Кортик
Сам не знаю, навіщо я це зробив.
У мене була молода дружина. І вона дивилася на мене, дивилася на телефон – то на мене, на то телефон.
А тоді знічев`я сказала моєму батькові: «Радійте, татку, ваш син знову без задніх ніг додому приперся!» Я виймаю з-за пазухи кортик, позичений у дяді Жені, і кажу, дуже жартома: «Поклади трубку».
Я – за нею, і вона вмикає максимальну швидкість. Я біжу, і кричу слова про кохання. Плачу, рву на собі волосся і благаю її повернутися. Ноги в мене весь час заплітаються і ніяк не вдається її наздогнати. Я падаю в калюжу. І тільки зараз помічаю, що біг вулицею з простягнутим уперед кортиком у руці.
Краплі води у вигляді цілих стосів, струменями і чітко, як м’ячик у лунку в ґольфі, лягають у мою калюжу. Водні кола в ній пульсують рівномірно, утворюючи незмінні кружальця, схожі на маленькі прорвані наривчики на тілі немовляти. Я лежу і дивлюся на омріяний кортик, і тільки зараз до мене починає доходити, що між нами, напевно, усе скінчилось.
Маґ
Цей восьмидесятирічний дід – велетенського, двометрового зросту. Має він семеро дітей. Шестеро з семи з`їхали з ґлузду. Дід займається чорною маґією і щось там експериментує з власними дітьми на дозвіллі. Крім того, розповів його здоровий син, у батька вдома лежала ціла валіза відмичок.
Одного разу сільські діти залазили в хату, щоб викрасти дідову маґічну книжку, але так нічого і не знайшли. Однак трапилися люди, яким поталанило більше.
Якось повз подвір`я багатодітного батька-героя проходив дільничний. Дід саме ніс невідь-звідки на спині мішок із кукурудзою. І міліціонер жартома вигукнув: «Стій, стрілятиму!»
Мішок із кукурудзою упав на землю, дідуган-велетень усім корпусом розвернувся в бік людини у формі, і майже впритул, з кількох метрів, вистрілив з парабеллума, цілячись в саме обличчя, туди, між густих брів.
Коси
Іван клепав коси.
Із мішком гострих кіс за плечима, дбайливо закутаних ряднинкою, стояв він понад шляхом. І дивився собі, ніби вивчаючи блакить і так надто блакитного цього дня неба.
Стояв, і, щоразу всміхаючись все ширше і ширше, ніби повторюючи візерунок білявої хмари на синьому тлі неба, що також збільшувалася щохвилинно, віддаляючись у собі зрозумілі простори, у щось вдивлявся.
Якось він пішов.
Нога в шкіряному черевику бордового кольору ступила на клавіш автобуса. Бруд осені дочасно розсипався, так і не потрапляючи в салон.
Одного разу Оленка Пинделюк побігла селом, несамовито галасуючи, так, ніби зараз же була погвалтована.
По телевізору, у вишиванці, в якихось святкових стрічках і з чимось у руках показували Івана. Сер Пол Маккартні елегантно мов гомік тримав Івана за руку. Оленчина мати, баба Голосиха, навіть подумала, що той дякує за добре проклепану косу.
Дзвінкий голос Оленки того дня не пропадав у просторі сірого сільського повітря надаремно.
Миті, коли камера максимально макромізувала зображення, на якому вони з Маккартні гойдалися руками, всі, хто встиг повернутися з городів і лунко, як перестиглі кавуни, попадав у зручні сідала перед телевізорами, побачили бордове, як Іванові черевики, полотно, густо-густо, немов хмарами, всіяне малесенькими білими косами.
Своєю безжурністю коси нагадували хмарини, які так довжелезно розглядав Іван, перш ніж залишити свою домівку.
І цього разу з них закапало.
Хвалимон
Чоловік здавався їй найпрекраснішим з усіх. Працьовитий і чуйний, щедрий і безпосередній, вірний і сильний.
Вінець квітів, кинутий навмання, був підхоплений бадьорою рукою найближчої подруги, склянка з випитим шампанським щасливо увіп`ялася у паркет церкви, а вуста напилися найсоковитішого подружнього цілунку. І він, як стародавній богатир, ухопив Олену, на льоту ковтаючи подих своєї ладо.
Дійшло навіть до того, що побачити це подружжя, руки якого ніколи не залишали одна одну, вважалося в Замфирівці за особливу ознаку. Це було, як торкнутися горбуна.
Хвалимон, найстарший у селі дід, що жив без баби, яка вже померла, навіть сказав якось, що бачити таке щастя – це якась особлива нагорода з небес за всі ті лихоліття й нещастя, які пережила їхня Замфирівка. З ним була незгідна віщунка Килина, але зрештою і ця невеличка добра бабуся з велетенською кінематографічною пазухою цицьок під ситцем не змогла без душевного трепету спостерігати, як Андрій із Оленою межи вербами йшли поблукати сільськими запашними луками.
Минали дні, корови перестали хворіти, кролики – дохнути, у селян з`явилася звичка не топити зайвих цуценят і кошенят. Щоб стало ще веселіше жити, Андрій почав випивати. Тепер, коли він нахиляв усередину себе чарку, серце билося спокійніше, а кров пливала як огрядний окунь у ставку.
Хто сказав, що Олена зрадила, так і залишилось невідомим. Може, це був заразний вітер, що завітав у Замфирівку вигинами річки Інгулець із сусідньої Аудиторівки, де днями відпочивальники на човні чи то зґвалтували, чи то вона сама віддалася пристаркуватому дідові, якусь молодицю. Та відтоді Андрієвому, а відповідно й Олениному щастю – гаплик.
Щовечора, з кожним днем усе сіріший і ближчий до землі від чогось, тільки одному йому відомого, вертався Андрій додому, і похмурим поглядом з-поміж меблів знічев`я знаходив свою дружину.
Це був якраз той день. Ніби зважившись на щось досі неможливе, Хвалимон кинув погляд у бік будки.
Замість гавкоту почувши звідти тільки понуре й жалібне скавчання, він видихнув повітря з грудей із якимось недоцільним такої миті полегшенням. Хвалимон зняв картуза і низько нахиливши голову, ніби вклонившись комусь тепер невидимому, повільно просунув її в сіни.
На ґанку продмагу він розкрив свої вуста. «Мертві, як і сказала Килина», – неначе стогін чи страшний перегар видихнув Хвалимон. І тоді очі старого беззвучно заридали, плечі опустилися ще нижче, обличчям, не завважена іншими, промайнула блискавка якогось незнаного ним ось уже зо півсторіччя сорому.
Килина
Він пах димом. Особливо, здавалося, руки. Приємним і водночас давучим димом, переважно паленої деревини.
Коли він уперше зайшов у мою хату, знявши картуза і притиснувши його до грудей, увесь цей дим дмухнув одразу в горницю, наче зі щойно загашеної велетенської селянської печі.
У древніх чоботях. Здавалося, вони так і переходили в спадщину десь так аж з епохи древлянського Мала і княгині Ольги
І в самому піджаку. Такому ж вітхому, з шарфом, накинутим посередині, над голі груди. Саме звідти, з нутрощів піджака, з глибини внутрішньої кишені Григорій дістав засмальцьовану бомажку, складену увосьмеро.
Жест, яким брано її з кишені – так іще ніжно виймають пташку з переламаним крилом чи тихого дитячого гостинця, на якого коплено віки.
То була банальна, вся помаранчева аґітка доби 2004-2005. І так, як це заведено серед українських дідів, які збереглися, видко, не тільки по фільмах Олександра Довженка, дуже мудрим тоном почав з-за дуже далекого далека:
– Ви знаєте, того… От ви, чув я, розумна людина, – Григорій трохи прокашлявся. – Є в мене до вас діло. І діло, я б сказав, дуже, як на мене, важливе останнім часом…
Зупинився, і трохи погодя, продовжив:
-У війну, мушу сказати, жив я в Семигір`ї Новогеоргіївського району. Жив, властиво, у своєму рідному селі – вода ще в нас, як зачерпнеш у Дніпрі, але там, де він вузький і бистрий, чиста, як із криниці. І отут сталася одна маленька несправедливість… На днях, знаєте, я прочитав у газеті, що батько Ющенка, президента Ющенка, – і він відкрив аґітку в місці, де був зображений вродливий Віктор Ющенко, демонструючи це як доказ:
– Багато років, правда, відтоді минуло. І було мені тоді вже шість років. Таким я був, тобто, знаєте, тоді. Але коли побачив цю листівку, знаєте, зразу признав у цьому чоловікові одного з тих трьох, яким Киля, Килина тобто, носила в ліс їсти.
На мить дід зупинився. А потім, уважно склавши, знов поклав папірчика до дорогоцінного й безвідмовного сейфа своєї кишені і продовжив:
– Отож, як прочитав я оце: Ющенко такий і Ющенко сякий, а далі, читаю, і батько його Андрій бендерівець, у гестапо служив. Е, ні, думаю, це вже черезчур! Який же він бендерівець, якщо йому Киля їсти носила…А чого мене неправда ця заїла, так того, шо Килю ту отравили: наші, вже після війни – сипнули щось, щоб менше балакала, як і що було там у війну, отак і отравили…
І, промовивши це та перепросивши за даремно зганьблений чужий час, Залюбовський, разом зі всією своєю хмарою диму, яка вже стала тут проханим гостем, подався геть.
Архип Карп
Коли настає листопад, навіть трохи раніше, бувають миті, коли листя з дерев опускається на землю з несподіваною повільністю і радісною одночасністю парашутистів.
Рух електрички, яка помірковано проповзла спочатку повз Байкове зі шматком вулиці Кіровоградської, і згодом зникла в проймі під мостом, був чимось подібний на таке падіння листя. Красиві і монотонні оновлені черепицею катериненсько-кучминські полустанки, обрій, що повертається вслід за рухом поїзда, ліси, око в яких утонути не в змозі тільки через їх підсвідому, скриту від того ока, безкраєвість.
Заколисана стукотом коліс і скрежетом іржавого вагону дійсність раптом протинається – звідти сюди – чимось до неймовірного світлим. Ні, не світлом місяця, і не сонячним, яке має рожевіти цього надвечір`я – напередодні завтрашнього морозу. Чимось білим направду. Таким, якою буває слонова кістка чи чаша з самого молока над вінця, ним виплеснуті назовні.
Видиво щезає, змінюючись на мерехтіння чергових сосон, але потім, із новою силою і яскравістю виникає. Мозок старого, який прийняв було марево за ріку, витверезвлюється: тут іще немає рік, їх буде видно там, і то на недовгий час, після Трипілля. Коли за грудьми труб, що нагадують усі теплотраси цієї країни, зібрані докупи, відкриється велич Дніпра. Коли на обрії прискіпливий погляд досліджуватиме окраєць висолопленого в ріку Витачева, де Святослав хрестив мечі, і де понад тисячу років тому вічно жили щозими київські спекулянти.
Біле видиво з`являється знову. Моторошну тишу людських пасажирських розмов протинає хриплий, схожий на диявольський, голос капітана корабля, який повідомляє про так і не розчуту Архипом зупинку.
Звук дверей електрички, що урочисто зачиняються за спиною, нагадує лет пробки з-під шампанського. На душі стає по-особливому радісно: колісна в’язниця відпустила його, мука припинилася.
Невеличка стежка топтана часто, хоч вона ледь помітна. Архип ступає, набравши в груди цілий балон. Йде доти, доки не відчуває, що потрібно повернути праворуч.
У цьому Десь затишно і приємно, як у могилі. «Щасливі люди, які тут поховані, але хіба тут ховають!» – подумав Архип Карп. І ще раз повними грудьми вдихнув чистого сяйва найчистішого на цій планеті повітря. Воно розлилося по всьому ньому, по старій посудині. Здалося, що щойно виповнилося вісімнадцять.
Після чергового повороту освітлення почало щезати. Цієї миті його нога вперлася в перешкоду, яка здалася м`якою і круглою. Архип відступив. Усміхаючись, він всотував у себе останнє сьогоднішнє тепло землі.
Пташка
Сиджу, зашорений квартирою та її бетонними плитами. Голоси — нестямні голоси – плавають за вікном, витворюючи у повітрі страшні лінії крику.
Не квиління за померлими моряками, як уважали вдови, журба. За не впольованими, не доїденими жертвами.
Крики, схожі на голоси дорослих немовлят, жадібно шукають чогось, не дають заснути. Надворі примарна ніч. Вона змушує осліпнути і тремтіти тремтом злодія.
Висовую голову у вікно і дивлюся на хлопчика – чи не вхопить його якась чайкова трясця? Моє серце стискається. Але я ніколи не забуду про їхнє невидиме існування. Перемагаючи квиління чайок, сон опуска і мене у свою домовину. Крізь його тіняві примарні штори я, перестаючи чути, бачу чайку, все дужче і дужче.
Зовсім безмовна — що свідчило про глибину її сновидного запливу — вона наближалася. І миттєво проплива просто перед моїм обличчям. Б`ючи крилами з напіввідчиненим дзьобом. Страшна і прекрасна, немов саме життя, з його часом надто хижим вищиром, протнувши обличчя — і болю я не відчував — зника.
Поодиноке квиління з журбою на кінці самого дзьоба, завжди як на мене відчиненого, неначе кудись ділося. Я хотів було струсити з себе цей сон і вийти до моря. Десь на третьому прольоті п`ятиповерхівки до мене доходить, як важко помиляюся — знадвору, самотні і зловісні кличуть не мене голоси пташок із кривими ротами.
І тоді я пригадую, як одного разу приніс додому папугу.
Карл освіжав собою кімнатне повітря, він пасує до ранкового чаю своїм світлом на пір`ї. Його лет трива зовсім недовго. Майже долинувши до телеграфного стовпа, де, до речі, сиділа чайка, він упав, помираючи в повітрі. Печально було спостерігати його лимончик на снігу. Було не зізнатися в його смерті.
Я поглянув на стовп, на якому тужливим, повним жіночої хіті, вигуком каркнула чайка, повна срібла поту сльоза потекла, замерзаючи, обличчям.
Сестри
У барбійних ляльках, якими бавилися їхні доньки, вони бачили ганчір`яні ляльки власного дитинства, дбайливо зшиті колись їхніми власними руками. У пісочниці і на берегах двох морів на різних кінцях світу видивляючись зАмки, які тепер ліплять маленькі дитячі ручки їхніх чад, бачили моря і зАмки свого власного дитинства. У крові, що як роса виступала на литках їхніх дітей, коли ті падали з велосипедів, навчаючись кататися, бачили далеку кров своєї і сестриної юності.
Зрештою ця кров почала кликати їх у незнані світи – назустріч одна одній. Аби ще раз упасти в обійми рідно-дружньої людини. І цей день, прискорюваний чоловіками обох, настав.
Вони сиділи в літньому кафе, тримаючись руками і вислуховували п`яну маячню чоловіків, яких вони навіки обрали своїми супутниками. Сестрам почало здаватися, що в цьому житті вони запливли занадто далеко. Так далеко, що ніякі сльози не в змозі надолужити тих відстаней, які так і не були пройдені ними пліч-о-пліч тут і вже ніколи не будуть ними подолані в будь-якому іншому світі.
