусу Олівії. Шерхіт сукні поверх якої, як знамено на флагштоці корабля, продовжує занапащати ще дві душі, що плентаються позаду немовби які каліки кохання.

Так вони всі і йдуть. Як стародавні боги. Ніби несучи якийсь оракул. Відчуваючи втому, із легким острахом, але ще з більшою цікавістю Олівія раптом рукою показує в бік самих хвиль. Ближчають. І ось вони вже біля каміння, яке могло б бути прадавнім. Саме цієї миті Рома, на короткий час вичерпавши свій репертуар, вщухає – здається, тільки аби набрати в легені повітря.

І тут відбувається щось неймовірне, незбагненне, схоже на казку. Олівія, яка за весь вечір жодного разу навіть не поглянула в його бік – навіть коли на вечорі Юрка Покальчука кричав він як несамовитий «ай ем юден», намагаючись вихопити хоч малу дещицю уваги цієї тендітної і ніжної іноземної панни – раптом повертається просто до нього і запитує:

– А ви також співак?

Їхні очі зустрічаються, і настає коротка павза, яка розказує наразі більше, аніж якесь безпоглядне мовчання чи копирсання в слідах пам`яті, що вже віддаляються.

Несподівано для самого себе він відкриває рота і починає співати. Єдину пісню, яку він знає, і якої навчила його прабабуся далекого, затишного, дуже схожого на цей літній вечора – незадового до того, як відпливла в гості до всіх своїх дітей, родичів, друзів і решти знайомців. І ось він співає сю стару українську пісню автентичним прабабусиним голосом й інтонаціями, відчуваючи, що сьогодні вона більше чомусь нагадує блюз. І… весь цей час невідступно на ньому тліє камера її погляду.

Зіниці Олівії несподівано розширюються, і в погляді з`являється, попри бажання його власниці, ностальгія про передчасну втрату, не знана ні прусами, ні німцями, ні рештою нордичних націй.

Пісня, прокочуючись, здається, паралельно самим дніпровим хвилям – ніби камінь. Хтось із них намагається залишити його тут, річці на спогад, і тому бере справжній і кида в уже темну воду. Камінь падає, і чомусь так раптом із кінцем пісні після бурхливого вечора зустрічі запановує тиша. І стає так, наче весь світ склав зброю свого змагання за всілякі бажання.

Через перекладача Олівія цікавиться, чи не час вже по домівках. Дружні українські голови хитаються у відповідь, як макові квіти, лоскотані поривами вітру. Негайно, наче отримано повідомлення про скорий землетрус чи нагле виверження чергового реактора, вони кидаються геть, догори, аби сягнути метро чи ще якоїсь трясці втечі…

Їхні погляди ще раз зустрічаються, коли тиснеться остання рука. І, одразу по ще раз вгаданій ностальгії неспроможності взаємного продовження вечора, яку вони не хотіли, але були змушені зчитати в очах одне в одного, вона, легка й кучерява як лань, ніби скинувши з себе тягар сього необачного все-таки зі свого боку туризму, кидається в юрбу, що переходить саме біля Лаври на зелене світло. Аби навік – для себе і для всіх – щезнути в тимчасовій печері тролейбуса, яка винесе її з цього життя як сміття.

Ранок Сатурна

Теплі, пухнасті, ніби вапняні промені лилися підвіконням і стікали в чарівну чашу підлоги, окутуючи ноги, вдягнені в чорні і чомусь забризкані глиною шкарпетки, своїм животворним теплом. Це було як ніколи до речі: натиняні, хорі, криві і підступні ратиці Валяна потребували сього еліксиру нині, як ніякі в світі.

– Ух, тяжело! – постогнав каліка і спробував випростати таку неслухняну ногу, але, на щастя, з цього нічого не вийшло, – аби так, летіти б зі столу скупому причандаллю столового начиння, як невдалому альпінюзі з Евересту!

А там, на столі, по якому густо розсипана локшина, було і таке, чому падати не баглося. Мова про не допитий півлітровий еліксир, частина якого щойно густими шматками була вковтана, а інша очікувала перепочинку господаря столу.

Сьогоднішній день, починаючись для Олекси як погана казка – була саме Пасха, а в кишенях гуляв вітер  – очікував на своє найкраще закінчення. Але тому передували і деякі невинні страждання.

Передусім, почалося з лютих матюків, якими рясно, як щойно виорану ріллю, обсипав його зранку Лефотіха – каліка попсував унітаз. Не ясно, що він робив із ним з самого світку, але тепер там рясніла тріщина і він протікав, смердючи. Лютий морок сантиментальних напучувань змінився невтішними поглядами, якими Станіслав та Лефотіха окидували його страждущу очкасту пику за ритуальною ранковою кавою.

Воно було й зрозуміло. У людей Великдень, а в них – казнащо. І – тільки зо два десятки вкрай засахарених луцьких варень на горищі. Але що вони, коли нема хліба.

Хліб ще б що! Можна було б, як робилося вже впродовж усього останнього звитяжного тижня сих прибічників культу стародавнього римського Енея, наколотити знову варення, попередньо роздовбавши його в келишках якоюсь киркою, ще й намагаючись не побити при тому і келихи, та й напитися.

Можна було. Але душа прагла інших насолод.

Відчуваючи се небезпідставне прагнення друзів, які вже понад півтора року успішно замінювали йому батька-матір, Валян почувався так ніяково, що, хильнуши не в те горло густо потовчену Станіславовим ранковим молотком каву, він навіть дещо почервонів. Морок посилював – особливо масно і неприємно – вкрай поганий Лефотіхів настрій, що, здається, своєю сірою з-підбрівною рутиною починав вже добивати і санґвінічні потуги ґазди хати, Стаса.

Усе це поступово, як це бувало майже щокави, переростало в жарти, і хоч в сих застільних жартах він, Валян та його бридотне і якесь квазімодівське походження перебували у центрі уваги, від цього ставало вкінці не менш тошно. Щирість і любов друзів, яка майже ніколи не викликала ніяких церемоній сумнівів, у такі моменти ставилася під особливі стосунки, повні недовіри. І Валян починав відчувати себе, наче загнаним на незвично незручну пательню, пательню, під якою от-от мало спалахнути полум`я.

Пектися живцем йому не баглося. Однак у процесі бесіди рівновага  стікала в невпинні сита крізь пальці-клешні додолу, язик заплітався і він кокотюхою починав заїкатися – і в довершення таки впустив чашку в діл, де, не тріснувши, вона таки луснула вже за хвилю – ніби блискавка, грім якої уповільнювався кілометрами простору. Тут, у густому димі їхньої мистецької блат-хати йшлося не на кілометри – на сантиметри. І тому випадок із чашкою і пролитою кавою викликав усе, на що міг бути спроможен у такому товаристві – глузування з приводу нездарності його клешнів.

І тут-от раптом Валян збагнув: буде свято, буде.

Не буде більше ні суму, ні глузування друзів, ні невпевненості ранків. Більше того, підуть полками відтепереча ореоли похвал і щасливий сміх, нові бризки неймовірних і таких, проте, чинних ідей виникатимуть за сим столом, і цілі стовпи невидимої вдячності насняться в наступні прекрасні ночі!

– Я знаю, что нужно сделать! – раптом, краєм вуха вчуваючи якийсь віддалений дзвін православ`я, закричав каліка.

По тому, нічого не пояснюючи, він щодуху зашкандибав просто на вулицю. За ним, ніби моряки, вітрила яких зібгав учорашній шторм, але ще не вбивши при тому надію побачити берег, кинулися спочатку Станіслав із чашкою і цигаркою в руці, й одразу за ним – учвал – грек Лефотіха.

