Можливо, він хотів до моря й більше, ніж два рази. Можливо, він хотів до моря все життя. Але розповів про своє бажання лише двічі.
Перший раз — у 1973 році.
Це був чорний для свідомого українства час. Попередній рік сьогодні в історії відомий під назвою Репресії в Україні 1972 року. Тоді були заарештовані Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба (у Києві); В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці (у Львові); Анатолій Здоровий та Ігор Кравців (у Харкові). Загальне число арештованих за підрахунками різних авторів коливалося від ста до двохсот осіб. Арешти тривали й 1973 року. 19 лютого 1973 року був заарештований поет Степан Сапеляк та 24 вересня 1973 року засуджений Тернопільським судом до п’яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Його доля з 1983 року була пов’язана з Харковом.
Російській комуністичній владі вкотре здалося, що вона остаточно приборкала українців на їхній власній землі, на своїй батьківщині. Аж раптом…
У десятому (жовтневому) числі 1973 року журналу «Прапор» (зараз — це «Березіль») була опублікована гумористична повість Олега Чорногуза «Я хочу до моря, або Голубий апендицит». Автор використав подвійну назву для маскування теми свого твору. Насправді на неї вказував другий заголовок — «Голубий апендицит», після якого можна було здогадатися, що мова піде про щось медичне. Справді, далі йшлося про радянську безкоштовну хірургію та найпростішу операцію з видалення апендициту. Але оскільки повість мала викривальний характер і, швидше, сатиричну, аніж гумористичну, модальність, автор придумав для неї перший заголовок — «Я хочу до моря», який не стосувався теми твору, відволікав читацьку увагу убік і заплутував читача, а відтак і цензуру, бо цензор — то так само читач. Повість з’явилася в журналі, але передруків її в книжках письменника-сатирика нам виявити не вдалося.
Українцям властива риса, яка відзначає тільки потужні (національні) характери — самокритичність. Українці вміють сміятися над собою. Сміятися над іншими (над американцями, німцями, вірменами, євреями) легко, а ви спробуйте сміятися над собою! Мало в кого таке виходить. Для цього потрібна дивовижна душевна щедрість, а ще — впевненість у собі; у тому, що ставши предметом висміювання, ви не підірвете свій авторитет, бо він у вас не штучний, а природний, викликаний вашими розумом, умілостями, працелюбністю й працездатністю.
У сатиричних творах самокритичність виявляється в тому, що автор насмілюється писати їх від першої особи, тобто робити самого себе головним героєм і висміювати його. Теорія літератури, зрозуміло ж, припускає, що розповідь від першої особи може бути імітацією, що авторське «Я» сатиричного твору може бути маскою, а не документальним, достовірним образом автора, але сприйняття пересічного читача (найбільш поширеного споживача сатиричних творів) до таких тонкощів не підноситься. Письменник, який вивів себе в ролі головного героя-автора сатиричного твору швидше за все буде сприйнятий в контексті автобіографічного дискурсу.
Олег Чорногуз використав новаторський спосіб розповіді. Не можу сказати. що він його відкрив, але зустрічати в історії літератури твори з таким типом розповіді доводиться не часто. Традиційні типи розповіді — це від третьої та від першої особи. Але розповідь від другої особи?.. То щось і справді дивовижне. Проте Олег Чорногуз використав саме цей унікальний, рідковживаний тип оповіді: він з одного боку розповідає нам про події нібито від першої особи, але насправді називає сам себе найчастіше на «ви», хоча й збивається подекуди на «я», подаючи нам, читачам, сигнал, що під «ви» насправді слід розуміти «я».
Його головний герой Гвідон Іванович Мічений (хоча за паспортом Гедеон) якось поскаржився товаришеві на прізвище Фартушняк на біль унизу живота справа. Той відразу «встановив» діагноз: апендицит. Він, мовляв, сам нещодавно переніс операцію з його видалення й може порекомендувати гарного хірурга. Це доцент Іван Гвідонович Місюрський, молодий, але вже відомий новим способом лікування апендициту. Увечері Фартушняк вже зателефонував оповідачеві й розповів, куди їхати, у яку лікарню лягати, до кого звертатися тощо. І оповідач поїхав. Ще Фартушняк порадив не говорити про свій справжній рід занять, а назватися завскладом імпорту центрального універмагу, щоб мати лікування за вищим стандартом.