Попри очікування, розпач від довгої розлуки і водночас щастя зустрічі не в змозі були розірвати на дрібні шматки їхніх серць, адже діяли одночасно. Їхні мужчини дедалі більше напивалися, за столиками їх голови все більше схилялися до підлоги, тоді як розмови ставали все бридкішими та нахабнішіми — аж до того, що чоловіки їхні потягнулися кожен не до своєї сестри. А сестри, відсторонюючи випадкові пожадливі руки, обрані ними самими, але не в тій, що зараз траплялася послідовності, для довгого життєвого шляху, тілько тихо-тихо, з якимось німим докором, який усе дедалі більше зростав, вдивлялися одна одній в очі.
І тільки тоді, коли, нарешті попрощавшись, вони залишили і місто, і кав’ярню, яку обрали для себе після безкінечності розлуки, – і навіть дещо пізніше, – коли двигуни понесли автобуси з їхніми тілами подалі одна від одної, стара сестринська дружба з новою силою стиснула самотні їхні душі.
І сестри заплакали. У їхніх знову окремих одна від одної пам`ятях почали повставати обрАзи старого, навіки зруйнованого часом і їхнім власним дорослішанням життя, обрАзи, стежками яких вони обходили найкращу частину свого серця – трави, пірнаючи в які, ховалися вони одна від одної, аби потім несподівано вигулькнути з-за спини і закривши очі подрузі дізнатися, хто ж той вічний незнайомець, який випробовує їхню інтуїцію сьогодні.
Понуро, немов по вінця захаращеним венеційським каналом, хоч і в добре наряджених гондолах, вони попливли далі. Щасливі і засмучені.
Інерція
Коли сон майже сягає мене і шестирічної дівчинки, що подорожує із вродливою мамою якраз навпроти, годинниковий бій коліс нагадує колись почутий, і ніколи вже більш, стукіт жіночих обцасів бруківкою Львова.
За вікном проминає пишногруда білявка у міліцейській формі, однак обцаси належать не їй. Усміхаюся досконалості вроди цього світу, яка перевершує чуда велетнів і тролів, і бачу вхід до електрички.
У ньому людина, вочевидь, чоловічої статі. Нахилилася і кинула свій мішок просто в куток, де було перше із вільних місць побачене нею. Із недовірою зиркнувши в мій бік, відкинулася на дерев`яне сидіння. Уявляю, як від цього стрімкого руху мало засвербіти у нього в ключиці. Беру книжку, тривожно чешу за власними лопатками і дублюю погляд у бік незнайомця.
Усе його тіло накрите дивовижною плащаницею сіро-брудного кольору, точніше, мішковиною. Оголені литки – волохаті і прекрасні, їх не торкнулася жодна сивина. На ступнях, які пасажир вільно розкарячив, зовсім не подбавши про можливість зручного закидання «ноги на ногу», теліпаються сині капці. Один – такий брудний і мокрий, що дрібні роси огиди уже пробігають мурахами спинами пасажирів.
Чомусь саме зараз пригадується погляд у бік кобіти на пероні. Проходячи повз електричку, вона мала обминати велетенську старовинну калюжу, яка, думається, так і не висохла після вчорашнього дощу. Усе ще не відриваю погляду від брудної ноги, яка повністю, як у римського легіонера, зливається з брудним же капцем, і до моєї свідомості доходить: спостерігають за мною.
Пасажир, голова його закутана якоюсь старою бабиною хусткою, удавано куняючи, має напіввідкритим одне око, – його ніколи за весь цей час не зводить із мене. Мушу вдавати розглядання бігу ялин поза вікном.
Маневр майже вдалий. За винятком обставини, що кортить розглядати не тільки сосни, а й людське опудало у вагоні. Десь у районі його стегон я помічаю нарешті випуклість на плащаниці, і вона натяка, що пасажир приховує щось, приторочене до пояса.
Я уявив його в трусах або зовсім без трусів із шаблею на боці. Цієї ж миті, а я знову збирався сховати свій погляд від козака у вікно, той швидко хапа за рукоять меча, схованого під одягом, відкрива на всю шир вдавано дрімаюче око і висолоплює в мій бік довжелезного язика.
Здригнувшись, неначе від ляпаса, я червонію і ще раз упиваюся поглядом, уже з насолодою, у літаючі за вікном тепер вже туї.
Через п`ятнадцять хвилин він уже змагався з колесами. За допомогою хропіння.
Базар
Уранці пішов дощ. У вагоні метро нас опинилося двоє: я і дивна, років на десять молодша від мене жінка. В червоних чобітках і етно-хустині вона нагадувала киянку.
Вагон набився по зав`язку на «Вокзальній» і я втратив білявку з поля зору, аніскільки не шкодуючи. Мені, правда, кортіло дізнатися, хто ж вона за професією, коли так одягається о п`ятій ранку. Придивившись, розгадав загадку: письменниця, подумав, ранкова туманна українська письменниця, якій нема чого роботи, як наступного ж ранку після Голодомору пертися трясця куди, в контору, де вона вочевидь працює за тридцять срібняків, вільний час повністю й плідно використовуючи для патріотичних зітхань.
Залишивши позаду і зліва Гранітне і Малин, лайнер гойднувся праворуч, і рушив шукати Базар. В автобусі напівтемно, вологий ранок окутує його ковдрою, ховаючи від сонця. Я люблю таку пору найбільше: коли стеляться білі тумани, тягне на засинання і трішки пахне автобусом – мов цукерками чи свіжезвареною кавою.
Тут стався подвиг небагатьох і така сама зрада небагатьох, – заподіяна, власне, своїми ж співвітчизниками. Тому що місце пов`язане з цим неприємним боєм українських січових стрільців, про який потрібно забути, але про який не забули нащадки, з часом Базар і зовсім захирів. Усі тут, або майже всі, гомо совєтікус, – навіть зараз, вийшовши з автобуса, під проливним дощем, я бачу акуратні поліські хатки Житомирщини, на фасадах яких пломеніють червоні радянські зірки.
Може, село вимре до тла, може, ні. Мов прокажене, білою плямою пломеніє воно зараз на мапі. Тільки раз на рік, у день поминання нерівної битви українських стрільців з ордами червоного, такого чужого в цій болотистій місцині кольору, Базар ожива.
Ці люди досі кудись поспішають вулицями – однак тут, на бруківці Базару, порох якої прибиває надійними маленькими цвяшками до землі дощ, їх не видно. Видні вони, якби придивитися зблизька, хіба що в самих краплях дощу, що так вчасно заходиться сьогодні плачем, чи може, як окремі примарні шуми у вітах дерев.
Не так уже й багато гостей на поминках. Кілька чоловіків, діди яких на возах вивозили трупи героїв в се місце, козаки, що привезли гармату для сальви героям, престарілий, згорнутий у чотири погибелі дід в однострої УПА. Є ще: таємнича жінка в червоних чобітках і в мальовничій хустині. Може, вчителька української мови якоїсь із київських шкіл… Чи член партії, яку уже завтра заборонять… Або екзальтована поетка… Просто – чиясь дочка. Наприклад, України. Через нього тече ріка Уж.
Песиміст
Хоч як намагався переконати себе, що хлопчик чи дівчинка – те саме, нічого не виходило. Ні, не те саме. Усю ніч, викручуючи м`язи з глибин підсвідомості, мовчазною хмарою нависаючи над столом під час сніданку, коли зазирав за столом у її глибші за Дніпро зіниці, думка робила свою бридку справу. Усе скінчилось, і виходу не було.
Блискуча кар`єра нагадувала лайно. Шкіряне портмоне гризло з кишені совість. Вродлива дружина з маленьким випуклим животиком, випещена скрізь, де тільки можна, дбайлива і неймовірна, лякала легкістю і зворушливістю власного буття. Тридцять вісім його понурих років промайнули як один день. І, намагаючись воскресити зараз хоч один із них, він ніяк не знаходив жодного путнього.
Повернувши ліворуч і повільно лупаючи ногами по алеї, він раптом із насолодою школяра, що втік із уроків, безсоромно почав розглядати парочки, котрі рясно встелили всі лавки попід затишним абажуром паркової алеї і здавалися тінню одного-єдиного людського дерева.
Переважно це були пенсіонери, що мирно перечікували черговий приступ болю в обважнілих від гріхів і артритів ногах. І матері, коляски яких човниками на причалі повисовували свої носи ген-ген на стежку. Мимохідь він відзначив вроду доброї половини. І відчувши нюхом у колясках свою нездійсненну мрію, подумав, що, напевно, кожна, крім його Каті, зробила те, що так потрібно було зробити для власного чоловіка – народила сина.
Прочитавши у кількох із пройдених стежкою мам якусь таємничу взаємність, він перейшов до розглядання пари молодих людей, що зібралася цілуватися. Й намагаючись не порушити тиші стосунків, що примудрялася запанувати у всіх на виду, відвів у бік свій допитливий погляд.
Усередині кабінки він залишив на гачку костюм, сорочку, туфлі. І тому що дітися від нього було нікуди – ввібрав ніздрями густий запах людської сечі, що попри напис «Кабінка для перевдягання – не туалет!», жила тут своїм звичайним і непримітним життям.
Вдивляючись у воду, спинився, як укопаний. А тоді повільно ступив усередину.
Кілька хвилин, задерши черево назустріч сонцю, він спостерігав, як по-материнському сильно зігріває його цей пекельний холод. А потім пірнув у саму його пащу.
Гурко
Його усмішка була дуже добра. Коли він усміхався нею, щойно з`явившись у помешканні, вона геометрично правильно плазувала в лівий бік.
Майор присів на самому кінчику канапи, ніби побоюючись окупувати більше цивільного місця.
Гурко, щасливий і радісний, прямує до Миколаєва. Щойно поновився. Десь у шинку Святошина, проте, згубив черевика. І тепер, накульгуючи не тільки усмішкою, а і мілітарно-босою ногою нагадує інваліда. І бачить майбутнє.
Власне, майбутнього в армії якраз і не було. Наші танки і аеромобільні війська, очільником яких він тепер виступав, могли дозволити собі тільки війну з Румунією. Це уже після п`ятої десь чарки. Та й ця розкіш була сумнівна: пального армія мала лише на шість годин танкового бою.
Заплющивши очі і тримаючи бокал на коліні, я намагався уявити шестигодинний танковий бій. Саме тоді пролунав дзвінок і я вперше в житті побачив ще й живого «американця».
Так-так, саме американець — чомусь у поношеній майці і в подраному светрі — стояв на порозі. Інтелігентного вигляду, в окулярах, які весь час поправляв своєю незграбною рукою хворого на церебральний параліч. Таким самим неправдоподібним здавався й погляд, що дивовижним чином цікавився протилежним побаченому окулярами.
На канапі, скраєчку і як найтихіший із прохачів, китайською лялькою гойдався-сидів майор. Американець — акцент цієї людини не дозволяв більше сумніватися в тому, що Олекса, як він назвався, американець – зиркнув у бік славного нащадка генерала Гурка. І тоді обидва застигли, як зачаровані. За мить палкі обійми виявили: американець і був тим самим випадковим сусідою по лавці на пероні вокзалу, який порадив майору гайнути у гості саме до мене.
Ми засиділися. Не могли тільки збагнути, де ж подівся чобіт — точніше, блискучий чорний черевик майора.
Сяяли поглядами і пломеніли.
Довго-довго, аж ніч почала вкривати так, як оця нас, неквапно, але полум’яно, розмовляли, невпинно запиваючи і блискаючи шаблями гострих поглядів у ніч, від чого приблизно на шістдесят ват освітлювалися й величезні тополі, що шуміли над нами вгорі.
Ми пили і посміхалися. Посміхалися і пили. І під цей ніжний, неначе дзвони, брязкіт бокалів, я то засинав, то прокидався, напівлежачи на старій канапі, яка з кожною випитою чашею все менше смерділа котами.
Знову і знову вдивляючись у ніч, я бачив, як блищать, дедалі більше тьмяніючи, їхні погляди. І в такт оповідженому й недомовленому, як і все на цьому білому світі, ніби засинаючи в купе поїзда під брязкіт танкового заліза, заходили кудись туди, подалі за обрій.
Прокльон
Маленький, лисий, опецькуватий, орлиноносий із велетенськими бровами й іконописними українськими очима, волошкозорий щодня їздив він на роботу по три години в один бік. Там він справляв враження щасливої людини.
Повсякчасні сині джинси, свіжа майка або дбайливою жінчиною рукою випрасувана сорочка, нічогеньке черево, що випинало з-під майки (чи сорочки), швидка і повна відносного людського здоров`я хода та чистий непрокурений подих із таким самим кришталево незаплямованим голосом мали свідчити про неабияке щастя людини, якій належало все це.
-Е-хе-хе-х, – скрушно, голосом, у якому відлунювало щось схоже на плач чайки, він простогнав, крокуючи поруч зі мною до зупинки.
І розповів про муку, яка ночами ніяк не дає спати. Навспак викручуючи життя, як непридатну до миття підлоги ганчірку.
Мав він племінника, дуже любив і плекав. Колись купував йому дорогі іграшки, носив на плечах, цілими годинами гойдав на міцних козацьких руках білобрисого. Доти, доки телебачення якось не повідомило, хто тепер став цей білобрисий хлопчик.
Небіж виношений на людських руках собі на користь,зате навспак суспільству. Це про нього складають тепер анекдоти. І його паплюжить вуличний поголос. На нього чига за кожним рогом невдячна повстанча куля атентату.
Довго дядя носив у торбі власне горе. Скрізь, де жив помежи людьми. А тоді сів на трамвай і вирушив у гості до маленького, лисого, опецькуватого, орлиноносого з велетенськими бровами й іконописними українськими очима волошкозорого повненького білобрисого чоловічка, але в мантії генпрокурора.
Автоматичні двері вілли замкнулися. Неначе якийсь нікчемний, нічийний, старий пес бреде він геть.
Пройшовши ще з кілометр пішки й несподівано для самого себе ніби вперше в житті захекавшись, зупиняється так, ніби скінчилась стежка. І:
Після грому його голосу, пауза, що настала, була як прірва посередині самої тиші.
І хтозна, чи не попадали б у цю яму всі ми — разом із зупинкою та її мешканцями, якби раптово, зростом нагадуючи цунамі, перед нами не виник автобус, у череві якого всі люди заховали власні таємниці, почуття й переживання.
Трава
Якось він пішов у луг. Був ясний і сонячний день. Ніщо не віщувало небезпеки. Трави гордо піднялися до половини людського зросту й очікували на чоловічу руку.
Петро черпнув кухлем із каструлі Чернігівщини й витер рукою обпечені сонцем вологи вуста. Узяв косу.
П`яний, Петро косив цілий день. Спрагнув, напився, а тоді ліг у високі трави.
Там він був укушений гадюкою. А може й справжнім зеленим змієм, про якого знають усі, але якого ніхто так не відчуває, як трава.
Його поклали в прекрасний, уже готовий гріб, яким запаслися і тримали батьки про всяк випадок на горищі. На високій горі біля самого лісу, який досі шелестить над тим, хто запам`ятався йому як хлопець із билинкою замість вологи в зубах, – шелестить затишним віттям, слухати яке любив юнак, коли ще жив. Над широченним і майже безмежним лугом, що простягався аж до цього самого лісу.
Батько набив люльку і пустив по колу. По мірі того, як жовтувато-солодавий дим потрапляв у легені, родичі сповнювалися радощів щодо Петрової смерті. На небі, куди вже вказував лагідний батьків палець, озутий у діамантовий перстень, вони побачили Петра.
Той стояв на турі вікінгів з косою, радісно посміхався і махав людям, що залишалися на землі. Образ його плив небом довго, ясно і послідовно. Доки не запів півень. І тоді Петрові вуста стулилися й пісня замовкла.