Краєвид, що відкривався їхнім стомленим від безсоння, диму та безперервного кавування старим варенням очам, був неймовірний.

Густим басом ревучи, як бик чи як Гришка з «Тихого Дону», якому чомусь надумала відмовити Аксинья, Валян, роздерши одяг, прополоскав його в калюжі, і, накинувши все те на себе, качався тепер в торішньому ще листі, нинішній ріллі та в іншому багні цієї запізнілої весни. Голосний регіт, точніше, густий бас, точніше, якась подоба того, та страшний і справді доволі морочний вигляд на мить перетворював каліку-церебральника на міфічного Сатурна, який уже зжер своїх дітей. Чи, в крайньому разі, на Харона, що взяв вихідні і бавиться, намагаючись омитися в хвилях своїх же пекельних багон.

Помітивши рух на підіймання, Лефотіха хотів-було простягти лапу цій тварині, однак природня людська гидливість та інтеліґентне походження в останню мить прибрали се товаришеве плече руки і, вхопившись спочатку за якийсь шматок конструкції ґанку, а потім знов втративши рівновагу і з черговим ревінням шувбовснувши в ту саму калюжу, з якої виліз, зробивши, проте, наступний рух більш вправно, Валян таки здійнявся на свої казна-як скрючені богатирські ноги.

– Ну? – запитав він.

Прикипілих, поглядів друзів уже було не віддраяти, але ребуса ще все одно не вгадували.

– Суперніщій! – заволав Сатурн-Валян. І тоді, збагнувши в яку паску хилять, обидва нарешті зареготали таким самим відлюдькуватим, дивнуватим реготом, яким і їхній страшний, виваляний у багнюці, товариш.

– Це все добре, – сказав Станіслав, – але треба дещо підправити.

І, акуратно здерши з тепер часово невидющих очей окуляри, Стас нахилився і густенько лагідно вимазав те місце, також і цей предмет реквізиту в якесь схоже на собаче лайно, запах якого господарю скелець ще довго потім заважав вживатися в ролю.

– Ну, з Богом! – махнув Лефотіха, і по-морському в коробочку запалив сірника, підпалюючи чергову сигарету. Й отоді-то корабель інтриги поплив туди, де гарно і по-особливому святково вбрані люди невпинним потоком раз на рік навідували церкви.

***

Брудне, щасливе і прекрасне людське дрантя, зачепивши і трохи протаранивши один із кульків, проповзло лінкором назад, на тиху пристань подвір`я, викликавши тим не одну хвилю овацій інших корабельників, що кілька годин очікували на березі свого знелюдненого острова. Перелякані луччани-сусіди з подивом провели поглядами постать страшної почвари в карнавальному костюмі жебрака, і негайно ж зачинили чомусь кватирку. Ніби якийсь особливо бридотний запах міг, потрапивши в їхнє помешкання, заразити їх якоюсь страшною чумою чи хворобою, раду на яку вже не вигадати ніколи і ніяким ейнштейнам, павловим чи амосовим.

Розчулені, радісні, немов ожилі трупи зомбів, зворушливими поглядами ґвинтили Станіслав із Лефотіхою постать свого неймовірного друга, ще й досі чомусь не ймучи віри, що є свідками нині баченого і ще менше вірячи, що Валян справді плавав у те пливання.

Коротко описавши одісею свого жебрання, особливо дивуючись тому неймовірному жалю, яким, мріючи про нього все життя, так наситився він від сердобольних людей за сьогоднішню Пасху, Валян вивалює з торби ковбасу, сало і навіть сир, а тоді вишкрібає з-за пазухи і сипле осіннім листям скарби червонців, кілька з яких, мов пелюстки безцінної цноти, одразу в леті підбирає Лефотіха, простуючи засим за пляшкою оковитої. А Станіслав вже запалює конфорку, дембель якої довжився так довго, що з її розпеченого черева не підіймається вже ніякого з підзабутих від часу попереднього приготування їжі запахів. І саме коли ся ґнітюща тиша запахів особливо гноїть душі, Валян усією вагою свого понівеченого ще за материних пологів тіла осідає в купелю підлоги. Куди тепер як царю йому буде подано кухоль, страву, запалену цигарку і решту простих коштовностей, на які іноді бува так щедра душа всіх справжніх і щирих в такі миті друзів.

День народження

Тридцять першого був новий рік, його день народження був першого, але вони вирішили приїхати другого, здається, за два дні до роковин смерті Томаса Стернза Еліота.

Розбуджені страшним, але таким вродливим криком вороння, зазбиралися. Друзі вирішили зробити справжній сюрприз і свято Тарасові.Крім своїх леґендарних, але мало кому поки що в країні відомих персон, вирішили взяти «дєвок».

Дєвки почивали на канапі в сусідній кімнаті. На збори, каву і виголошення патетичних наміток сьогоднішнього дня минули година, друга, третя. Зрештою, спохопившись, що вже починає смеркати, вони таки вирулили на зупинку.

Величезний шнобель Ореста, якби він не був сценаристом і його чомусь довелося б зафільмувати, не влазив би в кадр. На обличчі грала таємнича, витончена, літературна усмішка. Явище літератури довершувалося портретом одягу: скромне, але дороге класичне пальто, густо натягнута на велетенську голову шапка-півник синього кольору з білою смугою («Динамо» Київ?) за, безумовно, задумливого виразу обличчя і особливо шнобеля вінчали картину.

Мирін був ясний контраст товаришу.

Тілом і лицем подібний на середнє арифметичне між Іваном Миколайчуком і сером Полом Маккартні, стояв він на пероні зупинки, по-ґуцульському, принаймні за це його називали «ґуцулом»,  гордо втявши одну руку в бік. У другій тримаючи безперервно димуючу сигарку, що мало видавати в нім «істотно» мистця. Який весь час «думає», немовби отой Фабіян. Погляд пронизливих, як спис, усезапам`ятовуючих, а коли треба – то й диктофоновуючих очей Миріна, здається, не пропускав жодної дрібниці.

Дівчата були різними.

Одна в хорошому добротному жіночому зимовому костюмі, трохи підтаскана життєм і людьми, нагадувала українку та більшовицьку вчительку часів Громадянської війни. Легкий запах шампанського з її вуст видав у Неллі шанувальницю високого мистецтва і не тільки.

Друга, яка здавалася її сестрою, а насправді є дочка, була справжня Не-Відірви-Око.

Струнка, дебела і водночас якось по-дебільному витончена дівка. З оголеним пупом, де проглядала наколка з саламандрою. Із правильними рисами обличчя. Походження – правда, пролетарського. І тому рідко який ірпінський погодок-тінайджер проходив без реплік повз її принадну тілесну структуру.

Крім Миколайчука-Маккартні на 22 роки старшого від неї, який одного дня з`явившись на оризонті життя, навіки роз`ятривши її серце однобічним коханням, була вона неодмінниця нічних клубів. І тому навряд чи комплімент тінейджера з передчасно зморщеним, старечим у п’ятнадцять лобом (від втоми юності), приправлений непристойним торканням, залишився б висячим у лункому повітрі січня. Міг би, принагідно, цього ранку і залишитися без зубів – навік потім уже пам’ятаючи, що таке новий рік. Вона – така.

Минувши сільський магазин, гості пропливли прекрасно-величавими від непоміру високого цьогорічного снігу вулицями, передчасно вгадуючи адресу, на яку так квапилося негайно їм прибути.

Зрештою, хвіртка скрипнула, і хоча на подвір’ї ніхто не залився ані тривожним, ані радісним сигналом гавкоту, враження неодмінної і врочистої торжественності ще одного, майже сімейного українського свята невидимим духом пролилося в Тарасів двір.