І от наш герой у лікарні. Його лікар — Юрій Антонович — не підтверджує діагнозу, пропонує героєві полежати трохи в лікарні, підлікуватися та обіцяє виписати його через кілька днів. Аж тут з’являється доцент. Зрозумівши, що перед ним рекомендований Фартушняком клієнт (завскладом імпорту), він уже не хоче випустити такого корисного пацієнта з рук і відразу призначає операцію. Спроба оповідача апелювати до лікаря, який його хотів виписати, закінчилася його, лікаря, крилатою фразою: «Це сказав доцент!», яка відрізала всі шляхи до відступу.
Тут не місце переказувати докладно сюжет веселої, а в чомусь і драматичної повісті. Операція відбулася. Діагноз був несправжній. Апендицит ледве знайшли. Пацієнт був цілком здоровий. Але апендицит йому все одно вирізали, хоча такі катаральні звичайні апендикси не видаляються. Так проминула половина повісті. Героя виписали додому; і постала думка: про що ж буде решта твору. Виявилося, про ускладнення після операції. Різати довелося знову, вичищати черевну порожнину, лікування затяглося на тривалий час. Герой то лежав під крапельницею, то сидів на дієті. І т. ін.
Як на сучасні дні, то цілком реалістичний опис того, що відбувається в наших лікарнях. Але, виявляється, те ж саме відбувалося й сорок-пʼятдесят років тому, у радянський час, коли медицина була, як усі думають зараз, безкоштовною. Олег Чорногуз показав, що це не зовсім так або зовсім не так. Його доцент Місюрський не хотів випускати з рук пацієнта, який в умовах тотального дефіциту мав доступ до імпортного товару, звичайно ж, для того. щоб у майбутньому користуватися його послугами. Та й сам герой іде на обман, знаючи, що підлог спрацює. Можливо, він би й справді спрацював, якби він виявився хворою людиною, але він виявився цілком здоровим. Брехня спричинилася до того, що радянська медицина перетворила його на хворого, мало не інваліда. Герой потрапляє в лікарні в численні комічні ситуації, а оповідач, ніби бачачи сам себе збоку, ще й розповів про це з вишуканою дотепністю, умінням викрешувати з кресала буденності вогонь іскрометного гумору.
Якось незручно говорити, що цей твір не належав до літератури соціалістичного реалізму. Не було в ньому жодної згадки про Леніна, керівну роль комуністичної партії, не було й комуністів, не було відображення життя в його революційному розвитку. Навпаки, комічні й драматичні ситуації спричинялися загальним дефіцитом на товари й послуги, низькими заробітними платами, низьким рівнем життя народу, сподіванням на державне забезпечення усім необхідним, що придушує ініціативу й робить людину пасивним спостерігачем.
Публікація повісті в «Прапорі» 1973 року була не просто успіхом журналу. Це була бомба. Вона й вибухнула невдовзі.
По всій Україні йшло «полювання на відьом». Урядники комуністичного й радянського апарату мріяли вислужитись, викриваючи українських буржуазних націоналістів та інших ворогів радянської влади. Можна уявити собі, як зі столиці розкочувалися хвилі маразматичної підозрілості, доносительства, як уважно й прискіпливо читався журнал «Прапор» у Харківському обкому комуністичної партії України.
Далі я переходжу до викладу ексклюзивного матеріалу. У 1979 році зайшла мова про підготовку до публікації моєї статті у «Віснику Харківського університету». Я був молодим аспірантом, який робив перші кроки в науці і самостійного значення не мав. Мій науковий керівник, професор Зінаїда Сергіївна Голубєва, спрямувала мене за зовнішньою рецензією, яка була обов’язковою умовою для публікації статті, до Харківського державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, а саме: до нашого колеги, доцента й завідувача кафедри української літератури Віктора Даниловича Тимченка (1924–1995). Віктор Данилович був мало не штатним рецензентом усіх авторів нашої кафедри. Йому треба було принести готовий текст рецензії, який би він тільки підписав. З таким аркушем я й відправився до нього.