Мати поклала голову на плече чоловіка. Вона хотіла сина. Але батько нахилився і потихеньку плюнув на могилу. На цьому місці, сказав він, тепер виросте тільки трава.
Надія
Зовсім невеликий, перший грім весни, провів пальцями по тугій скроні. Микола почув тільки із глибини салону: «…c ненаглядной певуньей в стогу ночевал…»
За кілька хвилин рука грому ще раз тихенько постукала в душу і нагадала легку ніжну дівочу руку на луках у сріблі теплого, багатого на запахи і ласки літа. Він навіть відчув фізичну присутність Надійки.
Миколай дотягнувся до пляшки і ще раз перехилив її вміст в одноразовий, як життя, стаканчик. Тільки коли перші дощові краплі, схожі на взяті в поліклінці проби крові, мазнули його по обличчю, почав спинатися на ноги.
Нахилившись над водою озера, він торкнувся пальцями його жовтавої весняної гладіні. Чомусь захотілося скупатися. Зібгав разом із вмістом свого сніданку і вкинув у багажник ковдру, втомлений, як генерал після непоміру важкої битви, гепнувся у крісло переднього сидіння.
Голова, немовби важка, але зламана хлопцями, що бавляться у тарзанку, гілка верби, нахилилася небезпечно близько од керма. Проїжджаючи повз вервиці дворів, не зважаючи на два зустрічні транспорти, капітани яких крізь палаючі цигарки в зубах щось вигукували, Микола раптом пильно почав вдивлятися у величезне дворище праворуч. Дев`ятнадцять років тому тріщало воно від столів, страв і криків над ними.
Праворуч сиділа Надія, дівчина, за якою, як Синдбад за своїми безсмертними подвигами, він полював цілі чотири роки. Ще далі і на всю шир – армада розмаїтих і прекрасних гостей. Він знову наяву чув сильний і п`янкий Надійчин запах.
Усе ще не повертаючи голови, Миколай інстинктивно гойднув кермо, і, напучуваний страшним прокльоном сигналу зустрічного транспорту, уникнувши зіткнення, поплив далі.
Ось і стара закинута залізнична колія. Надя стоїть біля неї в одних трусиках і без ліфа. Ніжно доторкнувшись до великого пальця на її нозі, він окунув вуста далі, щоб втамувати спрагу. Зволожені від спільного щастя жіночі очі, коли вдивлятися в них так пильно, щоб не забути їх ніколи, нагадали маяк попереду після сотень днів беззмістовного блукання у пошуках хоч якоїсь землі. Світло цього маяка здається маревом. І не важливо, чи поцілуєш ти ці очі: ти однаково запам`ятаєш їх назавжди.
Він не чув слів, які мав казати наступний водій. І не слухав шумовиння удару. Звуки дощу і так уже усе перекричали. Усе, що Миколай устиг прочитати в тьмяному просторі тієї миттєвості, це шість слів, написаних ніби дівчинкою-першокласницею: «Миколо, я більше не кохаю тебе».
Мабуть, далі йшлося про те, що їм варто якомога швидше і краще розлучитися.
Маневр
Маневровий проплив просто перед очима. І чомусь беззвучно, як лінкор на обрії.
Вони були якісь дивні і красиві. Дама, що сперлася на гранітне підвіконня вокзалу, в обтягнутих чорних брюках, за якими вгадувалися непомірно огромні, надприродні стегна. І чоловік біля неї, непомірно жвавий і водночас мовчазний на відстані.
Усмішка грала на її вродливому обличчі, очі були заховані за окулярами. І тільки рух тендітної руки видав емоції. Архісексуальна, вона поводилася стримано і витончено – явно, перекладачка на англійську з провінції, яка приїхала в мегаполіс на зустріч із ще не покуштованим нею в цьому житті коханцем. Зараз вони стоять і думають, якими митями насолоджуватися далі. З виглядом змовника, дістає вона з сумочки рекламну газетку і її палець уже човгає в пошуках найдешевшого київського житла на добу.
Він повернувся і закрокував у напрямку приміських поїздів. Електричка була майже поруч, коли це щось сталося на небі. Чорна, велетенська ворона, вдарена струмом, повільно падає просто попід ноги. Гойднувши головою, як п’яниця після похмілля, ворона оклигує і неквапом руша до натовпу з кількох своїх родичів, які уже приземлилися поруч, не знаючи, похорони чи воскресіння товариша святкувати.
Викривлена для зручності путеобходчиків бетонна доріжка петляє незручно для стомленого пасажира.
Але його рухи не такі скорі, як у минулому. Зрадлива доріжка виписує поміж рейок ходи шахового коня. Ноги в крайній напрузі стукають цією шахівницею. Поїзд свистить, і ось він перед його обличчям. Доріжка крізь путя нарешті випрямилася, лишилося переступити дві колії. Та товарний уже врізається в площу впливу маневрового: ось його голова зникне за маневровим, і тоді самому Богу відомо, чи встигне.
Старий, однак рушає кроком, подібним до лелечиного – або назустріч потрібному перону, або – голові неманеврового. Шум коліс гірською лавиною звалюється десь позаду, дідусь витира ледь спітніле, попри несамовитий стриб коліями, лице. За кілька хвилин він уже спостерігає полишену на тому кінці пару. «Какой красивый старик!» – висне в просторі. Через непомірний вік вже не видно вродливих, не для нього жаданих губ, що промовили це, та й велетенських стегон у чорному, що розбудили в ньому кілька митей тому його старовинний неспокій.
Рвучко, але обережно він повертається і зникає в проймі. Крізь двері, що з гуркотом сцілли й харібди змикаються, встигаючи вгадати, як обидві темні тіні двох ранкових коханців зникають за рогом вокзалу. Аби більше не бути побаченими його очима.
Дівчина на кухні з простору
Я нічого не міг дізнатися у неї про щастя – у цієї дівчини, волосся якої намагається розкуйовдити, але так із тим нічого й не може поробити, неласкавий степовий вітер.
Як і тоді, стоїть вона зараз посеред поля. Намагаючись нам щось нагадати, але так і не може пригадати, що. Вона також ніяк нічого не може згадати і про власне щастя, яке, як і у всякої дівчини, неодмінно мало б у неї трапитись.
Зазвичай жінки згадують хоча б що-небудь із пережитого, нехай і в далекій юності. Навіть якщо пам`ять стерла інші дрібниці – приміром, вдячність своєму першому коханню, що, від клятого, але таки народила від нього двоє дітей – щось та залишається. Який-небудь юнак у Голованівську. І він тихо підходить до медпункту з ромашками та ґладіолусами, де вона, ще не вагітна, але така вірна своєму обранцю, зараз візьме ці ґладіолуси і відштовхне Кохання, можливо, Усього Її Життя. Про це, нехай і втрачене, щастя вона колись згадає, нехай навіть через сорок років. Але, диво, моя дівчина не могла пригадати нічого – навіть ромашок і ґладіолусів.
Вона б`ється об стінки своїх спогадів, немов риба об сільце акваріуму, вода якого надто густа, нагадуючи Мертве море. Навіть коли переповідає про обох своїх доньок, усе, що можна знайти в її біографії – муки, страждання, труд, терпіння, переховування від злиднів, накопичення і втрата майбутніх скарбів, гонитва за ним і все-таки втрата щастя.
Я намагався наблизити її до реальності – хоч на мить, а неодмінно-таки людина має бути щасливою. І нічого не виходило. Вправа нагадувала лагодження керма зі збитою різьбою.
Вона знала багато дрібниць. Частина з них і справді не могла не бути нею. Приміром, вона пам`ятала, як перший її чоловік ганявся за кимось із ножем, приймаючи її за якусь іншу. Переймався не дуже зграбною, як йому здавалося, і не такою вродливою, як хотілося б. Він був художником, модною людиною. А вона хто? Дівчина в хустині на шляху попід мовчазними, як думки в людській голові, грушами та тополями.
Тому на запитання, чи він її любив і, отже, якщо любив, чи почувалася вона хоч на мить щасливою, відповіді нема. Спроба прорубати льодорубом емоцій час триває, залишаючись такою самою невдатною, як і попередня.
Насамкінець, уже нічого не запитуючи, майже зачиняючи альбом, у якому я її й побачив, пригадую, як востаннє завітав у гості.
Її очі були широкими, як, мабуть, у Європи. Вдома сиділа за уроками донька, той мав повернутися вже. Вона тихенько узяла мене попід лікоть і повела на кухню. Там вони, її очі, мені сказали все.
Печера Сім-Сім
Я не знав ніколи, що в її очах. Не на дні, а на самій їх поверхні.
Іноді мені здавалося, що не більше ніж скупа дещиця прохолодної, як студена вода у найбільшу спеку, уваги. І ця повага знічев`я, але все ж без презирства, неодмінно починала нагадувати мені якесь прокляття, учасником якого я не хотів бути.
Як завжди, дув теплий весняний вітер, в якому вчувалася вчорашня сухотно-грипозна прохолода запізнілої весни. Дорогою на кладовище, де мирно спочивали кості, що очікували на гробки, свій щорічний день народження, він, гладячи мої неслухняні тепер кучері, здавався добрим поводирем, а його відчайдушні теплі пасма, мені мов коню, розширювали нідзрі затишним озоном після болотного міського фешенебельного смороду, який, на відміну від якісного алкоголю, ніколи не спішить залишати наші тіла крізь усі пори.
Підіймаючись на гору, звідки поважно cпостерігали за обраним нинішніми людьми життєвим шляхом їхні родичі, вітер на мить, як таємний злодій, що крадеться за своєю жертвою по самій межі підворотні, кудись щез. А тоді, біля місця, де зачитуються останні слова, раптом накинувся на свою жертву з силою та спритністю Геркулеса.
Ні куртка, ні штани, ні броня светра не змогли врятувати від цього монстра. Умить ока перетнувши кримські степи, він, мабуть, піднявся на сотні кілометрів від самого Херсону, оминув притоку Дніпра Інгулець, де, побачивши лелеку, чомусь посміхнувся, а тоді закружляв над погостом, ніби чогось очікуючи. А помітивши людську цятку на дорозі, пішов на посадку. І сіпонув мене за плече – а це вже було занадто!
Я рвучко повернувся, намагаючись подивитися просто в лице свого, тепер знав, затятого ворога, готовий ударити його, аби він був людиною. Але чийсь земний голос змусив мене повернутися до реальності.
Це знову були ті самі очі, правди про те, що на їх поверхні, я ніколи так і не дізнався. Нічого не значущі фрази привітання і секундний моніторинг минулого . Вражений пасткою, яку, підозрюю, все ж готував мені вітер, я збиравсь уже хутчіш розпрощатися першим, і міцніш притиснув приклад вінка до плеча.
Але цієї миті, промовляючи слова, сенс яких не означав того, що відбувалося насправді, вона раптом пірнула під мене, і, вхопивши за шию, впилася в мої губи жагучим, масним, як олива, і ненаситним, як саме життя, цілунком.
Я відпустив священний вінок і обійняв її всю як є, інстинктивно намагаючись захистити себе та її від вітру. І так і не встиг побачити її очей. Вони, як печера після паролю, уже зачинилися як за розбійниками.
Здається, Ганна…
Здається, її звали Ганною. Вона була не молода, але ніхто не назвав би її й літньою.
Косметикою вона не користувалася, видно, давно. Коли підвелася, я відзначив її бюст. Більше вражали стегна. Вони хвилювали простір.
Коли шаховий турнір уже добіг кінця, я запитався у побратимів «про ту дивовижну жінку без віку, яка допомагала заповнювати документи». Вона була лишень секретарка.
Бува, вона їде до якої-небудь подруги-киянки. Бува, шеф для неї знімає кімнатку в готелі на Лівому березі. Бува, залишається вона тут і спить на розкладачці, захованій у невеличкій ніші-комірчині, вирубаній у стіні.
Коли я запитав, чи кохається вона з начальством, Петро відповів, що не знає. Та, судячи з печального виразу її очей, із його ґалантного ставлення до Ганни, як до якої-небудь Мони Лізи, навряд чи.
Якби вони любилися, через павзу, впродовж якої ми спускаємося розлогими східцями, залишаючи цей престарілий палац, каже Петро, це відчувалося б. І умить я зрозумів усю правду цієї нічого не означаючої фрази. І повірив. Тільки випадки із ночівлею у готелях дещо насторожували, змушуючи хвилюватися за Ганну, – наче за двадцять хвилин готування моїх документів, видачі добових та оформлення якихось довідок, вона з якоїсь біди перетворилася на мою близьку родичку і потребує негайної опіки.
Насправді, інтуїція мене не ошукала, вона була з Миколаївщини. Колись, не так давно, Ганна мала родину, розлоге поле, власну МТС, біля якої поралися ранкові працівники, і цілком леґальний бізнес. Не знаю, довго чи ні тривало це її жіноче щастя.
Зараз вона більше не телефонує синам і чоловікові. Бо знає, що для них – померла. Вони й так постраждали свого часу. Вони, а не Ганна мають сподівання колись навіки забути все, що із ними тоді трапилося. Гарні, прекрасні люди. Хто ж винен, що ніби надивившись якихось поганих і зурочених телеканалів, всі вони потрапили у щось на кшталт мафіозного серіалу?
Коли її забирали до психушки, а вона продовжувала говорити про власні громадянські права, в Ганни відібрали мобілку. Після тортур вона просто не пам`ята номерів своїх найближчих родичів. Їй давали такі піґулки, що почуття – не тільки до всіх на світі чоловіків у білих халатах і на чорних джипах, з часом притлумилися. Сучасна хімія – дужча за колишню, нагадує пиво, що ніколи не виводиться з організму.
Підприємство Ганни забране і належатиме повік іншій людині, кращій за Ганну.
Не вибача вона тільки квітів і вінків, з якими сини так і не з`явилися на її безіменну могилу.
Чоловік з ружжом
Сьогодні перед вечором я змушений був по-новому подивитися на метафору чоловіка з ружжом – людини, що здатна контролювати більше людей, ніж чоловік без ружжа, а отже позитивніше впливати на світ.
Ще перебуваючи в кімнаті, я почув хлопки. Вийшовши на подвір`я, прислухався: десь там, за верболозами, де протікає наш Інгулець, я чув величні звуки, що веселять слух всілякого чоловіка, навіть чоловіка без ружжа.
Звуки пострілів. Хоча в засліплюючих своєю блакиттю небесах все ще панує невидимий ангел неймовірної спекоти, ось вони – перші провісники неодмінної осені.
Стріляли поодинокими пострілами, потім вчувалися шість-сім їх поспіль – неначе кулеметна черга. На душі стало легко. Затишно, немов і в мене за плечима те саме ружжо.
Тихо, ясно і радісно, тому що сьогодні розпочався сезон полювання. Трохи лячно, правда, за відпочивальників, які долали шлях до пляжу і з пляжу. Але загалом завжди, коли я чую ці звуки, виникає невідпорне відчуття: час переосмилювати пережите і пройдене, тому що настає осінь. Отже, ще один рік прожито.
Сьогодні я чомусь пригадав старе фото. Прадід Семен Григорович чинить мисливську рушницю. Великий такий прадід. В такому кострубатому, зовсім нереальному кожусі і велетенських чоботях. Рушниця розчахнута. Прадід дивиться кудись туди, на «собачку», бачачи тільки йому відоме й зрозуміле. Вираз обличчя в нього дуже зосереджений.