Брат Миріна, перебуваючи між залишків незримих переживань вчорашнього дня народження, кількох коротких бесід із ближніми, ще кількох теленовинних медитативних хвилин, які вражали уяву стійким ідіотизмом українського політикуму, в принципі, вже збирався спати.

І, може, тому, зробивши радісно-здивований видих у відповідь на поспішні знаки здоровкань, сухо сказав: «Спасіба-спасіба, ну проходьте, раз прийшли. Оце так гості! Якими судьбами! Ну і ну! На свято? Так мій день народження був, у принципі, вчора. Ну, проходьте-проходьте. Будем празнувать!»

Тільки зараз брат голлівудця завбачив дам, і криво, але ввічливо, усміхнувся і до них.

«Ну, сідайте! Я пропоную, в принципі, не відходячи від каси, для начала подивитися фільмєц».

У хаті їх було спочатку семеро.

Здавалося, що Тарас і його дружина повністю були ген там, куди саме й вела їх стрічкою режисер Кіра Муратова.

Ростислав, добрий знайомець всієї чесної компанії, який вибудував щось схоже на шпаківню поруч із Тарасовим житлом, чогось побув недовго і, відкланявшись, рушив додому, вгору.

Орест сидів, майже весь час нагадуючи тільки мумію і нічого кращого.

Мирін, спочатку захоплений, потім спохмурнілий і мовчазний, не витримав, і посередині фільму почав репліки.

Суть реплік, на які відповіли мовчазні, але єхидні образи лиця інших гостей, були в спробі показати, який хороший фільм, але справжньою метою було виведення іменинника зі стану телевізійної коми і натякання, що дивляться вони зараз насправді повнісіньку хєрню, і взагалі займаються не зрозуміло чим.

Зрештою, не витримала і гальорка.

Обидві дами, особливо старша, ще мало спокушені тонкощами українського кінематографу, почали поливати благими матами кожну з побачених сцен та якість фільму загалом.

По мірі того, як із ротів цих вродливих і ніжних істот лилася лайка, по кам’яному, здавалося б, чолі іменинника поповзли хмари етичного міщанського мороку від такого вдалого, як йому Бог дав на сьогоднішній день, суспільного часопроводження.

Зрештою, настрій Тарасових гостей, роздутий вітрилами власних реплік, суттєво поліпшився. Однак їм все-таки не йнялося. Мабуть, хотілося чогось більшого. А що може бути більшим за повагу? Тільки правда. І вона була промовлена і почута.

«Слухай, Тарасе, виключи, будь ласка, цю хєрню!» – сказав брат, дивлячись на брата, а той, навпаки, так і не звів очей з екрану.

«Та чому, чуваки? Нормальний фільмєц! Давайте додивимося, а тоді трішки вже, так сказать, під`їмо. Вип`ємо, закусимо, отпразднуєм новий год!» І Тарас, напучуваний ліктем подруги життя Люсі, змушений був зробити зауваження, щоб дами «не ругалися».

Фраза про «нормальний фільмєц» у сам момент її промовлення фактично (а може, іменинник на це і розраховував) поклала край, здається, будь-яким дипломатичним стосункам вечора.

Заборона гилити матюччя насправді тільки добила наших вишуканих леді з бомонду, які раптом завелися і не заспокоювалися потім уже до кінця іменин. Але цей факт уже не був головним.

Просто у чотирьох гостей було тільки по одній, а не по дві душі. Муратову пережити ці душі були не в силах.

«Ну, слухай, мабуть, ми тоді сходимо до Рижого», – з гіркотою і ніби наріканням у голосі сказав брат.

Шпаківня Рижого була маленькою, але зручною самопальною кімнаткою холостяка, до якої вели ґвинтовидні сходи.

Зачувши гостей, Рижий почув також дух чогось, у перспективі недоброго.

Між ним і ними вже під час кіносеансу пропливла якась невидима тінь. А тепер вони ввірвалися в його помешкання яскравою, красивою, але такою далекою від його теперішнього внутрішнього стану юрбою.

У нього були свої плани на подальше життя. Але тепер, як і імениннику, потрібно було узгоджувати своє життя з екзистенцією цих: любих, знайомих, древніх у стосунках, та проте – інших.

Сухий тон, яким чомусь зустрів його Рижий, дещо розладнав Ореста, який і так, за великим рахунком, вважав Рижого нікчемою.

Спільна історія спільних – його і Рижого – танців довкола однієї дами з Санкт-Петербургу робила цей вогонь малесенької взаємної антипатії лише жаровинням невщухаючим, хоч і ледь жевріючим.

Раптом, несподівано для всіх учасників дискусії, яка ще навіть і не встигла розпочатися, старша із дам запропонувала випити.

Рижий, а він у момент входження гостей продовжував щойно почате прибирання, сухо і несподівано для всієї цієї весільної юрби відхилив пропозицію, яка за інших обставин означала б для нього сьоме небо алкогольного кайфу (і навіть сам первозданний Едем).

Одна дама, розглядаючи книжкові полиці, нехитру кухонну утвар господаря, раптом почала аналізувати. Усе, що бачить. Зовсім не в спробі принизити чи засумніватися в Рижому, швидше, причина лежала в площині дурнуватої відвертості українського народу, яка іноді нападає на його найзадушевніших і щонайніжніших представників, наче сказ на досі слухняних собак.

Пропустивши повз вуха критику і продовжуючи мести, Рижий раптом сказав: «Дівчино! Я не знаю, хто ви така. Перестаньте, будь ласка, ругацця, б…. І взагалі: йдіть звідси на …»

Орест ще зовсім не був її кавалером. Однак він зробив крок уперед. Саме достатній, аби Рижий перестав мести і змушений був відповідати грудьми в груди.

З хвилину – чи то кличками-тайсонами, чи то мрійливими поетами відшумілої юності – спокійно дивилися вони один на одного. Після чого Орест сказав: «Рижий, вибачся перед леді, інакше я за себе не відповідаю».

Рижий перепитав щось і ще раз в не дуже ввічливій формі попросив гостей залишити його помешкання.

Усі, проте, стояли, як укопані. Орест першим розвернувся, аби, хоч і з гнівом на серці, а йти. Та несподівано для самого себе, уперше отак за цілі двадцять п’ять літ дружби з Рижим, повернув корпус, і мовчки з виразом страждання в очах кинувся на негідника, який зараз оце – публічно – поправ усі шаріяти гостинності.

Страшний басовий вопль вирвався з таких самих, як і він, рудих грудей Рижого.

Вони зчепилися, як хрущі в орґії. У цій смертельній сутичці на кількох квадратних метрах несанкціоновано вибудуваної квартири. Летіло на підлогу все: тарілки, орґтехніка. Ламалися тлінні саморобні стільці. Карточною хаткою склалися і рухнули всі як є полиці.

Дівчата стояли поодаль, хвиля до них так і не докотилася. А Мирін, спочатку намагаючись включити диктофон і всміхаючись, як Мефістофель або Азазело, тільки ухилявся від цих падаючих предметів, ще віри баченому не ймучи.

Зрештою, стався випадок, який поклав край Ватерлоо.

У процесі взаємоштурхань нога Ореста раптом потрапила у помийне відро. Він спробував-було завдати удару цим відром-ногою по простій людській нозі свого сьогоднішнього супротивника.

Однак частково через граничну незручність маневру, частково через крайню збудженість, а може й хміль, що за новий рік ще не так рясно вивітрився, як туди вливався, Орестові ноги сильно заплуталися, на мить скам’янівши. І замість цинкової відерної вікторії, перечепившись, Орест був витіснений в ар’єргард драбинного прольоту.