Він прийняв мене лояльно, навіть ласкаво, сказав, що авторитет мого наукового керівника беззаперечний для нього, але рецензію прочитав… і зачепився в ній за одне слово. Стаття називалася «До питання про „теорію” безконфліктності в українській критиці 1946–1952 рр.». Його налякало слово «соціальний» у кваліфікації конфліктів у радянській літературі. Офіційна ідеологія стверджувала, що соціальних конфліктів у Радянському Союзі немає, вони вичерпані, лишилися в минулому. Віктор Данилович викреслив це слово й поніс лаборантам рецензію для передруковування. А поки ті трудилися, він мав чимось зайняти мою увагу. Я вислухав наступне.
— Робота зі словом небезпечна. Тут не знаєш, на яку підводну міну можеш напоротися, але завжди слід прагнути убезпечити себе від цього. От я не так давно обпікся на цьому так, що ця справа мало не коштувала мені посади. Це щонайменше. Могло б бути набагато гірше. Улітку 1972 року було прийняте рішення зміцнити редакційну колегію журналу «Прапор» науковими кадрами. Оскільки я завідую кафедрою української літератури, то з липня 1972 року мене включили до складу редколегії цього нашого харківського журналу. Невдовзі зайшла мова про глибші зміни, про потребу усунути головного редактора. Юрія Махненка, який до того дванадцять років очолював журнал, відправили на творчу роботу, а числа став підписувати до друку М. Т. Окань, нічим не примітний журналіст з Донбасу. Кандидатуру розглядав обком. Там цікавилися не художнім даром, а вірнопідданством претендента. Десь ще через якийсь час цей виконувач обов’язки редактора запросив мене до себе й запропонував прорецензувати рукопис гумористичної повісті Олега Чорногуза «Голубий апендицит» (В. Д. подав тоді тільки цю назву, під нею я й запам’ятав твір. — І. М.).
Я спеціалізувався на вивченні творчості радянських гумористів і сатириків Остапа Вишні, публіцистики Я. Галана. Тож кому, як не мені, було пропонувати на рецензію гумористичну повість? Вона виявилася дотепною за задумом, цікавою за сюжетом, читалася легко. Не було в ній нічого такого, що б не вимагалося сатиричним жанром. А він передбачає деяке перебільшення, згущення, загострення. Без цього сатиричного твору не напишеш. Повість мені сподобалась. Я подав позитивну рецензію, рекомендував її до друку й забув про неї за викладацькими турботами. Повість була опублікована.
Віктор Данилович тяжко зітхнув і продовжив:
— А потім почалося… Мене звинуватили в антирадянщині. Автора так само. Але він був у Києві і я не знаю, чим ця історія обернулася для нього. А для мене тим, що мене викликали на бюро райкому партії й винесли догану за втрату ідеологічної пильності. Коли мені надали слово, я почав розповідати присутнім елементарні речі про зміст літературної праці й сатиричної творчості, про те, що політика партії передбачає критику й самокритику, про відоме гасло «Нам нужны советские Гоголи и Щердрины». Я відчув, що бюро з інтересом слухає мій виступ і схиляється на мій бік. Я вже гадав, що зараз мене підтримають. Але це саме відчув і перший секретар. Він грубо перебив мене, вніс пропозицію оголосити мені догану й не поставив її на голосування, а запитав, хто проти. Зрозуміло, що проти нікого не було. Ви розумієте, що значить отримати партійне стягнення за втрату ідеологічної пильності для викладача педуніверситету, який мусить готувати вчителів, які в першу чергу повинні бути наділені тією пильністю? Моя доля трималася на волоску.
Віктор Данилович не розповів того, що мені стало відомо пізніше.