Дід, себто прадід, але однаково – дід, мовчки і на фото безсловесно і навіть нерухомо порпається в своєму ружжі, і, присягаюся, зовсім не робиться аналогій з Леніним у Фінській затоці. Все тихо, спокійно, по-осінньому і чорно-біло. Сезон полювання. Рушниця має бути на мазі.
Де тепер це фото, не знаю. Гадаю, в когось воно є. Однак і зараз, у миті, коли чую хлопавки пострілів внизу, біля річки, той фотознімок дуже ясно – так, мовби Семен Григорович не тільки сфотографований, а й живий, і ніколи і не помирав в 1966 році – постає перед очима.
Я вслухаюся в звуки прирічкових мисливців, думаю про дивовижну людську природу – любити і водночас вбивати, і несамовитий вітер історії, яка робилася тоді, і яка робиться разом із пострілами і початком нового сезону полювання зараз, протинає мене. І тоді уважно вдивляюся у кімнатні в`єтнамки – чи цілі вони, і чи не вирвало їх разом зі мною цим вітром історії – з однієї з Belle Époque в іншу, не менш прекрасну епоху.
Олівія
Ось вона, дівчина з дивними рисами обличчя, злегка худорлява, голова її вся кучерява – в темних прусацьких кудрах.
Він стоїть, як укопаний, ніби кролик спостерігаючи за удавом уважної Олівії, яка саме прислухається до кожного слова перекладача, вечорова сутінь огортає Київ і набережну. Граючи рисами артистичного обличчя, розпинається Ромка. Сьогоднішні пройдені відстані не вчуваються, – лише стежка покірно провадить їх ближче до хлюпотіння хвиль. Троє українців, ніби військовополонені. Заарканені якимось приємним і, можливо, одноразовим у житті, ярмом. Плетуться за німкенею в безвість пивного вечора, де відкриваються і розквітають у душах таємниці.
Усі зусилля наблизитися ближче до містичної Олівії, яка нагадує якусь давню грецьку богиню, марні. Хвацький артист Ромка легко перекладальними жартами окуповує всю увагу. Цього Ромі здається мало. Вряди-годи викликаючи здивований захоплений вираз очей Олівії, ні з того ні з сього він раптом починає на всю горлянку заспіви пісень. Що далі веде стежка, то очевиднішим стає наголос на шансон. Й тому що міміка поночі стає все менш вловимою, голова і рот Ромки все ближче і ближче до Олівії. Шерхіт сукні поверх якої продовжує занапащати ще дві душі, що плентаються позаду.
Відчуваючи втому, із легким острахом, але ще з більшою цікавістю Олівія раптом рукою показує в бік самих хвиль. Ось вони вже біля каміння, яке могло б бути прадавнім. Саме цієї миті Рома, на короткий час вичерпавши свій репертуар, вщухає, аби набрати в легені повітря.
І тут відбувається незбагненне, схоже на казку. Олівія, яка за весь вечір жодного разу навіть не поглянула в його бік, повертається просто до нього і запитує:
– А ви також співак?
Їхні очі стрічаються, настає павза, яка розказує наразі більше.
Несподівано для самого себе він відкриває рота і починає співати. Єдину пісню, яку він знає, якої навчила його прабабуся далекого, затишного, дуже схожого на цей літнього вечора.
Зіниці Олівії несподівано розширюються, у її погляді з`являється ностальгія передчасної втрати, про яку і йдеться у пісні.
Прокочуючись, здається, паралельно самим дніпровим хвилям, пісня перетворюється на подобу каменя. Хтось намагається залишити його тут, річці на спогад, і тому бере справжній і кида в уже темну воду
Їхні погляди ще раз зустрічаються, коли тиснеться остання рука. І вона, легка й кучерява як лань, скинувши з себе тягар туризму, кидається в юрбу, що переходить «зебру» на зелене світло. Аби навік щезнути в тимчасовій печері тролейбуса, яка винесе її з цього життя.
Гоголь
Руслан з`явився, як завжди, несподівано. Дмитро навіть не встиг здивуватися, як той уже діставав пляшечку білої.
Ось і стемнілі київські вулички. Примарою суне він Туди, що має називатися його Домівкою. Краєм ока Дмитро помічає білу тінь. Дамочка привітно всміхається, і вони вже ступають поруч, започатковуючи недбалу розмову.
Виявилося, як у кращих літературних творах про найкращих у світі і найжаданіших жінок. Знічев`я вона повідомляє, що має в сумочці пляшечку горілки. Ноги закоханих у темряву понуро ступають у безвість п`ятиповерхівки на Тверському тупику.
По тому похмурий і не зрозумілий самому собі стоїть він на балконі, тремтливими пальцями стискаючи книжечку творів Гоголя – у безладі київської комунальної хати скарб, вичавлений гостем із запавутинених тенет полиць.
Ніби в такт краплям ще невидимого туману, що починає опускатися на місто, пальці раптом якось самі, як іноді бува хіба з ваґінами, розтулюються, і томик Гоголя мерщій, проте з повільністю дощу, летить у тротуар і падає просто перед парадним під`їздом.
Хвилини тягнуться жахно довго. Ось уже третє кляте коло попід ручку з нічним своїм знайомством прасує сорокарічний нічний коханець.
Присіли на лавку. Попрощалися. Вона пірна в прохід чорного ходу, а Дмитрові ноги, немов чоботи-скороходи, несуть чимдуж свого господаря в обхід, до парадного.
Та хтось у білому саме нахиляється і підіймає Гоголя. «Извините, но это моя книжка!», – буквально гарчить він тоді у той бік, не сподіваючись на успіх.
Вона повертається до нього обличчям, і Дмитро з жахом відчуває звук щойно собою ж промовлених слів, що ще бринить у повітрі, мимохідь роблячи з нього несподіваного злочинця, упійманого наприкінці звершення злочину. Як же ж він не запам`ятав, в чому вона, Галка, була весь вечір!
«Да, пожалуй, ваша! Я таких книжек не читаю», – каже, повертаючи Гоголя і продовжуючи розглядати в темряві його обличчя, яке ця стара знемужчинена женщина не забуде вже, мабуть, ніколи.
Українська Паска
Вітаючи Йосипа з народженням сина, волхви принесли рублі, ризький бальзам та горщик із туєю. Пізніше, миючи посуд, мама сказала, що тую не варто садити, тому що вони скоро переїжджають. Вона долила в свою склянку залишки ризького бальзаму і випила одним великим ковтком, відкрила шухляду, дістала рублі і вирушила до Ганнусі – Іванкові виповнювалося сім місяців, а його тато, вчитель історії, знову почав говорити.
Він виростав серед піль, старих звичаїв і селян. У них Марійчин син навчався мудрості, радості життя, довготерпінню і посміхатися так, як це вміють робити тільки найкращі і найщиріші на цій планеті люди.
Найкраще йому вдавалися меблі – особливо він любив помагати перетягувати старі дивани, тому що йому здавалося, що немає нічого чуднішого та прекраснішого від життя, яке отримує той, хто вже не має на нього жодного права. Батько також навчив його виготовляти козацькі люльки, схожі на старовинні.
Коли з Івана зняли голову й заховали її в Таращанському лісі, а пам`ять про нього окутали плівками, він сумував разом із іншими учнями, і шкодував, що за життя стрічався з двоюрідним і найближчим братом так мало.
Якось, на горі, він учив їх: блаженні безвладні, тому що вони не втомляться очікувати на справедливість. Блаженні старі, тому що знають: юності – не повернути, а безодні – не вгамувати. Блаженні голі й босі – такими були наші пращури споконвіку, бо завше, коли вони у подальшому мали вже чим сраку прикрити, ставали вони зрадниками. Блаженні люди з сяючими очима – огонь в їхніх серцях уже не згасити, і вони повік освітлюватимуть дорогу іншим.
Одного разу він сказав, що невдовзі помре – але краще нехай помре, як помер і Чорновіл. Захмелілі від життя, учні всміхнулися його вигадці і побажали за келихом вина, в яке була перетворена вода часу, жити йому до ста і більше.
На Майдані, вдивляючись у обличчя, він замість поки що недосвідчених бійців бачив старих зі свого дитинства.
З поріділого цієї вечірньої пори натовпу біля метро «Театральна» його вихопили і кинули на підлогу автівки. Замість хреста, його прив`язали між двох ялин. Довго били і час від часу поливали водою.
Коли збагнули, що промовляючи йому зробили помилку, цього разу йому зламали, а не протнули ребра. Слухаючи хрип, яким він востаннє звертався до Отця свого Небесного, про всяк випадок зламали і кості: спочатку ніг, а потім і рук.
Тієї ночі був сильний мороз, і він не зміг повзти. Інший, його улюблений учень, доповз. Не одразу, але двері йому відчинили перелякані селяни.
Аскольдова могила
На жаль, ні оригінальне ймення, ні непересічний характер не дозволяли Аскольдові вчитися в когось іншого, крім хіба що самого себе. І тому всі його проекти двадцять років поспіль зазнавали фіаско. «Так, це поразка. Але завжди – з мінімальним рахунком. На поразках усі учаться, і я – не виняток», – пояснював Аскольд.
В інтернеті Аскольд надибав на бостонського вченого, звільненого з кафедри мікробіології в Йелі. Кілька років поспіль сиділи вони на березі в Каліфорнії, де завдяки технології ученого Дейва накладали на пуголовки креветок рядки безсмертного Аскольдового роману, покликаного врятувати світ.
Задум був складним хіба що в частині опублікування роману. Бо на один пуголовок креветки, за всієї вигадливості Дейва (який, в картатій гавайській шапочці під коливання реґґі потягуючи драп, наносив кожну літеру з холоднокровністю і точністю доктора Гауса), можна було написати тільки кілька слів. І хоч рятівний роман, що несподівано здіймався до читача з морських глибин, мав лише сто п’ятдесят сторінок стандартного тексту чотирнадцятим кеглем, процес написання цих Живих Сувоїв Мертвого Моря розтягувався на життя цілих кревеччиних поколінь.
Днями й ночами блукав Аскольд берегом, сперечаючись сам із собою. Іноді, в особливо сутужні й спірні моменти діалогу з собою й природою, він звертався до Дейва як до останньої інстанції.
Звертався, звичайно, уявно. На березі височів піщаний насип, огороджений маленькими камінцями з прибережної ґальки – співавтор безсмертного благовістя, адресованого всьому світові, помер від передозу якраз у той день, коли його мікроскальпель написав останнє слово роману на останній із випущених в океан креветці. Дейв лежав зі щасливим виразом обличчя, в ньому читалося відчуття виконаного перед людством обов’язку.
Перш ніж зовсім засипати друга піском, Аскольд довго не міг відірватися від споглядання цього ідеального людського обличчя, яким часто стає по смерті будь-яке з лиць, і шкодував, що не має фотокамери, аби продовжити «тривання цієї вічності».
На жовтавому як мед чи сонце плесі піску височів, дивуючи своєю солодкою самотністю, насип, з якого стирчав людський ніс, точніше – лише кульчики ніздрів. І Аскольд усвідомлював: обличчя, накрите шаллю піску, краще за кожне з так ніким і непрочитаних слів його роману.
Паркет
Усі зимові хворі, прив’язані до крапельниць і вітамінів, відвідувані добрими друзями та знайомими, які всю зиму приносили в палату свіжі фрукти, що пахли теплицями, в квітні оживають. Випростовують члени. І мріють. Про літо й довге життя.
Саша отримав інфаркт, проводжаючи друга. Пригубивши з коньячної пляшки, біг він пероном, намагаючись попрощатися.
Півроку над ним чаклували лікарі і рідна сестра.
У січні він пригубив п`ятдесят грамів польської зубрівки за зустріч і за дружбу, і, увіп`явшись кігтями погляду в бездумне тло телеекрану, пролежав весь наступний день, перевіряючи пульс.
А Жека, в гостях у якого він зараз роздивляється перші суттєві весняні пасма сонця, що потрапляють в кімнату крізь штори, «чомусь, як і ти, відмовляється пити зі мною».
У нас, Сашко, вітамінів не вистачає.
У квітні п`ють тільки юні і здорові. Ті, хто всю попередню осінь і зиму пролежав під крапельницею. І порадив остерігатися цих зрадливих промінчиків квітневого сонця на паркеті підлоги.
Гніздо ластівки
Здоров`я у мене і правда гниле, однак я все одно не вірив, що у квітневому Севастополі з його прохолодними хвилями його можна суттєво поліпшити. Що мене спонукало, так це передчуття таємниці, мрія побачити наживо останніх мамонтів ще не вимерлих адміралів українського флоту, і, можливо, сумління, яке гризло уже десять років поспіль.
Щойно я увійшов у вагон, на мене знову напала срачка. Виглядало дивно: лихо з нетриманням нечистот нападало завжди тільки в поїзді – виходило ніби мій організм роками тримався (тому що іноді я не сідав у поїзди роками), а потім давав збій, ледь зачувши стукіт коліс.
Відвідавши десь разів із шість поспіль сортир, з шумом тиску у голові я опустився на полицю, затиснув стегнами дірку в тілі і продовжив подорож.
Адже, якщо бути чесним, щоразу, сідаючи в поїзд, мене відвідувало одне і те саме відчуття: а що як це остання подорож і я ніколи більше не повернуся в точку, з якої вирушив? Не знаю, з чим це пов’язане. Можливо, з генетикою. І я упіймав себе раптом на тому, що завжди мешкаю біля залізниць, і що не можу заснути, якщо через кватирку не почую на ніч шум коліс поїзда, свисток локомотива чи оголошення про прибуття або пропускання поїзда через станцію.
Поїзд повільно підповзав до міста. Ліворуч у скелі проплива монастир. Це було приголомшливо – в`їжджати в місто повз монастир. У такі миті почуваєшся ластівкою, яка ніколи не залишиться без гнізда.
Я опустився до причалу морського вокзалу, проминув самотнього хлопця, що запропонував сфотографуватися з папугою, і взяв квиток на катер.
Катер поплив не одразу, його рух нагадував сон – протилежний берег наближався ледь помітно для ока, але з невідворотністю закінчення людського життя. Катер із вимкненим мотором смачно хлюпнув у причал, механік віддав швартови і перекинув трап. Я вийшов на берег, відчуваючи, що ще не прокинувся.
Зо два десятки людей точно знали, чого шукати на цьому березі.
Стоячи спиною до моря і дивлячись вгору, на оцю частину міста, дуже швидко я почав привертати увагу всіх пришвартованих тут водіїв та торговців імпровізованого прибережного ринку. Катер щойно прибув, і тому було видно, що не сідаючи за кермо, не вирушаючи в торгові ряди і не очікуючи на корабель, я тут явно зайвий.
І я окинув пристань поглядом у пошуках спасіння.
Танці на цвинтарі
Пальці ніжно з нечуваним благоговінням і тремтом ковзають по пагорбку могили. Хоч існує велетенська кількість причандаль прибирання, але хотілося все чинити самими руками.
Кожну померлу травинку доводилося викидати, живі тюльпани лишати. Перемагаючи неприємне відчуття хрускоту в роті, я клав по піщинці до середини вчахлого пагорбка білий пісок. Довелося використати багато піску, доки все довкола чорніючої могили нарешті стало білим.
Поруч, на старому кладовищі Вараждина, ковзали в повітрі люди. Моя голова нахилялася до могилок, пальці обережно гладили біло-жовтий пісок.