Сконцентрувавши всю східну кунґфуїстичну, непостижиму, але випадком бувалу і в нашого люду майстерність, йому все-таки вдалося не впасти. Більше того, навіть підкинути порожнє відро й чимдуж ударити його ногою – і воно леґендарно, як залп крейсера «Аврора», підскочило, а тоді опустилося в пройму сходів і загуркотіло східцями. Переможець відра, ніби очманілий, забувши про реальність справжнього суперника, кинувся за зрадливим предметом.

Його супротивник, між тим, якраз послизнувшись об капустяно-бурячне начиння відра й лускатну сутність риб`ячих голів, які він їв учора і не встиг віддати котові, а тому вкинув сьогодні зранку у відро, падав, ударяючись головою об недостругану ще поличку власної бібліотеки.

Трохи вчумлені Мирін з дамами і собі негайно спускалися сходами, чуючи, як на засніженому подвір`ї Орест добиває злополучне відро, так би мовити, на його території.

Відірвавши товариша від тієї марної справи, трійця попрямувала до хвіртки. Відчувалося деяке збудження і приплив якщо не радісних, то в усякому разі уже якихось святкових відчуттів.

Ось вона – рятівна хвіртка, за якою тріумф оцінки ситуації, нових вражень і подальшого життя в цьому наступному році, що дещо кульгаво, а проте і феєрично для них розпочався!

Та ці початки радості року і кінці сьогоднішніх митарств скоро, проте, були трохи притлумлені. Справа в тому, що повторного рипу хвіртки, на її закриття, нікому почути не вдалося. Компанію відволік випадок, який на кілька хвилин вивів усіх із рівноваги, а декого з учасників події ледь не змусив повірити в Бога.

Так, усі бачили, що першою виходила старша з дам. Однак на вулиці, одразу за хвірткою, її не знайшлося. Кинулися шукати. Було поночі і по слідах нічого знайти не вдалося. Спасіння прийшло аж тоді, коли Мирін першим почув голос Неллі, що йшов цього разу з-під самого білого пекла землі. Скоро розібравшись, що то був не голос, а стогін, брат іменинника все-таки не скоро знайшов пропажу.

Зрештою, спочатку певно шокований нещодавніми подіями, він зумів сконцентрувати рештки уваги і збагнути, що голос ішов із ями, якої колись, напередодні зими тут, на вході, ще не було і яку в іменинному настрої прибуваючи вони не встигли помітити.

Викопавши прекрасну даму, вже збиралися геть. Але Мирону здалося, що потрібно повернутися і сяк-так попрощатися з іменником.

Ось він наближається до хвіртки і смикає її.

Ще раз.

І чує нелюдський рик – але звідки там пес? – з-за тину.

Хвіртка нарешті подається. Відчиняючи двері, інстинктивно, мовби якісь сяючі передріздвяні ангели встигли нашепотіти, він злегка відхиляється вбік. «Оресте, умри, собако!» – чується напуття Рижого на свою, переплутану адресу. І в щойно піввідверту пройму сталевої хвіртки летить вечоровий гість сокири.

Минувши голову й тільки злегка її охолодивши своїм летом лезо пірнає позаду, в невидиме кудись.

Так само інстинктивно Мирін затягує шторку входу на закриття, повертається і рипить навздогін побратимам, що тупцюючись, уже відбиваються від нападок цілої зграї шкетів навколо солодко, не в сезон оголеного пупка молодшої дівки, з якого пломеніє вигравірувана саламандра. І тільки прикидання Ореста вітцем щасливого п’яного сімейства, що вертається з іменин додому, рятує усіх їх від подробиць чергової з можливих трагікомедій новорічного людського життя.

Металіст

 

Щонайменше дивно в війну думати про мир. Про такий мир, який панує довкола, бездонний, немов роман. Про мир, який ніколи не знав війни. Про мир, в якому навіть воєнні каліки блукали вулицями і кав`ярнями мов привиди, оминаючи стороною тебе; так, як цунамі в Сполучених Штатах – ти чув про них, але віриш у справжність їхнього існування не більше, ніж в дійсність анімаційного фільму.

Може тому, що насправді кожен мир – це насправді війна. І не тому, що за Антоном Керсновським, вона не припиняється. А тільки тому, що будь-який мир, як і будь-які чоловік чи жінка, носять у собі природу своєї протилежності. До часу одна з них, інша насолоджується свободою життя. Але неодмінно настають миті, коли все змінюється. І вільний світ мирного неба над головою незграбно перетворюється у свою статеву протилежність. І тоді твоє чоло оточують хмари, свобода яких інша, ніж усе пережите і перечуте попередньо.

Досі частина мого розуму не в змозі збагнути: який же вплив у свій час мав на мене Сєрж Металіст (він наполягав на суто окацапненому на французький манер «Серж», сам українець, всіляко глумився він над усім українським). Ясно одне: далеко від Бога завжди жити важко. А ми тоді були далекими від небес. Але не пошли мені Господь тоді такого випробування – інакше не назвеш – як Металіст, абсолютно зрозуміло, що я залишився б непорочним – чистішим і м’якішим, але в той же час, може бути, і не набув би такого багатого досвіду і талантів, які мимоволі купуються нами в житті при спілкуванні з будь-якими іншими людьми. Людина, що живе сама по собі – а всі ми в ту пору були такими людьми – вона, як губка, вбирає усе навколишнє – усе, без різниці. І тільки в цьому, а не в якомусь іншому відношенні повік справедливим є вираз: скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти.

Найпершим моїм другом (в дитинстві мені з цим не пощастило – я ріс відлюдником, сам з собою граючи то в шахи, то в думки, то в якісь дивні розумові ігри) став Металіст. А діло було так. Напередодні власного сімнадцятиріччя, відразу після закінчення школи я вирушив вступати до Київського університету. І був поселений в 38-му кімнату в Четвертій общазі – відтоді ненадовго легендарній, майбутній, але вельми бурхливій «столиці» деяких українських «митьків» – що за зустрічі там були, що за пісні лунали, скільки сміху і сліз пролилося між поверхами і в окремих кімнатах Четвірки! І як, проте, багато талантів навік потонуло в бокалі.

Постійним, і як виявилося, єдиним, мешканцем 38-ї і виявився Сєрж. До часу там панувала хіба що тільки його аура. До часу абітурієнти розповідали навпошепки про справжнього хазяїна їх тимчасового помешкання. До певного часу його голос, схожий на вдаваний, а може й справжній бас, лунав в інших місцях нашої вітчизни. Але одного разу, напередодні мого останнього вступного іспиту він якось зазирнув у своє приміщення на третьому поверсі, по-батьківськи поцікавився кожною з чотирьох абітурних особистостей, і зараз же, в разі нашого вступу, по-царськи запропонував заселятися в такому випадку саме до нього.

Той недовгий час найпершого нашого знайомства Серж пломенів загальною піною повагою, наставницьким тоном, привабливими дотепними жартами. Абітура слухала його, немов зачаклована. Здавалося, навряд чи на цій планеті є краща людина, в усіх відношеннях. Не було теми, яку б Сєрж не підняв, не було знання, в якому Серьога виявися б невігласом, не було фаху, якого ця потужна й водночас легка як пір`їна за характером людина не могла, в разі бажання, опанувати. Наші роти були відкритими, як і вуха. І це було правильно: за хвилини, завдяки потужному і винахідливому мозку Сєржа, ми узнавали про життя, про всесвіт, про людину і її риси набагато більше, ніж нам могли дати батьки, школа, держава чи навіть університет, за стіни якого, правдами і неправдами, ми так мріяли зараз потрапити.