Секретар з ідеології Харківського обкому КПУ М. А. Сіроштан, натхненний кампанією боротьби з «Собором» Олеся Гончара, арештами української творчої інтелігенції та просто свідомих громадян, вирішив і собі відзначитися в цій боротьбі, що, зрозуміло, без винагороди в усі часи не залишалося. А тут якраз наспіла публікація в харківському ж «Прапорі» Чорногузового «Голубого апендициту». Сам він був людиною сторонньою в українській літературі, тому він запросив в обком професора Зінаїду Сергіївну Голубєву й запропонував їй написати огляд журналу «Прапор» за 1973 рік, пообіцявши посприяти опублікувати його в газеті «Правда», органці ЦК КПРС. З. С. Голубєва (1924–2011) захистила докторську дисертацію з української літератури в 1968 році й після цього стала завідувачем кафедри історії української літератури та деканом філологічного факультету Харківського державного університету імені О. М. Горького (сучасна назва — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Була вона людиною принциповою, суворо вимагала дотримання трудової дисципліни від студентів і викладачів і цим багатьом не подобалася. У 1974 році крісло під нею вже хиталося. Публікація в «Правді» була для неї надзвичайно доречною. Огляд її був витриманий, як зараз мовиться, в амбівалентних тонах: відзначалися багато позитивних публікацій та ініціатив редакції, але вказувалося й на недоліки. У цій другій частині статті дісталося й О. Чорногузові за гумористичну повість, яка, мовляв, у викривленому світлі відображала радянську медицину. Усього цього Віктор Данилович мені, як учневі З. С. Голубєвої, не розповів. Про публікацію в «Правді» він не знати не міг. Про неї знав навіть я й пишався: а як же, мій декан друкується в першій газеті країни. Але повернемо слово Вікторові Даниловичу:
— На щастя для мене, усе скінчилося стягненням у межах моєї праці в редколегії журналу й не торкнулося моєї головної роботи в педінституті. Я був виведений зі складу редколегії в січні 1975 року. Для мене цим усе й вичерпалося. Але виконувач обов’язки редактора М. Т. Окань не був затверджений на посаді. Те число журналу, у якому був опублікований «Голубий апендицит», стало для нього останнім, що він його підписав до друку. Він взагалі був виведений з редколегії. На посаду редактора з Києва прислали Наталю Костівну Черченко, журналістку, яка до того часу не мала в своєму доробку жодної книжки. Це вже вона виключила мене з редколегії, а натомість ввела до неї З. С. Голубєву.
Віктор Данилович довірчо розповів мене про цей епізод з життя літературного й журналістського Харкова, підносячи його як урок, який я маю засвоїти й користуватися ним на майбутнє. Я не мав на той час ні диктофона, ні якогось іншого засобу для запису нашої розмови. Мені навіть не прийшло в голову записати її відразу після неї. Я переказую розповідь Віктора Даниловича своїми словами. Але за автентичність змісту переданої інформації ручаюся.
Рецензію передрукували й принесли йому на підпис, я забрав аркуш і пішов собі. Стаття моя, як те значиться під публікацією, подана до друку 21 листопада 1979 року. Додам від себе, що публікація в «Правді» не врятувала З. С. Голубєву від звільнення з посади декана, яке сталося невдовзі.
Отак уперше «хотів до моря» Олег Чорногуз. Перша (несправжня) назва, яка ховала за собою головну, виправдовувалася тим, що головний герой повісті в процесі одужання оголошував про своє бажання поїхати на море й цитував вірш Олександра Олеся: «Порвати б сітку мук дрібних, Втекти б від галасу людського, Втекти б до моря голубого, до скель задумливо-німих». Це був маргінальний мотив, хоча він і не виглядав у творі як чужорідний чи недоречний. Але зрозуміло, що це була прикраса, без якої ця повість могла існувати, ба більше: нічого б не втрачала від її відсутності. Можна навіть припустити, що цей мотив був придуманий для виправдання першої назви й приховування другої.