Я пригадав, що майже з таким самим і навіть більшим тремтом чиїсь жіночі руки влітку минулого року пестили могили у Східній Прусії. На іншому кінці землі. І відзначив любов цих спогадів. Коли ми схиляємося на цвинтарі над могилою, вважаючи, що там, у самій землі, дехто ще є. І ще я відзначив, що любов ця – чомусь велика. Тільки знаючи, що ніколи не торкнемося до тіла родича чи друга, вчимося вірити в його існування.
Прислухаючись до розмови батька з тіткою, я ще раз погладив поглядом відчутні для ока могили. Мітки про те, що на цій землі побував іще хтось, крім тебе. І пригадав мертвяків Великої Британії, яких розчиняють у розрідженому азоті. Після чого заледенілі тіла підіймають над приморською кручею і вони розсипаються в обіймах повітря, як скло побитих електричних лампочок.
Але Георгію англійське поховання сподобалось. Видно, який нікчемний той прах, пояснює батько.
І я пригадую неземну красуню Юрате. Як вона заповідала спалити власне, все ще з ознаками шаленої минулої влади над чоловіками тіло. Й увімкнути музику, почати танець, щоб співати, регочучи. І встиг порівняти її поховання зі скіфським курганом.
Печаль розвіяв батько. Почувши саме таке прохання від нього, я вже не можу дати гарантії, що виконаю батьківського заповіта – станцювати на цьому кладовищі. Бо, хоча смерті ще не відбулося, мені все одно боляче. Від думки, що колись із ним розпрощаюсь. Я так звик до нього. Я прожив поруч із ним так багато літ, що не уявляю, як жити без нього, якщо доведеться відпускати його попід самі Небеса. Ні, я не хочу, щоб він був ані анґелом, ані Гагаріним.
Повітря кладовища тепле й солодке на смак. Воно змушує з`явитися в ньому маленького хлопчика, який ніяк не може заснути. І Катерину, бабу, котра намагається його заколисати. «Бабо Катьо, а чого ти ніколи не плачеш?» – «Нема води, шоб плакать. Виплакала всю. Коли везли до двору на підводі Володю і Льоню».
Не зовсім самотній у перемозі
Злидні злиднями. Вонючі, в дранті виповзали вони зі своїх кишлаків. У мальовничому дранті, у своїх дивовижних тюрбанах виповзали неспішно, як леви чи якісь царі. З аулів, кишлаків і решти мазанок.
Неспішно перемовляючись і цмулячи з келихів рудий напій та попахкуючи зеленкутим димом. І так само – монотонно і непомітно – відходили в ніч.
Неначе проводили нас на той світ своїми баньками, що здалеку через виняткову білизну очного яблука, здавалися сліпими очима, нагадуючи блиск вичищеної до ідеалу материнської пательні. Очима, неначе затягнутими не зморшками, а невідомими, позбавленими кольору і звичної масності глинами.
Жив серед нас, правда, один чоловік, якому спека зовсім, здається, не дошкуляла.
Спочатку я подумав, що цей хлопець хоче померти, що в нього, на Великій Землі, щось трапилося. І тому що корова Європи йому віддавна перестала бути милою, саме отак він і шукає смерти.
Ми жартома прозвали його Орлом.
Орел вішав автомат на плече, як талісман надії. І рушав на найбільшу з вершин, де сонце пекло так, що мошонка прикіпала до трусів і яєчнею стікала в чоботи, зливаючись власним потом і з уже застиглим потом онуч.
Зробивши вигляд, що йду до солдатської вбиральні, канави нечистот, завішеної чорною смужкою двометрового поліетилену, я прослизнув у місце, звідки гору і пост Рудого Орла було видно з бінокля, і дістав скельця. Сергій, невидимий із того боку кордону, ніби захисник невидимої ж і незнаної вітчизни, бовванів на самій вершині, у місці найбільшого зосередження сонячного світла.
На таких пагорбах розпинали на хрестах. Серж же розіп`яв сам себе. Він спокійно сидів, курив і навіть підіймав вряди-годи своє рудоволосе носате обличчя назустріч самісінькому сонцю.
Піт уже заливав чоботи по вінця, а людина на пагорбі все ще живцем смажилася на пательні п`ятдесятиградусного сонця. Раптом я помітив, що не все так просто. Я збагнув, що він, отой чоловік, не зовсім самотній у своїй перемозі.
Але там була зовсім не людина. Велетенський білий орел грів свої крила, вряди-годи поглядаючи на людину-Сергія. Нечутно для мене постукавши об ніготь, він підпалив наступну цигарку. І, знічев`я зиркнувши на орла, знову зацікавився сонцем.
Пам’яті Полікарпа
Мій дід Іван, як і я, геть не гуляв із дівчатьми.
Ніколи, і за жодних обставин його – як мені бабою Настею відповідно налаштованому думалося – бурхливої юності.
Усьому причиною був деякий містичний Полікарп.
Полікарп ходив і ходив, повторював та й повторював загадкову фразу: «І коли, коли ж це я помру?»
Помер він, проте, так.
Близенько біля стіни приставлена ґвинтівка – і так близько, що моєму дідові досі гойдається в пам’яті ця неймовірна близькість двох предметів, стіни і рушниці. Та ще мотузка.
Якось, самим Полікарпом, там вона кудись потягнута. І все, готова смерть Полікарпова.
Був великий похорон. Прийшло – багато. Сльози теж були.
Перед тим Полікарп – довго чи ні – ходив і виношував свій непогамовний задум. І таки приніс. Чи совість замучила. Чи був безпорадний. Чи просто не витримав того внутрішнього встиду, причиною якого була Ліза.
Ліза не тільки вилікувалася – вона вийшла заміж і народила двох дітей.
Полікарп – не так.
Щойно дізнався про сифіліс від Лізи, так, убитий горем, і ходив. Ні жив, ані не жив. Довго чи ні, хтозна. А потім – дуже швидко в уяві діда.
Та стіна. І неймовірна до неї близькість ґвинтівки. Дід усе життя думав: як же ж можна було зловчитися і так близько приставити до стіни рушницю – це було для діда неймовірним.
Навіть більш неймовірним, ніж сама смерть Полікарпова.
Смерть Полікарпа – у цьому не було нічого дивного. Її, смерті, було тоді так багато, і сипалася вона з таких різних боків, що з якогось моменту перестала дивувати.
Дивувало тільки те, що хтось іще жив – наприклад, ти.
Такий високий учинок, – це було якось логічно. Дуже добре зроблено. Кожна чесна людина, звичайно, вчинила б на місці Полікарпа так.
Але стіна, ґвинтівка, відстань між ними…
Усе. Більше про Полікарпа, який не залишив по собі навіть тьмяного сліду на цій землі, не відомо нічого. Ні дідові, який розповів мені це перед самою своєю смертю, ні мені, який колись також неодмінно помре.
Біографічний штрих, що Полікарп був австрійцем, у Першу світову війну взятим у полон (безіменний австрієць, який так і залишився там, де і Новогеоргіївський район із його назвою, попід бурхливими водами, які іноді виносять на Дніпровий берег на згадку юним купальщицям кості, можливо, і Полікарпові), нічого не додасть до життєпису Полікарпа.
Але до випадку з Полікарпом дід не встиг, після – вже не міг, і, зрештою, дід так і не погуляв.
І ніякі глузування й підозри не змусили його у юності зрадити самому собі. Але я думаю, що відтоді дід боявся також іще й стін.
Світло ліхтаря
Я не пригадую ні кольору її піжами, ні того, щоб вона прийняла моє освідчення. Вона його не прийняла. Ні тоді, ні зараз, ніколи. Після кожного цілунку я лиш чув посмішку на її обличчі. Змішану з подивом. І ця посмішка була справжня, як Александра. Як наша з нею війна.
Почалося все знічев`я. З дрібниць невдоволення.
У березні, коли Крим залишив межі України, і почав стрімко віддалятися в напрямку Ярославля, я зрозумів, що мовчання затягнулося. Я заходив на її сторінку і намагався збагнути, що відбувається. Жодного слова. Складалося враження, що вона уникає інтернету. І тоді в голові в мене поселилися тривожні думки.
Навесні природа натяків і недомовлень з`ясувалася. Все було глибше, жахливіше і похмуріше – доки ми втрачали щось, Александра втрачала все…
Я довго слухав її нарікання за стіною сусідського помешкання в гуртожитку. Уранці вона тоді сказала все, що хотіла, і навіть більше. Мов зачарований, я дивився на її власну ненависть, дивовижним чином поєднану зі спробою порозумітися і «покласти край оцим неподобствам».
Минав час, рани затягувалися. Ми з Александрою зіграли кілька партій у великий теніс. А пізніше зустрілися на вокзалі, де вона дуже побіжно, бо поїзди вже мали відходити, повідомила, що виходить заміж. І навіть причини цього цілком логічного для всілякої жінки вчинку. Забувши показати мені свого обранця, який чатував у купе.
Моя бабуся любила казати: внучку, доїж цей шматочок, інакше він все одно ганятиметься за тобою вночі. Виглядало, незважаючи на успішне одруження, чудову кар`єру і світлу славу, залишену мною на цій Землі, що десь у глибині юності залишилося діло, так мною і не дороблене.
Вона мала щось сказати, коли між нашими землями розкрилася прірва, яка вже завтра переросла у війну. Але коли вона з`явилася в інтернеті, єдине, що я побачив на очах між рядків її постів – велетенські, більші за цю планету сльози.
Десь у глибині парку вчувалися голоси – вони були іноземні, це були перси або індуси. Мій рот не закривався, у величезних очицях Александри стояв велетенський стовп вечорового подиву. Світло ліхтаря, під яким ми зупинилися, я це відчув, становило необхідну паузу – далі ми не підемо, запахи весни, світло ліхтаря, ніжний теплий вітерець вечора продовжаться, не знаю навіщо.
Відчуваючи, що починаю вмирати від відсутності кисню, я все-таки зробив ковток.
– По-моєму, нам час повертатися.
Ми увійшли до її кімнати і там, мов риба, я знову хапав повітря, випускаючи натомість слова. Подруги не поверталися. Стало зовсім темно.
Гайка
Я вертався додому з півночі. Зліва був місяць, справа заходило сонце. Ноги радісно торкалися спиленого пощербленого асфальту, мов маятник відбиваючи час. Секунди були довшими або коротшими, в залежності від дороги. Бо час минав як заманеться. А от простір намагався залишитися тим самим. У ще не до кінця вечірньому освітленні плакали верби. Як могли. Дрібними, зосередженими крапками, ледь розбрунькованим листям початку весни. Так минав час. Назавжди.
Як і мій дід. 5 січня 2010 року він минув. А тепер повернувся, щоб залишити мені останню вісточку. Він заховав її так надійно, що ота могла навіть і не дочекатися. Мали минути роки, сторіччя, і тільки тоді, не обов`язково мої, правнуки, випадково походжаючи стертим з лиця землі подвір`ям мого дитинства, зачувши сюрчка у власній утробі на місці серця, почали б длубатися у землі. Діставши з неї, як думано, скарб, зачаровано крутили б у руках. Таку нікому не потрібну річ. Звабливу, як сама історія.
Але я знайшов і отримав звістку зараз. Відходячи, дід акуратно припасував її на всохлій гілці яблуні. Так, саме тієї яблуні біля кабиці, яка колись родила найкращі, бо найсоковитіші на світі яблука. Мабуть, вчергове ремонтуючи велосипед, дід її туди поклав. Точно не міркуючи, щоб через десяток років звідти, з весняної гілочки ранку, зняв її я.
Усе було просто. Був ранок чи день – так він звертався і в листах: «добрий вам ранок чи день». Як завжди, дід порався біля велосипеда, волочачи ліву ногу з відтятими на ній ще в 1941-му році пальцями. Мабуть, він готувався накосити корові. І склероз – хвороба завмирання історії – уже почав потихеньку, як і сонячні промені – потрапляти всередину нього. Він зняв гаєчку, стиснув її про всяк випадок губами, а тоді, зацікавившись чимось в іншій частині веломашини, почав шукати в повітрі зручне місце.
Ледь надламана гілочка яблуні – дідові вона не доходила навіть до плечей – пасувала якнайкраще. Туди, на найвидніше місце, він поклав подарунок для мене.
Гайка провисіла надцять років. Дід про неї забув. Або не забув. Може, проходжаючи повз яблуню, якось збирався її звідти зняти. Та відчув: тут, на найвиднішому місці, вона знадобиться найбільше.
Коли дід пішов від нас, дерева обкопували, між ними саджали квіти, рвали яблука і збирали їх попід ними.
Я присів попід деревом, і нечутні, як дощ, безупинні, як час, сльози потекли по обличчю. Колись, ще батько мого прапрадіда, ходив у Крим по сіль. Помираючи, він устромив у степ палицю. За нею його і знайшли. Як і діда.
На суші вітчизни
Десь, на самій глибині душі, знав: серце прагнуло саме цієї миті. Ось він, хто вздовж і вшир протнув моря й океани, про кого краще розкажуть самі леґенди у вустах напівсліпих вуличних кобзарів.
Усе, чого одного, як у сні, ловили на обрії його очі – марево вітчизни, до якої він завжди прагнув – здавалося йому дурним безглуздям. Дитячим кошмаром, у який він повірив, і, не встигнувши перевірити, зробив аж до сьогодні своєю іконою.
Тепер він знав, що помилявся. Що за це потрібно платити. І що він віддав свою плату – вічну як життя любов, якою пломеніло його серце до нікчемного клаптика персидської безплідної землі, на якому тепер, затримавшись на кілька років і переходивши вздовж і впоперек, він не знайшов нічого – ні крихти істини, ні віхтика щастя, – ні однієї долі, про яку можна було б повідати заморському гостю.
Усе, що вколисуючи на ногах, виспівувала про неї стара няня Джаліла, все, що, наскрізь просяклий задушливим ромом, намарював про неї мозок, усе, що відчував, на клаптику дошки мов засушена рибина вилежуючи в океані, виявилося страшною брехнею.
Придивляючись щовечора, кидаючи кості, пихтячи люлькою за нардами та впиваючись брунатним вином із тими, кого він називав друзями, Синдбад помічав дедалі менше людей. Поступово всі вони, як прототипи вітчизни, про яку безперервно мариш, взагалі перетворилися на маски.
І отепер-то він збагнув, чому, розповідаючи про дива і чудеса дальніх країв, усе, що він чув у тій далечі, було оповідями про самого себе, Синдбада.
І збагнув: вигадали його тільки тому, що більше їм розповісти було нічого. Усе, що можна було сказати про цю україну, було синдбадом. Бо все решта, на що б тільки могла спромогтися місцева фантазія, не було б ні правдою, ні міфом, ні казкою.
Що можна було сказати про кілька десятків мільйонів щоденно, як жертовні тварини на заріз, йдучих на працю людей, життя яких важко було порівняти з дійсністю або, навпаки, з вимислом? Що можна було розповісти про події, які було соромно згадати надвечір, коли, покірно притиснувшись спинами до своїх лад, засинаєш і відпливаєш в ще більш примарну, ніж життя, ніч?
Ударив поодинокий дзвін – він сповіщав про початок пливання, з якого ніхто вже не вернеться. Синдбад звернув увагу на вкрай засмальцьовану білу полотняну сорочку дзвонаря – то була щоглиця, пошита з вітрила корабля.
Синдбад підстрибнув. Капітан-сомалієць відчув, як замайоріли його рожеві піжонські шаровари. Юрба, що намагалася-було свинями кинутися з кручі услід за своїм бовваном, мовчала.