В перший же день наставник, крім того, відразу ж заходився навчати «зелених» бурсаків премудростям гуртожицького мистецтва правильного проведення часу. Головним з яких на перших порах в Четвірці вважалися (і вище всього цінувалися потім у майбутньому) мистецтво куріння і розпивання алкоголю. Втішаючи словами: «Та що ти, Квітко, ти обов’язково вступиш!», увечері напередодні іспиту з історії СРСР він, ніби перевіряючи якусь мою справжність, запропонував випити пива. Спиртні напої, треба сказати, раніше я не бачив навіть по телевізору: хіба що півкелиха шампанського на ювілеї в бабусі, але вдарити обличчям в бруд юний абітурієнт все одно не посмів.

По-ковбойському воссівши на хисткому стільці і посунувши з нього ноги на стіл, узявши в праву руку пляшку з пивом, а в лівій тримаючи підручник, я був проекзаменований на студентське молодецтво. На четвертій пляшці, дивуючись, що незважаючи на відсутність досвіду підліткового алкоголізму я все ще не п’яний, я збагнув: за десять із гаком годин, що залишилися до ранку, історію не осилити. Сєрж та решта вже спали. Тоді, вирвавши останні сторінки, я почав нашвидкоруч заганяти в пам’ять хоча б які-небудь дати: 1410 – Ґрюнвальд, 1380 – Куликове поле, 988 – хрещення Русі. Іспит потрібно було здати мінімум на «чотири». Чесно кажучи, мені було майже байдуже, вступлю я чи ні: на марнославство, особливо при погляді на деяких інших талановитих, в основному киян, я уник. Але на «чотири» я здав.

Перші дні осіннього проживання з Металістом здавалися б щастям для будь-якого молодого чоловіка. Такого талановитого гуру, який володіє до того ж таким променистим та всюдисущим почуттям гумору, як у Металіста, в 1988 році треба було ще пошукати. Але, з часом, причому надто стрімко і скоро, виявилися й деякі незручності співжиття з настільки інтелектуально потужним старшим другом. Поступово виявлялися не надто легкоперетравлювані риси характеру Металіста – деякої, але позакультурної подоби Митька.

По-перше, незважаючи на місце народження – Запоріжжя, Сєржу рішуче було начхати як на все українське, так і на все решта. Українською мовою він не розмовляв принципово. Тому-то, «затятий» націоналіст, я одразу ж став жертвою його знущань і глузувань. Аби ж образа якомога швидше схвилювало мої почуття, в хвилини гуморного азарту й куражу  Металіст називав мене «Квєткою» з наголосом на «є». Щоправда, завбачивши у моїй душі щонайменший натяк невдоволення цим, він негайно ж по-братському плескав мене по плечу, втішаючи, немовби винятково випадково ображену людину, і зараз же пропонував випити мирову. Душа в Сєржа була така тонка, що він мав нелюдську здатність митєво відчути, як у серці друга народжується нездорове хвилювання, що може спричинити відторгнення його як друга, і хутко ж на це й реагував. Проживши головну частину життя в Радянському Союзі, особливого захвату чи комуністичного патріотизму Сєрж також жодним чином не виявляв. Якщо він і любив Україну, то якоюсь незбагненною любов`ю, і виявлялося це хіба що в постійному бажанні поглузувати з неї. Але вгадати, чи любить він більш широку частину Батьківщини – СРСР, узагалі не виявлялося можливим. Тому Сєрж не давав приводу для цього. Більше того, він був великим шанувальником англомовної рок-музики, починаючи з «Діп Парпл» і закінчуючи «Юрай Хіпом», а також усілякої радянської музи «перестроєчної». Шанування це в своїй основі теж було дивним найвищою мірою: якщо хтось подумає, що Металіст заслухувався музикою, радісно ловлячи в повітрі рифи електрогітари і мрійливо підспівуючи якому-небудь вокалісту, то такий жорстоко помилиться. Металіст – це друге ймення і правда було приліплене Сєржу з приводу слухання музики. Але цікаво, як мій друг її слухав.

По-перше, він слухав все: Олексій Вишня, «Ласковий май», «Квін» та  Цой були для Сєржа одним і тим самим, чим вони є і для решти (але що інші все-таки розрізняють, а він ні) – музикою. Гарно випивши і смачно перекуривши в кінці коридору (благо, кінець знаходився поруч – адже 38-а розташована біля самого туалету й імпровізованої курилки), Металіст підсилював звук лунання пісні з дерев`яного металу колонки, після чого знову вмощувався в кінці коридору, звідки він спостерігав за ефектом, спричиненим власними музичними діями. Минав певний час, алкоголь струменями невидимого темного світла розповзався по тілу разом із димом, і зрештою на обличчі Сєржа починали з`являтися нотки деякого невдоволення. Нарешті колонки виставлялися з кімнати за двері, у рупор коридору кричав сам Ян Гіллан або хтось ще гучніший, а господар кімнати №38 спочатку, повільно ляскаючи об паркет капцями, мов ляпкою по мухам, спускався на перший поверх. Постоявши там і оцінивши звук, потім він піднімався на п’ятий. У будь-якого студента, якого Металіст у процесі такого прослуховування музики зустрічав на східцях, Сєрж багаторазово перепитував, чи добре чутна його музика. І якщо господар щоденної імпровізованої дискотеки, єдиним діджеєм та танцюристом на якій був він сам, раптом вирішував, що музика ця звучить іще не досить голосно, Сєрж або додавав саунду, або подовжував шнури, всіляко вдосконалюючи свій винахід. Що ближче до опівночі і що голосніше лунала музика, тим більшим щастям світилося обличчя Металіста, що весь час смоктав сигаретку, і через підвищене слиновиділення наприкінці вона плямкала в його вустах, як справжня дитяча соска.

Якщо, втім, хтось думає, що домашнім хлопчикам і дівчаткам чи нарваним на рок-н-ролі і вічно самозакоханим іншим митькам нашої общаги ця процедура щонічного металізму сильно подобалася, то він буде неправий. Але останнім, гітари яких, зваблюючи безстатевих математичок та хтивих журналісток, і самі так голосно лунали у інших кімнатах, що їхні мешканці вже не надавали безневинним утіхам Сєржа жодного значення, було байдуже. Перші ж просто не хотіли зв’язуватися з Металом, голос і зв’язки якого робили свою справу: всі, від коменданта общаги Папи Льоні і до найзубожілішого абітурієнта, нехай навіть той відвідує секцію боксу чи тренування з кунґ-фу, рахувалися з Металістом. Щастю Сержа, утім, одного разу настав несподіваний гаплик.

Запорізький характер його, здавалося, увібрав в себе все найгірше від української вольниці козацтва – історичного Запоріжжя. Треба сказати, що найбільше на світі Металіст любив набридати людям: то провокуючи конфлікти, то негайно замирюючи їх. Він любив грати на почуттях людей, і він так тонко відчував струни їхніх душ, як цього не зуміє жоден актор, психолог, розвідник чи навіть фокусник-ілюзіоніст. Я не бачив подібного ніколи доти, і навряд чи побачу ще. Але ця людина і справді володіла неймовірними природними здібностями професійного психолога.  Ледь помітивши в очах співрозмовника натяк на лють чи інше потенційно небезпечне і небажане для розвитку ситуації «за Сєржем» відчуття, як той зараз же міняв тон на щонайбільш задушевний, товариський і щирий, який тільки може бути. Але, навпаки, помітивши саму тінь страху перед ним, Металіст негайно переходив на тон щонайнахабнішого і щонайбезсовіснішого залякування, шантажу та словесної тортури.