Другий раз Олег Чорногуз «хотів до моря»… Важко сказати, коли він хотів. Можливо, він хотів завжди. Роман «Я хочу до моря» був опублікований уперше в журналі «Київ» (1990, № 2). Подавався він з такою приміткою: «Доля цього роману незвичайна. Написаний він у 1969 році. Олег Чорногуз пропонував його журналам, всі читали, хвалили, плескали по плечу, але друкувати не наважувалися. Такий був час. Потім твір потрапив на рецензію до В. Земляка. Невдовзі Василь Сидорович помер і рукопис загубився… Та воістину сказано: рукописи не горять! Роман знайшовся і тепер він перед тобою, шановний читачу».
Уся ця історія із загубленим і віднайденим рукописом більше скидається на містифікацію. Важко уявити, що автор не лишав примірника собі, віддавши твір до редакції. Важко уявити, що редакція не лишила примірника собі, віддавши його на рецензування. Василь Сидорович Земляк помер аж у 1977 році. Що ж, він вісім років рецензував невеличкий роман? Отже, історія розказана цілком неймовірна. Ситуацію заплутує ще більше стаття про Олега Чорногуза у Вікіпедії, де цей роман датований вже 1989 роком. Роман «Я хочу до моря» увійшов до однойменної книги Олега Чорногуза, яка вийшла в світ у видавництві «Радянський письменник» 1991 року. У книзі примітка про загублення й віднайдення рукопису відсутня, але під романом вказана дата — 1969 рік. Звичайно, саме ця дата найбільш інтригуюча.
Микола Жулинський у ювілейній статті «Олег Чорногуз: перевиховання за методом Гоголя. Слово з нагоди 80-річчя» (Літ. Україна, 2016, 14 квітня) з подивом відзначив, що письменник-сатирик виявляє чудеса винахідливості в жанрових визначеннях своїх творів: є в нього сатиричні романи, а ще роман-версія, роман-памфлет, романи сатирико-публіцистичний і сатирико-міфологічний, є роман-пересторога і т. д. І раптом на цьому тлі в Олега Чорногуза з’являється «просто роман». І ним є якраз твір «Я хочу до моря».
Чому ж він «просто роман»? А тому, що це родинно-побутовий роман, твір про кохання, життя в родині, взаємини чоловіка й жінки, правильніше сказати: чоловіка й кількох жінок. Це роман про побут, у якому існує кожна людина, про улюблену постмодерністами повсякденність. З неї й хоче вирватися головний герой. І вирватися за допомогою втечі на море. «Я хочу до моря» говорить він багато разів. Ця думка перетворюється на рефрен, хоча в прозових творах рефренів не передбачено. Він виголошує ті самі вірші Олександра Олеся, які читав герой у фіналі «Голубого апендициту».
У літературі соціалістичного реалізму не прийнято було писати родинно-побутові романи (і взагалі, творів на цю тему). Вони суперечили самій ідеї соцреалізму, який передбачав показ життя в його революційному розвиткові. Зображення людини в побутовій, родинній обстановці показувало, що ніякого революційного розвитку насправді немає, людина лишається константою, вона хоче бути щасливою, прагне кохати й бути коханою, прагне жити в родинному затишку, продовжитися в дітях.
Родинна тематика перебувала в опозиційності до офіційних дискурсів. Вона збирала під свій прапор тих, хто не хотів служити владі, а прагнув бути самим собою, писати про людину, а не про міфічні революційні перетворення. Але наша родинно-побутова література не така вже й бідна й репрезентована першорядними талантами. Це Борис Антоненко-Давидович з романом «За ширмою» (1957), Анатолій Дімаров з романами «Його сімʼя» (1956) та «Ідол» (1961), Ігор Муратов з повістю «Свіже повітря для матері» (1962). Саме тому дата 1969 рік найбільш симпатична, бо присуває роман «Я хочу до моря» до цієї групи творів.