Мона Ліза позаду тебе
Ніхто не зна, хто вона така. Часом ніхто не може збагнути, вродлива ця жінка чи ні, мати вона комусь чи повік її лоно буде безплідним. У неї нема мужа, родини, навіть матері. Люди при стрічі, особливо – чоловіки, не можуть збагнути, молода вона чи стара – і це їх тривожить. Як правило, вона брюнетка. Хоча трапляються і блондинки. Ніхто, зрештою, не розуміє, навіщо взагалі народжуються подібні неявні люди. І тільки тоді, коли приходить яке-небудь страшне і безповоротне лихо, вона, ніби прокинувшись від сну, дізнається про своє справжнє призначення.
Через три місяці, не більше, настало 18 лютого 2014 року. Люди рушили спочатку в бік Маріїнського. Мов хвилі, покотилися, розтеклися струмками між старовинними будівлями, запалюючи своїми вигуками і серцями злегка лункий, освітлений слабкими променями, міжбудинковий простір. Деякі були протнуті списами бит майже одразу. Дехто втік. Дехто залишився лежати, припавши для зручності сну головою до бордюру тротуару.
Минаючи вхід у метро у районі Спілки письменників, Мирослав озирнувся: ніби в німому кіно він побачив, як повільно, з роззявленими ротами, високо закидаючи ноги, біжать ці люди. Що вони кричать, не чутно, дме лише вітер натовпу. Міліціонер, наздогнавши жінку, вік якої важко визначити з такої відстані і на такій швидкості, підіймає кийка і б`є, влучаючи в її тім`я.
Утікачу на мить стає соромно. Луплячи ногами в асфальт, він, втрачаючи швидкість, усе ж ще раз озирається. Жінці вже не поможе ніхто – сніп її тіла, зненацька застуканий у цьому просторі, не може опиратися нещільному повітрю, яке продовжує пропускати її в землю, не творячи ніякої серйозної перешкоди законам як ніколи нещадної сьогодні ґравітації.
Уже на Майдані, замикаючи щільні лави десяти тисяч, готових до оборони, він іще раз пригадує ту прекрасну жінку (тепер і назавжди – як би і хто її не пригадував і хто б і що про неї не говорив). Й, ніби коршун, аби більше не було так соромно, впивається пальцями у чорне, надто згрубіле від часу м`ясо бруківки.
Поранені кігті рук вгамовують сердечний стукіт – дванадцять годин поспіль він продовжує видлубувати з планети Земля каміння. Акуратно складає кожен камінь. Для зручності попередньо подрібнює бруки навпіл – тоді камінь летітиме довше і падатиме влучніше. А коли попросять, щоб він зняв червону куртку, в якій його постать із розкуйовдженим, як у отої жінки, чорним вороним волоссям, раз у раз виринає над барикадою, Мирослав не почує.
Даючи шанс поквитатися із собою за щось.
Вівці
Я визирнув у вікно поїзда і побачив брудні рухливі копички, голосів яких через гуркіт коліс звідси не чуть. Знаючи з мудрих книг, хто це, я більше не задавав собі жодних запитань. І спокійно спостерігав наймудріших і найжаданіших тварин людства, радіючи, що сам не за вікном.
Вівці — найкращі на світі тварини. Правду кажучи, що довше я розглядав невинних брудних овечок, які продовжували пастися на схилах нашої вітчизни, то все більше мені здавалося, що це зовсім не овечки, а вовки, виряджені у вівці. Чудилися ножиці, голки з нитками і люди, які всю ніч перед тим працювали, виготовляючи маскхалати для хижих і брутальних вовків, яких бачитимуть пасажири у вигляді ніжних бліючих овечок.
У сиву давнину на цих прекрасних лісистих пагорбах вирощували невинних, лагідних і покірливих овечок, і їхнє мекання стовпом стояло над горами. Воно прищеплювало подорожньому невідворотну думку, буцімто в цьому світі є щось прекрасне, щире і беззахисне. Як завжди, з часом ноги всього беззахисного, щирого й немічного були перебиті. Заради м`яса, якого в добу тиранів завжди катастрофічно не вистачає. І тоді-то новий президент подумав: де ж у країні вівці, коли довкола самі вовки? Вівці потрібні всілякій державі як вода. Що ж можна зробити, коли вода спада у ставку, кинув президент? І був почутий.
Якось на стіл його апарату ліг річний звіт екологів про стан лісового господарства. В якому, між іншим, відзначалося, як суттєво виросло в наших лісах поголів`я собачих, йменованих вовками. Апаратчики попросили глянути на живого вовка. І їм порадили сходити в зоопарк. Однак працівники апарату образилися і у п`ятницю побачили живого вовка.
Весь ранок вони зазирали в очі вовкові, намагаючись побачити в них хоч якийсь просвіток або натяк на яку-небудь лагідність. Доки один із добродіїв не ударив себе плескатою червонавою долонею в чоло — так сильно, що вовк, який перебував на президентських оглядинах, аж підморгнув від страху і несподіванки.
З отого-то славетного часу і почало невпинно збільшуватися у нас поголів`я всілякого інтуриста. Тепер його принаджувала не тільки заповзятість, відданість ідеї і природний розум українця, а й — з вікна поїзда, автівки чи автобуса — вигляд рідкісної тварини — вівці, серійно запущеної в маси на базі всюдисущого вовка.
Чи не поїли вовки туристів? Ні, вовки туристів не їдять. Тільки представників власної фауни. Хоча коли який-небудь іноземець разом із дітками та дружиною наближався, аби погладити лагідну овечку, доля його так само, як і наша, залишалася примарною.
Шнурки
Поїзд спокійно минув кордон, і всі зітхнули з полегшенням. Група молодиків, наливши келихи, продовжила справу, перервану митницею. І тут я побачив його.
Він спав на другій полиці, не звертаючи ні на кого уваги. Навіть на прикордонників, яким знічев`я простягнув-було паспорт, на якому пломенів тризуб.
Я уважно спостеріг, як спокійно він опустив свої ноги в чорні напівпантофлі. Вони так і залишилися незашнурованими.
Не тільки я, а ще кілька пасажирів сьомого вагону мимохідь прикипіли поглядом до людини, що рухалася, на всі боки ляскаючи шнурками. Так-так, він навіть не подумав їх зав`язати, – і шнурки літали, як чуб запорожця. Пантофлі були схожі на двох козаків, які рухаються вагоном (і неначе по шаблі звисають у кожного збоку).
Вагон гойдало. Козаки-шнурки гойдалися власним гойдом, заколисуючи історію. Свою чи чиюсь, байдуже. Вона розгойдувалася несамовитим гойдом, -власник шнурків, що дозволив їм жити своїм життям, простував до туалету. Зовсім не дбаючи ні про власну ходу, ні про брязкіт шнурків, ні про те, яку небезпеку тамують у собі ці шнурки.
Коли він проходив повз зачохлених перегаром, ті подивилися в його бік. Один із них так і сказав: чоловіче, зав`яжи шнурки.
Власник шнурків лише глянув. І з його погляду я дізнався більше, ніж священик дізнається на ніч із Біблії: якщо зараз будь-ким із чотирьох молодиків у наколках буде сказане ще щось, чоловік із козаками на ногах відповість. Він стишив ходу, і, як я вже сказав, глянув у їхній бік.
У тому погляді не було ні презирства, ні гніву, ні осуду. Однак він говорив навіть більше, ніж шнурки на ногах. Він сказав, що зараз їм, можливо, перехочеться пити. Так воно і сталося.
Те, про що давно всім своєю таємничою мовою промовляли шнурки. Те, що вже було відоме мені. А саме: їх власник і був козаком. Себто, людиною, якій байдуже, в що вона одягнена і як зашнурована. У якої насправді, крім вітчизни і характеру, немає і ніколи не було нічого. І тому – зараз, як і завжди – йому немає чого втрачати.
І, щоб усім це стало достеменно ясно, він ще разів зо двадцять до кінця подорожі продефілював, грюкаючи об підлогу вагону шнурками, як батогами. Щоразу, наближаючись до купе, де сиділи наколоті люди, ці удари ставали гучнішими.
Придивившись, я побачив. На самому кінці кожного з цих двох чубатих козаків бовваніла маленька голівка. Я знав, що вона фарбована. Та, перш ніж ніч заховала нас назавжди, одна зі зміїних голів піднялася вгору, на рівень босої гомілки її господаря, і всміхнулася просто до мене.
Коштур цілунку
Так, воно може несподівано, у самий розквіт, обірватися. І його маятник може гойднутися з невідворотністю. Через рішення батьків, перехрестя обставин. Та якщо ти вже порахований за живого, то не лише для того, аби повторювати низку стандартних земних рухів. Ні, я знаю, що життя дається зовсім не просто так.
Можливо, тільки для того, щоб твій ніс був постійно піднесений угору у передчутті запахів і звуків, але, передовсім, у передчутті портрету, поки що невидимого тобі, в якому вже народжуються ці запахи і звуки. І вони називаються однаково: запахами і звуками настання Любові.
Може бути, все, заради чого створена людина, так це лише для тієї однієї – і нехай вона буде перша, але водночас і остання – миті, коли на своєму балконі, у власній капличці, в очікуванні ти опинишся тет-а-тет із невщухаючим простором атмосфери планети Земля. Опинишся там, де він, цей мега-простір, повсякчас вкутує тебе своєю глибиною. І ти намагаєшся упіймати ніздрями неможливий, але важливий для тебе поцілунок, що прийшов із глибини, з самої сутності Всесвіту.
Очі наповнюються вологою, притаманною лише людині, і це вже не вогкість ранкового туману. Шкіра обличчя і пальців, які стискають ранкову чашку з прожилками, що нагадують вени на людській руці, дихають майже свідомим жаданням змінювати власні клітини удвічі швидше, ніж цього хотіла б природа.
Голова повільно й незримо хвилюється. У бік легкого підіймання, зовсім потроху, – аби губи, що мов мушля здатні нарешті почати відкривання, могли безперешкодно, надійно і легко торкнутися інших губ. Рух яких уже давно почався назустріч. Незримий, як і цей. І водночас такий самий помітний, як плин хмар, що проминають перед очима.
Ні, губи розкидані в просторі і немов розлиті в клітинах туманної мли, виглядають ще, як каліки. Що тягнуться за загубленим, за непомірно віддаленим коштуром, і не можуть досягти фізично. Однак вуста, спрямовані в простір, уже відчувають гравітацію цілунку.
І яким він буде, наступний, але насправді перший у житті цілунок? По суті, він розпочався цієї миті. Більше того, це торкання твоїх і її губ насправді УЖЕ відбулося. Поки що – ЛИШЕ в іншому світі. Хоч у цьому ти ще й не відчув волохатої бджоли поцілунку на своїх вустах.
Мить у потоці
Почалося з безперервних, майже добових – які у нас іще називають ніжним словом «суткові» – крапель. За ними, сидячи на ослоні, я спостерігав весь вечір. Звуки шуму дощу перебували в абсолютному теперішньому, самі ж падаючі краплі або ставали минулим, з’єднуючись з водними колами, або були майбутнім.
Темінь зрештою цілковито загусла. День, схожий на вистиглу манну кашу, який щосекунди безроздільно складався з одного теперішнього, перетворюється на свого сусіда – суцільне, майже забуте минуле.
І тільки, мов заховані в кошику, помаранчеві апельсини вогників, що пломеніють під недосмаженим шашличним м’ясом, натякають на яку-небудь мрію, заховану від усіх у присмерковому обрії буття.
Я плачу. Мені шкода невловимого теперішнього, яке, мов крізь сито, просипається в обидва боки – у минуле й у майбутнє водночас.
Але робити нічого. Аби горіла вона якомога довше, залишається просто задути цю свічку і закрити очі. Перебути на мить у потоці, що складається з чогось, незбагненно суцільного.
Сонце Івасика
Щоразу, коли глибокої ночі, як страус, підіймав голову вгору і впивався поглядом у зорі, він знову зустрічався з тією справжньою вітчизною, яку намарила за день його душа. Чорне тло неба, густо всіяне ледь розрізнимими для його зору зустрічними зіницями, і було його справжньою вітчизною, що належала йому і тільки йому.
Сю вітчизну не можна було огородити мережами дротів, захистити рушницею, чи покласти до лантуха або дамської сумочки, – хоча хто зна, чи не тому дами носять ознаки прикрас, аби прощений був їхній гріх: забуватися про зорі.
Її не можна було ні вкрасти, ні зненавидіти, ні згубити, ні спаплюжити, ні розтратити вздовж життьової дороги, навіть зманкуртувати. Усі сі страсті могли мати місце тільки на землі. А простирадло зір, що відкривалося поночі погожого дня, належало завжди тобі і тільки тобі – в кожному з місць незчисленних україн перебування – і ся Україна була недосяжна для всіляких загарбань.
Він так і не взнав назв сузір – надуманих людьми, тільки Богові була відома справжня таємниця їх геометрії. А тільки от, вігласа чи ні, ця батьківщина обіймала його своїми обіймами завжди.
І тільки однієї безсонної ночі, коли переходячи міст через залізницю, уперше прикипів поглядом до справжньої батьківщини, всі турботи залишили його вмить ока, а суєта, мовби відшуміла хвороба, зібравши в торбу всі свої пожитки гомонів і нашіптувань, запахів і видовищ цього світу, подалася геть.
Уперше він відчув владу і затишок зір одного теплого осіннього дня, коли малим Івасиком, залишивши домашнє шумовиння, забрів у луки і, знайшовши безхозного човна, довго сидів у його череві, роззираючись.
Задивляючись на сусідній перекинутий синій човен, що потопав у прибережних запахах трави і вороном виставляв обсмолене днище, можна було слухати чистий запах молодої і теплої, як материнське молоко, смоли. І все, чого ще не вистачало людині, має з`явитися.
Розчарований, сидів він на човні, схиливши біляву голову, яку, все ще не вщухаючи цієї осені, сонце продовжувало сріблити своєю соломою. Розглядав воду, аби раз і назавжди віднайти ту вітчизну, яку сьогодні складали човен, рівчак, левада, старий колодязь, біла миска з фашистською свастикою, знайдена під кабицею*. І відчував самісіньке дно ріки.
*Кабиця – літня кухня на північному сході Кіровоградщии
Продовжує сутеніти
Вона стоїть зараз, мов дзеркало відтінюючи події, що відбуваються за усім подальшим вікном. Жовта, з помаранчевими повздовжними прожилками, схожа на перекинуту піраміду.
Бліді руки, як обрій за вікном, обіймають помаранчеву красуню – беруть і раптом знімають з прибалконного постаменту. Вона пила похмурий дощовитий простір, що стелився у тільки їй відому далеч.
Раса, всміхаючись, підіймає чашку. Вона каже їй «Лабас»*. Запашне литовське слово, ніби промовлене дитині з великими чорними круглими зіницями, запахом, схожим на чайний, розпливається у вигляді диму по кімнаті.
Напіводягнена, Раса згадує дівчину з блакитними квітами і похмурого, але усміхненого синьоокого хлопчика в сірому короткому напівпальто поруч. Саме він продав їй цю затишну жовто-помаранчеву купелю.
Нестандартна чотиригранна чашка перекочується у великих блідо-рожевих долонях Раси. Дівчина хвилин зо п’ять посміхається, то підійма чашку-красуню до рівня очей, то віддаля. Увесь цей час, граючись із м’ячем чашки, вона наспівує.
«Ейсма муду абуду»** – такі слова міг би почути випадковий сусіда-маніяк, якби припавши вухом до стіни сусідньої квартири, намагався б співперемешкати інтим дівочого переживання.