Усі ці психологічні трюки Сєржа завжди виявлялися вдалими, передовсім тому, що йому, мов дияволу, майже завше вдавалося застати ту чи іншу людину не готовою до ситуації, яку уже зімпровізував у її житті Металіст. Крім того, як правило, свідків усіх цих Сєржиних трюків і фокусів було небагато, хоча грати на публіку він любив, і ніколи не цурався можливості опустити або підняти людину з колін привселюдно. Словом, усяка слабкість людини, усяка незручна ситуація часто ставала приводом для цих нелюдських експериментів Металіста. З іншого боку, Метал був передовсім великим ориґіналом: хтозна, чого було більше в ньому – бажання форсонути перед публікою чи спокуси безкарно над кимось познущатися. Одного разу, проте, сталося чудо, якого я уже не застав, але леґенди про яке, певно, досі ростуть, мовби пліснява, на стінах Четвертого гуртожитку.

Якось, почувши, що дружина сусіди навпроти вагітна, він спочатку, звичайно, дружньо, привітав щасливе майбутнє подружжя. Та по мірі того, як наближалася ніч, пристрасть до провокацій взяла верх над добрим людським Сєржовим серцем. Близько третьої ночі Металіст виставив із кімнати колонки, націливши їх динаміки просто у двері вагітної дружини сусіди. І врубав музу на повну потужність. Він радісно посміхнувся і застиг в коридорі в очікуванні неодмінно ориґінального ефекту. Хто знає, як багато часу має в таких випадках на обдумування ситуації мешканець, чия дружина  вагітна. Сусід обурено виріс в отворі дверей, вимагаючи негайно вимкнути музику. Металіст з усмішкою якоїсь щойнонародженої життєвої поеми відмовився виконати це прохання як зовсім неслушне в цій ситуації. Після цього колишній його побратим уже перестав бути цому побратимом: рука сусіди без сторонньої допомоги розуму знайшла у повітрі ночі особу Сержа. За дивним збігом обставин, не розбившись, Ленноновські окуляри Сєржа увійшли йому під саму шкіру щік. Він упав на підлогу, як середньовічний лицар, застаний в своїх думах невчасно, зараз же почавши переживати ситуацію свого власного вбивства: лежачи у калюжі крові, він голосив, просив вибачення у всіх на світі і прощався з планетою Земля назавжди.

Тільки після цього випадку, а Сєрж, навіть попрощавшись з усіма, все-таки вижив, у Металіста з’явилася звичка перепитувати: ну, як тобі музика?  У випадку, якщо вона подобалася, він завжди врубляв її ще гучніше, якщо ж ні – треба було покладатися на розсуд його бурхливої козацької душі. Але в будь-якому випадку, поводився він уже дещо обережніше.

Оскільки я був його співмешканцем і єдиним другом, логічно, що довго залишатися невразливим у співжитті з таким епатажним другом я не міг. Словесні знущання і провокації наді мною, спочатку через виняткову наївність пропущені повз вуха, з кожним днем зростали. Дійшло до того, що наша дружба, мов безвихідна ситуація, стала і справді дуже щільною. То Метал обіцяв негайно мене побити, якщо я не виконаю якої-небудь із його примх чи навіть забуду вчасно погодитися з якою-небудь із його думок. То, дружньо і негайно ж, він запевняв, що це він знову пожартував, і що я – найбільший його друг у житті. Купившись на «дружбу», я терпів муки, але намагався зжитися з моїм украй тяжким другом, вага вчинків якого з кожним днем дедалі важчала  – просто так переселитися в іншу кімнату першокурснику було непросто.

Метал, між тим, був у гуртожитку №4 особистістю майже леґендарною. І його любили не менше, аніж, часом, ненавиділи. Багато хто досі пригадує, як він з’явився складати іспити: у розкішній формі радянського десантника, з «хімією» на голові (то була, певно, одна з перших «хімій» в СРСР, зроблена перукарем на голові чоловіка, а не жінки) і в ковбойських черевиках з майже тридцятисантиметровими гучними обцасами. Таке чудо бачив не всякий радянський викладач. І тому, коли ця примара, вицокуючи мов кінь коридорами Жовтого корпусу, підійшла до членів приймальної комісії і кинула військовий квиток на червоний стіл, усміхнувшись солодкою від щойно вжитого пива голлівудською посмішкою, вибору у Київського університету не було: Метал став його частиною.

Загалом Сєрж був людина вкрай задушевна, підступна і хитра. На другому курсі він навчався вже, можливо, третій чи четвертий рік поспіль – і все завдяки партійним зв’язкам батьків та його особистим комунікативним даним. Й однак, не зважаючи на постійну студентську зайнятість, з плином часу знайти Сєржа можна було в Києві лише в трьох місцях: вдома, на пошті та в гастрономі. Удома він святкував щоденне і весь час усе більш захоплююче свято життя, вдаючись до сепаратного або, коли набридне чи буде вгамовано спрагу жадібності, з товаришем пияцтва (і цим товаришем, на жаль, з певного часу став я). Але коли закінчувались гроші, а вони за такого щільного як у Сєржа графіка життя закінчувалися у нього, природно, в кращому разі через день чи два, тоді Металіст вирушав на пошту, оминаючи фонтан, названий Озером Чад, своїм короткозорим поглядом намагався розгледіти ґелґготливих арабів, що «замолажували» наших дівчат, телефонував батькам і вимагав негайно вислати поштовим переказом гроші. Як Санчо Панса, супутник Дон Кіхота, іноді я опинявся його попутником у цій святій справі виживання. Металіст ніколи не повертався з поштового відділення студентського містечка без грошей: він міг просидіти там цілий день, він не втрачав жодної хивлини даремно, він сидів там і тупо очікував, доки переказ усе-таки не прийде. Якщо пошта закривалася на обідню перерву, він сварився, але переказу усе ж і далі чекав. Потім, одразу після отримання дурних грошей, найчастіше – пізно ввечері, будь-які з мешканців Четвертої общаги могли спостерігати одну і ту саму картину: східцями, з гучним грюкотом черевиків, сопінням і слиновиділенням на обличчі його, вже хмільному, що світилося доброю чи злою усмішкою, рухалася добре знана й улюблена всіма людина. Її короткозорий погляд ретельно сканував простір, аби ноги в ньому не послизнулись і аби під ним не захиталися східці. Слина, що пінилась у куточках його веселих губ – результат утоми від ходьби, результат попереднього вживання вина, яке розслаблювало в Сєржі деякі члени.

Тим часом, і я-першокурсник, і тетрадругокурсник Сєрж йшли на повторення нового світового рекорду київського журфаку: протягом першого півріччя навчання жодним з них не була відвідана ні одна з лекцій університету. Причому, не було зроблено жодного попереджувального дзвінка жодному з викладачів, що могло б, у разі чого, слугувати хоч якимось виправданням під час майбутніх іспитів. Здається, увесь факультет із завмиранням серця спостерігав за розвитком феєричного сюжету невідвідування і людських лінощів, стежачи за їх перипетіями, немовби за захоплюючим футбольним матчем чи боєм ґладіаторів на відлюдькуватій арені. Першокурсник прогулював через постійні напруженння взаємин з другом та сильні природні лінощі; другокурсник – просто через незмінне своє статус кво, сформоване, немовби якась фатальна математична формула життя. І статус кво це можна озвучити так: вище другого курсу ніяк не стрибнеш, але нижче теж не опустишся. Однак через втому від стосунків, яка в 38-й  кімнаті постійно накопичувалася, взаємини їх один із одним почали псуватися з майже космічними швидкостями.