Роман «Я хочу до моря» — виняток у творчості Олега Чорногуза, бо це не сатиричний роман. Можливо, він навіть експериментальний для письменника-сатирика, у ньому він прагне не тільки до моря, але й довести собі й читацькій спільноті (певна річ, з критиками включно), що він уміє писати серйозні, поважні твори про людські драми й трагедії, виступати філософом, хоча, на мій погляд, сатира — то і є найвища літературна й художня філософія.
У цьому романі Олег Чорногуз довів (засвідчив) своє вміння будувати розповідь у вигляді імітації усного мовлення головного героя, а можливо, навіть не мовлення, а внутрішнього думання, яке будується з численними повторами, уточненнями, наочним пошуком найбільш влучного, потрібного слова, поверненням до сказаного. Це своєрідний потік свідомості, але не хаотичний, а прив’язаний до певного, конкретного сюжету, до події, яку автор прагне висвітлити зсередини, очима її не лише учасника, але й творця.
Разом з тим, «Я хочу до моря» — конспект роману. У книзі він умістився на вісімдесяти з чимось сторінках, увібравши в себе кілька людських доль. Колізія розгортається між справжніми цінностями й підробними, між справжнім великим коханням і хвилинним потягом. Але однієї помилки було достатньо, щоб спотворити життя героя, перевести його на зовсім іншу колію, із щасливої людини перетворити його на нещасну й вічно незадоволену. Конспективність виявилася в тому, що майже всі епізоди роману можуть «нарощувати мʼязи», бути розширені. Але не можна сказати, що в романі залишилася недосказаність, недовисловленість, незрозумілість мотивів поведінки чи вчинків героїв.
Письменник подумав-подумав, що назва «Я хочу до моря», ефективна, змістовна, недовикористана в повісті «Голубий апендицит», і вирішив повернутися до неї в новому творі. Це якщо цей твір був новий, а не все було навпаки: у творі 1973 року використано назву 1969 року.
Далі стосунки Олега Чорногуза з харківським журналом складалися так. З № 1 2006 році він став членом редколегії, але вже не «Прапора», а «Березоля». Ця подія не минула для нього марно. Відтоді, за десять років, він надрукував у нашому часописі багато творів, які збагатили українську літературу й принесли не одну годину задоволення читачам. Ці твори зʼявлялися в «Березолі» мало не щороку, засвідчивши дивовижну плідність автора в доволі пристойному віці.
Отже, Олег Чорногуз надрукував у «Березолі»: сатиричний роман «Міністр без портфеля, або Велика гра» (2006, №№ 9–10); роман-фантасмагорію «Одіссея з Аолом-77, або Ремезове болото» (2007, №№ 7–12), роман-гротеск «Гроші з неба» (2009, №№ 7–12); некролог «Понад усе любив Україну. Пам’яті Івана Заковоротного» (2012, № 3-4); комедію «Ювілейний сюрприз» (2013, № 5-6); мемуарний етюд «Зустрічі, що запали в серце» (2014, № 3-4); рецензію «У перекладі з мови богів» (2014, № 9-10); розділи з майбутньої книжки «Дорога на Захід» (2015, № 7-9); веселу пораду «Як стати президентом» (2015, № 10-12).
Погодьтеся, список вражаючий! Назагал, у нас обмаль письменників, які б у такому поважному віці писали, як замолоду або й ще краще, розкривалися по-новому, у нових жанрах і амплуа та й у старих — виблискували новими гранями таланту.
Про які нові грані, жанри та амплуа йдеться?
Сатира як різновид художньої творчості засадничо публіцистична. Але є ще й такий тип творчості, як сатирична публіцистика. Є така загальна думка, що жанр памфлету останнім часом помер. Чому? Тому, що журналістика не витримує натиску збоку можновладців, які хапають її за горло за кожний критичний виступ, вбачаючи в ньому замах на свої неміряні прибутки. З іншого боку, чого там гріха таїти, з погляду корпоративної солідарності, є й серед журналістів інформаційні кіллери, які йдуть виконувати замовлення на вбивство не з пістолетом, а зі словом, бо так безпечніше й надійніше.