Та цього не відбувається. Стіна залишається непорушною. Мало що свідчить про маніяка за нею. Забудемо про нього і ми.
Нарешті, втомлена самотньою грою, переходячи до практичнішої частини буття, Раса двома долонями опускає чашку на прозорий журнальний столик, продовжуючи мугикати своїм грудним, вродливим і сексуальним голосом.
Вона кладе один пакет духмяного раю в середину перевернутої піраміди. Жагучий струм кип`ятку входить у груди чашки.
Повнота виграє в небагатьох, але стрімких бульбашках наповненої вщерть поверхні. Зелені зіниці Раси спостерігають, як біле полотно води, налитої в чашку, симетрично й затишно вбирається в бурштиновий колір.
Янтар напою зливається з витонченим бурштиновим на шиї дівчини. Іронічна посмішка від самої можливості такого порівняння, мов коліна, згинає кутики Расиних губ. Скепсис, розлитий у повітрі, видає інтелектуалку.
Бурштиновіє дисплей. Ніжно-лагідне материнське «Клаусау!»*** стає відповіддю на запит якогось віддаленого друга, родича чи співробітника. Природна галантність нації чи культурна вишуканість дівчини? – запитує стеля.
Не знаходячи відповіді, приймаючи вологу не тільки з надвірних стін, а навіть із напіврозверстих губ дівчини і всіх чотирьох граней чашки, продовжує сутеніти.
Прим. 1. «Лабас»* – «привіт», литовською. 2. «Ейсма муду абуду»** – «Підемо ми обидва», литовською. 3. «Клаусау»*** – «слухаю», литовською.
Святці
Я вам рекомендую двічі, а то й тричі подумати, перш ніж давати ім`я людині. Сім раз відмір, один відріж – якось казала одна баба найталановитішій зі своїх онучок. Онука виросла і вчинила в своєму житті навпаки.
Дати ймення новій людині – це завжди, як пива випити. Заходиш у бар, просиш пива, але такого, як у віршах Артюра Рембо. Щоб піна «у зблисках заходу здавалась золотою».
І тоді барменша в бікіні починає переповідати ахейський список існуючих в асортименті пив. Ну що поробиш, коли вона не тільки Рембо не читала, навіть про щорічний пивний фестиваль у Баварії не чувала. Ти повертаєшся і виходиш, сп`янівши хіба що від подиху її тіла, що вже встигло стати жаданим. Ні з чим і без пива. Зі зблисками заходу, в яких піна все-таки на мить іще раз стає золотою.
Не передчуваючи, що від тебе очікують набагато більше, крокуєш у відділ реєстрації і, нічого не підозрюючи, називаєш ім`я, під яким навічно в світовій історії хочеш зафіксувати свого первістка.
Ще гарненька, але шалено старіюча бюрократка відкидає окуляри вбік і не поспішаючи – тому що поспіх ніколи не виглядає переконливо – запитує: «А чому це ви вирішили назвати свого сина Віталієм?»
Питання зависає в повітрі, як льодоруб над черепом Лео Троцького. На пам`ять приходить єдиний Віталій – душевнохворий, яким у нас лякали немовлят.
«Таки Віталій», – тихенько вимовив я.
Святці – списки рекомендованих у державі імен із неодмінною правильністю їх написання – нічого не говорили ні про імператора Вітелія, ні про італійського святого Віталія, ні про два дні імені Віталія в дореволюційній Росії. Вони свідчили, що таке ймення можливе.
«Якщо щось можливо, це ще не означає, що обов`язково треба так учинити!» – каже бюрократ, – «Ну, чому б не назвати дитину якимось нормальним українським ім`ям. От, Галя, наприклад – у нас же півсела Галь».
Галя не підходить тому що дівчинка. І вона це чудово розуміє. І тому, щоб хоч якось вгамувати спрагу моєї фантазії, починає пропонувати чоловічі імена з розряду оригінальних і на той час модних.
У момент промовляння нею імен в уяві виростає, пивна піна, вродлива пухнаста гусінь, після доторку до якої пальці окутує зелена липка речовина невідомого походження.
Я нахиляюся до самого обличчя, в якому ще зоріють залишки вроди, юності й хіті. «Думаю, його потрібно назвати саме Віталієм», – наголошуючи на слові «потрібно».
Вона дивиться на мене жагучо-пильно, неначе востаннє. І починає нарешті робити те, про що я прошу.
Сексі Седі
Відтоді, як вона з`явилася, всі троє втратили сердечний спокій. Як колись, коли по гуртожитку, підтримуючи одноногого воїна-афганця, пропливла повногруда Лариса, беручи в полон усі як є душмани серць.
Але Софійка була іншою.
Це була найменша дівчина на факультеті, а її груди, на відміну від Ларисиних, не збивали кисілів молока всередині затишного махрового халату.
І все ж не було такого, хто не прагнув би прочинити перед нею двері чи просто багатозначно зазирнути у повсякчас усміхнене дівоче лице, в якому завжди навзаєм прокидався відгомін багатозначної відповіді.
Вона була така незбагненна, таємнича і недоступна через властиво свою доступність. Богиня є богиня. І коли її подоба несподівано з`являється з-поміж людей у будь-якій зі своїх форм, то всі вони, ці люди-свідки чуда, поводяться по-різному.
Олег, Олекса і Костянтин просто дочекалися, доки четвертий мешканець їхньої кімнати, Маркіян, поїде в Деремизну до тітки викопувати з землі картоплю. Сьогодні йти за горілкою була Олегова черга.
Вечір прийшов у кімнату, як Дід Мороз – несподівано і, як завжди, вчасно. Дійство розпочалося з першої, нею не закінчилося. Чай, ставлений із єдиною метою – побачити хоч край поли халату Софійки, був випитий. Як ладан, що куриться в якомусь величному храмі постійно, посередині кімнати курився звук із двох динаміків білого, як кінь апокаліпси, магнітофону. Рядками з «Бітлз», які краще за інші пасували до образу прекрасної Дульсінеї за стіною, «Sexy Sadie».
Іще мить, і як по команді три постаті, одягнені у фраки торжественої закоханості, одночасно підіймуться з трьох ліжок і, кожен намагаючись не пропустити друга першим в отвір дверей, вирушать до сусідки. Усі втрьох, можливо, вони стануть на коліна – деякі в чаду випарів спирту зроблять це неодноразово! І тоді…
Запрошені і не знайшовши сьогодні конкурентів, вони обмінялися з Софійкою кількома жеманними, розумними і нічого не означаючими фразами.
Вічний вогонь, – раз запалений і підтримуваний безперервним незгасним гасом!..
Олекса нарешті першим перестав бути пам`ятником Чарльзу Спенсеру Чапліну. Він зіп`явся на ноги і згріб чайник із імпровізованого продовження столу, яким тепер були зняті ними двері.
І продовжив поливати з нього кімнату, ніби щось чи когось охолоджуючи. У ньому, як і в решті, поселилася й тепер жила найдовшим у світі життям найсексуальніша з жінок – Сексі Седі. Жінка з динаміка, що нещодавно зійшла і в їхній світ.
Державний переворот
Її тіло нарешті наче хвилею відкинуло назад. Крізь чорні пасма пробивали білі, а потім, плямами, червонаві заграви. Коли очі, попри бажання не бачити, відкривалися, крізь нечіткий фокус пливли стіни та чиєсь чоловіче обличчя, яке мовчазно намагалося прозирнути туди, крізь неї.
Спочатку було важко дихати. У лівому боці шиї пекло від втисненого пальця. Потім тиск ослабнув, вона задихала і почула, як чиїсь кілька пар рук попід пахви здіймали її вгору. Неллі це сподобалося. Здавалося, що вона, як у дитинстві, чарівно злітає на гойдалці. Десь позаду рипнули двері.
Відчуття були такі сильні, що доки її тягнули коридором, Неллі намагалася запам’ятати кожну дрібницю цієї події, несподіваної для сорокарічної жінки, котра на рекламних проспектах і численних біг-бордах більше була схожа на дівчину.
– Вам пощастило, панове, я таки написала заяву на звільнення.
Сказала Неллі, кидаючи папірус на стіл і намагаючись не дивитися в вічі тим, хто ще двадцять п’ять хвилин тому були, а не вважалися, її коллегами чи навіть друзями. Неллі спробувала, і в неї це дуже добре вийшло, аби удар назовніх дверей запам’ятався сьогоднішньому вахтеру надовго. Задзеленчав мобільний, ринґтон якого нагадував старий сталінський телефон. Повідомили, що чекають у міліції. Вона всміхнулася і сказала, що спробує не запізнитися.
«…Голову обласної ТРК, заслуженого члена НСЖУ Ларису Максимівну Вчолобей на кареті швидкої допомоги було спішно госпіталізовано до реанімаційного відділення обласної лікарні. Наразі не відомо, чи пов’язаний цей нещасний випадок із професійною діяльністю головної акули пера області…Вдалося з`ясувати, що ТРК після сімнадцяти років успішно-сумлінної праці залишила журналістка Неллі Либонь. А зараз про події за кордоном. Черговий державний переворот стався у Лівії…», –
Неллі вимкнула ФМ, зайшла в ванну і, відчинивши аптечку, спокійно промовила:
– Шкода, сука, шо я тебе не замочила!
Трохи стурбована, Неллі присіла на край ванни, запалила цигарку, зробила кілька квапливих затяжок і тицьнула бичком в миску з недоїденим сирником.
Якраз цієї миті на її обличчі почала раптом розквітати усмішка.
Знадвору почувся розпачливий котячий зойк: маленький її син, дізнавшись від тата, хто і за що звільнив маму з роботи, про всяк випадок вішав на безлистому дереві кота, який належав онуці міського голови.
Кіт необачно й без охорони вийшов цього чудового осіннього дня потішитися в останніх променях помаранчевого ще сонця. І, як і багато хто з нас, нарешті помилився.
Ранок Сатурна
Теплі, пухнасті, вапняні промені лилися підвіконням і стікали в чарівну чашу підлоги, окутуючи ноги, вдягнені в чорні і чомусь забризкані глиною шкарпетки. Натиняні, хорі, криві і підступні ратиці Валяна потребували еліксиру.
– Ух, тяжело! – простогнав каліка і спробував випростати неслухняну ногу.
Почалося з лютих матюків, якими рясно, як щойно виорану ріллю, обсипав його зранку Лефотіха – каліка попсував унітаз. Лютий морок сантиментальних напучувань змінився невтішними поглядами, якими Станіслав та Лефотіха окидували його стражденну очкасту пику за ритуальною ранковою кавою.
Воно було й зрозуміло. У людей Великдень, а в них – казнащо. Тільки зо два десятки вкрай засахарених варень на горищі. Але що вони, коли нема хліба.
Уже понад півтора року друзі успішно замінювали йому батька-матір, і Валян почувався так ніяково, що, хильнуши не в те горло густо потовчену Станіславовим ранковим молотком каву, навіть дещо почервонів.
І Валян почав відчувати себе, наче загнаним на незвично незручну пательню, під якою от-от мало спалахнути полум`я.
Не бути більше ні суму, ні глузуванню друзів, ні ранковій непевненості.
– Я знаю, что нужно сделать!
Нічого не пояснюючи, він зашкандибав на вулицю. За ним, ніби моряки, вітрила яких зібгав учорашній шторм, але ще не вбивши при тому надію побачити берег, кинулися Станіслав із чашкою і цигаркою в руці й грек Лефотіха.
Краєвид, що відкривався їхнім стомленим від безсоння, диму та безперервного кавування очам, був неймовірний.
Густим басом ревучи, як Гришка з «Тихого Дону», якому чомусь надумала відмовити Аксинья, Валян, роздерши одяг, прополоскав його в калюжі, накинув на себе, і качався тепер в торішньому ще листі, нинішній ріллі та в іншому багні цієї запізнілої весни. Густий бас, яким він зареготав, перетворив каліку на міфічного Сатурна, який уже зжер своїх дітей.
– Ну? – запитав він.
Ребуса не вгадували.
Брудне, щасливе і прекрасне людське дрантя, зачепивши і трохи протаранивши один із кульків, проповзло лінкором назад, на тиху пристань подвір`я. Перелякані сусіди з подивом провели поглядами його постать і негайно ж зачинили чомусь кватирку.
Валян вивалює з торби ковбасу, сало і навіть сир, вишкрібає з-за пазухи і сипле осіннім листям скарби червонців. Станіслав вже запалює конфорку. І коли ґнітюща тиша запахів особливо вабить душі, Валян усією вагою свого понівеченого ще за материних пологів тіла осідає в купелю підлоги. Куди тепер як царю йому буде подано кухоль, страву і запалену цигарку.
Санела
Обличчя більшості були мало знайомі. Настає мить, коли Санела змушений відстебнути верхнього цвяха сорочки – саме цим цвяхом уже хвилин зо тридцять здається ґудзик. І саме стільки часу минуло відтоді, як Сашко починає завбачати якийсь ніби випадковий і в той же час неодмінний ритуал довкола себе.
Репліки, говорені ним, інші не дочувають або ігнорують. Жарти гаснуть в зазублинах диванів, куди пхають фантики від цукерок. Тости, які він вряди-годи поривається виголошувати, збивають загальні всіма підтримувані веселощі в кислішу сторону. Здається, всі, крім господарки торжества та її мами, якось відверто розпочинають іґнорувати Санелу. Особливо одна.
То вона «зрізає» його на півслові. То вставляє репліку, сенс глузування якої з автора теми очевидний. То безапеляційно закриває плащем свого тіла його обличчя, заводячи якусь дрібну розмову… ледве не про жіночі прокладки.
Санела сідає з бокалом у кутку, й, абстрагуючись від розмови, зрештою починає дивитися на все довкола, як на німе кіно.
«Да… хоч би вроду якусь мала, чи що! Корчить із себе невідь-що, паскуда носата». І надсьорбнув із бокала.
«Цікаво, вона себе з дзеркалі бачила? Мабуть, ні».
Вона була не просто бридка. А й обличчям, і поставою, і, як йому здалося, рухами, дуже нагадувала коняку. Коли вона знову зібралася говорити, Санела непомітно для інших затулив вуха і уявив, як вона рже: «І-го-го-го!»
На кухні господиня з мамою готували для подачі на святковий стіл чергове блюдо. Він знав таємниці цієї кулінарії, тому що був холостяком, і Санела відкрив рота, щоб нарешті заговорити. Цієї миті на кухню, спитавши про вогонь, увійшла Дама.
Санела почув, чомусь нижчий, ніж завше, звук власного голосу:
Перед ним, неначе казковий Ох, виріс подібний до Дами, шляхетний пан із її ж кола:
Тут дебати тривають не так довго, як межи українцями. Нагло мажор кидається на Санелу, який саме стоїть у кутку між посудом і конфорками, і б`є. Один раз, двічі. Після третього удару у голові Санели вже, хоч-не-хоч, злегка паморочиться.
Мов крізь сон повторивши, що ніяких вибачень від нього ніхто тут не почує, він витримує і четвертий із нокаутуючих ударів. Починаючи хилитися в бік настінної шафи, краєм ока Санела помічає, як, в останню мить усе-таки підхоплена кимось, непритомніє мати іменинниці.
Справжнє людське обличчя
– Нікудишня в мене робота, – сказав Вася і плюнув. Так смачно, що й самому захотілося. Але культура перемогла. Вася вгашений. Відчувається, що якраз в такі миті мозок працює в ньому краще, ніж всередині якого-небудь професора.