Якось я прокинувся, помітивши на столі кімнати якусь подобу друкарської машинки – ніс Сєржа майже впирався у клавіатуру, а пальці повільно і зосереджено щось там відзначали на папері. Після публікування кожної з літер, обличчям Металіста пропливала тінь вдоволення, неначе цієї миті в галактиці з`являлася якась нова зірка. У кімнаті стояв стовпом звичайний солодкувато-кислий виноградний духан від випитого вина. Частково він виходив із пащі Сєржа, який, відзначивши, що я вже прокинувся, зараз же заговорив до мене. «Квєтко! Поглянь-но, що!», – з відчуттям вдоволення, схожого за силою на якийсь оргазм душі, кинув Металіст. Виявилося, що Сєрж винайшов дещо дуже корисне, що пахне приколом чергового ноу-хау: особисту візитівку. Візитівок на цій території тоді ні в кого не було. Про них навіть ніхто ще не чув. І ось Серж вирішив надрукувати перші в Києві особисті візитівки приватної особи з метою дарування їх потім переважно чомусь іноземцям у межах студентського містечка. Літери у всіх трьох або чотирьох перших вітчизняних машинописних примірниках візитівок йшли навскіс і навкрив. Але Металіст радів власному винаходу так, як іноді батько радіє слухняній дитині, запевняючи, що в даному випадку не так важлива якість винаходу, як його ексклюзивність – ну то й що, що незабаром власні візитівки, може статися, матиме будь-хто у цій країні – першим в універі роздасть їх, ці чудеса проґресу, він. Причому на кожній стоятиме його власне ймення – і саме від цього останнього факту таким полум`яним задоволенням тепер світилося обличчя Сєржа. На візитівці значились ім’я та прізвище, а також адреса гуртожитку та поштовий індекс, телефону, по-моєму, не було, зате щонайпотворнішим і величезним чином значилася головна гордість і орієнтир візитівки – № 38 кімнати.

День, і правда, починався добре. Але – нав’язливість теми – характерна риса характеру Сєржа. Я мало це усвідомлював, і мав тому поплатитися за таку свою недалекоглядність. Він зараз же зажадав говорити далі лише на тему візитівки та того, яка, зрештою, вона досконала. Пам`ятаю, якось у кафе, коли я сидів із другом, вже іншим Сержем, той нахилився до мене і тепло попросив: будь ласка, похвали мене. Здивувавшись, я похвалив його, після чого він всміхнувся і ми рушили шляхом взаємин далі, так після цього більше і не пригадуючи випадок з тією несподіваною теплою похвалою, такою потрібною отої миті людині. Якщо хтось думає, що так само просто можна було відкупитися від Металіста, то такий помиляється. Природно, підігруючи невгамовному егоїзму свого першого друга, хвилин зо десять я ще відгукувався про його візитівки позитивно. Але потім мені ця тема обридла: по прямоті своїй, я так і сказав Металісту – мовляв, набридло.

Людина, яка хоча б у чому-небудь не погоджується з дурощами Металіста, моментально з розділу «друзі» потрапляла у відділення «ворогів». Але стати ворогом Металіста – це ще що! Треба знати, якою витонченою, повільною і артистичною буде помста такому ворогові (якого Металіст, можливо, помітивши перші сльози і кров, через глибину власної великодушності , яка також йому була притаманна, зараз же вибачить).

Щойно сталася неприємна подія – я на мить засумнівався в ґенілальності вигадки Сєржа, як той негайно почав розслідування абсолютно всіх моїх особистих якостей. Не знайшовши нічого хорошого у всьому тому, за що він хвалив мене перед тим місяцями, але і не зустрічаючи особливого опору у вигляді обурення і гніву з боку втомленого від конфлікту мене, він застосував прийом, який бував у таких випадках досить традиційним. «Ну, все, Квєтко! – скрушно, немовби сильно сумуючи з цього приводу, сказав Сєрж. – Буду бити тебе!» Він випив вина і додав мені, вже насупленому і готовому до чого завгодно: «Навіть не зараз. Ось заснеш, і поколоброджу тебе так, що мати рідна не впізнає». Він подивився на мене пильним поглядом і не знайшовши на моєму обличчі відповідного каяття, страху чи бажання примирення сказав неначе доповів: «Але знаєш, що? Все ще можна виправити. Ставай на коліна і проси пробачення: тоді, може раз-другий ударю, і прощу. Їй-бо, прощу! Я ж твій друг, усе прощу! Навіть пивка потім вип’ємо!» Серж уявив цю спочатку повчальну, а наприкінці і принадну картину, і розмріявшись, аж солодко всміхнувся. «Гаразд, не треба на коліна! Е-х! Усе прощаю! Розлютив ти мене: ну та ладно, пішли пити пивко!»- поблажливо закінчив екзекуцію справжній друг.

Моєму терпінню вже неодноразово приходив в подібні моменти кінець, але я все ж продовжував вірити, що воно нескінченне. І я, все ще скривджений, тому що кривда не виходить так легко з організму, як вода, сказав: ні, Сєрж, все, ніколи більше не вип’ю з тобою і ковтка. Більше того: від завтра переселяюсь.

Треба було бачити вираз обличчя Сєржа. Здавалось, ось він, найдобріший з людей, заради друга готовий на все – скільком премудростям вже він мене навчив, а скільки спільних пригод у нас ще попереду – і на тобі! Зрадник! Негідник! Поц! Серж вибухнув тирадою чергових образ, а я, не прощаючись, вийшов.

Деякий час після цього випадку в 38-й кімнаті панувало лише обопільне взаємне мовчання. По цьому послідувала вишукана ввічливість і примирення – розлучатися з єдиним усе-таки другом Сєрж уже ніяк не хотів, незважаючи на всю свою самодостатність. Зрештою, у моєму житті завелася нарешті дівчина.

Я ретельно приховував свої зустрічі з нею від Сержа, прекрасно розуміючи, що такої чудової можливості для інтелектуальної аґресії Металіст вже точно не прошляпить. У той же час, неможливо було передбачити, як саме почнеться атака – у цьому плані Сергій був просто непередбачуваним на 200%. Але ось одного разу, коли Металіст якраз перебував на пошті, чекаючи на переклад, я запросив Світлану, в яку закохався навіки і без пам`яті, до себе в кімнату – і там нашим святим почуттям майже настав гаплик. Справа в тому, що найбільше, що я, сімнадцятирічний, бачив досі оголеного з жіноцтва –  це ляльки Адама і Єви у театрі Образцова з комедії «Божествена комедія». Закохавшись уперше, я не знав, навіщо жіноча стать і що з нею робити далі. Я тільки відчував дивні стрибки зайчиків адреналіну всередині себе. Досі я не торкався оголених частин жіночого тіла, тим більше, частин, які не відкривають на загальний показ. І ось, коли ми залишилися з Світланою наодинці, я вперше з тремтом рук закотив угору частину верхнього жіночого вбрання, і там побачив і відчув те, чого раніше не бачив і ніколи не відчував. Це були найніжніші і найзахоплюючіші жіночі груди на світі. І це не вигадки романіста: можете перевірити, якщо, звісно, зможете.