Олег Чорногуз відродив в українському інформаційному просторі сатиричну публіцистику, під його пером ожив жанр памфлету, який давно перебував у реанімації. Він не тільки щедро виступає з цим жанром у пресі, але й утверджує сатиричну публіцистику в книжковому форматі, зокрема, у збірниках: «Українські колобки» (2004), «Діти колонії» (2011), «Рабів на бал не запрошують» (2014). Так само нове амплуа для Олега Чорногуза драматургічні твори: «авантюрно-сатиричний роман у драматургії на багато дій, досить комічних і смішних, з абсолютною, несподіваною (і чи щасливою) кінцівкою» — «Притулок для блазнів, або Людина для VIP-персон», а також сатиричні комедії «Ювілейний сюрприз» і «Красуня за викликом».
І в кожному такому творі — невичерпна вигадка, нові прийоми гумору й сатири, нові сюжети, несподівані зав’язки й ще несподіваніші розв’язки, І за кожним твором стоїть знаючий, розумний, талановитий, щедрий письменник, який знає, що він наділений обдаруванням від Бога й здійснити Боже призначення в житті — то його головне завдання.
От хоча б глянути на його комедію «Ювілейний сюрприз». Тим паче, що була вона опублікована лише три роки тому в нашому журналі.
На ювілей до бізнесмена Федора Романовича з’являється з оберемком квітів юнак, як дві краплі води, схожий на його сина Романа й називається його сином Романом. Дружина Ельвіра переживає шок і вирішує в ту ж мить покинути чоловіка, який зраджує її з іншою жінкою й має від неї дітей. Федір Романович у розпачі, бо кохає Ельвіру й хоче її повернути. Тоді його компаньйони умовляють його під наглядом лікаря інсценувати свою смерть і похорон. Йому всього й потрібно кілька годин полежати в труні, поки повернеться Ельвіра й зберуться всі інші родичі. Цей задум і справді мав позитивні наслідки. На похорон прибув Роман Романович — брат-близнюк Федора Романовича. Роман другий — це був його син, а не позашлюбний син бізнесмена. Ельвіра побивається за чоловіком. Аж тут він доречно й оживає на радість усім присутнім.
Олег Чорногуз успішно використав прийом античної драми — dues ex machine (бога з машини). Тільки… він був би не він, якби не збагатив цей прийом творчо, як зараз модно говорити, креативно. Його бог то не античний Гермес, посланець богів і тлумач їхньої волі. То наш християнський Господь Бог. Як тільки на землі хто-небудь вигукує: «О, Боже!», він розчинає дверцята свого помешкання на небесах і… ви вже подумали, що втручається в дії земних персонажів. Де там!.. Він старанно пояснює людям, що не встигає реагувати на їхні численні звернення й прохання, а відтак, люди повинні самі давати собі раду. З одного боку, цей прийом може бути сприйнятий як сатира на бюрократичні зловживання нашої сучасної української влади. З іншого боку, такий сюжетний хід навчає людину покладатися на себе в розв’язанні своїх проблем, не чекати, поки це розв’язання прийде звідкись іззовні. Зрештою, українці так і роблять останніми роками, піднімаючись на боротьбу за свою людську гідність і домагаючись, щоб держава служила їм, а не вони державі.
А як же там море?! — запитає схвильований читач.
А воно — як у Л. Глібова: «А море все собі гуляє». Море, зрештою, у кожного своє. Море — це символ. Душевного спокою, гармонії людини з природою, тотожності людини з самою собою, коли від неї не вимагають робити те, що нею сприймається як огидне насильство над своєю натурою. В ім’я цього торжества людської природи й написані твори Олега Чорногуза.
Він хотів, що і нам захотілося на море.
Щоб кожний услід за ним наважився й насмілився сказати: «Я хочу на море».
І здійснив своє бажання.
Уперше опубліковано: Михайлин І. Л. Як Олег Чорногуз двічі хотів до моря : нотатки до ювілею письменника / Ігор Михайлин // Березіль. — 2016. — № 4-6. — С. 158–170.