Вася сидить у кав`ярні за столом, накритим клейонкою, і випиває смачну горілку. Він – після тяжкої роботи, в самих трусах і тапках. Труси він не переодягнув не тому, що цілком позбавлений культури, а тому, що вважає, що будівничому перевдягатися після роботи – лицемірство. Голе пузо звисає під таким самим оголеним торсом.
Вася наливає і залпом випиває сто п’ятдесят грамів. Під час цієї процедури чомусь можна добре розгледіти Васину голову – вона велетенська, може тому, що схожа на лампочку, як голова в суперагента з мультфільма про Врунгеля.
Вигляд у Васі не зрозуміло, злий чи добрий. Люто, але з добре приховуваною від себе добротою зиркнувши на чувака за сусіднім столиком, Вася грайливо реве:
– Дай закурить, га?
Сусідня компанія не чує добру людину. І Вася ще раз плює на клейонку і каже ніби в нікуди, паралельно увіп`явшись поглядом у маленького чоловічка, в кишені якого вочевидь могли б оце зараз випадково опинитися які-небудь тютюнові вироби:
– Я оце по життю не збагну ніяк. От зараз: з ким я розмовляю? І оце, я чогось подумав, що з дубом. Дуб, я до тебе звертаюся? Дай закурить!
Розмова за сусіднім столиком ущухла. Намагаючись не втрачати гідності, маленький мужик все-таки дає цигарку. Вася її бере, довго, вдаючи вченого з мікроскопом у руці, крутить у руках. Закурив і затягнувся.
Але курив не довго, бо не був курильщиком. Десь після третьої затяжки Вася кидає цигарку на клейонку і з задоволенням спостерігає, як та плавиться. І продовжує, намагаючись здійснити щось схоже на дружнє зазирання в мої очі.
– Ну хіба це робота в мене, чуваче? Вкалував як проклятий шість днів – і всього сто баків!
І Вася популярно розповів, що з тих 250-300 «баків», що він має на місяць, не вистачає навіть на те, щоб прогодувати власну сім`ю, яка складається в нього передовсім із себе, дружини (перше шкільне кохання) та сина-ледацюги, який, гад, ще й зневажає батька, бо не хоче на Васю працювати підсобником.
Дійсно, це не гроші. Тим більше, коли їх ніяк не можливо донести додому, погодився я.
Та Вася мене вже не слухає. Наливає чарку і п’є. І тільки тоді в ньому знову прокидається мозок. З`являється справжнє людське обличчя.
Орлиця
Усе пішло вгору, і вже невпинно. Легкість буття змінилася в деяких пасажирах внутрішніми, нечутними за бортом тіла хрипами. Щось нелегке майже дійшло до карку. А тоді передумало, дощами впало назад, у погреби шлунку, – запанувала благодать. Саме так літак немов намагався забути про свій аеропорт, а пасажири — тіні минулого, яких тепер вони залишилися позбавленими назавжди.
Синій янгол із золотим значком над серцем. Небесно-мавчин погляд сканує небесний простір. Спускаючись у другий клас, несподівано для самої себе вона знов відчуває сердечну гонитву. Солодавий запах під язиком і легкі шерехи в череві чайками б`ються й самовільно промовляють голосами – наближається поїзд якогось трапляння. Різко кивнувши головою праворуч, так що її каре описує напівдугу, вона стріля поглядом у самий куток.
– Може, вам чогось треба?
Пауза тривала кілька митей, доки він, її пасажир, повільно веде поглядом знизу догори. Зупинившись на найсоковитішому з усього Аниного портрету – убивчій, снайперськи невідпорній усмішці і на очах – тих самих очах.
– Усе, що мені потрібно, дівчинко, це те, щоб ти, як і всі решта, якщо такі ще знайдуться, залишили мене в спокої, і дали трохи подрімати.
Термометр весь час пхає свій стовпчик догори. Дивний пасажир у костюмі, схожий на мумію когось великого, кого витягли з саркофагу мавзолею і помістили в крісло новим постаментом, так і залишається, де був.
А вона віддаляється. І щодалі. І тільки змахи її крил повторяться у нічному небі. Немов тінь від пролинаючого пісочного годинника нашого буття. У шафі одразу за яким, попри драйв почуттів, замість правди завжди схована казка про реальність.
Чаша
Її губи майже відчули вологий доторк до іншої, такої самої, поверхні губ. Вона спробувала несміливо поцілуватися глибше і ніжніше.
На біляву, ще позавчора каштанову гриву лягла рука. І погладила так тремтливо, що вона спочатку неусвідомлено всміхнулась, а потім замуркотіла і завмерла.
Хвиля сплеснула, неначе її залишив близький друг. Не нав’язливо і ніжно чиясь рука, і вона знала, чия, торкнулася. Потихеньку, доки дівчина не замкнула площину іншого тіла на собі.
Сп`янілі, вони відпливали звідси зовсім в іншому човні, ніж той, у дошки якого зараз при молитовному спогляданні одне одного впиралися їхні коліна.
Десь було чутно поодинокі поскрипування сосни настилу. Окремий турист рухався у свій замок кладкою, щоб хоч раз торкнутися історії і відчути себе якоюсь з її частин.
Однак тут, посередині озера Гальве, тривала зовсім інша історія. І час міг текти лише у зворотньому напрямку.
Усе, чим вони будуть займатися в наступні дві години – ніжно, щоразу радісно і немов птиці дзьобами, торкатися одне одного. Після чого зачакловано, не ймучи віри, що це відбувається саме з ними, посміхатимуться одне одному ще раз і ще раз. І знову, напівзакривши очі, єднатимуться.
Через дві години вони залишать човен, розплатяться і йтимуть, не пускаючи рук.
Хмарка
Хто сильно закохувався, напивався чи обкурювався, зрозуміє. З нею не можна вчинити, як із набридливою коханкою: відчинити двері і виштовхати її на мороз. Сама мороз. Пути її криги сковують серце. І, мов білка, воно біга по колу, не знаходячи виходу.
Найважче вибити з себе клин кохання. Навіть якщо ти хочеш пригасити пристрасть іншою, дужчою, вродливішою, кращою, розкутішою. Людське серце – міцніше і витриваліше за планету Земля, закохана душа пуска в ньому корені так міцно, що шматки розірваних почуттів, як би не викорчовував, залишаються. І гниють у вигляді старих почуттів, що смердять солодким гріхом.
Моя ж залежність потойбічна. Я знову, ніби всі дитинства Землі повернулися вспак, закохався в небо і став хмарозалежним.
Це завжди бува восени. Любов до сірих низьких хмар повертається цієї пори. Точніше, приходить на зміну шаленої пристрасті, пережитої з зорями літа: коли я виходжу, і, лежачи на своєму старому дитячому ліжечку, довго дивлюся в недосяжні зірки, причому очі і душа мої цілком залежать від того, чи бовванітимуть вони, оті звізди, на небосхилі.
Ти не можеш показати всі хмари, які за життя пропливли, нікому, як колекцію марок, акордеонів, радіоприймачів чи жінок. Ця більше нагадує віру.
Однієї миті, а може й багатьох митей, абстрагуючись від ядерного реактора тіла, яке суцільна, подібна до важкого шматка магнітного каменю, пожадливість з її біологією, я і сам стаю переломленим променем. Переломленим в легку хмарку, залежність від якої я успадкував.
В`єтнамки
Над куценькими і повненькими ніжками починаючи від стегон і аж до тепер неіснуючої лінії жіночих грудей разом із помаранчевим купальником височіє грандіозний живіт, в якому, аби це випадково виявилося вагітністю, вмістився б добрий десяток кілограмових діток.
Межу черева позначали не пагорбки жіночих грудей, як у решти купальниць, а велетенський хрест із металів невідомого походження.
Цієї миті до джерела підійшла і присіла скраєчку двадцятип`ятирічна жінка в блакитному плавальному костюмі. Не просто так. А підняла одну ногу і поставила на парапет. Без усілякого виклику. Граційно і елеґантно. Маленька шестирічна донька зробила фотознімок мами, увічнюючи її неймовірну вроду.
– Ну, і де сором? – запитала жінка з гігантським хрестом на пузі. – Скотина! Сіла, ноги розкарячила!
Ще непристойніше піднявши ногу – для другого й останнього знімку – мама з донькою подалися геть. Цієї миті інша з жінок, що доти мовчки дивилася на воду, почала одягати в`єтнамки.
– Ну це Ви даремно і неправильно робите.
– Тут усілякі люди ходять, – сказала сусідка пузогрудої.
– Які такі «всілякі»? І шо Ви кажете? Ідіть так. Тут усі «так» ходять.
– Ні, я не хочу, як усі.
– Ну, знаєте, бачу, Ви вже стали й зовсім нерозумна жінка…
– І чого це я нерозумна?
– Та Ви знаєте, скільки разів батюшки цю воду освячують! Вона, бачте, півметра боїться пройти! Я, шановна, Вас ніяк не розумію: тут же ж цілюще джерело.
– Цілюще чи не цілюще, я не збираюся ходити босими ногами там, де ходять інші, – сказала «в`єтнамка», ледь не додавши, що в неї зять узагалі мусульманин, та вчасно схаменулася. – А знаєте, одного разу я бачила тут дві калюжі крові. Хтозна, чим тепер люди займаються вночі.
– Ну, це Ви взагалі дурощі якісь кажете!!! Причому це Ваші безглузді натяки, не розумію…
– Як «причому»? – спалахнула в`єтнамошна. – І від чого, по-Вашому, тут кров?
– Ну, Ви зовсім вже! Як це «від чого»? Нормальній людині і так ясно, від чого. Ви що, не бачили, що тут щойно відбувалося?! Хтось, мабуть, сидів на лавочці і курив, цілуючись, блудив. От і знайшлися добрі люди, які навчили, як поводитися!
Я уявив дві майже півметрові калюжі крові. Молодих, міцних,накачаних і, звичайно, добрих і православних людей та неміцних і явно неправославних, узагалі хирлявих і закоханих юнаків і юнок.
– Ну, нехай Вас Бог благословить, – сказав, мимоволі печально якось так усміхаючись. А потім приставив пальця до губ і передав повітрям цей жест незнайомці у в`єтнамках, чомусь страшенно засмученій.
В хрящі колін
Величний маразм буття. Сказав. Одними губами. У такт тополь, що вперто продовжували не гойдатися.
На гранітних східцях, що вели до вже порожнього постаменту, лежав білий, як щоки сплячої дівчини, сніг. І ідол лежав без голови. І був чавлений.
Кілька тваринних вигуків, у яких вгадувалися ті, хто намагався картати дійство, давно загубилися в шаленстві бурхливого танцю галицького акценту. І лише два міліціянти стояли поодаль на розі, немов обсмалені обов’язком.
Протиснутися ближче через тріумф народу не було ніякої можливості. Тому просто вдихав у себе цей аромат. Він її отримував як перстень. Як жезл. Свободу. І відчував від того деяке дежавю.
Вдивляючись у розкриті, немов дзеркала, вільні, веселі і пустотливі обличчя навколо, Олег не міг не піддатися їхній магії. І він просто ставав ними.
Більшість, проте, відходила геть від місця падіння ідола з чимсь гарним. І вічним. Таким, що можна було б у пізнішому часі показати чи навіть продати. Душа продавала і відпускала образ ідола. Предмети його камінного туалету. Його тіла, яке прибирали з рогу Бесарабки, зі старого єврейського кладовища.
Воля прокинулась і сказала: візьми шматочок.
Спробував пропливти всередину, де руки рухливої людської хвилі тягнулися за сокровенним шматочком вождя. Його відтиснули подалі молоді вродливі дівчата. Їм цього треба більше.
І він змирився. Зрозумів, усе – примара. Навіть оцей натовп і це повітря.
Він збагнув, що йому просто хочеться чути ці удари молотків і криків якомога довше.
Погляд вихопив ізсередини алеї, по якій він торочив шлях до свого улюбленого метро «Університет», білу пляму.
Ніби вурка, огледівшись, швидко нагнувся і ухопив.
Поклав камінь до правої кишені пальто. Уся права відтоді пола несвідомим чином потягнулася в бік бруківки. Зупинився, закурив, поглянув у бік лунаючих, як краплі дощу, молотів і усміхнувся сам собі.
Олег поглянув на довколишні ряди будинків, що, як солдати, виструнчилися, віддаючи останню честь – Леніну, і першу – Майдану. Було б непогано повернути камінь – краще власниці. Красиво заводити знайомство у такий спосіб. Але, в принципі, я ще встигну зробити це колись іншим разом, скажімо, завтра. І ще раз усміхнувся.
Викинув недопалок, але не влучив в урну. Підходячи до входу в метро, усе-таки навчився несвідомо притримувати правицю розлогого кашемірового пальто, поли якого, ніби нечутні звуки падаючого осіннього листя, непомітно били, щось мелодійно вистукуючи, в хрящі колін.
Над надрами кісток
Я лежав у середу на лаві, в передмур`ї степу.
Там, у степу, де відділено донькам діда Івана – йому саме має виповнитися безкінечне вісімдесят вісім – городи, мирно в своєму підґрунті спочивали посіяні картопелини. Наслідок закопування – моє тіло – уже в іншому місці. Лише душу несамовито окутує приємний стан болю.
Впершися кістками в куценьку лавку, я раптом відчув, – щастя людини не залежить від м`якості перини і зручностей ложа.
Так хороше, єдино в житті хороше, як від отого лежання на лавці середи, мабуть, мені ще ніколи не було. Кості, м`язи, все боліло. Міцні кістки лавки не те, що заважали спочинку – навпаки, з лож були щонайм`якшим і щонайсолодшим.
Я пригадав муки Христа, Via Dolorosa, пробиті цвяхами руки. Стало так хороше, мовби самого щойно було звідти знято. І лежу тепер у затишному дерев`яному гробі Ариматея. А мене все обдмухують вітри, звідти, згори, з боку скіфського кургану.
Очі в такі миті хочеться зімкнути. Та всі обставини всередині і назовні ніяк не дають поринути в надра солодких сновидінь. Занадто міцні ребра лавки, надто пустотливий вітер, затишок, – не вийти з несподіваного сп’яніння од величі всесвіту, центром якого зараз є ти.
Раптом, дуже вмить, до свідомості долинають не дуже звичні звуки.
У ній фіксується: неначе лопаються кури, що ще хвилю тому нечутно для вуха голубами вуркотіли над свіжою червивою ріллею. Що ж, час людській голові і собі здійнятися. Просто перед моїм лицем кадр. Із Гічкокових кінострічок. Зовсім не на екрані. Ось воно, лице, подібне до рила Фредді Крюґера.
І вже за тисячні долі секунди Крюґер, змахнувши крилами, наді мною полинув геть.
Замість того, щоб одразу звестися на ноги, голова самокладеться чомусь на лавку, очі заплющуються. А потім одразу ж усе змінюється: організм повністю стає на дві ноги, очі вперто біжать у бік сильного галасу. Туди, трохи праворуч од кургану. Де ціла рота курей поспішно – хто в посадку, хто в бік людських хатів, хто на чужі і ще незорані ріллі – відступає під натиском невимовного переляку. Той виходить із курки у вигляді сильного стовпу повітря, пропущеного крізь шлюзи ґландів – її крику.
Озирнувшись у мій бік, безперервно, хоч і плавно набираючи швидкість, вирулює геть у позанебо кібець. Вирушаю в степ шукати курячі трупи. Нема. Ні курей, ні перепелиць. У небі й під ним знов на невизначений час запановує мир. За який, невтішні, поклали голови всі наші попередні покоління.