І тут у замку заскрипів ключ і на порозі з’явився Серж. Дівчина зараз же, зашарівшись, пішла, Серж же застиг в положенні Наполеона-переможця. Уся його постать висловлювала шок і захоплення учнем: «Ну, Квєтко, молодець! У тебе баби були? Слухай лекцію… » І він присів, роззявляючи свою непогамовну пащеку. Лекцію слухати я не схотів. І тоді Серж запропонував для мене ще більш нездійсненне: розповісти, що між нами було. Це було незносно. Я кинувся з кімнати геть. Сєрж зупинив мене, розлючений тон змінився в Металістові на задушевний: вийшовши в коридор, він кинув мені вслід, що я сильно пошкодую про таку зраду спражньої, непохитної і майже святої нашої чоловічої дружби. Мені було наплювати вже навіть на саму тінь, яка залишалася б від тієї дружби! І не тому, що я був, як кинув услід мені Металіст, хамом. Нарешті у мене в житті з’явилося щось справжнє і радісне – дівчина, і треба ж тобі – і в цю зону, в єдине, що залишилося в мене сокровенного, мітить аґресор думок Метал!

Я сидів у читальному залі серед безлічі студентів. Час від часу двері відчинялися, і в отворі їх показувалося нечесане, зі слиною біля рота, з кожним разом все більш хмільне зображення Металіста з погрозами у єдино існуючий зараз для нього у світі бік – у мій. Час від часу, заважаючи іншим – я-то все одно, зосередитися ані на чому майже не міг, він викликав мене в коридор: мовляв, виходь, треба розібратися. Нарешті душа Металіста не витримала безсловесної зневаги з мого боку: хитаючись, він увійшов у читалку, наблизився впритул і вимовив: «Ну, все, Квєтко, догрався! Вставай! Знімай окуляри! Я тебе зараз нарешті п ….. ь буду!» Величезна хвиля обурення – от що піднялося з самого дна моєї душі. Найбільше обурювало мене не втрачена дружба, його безпідставні гнів і ненависть, не дошкуляло мені і вражене самолюбство, адже сказано це було при всіх, а діставало чомусь те, що такі-от слова про зняті окуляри промовляв-то, власне, теж очкарик. Я піднявся. Метал повільно з розрахунком ударив мене в ліве око. Єдине, що я міг сказати і сказав: «Ну, все! Якщо ти ще раз вдариш мене в те саме місце, я сам тебе п…..ь буду!» Металіст обурився незнано, тому що це була в житті перша моя погроза на його адресу. Важко дихаючи, з вологої його губи стікала дуже бридка слина, він ударив мене ще раз – і треба ж, поцілив у ту саму точку! Я забув, хто я, людина чи ні – це вже мене не хвилювало. І кинувся на Металіста. Через деякий час, поваливши шкільну дошку, лаючись і застосовуючи один проти одного все, що потрапляло під руку, ми качалися по підлозі. Студентів ніби вітром вимело з читального залу. Нас розняв один колеґа. Здається, його, як апостола, звали Андрій.

Того ж таки дня я переїхав в 45-ту. Металіст усе ще погрожував жорстокою розправою за підступну зраду самої ідеї дружби: на бабу, мовляв, дружбу проміняв. Але невзабарі будь-які імпульси аґресії самі собою припинилися. Потім я почав ставати поетом, майже став Митьком, одночасно вдосконалюючись і в українському націоналізмі. Металіст же… а Металіст нарешті зустрів жінку своєї мрії.

Зовні (зношеність Металіста і невибаглива врода, точніше її повна відсутність у дівчини) вони пасували одне одному. Якийсь час навіть здавалося, що Металіст змінився. Іноді, п’яного, але все ж особливо ніжного, з дівчиною попід руку і щасливого, я зустрічав Сєржа в коридорі, і мені так хотілося, щоб хоч щось у його житті було гаразд. Але пліткарі доповідали неважні чутки. Терпіння подруги, яка все ж бажала якось вийти хоча б за когось заміж, було набагато дужчим, ніж у всіх колишніх друзів, товаришів, і співпляшників, які неминуче в дружбі з Металом ставили жирний хрест на взаєминах. Вона мучилася з ним, як з власним хрестом. Та все ж грім грянув.

Якось ми сиділи втрьох на другому поверсі Четвірки, в одній із кімнат, з вікна якої можна було вийти просто на дах нашої їдальні. Охрім (він, певно, досі виготовляє десь повні сарказму патріотичні телепередачі) міркував про шкоду москалів і те лихо, яке сторіччями приносила дружба з ними українцям. Іноді в бесіді він, патріот із Дубно, переходив на вірші. Ігор  – перший і останній із білорусів, зустрінутий мною в житті – м’яка, з ніжною душею людина. Він, можливо, не погоджуючись у чомусь зі співрозмовником, саме слухав слова товариша, з якими я був повністю згоден. Раптом зверху почулися якісь крики, і Ігор вийшов на портик даху, що дізнатися, що трапилося.

Картини, яку я побачив потім, мені не забути ніколи. Спочатку пролунав різкий жіночий крик, потім став чутним звук падаючого тіла, а тоді в отворі розчиненого вікна з’явився Ігор. З радісною усмішкою, усміхалися навіть його невинно-сині очі, такі, які бувають в такій ситуації, певно, лише у білоруса, він повідомив: «Хлопці! А я, по-моєму, щойно врятував дівчину!» Нам з Андрієм, утім, можна було б цього і не говорити: Ігор тримав на руках худеньке маленьке створіння жіночої статі, яке плакало. Радість змінилася гнівом. Зараз же нами було організовано розслідування.

Виявляється, трапилося от що. Метал, прийшовши в кімнату до своєї дівчини і знайшовши там на самоті її подругу, вирішив за звичкою «пожартувати», запропонувавши створінню або добровільний секс, або зґвалтування. Дівчина, злякавшись, віддала перевагу стрибку у відчинене вікно. Ігор, піднімаючи голову, побачив і відчув: на нього щось летить. І суто інстинктивно простягнув руки. На них і впала дівчина.

Ігор довго пишався своїм вчинком. Здається, це навіть якось допомогло йому згодом при одруженні. А Металіст у відділенні міліції, що знаходилося тут же, у гуртожитку, кричав про чергову небувалу зраду з боку друзів. Зображаючи постраждалого, він був вельми театральний, хоч і переживав ці почуття справді. Навіть промовив, відшукавши в натовпі Ігора: «І ти, Брут?» Справа, втім, розсмокталася сама по собі. У найбільш волелюбному в СРСР київському журфаці Металіст отримав найвищу міру покарання, передбачену для другокурсника, який серйозно проштрафився: терміновий перехід з очного на заочне відділення.

Відтоді біля Жовтого корпусу КДУ в періоди сесій заочників ще можна було зустріти людину, яка завжди виглядала чи чинила щось неймовірне й екстраваґантне, Металіста. З його незмінною усмішкою, піною на великих червоних губах індійського кіноатора, короткозорим невинним поглядом, доброю душею, незмінною пляшкою пива в руці і негайною по привітанні з будь-ким пропозицією «попити пивка». Кажуть, якось Металіст прийшов на іспити добряче піддатий і з повною сумкою пива й запропонував викладачеві «кинути цю гнилу справу», закрити аудиторію і негайно вирушити кудись і спільно напитися. Не знаю, чи знайшов Сєрж ще хоча б одного друга. У всякому разі, мої шляхи з ним більше так ніколи і не перетнулися. Межи старожилів альма матері, проте, вперто, як сам Металіст, ходять також й інші чутки: хоча журфак перенесли на вулицю Мельникова, де він став інститутом, наш Сєрж і досі сидить на перилах Жовтого корпусу, нині вже, на жаль, відсутніх,  і, провокуючи та пестячи думками перехожих, шукає друга. Його можна стріти там часто. Особливо у вітряну погоду. І, якщо ви його побачите там, де я кажу, у перші миті з ним не буде скучно нікому.

Частину четверту читати тут